|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2005 р.
МИХАЙЛО КАМЕНЮК
ПОМИНАЛЬНА НЕДІЛЯ
1.
Зі старого зерна
вітром видуло борошно
і очам запорошило даль.
В холодильнику мозку
давно уже порожньо:
нічим більш заїсти печаль...
2.
Стріляли в мене – влучили в Христа:
ось віри вся історія проста...
3.
Я бачу на твоїм лиці,
моя свободо, сльози мами.
Все буде продано. Купці
сидять з усмішкою між нами.
Я бачу урвища й рови
там, де свободи тло чудове.
Все буде продано. І ви
не продешевите, панове.
Я бачу холод і пітьму,
як слово-сироту лікую.
Все буде продано. Й тому
я ще сьогодні не святкую.
Ключ від душі згублю десь там,
щоб не вертатися до хати.
За вірші ж знов заплатять нам,
і не розучимось співати.
Страшна душа у кунтуші,
хто порятує тяжко хвору,
коли посунуть торгаші,
як на спектакль, до собору.
Улюблене дитя моє! Прости –
на тебе нині мода,
але спасибі, що ти є,
що ти назвалася: Свобода!
Прости за шрами, за синці,
що замість книг – напої, крами,
що бачу на твоїм лиці,
моя свободо, сльози мами.
4.
Благословення черговим урочистим зборам
Благословен запал нового дня!
Благословенні німота і слово!
Благословенні правда і брехня,
бо ще удвох вживаються чудово.
Благословен голодний на вітрах
і рушники, й під вікнами калюжа!
Благословенні ненависть і страх,
бо кров без них згортається – недужа!
Благословенна заданість мети,
що прапорами піднята крилато!
Благословенна, підлосте, і ти –
без тебе нас би було забагато!
Благословен і ти, лакейський вірш,
такий чіпкий, немов малина дика!
Благословенні кусень хліба й гріш,
що їх мені простягує владика!
Благословенні радість і печаль,
з якою нас щодня несуть до ями!
Благословенна й ти, моя МЕНТАЛЬ-
¬НОСТЕ, якою бавились віками!
І вождь, який то ОВЕН, то ОВЙН,
але завжди у нашому городі...
Поете, будь і ти благословен –
безсилий і безсмертний у свободі.
5.
Забиваю сокиру в колоду.
Не бажаю ні цвіту, ні плоду,
бо з дитинства ненавиджу це:
ненаситну утробну породу
рачкома серед свого городу,
це іконне, покірне лице
і волання його про свободу,
і молитву (молитву!..) про сало,
про картоплю, якої все мало...
Це для мене – у горло свинець!
Це щоденно мене прибивало.
Це любов мою в мене украло
й повело під фальшивий вінець.
6.
Поминальна неділя
У цих словах гіркотних
ви не шукайте фарсу,
юнацького сумління
іржаве долото.
Я в це село приїду,
неначе гість із Марсу,
бо тут не пам’ятає
мене уже ніхто.
А, може, пам’ятають
ці кручі з крейди й глини,
ці мамонтові вуха –
у лузі лопухи,
калинові краєчки
вербової долини –
моєї Григорівки
небесні пастухи?
Он кам’яної церкви
зруйнована примара.
Он шумовиння річки,
як мамине прання.
І я хотів би пасти,
та де моя отара?
Та де моя вітчизна?
Та де моя рідня?
Несе мене в яруги
пелюсткою народу,
не втримала нас доля
колискою дерев –
і з цих долин у небо
ми дивимось зі споду.
Перестрибнув ці гори
колись червоний лев.
7.
Інтернет-біографія
Вже поминуло із тисячу років:
гнав із грозою скажені бики,
ринув із градом у ринви потоків,
землю штовхав у вологі боки.
Зваби бентежної першопричини:
верби цвітуть і багаття горить,
кігтик пташиний гірської шипшини
небо трима, що на вітрі тремтить.
Березень хвацько футболить м’ячами,
перше кохання бунтує цвісти.
Вже Богородиця ходить ночами,
де у повійках від церкви – кістки.
Її побачила тітка Ликера,
що все життя проходила в дівках.
Втім, це була заборонена сфера,
і Богоматір сіяла в думках.
Сапи циганські. Єврейські безмени.
Дивних базарів дрантиві боки.
Вже у моїй Григорівці без мене
скіфські корони несуть будяки.
Мати діждеться студентських вакацій,
сина зустріне, над снами – сльоза.
Місячна ніч між кістлявих акацій
пнеться у гори, як біла коза.
Знов колядує у нашій долині
днів різдвяних голубе помело...
Все це читаю й дивуюся нині:
що це? навіщо? і з ким це було?..
8.
Я в житті наробив так багато дурниць.
Я про себе відкрив міліон таємниць.
Я зневірив себе. Я зневажив себе
так, що мій Скорпіон від образи сопе.
Але я не гарчав, як служиве щеня,
але я не просив копійчини щодня,
але там, де любив, там любили мене,
там до всіх посміхалося щастя земне.
Я пригрів за життя так багато гадюк,
що приборкати їх вже не вистачить рук,
вговоряв я наївною вірою зло,
на собі взнав, що значить зміїне жало.
