|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2006 р.
ВОЛОДИМИР КОЛОМІЄЦЬ
ПРИБУТНА СИЛА
?
І навтішаєшся, і намилуєшся
у рідній мові...
Торкнувсь – і грає веселково,
і ладиться у дивний стрій,
де світ постане мій –
обачений у ній,
очитаний у ній,
омислений у ній,
у мові запашній.
Оболений, та не німий,
живий ще, теплий світ цей мій –
у найвродливішій, у рідній мові.
Не наступіте ж їй
на горло знову!..
?
Мерехтять заграви...
Світе яскравий!
Дивосвято
йде по травах.
Крикне півень –
збудить царівен:
так їх багато,
цих блаваток...
А захлюпоче
з неба дощик –
всіх прополоще
над ставом.
Аж мревом блакитним
тонкостанне...
Спробуй із серця викинь –
знов постане.
ВЕЛИКДЕНЬ
З Трипілля-приполя вибіг тур.
Великдень – день тура
і – Велеса... Велесів день.
Там небо – туран; сповите іще від ран...
Там тур зі срібно-рогами –
тотем наших пращурів...
Понад лугами
пасеться повільно в небі –
Велестур.
Сьогодні Великдень –
день Велеса-бога, день Тура.
Велика ж яка турбота і туга,
що хлюпле мені
в таїні заповітній
з грудей трипільської Праматері Світу!
Під снами –
медові соти...
Трипільська культура.
Сьогодні дівчата вішають із піснями
вінок своєї цноти
на ріг тура.
ВІДГОМІН МІТУ
Косата ніч, русява.
Хтось їй косу розплете небавом, –
чи то Дана з головою сови,
чи Лада – з головою зозулі?
Диви:
мов яйце-райце – викочується слово чуле..
Під рушником у хаті – хліб-калач...
І – тихий плач
над рідним, знебулим.
О, на кого там гукають з кручі?
І кого там хтось недокличе?..
Сопілкова вода співуча
омиває дитячі личка.
СПІВ КРІЗЬ ПЛАЧ
Як зів’ємо вінки та й на усі святки,
на всі красні святки, наші празнички.
– Ой лелі ладо!
Од Клечальної суботи – до Зеленої неділі...
Посплітаймо в один їх – у вінок надії.
– Ой лелі ладо!
І хоч сядьмо черенем, а хоч лавою,
та заспіваймо – про загублену нашу славу.
– Ой лелі ладо!
ГОСТИНИ
Мов горіх у хустці –
обличчя бабусі,
пооране, в зморшках...
Онуці каже:
– Не їдь так хутко з відпустки,
побудь ще хоч трошки.
І вже згодом жінці –
отій онуці –
літо з бабусею довго снилось.
Світ у принуці.
Борня за борнею.
Життя – впригинці.
...А як же із душею? –
душа уві сні лишилась.
ТАМУЮЧА ТРАВА
Вуже, дополовецький змію, –
ти заліз у яр сховатися...
А я тебе виманить не умію.
І до тебе поселятись нема рації.
Та прошу тебе: рана ось нестерпна...
Рана в серці моєму ножова.
Може, знаєш, де ще росте вона,
та... тамуюча біль трава?
ШЕВЧЕНКОВІ НАЩАДКИ
(Вибірковий погляд)
Старицький плаче
на грудях у ворогів,
яких ладен пригорнуть
взамін за крихту доброзичливості.
А Самійленко гукає:
– Засмійсь ядучим сміхом –
на протест!
Не скач видрібцем –
як перед паном Федірцем...
Недовирубане пошевченківське народництво.
ЗАБУТИЙ СНІП
Під снігом онде давній сніп забутий –
мій смуток...
Нехай би розклювали дикі птахи –
не в прах би!
Нехай би розмело його нехитро –
за вітром...
Упало б зерня – може, зріс би в полі
й стоколос?
ЗЛАТОГОР
«Усе змінюється на краще».
Пляшковий напис
Назва в горілки є: «Златогор»...
Гори зійшли на нінащо,
золото впало в ціні... Та сум загой:
усе змінюється на краще.
В Золотоноші – той горілчаний завод,
марка акцизна – путяща...
Та ллють в ту горілку – казна-що... от!
Усе змінюється на краще.
Цвіт України – любив... одлюбив.
І занапащене – що ж? – на пропаще?
Он між дубів, між горбів, між гробів
усе змінюється – на краще?
Мовлю бозна-що... Мов на сказ.
Нащо б ця туга, мов камінь з пращі!..
Нащадку, пробач мій сарказм:
усе змінюється на краще.
САМОІРОНІЯ
Чом так ведеться, метикую,
одвіку по сьогодні:
якщо волаєш про чесність всує –
постанеш опудалом городнім...
Ні, справді – люд воліє шарлатана
і брехуна дотепного,
а не тебе-от – правдомана,
нудника нестерпного.
ЗАВИДЬКО
Там стоїть сосна, від срібла ясна,
від золота – красна... Сміється сосна.
