журнал "Вітчизна" №5-6, 2005 р.

ПЕТРО СОРОКА

РОЗТОЧЧЯ

Колись писали – Розтіччя, бо звідси розтікаються ріки: одні до Чорного, а інші – до Балтійського моря.
Важко сказати, куди ми потрапили – у присілок, якусь метастазу міста чи хутір. Я так до кінця ніколи цього для себе й не з’ясував. Якась санаторійна оголомозена зона (за Хвильовим).
Будинки розкидані у лісі.
Ще недавно, кажуть, тут вирувало курортне життя. Нині це декілька десятків дерев’яних і саманних хат, що віджили своє.
Сосни ростуть усюди. Великі, розхильчасті. Де-не-де красуються фруктові дерева і кострубачиться кущовиння.
Вулиць немає, тільки плутані стежки від хати до хати. Але колись вони, мабуть, були, бо збереглися таблички «Курортна, 7», «Гоголя, 3».
Подекуди виблискують білими сосновими стінами щойно збудовані обори. Тут же обгороджені сарайчики, стосики дров на зиму під дерев’яними навісами.
Між деревами ліниво прогулюються собаки. Їх тут не прив’язують. Бо що їм сторожувати?
Поселяємося у дерев’яній, критій поржавілою бляхою хатинці, що тулиться на самій окраїні, неподалік асфальтівки, яка забігає сюди з траси.
Зелене подвір’я, всіяне кротячими кучугурами, невеличкий горідчик під вікном: грядка капусти, кілька соняхів, гарбузи і буряки, мак і помідори, тички, обвиті квасолею, штурпаччя кукурудзи.
Відчиниш вікно, і знадвору вдарить гарячим духом городини, де царює кріп.
А вечорами цвіркун заливається на підвіконні.
«І ліс, і сум... і небо, і дороги..». І одсвіти налитих сонцем сосен.
Приїжджому сумно, особливо вечорами. Дивишся в стемнілу ніч і п’єш сосновий дух, розкутурханий вітрами.
Ледь-ледь освійчився тут лише на третій чи четвертий день. А до того тихо страждав… Ночі – мжучі.
* * *

