журнал "Вітчизна" №5-6, 2006 р.

ГРИГОРІЙ МІНЯЙЛО

ЧЕМПІОН З ЧЕМПІОНІВ
КІНОСЦЕНАРІЙ

Красенівка – степове козацьке село Чорнобаївського району Черкаської області, і всі красенівці – «небожителі», бо куди не глянеш, зір заглиблюється в небо, – як казав автор цієї кіноповісті Григорій Міняйло.
Красенівка знаменита тим, що тут народився і виріс славетний богатир, непереможний «король чемпіонів» з боротьби, людина чесна, благородна, сильна духом, рідна нам по крові.
«Моїм девізом завжди було перемагати. Моїм прийомом – класти на лопатки! Підтримували і зігрівали мене любов до рідного краю і гідність вітчизняного спорту, відчуття національної гідності».
Козацький дух Івана Піддубного, його слава завжди жили серед односельців. До того ж рідний брат Митрофан (сусід, зокрема, багатодітної сім’ї Міняйлів), довгожитель, теж неабиякий силань, був дуже популярний серед молоді села, до нього часто зверталися з проханням розповісти про легендарного односельця Івана Піддубного; він заохочував юнаків до змагань з боротьби.
Красенівці гідно шанують пам’ять свого земляка. У центрі села височить пам’ятник борцеві, відкрито музей І. Піддубного, місцеве господарство назване його ім’ям. (До речі, саме Григорій Міняйло знайшов авторів для виготовлення пам’ятника, домовився з ними і привіз у село). А з 1990 року в селі щороку відбуваються всеукраїнські свята богатирської сили на призи Івана Піддубного. Борець повертається на рідну землю. Свято набирає все більшої популярності, розмаху. А краєзнавці мріють про туристичний маршрут, який мав би пролягти принаймні з Києва, де Іван Максимович не раз гастролював, до них у село, аби кожний українець мав за честь приїхати і вклонитись його величній пам’яті, землі, яка явила світові цю унікальну людину.
А талановитий українець Григорій Міняйло (котрий, на жаль, передчасно відійшов у інший світ), односелець Івана Піддубного, устиг зробити й свій внесок в увічнення пам’яті видатного земляка, написавши цю кіноповість. На жаль, за життя він не встиг оприлюднити її. на мою долю випало підготувати цей рукопис до друку й запропонувати його її редакції.

Ольга ВАСИЛЕНКО, дружина автора.

1871 рік. Село Красенівка. Степ, обабіч дороги осокори, тополі. Хмарно, сіється дрібний дощ. Розгаслим шляхом рухається віз, навантажений мішками борошна. Гнідого жеребця поганяє батіжком кремезної статури чоловік у брилі й чумарці. Віз поволі заїжджає у калюжу і застряє у в’язкому багні. Кінь напружує сили, чоловік підбадьорює його віжками.
– Ну, ну, Красунчику, давай ще раз, ще. От лихо, та що ти, не витягнеш?
Кінь, водячи головою з боку на бік, силкується, та віз ані руш.
– Що ж це ти, Красунчику мій любий, такий кволий, – злізає чоловік з воза, гладить коня, випрягає його з голобель. Сам стає на місце запрягу, хапається за голоблі і великим зусиллям ледве викочує воза з ями на рівнину; відсапуючись, спирається на полудрабок, відпочиває. Потім бере вуздечку, запрягає коня, і віз прямує до кузні. Там гурт селян обступив грабарку, біля якої лежить великий церковний дзвін, одлагоджений ковалями. Вдалині на пагорбі височить церква, обсаджена деревами, біля неї невеликий цвинтар.
МАКСИМ (злазить з воза, закручує віжки, прямує до гурту). А ви що, самі не можете, Трохиме?
ТРОХИМ. Можемо й самі, та ось Кузьма каже, що ти задзвонити можеш.
МАКСИМ (оглядає дзвін). Добре полагоджено, й тріщини не видно. Задзвонити не штука, а що з того мені буде?
КУЗЬМА (до всіх). А що я вам казав?
ТРОХИМ (завзято). Та ти що, Максиме, з глузду з’їхав, у цьому ж дзвоні пудів п’ятнадцять, а то й двадцять буде!
МАКСИМ. Ну, якщо ти Хома невірний, то давай поб’ємось об заклад. Дві сулії горілки, якраз буде чим хрестини відбути.
ТРОХИМ. Дві, то й дві, тільки гляди, щоб пуп не розв’язався.
МАКСИМ. Не бійся, не розв’яжеться. (До іншого селянина). Даниле, потримай, лишень, коней, а то бува сіпнуть, то сторчака дам. – Злізає на грабарку, пробує колоди ногами.
ТРОХИМ. Та витримають, дубові.
Максим міцніше затягує очкура, хреститься, плює в долоні, нагинається, береться за вушко дзвона і повільно піднімає його. Сягнувши рівня грабарки, починає ледь-ледь його розгойдувати. Гойднув раз, удруге, втретє, лише за четвертим бамкнув дзвін, ще, іще… Але вже із церковної дзвіниці. Зненацька несміливий звук переростає в могутній дзвін-благовіст, за ним лунає передзвін, далі дзвоніння в усі дзвони, до якого приєднуються високі тони дзвоників і піддзвінків… Над степом, над Диким полем лине в зелено-барвисту далечінь і в голубе небо величний гомін, зливаючись із співом жайворів, перепелів, цвіріньканням коників – твориться неповторна музика степу… В церкві хрестять Максимового первістка.
ПІП. Да наречен він буде Іоанном во славу віри християнської і народу руського. (Дитя виривається з його рук і падає в купіль). – А щоб ти здоровий був; либонь, богатирем станеш…

Пасуться вівці. Ватаг отари, круторогий великий баран, спокійно хрумкає траву, не звертає уваги на пастуха, який підкрадається до нього. Другий пастух, за горбом, ножиком видовбує із землі кубашки степових бджіл. Сонце, тепло, запахи степових квітів, трав, будяку, полину, чебреця… Нарешті пастух хапає барана за роги, намагається стрибнути йому на спину, але баран знехотя мотнув головою, і пастух відлітає вбік. Він знову хапає барана за роги і знову відлітає. Так повторюється декілька разів.

ІВАН. Ні, все ж таки покатаюсь на тобі. – Хапає за роги барана і цього разу швидко падає животом на широку, як черінь, баранячу спину. Баран починає стрибати вбік, намагається скинути знахабнілого верхівця, але той міцно тримається за роги та ще й підганяє його, штурхаючи ногами в боки. Покатавшись, хлопець злетів з барана, тричі перекотився, ліг на спину в траву і задививсь у блакитне небо, по якому пливуть білі, як овеча вовна, хмари. Тір-лір-люю, тір-лір-люю – розсипає над благодатним степом у височині свій дзвінкий і заливчастий спів жайворонок. Тір-лір-люю, тір-лір-люю. Тихо-тихо, парне повітря сповнене пахощами трав, цвіріньканням коників…
ПЕТРО. Іване! Глянь, які кубашки меду я видовбав. Оце, мабуть, з ромашок, жовта, а це з будяків – рожева. На, скуштуй, – дає декілька Іванові, – а про що це ти думаєш?
ІВАН. Ні про що, так собі, – встає він, – пора гнати отару на обід. Глянь, де вже сонце.
Пастухи женуть овець до панської економії. Хмара куряви, овечий піт, треться вовна об вовну, тремтять кучеряві курдюки, – бе-е, ме-е…
ПЕТРО (тицяючи пальцем у мево на небосхилі). А чого там повітря ворушиться?
ІВАН. Казав батько, що то святий Петро жене вівці пасти…

Економія Абеля. Тік, на якому ціпами молотять наймити; серед них своєю дужою постаттю вирізняється двадцятирічний Іван. Миготять ціпи, підскакує солома, випорскує зерно… З вулиці долинає лемент і розпачливий крик:
– Рятуйтесь, люди добрі, Юстрат із ланцюга зірвався!
З-поза хліва вискочив бугай, у ніздрях кільце, він мчить на гурт людей. Усі кинулися врозтіч, але хтось із наймитів посковзнувся на соломі і ще не встиг відповзти, як бугай стусонув його лобом у спину. Чоловік відлетів на кілька метрів, та, щоб удруге він не потрапив на роги, Іван вискочив наперед і вхопився за ланцюг. Мить – і вже юнак долі. Але вгамувався й бугай. Люто крутнув головою, зі свистом випустив повітря із роздутих ніздрів, від чого знялася хмара куряви, грізно вдарив могутньою ратицею в землю і, наставивши широкого лоба, спроквола рушив на Йвана. Той скочив на рівні. Розпроставши кремезні плечі, він із спритністю тигра стрибнув назустріч бугаєві і схопив його за роги. Захрумтіли хребці на вивернутій шиї – і тварина покірно лягла на бік, здригнулася всім тілом в останніх смертельних конвульсіях.
– Що ти, бовдуре, накоїв? – розмахуючи руками, підбіг до Івана управитель. –Найкращого племінного бика замордував! Дідько б тебе забрав, ледацюго біснуватий!
Іван мовчить, обтрушує свої полотняні штани, дивиться на пошматовану сорочку.
НАЙМИТ. Ваш бугай оно мало не випотрошив Свирида. Коли б не Іван, не знати, чим би воно скінчилося. Прив’язувати треба надійно.
УПРАВИТЕЛЬ. То чого б не взяти бугая за кільце? Він би посмирнів, мов ягня.
ІВАН. Самі хапайте за кільце…
УПРАВИТЕЛЬ. Ось заплатите з батьком за бугая, то знатимеш, як худобі шиї скручувати…

Сутеніє… Левада, верби над водою, сидять Іван і Олена. Оленка водить гілкою по воді, засмучена і мовчазна.
ІВАН. Чого мовчиш? Скажи що-небудь.
ОЛЕНКА. А що я тобі скажу? Батько вчора сварив, що з тобою гуляю…
ІВАН (пригортаючи її до себе). Нічого, серденько, ось піду на заробітки, підроблю, обвінчаємося…
ОЛЕНКА. Не віддасть мене батько за тебе. Родичається з Киселями, вони багаті, мені так тяжко на душі… І тебе не буде…
Милуються, прощаючись… Віддалік лунає дівочий сміх, парубоцький регіт.
ІВАН (сердито). Чи вони показились там, так регочуть. Ходімо, бо вже пізно.
Місяць окутав срібним, спокійно-величним світлом дерева, хатки, копи жита в полі. Чути по кутках села валування собак, десь близько заспівав перший півень. Назустріч іде парубок.
ІВАН (упізнавши). Семене, чого ви так реготалися?
СЕМЕН. Та ваша ж Марина підняла вугол комори і підклала туди шапку Кирила. Довелося йому могорич ставити хлопцям, щоб витягли шапку звідти.

