журнал "Вітчизна" №5-6, 2006 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГІЯ «ВІТЧИЗНИ»
Публікацію розпочато в першому числі 2000 року

ВАДИМ ЛЕСИЧ
(І909 – 1982)

Лесич Ярослав Володимирович – Вадим Лесич-Кіршак (літературні псевдоніми Ярослав Дригинич, Ярослав Ярий) народився 25 лютого 1909 року в селі Устя (нині Снятинського району Івано-Франківської області) в родині вчителя. Середню освіту здобув у Галичині, а 1938 року закінчив школу журналістики у Варшаві. Під час другої світової війни емігрував до Німеччини. Працював журналістом, виступав як публіцист та критик образотворчого мистецтва в українській та іноземній пресі.
Публікувати поезії почав у двадцятирічному віці 1929 року під псевдонімами Ярослав Ярий та Ярослав Дригинич у львівській газеті «Назустріч», варшавському журналі «Ми», «Літературно-науковому віснику» та інших виданнях.
З 1948 року переїхав до США, оселився у Нью-Йорку. Став членом об’єднання українських письменників «Слово» (Канада).
Перу Лесича належить літературний огляд поезії української емі¬грації «На межах незавершеного покоління» (про творчість О. Тарнавського, Яра Славутича, Б. Нижанківського, І. Костецького та інших).
Під псевдонімом Ярослав Дригинич були видані у Львові три збірки поезій: «Сонцеблиски» /1930/, «Відчиняю вікно» /І932/ та «Різьблю віддаль» /І935/, остання з яких зустрінута була критиками не надто прихильно. Імовірно, це стало не останньою причиною тривалого (вісімнадцять років) мовчання поета.
Майже по двох десятках років у Вадима Лесича починають одна за одною виходити збірка поезій у Нью-Йорку. Так побачили світ «Ліричний зошит» /1953/, «Поезії» /1954/, «Розмова з батьком» /1957/, поеми «Напередодні» та «Крейдяне коло» /обидві І960 року/, «Кам’я¬ні луни» /1964/, Вибрані поезії /1965/, «Предметність нізвідкіль» /І972/. Виступає Вадим Лесич також у жанрах новели, оповідання, нарису та художнього перекладу. Його інтерпретації поезій Т. С. Еліота, Х. Р. Хіменеса, новітніх польських поетів збагатили українську віршовану палітру й тематичний обшир.
Вдумливі дослідники творчості В. Лесича Б. Бойчук та Б. Т. Рубчак, підсумовуючи літературні спостереження Ю. Шереха, І. Фізера та І. Костецького над метаморфозами стилю поета, відзначали, що «існує кілька Лесичів. Але численні напрями поетичних шукань, від рівної, елегійної лірики, що її Юрій ІІІерех уважає за рількеанську, до крайньої, майже джазової синкопації таких творів, як «Гарлем», – зв’язані інтегральним характером поетової особистості».
Віддаючи данину «бароковій силі та гранчастости» Лесичевих строф, знавці поезії погоджуються, що в пізній період творчості (надто в «Кам’яних лунах») автор вдається до розповідно-ритуального тону, підвищеного і спрощеного, аби зрештою досягти гармонійної напруги довершеності, аж до аскетичної відмови від метафоричного, кубістичного малюнку попередніх текстів.
Екзистенційний драматизм буття підпорядковує концептуальні лесичеві ракурси бачення людини, яка «ніби зависає між дочасним і вічним, між небом і землею» (Б. Бойчук).
Земний шлях Вадима Лесича обірвався на сімдесят четвертому році життя 24 серпня 1982 року в Нью-Йорку.

В ЖОВТНІ

Мов ржею вкриті дерева,
мов смертю зв’ялена трава
(Це осінь!)
Мов сном замрячене життя,
життю закрите вороття –
(Смерти знак... Це осінь).

Летять, втікають журавлі,
втікають з рідної землі...
(Ох, осінь!..)
Мов діти плачуть та квилять,
що в чужину кудись летять.
(Сумно... Ох, це осінь...)

В далекий край, в незнану путь
плачі, квиління понесуть.
(Це осінь!)
І тут журба, і тут жалі,
І ржаве листя по землі...
(Заспано... Осінньо...)

1929

ОСІННЯ НІЧ

Ніч осіння над містом застигла,
з ліхтарів тільки світло хихоче,
поруділе, обмокле, мов цегла,
і осліпле привиддями ночі.

Покотився із грюкотом твердо
скрип коліс немащеного воза...
Щось – мов льодом, у смутку нестерпнім,
розмережане квіттям морозу.

Ось візник – бичем ляснув. І гомін
зблідлим шляхом скотився оглухло.
– Десь здригнулося розкішшю лоно,
заніміло хтось в тишу заслухавсь.

1965

*

Впливає місяць, наче яхт,
в хмарин архіпелаг,
вп’ялившись вітру якорем
в шпилі смерек.