На розвітанні здебільшого іду в Немирів, до якого рукою подати.
Це тихе сумирне містечко, над яким висне незбагненний присмуток.
Здається, убогість і сірість тут визирають з кожного подвір’я.
Старовинні будиночки, притулені один до одного, як сліпці, обтрясають з облузаних стін останній тиньк, виказуючи збутвіле злиденне рам’я.
У центрі одразу ж впадають у вічі миршаві гіпсові фігури – жінки-хлібодарниці, гегемони-робітники і навіть ведмеді з ведмежатами.
Очевидно, якийсь місцевий бонза кохався у мистецтві чи, може, хотів прикрити пам’ят¬никами, як фіговими листками, випираючу вбогість. І учудив місто гіпсових скульптур.
Просидів у центральному парку якусь годину, і здалося, що раптом відчув ритм цього містечка – анемічний, тихий, ледь чутний, що в медицині має назву Кус-Мауля.
Уявив собі долю якоїсь романтичної натури, що тут народилася і виросла, – очевидно, вона мала б задихатися до одуріння. Як в одному з оповідань Генрі Ловсона: «Безмежна одноманітність доводить до божевілля. Монотонність змушує мріяти про потяг, щоб заїхати на край світу, про корабель, щоб запливти за край моря або й ще далі...»
Хоча... щасливому можна бути скрізь.
Подалі від центру вулички вимощені жорствою, і на високі паркани дрімотно похиляються маркі яблуні та груші.
Трапляються й чепурні обійстя, де окублились нові українці.
Коли потрапляєш на кладовище, що починається одразу ж за містом, то здається, що люди повтікали сюди від нудьги.
Стара частина його зовсім занедбана, поросла напівусохлими чагарями і величезними бур’янами. На похилих іржавих хрестах уже не прочитати прізвищ.
Сумне видовище.
Між могилами походжають коні й кози.
Тлінність і минущість земного життя тут відчувається особливо гостро.
На вигоні за цвинтарем шерега столітніх тополь. Могутніх. Гіллястих. Красивих.
І даль, обрамлена сизим лісом.
Нове кладовище – ближче до асфальтівки, що веде на Грушів. До польського кордону звідси рукою подати, і колись тут першими полягли прикордонники. Їх сумний мартиролог відкривається моторошним прізвищем – Трупов. За іншими прізвищами намагаюся вгадати натури полеглих – Хмелюк, Шебело, Поліконос, Прозоров, Черток, Блайда.
Тут же зведено два гіпсових пам’ятники на їх пошану. Але це всуціль невдалі витвори. Чахленька жінка, приклякнувши на землю, тримає пораненого кремезного вояка – убога копія уславленої «Пієти».
Інша композиція зображає двох прикордонників з собакою. Але гіпс так обсипався й потріскав, що пес більше нагадує порося. Коли ми вперше тут проїжджали поночі, то мені здалося, що цей пам’ятник – символічна картина дикого грабунку «другими москалями» місцевого населення. Навіть зринула думка – ось воно, мистецтво нового часу: солдатня украла підсвинка – і тікає.
Грушів видався мені неймовірно тихим селом. На подивок тихим і спокійним. Чи то у таку благословенну мить я потрапив туди, чи справді тут завжди панує царство тиші.
Ніде ані шелесне. Просто святобливий, любомирний і всеобіймаючий спокій. А ще в селі так багато вікових лип, що хотілося б охрестити його Липівкою чи Липівцями. І ті липи справді незвичні, кожна, як окремий материк. Ви знаєте, як липи шелестять у Грушеві?
Сиві луги за селом, річка Завадівка. Дуплинаті верби. Табуни коней. Пастушки розвели вогнище, печуть картоплю. Соснові ліси близько підступають до села, дихаючи благодатною прохолодою.
На окраїні села, у глухому завулку, заманячила старовинна дерев’яна церква. Підходжу ближче і зупиняюся, зачарований, – це величавий витвір старовинної архітектури, собор, зроблений без жодного цвяха.
Поруч дід чичиркає пилою якусь сосонку. Пристаю з розпитками.
Дід старенький, йому, мабуть, під дев’яносто, але рухи в нього ще жваві й енергійні, а очі – мудрі й глибокі, з прижмурцем.
Після тривалої розмови він проводжає мене аж до битого путівця, що вибігає за село, але я несподівано вертаюся до церкви, ніби гнаний незвідимою силою, стаю на коліна перед дубовими дверима і зазираю у замкову щілину. Око фіксує різьблений іконостас, тьмяві фрески і вистелену килимами підлогу. Тиша така, що чути власне серцебиття. Порожня церква справляє дивне враження, я чекаю чогось незвичного... Чого? І враз над царськими воротами появляється сіяння, і мій погляд обпалює тихе мерехтіння янгольських крил.

* * *

Ніде, навочевидь, немає так багато неба, як на Грушівському озері.
Недвижна вода до обрію. Золоті переблиски хвиль.
Небо над нами і під нами, ніщо його не заступає і не витісняє... навіть наярене сонце.
Далекі сизі береги ніби обрамлюють не воду, а небо.
У розлеглих полях за селом розкошують трави.
Наринають діткливі пахощі.
Іду босоніж на хутір Лужки. Навколо прозірник, покрівець-молозик, метлиця, деревій, бабки, чебрець і лопушиння. Повна гармонія і буяння кольорів.
І скрізь так само багато неба.
Тиша і погідна краса.
За полями відкриваються нові поля, встелені роздичавілими травами.
Маревіючі фігури жниць.
Чисто заходить сонце, поглиблюючи пригуслі впокійливі барви. Далекі сосни стають бархатистими.
Ліворуч – село Колониця.
Поля, порослі гірчаком.