А під нею сидить заздро-завидько,
на балалайці бренькає притько.
Та й міркує: «От зрубаю сосну
і витешу з неї гарну труну.
Та й укладу в неї клятого скрипаля...
Хай не носить більше його земля! –
Надто гордий за скрипку свою чаровідьку...»
Шишкою гепнуло із сосни –
в тім’я завидьку!
БРАНЕЦЬ ПТАХІВ
З лелечого цього, з прадавнього неба
мов клекіт відлунює, мов зів’ялі зблиски...
О злет і затяжний занепад
душі... душі української!
Мов збляклий жар по сорочки рукав’ї,
мов з разка розірваного – намистини...
Чому ж так довго й розгублено шука, збира їх
загублена українська людина?
...Не хлопчик уже,
а старець простує шляхом.
Криниця ближчає.
Хмари над нею марева тчуть.
Схиляється над зрубом подорожній –
бранець птахів, –
і проступає з криниці чиєсь обличчя...
Чиє ж? Та голосу Бога – не чуть.
?
Хто це грає там, хто це?
Зорі – в тон...
Мо’, цар музики – Моцарт,
а більш – ніхто.
Кажуть, його могила
порожня. За «Реквієм»
узяли його тіло
на зірку далеку.
Там десь – музика вічна,
а тут – німина...
Туга в труні космічна,
і – нікого нема.
ЛЮБИСТОК З КОЗАЧОЇ МОГИЛИ
Любисток – зоряне зелен-зілля...
Клич, люба, мене не весілля,
хай і на сумне – чуже, не моє!..
В любистку зорянім бубон б’є.
Дарма колись той любисток
з купавою був заручився.
Згув гомін... в старім дуплиську
самотній дятел поселився.
Відстукуй, мій дятле, роки
на свому дубі широкім –
із попелу зір, із тривог дороги,
та ще з любистку – зілля сухого...
І все. І ніхто не заплаче.
Лиш дуб нешелесно тече падолистом.
Та чутно, бува: гучить бандура козача.
І зоряним пилом пахне любисток.
?
Хіба кохав я трави –
сей подніпровий світ...
Хіба кохав людей я
і витвір серць їх – міт?
Кохав я рідне слово,
а в нім – усе, усе:
Дніпро, степи, і людність –
із райдуг, із веселок...
ФАНТАЗІЯ ВІЛЬНИМ ВІРШЕМ ВІД ЛАДИ
Іде дощ... Ну й що? Краплини
можуть бути, як і люди,
несхожими одна на одну.
Та чи знають вони про те,
що розіб’ються
об залізні дахи і підвіконня?
Ні, люди – не дощові краплини...
Як-бо треба людей,
міцно закорінених в нашій землі,
в нашій історії,
в національній свідомості.
Іде дощ... Дочка говорить стиха,
дивлячись у вікно, ледь чутно,
ніби мовчкома... Але я – чую.
ПЕРЕБОЛИТЬ...
Переболить любов причинна –
і ти пробачиш ту печаль...
Але як зрадив Україні –
не пробачай, не пробачай.
Буває – не живем, а блудим.
Буває – м’якість, та не та...
І як протест проти облуди –
твоя відверта прямота.
Не жалю, а відваги треба, –
яких-бо вже не лито сліз...
І над безформністю амеби –
твоя доцільність, наче спис.
Бувають манекени й люди, –
болить байдужістю мета...
Тобою зраджена не буде
Вкраїни воленька свята.
?
Мов несеш в руках незримий,
хоч живий іще, – смолоскип.
Світиш собі – в раниме,
як скрик:
– Не покриймо поквапним осудом
занадто суворо
всіх слабодухих з часу неправд і доносів,
жахів і впокорень, –
пам’ятаймо, що кожен народ
складається не лише
з видатних, мужніх стовпів-гордовинів,
а й з пересічних істот...
Серед яких, на жаль, і понині
бракує свідомих своєї України.
Що ж, героїв-борців
завше було менше, ніж...
ходячих мерців...
Але що це? знов девіз: – Молись і скигль...
І згасає твій смолоскип.
БЕЗ ТЕБЕ
(Українська мелодія)
Коли ув ірій – за вересневу ту блакить –
остання ластівка ген відлетить,
душа моя у сум’ятті, сумна...
І сам я не знаю, чия ото вина,
що краплею горя долито море сповна.
Без тебе живу, без тебе.
Без тебе і небо – не небо.
Без тебе і ластівка
не сниться, як ласка терпка.
Якби-то райдуга звелась, де весен цвіт,
якби-то грай-дуга цвіла на цілий світ,
якби-то грайність та ожила, те вишиття, –
убрала б радість – та й усе моє життя...
Якби-то грай-дуга була та й на вороття!
Без тебе живу, без тебе.
Без тебе і небо – не небо.
Без тебе і райдуга –
не грає, мов арфа туга...
