|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2005 р.
CВІТЛАНА ЙОВЕНКО
ДО В СВІТІ НАЙСВЯТІШОЇ ЗЕМЛІ
З НАГОДИ 100-РІЧЧЯ ВИЗНАЧНОГО КУЛЬТУРНОГО ДІЯЧА, ОСВІТЯНИНА, ПИСЬМЕННИКА ДМИТРА НИТЧЕНКА
27 травня цього року в будинку літераторів Національної спілки письменників
України відбувся вечір-вшанування лауреатів заснованої Міжнародною лігою
українських меценатів чотири роки тому премії імені Дмитра Нитченка. Свято
з нагоди 100-річчя батька та діда, що заповідав свій спадок Україні, прикрасили
своєю присутністю гості з далекої Австралії – донька письменника Олександра
Ткач (відома в літературі як Леся Богуславець) та її син, знаний в Австралії
й на українських теренах перекладач Юрій Ткач. Цікава виставка-експозиція
у Музеї літератури збагатила, ніде правди діти, недостатнє знання відвідувачів
про унікального австралійського подвижника, який у своїй непересічній
особі поєднував таланти і журналіста, і редактора-видавця, і пропагандиста
українського слова, і філантропа, і письменника (псевдоніми Дмитро Чуб,
Остап Зірчастий), і неабиякого хисту шевченкознавця.
Хто ж він такий – Дмитро Васильович Нитченко, до якого в Мельбурн, ніби
до Мекки, упродовж літ і літ летіло на поклон шанобливе, сповідальне українське
слово знаних у світах корифеїв красного письменства (і не тільки), хто
й через півсторіччя розшукував і знаходив в Україні колег, як от Василя
Борового, не лише з жагучої цікавості до людей, а й з морального пієтету
до пам’яті серця, яка, коли вже воно є, на все життя: «Озивайтесь! Ви
залишили гарне враження, коли ми працювали разом».
...А те «працювали разом» для когось забудькуватого – сива давнина, початок-бо
Другої світової війни, півсторіччя тому, голодний, окупований німцями
Харків.
Про своє життя Д. Нитченко, поклавши руку на серце, розповів у найважливішій
своїй автобіографічній книзі «Від Зінькова до Мельбурну». Така авторська
хроніка, точна і безпретензійна, є дорогоцінним документом епохи, мов
жмуток весняних конвалій, розсипаних повздовж довгого шляху, який привів
вихідця з Полтавщини на мальовничі, проте цілковито чужі українцеві австралійські
виднокола.
Недаремно аж так зачудовано посилається на Марка Павлишина – автора вступного
слова до оповіді Д. Нитченка – поет В. Базилевський, відомий поціновувач
масштабності узагальнень і партитур вічності:
«Як слушно зауважив автор передмови М. Павлишин, це «книга однієї долі».
Написана вона без найменших претензій на історичну панорамність, це безпосередня
розповідь про звідане й пережите. Саме безпосередність, правдивий, мовби
нарочито знижений тон оповіді – можливо, найбільша чеснота твору, що дає
відчуття усього жаху й абсурду тодішньої дійсності, «нормальності нечуваного»...
Отже, читач дізнається, що народився Дмитро Ниценко (справжнє прізвище
письменника-мецената) у Зінькові на Полтавщині 21 лютого 1905 року в родині
хліборобів. Дитинство його минало у селі Лютенські Будища, власне на його
хуторі. «У глухому кутку Полтавщини, ніби в чотирикутнику, віддаленому
на 85 кілометрів від Полтави, 35 від Гарячого, 30 – від Миргорода і 54
– від Охтирки, та ще 14 кілометрів від нашого повітового міста Зіньківа,
заховався в долині, біля маленької безіменної річечки маленький хутірець,
що дістав назву від прізвища мого батька Василя Ниценка, першого поселенця
в цій місцевості – Ниценків хутір», – так географічно точно означив ностальгійно
дороге для нього місце своєї батьківщини письменник.
Закінчивши гімназію в Зінькові, недовгий час Д. Ниценко провчився у Краснодарському
робітфаці. «Викинули» його звідти, як свідчить Ігор Качуровський, «за
приховання соціяльного походження». Хутірець, що його мав батько, хоча
й до революції, був на той час ще й яким криміналом!.. Лише у двадцятидев’ятирічному
віці, 1934 року, письменник, що вже мав надруковані три збірки віршів
(«Поезії індустрії» /1931/, «На прикордонні» /1932/ та «Склепін¬ня» /1933/),
вступив до Харківського педагогічного інституту. Як колишньому членові
«Пролітфронту» дальші дороги в літературу автору не світили. Він закінчив
вечірнє відділення педінституту майже напередодні війни.