* * *

Порання лісова безгомінь... Коли-не-коли обізветься дятел. А так – тиша.
Тут легко заблукати, тут, кажуть, чіпляється блуд, бо ліс — це біс. Були такі, що насилу вихрапались з тих нутрощів, і тепер вони застерігають нас.
Але ж... але ж скільки відкриттів, і ми не можемо зупинитися, ідемо далі.
Буває, станеш у здиві як невтямний. І навколо цілі розсипи грибів, колонія за колонією. Вони пробивають товщу торішнього вощаного листя, оживляють скістніле мертвоття. Виприск щедротної землі.
Бродив би тут з позасвіту до змеркнення.
Навколо розцвіготана папороть, закустрані кущі ліщини, шалясті трави, корняки і повержені сосни. Ожина чіпляється за штанку: не йди, побудь ще, роздивися довкола, посмакуй моїми плодами.
Іноді зайдеш у такі темнощі, ніби раптова ніч упаде з неба. Але тут же за кілька кроків проб’ється крізь крони сосен і дубів світна яскрінь.
А то наткнешся на дзвінке русельце струмка, що виведе до лісового озерця, де все повите красою і тайною. Скупаєш у тій воді одляглу душу і знову пірнеш у дикі застуми.
На шляху трапляються берестняк і осичник, столітні дуби і сосни, які тільки тут мирно сусідяться.
Утомишся, наб’єш ноги до знечутніння, надвередишся до млости, але так щедро, доп’я¬на наллєш душу по вінця казковою красою, доброю лагідністю до цього світу і людей, що потім падаєш у ліжко з щасливою лагідною усмішкою на лиці. Тільки ліс та ще мандрів’яні дороги роблять з людською душею таке диво доброти.
А вранці піднімешся знову свіжий і бадьорий, готовий відгукнутися усім серцем на поклик лісу.
* * *

Передобіддя.
Виспрагла земля.
Бахрома далеких лісів. І зрожевіла жимолость.
Палева стежка прожилковується між молодих сосонок і забігає в осичник. Глухі затін¬ки. Лагідний ламкий небосхил.
Лугівка. А зудвобіч – розгінні, ніби сатинові, поля.
Руслище висохлої ріки. Тільки де-не-де мочари. Напівсонний очерет.
Довгошиї бусли полюють на жаб, високо піднімаючи завезьгані ноги.
Ніби нізвідки з’являється яструб і починає колувати над нами: то вишастує крилами, то купається у хвилях повітря.
З цієї землі ще в сорокові роки перед великою війною виселили більше півсотні сіл і хуторів.
Чорна рука Верховного накреслила на карті велике коло, і найродючіша, найблагодатніша земля перетворилася у мертвий полігон.
Тисячі людей вирвали з рідної землі й розсіяли світами.
Зникли з карти Крем’янка, Ясенівка, Щирець, Крушин, Малатин, Вівсяна Гора, Клепарів, Великі і Малі Вишеньки, Курники, Парипси, Велика і Мала Березина, Букриї, Бідки, Біла Піскова, Бідуни, Тріщанець, Вербляни, Гряда, Озірна, Долина, Іванки, Профилі, Кизли, Солошин, Смерків, В. Дорошів, Куликів, Передмістя, Малетень та інші села і хутори, назви яких мені не вдалося відновити.

* * *

Примеркає. Повійнуло терпкою сосновою свіжістю. Дрижучий захід, повний рожевих тонів, обіцяє дощ чи зливу.
Уже зранку закундубасилось на дощ; але погідна погода протрималась до смерку. Щоправда, незвична тиша, у якій відчувалися пересада і тривога, давила і гнітила протягом усього дня, який до того ж видався невміру довгим.
Коли сонце упало в призахідні хмари, з того боку подув борвій. Нагнав хмаровиння і сірої смаги, навіть яру окалину місяця покрили хмари. Десь далеко простугоніло. Глухий відзвук упав за ліс. Захвилювалися сосни і дуби, зашелестіла метлиця, заколихався осугуватий став, біля якого ми смажили картоплю. Визскливо зойкнула лісова птаха і стрілою залетіла в найближчий ялинник.
У повітрі зависло давке гариво.
За кілька хвилин почалося моросіння дощу, а потім ливанула злива. На щастя, до того часу ми уже встигли заскочити у машину і рушити з місця.
Кострубачились обабіч дерева. Шмалький дощ усе сильніше бив у вітрове скло.
Раптом споночіло, і довкілля освітила яскрава блискавка. А потім гримонуло так, ніби хто лулуснув гігантською шаблею по воді чи блискавка плиском упала на мокру землю.
У потемках вибиралися на шосе. Добре, що земля піщана, – колеса не грузнуть.
Надирдикавшись до знемоги, автомобіль нарешті виїхав на жорствяну дорогу, а там і на асфальтівку. Але їхати далі було незмога: тьма-тьменна. Якийсь час сунули ніби омаць, а потім зупинилися. Уже лив не дощ – суцільна стіна води стояла перед вітровим склом.
Десь іззаду, покрай неба, жбухнув вогняний смерч, і страхітливий розстріск сколихнув грішний світ. Усе навколо шуміло, вирувало, шиширхало, тріскало, начеб репалась земля.
Мені здалося, що саме така гроза упала з небес, коли людей виганяли з цієї землі. Внутрішнім зором на змиг ока я побачив людські товпища, почув розпачливі крики і зойки, собачий гаквіт і ревіння моторів, постріли і погрози, – мені відслонилася завіса земного пекла.
Але в цій навалі грози відчувалася якась неузгодженість – вона то наростала, то стихала, відчувалося, що вона швидко видихнеться. І справді, невдовзі прояснилося, зливний дощ знову перейшов у моросіння, і ми рушили, обережно об’їжджаючи тікища на розмитому асфальті.
* * *

