журнал "Вітчизна" №5-6, 2005 р.

ДМИТРО МІЩЕНКО
І станеш ти шукать її сліди...
РОМАН

ЧАСТИНА ПЕРША

СУДЖЕНА

І

Професор Домалега охоче погоджується з думкою тих своїх знайомих, які дають перевагу весняним та осіннім принадам Києва. В одному не може визначитись: коли ж його Київ має найпривабливіший вигляд – тоді, як звільнену від зимових вериг землю пестить лагідне весняне сонце і під його щедрим промінням прокидаються від сну і вбираються в зелені шати дерева, чи восени, коли місто, а надто наддніпрянські схили стають золотавими, а вулиці, парки, майдани усміхаються перехожим усмішками вдоволених щедротами землі квітів? Не раз думав про це Домалега замолоду, не може визначитися й тепер, і та невизначеність утверджує в іншому: колись як одна, так і друга пора року були для нього святом, нині є лише розрадою. Сумно визнавати це, та що вдіє? У його віці, як і в становищі, і розрада, хай і якась, все ж утіха. Поки сила, ходитиме на наддніпрянські схили і шукатиме побачення з тим, що давно було, та відшуміло. Когось дивують ті його часті відвідини стежок-мережив (вважай, щодня, і вранці, і в надвечір’я), а когось і потішають. Хіба не бачить, осміхаються, зустрівшись, а деякі й вітаються: «Добрий вечір, професоре!» – і йдуть далі. А хто вітається, ні сном, ні духом не знає, жартівники чи колишні студенти? Та Бог з ними. У них своя дорога, у нього своя. Щиро кажучи, волів би нікого не бачити на цих стежках, мав би можливість зупинитися на кожній із них і погомоніти зі свідками давніх і таких пам’ятних зустрічей та прощань.Так власне й робить, коли поблизу немає цікавих. Тоді вже, як починає темніти, виходить на алею й простує до своєї оселі, готує таку-сяку вечерю, а повечерявши, сідає в крісло і бере до рук книжку. «Кому повім печаль свою»? – впадає в око перша-ліпша фраза й примушує замислитись: а й справді, кому? Оцим стінам? Так глухі вони! Глухі й нечулі! Хіба самому собі? Мабуть, що так, іншої ради немає.
...Стежки-доріжки. Як багато сходжено вами. А що виходжено? Самотність? В похилі літа багатьом випадає почувати себе відстороненим від діла і людей при ділі, але ж не так аж надто.
Чи думав, чи гадав за тих далеких довоєнних літ, що доля уготує йому таку старість? Складалося ж он як гарно: він, сільський хлопець Андрій Домалега, єдиний із випуску І940 року, закінчив Долинську середню школу на відмінно і без особливих зусиль став студентом університету, та ще й не якогось там географічного чи філологічного факультету – філософського! Не ходити – літати ладен був на радощах. Коли ж зазнайомився по якімсь часі з Надійкою й відчув, ба впевнився, знайомство те не випадкове, і зовсім уже не знав, як дякувати долі. Не цікавився, тим більше за перших зустрічей, чим він привабив її, Надійка ж припала йому до серця і білим та ніжним личком, гнучким та доладним станом, і розкішною, такою рідкісною на ті часи русою косою. А ще вдачею, якою світилося її опромінене щедротами душі личко, трішки перестраханий і водночас довірливий погляд очей. Як наважився він тоді, за першої зустрічі, заговорити з такою красунею, одному Богові, мабуть, відомо. Але ж заговорив, а дійшло до усамітнених зустрічей, і зовсім озвичаївся. Озвичаївся і не приховував уже своєї приязні до дівчини, ба й видимого кохання.
Осінь не була на той час тією святково-золотавою, що тішить серце і свіжістю, і розмаїттям барв. Дерева частково встигли скинути з себе багаті шати, а проте не всі і не зовсім. Тихо, схоже, що нехотя, ронився на землю де червоно-багряний, де золотавий лист, і та бентежна, чимось чаруюча всіх пора кликала їх із Надійкою в парки, на наддніпрянські схили. Як вони вподобали їх, ті схили, скільки доріжок сходжено там у парі з Надійкою, скільком утаємниченим куточкам завдячують за молодечі обійми, цілунки, любощі! А Дніпро? А задніпрянська далечінь? Це ж вони підносили їх до небес, коли зупинялися й споглядали їхнє привілля, утаємничену красу коли з найвищої точки – Володимирської гірки, коли – із стежини, що петляла схилами. Боже праведний! Боже милостивий! Чи можна було потребувати більшого щастя, аніж те, що мали тієї осені! Адже вони знали вже: кохають одне одного, неабияк втішені тим, що зустрілись, порозумілися, певні – народжені одне для одного.
Люди правду кажуть: щасливі не помічають, як спливає час, не помітили й вони з Надійкою, коли з дерев геть зовсім опало листя і на зміну золотій осені прийшла дощова, похмура, сльотава. Не поступалися певний час. Схилами, щоправда, не бродили вже, а на Володимирську гірку виходили і з альтанки довго задивлялися в повиту туманом далечінь. Саме там, в альтанці, і спало йому на думку пошукати для коханої іншої втіхи.
– У кінотеатрі «Зоря» демонструється гарний фільм. Може, підемо завтра? Після занять, звичайно.
– О, ні! – поспішила заперечити дівчина. – Наближається час, коли доведеться складати іспити. У будні маємо готуватися до зимової сесії.
– Де та зима!
– Не так і далеко, Андрійку. Вважатимемо, що самовільно дозволені собі канікули минули. Віднині зустрічатимемося тільки у вихідні, і то вечорами. Коли твоя ласка та є така можливість, придбай квитки на суботній чи недільний вечір хоча б і в ту ж «Зорю».
– Але ж...
– Не сперечайся, погодься. Обоє ми он з якими труднощами здобули путівки до університету. Маємо навчатися тепер. Що скажуть батьки, сусіди, коли пробайдикуємо без діла і опинимося біля розбитого корита? А потім, коли так часто зустрічатимемось, можемо набриднути одне одному.
– Набриднути? Та ніколи!
– Вірю, ми ніколи не набриднемо одне одному. Я теж воліла б не розлучатися з тобою ані на хвилинку. Але хай буде так, як кажу.
– Для тебе «але» – законне слово, а для мене – ні?
Засміялася втішено і припала обличчям до грудей.
– Я ж добре діло раджу. Невже не розумієш, так треба?
Що мав сказати такій? Відбувся жартом та й став ждати наступної суботи, а в суботу – сподіваного вечора.
Він не належав до тих студентів, що мали заможних батьків і могли сподіватися на їхню матеріальну підтримку. Його батьки могли доправити йому до Києва кавалок масла чи шматок сала, на додачу картоплі чи гречаної крупи, на кишенькові витрати, усякі інші витребеньки, в тім числі й на кіно, театр, приберігай, казали, стипендію. Хіба міг зізнатися їм, що має кохану дівчину, стипендію треба принаймні подвоїти.
Недовго роздумував, як вийти із скрути. Так роблять деякі старші студенти, чому б не піти їхнім шляхом і йому: підробляти у вільний від занять час? Це навіть добре, що Надійка звільняє його від повинності часто бути з нею, кудись іти, розважати. За ті шість вечорів, що матиме щотижня, на кіно та театр заробить.
Так надумав, так і зробив: знайшов однодумців і подався з ними на вокзал, там вантажів завжди вистачає, отож і робоча сила потрібна.
Не помилився, робота знайшлася. Першого вечора розвантажували вагон із посилками, другого навантажували, все йшло, як треба. Та на третій день радість наша спіткнулася: нам запропонували розвантажувати вугілля.
– Е ні! – запротестували ми. – Там потрібний спеціальний одяг, а в нас він зайвий не водиться.
– Там небагато роботи, – умовляли нас. – Відкриєте борт – і вугілля саме потече, лише рештки його вигорнете з вагона.
– А оплата така ж, як і за розвантаження посилок?
– Така ж.
– Ні, ні, сватами не будемо.
З тим і пішли ми з вокзалу. А наступного дня забіг один із вчорашніх напарників і з ходу випалив мені:
– Слухай, Андрію, я знайшов гарну роботу.
– Де саме?
– В гастрономі.
– І що робитимемо там?
– Те, що й на вокзалі: розвантажуватимемо доправлений із бази товар. У пообідню пору, десь із третьої години дня до сьомої вечора завозять туди продукти – ковбаси, сир, масло, пляшки з водою чи іншими напоями. Оплата пристойна, а робота не брудна. Чого нам ще треба? До того ж це буде постійний підробіток.
– Ти тільки мене запрошуєш на це діло чи ще когось?
– Тільки тебе, нащо нам зайві претенденти на карбованці.
– Скільки ж машин приходитиме щодня?
– Казав завідуючий, коли як. Одного дня – одна, другого – дві, третього зовсім їх може не бути. Але здебільшого щось привозять.
– Як кажуть, догнав, не догнав, а погнатися можна. Згода.
У гастрономі справді складалося по-всякому, коли густо, а коли й пусто. Проте п’ятдесят-шістдесят карбованців на місяць кожен із нас мав. А це не так уже й мало, коли до тих п’ятдесяти чи шістдесяти додати двадцять п’ять карбованців стипендії. В усякім разі на кіно, театр, морозиво чи цукерки для коханої дівчини вистачало.
Надійку неабияк тішило те. Коли усамітнювались, щільніше горнулась до мене й шепотіла:
– Ти балуєш мене.
– Справді? Чим?
– Як же, коли не в кіно, то в театр ведеш. Дівчата заздрять, вони сидять у гуртожитку.
– Ну, по-перше, це невелике балування. Для такої, як ти, я ладен неба прихилити. А по-друге, мені теж заздрять, кажуть, найкращу на весь університет дівчину підхопив.
– І що ж ти їм на те?
– Кажу, а хто вам боронить? Шукайте, то знайдете, світ не зійшовся клином.
– Відповідь достойна. Я теж своїм кажу: прийде час – і кожна з вас зустріне свого судженого. Може, то й погано, що я зустріла свого так рано.
– Погано? А це ж чому?
– Ну, чому. Я так... так люблю тебе, що ні про що інше й думати не годна.
Обіймались і виціловувалися, ладні були злитися воєдино й розтанути одне в одному. Та всьому настає свій час, настав він і для наших утаємничених бесід.
– То чого ж ти заборонила мені приходити до тебе бодай через день?
– Бо люблю тебе. Бо ти надія моя, мій майбутній муж. Хочу, щоб був на доброму рахунку в університеті, скрізь, де доведеться жити й працювати у парі з тобою.
– Так далеко заглядаєш наперед?
– А чого мала б не заглядати? Кажу ж, ти той, кого обрала на все життя.
З кожним новим побаченням примножувалася радість і утверджувалась певність: ми таки народжені одне для одного. Та так уже влаштоване, мабуть, життя: рано чи пізно відшукаються заздрісники, яким не терпиться підставити закоханим ніжку і тим посіяти непевність. Відшукалися такі і на їхній з Надійкою путі. На одній із святкових вечорниць його кохану надто часто стали запрошувати на танці сторонні. Дівчина спершу погоджувалася, далі відчула, мабуть, що я вбачаю у тих запросинах недобре і стала відмовляти партнерам. Тоді один із них набрався нахабства, підійшов і сказав йому, Андрієві:
– Цей танець мені обіцяний, прошу уступити дівчину.
Довелося прибрати належного вигляду і заступити собою Надійку.
– Цього не могло бути.
– Було.
– А я кажу, ні. Надійко, – обернувся до дівчини, – Ти обіцяла цьому товаришу наступний танець?
– Та з якої речі? У мене є партнер, і той партнер ти.
Довелося нахабі зійти з дорогим Але з того, як набурмосився він, неважко було переконатися: такий не залишить Надійку в спокої. Тож і не завагався я, коли залишили приміщення, де продовжували веселитися студенти.
– Більше, Надійко, на такі вечори не ходитимемо.
– Чого б то?
– Не бачила хіба, скільки очей і які очі пасли тебе? Нащо наражатися на неприємність, а то й бійку. Відвідуватимемо театр, кіно, а завесніє, і зовсім не сумуватимемо з тобою.
– Твоя воля. Як скажеш, так і буде. Тільки ти даремно боїшся, що мене може хтось примусити відкинутись від тебе.
– Ти не знаєш міських молодиків. Вони на все здатні, а на примус, нахабство тим більше.
Надійка нічого не сказала з того приведу, а в моїм тямку засіла непевність за неї і не полишала вже, аж поки не визріла врешті-решт відчайдушна як для студента першого курсу думка: одружитися!
Засміялася, вислухавши такий несподіваний і такий наївний умисел, і припала, як завжди те робила, коли розчулювалася, мені обличчям до грудей.
– Милий мій! Чи ти при своїм глузді?
– Ти не згодна вийти за мене заміж?
– Згодна, згодна, та тільки не зараз маю озиватися на твій клич і йти до загсу. Чи ми такі старі з тобою, що треба поспішати з цим, аби не запізнитися? Нам ще цілих чотири роки вчитися. Де житимемо, як навчатимемось, коли підуть діти?
– Буде час, подумаємо.
– Ні, ні, не вигадуй.
Вони ні до чого не домовилися того вечора. А проте Андрій не розлучався з цією думкою, хай і потайки, все ж міркував про це, виколисував цей намір і ждав весни. Коли ж вона прийшла на київські гори і вивела їх у зелені парки та розчулила, як тільки може розчулити щедра на знади весняна пора, зловчився й сказав Надійці:
– Оце як хочеш, люба, а я більше не можу.
– Чого не можеш?
– Ждати.
За цим разом не засміялася, навпаки насторожилась.
– Знову за своє?
– Так. Складемо іспити за друге півріччя й поїдемо спершу до моїх батьків, потім до твоїх. Поїдемо й скажемо: «Ми любимо одне одного, не можемо одне без одного й просимо вашого благословення на шлюб.
– О Боженьку! Та нащо ж псувати собі життя? Невже не можна пождати, щоб потім бути по-справжньому щасливим?
– Усі чотири роки ждати?
– Ну, скажімо, не чотири, а три. На останньому курсі можна й побратися.
– Спасибі за таку перспективу, – холодно відповів на її пораду і ще помітніше схолонув видом.
– Гніваєшся?
– А ти як думала, радітиму?
– Не треба, коханий. Не так я люблю тебе, щоб втратити через якусь примху. Хочеш, щоб ми поїхали до батьків та порадилися з батьками, і поїдемо, і порадимося, складемо іспити й пустимося з тобою в мандри. Але обіцяй мені, коли батьки скажуть, куди поспішаєте, діти, зачекайте трохи, прислухайся до їхньої ради, не стій на своєму, добре? І головне, не відкидайся через цю дрібничку від мене. Знай, такої, як я, більше не зустрінеш, і я такого, як ти, не зустріну. Якби те сталося, велика несправедливість була б і велика мука для обох нас.
Промовляла щиро, відчував – від усього серця і знову не міг не погодитися з нею: гаразд, послухаємо, що скажуть батьки.