За цей час померли: старший за Дмитра на півтора року брат Володя (1920
р., від тифу); згодом на Кавказі не схильний до сентиментів, ще й з недоброю
звичкою прикладатись до чарки, суворий батько Василь (1920 р.); 1937 року
спіткала лиха година молодшого на півтора року від Дмитра Сержика: лейтенанта
С. Ниценка заарештували під час служби в армії «за те, що розмовляв українською
мовою, і заслали на десять років на Колиму, де його й слід пропав».
Після закінчення інституту Д. Ниценко почав ставати на ноги, працював
і, хоч перебивалися з хліба на воду, жили дружною великою сім’єю в малій
кімнатці: Дмитро з дружиною Марією, донечкою Лесею та матір’ю з онуком,
що вона його привезла з півночі після арешту брата. Мати небожа, «весела
вдова», кинула сина, пустившись берега.
Як свідчить Нитченко, «війна вдарила, як обухом по голові». Мобілізований
був до війська як зв’язківець, потрапив у полон. Про своє перебування
в радянській армії Д. Нитченко розповів у книзі «В лісах під Вязьмою»
/Мюнхен, 1958/. Увесь текст спогадів уміщено також у книзі «Від Зінькова
до Мельбурну».
«...Може, тисяч на двадцять полонених йшли колони, п’ять днів нас гнали,
і за цей час раз їсти дали – одну хлібину з висівок на двох... – згадував
письменник. – Незабаром у Білорусії на цегельні опинилися, тисяч дві нас,
і знову голодуємо. Траплялося навіть людоїдство. А скільки люду мерло...
Мені німець звелів організувати бригаду похоронників, шестеро чи семеро
нас було, за неповний місяць поховали щось півтораста людей. А після того,
як виявили людоїдство, прийшла комісія, знайшли порізаного, і після того
вже двічі на день почали баланду давати».
Д. Ниценка врятувало знання німецької мови і зустріч з німецьким офіцером,
який повірив у розповідь полоненого про загибель рідного брата від рук
НКВС. Не сподіваючись на порятунок, він одержав тимчасову перепустку,
яку належало замінити в німецькому штабі в Могильові. Проте разом із земляком-лікарем
вирятований від полону розпочав 800-кілометрову мандрівку на Україну,
яка тривала 28 днів. У голодному і холодному Харкові саме організовувалася
українська газета, редактором якої був Царинник. Д. Ниценко почав співробітничати
з редакцією. Писав антирадянські (на той час) статті про голод тридцять
третього року, про русифікацію. «Мої статті були спрямовані проти Сталіна,
у вас тепер гостріші друкують про той час, – зізнався письменник. – Але
тих статей мені пробачити не могли б, це я розумів. Братові ж не подарували
його соціяльного походження».
Отже, виходить, доля сама розпорядилася життям письменника, вказавши йому
шлях на Захід. Відступали німці, і родина Ниценків з санчатами і нехитрими
пожитками вирушила за ними. Так почалося нове непросте життя остарбайтера
на німецькому заводі, в таборах переміщених осіб, а зрештою, коли настала
пора записуватися на виїзд у різні країни, Д. Ниценкові було відмовлено
в проханні до Америки чи Канади. Так через Італію пароплавом родина з
двома донечками вирушила до Австралії. З 14 квітня 1949 року сорокачотирирічний
глава родини Дмитро Васильович Нитченко розпочав цілковито нове життя
на новому континенті.
Спочатку, як повелося, був табір, тривале опанування англійської мови
і зрештою робота стормена на електростанції (видавав інструменти). Так
сплинуло 20 років одноманітної праці, яка дала зрештою скромну пенсію,
можливість письменникові займатися улюбленою літературною справою.
«Література була для душі, шкільництво – для українських потреб, а для
життя робота на електростанції».
Дмитро Нитченко виховав своїх дітей та онуків справжніми патріотами України.