Живемо у лісі, що особливо гостро відчувається вночі.
Тривожно шумлять сосни.
Бродити тоді навіть неподалік від дому я не наважуюся – темно, хоч око виколи, жаско, можна легко заблукати. Якось опівночі верталися з Галею додому і відчули, що блудимо. Непроглядна темінь, ніби хто зав’язав очі. Дорогу пробуємо ногами, просуваємося навпомацки черепашими темпами і все одно провалюємося у якийсь рів. Далі знову ідемо омаць, пробираємося навмання через кущі й хащі.
Стомлені, налякані, сердиті, ледве вибралися на асфальт.
А сосни над нами шумлять – ніби насміхаються.

* * *

Незмінно засинаємо під нескінченну пісню цвіркуна і прокидаємося від стукоту дятла.
Святно і легко на душі.
Зранку світло просочується крізь сонливу змору сосен, витворюючи фантастичні світлові ефекти. Передсвітня обіймаюча тиша.
Остуджена за ніч трава висвічується росою.
Добре відчувати цю землю босими ногами.
Виходиш з хати і за пару кроків опиняєшся в лісі. Гриби пробивають товщу прілого листя і пнуться вгору на своїх білих ніжках. Високі сосни підсилюють ранішнє світло.
Жабки стрибають під ногами – справжній зелений феєрверк.

* * *

Блукаючи тими осамотілими місцями, відчув приємне сп’яніння від того, що ніхто не знає, де я, що загубився в тих соснових прилісках і диких полях. У мене немає «мобілки», нікому не залишив свої координати. Я загублений, як ті одинокі люди, що залишилися тут жити напівлегально усупереч усім обставинам. Непереборна сила прив’язує людину до рідних місць. Нині навіть у чорнобильській зоні продовжується життя.
Тут майже абсолютна відірваність від цивілізованого світу. Зате яка єдність з природою – лісом, полем, Богом.
Іду полями. Метлиця шепче до мене устами тих, хто жив тут піввіку тому.
Вона мені всю правду розкаже.

* * *

Довго бреду обрідненим сосновим лісом, потім виходжу на піщану дорогу. За якийсь час пірнаю у природний зелений тунель – над головою злилися крони дубів і сосен, утворивши величну арку.
Відтюгикав кілька верст.
Тиша. Краса.
Хто не відчуває, що дерева живі, не може по-справжньому насолоджуватися красою природи. Вона пройде мимо нього і не зачепить, не осяє.

