журнал "Вітчизна" №5-6, 2005 р.

ВАСИЛЬ ЄРОШЕНКО

ЗАКОРДОННА ПОДОРОЖ СЛIПОГО ЕСПЕРАНТИСТА В. ЄРОШЕНКА

Доброго дня,
шановний пане головний редакторе!

У січні 2005 року виповнилося 115 літ з дня народження всесвітньо відомого письменника-есперантиста Василя Єрошенка. В «Українському універсальному словнику-енциклопедії» про нього є окрема стаття. Торік вийшов поштовий конверт, присвячений пам’яті В. Єрошенка. У «Книзі рекордів України» (упорядник Г. О. Миценко, м. Тернопіль, 2002 р.) зазначено: «Український письменник Василь Якович Єрошенко (1890 – 1952 рр.) вільно володів 12-ма мовами (за іншими даними – 20-ма)…»
Цю людину добре знають у середовищі есперантистів, сходознавців. У Японії він – класик японської літератури. На жаль, у нас Василь Єрошенко ще мало відомий широкому читачеві. Тому ми восени 2004 року випустили книжку В. Єрошенка «Казки і легенди», де його твори представлено українською мовою в перекладах. Більшість своїх творів він написав есперанто або японською мовою. Я, упорядник цієї книжки, та мої однодумці хочемо наблизити твори Василя Єрошенка до нашого читача. Оповідання, яке я хочу запропонувати читачам «Вітчизни», вийшло на есперанто в журналі «La ondo de esperanto »(«Хвиля есперанто») № 1 за 1913 рік. Потім ця праця перекладалась російською, японською. За нашими даними, українською мовою вона не публікувалася. Це – справді цікава історія подорожі незрячої людини через усю Європу, яка здійснила її без знання мов і не маючи жодних знайомих. Тоді зелена зірка есперанто справді засяяла дороговказом у цьому багатомовному світі.
Хочу зазначити, що Василя Єрошенка зустрічали всюди, однак через неточність і плутанину в деяких містах їм так і не вдалося його зустріти. Так, у Варшаві представник есперанто-руху двічі їздив на Брестський вокзал, але з Єрошенком так і розминувся.
До Брюсселя листи з повідомленнями про прибуття сліпого есперантиста надійшли вже після того, як він проїхав це місто.
У Кале есперантисти зустрічали Єрошенка в Кале-гавані, а йому порадили вийти в Кале-місті. Так складалася ця подорож, яку здійснити навіть зрячій молодій людині, котра вперше вирушила в закордонну подорож, було б дуже нелегко. Але сліпий юнак з честю подолав усі перешкоди й спромігся потрапити до Королівського коледжу, де навчався англійської мови. І де, очевидно, загорілося у нього прагнення до нових далеких подорожей, бо він відчув свої сили і хист до вивчення іноземних мов.
Наступним кроком була японська мова, подорож до Японії і перші спроби в літературі. Це – «Розповідь про ліхтарик»(Кибо (Мрія), 1916 рік, № 1) та «Дощ іде»(Васеда бунчаку (Література університету Васеда), 1916 рік, № 1).
Надсилаю фото Єрошенка. Воно не дуже якісне, бо зроблене з ксерокопії журналу «La ondo de esperanto”, яку мені гречно надали в бібліотеці Всесвітньої Есперанто Асоціації в Брюсселі.

З повагою – Владислав ТАРАНЮК, журналіст.