Тільки-но зійшло сонце. Роса. Голос іволги у вишняку, кує зозуля. Хата Максима Піддубного.
МАКСИМ. Ну, сину, все налаштоване. Тепер, за звичаєм християнським, перед дорогою присядемо.
Сіли. У колисці заплакала дитина. Мати вся в сльозах. Навіть Максим і той не витримав.
МАКСИМ (змахуючи непрохану сльозу). Щось в око влетіло. Якась кузька. (Витирає крадькома очі, підводиться). Ну, сину, прощай. Моє одне батьківське благословення: бережи гідність нашого роду; зганьбиш честь – не син ти мені, і я тобі не батько. А тепер, стара, годі тобі плакати, благословляй. Підійди, сину, до матері. Материнське слово і на воді, і на землі врятує…
Іван підходить до матері. Мати обіймає сина, припадає до його плеча.
МАТИ (схлипуючи). Хай боронить тебе… Мати Божа… не забувай нас, сину…
Іван обняв матір, поцілував братів і сестер, закинув торбину за плече і вийшов з хати. За ним уся сім’я. Оглянувся перед тим, як зникнути за рогом. Вийшов за село, оглянувся ще раз і вже впевнено пішов уперед…
Кує позаду зозуля: ку-ку, ку-ку…

Хата заквітчана висохлим чебрецем, безсмертником, м’ятою, полином. У кутку під образами на сіні кутя, узвар. Різдво. На столі ковбаса, горілка, хліб. За столом Максим, сусіди, Митрофан, біля порога сусідські діти. Іван роздає дітям бублики, медяники, цукристі півники. Матері – на плахту заморську матерію, батькові – смушка молдавського на шапку.
МАКСИМ. Сідай уже, сину, до столу та розказуй, як там люди у світі живуть.
ІВАН (сідає за стіл). Так само, як і тут, хто гроші має, того й сила, той і панує.
МАКСИМ. Е-е, сину, гроші – полова, а земля всьому основа. (Піднявши чарку). Ну, Боже благослови. Здорові будьте, сини мої, і ти, Іване, і ти, Митрофане, і ви, сусіди.
СУСІДА. Дай Боже. (Випивають, закусують). А ти знаєш, Максиме, твої сини сильніші за тебе стали. За пояс уже й тебе заткнуть.
МАКСИМ (уже підпивши). Мене? Ще рано, молоко на губах не обсохло.
ІВАН. Та невже так, батьку?
МАКСИМ. Вжеж, що так, не тільки ти сам, навіть удвох з Митрофаном, ну, от… скажімо… не відірвете мене від одвірків.
МИТРОФАН. Ну, таке скажете, тату, як це не відірвемо? Удвох? З Іваном?
МАКСИМ. А от так, не відірвете і квит. Можу побитися об заклад, що не відірвете.
ІВАН. Це можна спробувати, тату.
МАТИ. Ой лишенько моє. Люди добрі, хоч ви скажіть їм, ще в хаті почнуть боротися.
МАКСИМ. Геть, стара, не заважай, не твого ума діло.
Чи то від горілки розгарячившись, чи від сусідських підбурювань, але взявся він руками за дубові одвірки, Іван його за поперек, Митрофан Івана за пояс. Піднатужилися і… попадали. Внизу Митрофан, потім Іван, на Іванові батько, а на батькові – одвірки… Регіт, вигуки: «А хай вам ледащо». І в цей час до хати вривається з холодним повітрям спів колядників:

Добрий вечір тобі,
Пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився…

Барвиста, многозвучна, весела веремія.

Одеса. Кав’ярня «Фанконі». За столиком сидять одесити-комерсанти і п’ють пиво. Грає оркестр.
– Що ви чули за нового борця?
– Так це ж наш босяк із Молдаванки!
– Ох, як це вам нравиться? Мені казав знайомий борець, що він приїхав із Севастополя. Але повірте, тут йому не світить успіх, а от заробить повну кишеню неприємностей.
– Навіщо намовляти таке на доброго чоловіка? Я був у цирку, а ви не були. Які в нього груди! Шістдесят восьмий розмір піджака. Та він і хреститься, мабуть, двопудовою гирею. І, повірте мені, синові свого батька, найкращого кравця в городі Одесі, він усіх покладе на лопатки…

Над степом сходить сонце. Золоті промені падають на щойно зорану землю. Пласт за пластом, пласт за пластом лягає за лемішем чорнозем. Митрофан з батьком на ниві. Син біля коня, батько за плугом. Дійшли до межі, де росте дика груша.
МАКСИМ. Годі, сину, прив’язуй коня до груші, та пішли снідати. Не забудь коня випрягти з плуга.
МИТРОФАН. Не забуду.
Заходять до хати. Біля печі порається мати.
МАКСИМ. Давай, мати, їсти.
Мати витягує з печі куліш, ставить миску на стіл. Орачі помили руки, перехрестились на ікону в кутку, беруться за дерев’яні ложки і їдять з одної миски.
МАТИ. Та побійся Бога, Максиме, не муч мене, скажи, що там скоїв Іван. Вже третій день, як приїхав з Криму, нічого не кажеш, тільки ходиш, мов бусурман той надутий. Може, Іван у буцегарні сидить, що з ним?
БАТЬКО (кинув спересердя ложку). Що? Що? Породила посміховисько. Полюбуйся, ким твій синок став, – виймає з кишені циркове оголошення і дає матері, – артистом, циркачем, Іваном-дурником… Гирі кидає… Людям соромно в очі дивитися… Іч, каже, така моя доля! Аби була гирлига під рукою, дав би йому долі… Знав би він, трясця його матері…

Київ. Цирк братів Нікітіних.
– Юлю, подивись на цього атланта, – улесливо мовив Аким Нікітін, відступаючи, щоб охопити поглядом широкий торс богатиря. – Тільки негоже, Іване Максимовичу, запорізькому козакові та без вусів. Ось гляньте, який ескіз плаката я замовив для вас.
На аркуші ватмана був зображений чоловік з вусами в чорній смушевій папасі і синій черкесці з срібними газирями та кинджалом за поясом. Під малюнком великим шрифтом підпис: «Уславлений борець на поясах козак Іван Піддубний». Нижче: «Виступає в цирку братів Нікітіних».
– Ну як, здорово?
– Що ви, що ви, Акиме Олександровичу, – заперечив Іван Піддубний, я ж без вусів, і черкески не маю…
– Вуса відпустите, черкеску пошиємо. В ній і будете виходити на манеж цирку при народі. Ви ж то з козаків?
– То чому ж тоді черкеска, вже краще жупан – і не кинджал, а шабля.
– Так треба, Іване Максимовичу. Для публіки. Бо ми їдемо на Кавказ, як я вам писав. Першого грудня виступатимемо в Тифлісі, у великий піст – в Баку, потім пароплавом вирушимо на гастролі з Астрахані по Волзі і закінчимо їх у Нижньому Новгороді, в день закриття ярмарку… Отже, любий мій, у вас цілий місяць вільний, але персональну платню, яку я вам призначив, ви однаково будете одержувати.

Щиро радий нікітінській щедрості, втішаючись, що в нього місяць вільного часу, ішов Іван через гімнастичний зал, міркуючи, як розпорядитися ним, що робитиме. «Перш за все вправлятимусь у французькій боротьбі. Луріх, мабуть, недаремно переконував, що вона витіснить боротьбу на поясах. Треба поїхати додому, провідати рідних, скучив уже за ними…»
– Будь ласка, зніміть мене! – почув він над самим вухом. Отямившись від несподіванки, він побачив, що стоїть перед гімнастичною трапецією, на якій тримається молода, струнка, вродлива гімнастка. Затамувавши подих, він зімкнув свої могутні пальці на тонкій талії гімнастки, зняв її з трапеції і обережно поставив на підлогу.
– Куди той бовдур забрав драбину, казав, що зразу принесе. Мені вже час бігти в крамницю купувати ляльку, Юлія Михайлівна просила, – заторохтіла весело дівчина. – А ви часом не Іван Піддубний?
– Він і є.
– А я зразу ж вас упізнала. І знаєте чому? Я бачила плакат, який виготовив Аким Олександрович. То ви у нас виступатимете? А мене звати Маша Дозмарова, повітряна гімнастка.

Дніпро. На березі, серед квітучих трав, Іван і Маруся. Іван з ніжністю і якоюсь покорою дивиться на неї. Видно, він цілком у полоні кохання, безпорадний у своїй силі перед почуттям до дівчини.
Маруся з ним пустує, як дитина може пустувати з прирученим левом.
ІВАН. Марусю, в мене завмирає серце, коли ти працюєш на трапеції, а особливо, коли повисаєш вниз головою і крутишся навколо штамбера. Голова тоді у мене обертом іде.
МАРУСЯ (дзвінко сміється). То прив’яжи себе за вуха до однієї і другої стіни, і голова не буде крутитися.
ІВАН. Не смійся, Марусю, а що вже казати, коли ти летиш під самісінький купол… о, це жах, я заплющую тоді очі.
МАРУСЯ (вже серйозно). Ох, коханий мій, як це прекрасно летіти і як не хочеться приземлятись. Уявляєш, летиш ти над землею, а внизу степи, озера, гаї, пролітаєш над містами, а люди в містах такі маленькі, як мурахи, зі своїми буденними клопотами і своєю марнотою. А вночі зірки, зірки, скрізь зірки, так і хочеться до них полетіти. Місячної ночі… мені часто сни такі сняться. Так тоді легко стає на душі…
ІВАН (обережно, ніжно пригортає Марусю до себе). Хоча б один раз взяла мене з собою, може, перестав би боятися.

Нижній Новгород. Цирк, манеж. Номер Марусі. Гімнастка крутиться навколо штамбера вниз головою. Перед польотом до трапеції у неї відривається підошва, і дівчина летить повз сітку на арену… Іван вибігає на арену, бере її на руки… Маруся нежива…
СОН ІВАНА. Маруся із ночі пливе до Івана, кличе: «Іване, любий, летимо зі мною. Глянь на зоряне небо, там спокій, щастя. Облиш Землю, ти відчуєш легкість польоту, квапся сюди, тобі буде легко… легко… легко…»

Готель. Номер. За столом сидить Іван, обхопивши голову руками. Сутінки, настає ніч. «Так далі не можна, не хочу і не буду. Цей купол, цей купол… Маруся… ой, Маруся… не можу… цей цирк». Виникає образ гнівного батька, який кричить: «Була б оце гирлига, я б показав тобі долю. Бач, який циркач! Ледащо ти, ось хто. Легко прожити хочеш? А землю хто оброблятиме, хто, питаю?»
«Кину все це до біса і вернуся в село. Буду орати, сіяти, жати. Від землі прийшов, до землі піду». Отямився, темно.
– Мишко!
У коридорі почувся тупіт, у двері заглянув заспаний, розкудланий коридорний.
– Лампу мені і… чаю!
Коридорний щез, але невдовзі з’явився із запаленою гасницею.
– Пане Піддубний, я недавно був у цирку. Проти вас, здається, ніхто не встоїть. Якщо сам пан Фос не встояв… Він у цьому ж номері жив. П’ятдесят пляшок шампанського випив. Поїхав і не заплатив… Гм!
– Ну, добре, добре… А чай приніс?
– Я вмить! Пане Піддубний, ось вам лист.

Петербург. Знаменський майдан перед вокзалом. Іван поглядом шукає візника і подумки повторює фрази з листа: «Не відкладайте Вашого приїзду, бо він пов’язаний з Вашою майбутньою кар’єрою…»
– У лейб-гвардійський Преображенський полк, – сказав Іван візникові, ступаючи на підніжку. Тонкоколесий екіпаж загрозливо перехилився. – Знаєте, де він?
– Знаю, знаю, пане, це ж охорона самого царя.

Пропускна Преображенського полку. Виходить Митрофан у формі гренадера.
МИТРОФАН (здивовано). Іван? А я думав, який це мене пан чека. (Брати обнялись, поцілувались). Як ти сюди потрапив? Ти ж писав у листі, що збираєшся їхати додому?
ІВАН. Та ось (простягає листа), одержав запрошення від графа Рібоп’єра. Що воно за птиця?
МИТРОФАН. Граф Рібоп’єр – це власник найбільшого конезаводу Росії. (Читає). «Санкт-Петербурзьке атлетичне товариство, яке перебуває під августійшим покровительством його імператорської величності великого князя Володимира Олександровича, пропонує Вам приїхати до товариства… Не відкладайте Вашого приїзду, бо він пов’язаний з Вашою майбутньою кар’єрою.» Дивина та й годі!
ІВАН. Я знаю, що це за товариство. Але ж туди беруть лише з вищих кіл – дворян і знать. Сам брат царя, як бачиш, покровитель у них. А на якого біса я їм здався? Нічого не розумію.
МИТРОФАН. Не суши голови, не гай часу та їдь швидше, а ввечері розкажеш.