* * *

Ми побачили його здалеку – цей розстріляний собор із знищеного села Вишеньки, про який стільки начулися. Він вразив з першого погляду, бо навіть поруйнований справляв незабутнє враження. Може, тому, що чітко і ясно вирізьбився на тлі забагровілого неба. Сильна явина! Символ духовної нескорености, величі й краси. Як наші козацькі фортеці, середньовічні твердині – свідки трагічних дійств.
Чим ближче ми під’їжджали до нього, тим більше він осяював душу.
Дорога ставала солона на смак.
Солона дорога до собору.
Відчуття величі й тривоги підсилювала градова хмара, що наближалася з півночі.
Мовчки, з внутрішнім хвилюванням, піднімаємося на узвишшя – і велична картина відкривається нашим очам – рівнина, поросла соснами і ялинами.
Господи! Тут колись було село! Гостро відчувається, що тіні тих, хто жив тут тисячоліттями, незримо присутні в повітрі.
Вони і руїни собору облагороджують довкілля.
Заходимо у середину собору через поруйновані стіни. Яке світле видмо проливається згори, де мали б сяяти розписані куполи. Ніби сам Господь удихнув в цей храм нездоланну силу.
Навіть призвиклий до всього, здається, тут не залишиться байдужим, здригнеться серцем. Хоча – ні, натрапляємо в бур’янах на сліди недавніх оргій. Для темних душ немає святинь.
Легко уявляю собі те село і картину недільної відправи у цьому соборі. Внутрішнім зором бачу, як сходяться люди – хто поважисто, невпоспіхом, хто біжком, хто під’їжджає кіньми. А навколо – білі хатки під шапками солом’яних стріх і вишневі садки.
Неподалік сільське кладовище. Ідемо туди по влежаних травах. Недавно його обгородили, поставили великий дубовий хрест і кілька маленьких залізних хрестів на розмитих горбиках, але імен уже не віднайти, не відчитати, не відновити.
Пригуслий сум.
Самотинно душі на цьому вітровищі.
Знищений цвинтар, розранений собор. І жодної вишеньки. Жодної. А цвіли ж тут суцільні сади. Незрима моторош пробігає тілом.
І все ж повного умалення не відбулося.

* * *

Подощить і перестане...
Дорога біжить у Потелич.
Тихі села край шляху. Садки і городи в буянні зелені.
Вороблячин. Середкевичі. Ці села пощадила доля, вони опинилися за межами виселення.
Передовсім впадають у вічі ставки, порослі очеретом, обрамлені дуплястими вербами.
Українська ідилія.
Старовинна церква на зеленій горі, що її обмиває річка Телиця. Церкві уже п’ять століть. Кажуть, тут колись сам Хмельницький побував на богослужінні, бо піджидав з розвідки вістуна Буняка. Пізніше тому Буняку тут начебто вибили око, і він прокляв Потеличі.
Камінні білі хрести на подвір’ї церкви, дерев’яна капличка у бойківському стилі, вікові липи, що пнуться вище хреста.
Поруч цвинтар, де на темних хрестах багато сильних козацьких прізвищ – Хула, Павлюка, Дудок, Бігун, Ревуха, Шавлія, Тріщ, Пілат, Татомир...
Подощів’я.
З Потелич прямуємо на хутір Луг, де загубилося в лісах цілюще джерело, освячене з’явою Божої Матері.
Скільки засягне око – розпросторіла даль.
Вітер наганяє олов’яні хмари. Машина довго петляє полями і лісовими дорогами, доки на обрії не з’являється хутір. Якийсь час моросить мжичка, а потім вгамовується.
Хутірські діти показують нам дорогу до джерела. Треба іти лісами більше трьох кілометрів, і добратися туди можна лишень пустопаш. Тільки через годину спускаємося у широку лісову улоговину, де вимальовується силует кам’яної каплички. Несподівано зустрі¬чаємо групу людей – бригада будівельників упорядковує святе місце.
Коли знову виходимо з лісу, то ніби пірнаємо у стихію дивовижних медв’яних пахощів.

* * *

Висіч і Середковичі.
Тополі. Провіховілені усіма вітрами, стоять на вічній сторожі краси.
Голуба погуда небес.
Босі ноги занурюються у теплу кушпелу. З кожним доторком ніби скидаєш кілька літ.
За одним чарівним краєвидом відкривається інший – ще запаморочливіший.
Відчуваю, що не спроможний передати словами ту красу, і німію в болісному зачудуванні.
Майоліковий світ.
Поля облогом. Вигорілі під сонцем дикі трави.
Величезна долина, обрамлена пагорбами. Це Вівсяна гора.
Під хмарним небом ці далі особливі. Але незмінно печальні. Ніби на них упав вічний сум тих, що втратили матірну землю.
Роблю світлину за світлиною, але невдовзі починаю розуміти, що ніяка фотографія не спроможна передати мінливу красу цього краю. Фарби темнішають просто на очах, небеса хмурніють. Ще мить – і сяйнула блискавка, але десь так далеко, ніби на тому світі. І все ж посіяла тривогу.
* * *

Опівніччя.
Вдивляюся в темне вікно і уявляю собі, які тут розігрувалися драми, скільки трагічного пам’ятають ці дерева... Люди тікають у ліси, за ними женуться солдати. Крики і стрільба. Ревище танків і тракторів, що валять хати.
П’яні солдати на очах напівбожевільних людей вибивають вікна і двері, зривають солом’яні стріхи або ж підпалюють все.
Варвітня. Розпач і жах.
До вечора на місці колись квітучого вишневого села залишається одне стлище.

