журнал "Вітчизна" №5-6, 2005 р.

«Зенітка»

ВОЛОДИМИР ПАЛЬЦУН

МИСТЕЦТВО БУТИ В ІНШОМУ МІСЦІ

Треба рухатись уперед. Зупинка подібна до смерті. Особливо небезпечно зупинятися базікати на перехрестях. Навіть не базікати, а просто роздивлятися, куди це вас занесло.
Спостерігайте і робіть висновки на ходу. Але не в занадто швидкому темпі. Бо всі, хто стоїть пнем або летить, як півень за неохопленою куркою, не те що не сприяють розумному соціальному поступу, а являють собою підозрілий елемент.
З таким елементом, відомо, борються, виводять його на чисту воду. Проте це в кращому випадку, бо не завше є на те виведення час. Та й з чистою водою трапляються перебої.
Слюсаря Гайдука можна не чіпати – тут йдеться не про водогін.
Чому я такий загадковий? Тому, що слідкую за витівками і пригодами одної примхливої молодиці, до заміжжя з вами – Долі.
Ага, додам! Це суттєво. Навіть якщо підхопили нежить і пика ваша блищить, не хапайтеся за кишені у пошуках носовичка. Краще його не носити взагалі, а з блиском поратися вказівним пальцем. Блиск під носом – ніщо, порівнюючи з життям. Життя значно вище. Навіть якщо живеш на самому дні.
Загалом, носовичок – це ознака не тільки сопливих настроїв, а й культури. Але не всі про те знають. Це – раз. Друге – і ви не відаєте, хто у момент пошуків носовичка товчеться біля вас.
Спробую передати без посилання на авторитетні джерела, що заслуговують на повну недовіру, деякі подробиці міського життя.
Якось голова АТ «Крамниця «Залізний реманент» Федір Іванович, а для акціонерів просто вуйко Федір, зайшов до «Віденського потягу» випити чогось дубильного. Поглянувши на залу, сповнену елітного спокою, він згадав і про свої високі повноваження в суспільстві і похапцем поліз по кишенях за носовичком. І в ту ж мить шляхетну тишу розрізав такий недоречний постріл, що багато хто почав їсти з ножа.
– Що це було? – спитав вуйко Федір бармена, показавши залишки чарки у своїй руці.
– Коньяк, прошу пана.
– Я не об тім. Хтось влучив у моє замовлення!
– Не знаю. Може, скло не витримало міцності напою?
Федір Іванович знав, що є тільки одна особа в світі, яка могла розбити його келих, – дружина Ганка, але її в залі не було, вона на селі копала бульбу. Але хтось же стріляв...
За пару днів з газет він довідався, що того дня в ресторані був при виконанні особливо важливого завдання правоохоронний аґент Тарасюкевич. Повідомлялося, що якоїсь миті він побачив біля шинквасу відомого бандита, що ось уже десять літ перебував у розшуку. Але й кримінальник побачив Тарасюкевича і поліз до кишені за наганом. Вишкіл аґента, звісно, виявився значно кращим, і він натиснув на гачок першим. Щоправда, швидше за все, поранений рецидивіст зумів «розтанути» серед натовпу відвідувачів. «Який натовп?! – міркував Федір Іванович. – Там такі ціни... Та й ніде я не «танув», а повторив замовлення. Це – по-перше. По-друге, я не схожий на бандита. Хоча один покупець намагався повернути мені зламану лопату і обізвав мене на людях бандитом...» Між нами кажучи, Тарасюкевича за стрілянину в громадському місці не покарали. Більше того, він виграв пару судів за завдані газетами моральні збитки. Одна, бач, назвала його просто Тарасом, інша – Сукевичем. Третю газету закрили, бо вона написала як усе було, нічого не переплутавши. А вуйко Федір почав сякатися в носовички тільки вдома.
Ще страшніша історія сталася з відомим жіночим перукарем і візажистом Спасокукольським. А згадуємо ми його для того, щоб наочно переконати громаду, як шкідливо і небезпечно зупинятися. Особливо на перехрестях. Щиро кажучи, Спасокукольський давно впав у гординю, позаяк робив фризури коханкам заступників міського голови і гримував жінок депутатського корпусу. Йому здавалося, що пошана до нього не змаліє навіть після виборів і зміни міського апарату, позаяк він удосконалював непересічну красу і подруг опозиції, що рвалася до влади. Так ось, цей зарозумілий чоловік почав вважати себе не таким собі сірим кардиналом, які є скрізь і всюди, а тіньовим кабінетом в одній особі. Через жіночок він міг міняти години прийому громадян, ухвали щодо початку опалювального сезону, впливати на процеси приватизації і розпорядок руху комунального транспорту саночистки. Йому здавалося, що він може і зупинятися на перехрестях. А дарма. Одного разу візажист перегородив своїм каштановим «Мерседесом» вузеньку вуличку, якою тільки й можна вибратися з темних родер середмістя. Не встиг він усвідомити, нащо зупинився на цьому перехресті, як за кілька десятків метрів зупинився сріблястий джип. З нього вискочило кілька дужих хлопців і, перебігаючи від брами до брами, за мить оточили «Мерса» і висадили прикладами вікна. Спасокукольський хотів висунутися, аби хулігани побачили, з ким мають справу. І вони побачили. І затопили чимось у саму Спасокукольську бузю. Лежачи в шпиталі, він довідався з газет, що потерпів випадково. У сріблястому джипі їхав депутат, який завжди підозрював, що його замовили кілеру. «Хай він подякує долі, що мої охоронці його не застрелили», – прочитав Спасокукольський щемний рядок про себе.
До речі, справа цієї газети зараз розглядається в Печеро-Басмацькому суді. На предмет відшкодувань за поширення брехливих вигадок. Депутат, виявляється, сказав іншу фразу: «Добре, що все так добре для перукаря закінчилося». І нікому не погрожував зброєю. Між іншим, свідком сцени на вузькому перехресті був кульгавий Зеник. Коли візажиста почали лупасити, він зрозумів, що краще того не бачити. Запхав кульбаку під пахву і кинувся навтьоки. Але хтось із охоронців, вважаючи його учасником збройного замаху (кульбака видалася за автомат «Узі»), наздогнав і поламав кульбаку об нього. Як бачите, дуже погано не тільки прудко бігати містом, а й бути свідком. Запитайте у Зеника, як розгорталися тоді події. Он він стоїть з кухлем пива. Запитайте – у нього добрий настрій.
Ну, що він розповів? Нічого не чув і не знає, бо був тоді в Маріуполі? І показав навіть використаного залізничного квитка? Молодець.
Мене, до речі, теж тоді там не було. Я був у Львові. Ходив на стадіон і маю погашеного квитка.

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2005 р.