Кабінет графа Рібоп’єра. Вражений розкішним оздобленням, трохи приголомшений, Піддубний уважно слухає графа.
РІБОП’ЄР (ходить по кімнаті). Ми одержали, Іване Максимовичу, від Французького спортивного товариства і журналу «Спорт» пропозицію прислати в Париж російського представника для участі в змаганнях на звання чемпіона світу з боротьби 1903 року. Георг Гаккеншмідт, «російський лев», як французи величають його, чемпіон світу 1901 року, на жаль, хворий і виїхати до Парижа не може. Ми довго думали і гадали, і вибір припав на вас. Ви згодні стати захисником честі російського спорту, гідності Росії?
ІВАН (трохи подумавши, потім твердо). Так, згоден.
РІБОП’ЄР. Дуже добре. Крім вас, ще їде Олександр Аберг, але всю надію покладаємо на вас, на непереможного борця на поясах. Тільки ж змагатись вам доведеться там у французькій боротьбі, а це означає, що вам треба серйозно підготуватися. Кажуть, що ви її трохи знаєте?
ІВАН. Трохи знаю, але потренуватись, звичайно, треба.
РІБОП’ЄР. Ми це передбачили. Вчителем вашим буде головний тренер нашого товариства Ежен де Парі. (Смикнув за дзвінок. До кабінету входить француз міцної статури).
Прошу познайомитись.
– Ежен де Парі.
– Іван Піддубний.
РІБОП’ЄР. А зараз, прошу вас, пройдіть в костюмерну і переодягніться в спортивне трико.
Зал для тренування. Гімнастичні снаряди, манеж, гирі, штанги. Граф Рібоп’єр, секретар товариства Леонов, тренер Ежен оглядають постать І.Піддубного, обмінюючись поглядами і задоволеними усмішками. Мускулатура Івана була не надто рельєфна, але м’язи лежали по всьому тілі величезними шарами.
РІБОП’ЄР. Тепер поверніться, будь ласка, спиною і напружте м’язи. О! Колосаль! (До Леонова). А ці похребтові тяжі – мов два удави, які хочуть вирватись на волю. Тре б’єн! Тепер ми знімемо ваші антропометричні дані. (До Леонова). Запишіть до журналу.
Ежен де Парі міряє, Леонов, секретар, записує.
ЕЖЕН. Вага – 114 кг., зріст – 185 см., окружність грудей – 134 см.
РІБОП’ЄР. 134 сантиметри! Неймовірно! І це на видиху!
ЕЖЕН. Біцепс – 45 см., шия – 50 см., пояс – 105 см., стегно – 70 см., передпліччя – 36 см., литка – 47 см., гомілка – 44 см. …
Красенівка. Батьківська хата під стріхою. На стрісі мох і навіть кущик жита. Подвір’я в споришу. Біля порога на глиняній призьбі сидять діди. Піп тримає в руках газету місячної давності. Серед гурту Максим.
ПІП. Крім того, ще тут пишуть про чемпіонат з боротьби в Парижі. Наш Іван програв французові.
ВСІ. Не може бути!
Максим зривається з місця, вихоплює газету в попа, впивається в неї очима і до попа:
– Ви вже, батюшко, не брешіть! Щоб француз та козака поклав на лопатки? Ану, либонь, прочитайте краще.
ВСІ. Читайте, читайте.
ПІП (бере газету з рук Максима, шукає те місце). Ага, ось воно: «Рауль ле Буше впродовж місяця натирав за турецьким способом тіло оливковою олією, що й дало свій результат під час його поєдинку з Піддубним. Всотана організмом олія почала виступати разом із потом, і це допомогло французові вислизати із захватів козацького борця. Піддубний несподівано зазнав поразки під час підрахунку очок. Рахунок вели геть довіль¬но, з тим, щоб переміг той, кому пообіцяли розпорядники чемпіонату».
Усі полегшено зітхнули.
МАКСИМ. Оце могло бути. Обдурити – це вони можуть…

Весь Петербург вирує, живе боротьбою, яка відбувається в цирку Чинізелі, – від вищої знаті до робітничих кварталів тільки й розмов про це. Хто ж кого: французи росі¬ян чи росіяни французів покладуть на лопатки?
Гвардійські офіцери, «золота» молодь, купчики, знать зачаровані французькими борцями. Вони товчуться в артистичній убиральні, дають французам щедрі подарунки, раді¬ють від можливості підбадьорити своїх фаворитів французькою мовою.
До своїх співвітчизників вони ставляться скептично, навіть презирливо, не вірячи в їхній професіоналізм, в їхню перемогу. А надто – до «мужика» Піддубного.
Піддубний прагне повернути собі добре ім’я.

Банкетний зал графа Рібоп’єра. За столом грають у преферанс граф, директор цирку Чинізелі і ще двоє…
РІБОП’ЄР (попиваючи з келиха шампанське і скоса поглядаючи в свої карти). Я віст.
ЧИНІЗЕЛІ. Я пас.
РІБОП’ЄР. То які там призи розігруються у вашому чемпіонаті?
ЧИНІЗЕЛІ. Перше місце – три тисячі карбованців, друге – тисяча, третє – шістсот карбованців, і четверте – чотириста карбованців. І всі ці призи будуть вручені французам.
РІБОП’ЄР. Ну, я не згоден. Не поділяю вашого оптимізму. Перший приз візьме Піддубний.
СУСІД. У мене тотус.
2-й СУСІД. Ні, це ще ми подивимося, який у вас тотус. (До Чинізелі). Давайте ваші карти. Хоч одну взятку, але візьму.
ЧИНІЗЕЛІ (віддавши карти). Ну, що Піддубний першого місця не візьме, то нічого й сперечатись, а третє або четверте може взяти, та й то навряд. Ви ж бачили, як він бореться, як ведмідь, силою кладе своїх противників, і то випадково. Техніки ніякої. А ви подивіться на Понса – це ж надзвичайної сили людина. Перед ним ваш Піддубний – немов підліток якийсь. А яка техніка в нього! Недарма він двічі чемпіон світу. Або взяти Рауля ле Буше! Це вже не людина, а якась стихія.
РІБОП’ЄР. І все-таки я впевнений, що перемога буде за Піддубним.
СУСІД. Ну от, все-таки одну взятку я взяв. Навіщо сперечатись, бийтесь об заклад.
ЧИНІЗЕЛІ (запалившись). А справді, давайте парі. Я – або Понс, або Буше, ви – за Піддубного. Тисячу карбованців. Згода?
РІБОП’ЄР. Добре, згода.

В артистичну вривається Митрофан у формі гренадера.
МИТРОФАН. Ти що це робиш?
ІВАН. А що сталося, брате?
МИТРОФАН. Та з тебе весь Петербург сміється.
ІВАН. Чого, що вони знайшли в мені смішного?
МИТРОФАН. Не лише «плисові крісла», а навіть і гальорка сміється з твоєї боротьби. Тільки й чути скрізь: «Піддубний не спортсмен», «Піддубний - ведмідь», «Піддубний – чурбак, напореться на вправного борця – і все», «Ось французи дадуть йому перцю».
ІВАН (серйозно). Побачимо, хто сміятиметься останній. Тут, брате, не цирк, а чемпіонат. Треба голову мати на в’язах. Хай думають, що я розучився боротись…

Кабінет директора цирку Чинізелі. Він задоволений чемпіонатом, повний касовий збір, витрати порівняно незначні. Сам великий князь Володимир Олександрович подякував йому за влаштування такого цікавого чемпіонату…
Хтось стукає в двері.
ЧИНІЗЕЛІ. Ввійдіть. (Входить антрепренер чемпіонату Шарль Дюмон).
– Радий вас бачити, мосьє Шарль! У мене сьогодні якраз була розмова з поліцмейстером. Поєдинки закінчуються дуже пізно. Мушу вам нагадати, що в Петербурзі вистави дозволені тільки до поліцейської години, тобто до дванадцятої ночі...
ДЮМОН. Даруйте, пане директор, це більше не повториться. Я до вас з такою пропозицією. Давайте ліквідуємо дрібні призи, об’єднавши їх в один, і пообіцяємо п’ять тисяч карбованців переможцю турніру. Публіці це сподобається, і боротьба загостриться ще дужче.
ЧИНІЗЕЛІ. А як же контракт, мосьє Шарль? У ньому ж сказано...
ДЮМОН. А що контракт? Якщо ви згодні, його можна змінити.
ЧИНІЗЕЛІ. Я згоден. А ви впевнені, мій друже, в перемозі Понса або ле Буше?
ДЮМОН (зашарівшись від такого запитання). Так, пане директор, упевнений...

Готель. Французькі борці чекають Дюмона. Заходить Дюмон.
ДЮМОН. Слухайте мене уважно. Я домігся ліквідації дрібних призів. П’ять тисяч – це великі гроші, і якщо ми програємо, вам залишиться тільки платня за виступи.
РАУЛЬ ЛЕ БУШЕ (потягнувся, примружив очі). Чого така паніка, Шарль? Я з Піддубним боровся в Парижі, і ти пам’ятаєш, чим це скінчилося.
ДЮМОН. Ти гарний борець, Рауль, але чемпіоном тобі не бути ніколи. Я відчуваю, що Піддубний не все показав, на що він здатний. Він у чудовій формі. Не шкодуй сил завтра. Якщо не зможеш його покласти, вимотай його, як слід. Тоді Полю перемога забезпечена. Ти ж його покладеш, Поль?
Поль кивнув головою.
– Покладу Піддубного я! – заревів Рауль. Він схопився зі стільця і від люті стиснув кулаки. – І не тільки Піддубного...
ДЮМОН (у його голосі звучить погроза). Під Поля підвалишся ти. Це вже вирішено. Ти мене знаєш...
Рауль ображено сів на стільця і в гніві відкинувся на спинку. Стілець не витримав такої ваги і розпався. Рауль схопився з підлоги і носаком відкинув уламки геть...

Цирк Чинізелі переповнений. Двобій ле Буше і Піддубного. На перших лавах офіцери, аристократи, дворянство, банкіри. На гальорці – простий люд. Партер жадає перемоги Рауля, смакують деталі. Гальорка вболіває за Піддубного, але трохи розчарована його попередньою млявою манерою боротьби. Він же розрахував, що за тридцять хвилин, які відведені на першу зустріч, йому буде важко покласти супротивника. І тому мав завдання звести перший поєдинок на нічию, щоб Дюмон призначив другий, вирішальний і без обмежень у часі. Так воно і сталося... Після боротьби Рауль проходить повз Піддубного веселий:
– Пане Піддубний, коли ви приїздили до Парижа, то були набагато підготовленіші, ніж нині, – не чекаючи відповіді, пішов далі.
ІВАН (неголосно). Це ми завтра побачимо, який я став...