ІІ

З тим по суті святковим уже настроєм ходили ми на іспити, з ним подалися після іспитів на Володимирський ринок-товкучку. Надійці захотілося постати перед моїми батьками гарною. Як не переконував її: вона і в тому, що має, вбранні гарна, не погодилася, захотіла придбати модну тоді білу, під лебединий пух в’язану беретку. Настрій в обох був щонайчудовіший. Як же, іспити склали успішно, а попереду он які мандри – за благословенням на шлюб.
Пробиралися між товчкових і, либонь, звертали на себе увагу отим своїм молодечим вдоволенням, радістю, що струменіла з сердець і неспроможна була приховати себе від сторонніх очей, – її виказували усмішка, опромінені сяєвом лиця. Бо чим інакше пояснити, що їх часто запрошували не минати пропонований покупцям товар, придбати щось. Та вони відмахувалися: нам не це, нам інше треба, і простували далі.
Самі натрапили в людському тлумиську на циганку чи циганка помітила їх здалеку і поспішила заступити дорогу.
– Молоді та вродливі, не обминайте циганки, дозвольте їй погадати вам. Дорого не візьму, зате щастя-долю передбачу, правду скажу.
Надійка зупинилась було, та він, Андрій, який як атеїст і філософ не вірив тоді ніяким ворожкам, а ворожіння вважав забобоном, що прийшов до нас із дрімучої давнини, смикнув її за руку: ходім.
Одначе від циганки не так просто було відчепитися. Бігла поруч і норовила умовити їх, аби зупинилися, заглядала, вмовляючи, то одному, то другому у вічі.
– Молодята-лебедята, зупиніться, прошу вас! Кажу ж, багато не візьму, зате щастя ваше передбачу, від смерті-згубниці застережу.
– Ми й без твоїх гадань знаємо, що будемо щасливі, – відмахнувся я від наполегливої циганки. – Дорогу до щастя обрано вже, з неї ніяка сила не примусить нас звернути!
Видно, пересвідчилась циганка, не вмовити їй молодь, отож зупинилася, а проте не втрималась і кинула навздогін:
– Даремно хвалишся, вродливий! Сумна дорога стелиться вам, а ще сумніша по ній буде. Шукатимеш ти стежки до своєї любки. Довго і не без болю в серці шукатимеш, та ото тільки й утіхи буде. Правду кажу!
Надійка оглянулась таки на її невеселе пророцтво.
– Що то вона каже?
– Не звертай уваги. Розгнівалася, що не позолотили руку, й меле казна-що, ходім.
Переконав, мабуть, осміхнулася, правда, сумовито, й пішла, щільно тиснучись до мене, поруч. Коли ж придбали на ринку те, за чим ішли сюди, і зовсім повеселіла моя Надійка, схоже, геть викинула з тямку пересторогу циганки.
У мандри ми подались-таки того літа, та не ті це були путі-дороги, що примножують радість. Не встигли отримати в деканатах довідки про те, що є студентами другого курсу університету, набігатись по Києву та скластися в дорогу, як на Київ налетіли ворожі літаки і розбудили їх, мешканців студентських гуртожитків, оглушливими вибухами. Не одразу повірили, що вибухи ті – свідчення чужинницького вторгнення, та мусили. Коли прибули до університету, там уже знали: фашистська Німеччина кинула на нашу землю свої полчища і тим започаткувала війну.
Тривога, бідкання, метушня, а ще невизначеність, як буде, що буде, завертіли всіма, немов річковий вир, і тоді лиш винесли їх із Надійкою на спокійнішу течію, як стало відомо, що студенти-чоловіки не роз’їжджаються по домівках, їх ждуть у військкоматах, а військкомати мають намір формувати з них студентські батальйони, ті особливі підрозділи, які ввіллються у фронтові частини й покажуть фашистам, що то є освічена й вірна ідеям комунізму молодь.
Надійка тільки й відлучалася зі збірного пункту на годину-дві, коли треба було побігти до міста та придбати коханому не придбане в поспіху – тепліший, ніж той, що мав при собі, одяг, дещо з їжі, і ту, що потребував у обідню пору, і ту, що мав узяти з собою. Поки усе те придбала та доправила до призовного пункту, студентський батальйон був уже сформований, ждав команди.
– Ось і настали, Надійко, останні хвилини нашого перебування вкупі, – не так щоб сумно, але й не весело зауважив він, коли відійшли від гурту. – Що ж скажемо на прощання?
– Чи тут можна сказати те, що є на душі? Ходімо далі від сторонніх очей, хоча б і в отой скверик. Хто знає, як надовго розлучаємося. Одне чую серцем: розлука буде не з тих, що обіцяють спокій. Маємо домовитися, на яких шляхах і звідки маємо виглядати одне одного.
Коли вже віддалялись від призовного пункту та усамітнилися більш-менш, добула списаний її рукою папірець і передала його своєму обранцеві.
– Оце домашня адреса, – показала. – Десь через два-три тижні писатимеш туди, а це знайома тобі тутешня адреса. Гадаю, що нас, дівчат, на певний час затримають у Києві, пошлють копати окопи.
– А я і на гуртожиток, і на село твоє писатиму. Десь та розшукаю.
– І то правда.
Добув ручку, блокнот і написав на аркуші паперу адресу своїх батьків, а на звороті – і рекомендацію: «Війна буде не з легких, усяке може трапитись. Прийміть цю дівчину, вона моя наречена».
Прочитала й розчулилася.
– Дорогий мій, незрівнянний! А я й не додумалася до такого. Дай аркушик паперу, черкну й своїм батькам. Попрошу, аби прийняли тебе, мов рідного, коли станеться так, що дороги війни виведуть тебе на моє село.
– Так і не побували ми в ньому, не взяли благословення в батьків твоїх.
– Але ще побуваємо, правда? Давай зараз оце, під нашим небом, перед рідною землею, як перед святинею, заприсягнемо: що б там трапилося, як обернулося б на пагубі-війні, залишимося вірними одне одному, нашій, зрештою, домовленості: хай через рік, через два, через п’ять, а таки зійдемось і поберемося.
– Я заприсягаюся в тім.
– Я теж.
– Як тільки закінчиться війна, через найвіддаленішу далечінь проб’юсь до тебе, знайду тебе, і тоді вже ніхто і ніщо не розлучить нас.
– Назвеш жоною?
– Саме так: жоною, милою, рідною, незрівнянною. Я так люблю тебе, Надійко, життя свого не уявляю без тебе.
– Я теж. Війна ця, з усього видно, тривала буде і страшна. Але ми вистоїмо, правда?
– Правда, кохана. Така любов, як наша, і у вогні не згорить, і у воді не потоне. На світ не з’явився ще такий злочинець, не вишукався й злочин, який міг би зашкодити нам зійтися і взяти шлюб.
Не зважали на те, є хтось поруч чи немає, спостерігає за ними чи не спостерігає, обіймались і чули себе такими рідними, як ніколи досі.
«Так буває, либонь, тільки першої шлюбної ночі, – подумалось.– Як же я скажу їй оте гірке і неминуче: пора?»
Пестив її пишноволосу голівку, таке миле і таке рідне личко, надивлявся на них і не міг нагледітися, пив із її уст красу і не міг напитися.
– Хто ж це замахнувся на наше щастя? Сама доля чи всього лиш люди?
– Гадаю, що люди. Доля не може бути такою жорстокою.
– Мабуть, що так... Але біля призовного пункту щось гамірно стало. Мені пора, мабуть.
– Посидь ще біля мене, – стримала. – Он скільки люду зібралося там, чому б не бути гомону?
Як міг не послухатися? І сидів біля неї, і надивлявся, і шкодував, що маю розлучатися з такою любою мені, такою вірною. Аж вжахнувся, коли спливло на думку: на кого ж я полишаю її, таку вродливу і таку беззахисну через ту ж таки вроду? Це ж війна, цілковите беззаконня.
– Ти не засиджуйся в Києві, – порадив. – Повертайся до батьків і пересидь це лихо при батьках.
– Чим печалишся? Про себе подумай.
– Я при зброї буду, а ти беззахисна. Що протиставиш тим, у кого очі заздрісні, а совість хока з’їла?
– Може, й так. Власне, так і зроблю, коли в Києві не затримають.
– Вважатимемо, що домовились про це?
– Так.
– Ну, тоді, здається, все. Пора мені, Надійко.
– А, Боже мій! Куди ти поспішаєш? Розлука он якою тривалого буде, посидьмо ще.
– Ладен був би сидіти та й сидіти, надивлятись та й надивлятися на тебе, люба моя обранице, аби там, у окопах, не забути жодної цяточки на твоїм личку, гріти себе теплим поглядом очей твоїх.
– Тож і надивляйся, і мені дозволь надивитися на тебе, аби пам’ять зберегла риси твого обличчя на літа розлуки, а голос чувся б і на далекій відстані.
– Згоден, розлука може бути тривала, надивлятися треба, але погодься і ти зі мною: мені пора йти.
– Ні – ні, не пущу!
Вона й справді обняла його й заслонила собою від збірного пункту, схоже, що й від війни.
– Надійко! Іти ж все одно треба.
– Знаю, але не спіши. Побудь зі мною, на фронт завжди встигнеш.
– Запізнюсь – можу мати неприємність.
– Ай, облиш! Чи зараз до статутних норм та вимог?
Що мав робити? Наполягати? Іти супроти її волі? Розгнівається ж, в усякім разі понесе після розлуки смуток у серці. А чи це потрібно, тим паче тепер?
Засміявся та й лишився у сквері, при своїй такій стривоженій розлукою коханій.
Наказувала та й наказувала берегти себе, а він слухав ті її накази й щораз засвід¬чував: згоден, робитиме саме так, як радить.
Знав, смутку не уникнути, настане остання хвилина прощання – і він навідає їхні серця. Не сподівався тільки, що буде саме таким. Коли прибув врешті-решт на збірний пункт та став розшукувати свою команду, йому не без докору сказали:
– Де тебе носило? Студентський батальйон давно уже на марші!
«О, Боже! – майнула перестрахана думка. – Що ж тепер буде?
– То, може, скажете, куди тримає він путь? Я постараюсь наздогнати.
– Ще цього бракувало. Підеш із черговою маршовою ротою.
З усіх покарань, на які можна було сподіватися, це не найгірше. А все ж яка прикрість! Одне – бути серед друзів, іти в атаку чи боронитися поруч із друзями, яких добре знаєш і на яких можеш покластися, і зовсім інше – опинитися серед чужих, зовсім незнайомих тобі людей. Хто обстоїть тебе, коли треба буде обстояти? Хто допоможе в біді, коли вона спіткає? А біди на фронті буде та й буде.
На розмову з Надїйкою не було вже часу, рота лаштувалася на плацу, мусив поспішати до старшого в ній і доповідати, що прибув у його розпорядження. Єдине встиг повідати коханій і то на ходу, що студентський батальйон на марші вже, мене посилають на фронт із маршовою ротою, яка складається із щойно мобілізованих мешканців міста.
Бачив, Надійка приголомшена тією новиною. Адже це вона затримала його у сквері і розлучила з товаришами. Аби бодай якось заспокоїти кохану, вдав із себе найменш опечаленого цією несподіванкою.
– Вертайся, кохана, – попрохав тоді вже, як ішов у колоні, а Надійка все ще супроводжувала його. – Не печалься тим, що сталося. Люди недаремно кажуть: усе, що міняється, міняється на краще.
– Ой, боюсь, що ні! Оце і є воно, наврочене циганкою: я вивела тебе на пагубну стежку, в усякім разі не на ту, якою мав би іти на фронт.
– Дарма. Вертайся і жди, я повернусь обов’язково! Навіть таке лихо, як війна, неспроможне розлучити нас.