«Ми хотіли зберегти себе українцями, зберегти свою духовність», – стверджував
письменник. Його душа, що перелетіла до Бога на 95-му році життя, може
пишатися і старшою донькою – пані Леся також стала письменницею, прозаїком
(видала близько десятка власних книжок під псевдонімом Л. Богуславець),
керує українським відділом на радіостанції, і молодшою Галиною Кошарською
(за чоловіковим прізвищем), що народилася ще в Німеччині, котра викладає
українську мову та літературу в університеті Макворі в Сіднеї й керує
українським відділом. Після прочитання доповіді у Києво-Могилянській академії
про творчість Ліни Костенко на Міжнародному конгресі мовників пані Галина
видала книжку про українську поетесу.
Та найбільшою гордістю Д. Нитченка був, мабуть, онук Юрій – не лише достойний
продовжувач шляхетної справи діда – він-бо мав власне видавництво «Байда-букс»,
а й яскрава, феноменально обдарована етичними й естетичними талантами
людина, в кому відчувається генетична спадкоємність Нитченкового гострого
іронічного розуму, природність самодостатньої особистості, масштаб мислення,
почуття доброго інтелігентного гумору, бездоганне виховання і смак, делікатність
і самоповага, поєднані з відсутністю провінційних комплексів.
Дмитро Нитченко не приховував, що може пишатися Юрієм, і щасливий тим,
що його ідея достойного життя втілилася в онукові: він «переклав на англійську
мову з двадцять книжок наших авторів, таких як Остап Вишня, Євген Гуцало,
Василь Шевчук, Ігор Качуровський, кілька моїх та підручник з української
літератури для Америки й Канади, а також роман «Собор» Олеся Гончара,
якого я дуже шаную». Так ділився письменник з земляками своєю радістю
у листі до газети «Голос Зіньківщини».
Уже мовилося, що українське подвижництво Д. Нитченка в Австралії розпочалося
з шкільної справи: емігрант директорував та вчителював в українських суботніх
школах у Мельбурні, у школах українознавства та на педагогічних курсах
у Саншайні та Нобл-Парку, допомагав власними коштами з виданням підручників
(як, до речі, й у матеріальній скруті декому з письменників ще радянської
і вже незалежної України). Так з Нитченкової доброї волі вийшли «Український
правописний словник», «Ортографічний словник», «Елементи теорії літератури
та стилістики», збірки оповідань для дітей, без чого взагалі неможливо
було б говорити про виховання в українському дусі юного покоління у діаспорі.
Тож 1951 року Д. Нитченко заснував видавництво «Ластівка».
Він став інтелектуальним доброчинним центром, банком українських ідей
в Австралії.
Не вмерла мова солов’їна,
Їй Нитченко – незрадний друг.
Де Нитченко – там Україна,
Хоча Австралія навкруг.
Так про нитченківську одержимість українською ідеєю писав Федір Гарів.
Д. Нитченко є автором трьох десятків книжок. Тридцять вісім вийшли під
його редагуванням, десять – із його передмовами, шість книжок написано
англійською (дані за статтею Тетяни Терещенко «З Україною в серці». «Березіль»,
2005, № 3-4). Дмитро Васильович Нитченко очолював у Австралії філію Об’єднання
українських письменників «Слово», Центральну шкільну раду Австралії, був
головою літературно-мистецького клубу імені В. Симоненка в Мельбурні,
під його керівництвом виходив у світ альманах «Новий обрій». У 1957 –
1966 роках очолював Союз українських організацій в Австралії.
Улаштування конкурсів, літературних вечорів, двомісячника української
книжки та преси (для кращого розповсюдження української книги), збірник
творів 25-ти поетів Австралії «З-під евкаліптів» (вийшла українською та
англійською мовами у перекладі Ю. Ткача), англомовна антологія української
прози – це тільки дещиця з повсякденних клопотів письменника. Першим журналом,
що його заснував Д. Нитченко, був «Наш вісник», що виходив за фінансової
підтримки земляка з Західної України, власника крамниці Фокшана; найсвіжіший
альманах «Нові обрії» став стартовим майданчиком для юних обдарувань:
сорок сторінок тут віддано конкурсу-змаганню трьох вікових груп літераторів
– від 12 до 25 років (кожна мала свої нагороди по 40 та 60 доларів).
Одне слово, феноменальність і добротворча наполегливість унікального українського
подвижника в Австралії уже мала б претендувати на місце його у святцях
чи бодай серед, на жаль, почасти скомпрометованого, списку Героїв України.
Такою інтелектуальною всюдисущістю та динамічністю могли б похвалитися
хіба що Іван Дзюба, Михайло Слабошпицький та Павло Мовчан, хоча, по правді,
хто тяжко щоденно працює, той дбає не про регалії, а про плід своєї праці
для загального добра та його долю (читай – долю України).