Другий поєдинок з Раулем. З-за лаштунків чути бадьору французьку пісеньку, яку наспівує суперник Піддубного.
ІВАН (до товаришів). Ну, ми ще подивимось, якої заспіває в мене цей французик. Сьогодні я вичавлю з нього всю паризьку олію.
ДЮМОН (оголошує). Другий поєдинок Рауль ле Буше – Піддубний триватиме без перерви, до поліцейської години.
Почався поєдинок. Після традиційного привітання Піддубний проводить прийом за прийомом, але не кидає на лопатки з тим, щоб виснажити суперника до краю, і весь час шепоче йому на вухо:
– Оце тобі за Париж! За прованську олію!
Рауль врешті не витримує і на сорок другій хвилині подає знак суддям.
ПІДДУБНИЙ (не випускаючи Рауля). Я не згоден. Він утече з манежу.
Судді наказують. Піддубний відпускає супротивника. Рауль, весь блідий, хилитаючись, підходить до стола суддів.
РАУЛЬ (із слізьми на очах, тремтячим голосом). Я... більше... не можу...
І, похиливши голову, ледь-ледь плентається за лаштунки.
У залі запала тиша. Із перших лав підхоплюються гвардійські офіцери, прихильники француза, і біжать слідом за ним. Той, не соромлячись присутніх, плаче, мов дитина. Його втішають, Дюмон і Чинізелі вмовляють вийти на боротьбу, обіцяють дати за це тисячу франків, але той не вгамовується.
Долинають погрози на адресу Піддубного.
Іван, деякий час зачекавши свого супротивника, підходить до стола суддів.
ІВАН (голосно). Ми, козаки, завжди вважали, – якщо супротивник тікає з поля бою, значить, він переможений.
Грім оплесків з гальорки стрясає напружену тишу в цирку.
СУДДЯ (підвівши руку). Поєдинок Рауль ле Буше – Іван Піддубний скінчився перемогою Піддубного!
Вирішальний поєдинок з двометровим велетом Полем Понсом. Цирк не вміщує усіх охочих. Сотні людей біля цирку чекають результату боротьби.
СУДДЯ. Умови поєдинку: після п’ятнадцяти хвилин боротьби дві хвилини відпочинку, далі поєдинок без перерви, до поліцейської години.
На манеж виходять Поль Понс і Іван Піддубний. Овація. Партер усе ще надає перевагу Понсові, гальорка – Піддубному. Традиційний потиск рук – і вже супротивники приміряються один до одного, обмінюються захватами. Годинник показує 22.15. Відпочинок. Поль в одному кінці, Іван Піддубний – у протилежному.
СУДДЯ. Ан гарт!
ПІДДУБНИЙ (про себе, рішуче). Ну, тепер тримайся, французе.
І справді, глядачі побачили після перерви справжнього Піддубного. Понс мовби зник з арени. Піддубний кидає його на арені, весь час змушує переходити в «партер». У залі мертва тиша, весь цирк затамував подих, глядачі напружено стискують кулаки, відчуваючи наближення великої події.
Понс уже не підводиться з килима. Він має жалюгідний вигляд: трико обвисло, талія потоншала сантиметрів на двадцять.
Піддубний прикладає вухо до його грудей, слухає серце. Гуп, гуп, гуп! 180 ударів на хвилину. Проводячи прийом, Піддубний притискає Понса лопатками до килима і хвилини 3-5 лежить на ньому, доки судді не стягують його. Ця грубість розрахована на «партер».
ІВАН (шепоче). Ось, дивіться, щоб вам повилазило.
Годинник показує 23.55. Всі три тисячі глядачів зірвалися зі своїх місць. Овація, квіти, з гальорки летять картузи, студентські кашкети. Французькі борці втратили контроль над собою. Дюмон тицяє пальцем на місце, де лежав Понс, намагаючись довести суддям, що Понс лежав поза килимом... Рауль ле Буше вибігає на манеж, скидає із себе одяг, щось вигукує французькою мовою.
АРБІТР (до глядачів). Рауль ле Буше вимагає, щоб Піддубний боровся з ним, бо вчорашній поєдинок він не вважає за поразку.
У залі сміх, свист, вигуки. З поведінки організаторів чемпіонату видно, що вони не збираються видати приз, який перебуває у їхніх руках. Піддубний, наче й не втомився, підходить до бар’єра, підносить руку. Тиша.
– Як вам відомо, шановні глядачі, переможець чемпіонату має отримати у винагороду п’ять тисяч карбованців. Я боровся цілий місяць і заслужив її. Тому прошу принести гроші на манеж і вручити на людях.
Піддубний ловить на собі неоднозначні погляди з-за лаштунків.
На манеж вибігає Чинізелі.
– Панове, Піддубний даремно турбується. Приз йому вручимо завтра.
Свист, протести, вигуки: «Давайте зараз же», «Де поліція, це розбій!» На манеж з партера виходить петербурзький поліцмейстер Галле, підводить руку, гамір вщухає.
ГАЛЛЕ. Я розпорядився, щоб заарештували касу цирку. Прошу кого-небудь вийти і відрахувати п’ять тисяч карбованців.
Поліція виносить касу, із залу виходять двоє глядачів, хтось подає серветку, відраховують гроші і вручають Піддубному. Піддубний звертається до залу.
– Я прошу подати мені пальто. За лаштунками на мене чатують убивці.
Із залу підхоплюється гурт глядачів, кидається за лаштунки, приносять його верхнє вбрання. Піддубний одягається, і його виносять із залу на руках. До готелю супроводжує екіпаж урочистий натовп під вигуки «ура!». Це була перемога Борця. Його вшановували як національного героя. І цієї миті Піддубний відчув, що він носій і захисник честі і гідності свого народу.

Село. Вулицею іде напідпитку Максим.
СУСІД (з двору). Максиме, а йди но-сюди!
МАКСИМ (заходячи у двір). Здоров був, Кузьмо.
СУСІД. То які новини привіз Митрофан? Кажуть люди, що Іван твій таки поборов отого підступного француза?
МАКСИМ (гордовито випростує плечі, підкручує вуса і лукаво посміхається). Ну а як же ж! Щоб француза не зборов...
СУСІД. То заходь до хати та по чарці вип’ємо.
Світлиця. За столом сусіда з Максимом. Кварта горілки, закуска.
МАКСИМ. Так отож, пішли ми у гай з Іваном держаки рубати для ціпів. Було йому тоді десь років чотирнадцять-п’ятнадцять. Я сокирою орудую, а воно, значить, з корінням вириває. Так і понесли в Богодухівку на ярмарок дві в’язки. Розпродав я свою, потім Іванову. А люди й питають: «А чого ці з корінням?» Та то, кажу, хлоп’я, пустуючи, навитягало...

Париж. Чемпіонат 1905 р. Ажіотаж, спортивний бум.
Хлопчаки-продавці газет: «Купуйте газету! Купуйте газету! Залізний Ієсс і козак Піддубний. Вирішальний поєдинок!»

Зал театру «Фолі Бержер». Манеж. Поєдинок Педерсона і Піддубного.
Переповнений зал, симпатії публіки на боці Педерсона. Чемпіона світу.
СУДДЯ. Ан гарт!
Із публіки: – Ієсс, кидай цей лантух з картоплею – і кінці у воду.
Минула 1 година 20 хвилин поєдинку. Педерсон весь час у захисті, намагається звести боротьбу на нічию. Піддубний вдається до хитрощів, швидко дихає, втрачає темп наступу, стає млявим, даючи супротивнику відчути, що він цілком виснажився. Педерсон перейшов в атаку. Цього й чекав Піддубний! Перший захват Педерсона він гасить, а другий використовує для свого нового прийому, придуманого ним на основі татарської боротьби. Враз блискавично, несподівано для Педерсона і публіки, він перекидає його через себе і кидає лопатками на килим. Падіння було таке сильне, що Педерсон лежав доти, поки І. Піддубний не подав йому руки і не підняв його з килима. Овація, вигуки. Суддя надіває чемпіонську стрічку на груди І.Піддубного...

Перемога Піддубного викликала в Парижі бурхливі пристрасті. Ним цікавились усі: від робітника до президента. Всюди висіли його портрети, він одержував запрошення від іменитих, титулованих вельмож, знайомство з якими зробило б честь будь-якому дипломату... І треба віддати йому належне – слава не спантеличила борця... Ще з більшою наполегливістю, енергією удосконалює він свою техніку, вишукує нові прийоми, з особливою старанністю і послідовністю стежить за своєю спортивною формою, опрацьовує для себе комплекс щоденного тренування. Ранкова зарядка, холодний душ, вправи з гирями, біг, прогулянка перед сном, дієта без зайвого шматка м’яса чи чогось солоного. Не курить, не п’є. Щоб тримати в постійній напрузі м’язи рук, замовив двадцятикілограмову чавунну ковіньку, яку перекидав з лівої руки в праву...
Суддівська кімната. Сидять судді, арбітри, борці. Заходить І.Піддубний.
ІВАН (ламаною французькою мовою до судді). Прошу дати мені суддівські журнали за всі роки чемпіонатів...

Готель. Піддубний вивчає журнали, всі прийоми, за допомогою яких перемагали чемпіони... Гаккенміщдт – «передній пояс...» Понс – «бра руле».
Придумує свої прийоми... Читає газету: «Прийоми джиу-джитсу дають нечувані можливості для боротьби. Касакукі непереможний...»

Входить Ежен.
ЕЖЕН. Жан, прийоми джиу-джитсу страхітливі. Японець може вас покалічити, зламати руку або ногу...
ІВАН. Не зламає. Нехай він бореться своїми прийомами, а я своїми...

Манеж. Поєдинок Піддубний – Касакукі. Піддубний кладе японця на лопатки. Японець кривиться від болю, лементує... В нього переламана нога...

Ресторан. Київський поміщик Долинський та І.Піддубний. Долинський п’є вино, Піддубний зельтерську воду.
ДОЛИНСЬКИЙ. Я такий радий, що вас зустрів, добродію Іване Максимовичу. Рідне слово почути на чужині – це велике щастя.
ІВАН. А ви давно в Парижі?
ДОЛИНСЬКИЙ. Вже рік, як тут. Такий сум, така журба вповзла в моє серце! Все пригадую свою Україну, її степи, гаї...
ІВАН. Чому не їдете на батьківщину?
ДОЛИНСЬКИЙ. А хто на мене там чекає? Я ось що хотів вас спитати...
– Дозвольте познайомитись, – пролунав над столиком чийсь голос. – Рідний брат Ежена де Парі. А ви будете не хто, як чемпіон світу козак Іван Піддубний?
ПІДДУБНИЙ (кивнув головою і, звертаючись українською мовою до Долинського). Бреше, сучий син, у мого вчителя немає ніяких братів. Відчуваю, що тут щось негаразд... Ходімо звідси. (До незнайомця ламаною французькою мовою). Вибачте, нам уже пора. Радий був познайомитись з братом мого найкращого вчителя.
Долинський кличе офіціанта, розраховується з ним.
«БРАТ ЕЖЕНА». Чому так швидко? У нас є дуже затишне місце, гарні дівчата.

Піддубний і Долинський прямують до виходу, незнайомець, накульгуючи, іде за ними, четверо кремезних чоловіків підвелися з-за столика.
ДОЛИНСЬКИЙ. Це апаші, французькі бандити. Що їм потрібно від нас?

Піддубний і Долинський ідуть до готелю. Біля них «брат Ежена», позаду четверо...
«БРАТ ЕЖЕНА». Козак Піддубний – зараз багата людина, міг би й пригостити шампанським рідного брата де Парі і його друзів!
ПІДДУБНИЙ (дружелюбно). Ми зараз щось придумаємо. Ось проведемо тільки мого товариша. (Зупиняє візника, прощається з ним і, щоб апаші нічого не запідозрили, спочатку французькою, а потім українською мовою). – На все добре. Зустрінемось завтра у цьому ж ресторані. Приведи городового у готель.
Долинський іде.
ПІДДУБНИЙ (до апаші). Вина я не п’ю, п’ю тільки російську горілку. Ласкаво прошу до мене в готель, там кілька пляшок знайдеться.

Апаші перезирнулися. Троє лишились біля виходу, а двоє пішли за Піддубним. Біля дверей номера.
ІВАН. Хвилиночку, в мене там розгардіяш, – заходить у кімнату, бере револьвери, підходить до дверей.
– Антре!

Відчиняються двері, апаші бачать наставлені на них два дула і тікають. Біля виходу їх намагається перехопити поліція з Долинським, але апаші втікають...
Темний провулок у Парижі. Рауля ле Буше перестрівають «брат Ежена» зі своїми дружками.
«БРАТ ЕЖЕНА». Давай 2000 франків, як ми домовлялися.
РАУЛЬ. За віщо? Ви ж не виконали завдання. Піддубний живий!
«БРАТ ЕЖЕНА». Нас це не цікавить. Ми ризикували життям і чесно заробили гроші. Давай гроші.
РАУЛЬ. Гроші я вам не дам. Приберете з моєї дороги Піддубного – тоді й одержите!
ДРУЖОК. А, не даси, то ось тобі, – б’є палицею ззаду Рауля по голові, решта допомагають. Рауль падає, його б’ють ще лежачого...

Турне Піддубного по Європі, Африці. Туніс, Алжир; Ніцца, Палермо, Мілан, Турин, Венеція... Всюди перемоги...
Піддубний у кімнаті читає анонімний лист. «... Передайте знаменитому російському борцю, чемпіонові світу, козаку Піддубному, що особисто на нього французькі апаші не мають зла. Розрахувавшись з Раулем ле Буше, вони оголошують справу закінченою і більше мосьє Піддубного не турбуватимуть».
ІВАН (у глибокій задумі). Хто на кого яму копає, той сам туди потрапляє...