* * *

– Навіщо тобі ворушити минуле? – наковирює мене приятель. – Чого тобі ходити тими селами, яких давно нема? Який в цьому сенс?
Але хіба я можу сказати, навіщо? Хіба тут я владаю собою?
Стоять перед внутрішнім зором картини виселення, тисячі нещасних, горьових людей, яких назавжди виривають з рідної землі, чую їх молитви і розпачливі голоси, бачу нажахані, ніби зурочені очі. Може, тому, що колись таку ж трагедію пережили мої батьки.

* * *

3-понадрання іду на Парипси.
Шпигуча роса. Продимає вітер. Прояснюється притуманена даль.
Прошу зустрічного чоловіка показати дорогу.
– А нащо вам туди? – дивується він. – Я ось тут живу все життя, а там не був. Нічого цікавого не побачите, усіх виселили. Глушина.
– Мені цікаво подивитися...
Він стенає плечима, але дорогу показує.
Навколо краса невимовна. Соснові ліси під зачерленими небесами. Як на картинах Антона Журавля.
Не ідеш – пливеш.
Піщані низовинні дороги.
Потім жорства, далі асфальтівка, а відтак знову піщаниця.
Важкі вантажівки везуть ліс.
Димок в’ється біля лісу.
Несподівано шлях перетинає ріка. Міжбережжя, поросле лепехою і очеретом. Жебонливі джерела. Тут, безперечно, було село. Шукаю хоч якихось його прикмет і натрапляю на зчорнілу засохлу яблуню. Страшний і вражаючий символ. Навколо тільки вив’ялені трави, що сягають майже по коліна, і скелет яблуні. Здається, вона померла від туги за людьми.

* * *

Нинішні Парипси – це шість хатинок, загублених у лісі, такий собі виселок.
Люди живуть напівлегально, без світла і найменших цивілізаційних зручностей.
Дерев’яні убогі хатки на чималій віддалі одна від одної.
Колись тут було велике село, гомінке розладдя, а нині суцільні хащі.
Ріка-нетеча ховається в тунелі верб і лозняків.
– Як тут все живо заростає, – зітхає баба Євдоха. – Ще недавно ось туточки, де ми стоїмо, була бита дорога, кіньми проїжджали, а нині одні заросляки – навіть пішки важко пройти...
Людей у Парипсах можна полічити на пальцях рук: Марія і Микола Малиновські, неодружений лісник Володимир Ямборко з вісімдесятирічною матір’ю, баба Євдоха, старенькі Марта Шокало, Степан Білець – оце і всі. Люди рідкісні, горьові...
Це ті, що відмовилися переселитися у Немирів або віддали свої квартири дітям.
Влітку тут краса, благодать – гриби, ягоди, багато чого іншого з’їжного, але як жити узимку, коли темніє уже о четвертій? Людина ж не звір.
– Вони появилися тут на Кирила, – розповідає дід Степан. – Нашельці. Дикуни. Ординці. Наробили галасу, крику і безладу. Загалайкотіли. Світ якось одразу померк. Усе перевертом. Сказали вибиратися через дві години. Люди виносили нажите добро з хат і складали на вози. Через дві години солдати почали зривати солом’яні стріхи, вибивати двері й вікна. Ми зрозуміли – вороття не буде. Командував одутий, як жаба, якийсь військовий копітан. Бігав як оглашенний. Штиряв усіх під ребра пістолем.
Деякі хати одразу ж почали валити тракторами і танками.
Потім нас привезли у Немирів, скинули під високими мурами і забули. Справжнє вавілонське стовпотворіння. Ковізнемо один день, другий, третій. А тут ще пішли сівкі дощі. Світ отьмарився зовсім. З горя люди зчорніли і почали поволі тікати в рідні села. Будь-що-будь. Спершу поодинці, а потім і гуртом, здебільшого уночі, коли охорона спала.
Повернулися і ми, хат немає, то збудували дерев’яну буду. Таких будок виросло з добрий десяток. Тоді знову налетіли військові, попалили ті буди, а нас у тюрму. Відсиділи ми два роки і повернулися в Немирів. Після смерти Сталіна знову сюди перебралися. Якось збудували сяку-таку хату і з тих пір уже безвиїзно живемо тут. Ніхто нас особливо не турбує. Тільки переконували переселитися у Немирів, дали там будиночок, але в ньому поселилися наші діти, а нам хочеться тут умерти. Бо ми ж у Парипсах народилися і цю землю обожуємо. Це треба розуміти... Коли ідуть воєнні вчення, то танки шугають навколо нас, як оглашенні, й стоїть такий гул та шум, така пальба, що іноді шиби вилітають, але ми вже до цього звикли.
* * *