З лелітних місяця вітрил
паде на шлях чумацький – тінь,
мов з чайчиних тремтливих крил
на неозору просинь хвиль.

Росте самотність в людський глиб,
В майстерню творива, у серце...
...Все казка. Правда: сіль і хліб,
і правда, що не вмрем, померши.

1953

КІНЕЦЬ ЛІТА

Жовтим клоччям скуйовдилося літо.
Листя виплеском – птиці клекочуть.
І шляхи під блідою розліткою
– у ярмарочній прощі.

Кавуни золжевілі і мокрі
сірі гуси – хмарками підносять,
це фруктове, круглясте бароко
на охололих підносах.

Лиш дими полинялі – над обрій.
Наші руки – шум віття на вітрі.
Дзвонять міддю в мандрівничій торбі
серпня плоди заповітні.

Ще хлюпочуть шептаннями – вина.
Виноградними плямами – ночі,
і круглявіють бедра в невинності
спрагою видив дівочих.

1965

ВІРШ, ПИСАНИЙ НА ДРАБИНІ

Ось вискакують вежі, мов вистріли.
Обтовкаються брижі до скал.
Колихаючись плавно, на вістрі лиш,
білі зорі – приплив сполоскав.

І лебедів нема. Не ячать вони.
Лиш висріблює парості – ніч.
– І ця мить защемить і мовчатиме,
заки місяць розквітне повніш.

Кам’яніють окатими прірвами,
переплутані в шелесті хмар,
жовті вікна розкриті, розірвані,
у танку вперекидь і сторчма,

Ген, там душі перлово переламані
у піску, наче мушлі, лежать горілиць.
– Шипітні водограї – й ті закуті в камені!..
Неприборкані лиш солов’ї, що нема тут, і мисль.

1951

ПЕРГАМЕН ПАМ’ЯТІ

Пергамен пам’яті пом’ятий, не шелестить,
як шумлять затьмарені сади вечора
і вітер гне, наче лук, дугу далечі
і луки ликують під фіялками сумерку.
Бурий дим – і округла, моь гльоб, порожнеча.
Дим від кострубатих кістяків життя,
що попеліють.
Порожнеча, яка чекає на повноту.

Пергамен пам’яті іржаво
запалює свічі на вівтарі вечора.
Мов мох полярний – синіють приморозки.
Під білими зорями тремтить,
Мов павутиння, музика Гріга,
Речі зовсім не пов’язані, що існують
окремо кожне для себе, –
але, наче доспілі овочі з різних дерев,
– падають важко у тиші саду
на землю, що меркне в чеканні.

Тіні стають, мов дерева,
і дерева стають, мов тіні.
Пергамен пам’яті
зашелестів
піском розбитих дзеркал
у розсипаній пустині.

1957

ВІСТРЯ СЕРЦЯ

Антени причаєних нервів напнуті, мов віддаль.
І спокій безбарвністю томить. І гусне у брилу.
Я гладжу порожнє, пухнасте повітря,
мов теплу, хвилясто поривисту гриву.

Камінними ромбами дійсність – сувора і сіра.
І кантами гострими переорала самотність нестерпну.
– Увечері книжку читаю, і вечорам вірю,
бо знаю, що день, день є завжди найбільше химерний.

Увечорі вірші бринять у доспілі слова і жорстоко
тривожать, мов рвійні бризки передчасної крови.
– І доторком – дійсність читаю навгад. Одинокий
заслухуюсь в кинене слово.

1965

ЛЮДИ ОСІЛІ

Вибубнюють і виплескують ідолів і табу.
Вигойдують бедрами кукли живих новородків.
І ночі бредуть, і дні – як обух,
важенні, кошлаті й короткі.

Їх маски, прогірклі горілкою і тютюном,
виблискують під мандоліною місяця мертво,
– і ніч обертається вибляклим дном
над вижертим попелом жертви.

Затьмарені очі спливають, хоч хтиво шукає рука
плодів, потонулих – каменем у безконечність,
лиш кубляться тепло припливами молока
тіла повногрудих танечниць.

ХРИСТОС ПРОПАЩИХ

Колеса – клепаним лепетом,
рипом розхристь дерев’яним
– в чорній, зашерхлій далекості
тванню туману розтанули.
І – вирекли яструбом слово.
Гайворон грав над дзвіницею,
а на дошках намальовано
з пам’яті стерті обличчя.

Як схла полинами спрага,
як терпли попруги шкури!..
Курява – мертвою плахтою,
вежею прірви – курява...

Розсипані виверти – ризами,
жежелем ржавим – Розп’яття,
дерево болю висохле
під перебитими п’ятами.

1963

ЕПІТАФІЯ НА ПІСКУ

Я сам собі став спогадом.
Тривога ще тріпочеться, але безкрила.
Куди ж вернутися, коли немає вороття?
І зверстані шляхи – як ріки висохлі в пустелі,
під жовтим небом.