1906 рік. Світовий чемпіонат з боротьби в Парижі. До фіналу вийшов німецький борець Генріх Еберле, «яскраве втілення фізичної могутності своєї нації». Еберле боров Понса, Кара-Ахметова, Педерсона, Петрова і вважався найсильнішим борцем Європи. Піддубний, вимотавши його до такого стану, що той став ковтати повітря ротом, мов витягнута з води риба, на 68-й хвилині поєдинку з підкресленою обережністю і акуратністю поклав Еберле прийомом «передній пояс» на обидві лопатки і цим вдруге ствердив себе чемпіоном світу.
У цьому ж році в Мілані Піддубний стає втретє чемпіоном світу, перемігши у фіналі Педерсона.

Петербург. На вулиці два любителі боротьби.
ПЕРШИЙ. То ви чули, Збишко кинув виклик Піддубному. Обіцяє йому п’ятсот карбованців, якщо переможе, і двісті, якщо протримається годину.
ДРУГИЙ. Яке нахабство, Піддубному такий виклик.
ПЕРШИЙ. Що ви тямите. Збишко на дванадцять років від нього молодший. Біцепс – 52 см. А сила шалена...

Сад «Наметті». Вирішальний поєдинок Збишко – Піддубний. За кілька хвилин до кінця поєдинку Піддубний хапає Збишка прийомом «передній пояс», відриває від килима і кидає його на... суддівський стіл, який тріщить і розпадається. Збишко на лопатках, але поза килимом. Нічия.

Тула. Манеж. І.Піддубний тренує своїх учнів. Серед них Заїкін, Вахтуров, Кащєєв та інші.
ІВАН (до високого, кремезного борця). Ну що ж, Зайка, вертатися тобі до Мерку¬р’єва не треба. Іди в цирк і про тренування не забувай. Горілки не пий, бісову траву – тютюн – не кури...
ШВЕЙЦАР. Пане Піддубний, до вас прийшов якийсь селянин, каже, що ваш брат.
До манежу іде Митрофан у селянському одязі.
ІВАН. Митрофан! Здоров, брате! (обіймаються, цілуються). Як там удома?
МИТРОФАН. Все по-старому. Чекають на тебе. Це батько мене послав, каже: притягни його додому, бісового сина.
ІВАН. Приїду, обов’язково приїду. Вже скучив за родиною. А ти нівроку собі. (Ляскає його по плечу). Богатир! Хочеш поборотися з моїми хлопцями?
МИТРОФАН. А що, можна, тільки на поясах. (Скидає із себе свитку і йде на манеж).
ІВАН (до своїх учнів). Ану, хлопці, покажіть йому, де раки зимують.
Митрофан узяв одного за пояс – кинув, другого – кинув, а з третім, Заїкіним, почав водитись.
ІВАН (скрегоче зубами). Заїкін! Та ти що, Митрофана не зломиш? Ану, дай я. (Беруться вдвох, водяться, Іван відриває Митрофана від килима і кидає на лопатки). Здоровий же ти, брате. Сила в тебе справді шалена. (До Вахтурова). А ти, Миколо, збирайся, через місяць їдемо в Лондон. Пора вже тобі бойове хрещення приймати на європейських манежах.
Лондон. Сюди на запрошення менеджера Антоніо Пієрі приїхав Піддубний разом із своїм учнем Вахтуровим демонструвати своє мистецтво. Другий менеджер Кокран запросив Гаккеншмідта і Збишка–Циганевича. Піддубний дав оголошення в газету, що залишає в редакції чек на 5000 франків, який зможе одержати той борець, який зуміє відвоювати у нього титул чемпіона світу.

Зал для тренувань. Піддубний робить вправи з гирями. Заходить Вахтуров з гримасою провинного на обличчі.
ІВАН (грізно). Знову вчора горілки надудлився?
ВАХТУРОВ (тре лоба). Ой, батя, аби горілки, а то віскі, щоб їх лиха година взяла! І як ці англійці її п’ють?..
ІВАН. Я тобі, бісова душа, скільки раз казав – коли став борцем – дотримуйся режиму. Ось я тебе полікую. Побігли.
Піддубний і Вахтуров біжать Гайд-парком.
ВАХТУРОВ (позаду). Стій, Максимовичу, десяту верству біжимо.
ІВАН. Не бреши, не десяту, а тільки третю, ану геть до залу, я з тебе останній хміль витисну...

Зал для тренувань. Піддубний і Вахтуров «тиснуть» один одного. Заходить менеджер Пієрі.
– Містер Піддубний, Гаккеншмідт відмовився від поєдинку. Боротись з вами хоче Збишко. Судитиме поєдинок Гаккеншмідт.
ІВАН. Якщо він сам відмовився зі мною боротись, то що доброго чекати від нього як судді?

Поєдинок Збишко – Піддубний. Піддубний переводить Збишка в «партер», але Гаккеншмідт припиняє боротьбу.
ГАККЕНШМІДТ. Ви щойно допустили недозволений прийом «підніжку».
ІВАН. Нічого подібного. Все було згідно з правилами. Я протестую.
ГАККЕНШМІДТ. За непокірність суддям ви, Піддубний, декваліфікуєтесь.
У залі крик, гамір, свист, протести. В цей час менеджер Збишка Кокран миттю забіг до редакції, схопив чек на 5000 франків і повернувся у зал. Незважаючи на гнів і протести глядачів, Кокран здалека помахав Збишкові чеком, і той, пробившись до нього, вийшов із залу...

Знову світові чемпіонати.
1907 рік. Відень. Піддубний стає вчетверте чемпіоном світу, поборовши у фіналі Зігфріда.
1908 рік. Париж. Чемпіоном світу вп’яте стає І.Піддубний, друге і третє місце ділять його учні Заїкін і Кащєєв.
1909 рік. Франкфурт. Шостий раз стверджує Піддубний своє звання чемпіона світу. Турне по країнах і містах – Бухарест, Париж, Лондон, Брюссель, Амстердам, Відень... Перемоги, перемоги, перемоги... Ім’я Піддубного стає в міжнародному спорті одним із найвідоміших і найпочесніших, символом непереможної сили, блискучої майстерності і техніки. За чотири роки він переборює усіх найсильніших борців світу. Ім’я Піддубного не сходить зі сторінок європейських газет. Журналісти вигадали для нього нечуваний до цього часу титул: «Чемпіон чемпіонів».

Берлін. Чемпіонат з боротьби. За лаштунками до Піддубного прийшов чемпіон Німеччини Якоб Кох.
ІВАН (наївно). Ну, а як це у нас вийде?
КОХ. Дуже просто, пане Піддубний, за дві тисячі марок ви ляжете під мене так, як це зробили Педерсон і Зігфрід, ну, скажімо, на 58-й хвилині.
ІВАН. Ні, так не вийде. Мене ще ніхто на лопатки не клав. Хто ж повірить, що я ліг не зумисно... І який мені сенс за дві тисячі марок псувати свою репутацію?
КОХ. Ну, гаразд. Я дам вам три тисячі марок. А щоб не зашкодити вашій репутації, ви начебто підковзнетесь, а я вас дотисну до килима. А з суддями я вже сам домовлюсь.
ІВАН (подумавши і усміхнувшись у вуса). Добре, я згоден.
Зраділий німець гаряче тисне Піддубному руку...
Поєдинок Я. Коха з Піддубним. Іде 58-ма хвилина. Піддубний кладе Коха на лопатки...

Петербург. Цирк. У камізельці, лакованих чоботях, у студентському кашкеті на манеж виходить кремезний арбітр І.В.Лебедєв, відомий під іменем «Дядя Ваня», в минулому сам атлет, редактор журналу «Геркулес», автор спортивних нарисів петербурзьких газет.
ДЯДЯ ВАНЯ. Парад, алле! (під звуки «Маршу гладіаторів» і оплески глядачів виходять борці).
Волзький богатир Іван Заїкін!
Російський тореадор Микола Турбас!
Світовий рекордсмен Петро Крилов!
Чемпіон світу і його околиць Олександр Аберг!
(Борці виходять на манеж і вишиковуються в два ряди).
Непереможний чемпіон чемпіонів (підвищуючи голос)
Іван Піддубний!
На арену цирку виходить Піддубний і кланяється на всі боки. Бурхлива овація. Тривалий час публіка не відпускає його. З обличчя Аберга не зникає їдка посмішка.
Парад, ретур! (Богатирі ідуть за лаштунки. Починається циркова вистава).

Манеж. Залізна клітка. Освітлюється тільки Заїкін у вигляді розбійника Чуркіна, якого заводять два жандарми у клітку, знімають з нього кайдани і замикають клітку на замок. Самі виходять. Похнюпившись, сидить Чуркін у клітці, оркестр грає мелодію пісні «Сижу за решеткой...» Коли лунають слова «Пора, брат, пора», Чуркін підводиться на весь зріст, випростує свої могутні плечі, розгинає грати і виходить на волю. Буря оплесків.

Загратований манеж. Виходить Турбас у костюмі тореадора з червоним полотнищем у руках. На манеж випускають роздратованого бика.
Наставивши грізні роги, бик люто кидається на Турбаса. Спритно відскочивши вбік, тореадор знову наставляє полотнище. Оркестр грає «Марш тореадора». Бик пробігає мимо і натикається на декорацію. Все тріщить, падає, перетворюється на купу сміття. Бик раптово зупиняється, повертає голову до глядачів і протяжно реве. Публіка полегшено зітхає, на переляканих обличчях з’являються усмішки. Оркестр знову грає марш. Тореадор знову своїм полотнищем доводить бика до люті. Сміх стихає. Турбас хапає ще раз за могутні роги бика, стає на коліно, напружує щосили свої м’язи. Тварина не витримує і звалюється на бік. Тореадор переможно піднімає руки, спершись коліном на могутню тварину, що покірно лежить біля його ніг. Триває бурхлива овація.

За лаштунками Турбас, щойно з манежа, і Піддубний.
ПІДДУБНИЙ. Миколо, кому це потрібно. Силу і спритність потрібно показувати не на бику, який, незважаючи на свою доброзичливість, одним ударом своїх ріг може розпороти тобі живота, поламати ребра.
ТУРБАС. А що робити, Максимовичу? Треба ж якось заробляти на життя. Боротьбою не проживеш. Та й ваших висот мені не досягти...
Підходить розгніваний Вахтуров.
ВАХТУРОВ. Батя, ти чув, що вкоїв дядя Ваня? Оголосив, що я буцімто приймаю виклик Аберга. Нічого мені не сказав! Та щоб я боровся з цим хитрим лисом?! Ні... Я не дурний! Нізащо, нехай хто завгодно бореться, тільки не я.
ПІДДУБНИЙ (сердито). Борись і не лягай під нього, як він того хоче. Я так і знав, що боятимешся, чортів страхополох. Сам би з ним боровся, та не можу, – господар, а ти з другого цирку. Руки не подам, якщо не будеш боротися або як ляжеш під нього. (Іде від нього. Назустріч борець).
БОРЕЦЬ. «Залізний угр» прийшов із цирку «Модерн». Хоче боротися з Абергом. Публіка вимагає. Іде сюди.
ПІДДУБНИЙ. Якого чорта він іде за лаштунки? Аберг заманює його, ще поб’є, от телепень. (Іде в убиральню).

За лаштунками Аберг із своїми борцями: Бамбулою, Ванькою Каїном, Циклопом. Заходить Чай Янос з валізкою і капелюхом у руках, доброзичливо усміхається, хоче привітатися, але сильний удар по голові приголомшує його. Перед ним, вишкіривши зуби, стоїть Бамбула. Янос розгубився, відступив назад. Раптом удар, мов важкий молот, звалився на його голову. Він похитнувся і побачив свого запеклого ворога, Ваньку Каїна. Обличчя його горить дикою ненавистю, вирячені очі, роздуті ніздрі, – він скидається на дикуна кам’яного віку. Янос стиснув кулаки, хоче кинутися на нього, але перед ним виростає ще більше страховидло, сильне і люте.
– Таку свиню нам підсунути? – заревів Циклоп. – Аберга прийшов класти? Заробити на нас хочеш?! Так ось тобі! Бери, – і б’є залізним кулаком по вуху розгубленого борця. Янос падає, стогне від сильного болю.
– Бери свої три тисячі, любий Яносе, бери, – сміючись, під’юджує Аберг.
– Ха-ха-ха, – підтримують свого хазяїна борці.
– Ну й Циклоп! Оце так удар! Ну й ну! Як підкошений!