За книжку «Живий Шевченко» (для дітей) Дмитро Чуб (Д. Нитченко) удостоєний
державної літературної премії імені Лесі Українки. Та, мабуть, немає в
світі такої нагороди, що могла б адекватно скласти ціну епістолярній спадщині
письменника. Більш як упродовж півсторіччя Дмитро Нитченко листувався
з видатними особистостями української культури. Плодом цього уважливого,
дбайливого, подвижницького захоплення стали видання збірника «Силуети»
та чотирьох збірників «Листів письменників». Укладено їх уже без участі
адресата. Але які постаті, які імена! І. Багряний, В. Винниченко, У. Самчук,
Б. Антоненко-Давидович, О. Гончар!... Хіба можна переоцінити цей інтелектуальний
скарб: «Двісті листів Антоненка-Давидовича», виданий іще самим Д. Нитченком!
Яка моральна зосередженість у пошуку ідейного співзвуччя, посвяченості
майбут¬ньому України вела цього титана одержимості, що у день смерті 27
травня 1999 року, коли не міг навіть розрізнити літер на машинці, однаково
вже за допомогою збільшувального скла, він написав таки свого останнього
листа, відповів адресату.
Він устиг поклонитися рідній землі, побував на Зіньківщині, одержав з
рук українських державних діячів документи й визнання: членський квиток
Національної спілки письменників України, срібну медаль із барельєфом
Петра Могили від ректора Києво-Могилянської академії В. Брюховецького
на Міжнародному конгресі українців. «Отже, я вже легалізований», – сам
собі дивувався письменник – адже його не заарештували в аеропорту Бориспіль,
не готували заздалегідь персональної «келії» для «предателя родины», що
він не раз буркотливо передрікав у розмовах з онуком і дочками. Він був
удома, у своїх... В Україні, про яку мріяв, у яку вірив, якої хотів...
Ніхто не зна і долі не вгадає,
Ні хіромант, ні циган-ворожбит, –
Який нас шлях щиріше привітає,
Де ждуть обійми щастя чи журби.
Та знаємо, як сурма клич заграє,
Коли визвольні загримлять громи,
Тоді наш край всі мури розламає,
Знамена перемог заб’ють крильми.
З усіх кінців тоді гукне нас мати
(той клич – як блискавиця у імлі!) –
і хто ж тоді не схоче повертати
до в світі найсвятішої землі?!
(Березень, 1948 р., Новий Ульм)
* * *
27 травня цього року дипломи лауреатів премії імені Дмитра Нитченка за
2004 рік одержували дуже різні культурні діячі, а всіх об’єднувало одне
– любов до України, унаочнена у значному трудовому особистому внескові
на вівтар вітчизни, суспільно-корисної праці в ім’я незалежності держави,
її слави.
Це були головний редактор газети «День» Лариса Івшина, відзначена за «Бібліотеку
газети «День», трикнижжя якої пані лауреатка презентувала родині Д. Нитченка
(«Україна Incognita», «Дві Руси» та «Війна і мир»); проректор Києво-Могилянської
академії, доктор філологічних наук, письменник Володимир Панченко; редактор
газети «Кримська світлиця» Віктор Качула; науковець Надія Миронець – автор
книги про репресованих письменників; учений історик, прозаїк Віктор Жадько,
трудами якого увічнена пам’ять українських митців у книгах «Український
некрополь» та «Байковий некрополь» (до речі, перу останнього належить
цікавий роман про композитора М. Аркаса).
Я зберігала у своєму архіві зворушливі автографи Дмитра Васильовича Нитченка
з подякою за мої поезії, й гадки не мала, що вже по смерті письменника
сторічний патріарх австралійської літератури через Лігу українських меценатів
в особі її Президента В. Загорія розірве коло моєї, так би мовити, цілковитої
окремішності в літературі – самодостатності письменниці, яка, попри свій
сорокарічний труд видавця, редактора й літератора і постійну активну присутність
в літературі («і то в перших шеренгах!» – В. Дончик), чи не єдина залишиться
«неолауреачена» – тобто збереже добре ім’я відданості праці в ім’я праці.
І от на тобі! – з австралійським поклоном від батькової робітні Леся Ткач
вітає завідувачку відділу журналу «Вітчизна» за пропаганду українського
друкованого слова, а М. Слабошпицький говорить тепле слово про антологію
«ХХ сторіччя української поезії», автором проекту якої я маю честь бути.