На пагорбі біля каплички вцілів невеличкий цвинтар – усього кількоро хрестів і порослих травою горбиків. Більшість хрестів без написів і табличок, але трапляються і з надмогильними плитами та напівстертими епітафіями.
Уже знайомі прізвища – Онуфрій Ямборко, Катерина Шокало, Василь Турчин, Онуфрій Підгірний, Володимир Герун.

* * *

За Парипсами розкинулася Чернеча гора. Злежана земля у диких, злегка прив’ялених травах. Ідеш, ніби пливеш у добірних розкішних пахощах. Кажуть, коли ця гора розі¬грівається на сонці, то притягує усі грозові хмари, і тоді Парипси обминають літні дощі.

* * *

Проїжджаємо полігон зі сходу на захід. Солдати на КП пропускають неохоче, але пачка сигарет чи пляшка пива завжди вирішують справу.
Кебешкуватіші з них навіть ставлять березові саморобні шлагбауми там, де їх не має бути, щоб зібрати з випадкових проїжджих (передусім грибників) хоч сяку-таку подать.
На нашому шляху зустрічаються танки і зачохлені гармати, спостережливі пункти, якісь військові будови, потім невеличке штабне містечко – і тільки. Назагал нічого цікавого.
Але це треба було побачити.
На місцях колись квітучих сіл виросла ракова пухлина під назвою «Полігон».
Уявляю, як зловісно звучало це слово для тих, кого виганяли з обжитих місць. Так звучать «мор», «війна», «чума».
* * *

Стою на простогоні, де колись був центральний майдан села Біла Піскова. Про це говорять мені сполотнілі небеса, тиша, останні латки нічного туману, нахромлені на піки будяків.
У широкому лісовому видолинку збереглося тільки джерело святої Параскевії, де за Австро-Угорщини 12-річній дівчинці явилася Богоматір. Після цієї з’яви 27 сімей відділилися од села і заснували присілок З’явлення.
Місця тут благодатні, родючі.
Тепер тільки сосни і сосни.
На джерелі у глибокому лісі невеличка дерев’яна капличка.
Тиша особлива – хочеться говорити пошепки. Місце Божої благодаті.
На цямринні – неполохливі ящірки.
Десь вавкнув сич. Але навіть цей глухий голос звучить хорально.
Важко уявити собі, що тут колись вирувало життя, стояв храм, до якого сходилися люди з усіх околиць, і якийсь підприємливий поляк навіть поставив каруселі, щоб заманювати молодь, бо джерело стало місцем паломництва...
Нині навколо ні душі.
Тільки дзумрять оси і метушаться маленькі зелені ящірки.
Але ця земля прив’язує, і хочеться тут побути якомога довше.
Часу ніби не існує. Справді потужне святе місце.
Душа впадає у солодку летаргію.