ІІІ

Які далекі ми були від того поняття, що приховує в собі слово війна. Доки тюпачила наша маршова рота до запасного полку та ждала свого призначення в полку, виплекані за шкільними партами ілюзії не покидали нас, сцени з кінофільмів «Чапаєв», «Ми з Кронштадта», «Якщо завтра війна» ставали перед очима й живили певність: те саме буде і з німецькими фашистами. А опинилися на фронті та потрапили під масований і до біса щільний вогонь ворожої артилерії, спізнали, що таке бомбові удари з повітря, а вслід за тим – підтримувана танками атака піхоти, змушені були схолонути серцем: з тих, що прийшли з нами на фронт і стояли поруч, залишилась якась третина, а пропрасовані ворожими танками окопи придатні були хіба що для захоронення загиблих. Що ж буде, коли ворог не дасть розглянутися і знову піде в атаку? Кулемети подавлено, пляшки з запалювальною сумішшю і поготів. Уціліла, кажуть, мінометна батарея та батарея полкових гармат. Чи з такою мізерією людей, що залишились у строю, з таким озброєнням можна буде стримати подібну тій, що йшла на окопи, навалу?
Тривога ця бентежила, мабуть, не тільки нас, тих, що продовжували утримували окопи, бентежила й тих, що були поза окопами, отож не забарилося надійти поповнення, а уже з його допомогою прибрали більш-менш пристойного вигляду й окопи. Чи врятували вони солдатів, а отже і весь їхній піхотний полк, коли дійшло до чергової атаки на утримувані ними позиції, йому, Андрію Домалезі, не випало знати: його поранено під час чергового мінометного обстрілу і відправлено з передової, а поки оперували у прифронтовому госпіталі та спроваджували для подальшого лікування в тил, спливло немало часу, в усякім разі німцям вистачило його, щоб зламати не тільки ту оборонну лінію, що її тримав їхній полк, а й сусідні, і вийти танковими колонами в незахищені чи мало захищені простори України.
Устиг написати Надійці листи, одного – на університет, другого – на адресу її батьків. Не забув, звичайно, повідомити й рідним, де перебуває, а відповідь не поталанило отримати. Першим опинилося під німцями село, в якому проживали Надій¬чині батьки, потім Київ, а вслід за Києвом і рідна Долина.
Було таке відчуття, ніби серце обірвалося в грудях. Відчув себе не тільки самотнім, а й спустошеним, схоже, що не на лікарнянім ліжку лежав, а у домовині, і якщо ще бачив білий світ, то до пори, до часу.
«Що ж тепер буде? Як тепер буде?» – ці й інші, ще сумніші й тривожніші запитання не полишали мене і день, і другий, і всі наступні. Скільки вилежував здобуті на фронті рани, стільки й думав про це. Та й опісля, як виписався з госпіталя, не переставав відчувати: я – на чужині, серед чужих людей. Ожвавлення відчув пізніше вже, як опинився у запаснім полку. Якогось дня покликали мене перед очі вусатого підполковника (як засвідчували обізнані, колишнього професора) й запитали:
– Ви студент?
– Так.
– Є можливість навчатися в училищі. Підете?
– А в якому училищі?
– Там скажуть. Гляди, дадуть навіть можливість вибрати. Бійців у нас он скільки, а командирів, тим більше таких, які безпосередньо виконували б бойове завдання, обмаль.
– Коли так треба, я згоден.
– От і домовилися.
Не усвідомлював тієї миті, чому зрадів такій переміні, проте зрадів. Коли ж опинився в училищі та довідався, що з нього і таких, як він, готуватимуть командирів, які забезпечуватимуть військо переправами на річках та болотах, мінуватимуть дороги, поля, що лежатимуть попереду окопів, і зовсім утвердився в думці: радість була не випадковою. На переправах теж не мед буде, і бомбових ударів доведеться зазнавати, коли випаде будувати на очах у ворога переправи, і з мінами жарти малі, недарма кажуть: сапер помиляється раз у житті, а все ж це не те, що стримувати ворожі атаки чи ходити на ворога з відкритими для куль грудьми. Тут більше шансів і пожиточне діло робити, і вийти сухим із води. А вийде з війни переможцем, таки розшукає Надійку й побереться з нею.
Цією сподіванкою жив, нею підтримував у собі і вогник зацікавленості наукою, що її освоював в училищі. Єдине муляло і неабияк: ворог заволодів уже мало не всією Україною, Білорусією, рветься до Москви і Ленінграда. Щоб зустрітися з Надійкою, треба не тільки зупинити його, а й погнати з рідної землі. Чи то так просто буде? Як далеко не сягав думкою, яких утіх не кликав, аби заспокоїти себе, мусив залишитися з тією ж, що й раніш мучила його, тривогою: як буде, що буде з ним, із землею його?
З тією затаєною тривогою навчався, з нею пішов би, мабуть, і на фронт, та десь за десять – п’ятнадцять днів до випуску забіг до приміщення, в якому мешкав їхній взвод, один із курсантів і вигукнув, тримаючи щось за спиною:
– Андрію, танцюй!
– З якої речі?
– Танцюй, бо не віддам.
І показав трикутником згорнутого листа.
– Не може бути! У мене, крім тих, що на фронті, немає в евакуації жодної живої душі.
– А ось і є, та ще й дівчина чи, може, молодиця. Танцюй, кажу, скільки можна ждати?
Мусив іти до товариша, пританцьовуючи. Коли ж узяв до рук листа, очам своїм не повірив: на конверті пізнав Надійчин почерк.
Мати рідна! Та як же це? Та не може ж бути!
Чув, не тільки руки, все тіло тремтить, мов у пропасниці, і не зважав уже на цікавість чи й дотепи сторонніх, поспішив відкрити листа. А відкрив – і зовсім дух перехопило. Таки вона, його кохана, докликалась до нього й промовляла через дивом подолані відстані!
«Любий мій! Щастя моє! – читав і чув її душевний голос. – Боюся вірити сама собі, але й не вірити не можу вже. Адже я маю твою адресу, я знаю, де ти! Можеш уявити собі, дорогенький мій, як довго дошукувалася я її в оцій людській колотнечі, що її зродила війна, і як наполегливо стукалася своїми листами у міцні двері високих і найвищих інстанцій, доки достукалась таки. Та що тепер ті тривоги й численні розчарування, коли вони увінчалися успіхом та ще яким: ти в училищі, я маю твою адресу!
Дивуєшся, мабуть, як сталося, що я і не в батьків, і не в Києві, одне слово, не під окупацією. Так склалося, дорогенький мій. Усе, мабуть, тому, що я дуже-дуже люблю тебе. Коли залишилась самотньо в Києві, відчула себе такою до нитки окраденою, хоч на люди не виходь. Та й обставини складалися не на краще! Рівно через два тижні після того, як провела тебе на фронт, батьки мої опинилися під ворожою окупацією. Що мала робити? Лишатися в Києві? У кого? Та й на які кошти житиму, коли залишусь? Отож не завагалася, коли допомагала з іншими однокурсницями вантажити поранених у вагони санітарного поїзда, розшукала головного лікаря і попросилася взяти мене за санітарку. Подумала собі: не піду ж я до батьків (та й як доберуся до них, коли кругом вороги?), коли ти на фронті. Санітарний поїзд постійно курсуватиме з тилу у прифронтову зону, гляди, зустріну десь тебе. Тепер те й роблю, що доправляю поранених з фронту. Це не те, звичайно, що чекає кожного з чоловіків, коли потрапляє на передову, але й нам, котрі перевозять поранених, дістається. Ворог не рахується з законами Міжнародного Червоного Хреста, нерідко настигає нас у дорозі і бомбить. Та в нас теж душа не з лопуцька, ухитряємося проскочити у прифронтову зону, як і вийти з неї, поночі, а там уже що Бог дасть. Та ти не печалься мною, кажу ж, це далеко не те, що на передовій.
О, як хотіла б я зустрітися з тобою, кохання моє! Коли б те сталося... Коли б, кажу, сталося таке, мабуть, уже й не розлучилася б з тобою, пішла б туди, куди підеш ти. Та ба, звести нас до купи може хіба що випадок. Тішусь уже тим, що маю твою адресу, можу бодай раз на місяць мати від тебе вісточку, знати, що ти є. А то уже багато. Твоя хай і віддалена присутність по цей бік фронту – то присутність усієї моєї рідні, нашої матері Україні. Тож обіцяй мені, радість моя, що писатимеш за кожної вільної нагоди. А я... З мене можеш не брати слова, я хай і в листах, завжди буду з тобою. А поки що жду твоєї вісточки, як великоднього свята. Бо хочу бути певною ми знову разом, нас навіть війна безсила розлучити».
У постскриптумі й таке повідомила: «А знаєш, Андрійку, може, то й добре, що я затримала тебе у сквері і ти не потрапив через ту мою легковажність до студентського батальйону. Ще в Києві, коли допомагала санітарам заносити поранених до вагонів санітарного поїзда, зустріла Василя Зозулю, того, що жив із тобою в одній кімнаті. Він був тяжко поранений, але встиг розповісти мені, що наш студентський батальйон розгромлено німцями на підступах до Києва. Уціліли лише ті, кого встигли вихопити з поля бою пораненими».
Мабуть, велике сум’яття полишив у моїм серці Надійчин лист. Товариші спершу світили лицями, доглядаючись до моєї реакції на те, що вичитував у ньому, потім схолонули враз.
– Ну, що там пишуть?
– Як вам сказати? Велику радість приніс мені цей лист, відшукалася моя кохана дівчина. Та ще більшого задав він смутку: загинули товариші мої, ті студбатівці, з якими я мав іти на фронт і поряд з якими знайшов би, мабуть, свою смерть, коли б не ця моя адресантка.
– Заспав у неї?
– Ні, товариство, зовсім не так було. Але те, що я живий і стою оце серед вас, завдячую саме їй.

ЧАСТИНА ДРУГА

ПІДВОДНИЙ РИФ «НЕСПОДІВАНКА»