Пісок не гасить спраги, лиш засипає очі.
Сліди від стіп в піску – розсуне вітер,
і я ітиму навмання.

Я йду. І бачу:
десь далеко догоряє
багаття сонця –
за вежами піску,
за піском веж.

Я пам’ятаю – сонце. Як підводилось вогенно
– й мандрувало.

Тривога вгрузла у піщані вежі,
я сам – собі став спогадом,
тривожним пам’ятником
із піску,
під жовтим небом

1964

ГАРЛЕМ

Ніч. І

Із брам і ущелин хватають
чорним полум’ям рук. Загортають
в любашну і трепітну слизькість губ
і у випуклий загиб задів.
І потім – очам, яких чорність бездонна
рудіє у відблисках гострих жаги,
дають матовість білих наложниць
– чорні дівчата Гарлему.
З таверн млосно клубиться сопух,
пересочений вишумом пива і сечі,
заялозений похіттю й потом
засмаглих і звинних тіл.
Знічев’я рябіє уривчасто – сміх,
що подібний до гоудок консерви
із кінського м’яса.
Підскакують тупотом румби і мамбо
зелені світла ліхтарів
і темні барвена одвірків.
І раптом десь – крик,
що блиснув, мов ніж
у руці чорношкірій.
І мідяки задзвонили, мов сміх,
що скотився по сходах
до бурих відтулин каналу.

Інтермеццо. ІІ

Але і є
ательє,
чорна магія і
і цирк.
Вздовж і вшир –
З усіх архіпелагів є.
І тубільчий там-там,
з черепів тиміям,
голий скальп,
і сіамських сестер
конвульсійний вальс.
Усього подосталь:
ігор і жертв.

Є свої Мадонни,
І свої ікони,
свої нонни, свої бонни,
свої Монни Лізи, –
і лакеї, і лакизи,
все своє,
і свій доктор Фавст.
І засушений пуп –
борадань книгочій,
грошероб, женолюб
– люнатичні вночі,

Єрихонський зойк труб
у каналів намул!
Збродь – у твань!
Перегул
– задушить, заглушить
чорним грюком машин,
гнівним громом душі,
яку зжер Вельзевул.

От і все, і кінець.
Чорна крапка. Ніщо.
Шкереберть –
Ветхий жрець
Таємниць:
білий чорт.

День. ІІІ

Там бродять в білий день
від вулиці до вулиці –
порожні і зажурені,
волочать чорну іншість,
такі самі, як ми
– роззяви і поети і комедіанти,
і ті, що із тривогою
очікують важкого материнства:
Усі такі, як ми,
але ще більш людські,
ще правдивіші.
Їм сняться часом ще:
канчук цукрової плантації,
тропічна ніч і тесаний
в гебані – ідол,
що щастя їм дає,
Але це щастя десь за океаном,
на іншім суходолі, або й – ні...
щастя – чорне, негрське,
таке, як і вони самі.

1980

КАТАРСИС ВІЙНИ

Зарубцьовуються розвіяними тінями під подувом
крил, що стали порохом,
на ступенях кольоратури безгоміння
зарубцьовується прірви ран:
рано, рано, вранці, воротіж,
гайворони, гра у гру, без вороття,
горицвіт, рано, рано, вранці...
Покотигорошок...
Починаю знов від слів,
що їх значіння забув, запах забув,
барву забув... забув... забув...
забув, що був.
Починаю – від печі, від воріт,
від пальців мами, від рук тата, від тепла,
від фортепіяна, від розтрощеної скрипки,
від долонь, м’яких і зотлілих як попіл,
від облич, де океанами розплились,
восковою окутані позліткою
в німбах – слізьми перемитих райдуг,
від облич – залишених, колишніх,
невеличаних ближніх,
найближчих, що поплили недостижні –
у всевишність,
стали дальшими, найдальшими,
і вже – їх нема...
Попіл... тепло... тілопалення... в Ханаан
поворітьма...
Починаю від Йони, Йвана, Йвася, Ясочки,
ясенів, яскорів, соняшників,
від сонця,
хоч бачу місця спорожнілі,
вологі, перетикані плісню;
відтяті голови, мов розбиті кавуни,
як обертаються у ровах;
загублені очі, вилускані, сполоскані баюри,
каламутно незрячі, переіначені;
і куряву шляхів – на руках, на губах,
на волоссі, бачу – тінь: ми – це вони.
Пальці покорчені, хрести тіл,
душі – димами приземлюють обрії,
дні – сиві, сивіші від сивухи,
столочені туманами,
без золочених рам, без срібнокутих саркофагів;
наш краєвид – перерита порожнеча,
кров розораних присмерків -
близною пам’яті.
Осанна...

1965

До змісту журналу №5-6, 2006 р.