По убиральні, насупившись, ходить Піддубний. Раптом до його слуху долинає благання Яноса. «Ві ж мой товариши! Зашем біть. Я толко хотел чесно боротца з вашим хозяином Абергом». Піддубний спаленів. Груди його заходили ходором, очі заіскрились. Стиснувши кулаки, він миттю опинився серед борців.
– Геть, дияволи, – загримів його могутній голос. Усі закам’яніли. Циклоп люто втупився в Піддубного. Ванька Каїн від злості заскреготав зубами: сперечатися з Піддубним зась!

Тифліс. Чемпіонат Росії в цирку Єфимова. Тільки борець-віртуоз Климентій Буль і Піддубний не знають поразки. Всім зрозуміло, що переможе Піддубний. А тому інтерес публіки до чемпіонату спав...
У ресторані Піддубний і репортер газети. Піддубний похмурий, злий.
РЕПОРТЕР. Що за настрій, Максимовичу?
ІВАН. Погана погода. (Потім крізь зуби). Сьогодні я впаду. (Різко встав і вийшов з ресторану).
РЕПОРТЕР (здивовано про себе). Поразка, потім реванш – і чемпіонат триватиме, і каса буде повна. А нам, газетярам, дорікають у відсутності принципів. Коли такі дуби й ті хитаються, то що вже про нас говорити.

Репортер у коридорі зіткнувся з арбітром.
РЕПОРТЕР. То що, все-таки умовили «батю»?
АРБІТР. Ай! Ви ще не знаєте цієї людини. Пообіцяє, а потім доведе противника до сліз...

Поєдинок Буль – Піддубний. Піддубний падає на лопатки і кладе на себе Буля, але в ту ж мить, як пролунав свисток арбітра, скидає Буля із себе. В залі сміх, публіка протестує: «Це обман», «Брехня»... Піддубний, схиливши голову, пішов за лаштунки...

Ресторан. За столом арбітр, репортер, Піддубний.
АРБІТР. Батю! Що ж ти наробив? Хто ж так лягає?
ІВАН (понуро). А я ще не навчився лягати на лопатки...

Кімната. Піддубний ходить з кутка в куток, насупившись. Після скандалу, який розігрався в цирку Чинізелі і про який розтрубили всі газети Петербурга і Москви, організатори чемпіонату вмовляли Піддубного лягти на лопатки, щоб розіграти ажіотаж, наповнити касу, одержати більші прибутки... В пам’яті зринає картина... Цирк. Манеж. Піддубний підходить до бар’єра.
ІВАН (звертаючись до публіки). ...Я іду з цього чемпіонату. Боротьба тут ведеться нечесно. Але перед тим, як піти, я викликаю господарів цієї лавочки – Луріха і Аберга – на чесний поєдинок. А потім, якщо вони захочуть, я готовий боротися зі всіма їхніми наймитами... (Виймає афішу, довго дивиться на портрет Марусі, кладе назад. Знову ходить по кімнаті). Що ж далі? Мої перемоги ламають усі їхні розрахунки. Боротьбу перетворили в балаган, у театр. Усе заздалегідь розраховано, хто, коли і на якій хвилині ляже на лопатки. Скрізь інтриги, підкупи, шантаж. Бути там, де процвітає всяка нечисть, шахрайство? Ні! Не можу! Годі! Скільки вже тобі стукнуло? 40. Пора вже й про осідле життя подумати. Настав час іти з манежу. Куди? Відкрити свій цирк? Гроші є, учні є – Вахтуров, Заїкін, Шемякін, Кащеєв... Ні, як рвати, то рвати. Від землі прийшов, до землі й піду...
Село. Левада. Пасеться череда. Пастухи грають у «ножика».
– Дивись, он хтось бричкою їде.
Під’їздить бричка. З неї виходить Піддубний, в сюртюку, з палицею. Поруч нього вродлива жінка, з цікавістю оглядається навкруги. Піддубний підійшов до пастухів.
– Здорові були, хлопці!
– Добридень, пане!
ІВАН (удавано сердито). А чого це ви, хлопці, пасете корови на моїй землі?
ПАСТУХ. А чого це вона ваша? Це земля Абеля.
ІВАН. Ні, хлопці, тепер уже вона моя. Купив я цю землю в Абеля...
Він ще щось хотів сказати, але від страшного удару в спину полетів сторчака. Хлопці – врозтіч. Ватаг череди, величезний бик, спокійно дивиться на Івана. Піддубний схопився на ноги, в страшному гніві кидається на бика, але той, злякавшись, тікає геть. Піддубний пробує його наздогнати, та марно. Обтрушується, кличе пастухів, витягає портмоне з кишені сюртука.
ІВАН (простягає руку з грошима). Ось вам по двадцять п’ять карбовонців. І щоб ніхто не знав, що бик звалив з ніг Піддубного. Інакше... (В його голосі чується погроза).
– Добре, пане, добре. (Перелякані пастухи беруть гроші і відходять убік).
Сівши у бричку, Піддубний поїхав у село.
ПАСТУХ (дивиться на гроші). За двадцять п’ять карбовонців двох таких биків можна купити.

Вальцювальний млин. На стінах циркові афіші, портрети Піддубного. Біля жорна стоїть Піддубний, пропускає крізь пальці борошно, зерно... Зітхнув, пішов далі... Зайшов у хату, відкрив скриню, витяг звідти чемпіонський пояс, на якому повно медалей, переглядає. Виникають картини чемпіонату, вируюча публіка, міста Європи... Зітхнув, кладе пояс обережно в скриню, замикає...

Богодухівський ярмарок. Вулиці запруджені возами верств на три... Гарби... циганські шатра, ятки, корчма... коні, воли, корови, поросята, свині, кури, вівці... бе-ее, ме-е-е, му-у-у...
Купують, продають, міняють... Грають сліпі кобзарі, лірники...
– Руб поставиш, два возьмьош! Налітай!..
– Красная виграйоть, чорная програйоть!
Гуде ярмарок. Боротьба на поясах, карусель, дівчата, сміх, гопак:
Ой гоп, штани лоп,
А той голий підняв поли
Очкур перервався…
Та по хаті гала-ла…

Стоїть скупник худоби, плює на пальці, лічить гроші, лукаво примружує очі, задоволено:
– Гм, як думав, так і сталось, купив, продав, ще й осталось, гайда в корчму…
Біля корів:
– Береш двадцять п’ять?
– Ні, не беру.
– Бери, а то за печінку тебе візьме.
– Хай бере…
Біля кіс діди:
– Якісь вони не такі…
– А яких вам треба?
– Щоб самі косили й загрібали!
– Ну, то пошукайте таких…
Біля свиней:
– Купуйте, вони пірнають.
– Таке скажете, хіба свині пірнають?
– Як де, а мої пірнають…
По ярмарку іде Іван Піддубний у свиті. Проходить повз продавця коліс до возів.
ПРОДАВЕЦЬ. Купуйте колеса до воза! Купуйте, пане, колеса. Вік котитимуться, ще й ваші діти на них їздитимуть.
ПІДДУБНИЙ. А по чім колеса ваші?
ПРОДАВЕЦЬ. Майже дурно – по три карбованці.
ПІДДУБНИЙ. Так, кажете, міцні?
ПРОДАВЕЦЬ. Міцні, пане, ох і міцні, що крепкі, то крепкі. Тут, на ярмарку, міцніших не знайдете.
Піддубний бере колесо, стискує його в руках, колесо розсипається на друзки.
– А ви казали «крепкі», – простягає гроші, – візьміть та робіть міцніші.
ПРОДАВЕЦЬ (хреститься). Боже, яка сила, який богатир. (Тримає гроші в руках, дивиться услід Піддубному). Такий силак і воду з каменя витисне…

1911р. Катеринослав. Музей Д.Яворницького. Дмитро Іванович водить І.Піддубного по музею, показує свої експонати з історії запорізьких козаків.
Дмитро Іванович показує лист запорожців до турецького султана.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це були такі силачі, як і ви, Іване Максимовичу.
ПІДДУБНИЙ. Та й ви, Дмитре Івановичу, не з слабких.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Е, була колись сила, як мати на руках носила! Є в мене знайомий художник М.Струнников, треба, щоб він вас намалював в образі запорожця.
(Примітка. В музеї Д.Яворницького в Дніпропетровську є така картина М.Струнникова).

Полтава. Плакати цирку. «Чемпіонат французької боротьби», «Сьогодні і кожен день борються три пари борців».
ІВАН (відвертається від плакатів, сердито). Ну й нехай собі боряться, а мені-то яке до них діло?

Вечір. Піддубний біля цирку. Хвилина роздуму.
– Зайду, посиджу собі спокійно, як глядач, пересплю в готелі, а завтра й додому. Круг купив.

Цирк. Манеж, виходять під «Марш гладіаторів» Луріх, Аберг, Буль…
ПІДДУБНИЙ (про себе). Цікаво, чого це їх у Полтаву занесло? А де ж Шемякін, Кащєєв, Колька Вахтуров? Мабуть, горілку глушить, бісова душа…
В середині боротьби Піддубний не витримує, спускається вниз, перескакує через бар’єр. Усі на манежі здивовано дивляться на людину в селянській свиті і каракулевій шапці.
ДЯДЯ ВАНЯ. Іване Максимовичу! Оце так номер! Ти звідки?
ІВАН. Звідти, де мене вже немає. Оголошуй, Піддубний викликає вас усіх на поєдинок.
ДЯДЯ ВАНЯ (радісно). Сьогодні після трирічної перерви знову повернувся на манеж непереможний російський богатир, чемпіон чемпіонів Іван Піддубний і викликає на поєдинок усіх борців полтавського чемпіонату…

Одеса. Війська. Денікінці. Гасла: «Анархія – мати порядку». Дерибасівською іде борець, чемпіон світу 1917 р. Микола Разін. Назустріч йому Піддубний, ледь тримається на ногах, неголений, худий, обшарпаний.
РАЗІН. Іван Максимович!
ІВАН (оглянувся, впізнав, радісно). Ось коли мені пощастило.
РАЗІН. Ти як тут опинився, Іване Максимовичу?
ІВАН. Довго говорити, мало слухати. Утік з Житомира від анархістів. Залишив там свої речі, гроші і ось третю добу нічого не їв.
РАЗІН. То ходімо до мене.

Набережна. Разін і Піддубний, який уже оговтався, проспавши дві ночі підряд, ідуть, розмовляють між собою.
ІВАН. Побачили анархісти на мені чемпіонський пояс, а він же з трьох кольорів – білий, синій, червоний, точнісінько царський прапор, тільки смуги ідуть впоперек. Вони не розібралися, зчинили галас, що я за царя, ну й мало не застрелили. Через чорний хід утік.
– М-да, ну й діла…
Назустріч їм іде гурт п’яних офіцерів-денікінців. Один з них, прищуливши очі, підійшов упритул до Піддубного, зі злістю:
– Роз’їли морду, мужичйо! Стрілять вас надо.
ПІДДУБНИЙ (спокійно). Що панові офіцеру треба?
ОФІЦЕР. Що? Ах ти, хохляцька твоя харя! Мені треба в тобі дірку зробити. (Офіцер витягнув револьвер і наставив у груди Піддубному).
Разін, не роздумуючи, ударив лівою рукою знизу вгору, а правою у щелепу офіцерові. Пролунав постріл. Офіцери накинулися на борців.
ПІДДУБНИЙ (завдає ударів нечуваної сили). Рятуйте, люди добрі! Убивають!
РАЗІН (вторячи йому, б’є по нахабних пиках, удаючи, що розбороняє). Та що ви робите, господа офіцери? Ви ж його уб’єте!
З’являється патруль. Постріли вгору. Ведуть борців і грека, який поблизу продавав каштани. Комендатура. Офіцерів заносять на ношах. Деякі стоять, тримаючись руками за щелепи.
КОМЕНДАНТ (до грека). То як це було, розкажіть.
ГРЕК. Гаспада офіцери кидались на ентіх двух. Адін кричал: «Ратуйте», другой разнімав їх…
Друга кімната. Комендант упізнав Піддубного.
КОМЕНДАНТ. Раджу вам, Іване Максимовичу, цієї ж ночі залишити місто. Інакше вас уб’ють ці пройдисвіти. Я дам вказівку, щоб вам приготували човен і знайшли вправного човняра. А зараз прошу виявити мені честь і повечеряти зі мною…

Бердянськ. Місцевий кінотеатр, де Махно задумав влаштувати для своїх гуляйполівців «концерту». Борці цирку понуро сидять край столу і їдять хліб, запиваючи його окропом. Біля стіни, загорнувшись у теплий халат, лежить І.Піддубний. Махновці заводять циркового артиста, клоуна П.Тарахно.
МАХНОВЕЦЬ. І не здумай мені тікати, фокусник. На тому світі чортам будеш тоді фокуси свої показувать.
ТАРАХНО (оглянувся, побачив борців, радісно). І ви тут? От так діла. Так що, будемо батькові Махну концерту давати?
Дядя Ваня обнімає Тарахна, веде до столу, пригощає…

Вечір. Зал кінотеатру повний. Всюди сидять махновці, в кріслах, на підвіконнях, на підлозі. Курять. Чекають «батька».
Входить Махно, відкинувши з обличчя довге волосся, примружився – в залі димова завіса. За ним повзе одутлуватий Льовка Задов – «начальник контррозвідки». Тут же голова гуляйполівської «ради» Коган і «теоретик» анархістів Ейхенбаум.
Нестор Махно сів у підсунуте йому крісло. На сцені з’явився його ад’ютант, підвів руку. Запанувала тиша.