ЗНАК ЛЕВА
Левкові Лук’яненку
Ображений прикро клятою кривдою
не раз і не двічі,
уражений яддю, прикритою і неприкритою,
поза вічі й у вічі –
таж яким був ти, отим і лишився –
твердим! але не лукавим...
І небо в своїх божницях
лев’ячий знак шукає.
Там є ще один – таємничий –
знак Діви.
В нім ніжності нашої сила несплакана.
Чи буде ж коли Україна щаслива
під неба віщими знаками?
ПРИБУТНА СИЛА
1.
Кричать твої рани,
гірчать твої віти,
катране, катране!
потоптаний цвіте...
Кобзарська зірниця
упала в руїни.
На цвітові – крівця
синів України.
В козацьких могилах
по кобзі сховали,
щоб степ тобі квилив,
щоб діти – співали:
– Допоки ще рано,
допоки не пізно,
заквітнем катраном
на полі Вітчизни...
Допоки ще видно,
допоки не смеркло –
Вітчизні заквітнем
катраном безсмертним!..
2.
Буває, що знайдеш
отам, де загубиш.
Ні зради б, ні знади!..
А любиш... бо любиш.
О, як не косили –
втішався на мові,
що сила – не в силі,
а сила – в любові.
Одного бажаю –
над жаль, над стожала –
аби: що люблю –
вража хіть не вражала!
І в нашому житі,
і в нашому цвіті
хай більш не убуде,
хай тільки – прибуде.
СПОДІВАЛЬНИЙ ЗОЙК
Зіщуленим у тщемельствах своїх –
чи то ж сподіватись на виріст?
Невже ми раби обставин сліпих!
Невже без’язикий вирід!
Не вимолити «щастя» – і не проси –
під омофором не нашого Бога.
Своєї не виплекати краси
в тіні меча чужого.
Невже раби обставин сліпих
із заячими серцями...
Зіщуленим у себе самих –
невже не випростатись в нестямі!
Барвінок же квітне – крізь шаблі, –
без захисту він зів’яне...
Не стане рідної землі,
як лицарство не обстане.
Невже ми убоге плем’я невдах
і наймитів у чужинця!
Ні, волі прагне душа, мов птах,
ні, сподіваннями проміниться...
СВЯТ-МІТ
Мені наснилось диво:
мов крізь ніч слілу
не богобоязливий порух святотерпця,
а порив – до завзяття!..
Ще й немов порив щасливий цей –
звестись на боротьбу! –
йде не з обов’язку, що як прокляття,
а – із серця...
Там – за межею... Там – лівіше серця
є свято-міт, за який умирають.
Яке його імення...
може, Україною зоветься?
Що ж, це – як доля.
А долі не обирають.
?
Знову цей голос почули, мов з мушлі, ви,
хоч заглушала його Москва...
Знову та й знову із хвиль зворушливих
діва виходить – панна морська.
А звечоріє – гукни її Ладою:
пані морська вгамує прибій.
Добре відчутись ладом і владою –
тобто собою! – в країні своїй.
Міт цей правічний – промінь волоконця.
Мати-богиня, з Дніпра п’ючи,
вручить синові свому – Сонцеві! –
для України від щастя ключі.
ТВОЇМ ІМЕНЕМ
Поле звіробою,
синь над головою,
шум лункий прибою –
все назву Тобою...
Та печаль – не згою,
не зітну косою.
В тузі за красою –
все назву Тобою.
О, куди ж полине
марною добою
туга – українна,
туга – за Тобою?
Вбили честь ганьбою...
Та не вибить з мене
це ім’я священне.
Все назву – Тобою.
1980
У ПРОМЕНІ ЖИВУЩИЙ
Бува, у свою найтяжчу годину
мовиш мовчки – без слів, без сліз:
«Дажбоже, нащо ж мене покинув
на цій землі в неволі та злі?»
Молиш мовчки – над зміїну
посвистачну хіть ворожу:
«На кого ж тут мене покинув,
Дажбоже!» – і от
Його променем гожим
крізь незриму сльозу всміхнеться розрада,
і знайдеш опору ти в самоті...
Мабуть, так і розривається блокада
тисячолітньої путохресної путі.
У промені Його живлющім
снагуйся, сущий!
1988
?
Міниться Майдан мільйонно,
проміниться
помаранчевими крильми...
Йдуть сюди
відчутись – л ю д ь м и,
усвідомитись – у к р а ї н ц я м и!
грудень 2004 р.
?
Посади у головах калину,
як умру.
Ніч і день, але не Україну
заберу...
як умру.
Світ і всесвіт, лиш не Україну –
щастя, синій біль...
Залишу її одну-єдину
я тобі:
долюби.
?
За даллю, за печаллю,
в туманній струмині
мальованою мальвою
постала ти ген мені.
І скільки я не плавав
у морі горя й зла, –
мальованою мальвою
на обрії ти цвіла.
В душі мана розмаю –
та хутко й за межу...
Мальованою мальвою
образ твій збережу.
 |
|
 |
 |
 |