* * *

Вечірні притінки. Продимає вітер. Упівнеба сяє місяць.
Десь озвався вже знайомий сич, за ним – другий. У срібних імлах – білі хатки і вишневі садки, що ніби виростають з-під землі. Як на екрані, появляються люди. У вікнах – мерехтливі вогники. Пахне свіжими борщами. Чути собачий гавкіт, бряжчання дійниць, пофоркування коней і людські голоси. Це мій сон.
Відтюгикав кілометрів десять.
Захмарний вітер. Далеке гриміння.
Нарешті знаходжу ту місцину, де колись було село Гряда. Невеличкі нагір’я, що поросли соснами.
Але ні знаку, ні натяку на колишнє поселення. Жодного фруктового дерева, навіть здичавілого. Все винищили, вирубали до пня. І сотні разів переорали гусеничними траками.
Натрапляю на русельце пересохлої ріки. Навіть річка без людей не може жити.
Ще один пригірок. Можливо, тут був сільський майдан і стояла церква. Можливо.
Десь неподалік тирлувалися села Солошин, Смерків, Куликів, Великий Дорошів, що теж зникли безслідно.
Яка дивовижна місцина відкривається наусебіч!

* * *

Не знайти двох схожих між собою сосен. Кожна – велика індивідуальність. Високі благородні стовбури, що світяться зсередини. Гілки – як сильні людські руки. Рожеве небо над Немировим. Церква на його тлі особливо хвилює.

* * *

Щодня над нашим присілком, високо під хмарами, кружляє самотній бусол. Ловить повітряні потоки і розкошує у вільному леті...
Він так високо, що майже губиться у блакитній безвісті.
Що відчуває він там, на цій немислимій висоті? Милується землею? Чи зазирає поза хмари?
Адже ж щось він таки відчуває.
Для чогось Творець подарував йому цю розкіш ширяння?
І чому він один?
Чи той, хто має небо, не потребує нікого?

* * *

А сьогодні зустрів його на землі, за лісом, біля каплички. Він походжав у житі, що сягало йому майже до очей, ніби купався в ньому.
Дивно, але зустрів мене, як давнього знайомого, і підпустив зовсім близько.
Красивий, сильний, гордий птах.
Дивився так, ніби запитував: „Ти той, хто стежив за моїм польотом?»

* * *

Проїжджаємо тими селами, що уникли виселення.
Коти. Вербляни. Завадів...
Перше, що впадає у вічі, – лелечі гнізда. Бузьки – як добрі духи, що стоять на сторожі спокою і миру, як янголи-охоронці тих сіл. Обереги. Вони гніздяться на електричних стовпах, церквах, водонапірних вежах, тобто там, де є люди, поближче до їх жител, у безлюдді не зустрінеш жодного із них.
Красиві й сильні, поважно походжають по лугах, болотах і заплавах рік. Поодинці, парами й цілими зграйками.
Лелеки – добрий символ, тотем Розточчя.
І серце його – село Лелич.

* * *

Ми у грабовому лісі за Яворовим, де у глибокому видолинку лунко пульсує джерело св. Онуфрія.
Поруч три залізні хрести, дерев’яна капличка, буковий місточок через рів, яким стікає вода. І особливий затишок, незвична умиротвореність, що злагіднює душу. Повітря, настояне на терпких лісових травах.
Сонце то ховається за хмари, то раз-по-раз зазирає у проріху хмаровиння, і ніби якийсь небесний маляр розливає по синьому рожеву фарбу.
Завтра – Спаса.
Проїжджаємо через придорожні села, що кишать від дітвори. Усі підмітають вулиці, а заодно і трасу – центральну асфальтівку.
Корови повертаються з пасовищ. Смеркає. Неймовірно тонкий серпик місяця стинає ще один день.
Заночоброджує туман.
З лісу виповзає дремна темінь.
* * *

Блукаючи сосновими лісами, порослими папороттю і ожинами, найбільше потерпав, щоб незнарошне не наткнутися на якусь змію, яких, кажуть, вистачає у тій місцевості.
Але, на щастя, так і не побачив жодного гада, і вважаю це особливою милістю Божою. Уже один вигляд цих огидних плазунів ввергає мене у жах.
Усе було значуще у ці два тижні: далі, дерева, озера, хутори, ріки, ліси, люди і небо... Задощені ночі й погожі дні.
Дякую за них Господові й тим друзям, що ділили зі мною ті земні скарби, – Романові Дідулі, Степанові Тесляку, Оксані Лозовій і Галі.

м. Немирів – с. Петрики, серпень 2004 року.

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2005 р.