Мені ангел накреслив у небо політ,
але я повертався до рідних боліт,
і каравсь, і метавсь між болотом і ним,
видавався за свого туманам сідим.
Я в своєму житті так довгущо чекав,
ні від кого в своєму житті не тікав,
був я зрадженим, та не вдавався до зрад,
так що мій супротивник із цього був рад.
Але мав я одні незрадливі вуста
на лиці, що обвила хустинка проста,
та ніколи не гнувсь мій махновський хребет,
і не скаже ніхто: «безхребетний поет...»
9.
Волоські горіхи
Волоські горіхи. Волоські горіхи –
гіганти зелені дитячої втіхи,
Мої переплачі, мої пересміхи –
волоські горіхи...
До вас я приносив удачі й поразки –
до діда Миколи, до бабки Параски,
на їхнє подвір’я, що під чумаками,
На їх Маковеї, розшиті віками.
І райдуга сяяла на моріжкові,
як бабка стелила верети святкові.
Всідалися гості, парадно-порядні,
а дні наставали такі виноградні!..
Ах, ці Маковії! Ах, ці Маковеї!... –
сторінки щасливі родини моєї.
І тата святочність, і усмішка мами...
Волоські горіхи, вас било громами.
Не дай мені, Господи, тлінь обережну,
а дай мені, Господи, даль безбережну,
щоб я міг собою і стати, і бути,
але щоб нічого не міг я забути:
ні призьби тепло, ні шовковиць сузір’я,
ні чортополохом заросле подвір’я,
ні гойдалку Пасхи, клечання криниці,
ні запах безумний любистку й косиці,
ні хату, підбиту самотності лихом,
ні совість, що стала волоським горіхом.
10.
Старі цвяхи
В майстерні тата – він помер давно –
вже павуками заткане вікно,
усі рубанки поржавіло сплять,
і двері, як старі кістки, скриплять.
Вже стружками не пахне і вогнем,
і дуже темно навіть білим днем.
Я грався тут, як був малим, колись.
Й казав мій тато: «Бути майстром вчись.
Тобі я молоточок змайстрував,
щоб цвяхи ти для діла забивав».
Собі я збив тут пучку не одну:
один заб’ю
– десяток лиш погну.
Й казав мій тато: «В розпач не впадай.
Погнутих цвяхів в сміття не кидай –
вирівнюй на кувадлі терпляче,
знов забивай – і розпач утече...»
...Я знову тут, та я вже тут один –
мойого тата нерозумний син.
Я знову тут. Що я в житті надбав?
Чим серце, як оті пучки, збивав?
Хто мені скаже: «Сину, не ридай –
за всі образи лиш добром віддай»?..
Я знову тут. Що я сюди приніс?
Вже замість саду татового – ліс.
В майстерні чуть зозулине «ку-ку».
І купка цвяхів – погнутих – в кутку.
11.
Про наших собак
До чергового відкриття полювання
з участю адмінперсоналу
Собако, будь собакою – служи!
Але хазяйських пальців не лижи.
Знай те, що ви однакові оба:
він – хрест несе свій, ти – свого цепа.
Що треба, знаєш ти,
й чого не слід,
ти, як ніхто, умієш взяти слід.
Ти знаєш «фас!» і «фу!»,
«чужий!» і «стоп!».
Ти ждатимеш, хоча б весь світ потоп.
Підбитих птиць візьмеш в трясовині,
рудих лисиць дістанеш з нір на дні.
Служи ЙОМУ, та ЦЕ не вихваляй
й од радості хвоста не вихиляй.
Повернешся до буди назирці –
твоїх щенят потоплено в ріці.
Віконниці погасить пізно дім,
й вовки завиють в серцеві твоїм.
Служи ЙОМУ довіку.Будь служив.
Так і не взнай, навіщо в світі жив.
12.
Самотній
Володимиру Кузьменку
Не подушки мої думки – мечі,
їх не присплять ніякі ворожбити.
Вовки приходять у село вночі,
Удень-бо їм там нічого робити.
Їх не спиня ні гребля, ні посів,
прибулих з пущ, далеких чорних бродів.
Вовки ідуть. Вмирають брехні псів –
номенклатури буди і городів.
З них кожен – леґінь, кожен – басаврюк,
у них свої скажені біоритми.
Вовки ідуть, й тремтіння юних сук
спалахує під кожними ворітьми.
Як їхні лапи люблять пух-сніжок,
хоча по нім ідуть за ними ловчі!
Казкових начитавшися книжок,
всі виробили звички антивовчі.
Вони в ясній купаються траві,
вони – свої, а не чужі – татари.
Ви – півзотлілі, начебто живі,
так, це по вас – ці чорні санітари!
Від них не ждіть утішливих вістей,
вони носи не совають у нори.
Віддайте своїх немічних дітей,
нехай вовчихи ставлять їх на ноги.
Я в цім хліві усе в собі потовк
в капкані від всесвітнього потопу.
Брати, я тут! – старий самотній вовк,
я вже не маю сили для підкопу.
13.