Шість років із номера в номер «Вітчизна» представляє читачам з моєї подачі
цвіт української поезії з усього світу! Це таки божевільний за насиченістю,
пекельний щодо особистого постійного навантаження, але прекрасний унікальний
проект. Жоден журнал України не витяг би його, я знаю... Крім любові до
українського слова, що мене справді ріднить з патріархом, диплом чийого
імені я разом з квітами притискаю до грудей, – це посвяченість праці,
котра в нинішній Україні не дає жодного заробітку, отже, що є нужда і
безсонні ночі в літературних трудах без жодної надії на винагороду, я
давно й нещадно на собі спізнала.
Я простягнула доньці письменника Лесі Ткач жмуток київських пролісків.
Їхні мініатюрні дзвоники нечутною музикою нашої землі линуть у безгоміння
останнього притулку струдженого серця Дмитра Нитченка. Воно ж бо весь
вік ностальгійно вистукувало вість за вісточкою до рідної України. Мабуть,
під австралійським небом не ростуть проліски?.. Та концентричними колами
зворотнього зв’язку линули з України, розриваючи екзистенційну самотність
її сина, слова теплої приязні, визнання, добра, щирої вдячності за його
здалеку-здалека послідовну, об’єднуючу місію людини ідеї, трудівника –
подвижника національного духу всупереч глухоті навколишнього світу.
ДМИТРО ЧУБ
(Д. НИТЧЕНКО)
ОСІННІ МЕЛОДІЇ
Ніч похмура, ніч холодна
Чорні звісила полотна
На вікно.
Все шумить дощем, та стука,
Та полоще сірі бруки
Знов і знов.
І ліхтар, немов метелик...
Світ блідий у темінь стеле,
У пітьму.
Він тремтить, неначе в корчах,
Та безсило лиже ночі
Чорний мур.
Спить усе, чадрою вкрите,
Де недавно був розлитий
Творчий день.
Тільки десь у спазмах вітру
Розгойдались буйно віти,
Шум іде.
ЖУРБА
Ну, хто збагне журбу мою в цю мить,
Коли в душі усе мені щемить,
Коли журба слідом за мною ходить?
Я ж сам-один. На всі кімнати сам.
Я чую вже, як день мій погаса
І скиглить серце чайкою в негоду.
А за вікном все цвітом залило,
Все в білому – і яблуні, і груші,
Гуде бджола під соняшним крилом,
Але журби ніщо вже не заглушить.
З ПОЛОНУ
Коли прийшла остання вже хвилина
І з рук ворожих вирвалась душа,
Тоді не йти – летіти в Україну,
Тоді додому, серце, поспішай!
І от ми йдем безмежними лісами.
Позаду залишився Могилів,
І що не день, то ближчає до брами –
До берегів нам рідної землі.
А над шляхом, на кожнім кілометрі,
Лежать машин розбитих корпуси,
Немов вовки ті, визирають з нетрів,
Щоб нагадати про боїв часи,
Тяжка ця путь в чеканні і тривозі.
(Я вже сорочку й казанок «проїв»).
Аж ось хатки біленькі при дорозі
Всміхнулись нам, як рідні, як свої.
Народе мій! Ти муки мав досита:
Тебе тлив голод, нівечив Сибір,
Тобі хотіли рідну мову вбити
І душу вирвати у гніві, у злобі.
Світає знов, і треба знов рушати,
Вже Кременчук позаду і Лубни,
Санжар Нових минув я теплі хати
І до Полтави йду через Млини.
Так час пробіг, немов на небі хмарка,
Я місяць йшов додому з таборів;
Чи це не чудо: я вернувся в Харків,
Я рідний знов переступив поріг.
Та що за жах! Я згарищ купи бачу!
Це й тут шаліли чорні палії.
І б’ється серце, мукою гаряче,
І чорне місто височіє в млі.
1941 р.
ПЕРШИЙ ЛИСТ
Присвячую Б. Антоненкові-Давидовичу
Ваш лист – мов лік на незагойні рани,
Що принесли їх кривди і життя.
Встає минуле знову із туману,
Думки ж до Вас аж до Дніпра летять.
Я ніч не спав, схвильований до краю:
Це ж перший лист із рідної землі!
Ну, хто ж збагне, хто душу розгадає,
Хто вирве з неї смуток і жалі?
Багато літ пролинуло вітрами,
Багато мрій умерло в чужині,
Та я й тепер, виходячи за браму,
Згадаю дні ті босі на стерні.