– Тихо. Хай буде тихо, позаяк здеся присуствує наш отаман батько Махно своєю собственною парсуною і которий, будучи великим знатоком і цінителем всякої концерти, соблаговолив дати нам представленіє актьорщиков.
Махновці заплескали в долоні. На сцену вискочив клоун Тарахно і заспівав популярну пісню «Хаз Булат». Опісля на сцену під звуки «Маршу гладіаторів» вийшли борці. Коли дядя Ваня оголосив титули І. Піддубного, Махно схопився з крісла і заплескав у долоні. Натовп заревів од захоплення. На сцені боролись мляво, і це набридло Махну. Він покликав ад’ютанта, щось шепнув йому на вухо. На сцені з’явився ад’ютант і припинив поєдинок Стецури з Ляпіним.
АД’ЮТАНТ (підвівши руку). Батько велів, щоб з етім вот актьорщиком (показав пальцем на Стецуру) боровся наш Грицько. Виходь, Грицьку.

Під свист, гамір на сцену вийшов здоровань весь у кулеметних стрічках, почав роздягатися і залишився в страшенно великих трусах фуксинового кольору.
– Покажи йому, Грицьку, де раки зимують!
– На кендюх його клади!
– Що там з ним боротися! Заїдь у рило – та й на мило!
Ад’ютант знову підвів руку.
– А ще наш отаман батько Махно велів сказати тобі, Грицьку, що єжелі ти, шельма, не покладеш етіх актьорщиків на лопатки, він собственноручно пристрелить тебе, як собаку.
Дядя Ваня вирішив не загострювати ситуації. Тут він був у своїй стихії.
– Треба красиво провести гру, а то ще стріляти почнуть. Підвалишся на десятій хвилині. А як, то тебе ж цього не вчити…
Піддубний похмуро відійшов убік.
Стецура, трохи поборюкавшись з махновцем, досить уміло, як на необізнаного, зовсім непомітно ліг на лопатки. Здоровань сів на нього верхи під суцільне ревище махновців. Махно вийшов на сцену і потис руку Грицькові.
МАХНО (крізь зуби). Молодчина. Тепер я бачу, що ти кожного із цих борців заткнеш за пояс. Правда?
ГРИЦЬКО (гордовито). Так воно і є, батьку. Серед них не знайдеться такого, кого б я не розіп’яв, як Ісуса Христа. Де той чемпіон?
ДЯДЯ ВАНЯ (до Піддубного, який прямує на сцену). Не роби дурниць, Максимовичу, застрелять.
Поєдинок тривав недовго. Піддубний гепнув Грицька об килим з такою силою, що задвигтіла вся сцена. Все заціпеніло. Запанувала мертва тиша. Махно презирливо глянув на свого чемпіона і… зааплодував, щось говорячи ад’ютантові. Ад’ютант підвів руку.
– Батько Махно великодушно прощає Грицькові його пораженіє, позаяк він каже, що треба мати не тільки волячу силу, но й розумєть всякую техніку. Батько Махно велів Грицькові завтра чистити нужники, а актьорщикам видати із складу Мілевича двадцять пляшок вина, п’ять кілець ковбаси і три хунти керенок. На ентом концерту закриваєм. Р-р-разойдісь.
На сцену принесли вина, ковбасу, ваги. Ад’ютант відважив три фунти керенок. До Піддубного підійшов Махно.
МАХНО. А я тебе бачив у Тифлісі. Ти тоді боровся з Кожем’якою. Спритний ти! (Дістав з кишені пачку асигнацій). Це тобі мій приз. Так би мовити, від почитателя і любителя мистецтва. (Махно кинув пачку на стіл і вийшов).
ПІДДУБНИЙ (дивиться на гроші). Петрушка. Ти таке бачив? Чудеса! На асигнації під цифрою «25» підпис: «Чим наші гірші ваших?» На другому боці: «Гоп, кума, не журися, в Махна гроші завелися»…

Кімната. Гасниця. Піддубний, невидющий погляд, смертельна блідість на обличчі. Перед ним лист Митрофана: «Землі наші конфіскували… А Ніночка твоя пішла з комісаром Воскресенським і прихопила з собою скриню з твоїми медалями, нагородами…».

Піддубний у білій полотняній сорочці сидить біля груби, вигрібає попіл руками і ним обсипає себе… Картини цирку в калейдоскопічному спотвореному вигляді… Образ Марусі… кличе до себе…
Входить у кімнату медсестра з лікарем, спостерігають Піддубного…
ЛІКАР. Його треба покласти в психоневрологічний диспансер або хоча б у водолікарню. Це не страшно, можна вилікувати. А яка душевна травма у нього?
МЕДСЕСТРА. Пішла дружина від нього, забрала усі його нагороди. Там самого золота пудів з два було…

Піддубний, худий, змарнілий, але вже здоровий.
МЕДСЕСТРА. Ти написав би їй листа. Бачиш, що вона пише:
«…На колінах пройду весь шлях до тебе…»
ІВАН. Я напишу їй, коли буду дуже злий. А ти ж знаєш, Дуню, що дуже злим я ніколи не буваю…

– Іване Максимовичу! – звернувся до Піддубного молодий борець Ростовського цирку Іван Романович Машонін, ідучи опівночі з цирку, – заночуйте в нас. Мати смачні вареники приготувала…
ІВАН (сумно). Ну хіба що на вареники. Давно не смакував…
Заходять навшпиньки в кімнату, щоб не розбудити матір, вмикають світло. З другої кімнати чути голос матері:
– Це ти, Іване? І чого так пізно затримуватись у тому цирку? Я ж тебе просила раніше приходити…
МАШОНІН (до Івана). Вона ніколи не засне, доки я не прийду.
(До матері). Я, мамо, не сам. Зі мною мій учитель, Іван Максимович.
З кімнати виходить повненька, невисока на зріст, миловида чорнява жінка років 40-42.
МАШОНІН. Знайомтесь, Іване Максимовичу, моя мама.
МАТИ (простягає руку, трохи зніяковіло). Марія Семенівна. А мені Ваня про вас багато розповідав. Він так захоплений вами. Але ж чого це я розпатякалася? Зараз вам вечеряти подам…
ІВАН (ніяковіючи). Вибачте, що так пізно, не турбуйтесь, я не голодний…

Ранок. Крізь листя бузку в кімнату падають промені сонця. Прозора чистота, сімейний затишок… Піддубний у ліжку непомітно спостерігає, як господарює Марія Семенівна… В очах самотність, гострий біль…
«П’ятдесят п’ять років, ані хати своєї, ані сім’ї…», – роздумує вголос.

Вулиця. Здалеку видно, як ідуть Машонін і Піддубний. Машонін щось запально говорить, жестикулює… Біля двору стоять Марія Семенівна і сусідка.
СУСІДКА. О, Маріє, і жених твій іде.
МАРІЯ СЕМЕНІВНА (зашарівшись). Теж мені жених. Опудало якесь з вусами.

1924 рік. Переповнений Московський цирк. Конкурс на кращу будову тіла циркових атлетів і всіх бажаючих. За лаштунками борці, серед них І.Піддубний.
ЧЛЕН ЖУРІ (до Піддубного). А ви чому не записалися, Іване Максимовичу?
ПІДДУБНИЙ. Та куди вже мені. Старий, шостий десяток розміняв.
На п’єдестал виходять один за одним атлети, демонструючи свою статуру. Оплески. І раптом вигуки: «Піддубного! Піддубного на п’єдестал!» Зчинився галас, публіка одностайна в своїй вимозі.
ЧЛЕН ЖУРІ. Доведеться все-таки вам, Максимовичу, вийти на манеж.
Піддубний виходить на манеж, стає на п’єдестал і повільно повертається по колу. Бурхливі оплески. Спочатку глядачі побачили напружену спину. М’язи, які утворюють довгі тяжі вздовж хребта, величезні й опуклі, створювали дивне враження. Здавалося, два удави намагаються прорвати шкіру і виповзти назовні. Не менш вражаюче видовище постало, коли Піддубний повернувся до глядачів обличчям: грудна клітка велетня і під нею прямі м’язи живота, які випирали, наче каменюки, засвідчували неперевершену силу черевного преса. Члени журі збуджено радяться. Один з них оголошує:
– Перший приз нашого конкурсу журі присудило чемпіону чемпіонів Івану Максимовичу Піддубному, володареві воістину геркулесівських м’язів.
Буря оплесків. Вигуки «Браво!», «Слава!»

1926 рік. Океан. Пароплав «Дойчланд». Піддубний на палубі в шезлонзі читає О.Купріна «В цирку»: «… В Америці борються, як м’ясники. Там борці душать один одного за горло, затискують супротивнику рот і ніс, охоплюють його голову з допомогою стра¬хітливого прийому, який називається залізним ошийником… позбавляють його свідомості зграбним натисканням на сонні артерії. Там від учителів до учнів, становлячи непроникну професійну таємницю, передаються страхітливі таємні прийоми, дії яких не завжди бувають ясні навіть для лікарів. Опанувавши знання таких прийомів, можна, наприклад, легким і нібито несподіваним ударом… спричинити хвилинний параліч у руці супротивника або ні для кого непомітним рухом завдати йому такого нестерпного болю, який змусить його забути про будь-яку обережність… Американці не мають ніякого артистичного самолюбства…»
Піддубний відклав книгу, встав, підійшов до поручнів, задивився на чайок… У пам’я¬ті зринає картина прощання на вокзалі з дружиною і прийомним сином.
МАРІЯ СЕМЕНІВНА. Тобі що, двадцять років? Старістю блигом світа їхати.
ПІДДУБНИЙ (втішаючи, пригортає Марію до себе). А я біля тебе, Марусю, й почуваюся двадцятирічним. (Жартуючи). Зароблю гроші, купимо тоді на березі моря будиночок і заживемо з тобою, Марусю, на славу.
Дзвінок чергового, рушає поїзд. Піддубний обіймає дружину, сина, стрибає по-молодецькому у вагон, махає рукою…
Знову голуба гладінь, чайки, зринає друга картина в пам’яті – турне по Німеччині.
АНТРЕПРЕНЕР (показує пальцем на список). Оцих, пане Піддубний, ви покладете, а під Зігфріда ляжете…
ІВАН (обурливо). Ви що, Піддубного забули? Хто покладе, під того й ляжу.
АНТРЕПРЕНЕР. Ну, справа ваша, не ляжете, то й не будете боротися…

Голубе плесо. Піддубний виймає з кишені контракт з чікагським антрепренером Джеком Пфефером, ще раз читає його…
… Із туману раптово виринає панорама Нью-Йорка… статуя Свободи.