І

Коли потрапив по закінченні училища на фронт, вільні хвилини не завжди вишукувались, надто для листів. а все ж писав Надійці і від неї чекав вісточок-трикутників нетерпляче. І не тільки тому, що обох нас зобов’язувала обіцянка. Кожна, навіть нетривала мовчанка могла посіяти тривогу: а чи не сталося найгіршого? Адже воно таке можливе! У неї – під ударами ворожих бомб, у мене – на обстрілюваних переправах, від тих же бомб, снарядів, мін і від куль. Жарти хіба, майже три роки не полишав передової, тоді тільки й не мостив переправи, як наставало затишшя на фронті чи катастрофічно рідшали армійські лави.
Та добре вже те, що добре кінчається. Хай не скоро, через тривалих чотири роки, після двох, отриманих на фронті і вилежаних по госпіталях пораненнях таки зустрілися з Надійкою.
Вона перша звільнилася від армійської служби й засипала мене листами: прощайся з армією, на тебе жде університет, жду я, твоя кохана. А йому, Домалезі, не так просто було звільнитися. За чотири роки війни дослужився до капітана, коли б не два поранення та не надіслана Надійкою довідка, яка засвідчувала, що Андрій Домалега є студент другого курсу Київського університету, чи й відпустили б. І в госпіталь довелося лягати, і медичну комісію проходити. Коли домігся свого та впевнився, дорога, в яку вирушаю, стелиться не просто на Київ, веде на волю, дав коханій телеграму. Не батькам – їй. Хай перша зустріне і перша зрадіє зустрічі. Батьки також ждали мене усі ці тривожні літа, та вони – батьки, їм з волі Всевишнього належить ждати дітей із далеких доріг і довше, і терплячіше. Не виїдуть же вони до Києва, чекатимуть моєї появи перед ними в селі.
Надійка знала з телеграми, яким поїздом і в якому вагоні їду до Києва. Бігла по перону, тримала поперед себе великого букета з троянд і сама була схожа на щойно зірвану троянду: весела, свіжа, рожевощока.
– Та не спіши! – застеріг її, хоч сам теж поспішав де неї. – Тепер уже нікуди не втечу.
Упала мені на груди, сміялась чи плакала, годі будо добрати. Коли ж відхилилася нарешті та заговорила, і зовсім спантеличила мене.
– Збрехала, збрехала, збрехала. – Повторювала одне й те ж слово, а я дивився на неї сторопіло й не знав, що думати: була безмежно рада, а городила нісенітниці.
– Стривай! Про яку брехню йде річ?
– Циганка збрехала! Я всю війну потерпала через ту її ворожбу, думала, оце і є те лихо, яке заплутає наші стежки. Або обірве котрусь із них, або розведе нас у різні кінці світу. А воно неправда. Ми таки вийшли з війни живими й здоровими, таки зійшлися!
Обняв її й став виціловувати в уста, личко, очі. Такий радий був, що перестрах її виявився обманливим, чи такий потішений її наївною вірою в циганчине ворожіння, сам до пуття не знав.
– Знайшла чим сушити собі голову. Чи я не казав тоді ще, на товкучці, усі ворожбити – брехуни.
І зараз тепліє на серці, коли згадую ту зустріч на вокзалі. А якою була теплінь наших сердець тоді? Мабуть, і найщасливіші не почували себе такими певними свого щастя, як ми. Он яке страхіття пережили і знову вкупі, на обраній до заповітної мети стезі. Якої радості ще треба? Хто посміє стати їм, фронтовикам, на путі?
Удень, на людях, не ховалися зі своїм щастям, а вже як діждалися ночі та усамітнилися, і поготів. Не згадували пережите на фронті – цур йому, жили нинішнім, уповали на майбутнє, геть усю, збережену для такої зустрічі щедрість сердець виповідали та обмінювалися ласками, чуючи, як випростовуються й набирають сили приборкані лихоліттям крила.
Знав, сьогодні чи завтра до перерваної війною розмови мають повернутися, отож і не відкладав її на потім.
– Що ж скажеш мені, моя довгождана Надїйко?
Догадалася, мабуть, на що натякає, якої відповіді жде від неї її обранець, винагородила усмішкою, пригладила його непокірного чуба і вже потім на запитання відповіла запитанням:
– Хочеш сказати, що виділений для терпіння час вичерпав себе?
– А то ні? Чи мало терпіли? Чотири роки! Коли б вони не були позаду, повірити не захотіли б, що витримаємо таке.
– Твоя правда, – зітхнула і ще тісніше пригорнулася до нього.
– До занять залишилися лічені дні, але нам вистачить їх. Подамо завтра заяву на спільну кімнату в гуртожитку і завтра ж поїдемо до моїх батьків, потім – до твоїх. Покажемось їм, скажемо, з якою новиною приїхали до них, та й по всьому.
– А весілля?
– Доведеться відбутися вечоринками, що вдієш. Чи до весілля за такої скрути?
– Як скажеш, любий. Віднині я в усьому покладаюсь на тебе. Вірю і тішусь у вірі своїй.
І знову дорога. Тепер уже та, давно сподівана. Чи могли зважати на прикрощі, з якими не розминулися через повоєнний брак транспорту? Їхали на попутних – чули крила за спиною, ішли пішки – також.
Батьки не здивувалися моїй появі з незнайомою дівчиною, мабуть, здогадалися: це та, що про неї писав син, аби прихистили, коли опиниться в селі. Раділи та виціловували на радощах сина, раділи, як своїй, і його супутниці.
Коли умивалися з дороги, мати не втрималась, схилилася над Надійкою й стала нашіптувати їй:
– Андрій писав нам у листі, аби прийняли його наречену, коли станеться так, що опиниться в наших краях. Це тебе він мав на увазі, дитино?
– Мене, матусю.
– Слава тобі Господи, що я дожила до цих днів. Він не хвалився тоді, яка ти гарна. Тепер бачу: про таку треба було турбуватися. Коли б ти знала, доню, яка я втішена, що ви он скільки літ берегли себе одне для одного і тепер зійдетесь нарешті.
– Ми теж з Андрієм раді. Такі раді, що й сказати годі.
– Ви ж хоч кілька днів побудете в нас по весіллі?
– Ой, де там! – з жалем заперечила Надійка, – Через тиждень починаються заняття в університеті, а нам треба буде і в моє село з’їздити, і про житло в університетському гуртожитку подбати, про весілля годі й думати.
– Шкода. Так хотілося б бачити вас у весільнім вбранні. То ж не якась там подія, то злука на все життя.
– Що вдієш? Мусимо обмежитися тим, що маємо.
– Твоя правда, доню. Розлука була он яка тривала. Бережіть тепер вистраждану вами любов.
Те, за чим приїхали, повідав батькам за обіднім столом.
– І ви, тату, і ви, мамо, догадалися вже, мабуть, чого ми з Надійкою приїхали до вас.
– Може, й догадалися, та однієї догадки мало. Хочемо і від тебе почути, де спіймав ти цю куницю, красную дівицю і чому заманив її до нашої хати.
– Казав уже і знов скажу, оце і є та Надійка, про яку я писав вам, коли ішов на фронт, тоді ми не встигли побратися та й не поспішали, признатись. Тепер, коли війна викрала у нас понад чотири роки, відкладати одруження не маємо наміру. Отож прибули не просто погостювати, хочемо, аби дали благословення на шлюб.
Мати пломеніла вся, така рада була за сина, за його обраницю, батько був стриманіший. Знав, його слово вирішальне в такім ділі, отож не поспішав виголошувати його.
– Поки ви чепурилися в малій хаті, ми з матір’ю встигли перекинутися кількома словами з приводу твоєї появи, сину, у парі з давно обіцяною нам невісткою і маємо, сказати б, спільну думку. Що ж скажемо вам? А те, діти, що коли вже таке лихо, як оця тривала і жорстока війна, не погасило у ваших серцях любові, то сподіватимемось, що ніхто і ніщо вже не погасить її. У світі не відшукається згубнішої за неї сили, такої, що могла б стати на заваді вашому щастю. Ми з матір’ю по собі знаємо: велика любов усе витримає, ну, а твоєму вибору, Андрію, раді. Надійка твоя он яка гарна й душевна дівчина. Таку не можна не любити. Та й вона, бачимо, любить тебе. Отож благословляємо вас на шлюб і кажемо: хай щастить вам на вашій путі.
Перший підніс чарку і всіх інших спонукав до того.
– Треба б образом Божої матері поблагословити, а не чаркою, – несміливо подала голос мати.
– Тепер інша мода, стара.
Доки пригощалися маминими яствами, лише вряди-годи перекидалися словом. А вишукалася можливість говорити, матуся не забарилася подати голос. Передусім стала розпитувати майбутню невістку, звідки вона родом, хто її батьки, якої віри, чи живі-здорові.
– Тато помер у перші дні війни, а мама жива, здорова. Ну, а віри... Українці ми, а якої ще віри можуть бути українці? Православної.
– Ти одна в матері чи ще є діти?
– З часом про все довідаєшся, Наталко, – втрутився у їхню бесіду батько. – Ти поцікався передусім у сина, чи має він у Києві оселю, в яку поведе молоду дружину?
«Ну й батько, – не без прикрості подумалося Андрієві. – Чи треба питати таке? Ніби не знає, що в Києві у мене немає оселі».
– В університеті сімейним дають окрему кімнату в гуртожитку. Якось перебудемо, доки навчатимемось.
– Це добре. Це дуже добре. Ну, а про все інше ми з матір’ю подбаємо.
Не став уточнювати, що має на оці, та вони з Надійкою і без уточнень розуміли: мова йде про живність, якою батьки обіцяють постачати їх, принаймні частково, доки навчатимуться.
Мало не до самого вечора провели той день у розмові з батьками. Зате вечір, а потім ніч, як і наступний день були їхні. Ходив із Надійкою на село, дивіться, мовляв, із якою дівчиною одружуюсь, побували біля ставка, на шляху, що веде до сусіднього села, власне, на відлюдді, яке дозволяло їм і обійматись і цілуватись досхочу, ділити, як казали вони, цілком дозріле вже кохання.
Коли від’їздили з села, матуся не стрималась, пустила сльозу.
– Ну, чого ви? – дорікнув благально.
– Та як же. Он скільки літ не бачила тебе, яких тривог і яких мук зазнала, дожидаючись із війни, а ти показався на день і знов зникаєш. Чи хоч діждуся скоро?
– Діждетесь, матусю, – викликалася відповісти Надійка. – На перші ж канікули приїдемо. Це вже я вам обіцяю.
У дорозі до Києва міркували вголос, як же їм діяти далі. Розписатися і потім уже вибрати час і навідатися до Надійчиної матері чи спершу відвідати матір, а потім розписуватись?
– Ні, ні, Андрійку, – наполягала його майбутня дружина. – Треба поїхати до матері, взяти її благословення, а потім уже розпишемося.
– А знаєш, – застеріг він, – нам можуть не дати окремої кімнати в гуртожитку.
– Чого б то?
– Усі знають, що ми не одружені ще, лише маємо намір одружуватись.
– Хто це – усі?
– Ну, зокрема ті з профкому, що мають вирішувати наше з тобою квартирне питання.
– А ти не міг сказати, що одружені вже?
– Сказати міг, та чим підтвердив би те своє казання, коли документів ніяких?
– Що ж тоді буде?
– Як казав один єврей, з усякого безвихідного становища є два виходи: або маю підробляти на підсобних роботах гроші і наймати для обох нас кімнату в когось із міщан, або житимемо в гуртожитку нарізно і лише вряди-годи ухитрятимемось лишатися усамітненими для любощів.
– О, Боже! То ж не життя буде, а мука. Мама моя теж навряд чи зможе допомагати грішми. Був би живий батько – не було б проблеми.
– Коли не дадуть кімнати в гуртожитку, орієнтуватимемось на перший варіант. До війни я підробляв на розвантаженні машин із живністю, гадаю, зможу підробляти і тепер.
– А що, – вхопилася за цю думку Надійка – Я теж подбаю про підробіток. Адже я уже студентка-другокурсниця, якась робота й для мене знайдеться в юридичних установах.
Тим утішили себе й до самого Києва їхали безтурботно веселими, ніби й не було попереду аніяких проблем. Ніч перебули в гуртожитку для тимчасових поселенців (на щастя, абітурієнтів на той час порідшало), поцікавилися наступного дня, чи збираються надати їм кімнату і, пересвідчившись, що вони є в перспективному списку, вийшли вдосвіта за міст, сподіваючись на попутну машину, котра, хай і за винагороду, могла б доправити недавніх фронтовиків до Надійчиного села.
Голосувати довелося довго, так довго, що він, Андрій, хотів уже казати своїй нареченій: на сьогодні досить, повертатимемось до Києва, та Надійка стояла на своєму і таки недарма: уже в підобідню пору попутка трапилася, правда, не до Пустоварівки, до сусіднього з Пустоварівкою села. До Пустоварівки довелося йти пішки і немало, всі десять кілометрів. Та що ті кілометри для таких, як вони, та ще ранньої осені, вважай літньої пори? За якихось півтори години були уже в Пустоварівці, а невдовзі і на подвір’ї Надійчивої матері.
Нас, видно, помітили ті, що були в хаті. Не встигли підійти до дверей, що вели на веранду, як вони прочинилися і перед нами постала дівчина років п’ятнадцяти, як довідався згодом, молодша Надійчина сестра.
– Ой, сестричко! – ступила крок, другий уперед і припала Надійці до грудей.
– Ну, що бо ти! – здивувалася Надійка, завваживши, що сестра плаче. – Чого це раптом?
– Біда в нас, Надїйко! – схлипувала дівчина. – Маму заарештували.
– Коли? За віщо?
Сестра поглянула на мене, незнайомого їй чоловіка, і знову зайшлася ревним плачем,
– Чи я знаю? Сходи завтра в районне відділення міліції, може, тобі хоч скажуть.
Неважко було здогадатися, з їхньою матір’ю сталося щось лихе, в усякім разі не таке, що про нього повинні знати сторонні, і він, Андрій, вирішив залишити сестер, нехай порозуміються без нього.
– У вас за городами, бачу, річка протікає, можна пройтися до берега, подивитися?
– Ну що ти! – чи то усе ще не догадувалася Надійка, чого він відлучається, чи не мала наміру приховувати від нього біди, що спіткала її родину. – Матимемо час, удвох сходимо.
– Його ж може й не бути. Чула, матері немає, а час пізній, у тебе вистачить клопоту. Мені ж ніяково стовбичити без діла. Піду, Надійко, не переч.
Для певності торкнувся її ліктя і тим дав знати: так треба, погоджуйся.
Не стала наполягати, сумно поглянула йому у вічі й заходилася заспокоювати сестру.
Певен, Надійчина сестра знає, за що заарештували матір, та при ньому не хоче казати. Але чому? Арешт такий аж надто серйозний? Певне, що так. А коли так, яка ж провина спричинила його? Самогоноваріння? Крадіжка колгоспного майна? Не схоже щось. Це такі загальнопоширені злочини, що їх давно перестали вважати ганебними, а отже такими, що їх треба приховувати від сторонніх! Біда, видно, не з тих, що стукаються в сільську оселю на день чи два. І що ж тоді буде, зокрема у них із Надій¬кою? Чи до заміжжя їй, коли дома така біда?
Що за напасть така? Чотири роки тому війна стала на перепутті їхньому щастю, тепер арешт. І не хотів би бути забобонним, та мусить: схоже, що є ті злі люди чи злі сили, які не хочуть бачити їх щасливими. Чому? За що переслідують? Вони ж такі паровані і так люблять одне одного!
Не поспішав повертатися під крівлю коханої, стояв при березі, дослухався до тихого плескоту хвиль, які підмивали коріння верб, і не міг позбутися думки про Надійчину біду. Тоді вже, як прийшла певність, що сестри встигли поговорити про причину арешту, а стояти в самотині таки набридло, обернувся й пішов під гору, до оселі Надійчиних батьків.
Застав обох сестер пригнічено сумними, а Надійку, крім усього, й розгубленою, ба навіть присоромленою.
– Біди, як відомо, не ждуть, вона сама ломиться в людські оселі. Але невже така аж надто вже лиха?
Заблимала повіками, схоже, що бореться з собою, аби не розплакатись.
– Лихішої й бути не може, Андрійку. Матір звинувачують у політичному злочині супроти держави.
Настав час і мені німіти, і не так, може, з дива, як із страху.
– Тобто? – видавив із себе врешті-решт.
– Виявляється, у нас на горищі переховувався мамин племінник. Його знайшли там і звинувачують тепер маму як співучасницю, таку, що прикривала злочин племінника.
– А він, племінник, тобто, так дуже завинив?
– Поліцаєм був за окупації.
«Овва!» – мало не злетіло з уст. На щастя, схаменувся вчасно і прикусив язика.
– Що ж ми можемо вдіяти? – мовив по кількох хвилинах роздумів-вагань.
– Єдине, мабуть: порадити матері, аби казала слідчим, вона ні сном, ні духом не знала, що племінник переховується у неї на горищі.
– Мабуть, що так. Ось тільки чи дозволять побачитися з нею до завершення слідства? І хто піде на побачення, хто порадить?
– Побачення справді можуть не дозволити, а порадити треба і, крім мене, ніхто цього не зробить.
Відмовчувався певний час. Радити те, що спало на думку, при сестрі не хотілося, а сестра не здогадувалася піти й залишити їх самих.
– Гадаєш, тобі треба показуватися в міліції? – зважився й сказав те, що надумав.
Скинула на нього засмучений погляд і довго не відводила його.
– А хто ж це зробить?
– Не знаю, хто, але тобі не треба б з’являтися на очі правосуддю. Адже ти ціле літо була при матері, тебе також можуть звинуватити в тому ж, що й матір.
– Коли надумають звинуватити, і в Києві знайдуть. Хоч як обернулося б, матері я не полишу, боротимусь за неї, скільки буде сили і можливостей.
– Намір похвальний, та є ж іще й здоровий глузд. Навіщо нагадувати про себе хоча б і тій же міліції? Мало що западе комусь у голову, коли побачать тебе.
Міркували по-всякому і при сестрі, і тоді, як залишалися вдвох. І журилась Надійка, і плакала, припадаючи йому до грудей, а наміру свого не міняла. Так і розійшлися на спочинок ні з чим. Встала, мабуть, удосвіта, бо коли прокинувся і вийшов умитися, сніданок був уже готовий і передача для матері також.
– Доброго ранку, кохана!
– Доброго ранку.
– Ти, мабуть, і не спала?
– Як кажуть у таких випадках, спала і курей бачила. Теплою водою вмиватимешся чи холодною?
– Давай холодну, вона додає бадьорості.
Дивився на неї збоку і з сумом відзначав: як же помітно старить людей біда! Учора була його Надійка, як маків цвіт: весела, щаслива, опромінена зсередини м’яким і ніжним сяєвом, сьогодні хай і молода, все ж геть зів’яла і геть прибита сумом молодиця!
Снідали здебільше мовчки, а поснідали, Надійка влучила нагоду й сказала йому:
– Я можу надовго затриматися тут, Андрійку. Тобі немає потреби ждати на мене. Повертайся до Києва, хоча б і сьогодні, й чекай на мене там. Єдине прошу зробити: зайди на факультет і скажи в деканаті чи лише старості курсу, що домашні обставини затримують мене в селі. Але я буду на заняттях, обов’язково. Як залагоджу домашні справи, одразу ж і прибуду. Які вони, не треба розповсюджуватись.
– Звичайно. Але, може, мені треба побути ще тут, бодай день, два? Гляди, потрібна буде якась допомога.
– Ні, ні. Допомогти ти не зможеш мені, навпаки, тільки ускладнюватимеш клопоти. Може, доведеться й поїхати кудись. На кого я залишу тебе? Та й про гуртожиток треба подбати.
Личило б опиратися, казати, не може він полишити її в такій біді саму. Та не відчув у собі потреби опору, розвів руками і тим сказав: коли так хоче, хай буде по-її.
Того ж дня добралися до райцентру і уже в райцентрі мали спрямувати стопи свої в різні кінці: Надійка – в той бік, де міліція, він – поза міст через Рось, де сподівався сісти на попутну машину й добиратися до Києва.
– Коли б ти знала, як незручно почуваю я себе, – сказав, коли настав час прощатися. – Знаю, допомогти тобі нічим не можу, але й саму лишати ой як не хочеться.
– Вірю, коханий, ти ладен був би неба прихилити, аби захистити мене від біди. Та що вдієш, коли присутність твоя анітрішечки не зарадить тій біді. Буде ліпше, коли там, у Києві, потурбуєшся про мене і тим уже захистиш мене.
Оглянулася раз, коли відходила від мосту, оглянулась і вдруге, а він дивився услід їй і не певен був, кого йому більше шкода, Надїйки і її матері чи себе. Адже ця придибенція з її матір’ю може не просто віддалити їхнє з Надійкою одруження, геть перекапустити намір, сподівання, знову, як і в сорок першому, стати на путі таким милим і таким жаданим подружнім взаєминам. Надійка бадьориться, певна, вона фронтовичка, до неї не так просто вчепитися. А коли вчепляться таки? Була ж усеньке літо дома, а її двоюрідний брат переховувався на горищі ще з кінця сорок третього року, з часу визволення села від фашистів.