Зала чекання
Зала чекання, зала чекання,
де оголошень монета чеканна.
Пристань остання мого шукання –
зала чекання...
Зала чекання. Кого тут чекаю?
Кого шукав – я уже не шукаю,
здав я удачу свою тимчасову
в камеру схову.
В камеру схову не знаю вже коду,
в залі чекання чекаю Джоконду,
та поривають мене на всі боки
теплих вагонів підступні цок-цоки.
Знову укупі і знову чекають
в залі чекання Авель і Каїн.
Твого «люблю» я уже не злякаюсь,
в залі чекання за скоєне каюсь,
але не скажеш уже про кохання –
протяги люті у залі чекання.
Зала чекання, зала чекання –
душ мимольотне чаїне черкання.
Зала чекання – готель для заброди,
у межиріччі – надія на броди.
Межисезоння і міжурагання –
зала чекання, зала чекання.
Не в персональні пливуть екіпажі
зали чекання святі персонажі.
Сірих життів уминання, черпання –
зала чекання, зала чекання.
Може, я справді чогось дочекаюсь,
може, допишуся чи дочитаюсь,
може, домучуся, може, доп’юся,
може, до берега свого приб’юся,
може, засну у нічному експресі,
може, прокинуся вже в піднебессі...
Зала чекання.
Хвилини суботні.
Тижби страженної – люди самотні.
14.
Хутір Дівочин
(уривок з циклу)
Догорає на сонці акація.
Щось до місяця спів затягло.
Колорадських жуків окупація –
лиш про неї балака село.
У хліві серед сонного шепоту
в пальцях лагідно мнуться дійки.
На майдані – ні жарту, ні щебету:
по містах, на плакатах дівки.
Знов касетником тугу забомкаю,
причащусь самогонних рідин.
Знов чудується дядько секс-бомбою
у програмі «1 + І».
«Треба ж бути такою заразою,
щоб стійкіш колорадських жуків!...»
він цією крилатою фразою
увійде на скрижалі віків.
Наркота самосаду. Ідилія.
Он за вигоном – всесвіту край.
Й відпливає хатин цих флотилія
по Чумацьковім шляхові в рай...
15.
Пам’яті Володі Затуливітра
Мальви цвітуть у Києві,
наче кличуть у бій.
Хоч мідяка ти кинь мені,
Києве мій...
Бачу доми огранені,
без живої душі.
Мальви цвітуть, як ранені,
Мертві товариші.
16.
...настане день, коли в люстро моє зазирне тільки порожнеча.
Може, в цей самий день люстро випаде в тебе із рук.
Від кредиторів любові й життя буде вдалою моя втеча,
якщо від стріл і куль в небо вирветься чорний крук.
.
Може, подумаєш: де ж це тепер мій нещасний П’єро?..
Чи, може, холодом щось торкне, наче нагла вість,
як побачиш – звідкіль це воно? – крука чорне перо
на зім’ятій постелі, де ще спить твій улюблений гість...
17.
Я не помилився,
я лиш помолився,
щоб роман між нами капці сплів.
Не брехать у тебе я навчився,
а мовчати на правдивість слів.
І тепер стою, як після битви,
нюхаючи запахи весни.
Грішні ми,
і грішні ці молитви!...
Господи, непам’ять сохрани!..
18.
Мікроінфаркт
...приходила смерть з косою,
погомоніли з нею,
бродили удвох росою,
калиновою землею.
Я не надав цьому значення,
струшував сніг із віт.
Вона попросила пробачення
за неплановий свій візит.
19.
Провінціал у столиці
Наче тещі нелюбої зять:
всі сусіди із мене регочуть.
Тісно на призьбі слави –
сидять й посуватись не хочуть.
20.
Сон-трава
Старезний яр при нашій – скраю – хаті.
Там кожна скеля – мудра голова.
Коли сніги щезали ніздрюваті,
з-під них спинались квіти волохаті.
Їх називали сестри «Сон-трава».
Й так легко тоді вірилось малому,
як в бабчин шепіт молитов святих,
що ці таємні квіти – символ дому,
що ще ніхто не бачив квітів тих.
Ті квіти... Не зривав я їх, звичайно,
між скель спинався їх блакитний дим.
Нікому я про них не звідав тайну,
мабуть, уперше будучи скупим.
Над яром цим кого мені жаліти?
Над яром цим, де спочиває шлях...
Де ви тепер, мої блакитні квіти? –
я бачив вас в засніжених полях,
я бачив вас у штормовому морі,
у горах, на захмарній висоті,
крізь сльози бачив вас у лютім горі...
Я бачив вас, та ви були не ті.
Де ви тепер? Хто вам підрізав силу?
Які морози і які вітри?
Я б вас поніс на татову могилу
і на могилу старшої сестри.
Я б вас проніс крізь це життя бетонне,
щоб людям не боліла голова,
я б вас тулив до серця – хай не стогне,
хай не всихає, хай іще співа.
Я б з вами бачив маму ще живою.
Але хіба таке в житті бува?..
Уже минуле стало сон-травою,
а, може, і життя, як сон-трава.
м. Ірпінь
 |
|
 |
 |
 |