Натовп газетних репортерів, фотографів, журналістів. Град запитань, спалахи фотоапаратів. Зустріч з менеджером…
– Містере Піддубний! Американці не визнають французької боротьби, вважають її застарілим видом спорту. А яка ваша думка щодо цього?
– Як стрибки у висоту, біг, плавання і тому подібне ніколи не можуть застаріти, так і класична боротьба ніколи не застаріє.
– А ви будете боротися у вільному стилі чи тільки в класичному?
– В будь-якому стилі, в якому захочуть мої суперники!
– Містере Піддубний! Кого ви викликаєте на поєдинок?
– Я викликаю на поєдинок усіх як американських, так і європейських борців, усіх, хто забажає боротися зі мною тут, в Америці.
– А скільки вам років, містере Піддубний?
– Пішов п’ятдесят шостий.
МЕНЕДЖЕР (розгублено). П’ятдесят шостий рік. Містере Піддубний! За американськими законами, атлети, старші за тридцять вісім років, виступають у нас тільки з дозволу спеціальної медичної комісії!
ПІДДУБНИЙ. Не турбуйтесь, містере Пфефер. Усе буде гаразд. Дозвіл ми з вами одержимо. (Удає, що хоче дістати портмоне). Потримайте, будь ласка, мою ковіньку.
Менеджер автоматично взяв її, не сподіваючись, що вона чавунна, і зразу ж випустив з рук собі на ноги. Від болю скривився. Всі засміялися. Піддубний нагнувся, підняв палицю і легко покрутив її в руці.
– Це така ваша палиця, містере Піддубний? Скільки ж у ній кілограмів?
– Небагато, близько двадцяти.

Комісії, тренування, навчання прийомів вільної боротьби…
Менеджер читає акт медичного огляду Піддубного: «…Радянський борець за станом здоров’я і спортивною формою відповідає фізично розвиненому і здоровому спортсменові, вік якого не перебільшує сорока років…»

Центральний спортивний зал Нью-Йорка. Зал такий переповнений, що дирекція боїться, аби він не завалився.
Поєдинок Колоф – Піддубний. Переможцем вважається той, хто з трьох сутичок переможе двічі. Хоч як вивертається Колоф (у хід пішли всі відомі йому жорстокі прийоми), Піддубний прийомом через плече приплющує його лопатками до килима. Час – 10 хв. 21 сек. Відпочинок 5 хвилин. Другий вихід. Колоф знову на лопатках. Час – 8хв. 22 сек. Піддубний доброзичливо всміхається, пропонує третій. Судді відмовляють – перевага радянського борця безсумнівна.
У залі дикий крик, ґвалт, свист, бійки… Менеджер пояснює Піддубному:
– Навколо вашого імені було дуже багато суперечок. А бійки в залі нехай вас, містере Піддубний, не дивують – це продовження парі. Більшість публіки не на вашому боці. Колофа у нас дуже люблять, і публіці неприємно, що перемога за вами. Ви зрозуміли, містере Піддубний?
ПІДДУБНИЙ (похмуро). Та як не зрозуміти. (Пішов за лаштунки).
Костюмерна. Піддубний одягається.
МЕНЕДЖЕР (підлещуючись). Нам треба серйозно подумати, містере Піддубний, як поводитись далі. Добре було б програти одну-другу зустріч, а потім узяти реванш…
ПІДДУБНИЙ (у гніві). Що? Ось що, містере, зі мною такі штуки не проходять. А такі сюрпризи, як сьогодні, я завжди буду доставляти вашій публіці…

Поєдинок Піддубний – Джо Гешто. Перша сутичка – 12 хв. 9 сек., друга – 4 хв. 50 сек. Поєдинок з італійцем Торгмаші. Останній так був упевнений у своїй перемозі, що виставив умову: переможцю 20% з виручки, переможеному – нічого. Перший поєдинок – 5 хв. 3 сек., другий – 3 хв. 48 сек. Ні хапання Піддубного за вуса, ні інші больові прийоми і викрутаси не допомогли Торгмаші. Зустріч з німецьким чемпіоном Карлом Фогелем. Перший двобій – 8 хв. 20 сек., другий – 9 хв. 7 сек. Двобій з грецьким чемпіоном Д.Тафсалполосом: перший – 8 хв. 20 сек., другий – 8 хв. 47 сек. І обидва рази прийомом «бра руле» (через плече).

Клівленд, штат Огайо. Поєдинок з ірландцем Джеком Томсоном: перший –14 хв., другий – 8 хв. 15 сек. Зустріч зі шведом Полем Мартінсоном. Тут уже пішли в хід кулаки, нігті. Закривавлений Піддубний доброзичливо усміхається публіці, яка очманіла від захоплення, 9 хв. 14 сек. і 5 хв. 39 сек.
Піддубний переміг не тільки борців, а й американську пресу…
«Іван Грозний», «Іван Залізний», «Іван Страшний», «Іван Великий», «Іван Непереможний», «Російський ведмідь», «Тигр», «Слон» і навіть … «Бегемот». Ось деякі оцінки методів його боротьби в американській пресі.
«Тут треба відзначити манеру його боротьби, особливості і ті феноменальні дані, завдяки яким він здобував такі блискучі і швидкі перемоги. Піддубний часто казав своїм учням, що, крім фізичної сили, борцю потрібні «голова» і «борцівське серце». Блискавичне орієнтування і координація своїх рухів, складні комбінації прийомів, за допомогою яких він, мов той шахіст, наперед розраховував свої ходи, з огляду на помилки супро¬тивника, наперед знаючи, яким із прийомів він поставить мат». «Борцівське» ж серце – це не тільки фізично здорове серце (це безумовно), а передусім «психологічне» серце. «Піддубний здатний був розвивати у певний час енергію, подібну до вибуху, і не втрачати «куража» в найважчі і найнебезпечніші хвилини боротьби».
«Починав боротися Піддубний мляво. Все тіло, м’язи, навіть обличчя було таке розслаблене, що здавалося, він був сонний. Тільки через вузькі щілини примружених повік можна було вгледіти, як пильно стежили його очі за рухами противника. І таким же розслабленим входив він у прийом. Така манера розмагнічувала противника, присипляла його пильність, викликаючи ряд помилок. І якщо він пересувався по манежу, як «ведмідь», то за реакцією, швидкістю, з якою він проводив прийом, він був «тигром».
Ввійшовши в прийом розслабленим, він блискавично його проводив, розвиваючи при цьому максимальну, на яку він тільки здатний був, титанічну енергію».

Ростов-на-Дону. Іван Машонін читає листа. Поруч сидить мати і уважно слухає. «Любий Ваню! Вітаю тебе і матусю… Хочу з вами поділитися новинами. Головний менеджер Америки Курлей склав для мене і Владека Збишка контракт, який ми підписали і зобов’язалися боротися.
18 січня 1926 р. При підписанні договору нас сфотографували з менеджерами на рекламній поштовій листівці, яку і висилаю вам на пам’ять. Коротко переклав зміст. «Збишко виявить Піддубному найбільший опір у своєму житті. Саме Збишко став на шляху відомого Заїкіна в його марші до титула, і це він поборов німецького борця Зігфріда, коли цей тевтонський завойовник нахвалявся забрати з собою світову борців¬ську корону. Жоден уболівальник боротьби не дозволить собі пропустити цю зустріч. Це буде найвидатніша зустріч усіх часів…»
Читають другого листа: «Матч із Владеком Збишком закінчився на мою користь. Треба було лише 44 секунди – і перемога за мною. Скучив за вами. А бузок тут зовсім не пахне…»

Поєдинок Піддубного і Станіслава Збишка-Циганевича, старшого брата Владека. Вісімнадцять років минуло після зустрічі в Лондоні!.. Отже, реванш… Обидва постарі¬ли, але Станіслав на дванадцять років молодший. Боролися за правилами французької боротьби. 20-та хвилина поєдинку. Збишко виснажився, перейшов в оборону, думаючи тільки про те, як би втриматися на ногах. Піддубний переводить Збишка в «партер». Коли їхні обличчя наблизилися, Піддубний почув гарячий, схвильований шепіт:
– Не клади мене, Іване Максимовичу. Ця поразка буде моїм кінцем…
Щире прохання старого борця вразило серце Піддубного…
І вперше в своєму житті він зважився на таке. Публіка горлала, свистіла, казилась:
– Хапай його! Ламай, ламай руку! Швидше.
Закінчився поєдинок нічиєю. Станіслав Збишко із слізьми вдячності міцно потис руку Піддубному.

Чикаго, Філадельфія, Лос-Анджелес, Сан-Франциско… Імена переможених…
Півтора року гастролей Амеркою… Нью-Йорк. Центральний спортивний стадіон. Ритуал вручення звання чемпіона Америки.

Травень 1927 р. Пароплав. Каюта. Входять троє:
– Ви містер Піддубний? Ми представники імігрантської служби США, – показують посвідчення.
– Чим можу бути корисний?
– Містере Піддубний. Ви американський громадянин, бо маєте американський паспорт. Згідно з законом і діючи від імені державної влади США, пропоную вам негайно залишити пароплав і повернутися в Нью-Йорк. У разі вашої відмови весь ваш гонорар (а він немаленький) буде конфіскований.
ПІДДУБНИЙ (спокійно, подумавши мить). Ну що ж, грошей, звичайно, шкода, діставалися вони мені нелегко. Але батьківщини за гроші не купиш. Я не зійду.

Ленінград. Оркестр. Натовп зустрічаючих, серед них Марія Семенівна й Іван Романович. Квіти…
Стадіон. Спортивне свято на честь І.Піддубного. Дерева обліплені дітлашнею… Піддубний бореться з «російським самородком» Петром Лютовим. Вигуки з публіки: «Міцний ще старий! Не підведе! Є ще порох у порохівницях». Перший поєдинок – 8 хв. 45 сек., другий – 6 хв. 55 сек. Піддубний після перемоги над Лютовим вийшов на сцену під суцільну овацію і зачитав свою заяву, яка потім була надрукована в газетах.
– Я, борець І.Піддубний, повернувшись з Америки в Радянський Союз, вважаю своїм обов’язком оповістити всіх, що, зважаючи на свій похилий вік, вирішив залишити свою професію борця, пропрацювавши деякий час тільки для того, щоб знайти серед радянських борців справжнього мого наступника і передати йому звання справжнього чемпіона світу, яке я зумів до цього часу утримати. А тому пропоную молоді підтягнутися і потренуватися, щоб вступити зі мною в поєдинок…» Вигуки «Ура!», «Слава Піддубному!»

Й знову герці… перемоги. Ще п’ятнадцять років Піддубний виступав, навчав, виховував, пропагував…

1971 р. Єйськ. Святкування 100-річчя з дня народження І.Піддубного…
Міський парк імені І.Піддубного. Під могутніми деревами могила. На чорному мармурі золотими літерами викарбувано:

«ЗДЕСЬ РУССКИЙ БОГАТЫРЬ ЛЕЖИТ»

Нижче вірші:

Любви к своей отчизне полон,
Здесь русский богатырь лежит,
Ни разу не был побежден он,
Победам же и счет забыт…

Пройдут года… Не увядая
В сердцах он наших будет жить!
Себе соперников не зная,
Лишь смерть не мог он победить.

Село. Левада. Череда. Пастухи слухають розповідь діда.
ДІД (до хлопця). Що ти тямиш? Який там інфаркт? Ото як поїхав він в Америку та поклав усіх там на лопатки, то амиреканці йому й кажуть:
«Ну, гаразд, ти мужиків поборов, а чи збореш ти «бабу»?» І підсунули йому електричну «бабу» десь, мабуть, так пудів з двадцять. А Піддуба і каже: «Бабу так «бабу», давайте і вашу «бабу» покладу». Отож підняв, а вони взяли та й електрику увімкнули. Він то її кинув, та так, що вона вдрузки розлетілася, а від електрики ото як заслаб… то й не протягнув довго. А ти кажеш – інфаркт…

Село… Небо… Хмари… Земля…

До змісту журналу №5-6, 2006 р.