ІI

В університеті зробив усе, про що просила Надійка, і навіть більше: довідавшись, що окремої кімнати їм не виділили таки, подбав, аби в Надійки було місце в гуртожитку, аби не обійшли її, користуючись відсутністю. Одначе каменя не зрушив, як тиснув він на серце, так і продовжував тиснути. Що тепер буде? Як буде? Це ж не жарти, мати його нареченої, вважай дружини, переховувала в себе поліцая, того, котрий служив фашистам. Воно, коли по-людськи, виправдання є: той поліцай – близький родич Надійчиній матері. Та хто з судейських зважатиме на те? А не зважать – тюрма, і на чималий строк. А тюрма не лише покарання ув’язненням, це й політична недовіра, і не тільки Надійчиній матері, а й Надійці. Хоча й кажуть: син за батька не відповідає, та то тільки кажуть, насправді доведеться відповідати. Можуть і з університету відчислити. У нас з цим не жартують. Надто велика злоба у всіх на фашистів, щоб могли простити їхнім посібникам.
«А мені? – вигулькнула й принишкла, видимо, злякавшись перспективи, думка. – А мені буде довіра, коли одружусь із політично скомпрометованою дівчиною? Не буде. Це напевно, в цьому можна не сумніватися. І як тоді жити в білому світі? Нащо навчатися, коли роботи за спеціальністю не дадуть? А піду на завод чи на будівництво, маючи вищу освіту, здивуються і скажуть: «Тут щось не те і не так. Від такого треба триматися подалі».
На лекціях ще якось гнав від себе такі думки. Не завжди щастило позбутися їх, усе ж щастило. А надходила ніч, місця не міг нагріти собі. Що робити? Надійка не сьогодні, то завтра приїде. Що скаже їй, коли постане перед ним із сльозами на очах? Постане і мовить, осилюючи ридання: сталося найгірше?
Був, мабуть, аж надто вже сумний і відсторонений від однокурсників, замкнений у собі, бо на ту його замкненість не забарилися звернути увагу і поцікавились, чому він ходить, мов у воду опущений?
Відбувся таким-сяким поясненням та й став ждати Надійку. Вище себе ніхто ще не сягав. Що буде, те й буде, тоді вже, як повернеться його засмучена горем наречена, й сушитимуть голову над цією проблемою.
А повернення сталося нескоро. Та й повернулася Надійка зі своєї Пустоварівки не тією, яку знав донедавна. Не звичайний собі смуток, глибока печаль лежала на її чолі. Колись моложаво свіжі, ті, що про них кажуть: кров з молоком личка змарніли і навіть запали, уста ж, завжди налиті живодайним соком уста пришерхли й виказували неабиякий біль душі.
– Таки не минула лиха година вашу оселю?
Скривилася гірко й приплющила, тамуючи біль, очі.
– Ніщо не допомогло, Андрійку.
– Ну, а переказати матері встигла, аби заперечувала свою причетність до переховування поліцая?
– Мати й сама догадалася стверджувати це. Та й заарештований запевняв суд, що він лише на одну ніч забрався до нас на горище, весь інший час ховався в лісі, показав навіть криївку – землянку, постіль, яка стверджувала, таки недавно жив там. Нічого не допомогло.
– І який же винесли вирок твоїй матері?
Націлилася сказати і задихнулася. Мовчала мить-другу та раптом здолала спазму і вибухнула надривно сильним, таким, що геть стрясав усю її, плачем. Не кинулася, як там, у її хаті, йому на груди, припала обличчям до спинки стільця, на якому сиділа, й плакала, не годна була за тими плачами-риданнями промовити бодай одне слово.
Сів поруч, заспокоював, як міг. Мабуть, не дуже втішними були його ласки, вмовляння, плакала доти, доки й не виплакала жалі свої.
– Сестра сама залишилася на садибі?
– Сама.
– Нелегко їй буде. Молода надто.
– Усім нам нелегко буде, а мамі особливо. Подумати страшно: на десять років засудили!
Для втіхи не знаходив слів.
– У деканаті була вже? Претензій не мають з приводу тривалої відсутності на лекціях?
– Зараз не мають. Не знаю, як буде, коли довідаються, за що засудили маму.
– Не печалься цим, – визнав за потрібне заспокоїти опечалену дівчину й пригорнув її до себе. – Якщо районна влада не доповість про пригоду з твоєю матір’ю, в університеті можуть і не знати про неї. А потім, ти фронтовичка, у кого здійметься на тебе рука?
Скористалися тим, що Надійчині подруги були в університеті, й не поспішали залишати затишну кімнату в університетському гуртожитку. Власне, Надійка не поспішала спроваджувати його. Він, Андрій, чи не вперше після знайомства з нею, почував себе не в своїй тарілці. Колись цілий вечір міг просидіти у парі з Надійкою і не помічати незручності чи, сказати б, душевної скутості, нині ж відчував її, і що виразніше відчував, то помітніше бентежився: йому немає про що говорити з дівчиною. І в один, і в другий бік поривався думкою – дарма, схоже, що пам’ять заклинило. Усе здавалося недоречним, в усякім разі таким, що могло б явити його не з ліпшого боку.
– На жаль, – знайшовся таки, – в університеті теж діється щось неймовірне, принаймні не те, що може тішити.
– А саме?
– Групу студентів і серед них сина професора Підіпригори звинуватили в націоналізмі й заарештували.
– Цього тільки й бракувало.
– О так, цього тільки й бракувало нам. Уявляєш, який переполох зчиниться серед професури, в ректораті? З переляку всяке можуть утнути.
– То що ж мені робити? – запитала крізь сльози.
– Анічого. Ходи на заняття, якщо можеш, вияви активність у громадській роботі, будь відмінницею, як була досі. Гляди, закриють очі на те, що сталося з твоєю матір’ю, а то й замовлять, де треба, слово про тебе.
Сиділа сумніша самого суму й витирала час від часу сльози.
– Не плач, – щільніше пригорнув її до себе. – навіщо завчасно гнітити себе смутком, наганяти страхи? Може ж, нічого й не буде. Знаєш, що хочу порадити тобі?
– Що?
– Давай полишимо ці стіни, й підемо в студентські аудиторії. Ти – у свою, а я – у свою. Скільки б не сиділи отак, нічого не висидимо. У гурті, як мовиться, і батька легше бити.
– Студенти помітять печаль мою, почнуть допитуватися.
– Вигадай переконливу причину й поясни, хоча б і хворобою матері поясни свій сум. Поспівчувають та й відчепляться.
Нічого не сказала на те.
По дорозі в університет у присутності численних пасажирів, що ними переповнений був трамвай, розмовляли про стороннє, не пов’язане з Надійчиною бідою. Дивно, тут він не почував себе скутим, говорив і говорив. Коли ж настав час розлучатися, спіймав себе на думці, що радіє розлуці.
«Чого раптом? – дивувався своєму настрою. – Задоволений тим, що умовив Надійку піти з гуртожитку, бодай на час ударити лихом об землю, чи інше тішить: он як довго сиділи усамітнені, про все говорили, а розмову про одруження обійшли? Таки це, останнє, збадьорило так і гонить тепер вулицями, як підхоплене вітром перекотиполе? Коли чесно, радіти справді є чому. Що він сказав би Надійці, коли б узяла, як раніш бувало, за руки, заглянула у вічі, глибоко-глибоко, як вона це уміла, й вирекла страждання своє в цілком логічний для такої ситуації спосіб: «Коханий мій! Мені, як ніколи досі, потрібна твоя підтримка, якщо хочеш, твій захист. Поберімось – і всі мої біди відійдуть на ліси та болота, розтануть, немов вранішній туман під теплим промінним сонця». Еге, що сказав би?»

ІІІ

Бачилися тепер рідко, ще рідше ходили з Надійкою в кіно, і зовсім уже не відвідували театр. Вести дівчину на комедію не випадало якось, а драми й своєї вистачало. Обмежувався тим, що підходив під кінець занять до аудиторії, в якій Надійка слухала останню суботнього дня лекцію, вечеряв укупі з нею в їдальні, прогулювався потім у ботанічному саду чи в Шевченковім сквері, проводив по тій прогулянці дівчину до кімнати в гуртожитку та тим і вичерпував побачення з коханою. Неділя, хай не завжди, теж була наша. А будні цілком і повністю відводилися для занять.
Час мало позначався на Надійчинім настрої. Не було вже тієї веселої, по-молодечому життєрадісної дівчини, яку він знав не так уже й давно. Проте хай іноді, хай не так аж надто, все ж з’являлися в її очах іскри коли не певності, то сподіванки. Так і хотілося запитати в таких випадках: «Є втішні вісті?» Та мусив стримувати себе: звідки їм узятися, втішним вістям? Тюрма не рідна тітка, від неї годі ждати чогось утішного. Зате він не приховував свою втіху, коли бачив Надійку повеселілою. І на слово не скупився, і прихильністю винагороджував. А траплялося так, що в кімнаті, крім Надійки, були й інші студентки, вдавався до жартів, веселив усіх, а з усіма й Надійку.
Наближалися жовтневі свята. Біганини, клопотів, пов’язаних із приготуванням святкових колон, вистачало всім. Не стояла осторонь від тих приготувань і Надійка. Минуло два місяці, як засудили її матір, ми вже певні були, йдеться до ліпшого, ніхто не згадує про оту прикрість із Надійчиною матір’ю, отож усе гаразд, донька таки не відповідає за провину матері.Та одразу після свят Надійку покликали в ректорат і поцікавилися, що сталося в її родині.
Мусила розповідати все, аж до подробиць, не забула, звичайно, запевнити тих, що питали, племінник материн усього одну ніч переспав у них на горищі і без відома матері, до того переховувався в лісі.
– У нас немає підстав не вірити вам, фронтовичці, а отже й патріотці, – сказали на ті її пояснення. – Але зрозумійте нас: за такої ситуації вам немає потреби навчатися на юридичному факультеті.
– Чого б то?
– Хоча б тому, що роботи вам за фахом не буде.
– То що ж маю робити?
– Візьміть документи про закінчення другого курсу університету, про те, що прослухали лекції першої чверті третього курсу і пошукайте іншого застосування своїх знань.
Вийшла з ректорату ні жива, ні мертва. Здавалось, не тільки приголомшена була, а й осліплена. Кудись ішла, а куди, й сама не знала. Тоді вже зупинилася, як побачила лаву у більш-менш відлюдному місці Шевченківського скверу, сіла, схилилася мало не до землі, затулила обличчя руками й дала сльозам волю. Мусила бодай якось стримуватися, аби не розревтися і не привернути до себе увагу сторонніх. А ті стримування тільки посилювали ридання, геть розпирали її зсередини.
Та всьому настає колись кінець, настав він і Надійчиним риданням. Сльози вичерпала чи втішна думка навернулася, сама не знає. В усякім разі щось примусило її покласти край риданням, перегодом – і схлипуванням. Сквер, щоправда, не поспішала залишати. Лише згодом, як остаточно стишилася та висушила сльози на очах, підвелася й попростувала до аудиторії, в якій слухав лекцїї її Андрій.
Коли помітив її в коридорі, одразу здогадався, сталося щось плачевне і непоправне, не менш печальне, аніж те, чим зустріли Надійку в рідному селі.
– Є потреба поговорити?
– Так.
– Я зараз. Візьму свої речі, й підемо.
Не йшли далеко десь, завернули в той же, найменований ім’ям Тараса Шевченка сквер й сіли там, де Надійка виплакувала жалі свої.
– Хочу, щоб і він, – кивнула в бік пам’ятника поетові, – знав, що сталося, й був не тільки свідком нашої розмови, а й порадником. Бо радити, коханий мій, треба таке, що самим нам чи й упоратись.
Андрій не міг не насторожитися.
– Невже однієї біди мало було для нас із тобою, інша теж постукала?
– Не просто постукала, грюкнула, вриваючись у моє життя, дверима. Мене відчислили з університету, Андрійку, іншими словами, позбавили права навчатися, зокрема на юридичному факультеті.
До всього був налаштований, а такого не сподівався почути. Сидів, мов заворожений, дивився собі під ноги й не годен був виректи бодай слово.
– Що ж мені робити, Андрійку? Може, піти кудись, попросити заступництва?
– У кого? Коли б була бодай якась сподіванка, що заступник знайдеться, я сам пішов би і сказав: це ж фронтовичка! Як ви можете не довіряти їй? Та куди підеш? Зрозумій, це ж не ректор довідався якимсь чином про твою біду і вирішив позбавити тебе права навчатися в університеті, вирішили ті, що сидять вище і повелівають ректору чинити саме так і не інакше. До них, тих, що сидять вище, підеш і шукатимеш захисту?
– То що ж робити?
– А там, у ректораті, не радили тобі перейти на інший факультет?
– Ні.
– Ясно. В такому разі іншої ради немає: треба шукати роботу, про навчання потім подумаємо.
– Гадаєш, мені зовсім відмовлять у навчанні?
– Не гадаю так, але треба переждати якийсь час. І потім, якщо тобі порадили шукати інше застосування своїх здібностей, то це означає, що зовсім не відмовили в пошуках. У цьому напрямі й діятимемо, Надїйко. Обери іншу спеціальність, не пов’язану з вихованням суспільної свідомості в людях, склади іспити з тих дисциплін, що їх не вивчала на юридичному факультеті, і продовжуй навчатися, але не зараз, трохи згодом і не на стаціонарі – заочно.
– Чому заочно?
– По-перше, мало хто знатиме, що ти навчаєшся, а то й зовсім не знатимуть ті, що хотіли б знати; по-друге, заочне навчання дасть тобі змогу працювати, а, отже, й жити.
– Яку ж спеціальність радиш обрати?
– Наприклад, учителя хімії.
– Навчатися, отже, маю в педінституті?
– Очевидно.
– А працювати в школі?
– Виходить, що так.
– А коли і в школі скажуть: такій, як ти, не місце в нас?
– Не повинні б. То вже буде казна, що. Як на мене, таку школу слід шукати в твоєму селі.
– Жартуєш?
– Чому жартую? По-перше, цим ти скажеш, що не ховаєшся від тих, що переслідують тебе; по-друге, твоя поява в школі дасть нам відповідь на запитання: тільки на юридичному факультеті забороняють тобі навчатися, а отже, й працювати юристом, чи взагалі не хочуть, щоб мала вищу освіту і належала до інтелектуалів, людей, які більше і глибше розбираються, що відбувається довколо нас; по-третє, сестра твоя не впорається з господарством, сама ж казала, їй потрібна твоя поміч. Ось і поєднаєш усе: і роботу, і навчання, і поміч сестрі та матері.
Не одразу погодилася, думала.
– А як же, – поглянула на нього сумно і так боязко, що той сум і те побоювання не забарилися обдати його холодною хвилею, – як же буде, Андрійку, з нашим коханням і таким можливим донедавна одруженням?
У таких випадках вагатися не випадаЄ. Ані на мить! Вагання одразу викаже його, отож поспішив дати Надійці, може, й не зовсім виважену, все ж більш-менш втішну відповідь.
– Обставини змінилися, як бачиш. Треба виждати, як слід, обдумати. Час – найліпший лікар, він підкаже, як нам бути надалі.
– Скажи одне, я можу вірити, що ми зійдемося колись?
– А то як же! Чи ти не мала нагоди пересвідчитись, як люблю я тебе, яка ти дорога мені?
– Нагода була і он яка сподівана. Та біда в тім, що ждання сподіваного усе ще триває.
– Не думай про це. Їдь, влаштовуйся і пиши мені. Про всі часткові одміни чи знакові переміни повідомляй.
– Не кидай мене, коханий. Хоч ти не кидай, бо то вже буде такий... такий згубний удар, якого несила буде витримати.
Заспокоював її тоді, як сиділи та виважували сум свій у сквері, заспокоював і пізніше, коли від’їздила з Києва і надивлялася на нього, свою єдину надію в окраденім долею житті. Сам тільки не мав спокою, надто пізніше, коли Надійка від’їхала. Бо таки шкода було розлучатися з нею. Коли б хто знав, як шкода!