Мої друзі-есперантисти зажадали, аби я написав що-небудь про мою подорож до Англії, отож я поспішаю виконати їх бажання.
Коли я вимовив на московському залізничному вокзалі моїм товаришам своє останнє «прощавайте», коли потяг заспівав свою безкінечну пісню «тра-та-та-тра-та-та», – я відчув, що почалося щось нове у моєму житті, досі зовсім невідоме, дивний неспокій охопив моє серце, заволодів усіма моїми думами: неначе не все було обмірковано, неначе щось було забуто. За моєю програмою я очікував першої зустрічі з однодумцями-есперантистами у Варшаві, вони могли б допомогти мені при пересядці на інший потяг та трохи «підбадьорити» мене, як казав один з моїх друзів. Та ніхто мене не зустрів.
Я продовжував подорож з бентежними думками, з нез’ясованими відчуттями. Коли я наблизився до кордону, моє занепокоєння зросло. Після того, як проминув кордон, мене поглинула гаряча пропасниця, в голові роїлося безладдя думок. Я в оточенні іноземців, які розмовляють чужою незнайомою мені мовою. Пекучі думи шматували мій мозок: «Про що розмовляють навколо? І чому весь світ такий далекий від мене цього вечора, цієї ночі, такий жахливо далекий!» Чому Москва з дорогими друзями є таким віддаленим місцем у світі, найдальшим місцем?.. Щось твої нерви розкуйовдилися, друже, чи не хочеш ти взяти себе в руки? Визначся-но у своїх почуттях! Вияви коріння своїх страхів! Чи не думаєш ти, що есперантисти в інших місцях зустрінуть тебе так само як, і варшавські, а подорож ставатиме все важчою і важчою?»
– «Та ні! Ніколи ще я не боявся складнощів дороги: варто тільки трохи грошей мати в кишені та клепки в голові, і не пропадеш, – думав я, – але тоді...» – «Тоді чарівні мрії про новостворений «Есперантський світ» відміняються.» «Добродій Прива так багато розповідав про цей новий світ під час свого останнього візиту до російських есперантистів. Він запевнив нас, що прибув зі спеціальною місією до Росії: запросити слов’ян-есперантистів до більшої участі у новому світі». – «Але хіба ти не знаєш, що навіть такі палкі промови, які виголошує добродій Прива, і реальне життя – це не одне й те саме?» – «О так, я знаю це!» – «Тоді не мороч собі голови і заспокойся: незабаром уже Берлін».
Приїхав до Берліна рано-вранці. Взяв свої речі і поспішив вийти з вагона. (Поїзди за кордоном не такі повільні, як у Росії.) Виходячи, я подумки звернувся до моєї зеленої зірочки: «Марно ти сяєш, зірочко, краще б тобі заховатися. Нікому не потрібне сяйво зірок уранці»... «Нікому, лише одному сліпому чоловікові»... несподівано спало на думку. Цього холодного лютневого ранку будь-хто мав би право не прийти зустрічати навіть свого найкращого товариша. Очікувати такого подвига від незнайомця було б жорстоко. Я рішуче рушив пероном із заздалегідь заготовленою фразою для того, хто міг би зрозу¬міти незрозуміле.
...Господи, Боже! Чи я сплю? Я чую моє прізвище, чую сердечні вітання, радісні вигуки, мені потискують руки, розпитують про здоров’я та бажають довідатися усіх подробиць моєї подорожі.
Зелена зірочка сяяла не марно: вони з’явилися на зустріч зі мною цього холодного лютневого ранку.
З двома новими друзями (третя – баришня, але вона полишила нас відразу після зустрічі) я рушив у кафе снідати. За сніданком написав кілька листів моїм російським друзям. Після сніданку нові друзі запитали мене: «Що ви хотіли, щоб ми показали вам у Берліні?» Я попросив їх відвідати разом зі мною Інститут для незрячих у Штейглиці. І ми вирушили. Завдячуючи трамваєві, автомобілю та власним ногам ми добились, нарешті, до Інституту, де нас дуже щиро зустріли. Нам запропонували обійти все найцікавіше в Інституті: майстерню, класи, типографію, вироби сліпих та т. ін. Один із завідувачів давав нам відповідні пояснення, які перекладалися на есперанто моїми друзями.
Об 11 годині ранку я повернувся на залізничний вокзал: потрібно було не запізнитися на потяг до Кельна. Прощаючись з моїми 5-годинними друзями, я дякував їм, та я гостро відчув, і хотів би щоб вони теж зрозуміли, що немає слів для моєї вдячності, на підтвердження того, що передові пости нового Есперантського світу вже закладені, що добрі друзі вже готові допомагати есперантистам, які подорожуватимуть цілим світом. Я сказав моїм друзям «до побачення» і розпрощався з ними, не сподіваючись ще коли-небудь з ними зустрітися.