Чи можу ж я забути все те нині?
Ні, краще впасти серед шляху ниць:
Я не загруз у добрах на чужині,
Не став я в’язнем гомінких столиць.
Хоч евкаліпти заступили обрій,
В заметах мрій зрина моє село...
Я пам’ятаю очі Ваші добрі
І серця Вашого тепло!
ТРИВОГА
О мерзенне поріддя степу,
Тьмяний виплоде схресних рас!
Не здвигнув тебе дух Мазепи,
Не окрилив тебе Тарас.
Яр Славутич
Поїзд до Варшави йде
крізь моє серце
Ліна Костенко
Поїзд до Сіднея в’ється по долині
Між горби зелені і густі гаї.
А у мене в серці б’є тривога нині –
Все про нашу молодь, про батьків її.
Маєм патріотів (грім би їх ударив!),
Але де їх діти, мова їхня де?
Розбрелися діти по чужих «кошарах»,
Відцуралось мови зілля молоде.
Ви підіть у табір, табір молодечий.
Там вже мова наша майже не бринить,
І лягає смуток тягарем на плечі,
Що ростуть, як покруч, дочки і сини.
Занедбали мову рідної дитини...
Хто ж це перед словом рідним завинив?
Той, кому у серці вмерла Україна,
Той, кому вже душу вкрили бур’яни.
Потонули в добрах, де вже їм про мову,
За яку вмирали і батьки, й діди...
Не неси ж до хати знайдену підкову,
Бо хто мови зрікся, той добра не жди!
САМОТА
Я, мов засуджений до страти,
Змирився з вироком життя,
І днів похмурих чорні ґрати
Мені хрестами мерехтять.
Узявши в жменю серце чуле,
Ходжу в квадратах білих стін,
В думках гортаю все минуле –
Часи тривог, часи болінь.
Ну, як дожити в самотині
І без жіночого тепла!
Уже п’ять років проминуло,
Як ти навіки геть пішла.
Вже ніч давно і вітер плаче,
Мені ж з думками не до сну:
Журюся тим, що не побачу,
Чого ніколи не верну.
Який то жах – всі дні самому
Так жить без радості й мети,
Коли всі речі твого дому
Щодня кричать від самоти!
20. 07. 1981 р.
ДУМКИ ПРО МАТІР
Як і Ви, так і ми доживаєм життя,
Вже немає ні мрій, ні ілюзій,
Лиш думки наші й далі чайками летять
У той край, де лишилися друзі...
Де лишилася мати моя,
Що з сльозами прощала в дорогу.
Тоді шлях мій ракета-змія
Освітила і впала за рогом.
Скільки пройдено літ і страху...
Їх у пам’яті тяжко зібрати.
Розгубились вони по горбатім шляху –
Тільки й досі у пам’яті – Мати.
27. 08. 1970 р.
ЗАПОВІТ
Я помру сьогодні або завтра,
Або, може, навіть через рік:
Догорає вже остання ватра,
Скільки ж може жити чоловік?
Напишу листа я по вечері
І полину в безпробудний сон.
Вранці стукне листоноша в двері
Та тривожно крикне телефон.
Та дверей ніхто вже не відкриє,
І листів ніхто не забере,
Тільки пес мій жалібно завиє
Та ще нявкне кіт із-за дверей.
А смерком вітри як невгомонні
За вікном гіллям зашелестять,
Мені люба донечка подзвонить,
Щоб спитати про моє буття.
Та в кімнаті сутінки крилаті
Їй не скажуть: «Трапилась біда:
Вже душа його літа по хаті,
Як та птаха, вигнана з гнізда...»
Рано-вранці зчиниться тривога,
Бо не чує батько вже дзвінка.
Загурчить з Донкастера дорога,
До Ньюпорта поспішить дочка.
Ой, не плачте, любі мої доні:
Вже мене не збудите зі сну,
Перейшов багато я кордонів,
А тепер останній перетнув.
І скажу усім у ту хвилину:
«Люди добрі й доні дорогі!
Бороніть ви нашу Україну
І прокляттям славте ворогів,
Що душили люд наш працьовитий,
Що несли нам голод і Сибір,
Що хотіли мову нашу вбити –
Душу нашу вирвати в злобі.
Україну у ці дні горбаті
(А вона ж в біді бува не раз) –
полюбіть її, як рідну матір,
полюбіть, як наш любив Тарас».
7 квітня 1991 р.
Австралія
 |
|
 |
 |
 |