ІV

Листів не було з Пустоварівки близько двох місяців. Уже не знав, що й думати з того приводу. Чого тільки не лізло в голову! Та найбільше боявся, щоб там, на Надійчиній батьківщині, не знайшли супроти дівчини додатковий компромат і не потягли її до відповідальності. Таке навряд чи можливе, а все ж чим чорт не жартує, тим паче, коли він до лиха уїдливий!
Зате коли лист надійшов, зітхнув полегшено й сказав сам собі: «Слава Богу!» Вибачалася за тривале мовчання, але й запевняла, у неї була причина так довго відмовчуватись. Писати сумного листа не хотілося, а для радісного не було підстав. Обставини зобов’язували побувати в кількох інстанціях, у деяких не раз, зате тепер може похвалитися: вона – вчителька місцевої школи, правда, навчатиме діток лиш у початкових класах. Не знає, повірили їй, що покинула університет і повернулася в село заради сестри, чи закрили очі на справжню причину її появи на селі, однак дали роботу, а це вже щось. Коли й надалі не підставлятимуть підніжки, послухається його поради й готуватиметься до іспитів, а навесні чи на початку літа подасться до педінституту (таки ж Київського, ближче до свого коханого), складе різницю і стане студенткою-заочницею. Важка це буде стезя, зовсім не та, якою збиралася йти, та що вдіє, так, видно, судилося їй.
Одразу ж сів і написав відповідь. Радів, що складається в неї непогано, й старався виповісти ту радість таким тоном, який не залишив би в помислах коханої жодного сумніву, навпаки, примножив би її певність, що не все втрачено.
Листувалися тепер часто, так часто, що не завжди знаходив, що писати їй, своїй аж надто пунктуальній адресатці. Не встиг відповісти на одного листа, інший чекав уже на столі у чергової по гуртожитку. А не відповів на котрогось із них, уже тривога: що сталося?
Аби не гнівалася, посилався на занятість: заїдають семінари, до яких треба готуватися, а філософія – наука не з легких, на семінарах такою-сякою відповіддю не відбудешся.
Новорічними привітаннями обмінялися, як і належить закоханим: і вчасно, і довірливо-прихильно. А невдовзі після Нового року отримав листа, який примусив замислитися перед дилемою, ба і опустити з несподіванки руки: Надійка запрошувала на зимові канікули до себе. «Це ж не на день і не на два, – писала, – цілих два тижні будемо вкупі, матимемо можливість бодай трішки, та що трішки, цілком, на всю широчінь закоханих сердець зможемо повернути втрачене. Дорогенький мій! Любий мій! Приїзди. Дуже жду тебе! То буде для мене така радість, така підтримка в намірах і сподіваннях, що ти навіть уявити собі не можеш».
Спонука неабияка. Хіба він не хотів би побачитися з Надійкою, побути ті два тижні вкупі? То ж не зустріч була б – раювання. Але ж це цілих два тижні і зимової пори, у лютому місяці, коли віють заметілі і такі, що ні пройти, ні проїхати. А вони тоді ще, як були у його батьків, дозволили собі більше, ніж треба. Хіба зможуть утриматися від спокуси і не поділити кохання, коли он як кохають одне одного і зійдуться на цілих два тижні?! Що ж тоді буде? Думає Надійка про наслідки чи не думає? А може, в такий спосіб хоче покласти край нашій розлуці, раз і назавжди сказати: далі не можемо відкладати одруження? Воно ніби й так, скільки можна відкладати? Але ж і поспішати в цій ситуації не варто, підуть діти, а діти – ще один клопіт і немалий. Хай принаймні діждеться літа, складе іспити та стане студенткою. То все-таки буде надія, що їй не всі дороги перекриті.
Знав, рано чи пізно на листа треба буде відповідати, а обіцяти, що прибуде до неї на зимові канікули, не зважувався. «Треба подумати», – казав сам собі. Та що довше думав, то відчутнішим було посіяне листом сум’яття. Навіть на лекціях нерідко відволікався від того, що казали з кафедри, й переносився думкою в Пустоварівку, кликав перед очі Надійку й питався в неї: «Я не помиляюся? Ти хочеш прискорити події?»
Тоді, в батьковій хаті, з ляку чи з обережності обійшлося без наслідків, тепер неминуче станеться те. Адже ми любимо одне одного, ми не можемо не віддатися одне одному цілком і повністю. 1 що тоді буде?
На лекціях міг нагадати про себе викладач і повернути до реалій студентського життя. А вночі, коли лягав у ліжко й залишався сам із собою, думки так широко пливли й сягали так далеко, світ, здавалося, могли охопити, у самого Всевишнього поцікавитись, як же бути? Адже шлюбне поєднання з Надійкою поєднає його і з її бідою. Чи не скажуть тоді в університеті те саме, що сказали Надійці: «Тобі не варто продовжувати навчання на філософському факультеті, ті, що закінчують філософський факультет, ідуть на відповідальну партійну чи наукову роботу. Хто доручить тобі державної ваги діло, коли у твоєї дружини он як підмочена репутація?»
Не тільки серцем, тілом схолонув від того вироку, що виніс сам собі. Мати рідна! Таке може статися. Та що там може, напевне станеться. І що тоді буде з ним? Уся наука, усі старання, ба навіть жертви, на які йшов, небезпеки, на які наражався на війні, підуть собаці під хвіст?
Так рвійно, як тільки може зляканий, перевернувся в ліжку, що воно голосно озвалося на його рвійність і розбудило котрогось із студентів.
– Чого тебе душить? – попрікнув розбуджений. – Пізня ніч уже, спати пора.
Що спати пора, сумніву немає, та що вдіє, коли не спиться? Час підпирає, щось треба відписати Надійці. А що? Знайти причину і таки відмовити в зимовому побаченні в нею? Причину, правду кажучи, відшукати неважко, після тривалої розлуки з батьками, пов’язаної з перебуванням на фронті, він по суті не бачився, в кожнім разі не наговорився з ними, не поцікавився, які біди гнітять їх у післявоєннім лихолітті. Не гоже буде відмовити їм у побаченні і на зимові канікули. Старі уже, всяке може бути. Але ж попробуй, напиши Надійці, що дає перевагу батькам, а не їй, і гніву, і сліз буде, і дорікань не оберешся. Хіба... Стривай, є ж конкретна причина. Батьки скаржилися, що залишилися без палива на зиму, просили, аби приїхав та вплинув як фронтовик на колгоспне начальство і примусив його подбати про старих. А що, це серйозна причина відмовитися від поїздки зимової пори в Пустоварівку. Зустрінуться з Надійкою влітку, коли приїде складати іспити в інститут. Зимові ж канікули, хоч шкода, він змушений буде присвятити батькам.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ПІДВОДНИЙ РИФ «ЗМІЯ»

І

Чи то брак коштів у ті сутужні часи, чи брак викладачів змушував навчальну частину університету зводити студентів кількох факультетів до однієї аудиторії і слухати спільну лекцію. Нас, філософів, об’єднували зазвичай з істориками, а одного суботнього дня посадили між нас і студентів з факультету іноземних мов. Довелося потіснитися, і добряче. Коли уже всілися й чекали дзвінка, до аудиторії зайшла невисока, але туго збита й червонощока порівняно з іншими студентами дівчина. Глянула в один, у другий кінець і розгубилася: видно було, не знаходить для себе місця. Не знаю, що штовхнуло мене під лікоть, але я підвівся й покликав незнайомку. Дівча усміхнулося приязно й пішло на мій клич. Коли ж наблизилося й побачило, що місця зайвого немає, зупинилося і ще помітніше зашарілось.
– А ви ж де сядете?
– А ми потіснимось. Чи для такої граційно витонченої дівчини забагато треба? Ану, хлопці, – звелів найближчим своїм сусідам, – посуньтеся трішки.
Подякувала й сіла між мною та Сашком Легкоступом.
– І хто це додумався до такого, – поскаржилась, – зводити так багато студентів у одну аудиторію? Сісти всім ніде.
– Мабуть, хотіли нас познайомити, – вдався я до жарту.
Знов усміхнулася тією ж збадьорено веселою усмішкою й відрекомендувалася:
– Мене звуть Катерина.
– Навіщо ж так офіційно? Коли б мене запитали, хто сів біля тебе, я не наважився б сказати Катерина, сказав би Катруся чи принаймні Катя.
Сподобалося, мабуть. І на усмішку не поскупилася, і в оченятах засяяли вдоволені іскорки.
– А ви ж хто? – глянула спершу на мене, потім на Сашка Легкоступа.
– Я Андрій, а це Сашко.
– Дуже приємно. У нас Сашка звуть Шурою, а Андрія, – завагалася, – таки Андрієм. Лише маленьких кличуть Андрійком.
Зайшов викладач, і ми змушені були припинити розмову. Зате на перерві не розлучилися з Катрею Божко. Бесідницею вона виявилася цікавою, не лише мене приворожила щебетом, Сашка також.
За розкладом то була остання пара. Почувши дзвінок, студенти швидко звільнили аудиторію, одні подалися в гуртожиток, інші – до читальні. Ми з Сашком теж мали намір відвідати читальний зал, та Катря надумалась раптом і переінакшила наші плани.
– Хлопці, – мовила довірливо й глянула благальними оченятами спершу на мене, потім на Сашка. – Чи ви не виручили б мене?
– Будь ласка! – відгукнувся я першим.
– Маю аж два повідомлення на посилки. Певно, матуся знову напхала їх салом та ковбасою. Сама не донесу.
– О-о, коли мова йде про ковбаси, – запевняю її, – ми до послуг юної споживачки домашніх ласощів.
– Правда?
– Про що розмова!
– От спасибі! І де ви в Бога взялися такі слухняні? Коли б не ви, не знаю, що й робила б.
Уже в дорозі до пошти ми довідалися, що вона – донька секретаря райкому з Кїровоградщини і мешкає не в гуртожитку, а на квартирі. На слово не скупа, у бесіді цікава. Анітрішки не треба переобтяжувати себе, аби підтримувати з нею розмову. З усього видно було, належить до тих, про яких кажуть: щебетушка. І те заохочувало. Не можу сказати, що то було щось схоже на захоплення, але зацікавлення її особою мало місце.
Вручена нам на пошті ноша справді виявилася нелегкою: дві посилки і обидві по десять кілограмів. Добре, що носильників було два, та й трамваєм скористалися. Упріли б добряче, коли б довелося долати чималу відстань.
Господиня, в якої Божко знімала квартиру, не здивувалася такому супроводу і такій ноші, навпаки, зустріла нас приязно і не без жарту.
Жила Катя Божко у доволі просторій і гарно вмебльованій кімнаті не сама, з подругою, яка, як пояснила господиня, повернулася вже з лекцій, але вийшла десь, не інакше, як у магазин.
– Роздягайтеся, – повеліла Катя своїм помічникам. – Роздягайтеся і будьте, як вдома. Ось радіола, платівки. Ставте, яку вподобаєте, і тіштесь музикою. А я готуватиму вечерю. Зараз прийде моя подруга, повечеряємо разом.
– Та ні, – заперечив я. – У вас вистачить клопотів і без нас, не випадає розсідатися.
– Які клопоти?
– Ні, ні, – позадкував я до дверей, Сашко слідом за мною. – Парубоцькі повинності ми виконали, а все інше ні до чого.
Дивилася на нас і не знала, що й казати.
– Господи! Уперше бачу таких проханих. Чим же я віддячу вам, коли навіть від вечері відмовляєтесь?
– Ну, хоча б і прихильністю.
– За прихильністю діло не стане, але того мало. Може, зачекаєте, я відкрию посилку, там, знаю, знайдеться чим віддячити вам.
Сашко мовчав, а я так гаряче заперечував, що дівчина й зовсім уже не знала, як бути.
– Пізнаю сільських хлопців: скромність над усе. Але ж і я не можу бути невдячною. Знаєте що? Завтра субота, післязавтра вихідний. Приходьте одразу після занять, посидимо за святковим столом, потанцюємо. Згода?
– Ну, коли запрошуєте погуляти в одному товаристві, то це можна, Як ти, Сашко?
– Я не проти такого товариства.
– Тоді згода.
– От і добре. Домовились нарешті. А втім, у якій аудиторії завтра у вас остання лекція?
– У двісті сімнадцятій.
– То не поспішайте втікати, ми з подругою зайдемо за вами.
Вечірка виявилася славною. Та чи не найбільше важило те, що ми заприятелювали з дівчатами. Сашко Легкоступ не на жарт захопився Любою, мені нічого не лишалося, як підтримувати товариські стосунки з Катею. Уже наступного тижня пішли всі четверо в кіно, а недільного вечора – в театр. Якогось далекосяжного наміру щодо Каті я не мав, лиш відчував, мені приємно в товаристві цих чотирьох (самотина, що не кажіть, не гріє). А коли приємно, то чого мав цуратися такого товариства, тим більше, що в моїй присутності був зацікавлений Сашко: він усе ще не наважувався лишатися з Любою сам на сам, хоча й признавався мені, що закохався в дівчину.
Побачення ставали частішими і мало не обов’язковими. Та одне з них примусило все ж задуматись: а чи не далеко заходжу я? Повертався того вечора з кінотеатру пізно й розігнався було збиратися східцями нагору, та раптом почув голос вахтерки:
– Тобі, здається, є лист. Чуєш, Андрію?
Миттєво обернувся, підійшов до столу. Так і є, від неї, Надійки.
– Спасибі, Григорівно!
Розпечатав тоді ще, як збирався нагору, а читав у кімнаті. Цього разу Надійка не торкалася подробиць свого життя, одразу, без будь-яких передмов почала з найголовнішого. На весняні шкільні канікули вона буде в Києві. Дуже хоче, щоб він подумав до того дня і твердо сказав їй, таки любить її чи передумав після того, що сталося з її матір’ю, а, отже, і з нею.
«Може, це моя уражена уява навіює такі думки, – писала, – а може, так воно і є, тільки здається мені, що ти не випадково не приїхав до мене на зимові канікули.До війни та й одразу після війни ніщо не зупинило б тебе, зумів би за ті два тижні і в стареньких побувати та зарадити з паливом, і мене провідати. Зараз ти не зробив цього і посіяв у моїм серці не тільки жаль, а й страх за наше кохання.
Скажеш, дурниці пишу? А мені здається, що не дурниці. Бо коли б усе це було не так, серце не било б тривоги. Адже ми заручені, заприсяглися, коли вже пережили війну, ніщо не розлучить нас. Хай тоді, одразу після біди, що спіткала мою матір, а, отже, й мене, не до шлюбу було. А чому б не взяти його зараз? Ти навчаєшся, я працюю. Достатки не якісь там, але ж ліпші, аніж були б тоді, коли б навчалися обоє, тепер бодай житло є, принаймні в мене. Я нітрішки не боюся труднощів, бо зуміла б і тебе підтримувати, доки навчався б, і дитинку викохувати, коли б вона була. Ці три роки якось прожили б. А за три роки багато води утече, спливе за водою й левова доля біди нашої. Коханий мій, рідний мій! Повір, коли б це сталося, в мені подвійна сила зродилася б і я гори перевернула б заради тебе і нашого кохання. Бо зараз... зараз мені так не вистачає тебе. Коли б ти знав, як не вистачає! Адже я люблю тебе. Люблю! Люблю! Люблю! Я не можу вже без тебе. Чуєш, Андрійку, не можу!»
Он як... Виходить, відмовчуватися більше не можна. Приїде на весняні канікули, і треба буде відверто сказати, одружуються вони чи не одружуються. То що ж скаже? Признається, що боїться одружуватися з нею після всього, що сталося в її родині, чи зволікатиме з відвертою відповіддю? Але ж очікування нічого не дасть. Біда між ним і Надійкою пройшлася глибоким плугом, тепер він не може побратися з нею! Це, здається, ясно, як Божий день. Що ж робити? Еге, що?
Та ніч була майже безсонна. Та й наступного дня почував себе відстороненим від світу і людей, навіть на лекціях. А після лекцій зважився й пішов до читального залу, засів писати Надійці листа. Вирішив, що так простіше буде. Навіщо зустрічатися й казати дівчині, чому не можу узяти з нею шлюб, бачити, як умивається сльозами. Буде ліпше, коли все це відбудеться не в моїй присутності, там десь, у Пустоварівці. Коли довідається, чому не зважуюсь одружуватися з нею, гляди, й зовсім не захоче зустрічатися. А зустрінуться, розмова матиме зовсім інший характер: погиркаються та й розійдуться.