О 9-й вечора я був уже в Кельні. І знову невідомі іноземці сердечно зустріли мене.
Я повинен був очікувати іншого потяга до опівночі, тож мої однодумці вирішили, щоб я відвідав їхні збори. Якими радісними були ці збори! Я ніколи не був на більш веселому зібранні: жарти, сміх, промови, тости – все це вирувало і було невичерпним. Тут я також познайомився з сліпим подружжям Запатер (вони – консули для сліпих у Кельні). Три години пролетіли, як одна мить, і я мусів поспішати на вокзал. Я ніколи не думав, що час може линути так швидко: за три години я не знайшов хвильки випити однієї склянки чаю; якщо пам’ять мене не підводить – здавалося, що чай теж не встиг вистигнути.
Ні, я ніколи не думав, що час може летіти так хутко для мене, ніколи не міг уявити, що незнайомі раніше люди різних націй можуть потоваришувати так швидко.
Потяг рушив, і через вікно я міг чути побажання моїх друзів: «Щасливої дороги!» – «Ми сподіваємось ще побачитися!» Дякую, дорогі друзі! Та я не сподіваюсь вас побачити знову: щасливий сон двічі не присниться.
О 4-й годині ночі я приїхав до Брюсселя; тут пересядка, і цілих З години потрібно було чекати потяга. Брюссельські однодумці не прийшли мене зустрічати, та я від щирого серця бажав їм безтурботних снів: нехай лише уві сні присниться їм щасливий подорожній, який очікує вранішнього потяга.
О 2-й годині після полудня я був уже в Кале, й за допомогою двох носіїв знайшов квартиру пана Перрена, котрий з французькою ґречністю, або точніше з уважністю есперантиста посадив мене на пароплав, доручивши особливій увазі капітана. Я дуже втомився і ледве пригадую кінець моєї подорожі, але шляхетний голос добродія Фінеза в Дуврі, його ґречність, склянку чаю, випиту з ним, та його гарячий потиск рук неможливо забути. Він телеграфував панові Блезу у Лондон, щоб той мене зустрів, і ми розпрощалися.
О 9-й годині вечора я був у подружжя Блезів. І, оточений їхніми турботами, міг добре відпочити. Пані Блез, як добра мати, заходилася вчити мене вишуканим манерам витонченої англійської громади, навчала, як малесенького хлопчика: коли п’єш чай, то потрібно тримати чашку за вушко, а не так як склянку, ніколи не залишати ложечку в чашці, а завжди класти на тарілочку, не можна одночасно їсти тістечко та пити чай, потрібно або їсти, або пити. Під час офіційного чаю можна випити більше двох чашок чаю, їсти ж варто тільки двоє тістечок, або одне тістечко та один бутерброд. Під час бесіди ніколи не слід перебивати співрозмовника.
Десять днів я прожив у подружжя Блезів, і ці дні були найщасливішими з мого життя в Англії.
Пан Блез та консул для сліпих пан Мерріх зробили для мене дуже багато: вони знайшли для мене нових друзів, рекомендували мене людям, які так чи інакше могли мені допомогти, познайомили мене з паном Філлімором. Цей добрий чоловік погодився вчити мене англійській мові. Він знайшов мені кімнату в англійській сім’ї, познайомив мене із громадою англійців-неесперантистів. І весь час мого перебування в Англії він опікувався моїми грошовими справами і був для мене щирим товаришем, про якого я тільки міг мріяти.
Три місяці по моєму гостюванні в Англії, за проханням однієї есперантистки, мене згодилися прийняти учнем до кращого Англійського інституту для сліпих (Нормальний Королівський Коледж). Лише у вересні 1912 року я звернувся до петербурзьких есперантистів з проханням допомогти мені з поверненням до Росії. Вони зустріли мене з щирою російською простотою та гостинністю.
Так, я щиро можу сказати, що лампа Алладіна не змогла б допомогти мені більше, аніж зелена есперантистська зірочка: я переконаний, ніякий геній арабських казок не зміг би для мене зробити більше, ніж геній реального життя доктор Земенгоф, творець «Есперанто».

Переклад з есперанто Владислава Таранюка

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2005 р.