ІІ

Ми таки зустрілися з Надією Заболотною, щоправда, не навесні – влітку, коли вона склала іспити з предметів, яких не вивчала на юридичному факультеті, і стала студенткою-заочницею педагогічного інституту. :Чого захотіла зустрітися, лишається тільки здогадуватись. Або ж має намір сказати тим: даремно він боїться брати з нею шлюб, її ніхто не переслідує, і примусити схаменутися, або кортить виказати наболіле у вічі. Жінки – мстиві натури, вони без цього не можуть, В усякім разі зустріч відбулася і сповідь також. Вона свою вивернула душу і показала, які рани полишила там його зрада, він – свою. Аргументи, особливо його, були, щоправда, не дуже переконливі. Сказав, що коли вона справді любить його, не повинна калічити йому життя, та тим і вичерпав аргументацію перемін, що сталися у його намірах.
– А те, що мені скалічили життя, тобі байдуже?
– Не я, Надійко, скалічив, не я.
– І ти також. Може, ще більше й дошкульніше поглумився з мене, ніж ті, що не повірили мамі. Покинув серед дороги побиту, знеславлену, втоптану в багнюку. Куди ж поділися твої запевнення, ба навіть клятви в коханні, оті любощі, милування, присягання в довічній вірності? Хока з’їла?
Що міг сказати на те? Сидів на лаві, у тому ж сквері, що удостоївся імені великого Шевченка і де заспокоював її колись, дивився собі під ноги і мовчав.
– Не можу повірити, Андрію, що ти не кохав мене. Не вірю – ось і все. Ти лиш виявився великим себелюбцем, а може, й боягузом. Але знай, ти дорого поплатишся за це. Такі сльози, як мої, на неплодоносний грунт не падають.
– Будеш помщатися?
– Не я, життя помститься. Щодо мене, то я навіть зараз не зреклася б тебе, прийняла б такого, як є, аби не дати напасті обсісти тебе, допомогти тобі стати іншим, коли б захотів. Та ти, бачу, не хочеш. Що ж, іди своєю дорогою, а я піду своєю. Не обіцяє вона мені лаврів, але й твоя без мене не буде устелена квітами.
– Навіщо ти так? Будемо вірити в краще.
– Будемо, куди подінемось? Усі вірять, віритимемо й ми. Я... – скривилася гірко. – Я не бажаю тобі зла. Я тільки шкодую, дуже шкодую, що наші стежки розходяться. А цього не повинно б бути. Не повинно б!
Не могла, мабуть, стримати сліз, підвелася й пішла, не попрощавшись навіть.
Вона ще написала листа з Пустоварівки. Знову не уникнула жалів та нарікань. Одначе ніщо так не запало в душу, як останній, схожий на нахваляння, докір: «Ти ще пошкодуєш, Андрію, що знехтував мною. Настане такий час, коли не тільки мене кликатимеш на розраду, шукатимеш сліди мої на сходжених у парі з тобою стежках, та пізно буде».
Ніби ножем полосонула по серцю. Чому так думає? Невже те, що пророкує, може бути гіршим за уготоване мені в тому разі, коли б побрався з донькою засудженої за політичний злочин матері і почув у ректораті подібний Надійчиному вирок: таким, як ти, не місце в університеті?
Хотів було порвати листа й викинути геть, та стримався в останню мить: нехай, колись, може, соромно їй стане за таке пророцтво. Зустрітися з нею, гляди, й не зустрінуться вже, а почути про нього почує. Постарається зробити так, щоб почула.
З тим настроєм і відійшов до сну. Та недовго тішився похвальбою. Засіла таки Надійчина погроза в тямку, нема, нема та й вигулькне. А настав день, коли треба було залишати Київ і тримати путь на Чернігівщину, до батьків, і зовсім змушений був глянути в той бік, де Надійчина Пустоварівка. Коли б не та біда з її матір’ю, це їхали б до його батьків удвох. Радості було б! А розмов та похвалянь і поготів. Усі довкілля облазили б із нею, гостюючи на Чернігівщині. Повіз би в сам Чернігів, показав би всі, які є там, визначні місця і передусім історичний музей, картинну галерею (до війни вони багатьох відвідувачів вабили). Після Чернігова подалися б і в Качанівку. Показати в їхнім краї є що, хоча Надійка поривалася б, звичайно, у свою Пустоварівку: там – річка, а літо – така пора, коли хочеться скупатися, відчути тілом прохолоду, збадьорити дух. Ліс теж дає приємну остуду, одначе не таку, як річка. Надійка не раз хвалилася, як викупувалася в ній, коли навчалася в школі і мала літо більш-менш вільним. Отож після гостювання в моїх батьків обов’язково наполягла б їхати в її село. Літо ж бо велике, вистачило б його і на одні, і на другі гостини.
Скільки вигуцикував у машині на нерівних дорогах, добираючись до свого села на попутках, стільки думав про Надійку, про можливу радість утраченої бутності з нею. А приїхав додому, і зовсім не знав уже, як йому бути. Батьки як батьки зустріли вченого сина радісно, надто мати, а проте й тривоги не ховали. По очах, по виразу обличчя бачив, кортить їм поцікавитись, що сталося, і не зважуються. Тоді вже, як батько відвихнувся десь, а мати зливала синові воду на руки та доглядалася, як умивається, ні з сього, ні з того запитала:
– А де ж Надійка? Невже до матері відправив на літо?
Знав, рано чи пізно цим поцікавляться в нього: батьки ж благословили їх на шлюб та й узимку не розвіював їхні сподіванки на одруження з Надійкою. А все ж материна цікавість не застала його готовим дати вичерпне і зрозуміле пояснення.
– На всяке «де» та «чого» є своя причина, мамо, – відповів тоді вже, як умився та став витиратись. – Нічого не вийшло у нас із Надійкою.
– Як же так? – неабияк здивувалася мати. – Чого раптом? Ти ж казав тоді, як був узимку, що відклали одруження на літо?
– А вийшло так, що назовсім.
– Що ти кажеш, сину? З якої ж це речі?
До розмови долучився й батько, і йому, Андрієві, нічого іншого не лишалося, як розповісти їм усе, не приховуючи ані арешту Надійчиної матері, ані того, що сталося з Надійкою після арешту.
Батько тільки хмурився, чуючи його пояснення розлуки з нареченою, а мати дивилася на сина подивованими чи й наляканими очима і не зважувалася чи не могла подати голос.
– То кажеш, навіть Надійку покарали через матір? – озвався нарешті батько.
– Та ж казав, виключили з університету. Коли б я побрався з нею, виключили б і мене.
І знову батько довго і пильно придивлявся до нього.
– Ти не вигадуєш? Це справді так?
– Чого мав би вигадувати?
– Та дуже схоже на те. І потім, нехай і так, хай якомусь дурневі чи всього лиш заповзятцеві захотілося поглумитися з дівчини. А чого ти долучив до того глуму свій голос?
– Ви, тату, надто далеко перебуваєте від того, що діється в країні, тому й дивуєтесь. Кажу ж, мене спостигла б та сама доля, що й Надійку, коли б побрався з нею. З університету могли б, скажімо, не виключити, але роботи за фахом я не мав би. Мені не дали б її як такому, що заплямував себе зв’язками з ворогами радянської влади, або заткнули б мною таку дірку, що її й роботою соромно було б назвати.
Батька розгнівали мої припущення з приводу мого майбутнього, коли одружився б з Надійкою. Підвівся й рушив до дверей.
– Мені соромно за тебе, сину, – кинув уже з порога. – Не знаю, де ти навчився такої поведенції. Мав би знати, ми з матір’ю не таке пережили, а не розлучилися, бач.
Сказав і вийшов з хати.
Мати довго ще придивлялася до мене, так довго і так скорботно, що мені аж ніяково стало.
– Бог покарає тебе, сину, – заговорила зрештою. – Покарає, кажу, за цей нерозважливий чи аж надто розважливий вчинок. Хіба можна було, чи годилося тобі лишати дівчину в біді? І яку дівчину! Господи, ми з батьком натішитись не могли, коли побачили тебе у парі з нею, а потім і довідалися: вона твоя обраниця, майбутня дружина. Та за таку на глум людський колись ішли, а ти побоявся державного.
– Знаю. Добре знаю, кого я втратив, та що вдію, коли інакше не можна. Буде ліпше, коли Надійка собі шукатиме пару, а я собі. Добре вже те, що ми нічим не зобов’язані одне перед одним.
І знову мати сумно глянула на мене. Зрештою піднесла до очей фартуха й витерла ним сльози.
– Я тому й сказала так, сину: Бог покарає тебе, – мовила скорботно. – Що добре знаю: ти зобов’язаний перед Надійкою. Хотів чи не хотів того, а обманув її, як обманюєш оце матір.
Невеселими були для мене ті літні канікули. До розмови про Надійку батьки не поверталися вже, а сумовиті погляди їхні я довго ще відчував на собі. Хто знає, чи й висидів би усе літо вдома, коли б не зустрів колишнього однокласника, тепер бригадира в колгоспі.
– Що поробляєш? – поцікавився він, привітавшись.
– Як бачиш, байдики б’ю, – пожартував я, хоч робота у мене була – книжок набрав із собою чимало.
– То, може, допоміг би нам, га?
– Чим?
– Мати рідна, і він ще питає, чим. Чоловіків же у селі, надто працездатних, на пальцях можна перелічити. А хліб на елеватор треба відправляти. І слідкувати за тими, що важать, теж треба. Бери на себе повинність експедитора.
– І вантажника, розуміється?
– Не без того.
– Якщо, крім мене, ще буде кому навантажувати та розвантажувати зерно, то можна й погодитись.
– Домовились, ображеним не будеш. Грішми тобі, може, й не заплачу, а батькам твоїм віддячу.
У тих трудах та клопотах і збігло літо. Батька не було вдома, коли я від’їздив до Києва, а мати не втрималась, щоб не порадити.
– Ти подумай ще, синку. Подумай і постарайся повернути собі Надійку, не дозволяй, щоб на неї молився хтось інший. Зроби так, щоб усе життя молився ти. То ж он яке щастя буде. Я іншого тобі і не бажала б.
Для годиться пообіцяв матері, а зробив таки навпаки. Коли прибув до Києва і спрямував ходу свою в профком, аби довідатися там, де мешкатиму в цьому навчальному році, помітив при вході у сквер Катю Божко й пішов через дорогу прямісінько на неї.
– Бачу, знову потрібна поміч.
– Ой, матінко, Андрій!
– Він, і хто це таку тендітну дівчину та ще й студентку третього курсу полишив із чемоданами посеред дороги, цікавий я знати?
– А-а, не питай. Послухалась Люби й стовбичу тепер на белебні, ніби на оглядини виставлена. Казала, їдьмо на стару квартиру, залишмо там речі і вже без речей шукатимемо нове помешкання. Н, наполягла на своєму: в цей час в університеті висить довжелезний список адрес, де здаються студентам кімнати, оберемо, яка нам до вподоби, та тим і завершимо свої митарства по Києву.
– А на старій квартирі чому не поселяєтесь? Не подобається?
– Подобається, чом ні. Але господиня не обіцяла здати її нам на цей рік. Хтось там приїздить до неї.
– Проблема.
– Не кажи. А в тебе як із житлом?
– Не знаю. Іду оце в профком, маю намір довідатися.
– То йди, не затримуватиму тебе. А побачиш там Любу, скажи, хай не засиджується.
– Добре.
Розігнався йти і знову зупинився.
– Катю, раджу вам не їхати за обраною Любою адресою з речами. Хай спершу поїде Люба та домовиться з господарями. Коли вже буде домовленість, тоді поїдете. А я тим часом залагоджу свої справи й допоможу вам упоратися з багажем.
– Домовились. Ждатимемо тебе.
Сталося так, що Люба довго ходила, обираючи за виписаними адресами квартиру, і нам із Катею довелося перенести чемодани до найближчої лави, а вже як сіли, на нудьгу не міг поскаржитись. За літо новин у цієї дівчини набралося чимало. Як же, і в Піцунді, на тамішньому курорті, побувала, і Одесу з усіма її знадами відвідала.
– Родичів маєш там?
– Яких родичів? Таткових добрих знайомих.
– У супроводі мами, мабуть, мандрувала?
– За маленьку мене маєш? – зморщила вона носика. – Чого б це я маму возила з собою та ще й у ролі наглядача?
– Не знаю. Але я, коли б мав таку гарну доньку, не відпускав би саму. Та ще в Одесу.
– Отак? А я про тебе краще думала.
– А саме?
– Ну, що ти був офіцером, І світу, і людей бачив, а отже комплекс сільської неповноцінності тобі не притаманний.
Осміхнувся, своє думаючи, й розвів руками.
– Який є.
Чомусь приглянулася до нього уважніше й заговорила про інше.
– Хоч як гарно було там, і на Кавказі, і в Одесі, а за Києвом скучала. Який він милий моєму серцю і оцією повсюдною зеленню, буянням дерев під яскравим сонцем (в Одесі такого, між іншим, не побачиш), і барвистими, от їй же богу ніби усміхненими квітами. Поглянь, які вони веселі і які вдоволені тим, що доглянуті, що мають вдосталь вологи. Першого ж вихідного піду милуватися київськими парками. Складеш компанію?
– З задоволенням.
Я того хотів чи Катя, не знаю, але після тієї прогулянки у нас із нею склалися дуже добрі взаємини. Спершу я йшов на її клич усього лиш із потреби погамувати якось зроджену розлукою з Надійкою досаду, та згодом відчув, що мені не вистачає Каті, і сам почав прагнути зустрічі з нею. Поки у Києві утримувалася погожа днина, простіше було. Одного вечора обмежувався тим, що проводив дівчину на ту вулицю і до того будинку, в якому мешкала, другого запрошував на концерт чи літературний вечір, третього – в кіно. А оскільки такі походи були не день у день, а раз чи два на тиждень, то якось обходилося. Коли ж задощило і походи на концерти, в кіно, театр стали вимагати більше грошей, довелося шукати зручний і вигідний для підробітку об’єкт. Ним став інший гастроном, а все ж гастроном.
Від Надії я не приховував, що працюю вантажником, аби навчатися і мати якусь копійку на прожиток, а Каті не зважувався признатися, ба навіть попередив знайомих, аби не проговорилися. Навіщо приховував свої підробітки, сам не розумів. Мабуть тому, що боявся: вона – дочка секретаря райкому, може закопилити губу й сказати: «На такі гроші я ані в кіно, ані в театр не піду. Ти що ж це надумав: заробляти на мене спиною? Ходитимемо на мої, коли так».
Таємницю щастило приберігати, і доволі довго. Та недаремно кажуть: усе таємне рано чи пізно стає явним. Десь за тиждень до нового року до гастроному, в якому підробляли ми з Сашком Легкоступом, зачастили машини з ковбасами, маслом, з напоями як горілчаними, так і не горілчаними. Завідувач гастроному вдався до них, студентів, зі слізним проханням: розвантажувати найближчі три доби машини не лише вечірньої пори, а й серед дня. Що мали робити? Пропустити кілька лекцій – не такий уже й гріх. А гроші на новорічні свята он як потрібні. Переглянулися ми з Сашком і погодилися розвантажувати машини і вдень.
До роботи взялися жваво, по-молодецьки. Ті, що подавали нам ящики з машини, ледве встигали подавати. Сила в тілі була та й обіцяла прибути. У гастрономі добряче нагодували нас й по завершенню роботи обіцяли нагодувати. Для таких, як ми, то була спокуса все-таки, жарти супроводжувалися сміхом, сміх черговими жартами, часто такими дотепними, а сміх таким гучним, що мешканці будинку, проходячи двором, оглядалися й затримували на нас зацікавлені погляди.
Доки розминалися з нами незнайомі, до того ж, літні люди, ми не звертали на них уваги. Коли ж наблизилися й зупинились неподалік дві молоді, пристойно зодягнені дівчини, не могли не затримати на них погляди.
– Катя? – обізвався я, хоча перший помітив дівчат і штовхнув мене під лікоть Сашко. – Чого ти тут?
– Я в подруги була, – кивнула на дівчину, що стояла поруч. – А ти чого тут?
– Хіба не бачиш, – відповів їй майже весело. – Підробляємо з Сашком перед святом.
– А-а. Ну, то підробляйте, – мовила якось виклично, – Не заважатимемо вам.
І пішла. Так несподівано рвійно рвонула з місця, що подруга змушена була наздоганяти її.
– Чого це вона? – поцікавився у мене Сашко. – Розгнівалась чи що?
– Хто її знає? Підстав для гніву я ніби не давав. Певно, інший ґедзь укусив на той час.
Новий рік – для всіх свято, і чи не найбільше. Не могли і ми, студенти, відмовити собі в цій радості – зустріти Новий рік у веселому товаристві, хай не під дзенькіт чарок, усе ж під звуки музики. Отож ми з Сашком вибрали нагоду, аби попередити дівчат: студенти-філософи зустрічатимуть Новий рік усім своїм колективом, запрошуємо і їх, своїх подруг, на ці урочистості.
– На нашому факультеті, – відповіла за себе і за Любу Катя, – не гірший буде бал, ніж у вас. Отож святкуйте ви у себе, а ми святкуватимемо у себе.
Мене немало здивувала вона, і не так, може, відмовою, як отим категоричним тоном, що виголошувала її. Аби не виглядіти зневаженим чи й зовсім знехтуваним, згадав, що я теж належу до людей, які знають собі ціну, і на виклик відповів викликом.
– Ми чимось завинили перед вами?
– Переді мною ні, – поспішила запевнити Люба.
– А перед тобою завинили. Так, Катю?
Мовчала певний час.
– Я не маю наміру, як і підстав, звинувачувати тебе в чомусь, Андрію. Вільному, як кажуть, воля, але зустрічатися нам надалі не випадає.
– Скажу те, що й ти казала щойно: вільному воля, хоча цікавий був би знати, чого це раптом?
– Сам мав би здогадатися. Не вистачало, щоб знайомі кивали у мій бік головами й казали: «До чого дожилася Катя Божко, вантажники вже залицяються до неї».
– Ого!
Не зрозуміла, мабуть, зачудувалася.
– Що – ого?
– Занадто круто береш. Коли так, я принаймні не потривожу тебе своїм залицянням. Бувай здорова.
Обернувся й пішов. А Сашка Люба затримала, щоправда, розмовляли вони не в моїй і не в Катерининій присутності – у коридорі.
Безпардонність того дівчиська так болюче вразила мене, що я не пішов на факультет зустрічати новий рік, не відгукнувся й на клич товаришів по кімнаті, які запрошували у своє товариство – ішли до котроїсь із київських дівчат, лишився сам у кімнаті, у товаристві з завданою мені образою. Це ж треба бовкнути таке: «До чого дожилася Катя Божко, вантажники вже залицяються до неї». Добре, що не сказала, сватаються. Бо коли про залицяння є ще підстави говорити, то про сватання до такої, як вона, й мови не може бути. Принаймні після цього вибрику.
«Надійка не сказала б такого, – подумалось. – Та не дозволила б собі навіть подумати так».
Аби згаяти якось час, узяв до рук роман Віктора Гюго «Людина, що сміється» й поринув у чужі пристрасті та страждання.
З Катею не бачився місяців зо два. Чи почував себе аж надто вже самотнім? Мабуть, що так, бо як ніколи досі, став частим відвідувачем читального залу і засиджувався там до глибокої ночі, коли нагадували: пора здавати книжки. Тепер уже не романи вабили мене, а наукові праці. І вчитувався у тексти книжок, і конспектував, і роздумував, зважуючи прочитане, бо переконався: я багато втрачаю, обмежуючись лекціями та семінарами, мушу самотужки освоювати, поки є час, бодай найголовніші праці ліпших умів облюбованої мною науки. А ще ж є художні твори, без яких філософу теж не пізнати світ і людей у світі. Отож до бісової мами усяких там Катрусь, узяті на себе повинності потішати їх. Оскільки так склалося з Надійкою, не вмтрачатиму даремно часу на гулянки, візьмуся за науку. Адже заприсягався, пориваючи з Надійкою, заявити про себе так, щоб і в Пустоварівці почула моє ім’я серед тих, що досягли чогось. Мушу дбати про це.
Так і робив би, мабуть, до завершення навчання в університеті, коли б у його життя не вколотилася та ж Катя. Не сама заявилася перед ним, Любу прислала.
– Такий гнів маєш на нас, що не заходиш?
– На тебе? Побійся Бога, Любо. 3 якої б то речі?
– Значить, на Катю гніваєшся?
– А ти як думаєш, є підстави гніватись на неї чи немає?
– Вона кається, якщо хочеш знати, плаче і просить тебе зайти сьогодні до неї.
– Просить? Ну, Любо, це щось нове у її характері. Катя не належить до тих, що можуть просити. Такі, як вона, тільки повелівають.
– Помиляєшся, Андрію. Любить вона тебе, а те, що бовкнула тоді, бовкнула з нерозважності чи, може, й з дурості.
Не одразу спромігся на відповідь.
– Це вона сама зізналася про любов до мене чи тобі так здається?
– Не здається, Андрію, я бачу, карається вона своїм вчинком і плаче. Послала мене, аби покликала тебе. Хоче вибачитись.
– Сьогодні не зможу зайти, – відбувся абичим.
Однак Люба не поступалася.
– Я розумію тебе, – мовила по деякім ваганні. – Та є одна обставина, яка і мене змушує просити тебе: прийди сьогодні. Справа в тому, що не тільки Катя просить тебе прийти, просить і її мати.
– Мати? Цього ще не вистачало.
– Приїхала вчора і трапилося так, що застала доньку в сльозах. Здивувалася, звичайно, стала допитуватися, що сталося. Не знаю, яка відбулася у них розмова, бо я виходила на кухню, та пізніше і Катя, і її мати стали просити мене, аби я умовила тебе прийти до них. З їхнього настрою я зрозуміла, сподіваються, що ти повернешся до Каті, коли попросять у тебе пробачення. Не втрачай нагоди, Андрію. Катя гарна дівчина, із заскоками, щоправда, але то по молодості, усе те з часом мине.
– А я так не думаю, Любо.
– Даремно. Зрозумій, зростала паньканою. Поживе, обітреться в житті, збагне, що так не можна поводитися, як повелась вона.
– Усе це сподіванки, Любо. І не проси, і не благай, з’являтися на очі Катриної матері після всього, що наговорила мені твоя подруга, аніяк не можу. Це треба зовсім не поважати себе, забути, що є таке поняття, як людська гідність, щоб прийти і стати перед тими, що обплювали тебе. Я собі ціну знаю, Любо, так і скажи їм.
– Невже ти думаєш, що я могла б сказати таке? Та ще дружині секретаря райкому?
– Ну, тоді як хочеш. Я теж не можу прийти й постати перед ними. Це ж яка ганьба: мені плюють межи очі, а я облизався і знову йду: плюйте, я до ваших послуг.
– Ну, що бо ти, Андрію.
– Все, кінчаймо розмову. Ти, Любо, гарна дівчина, але умовити мене тобі не пощастить.
Всміхалася винувато, а все ж не йшла.
– Образяться ж, зокрема Катеринина мати. Уявляєш, чого коштувало їй, дружині секретаря райкому, просити тебе, аби прийшов і пробачив її доньці.
– А мені що до того? Не все ж нам стояти перед ними в іпостасі принижених образою, хай і вони відчують, що воно за цяця – образа.
– А що Катю втратиш, те байдуже?
Намірився було сказати: невелику матиму втрату, та Люба обернулася на той час і пішла до виходу.
Пізніше, коли прохолонув трохи, не міг сказати сам собі, що задоволений своїм вчинком. Кинута Любою фраза: «А що Катю втратиш, те байдуже?» – застряла в тямку й бентежила. Тримав перед очима книжку, робив вигляд, що читаю, і таки ж читав, а думкою був далеко від прочитаного.
«Може, справді бовкнула, не подумавши, а тепер кається? Коли люблять, на все здатні. Але як вона може любити мене, коли отак зле відпаляничила:»Не вистачало, щоб знайомі кивали у мій бік головами й казали: «До чого дожилася Катя Божко, вантажники вже залицяються до неї»?. Ні, ні, вороття немає й бути не може.
Того вечора навмисне засидівся у читальні допізна .і до сну відійпов з утвердженою думкою. А заснув не одразу. Думки довгенько колобродили і все довколо Каті та її матері, довкола оселі, в якій чекали вони на нього.
Клопоти наступного дня знову завертіли ним і відтіснили вчорашні сумніви на задній план. Коли ж почалися лекції, і зовсім забув про них. Та не забула про мене Катя. Коли виходив після останньої лекції з аудиторії, побачив її на коридорі у парі з Любою.
– Добрий день, дівчатка.
– Добрий день.
– У вас заняття в цій аудиторії чи на викладача чекаєте?
– Та ні, на тебе.
– Он як. Ну, то ходімте. Дорога до читальні не така далека, та наговоритися встигнемо.
Вони таки ублагали мене полишити в спокої замовлені на сьогодні книжки й піти з ними, познайомитися з Катерининою матір’ю. Не одразу погодився, звичайно, опирався, та що мав робити, коли дівчина так щиросердно вибачалася за свій нерозважний вчинок, навіть назвала себе дурепою, у якої іноді – але тільки іноді – бувають такі заскоки. Осміхнувся на те й махнув рукою: хай буде по-її, де наше не пропадало.
Побачивши, що донька повертається до оселі у супроводі свого обранця, мати її заясніла видом і навіть руками сплеснула.
– Ой, Боженьку! А я думаю, чого це моя Катя рюмсає? Такого хлоппя образила, Господи! Роздягайтеся, юначе. Роздягайтеся й будьте, як удома.
Люба тільки до під’їзду супроводжувала нас, видно, боялася, щоб не розсварилися дорогою. Біля під’їзду знайшла причину й пішла у своїх справах. Мабуть, заздалегідь домовилися робити саме так.
Пальто, шапку приймала від мене Катя. Була не тільки старанна, якась особливо прихильна, така, як бувають ото жінки у перші дні подружнього життя. Але на слово не дуже розщедрювалась, говорила здебільшого її мати. Спершу про се про те, потім про доньчине облаштування у київській квартирі.
– Не повірила її листам. Дай, думаю, сама приїду та побачу, яку зняла квартиру. А приїхала – застала свою Катю в сльозах. Питаю, що трапилось? Вона й зовсім зайшлася плачем. «Сили небесні! – думаю. – Та що ж це з нею? Коли це було таке, щоб моя Катя плакала та ще отак? Захлиналася ж плачем». Мусила допитуватись. А допиталася, мало не побила капосну дівчину. «Та як ти могла? – сварила й обурювалась її вчинком. – Як у тебе язик повернувся патякати таке? Думала хоч, що кажеш, як ображаєш чесну людину? Радіти б мала, що зустріла такого хлопця. Гадаєш, як за батьковою спиною легко жилося, усе для тебе з неба падало, то й по заміжжі так буде, коли батька, крий Боже, не стане? В житті, як на довгій ниві, усяке може статися. Парубок, може, заради тебе пішов носити ящики з напоями. А то як же, водить, як усякий порядний хлопець, тебе в кіно, у театри, Новий рік хотів зустріти з тобою по-людськи. А на які статки мав догоджати тобі? На ті, що їх платять вам у вигляді стипендії? Батькувала я її, Андрійку, як ніколи досі не доводилось батькувати. Та добре вже те, що примусила визнати: дурницю вона зробила і має попросити у тебе пробачення за свій вибрик.
– Я й сам бачу, Вікторіє Данилівно, як переживає Катя через отой продумано чи непродумане кинутий у мене камінець, не раз червоніла, мабуть, чуючи ваші докори. Отож не будемо примушувати її червоніти ще раз.
– Ні, ні, хай червоніє і заприсягне при матері, що більше такого чи чогось подібного не дозволить собі.
– Дівчині це важко робити, Вікторіє Данилівно, ввійдіть у її становище і зрозумійте. Коли вже на те пішло...
– Не виправдуй мене, Андрійку, – обізвалася нарешті й Катя. – Я нерозумно повелася. Коли по щирості, дурне сказала. Вибач, коли можеш. Більше такого не дозволю собі. Більше таке не повториться.
– Ну, коли так, – вирішив удатися до жарту. – Що в таких випадках роблять?
Вікторія Данилівна переглянулася з донькою, і та зважилася.
– Мабуть, цілуються.
– І п’ють мирову.
1 знову Вікторія Данилівна сплеснула руками й засяяла, мов нова копійка.
– Оце хлопець! Оце по-нашому! Цілуйтеся, діти, і ніколи більше не сваріться. А за випивкою діло не стане. Я зараз.
Мотнулася на кухню, потім – до шафи, і стала на стіл пляшка з шампанським, заявилися домашня ковбаса, голландський сир, масло, червона ікра, а вже згодом запарувала й гаряча страва в тарілках.
– За вас, діти! – підняла келеха Катеринина мати, – За ваше щастя! За мир і злагоду між вами!
– І за вас, наших батьків також!
– Спасибі. Я така рада, Андрійку, така рада, що ви помирилися. Ви ж такі гарні обоє, такі паровані! Чого вам сваритися? Живіть у мирі, злагоді, а ми, доки й житимемо, не полишимо вас напризволяще, допомагатимемо стати на ноги.
Це вже схоже було на те, що ми справляємо заручини. Та що тут можна було вдіяти? Не випадало якось, не до лиця було мені розчаровували Катю, як і її матір. Хто сказав «а», той мусить казати й «б».

Далі буде

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2005 р.