журнал "Вітчизна" №5-6, 2005 р.

ЛИЦАР ЇЇ ВЕЛИЧНОСТІ ЛІТЕРАТУРИ

У жовтні минулого року перестало битися серце лауреата Шевченківської премії, відомого письменника, невтомної, щирої й доброзичливої людини Дмитра Григоровича Білоуса. Усі, хто знав його особисто, хто читав і перечитував його чудові твори, сповнені справжньою мудрістю, теплим гумором, гарячою любов’ю до рідного слова, з болем сприйняли цю сумну звістку. Не стало Майстра – автора багатьох прекрасних книг, у тім числі таких маленьких шедеврів, як «Диво калинове» і «Чари барвінкові», – поета, перекладача, невтомного пропагандиста рідної мови, турботливого вихователя молодої порослі письменників, колишнього співробітника й незмінного прихильника журналу «Вітчизна».
Нижче друкуємо спогад про Дмитра Григоровича його небожа та молодшого колеги по перу Григорія Білоуса та фрагмент записаного ним виступу Д. Г. Білоуса у рідних Курманах.

ГРИГОРІЙ БІЛОУС

«УКРАЇНО, КОЛИСКО МОЯ...»

Дмитро Григорович Білоус так довго жив на цьому не дуже білому світі, що всім нам здавалося: він буде з нами вічно – енергійний, непосидючий, доброзичливий, уважний, усміхнений, мудрий, стриманий у заувагах, щедрий на добре слово, невтомний читач, високорівневий науковець, об’єктивний поціновувач образного слова, бо народився і ставав поетом там, де не можна було не стати ним: стежка від рідної хати розлогим виярком збігала у береги, спочатку до кринички-копанки, потім до Сули, за якою проглядав крізь ранковий чи вечірній серпанок зелен-лісок Шамрай під пологою горою, а на горі височів вітряк знаком множення між призахідним сонцем і кругловерхою червоноцегляною, здавалося, споконвічною церквою. Але ж була й інша стежка, якою подумки йшов Дмитро Григорович у царину рідної літератури, а ширше – до національної культури, де він став помітною постаттю для тих, хто його знав, і гордістю того краю, який сприяв його становленню як письменника і громадського діяча.
У вірші «Біографічне» він писав:

Моя біографія, друзі,
сягає в далекі ті дні,
коли мене бусол на лузі
підкинув батькам навесні.
Ще й досі я згадую завше,
що послугу він немалу
зробив немовляті, обравши
село Курмани і Сулу.
Зумів же й сім’ю підібрати
(такі є не часто тепер):
чотири було в мене брати
і п’ять було в мене сестер...

Їхній батько Григорій Миколайович був волосним писарем – високоосвіченим сільським інтелігентом, у якого шукали захисту від правового свавілля жителі довколишніх сіл і хуторів. Його ж літературні нотатки (а це численні загальні зошити, які він згодом роздарував удячним нащадкам), починаються словами: «Хочеться писать!» Не знаю, звідки походить ця потреба Григорія Миколайовича самовисловитись. Може, серед його пращурів були талановиті особистості, кому кортіло висповідатися перед Богом і людьми небуденними словами? Схильність же волосного писаря до образного слова, неперебутня потреба писати передалася його синам – старшому Олексі, що замолоду також пробував складати вірші, ставши згодом доктором філософських наук, професором, наставником для молодших братів Дмитра і Миколи, кожен з яких згодом успішно реалізував свій літературний талант: наймолодший Микола – капітан першого рангу, що пройшов пекло Великої Вітчизняної війни, а згодом тривалий час очолював творчий колектив всесоюзної газети «Патриот Родины», – написав кілька книг з морської тематики; Дмитро ж став видатним поетом, лауреатом премії імені Максима Рильського, Лесі Українки та Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, кавалером болгарського ордена Кирила і Мефодія першого ступеня за багаторічну перекладацьку свою невтомність.
Я не випадково згадую його братів і ту атмосферу доброзичливої вимогливості, яка панувала в цій багатодітній родині. Спілкування на рівні родинної взаємоповаги і взаєморозуміння робило душу юного Митька (саме так у сім’ї називали майбутнього письменника) вразливою, уважною, доброю, щирою, співчутливою, або, кажучи одним словом, – талановитою. Безмежну доброту і щирість випромінювала мати – Ганна Давидівна, котра, загадуючи комусь із дітей якусь роботу, наперед дякувала, промовляючи:
– Піди, дитино, спасибі тобі, принеси відерце води чи врубай дровець.
Хочеться вірити, що вже в ранньому дитинстві у Дмитрика проявився талант усе бачити не так, як інші, а по-своєму: поетично, образно. Саме йому Всевишній дарував ніби ще одну пару очей, якими хлопець дивився на світ небуденно, вбираючи в душу красу довколишньої природи, народні перекази й казки, звичаї посульського краю, а ще – виховуючи в собі абсолютний слух на рідну мову, неперевершеним знавцем якої він залишився до останніх днів свого життя. Це дозволило йому на початку 60-х років стати багатолітнім керів¬ником знаменитої літературної студії, яка тривалий час паралельно зі студією прозаїків (її вів Михайло Чабанівський), діяла при видавництві «Молодь» і з якої вийшла ціла плеяда талановитих поетів: Микола Вінграновський, Іван Драч, Петро Засенко, Дмитро Чередниченко, Дмитро Онкович, Василь Діденко, Микола Сингаївський, Михайло Сіренко, Микола Томенко. Згадуються мені імена й Бориса Мозолевського, Григорія Кириченка, Анатолія Сім’ячка, Тамари і Володимира Коломійців. Бував на зібраннях студійців і Василь Стус. Хочеться думати, що студію міг відвідувати й Василь Симоненко, навідуючись час від часу до столиці з Черкас. Дмитро Григорович помітив і підтримав талант Василя Сидоренка, котрий став згодом відомим білоруським поетом. Студія мала таку велику популярність, що російські поети Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський, перебуваючи в Києві, не пропускали можливості завітати до неї. На її засіданнях панувала доброзичлива, як у хорошій дружній родині, творча атмосфера. Автори читали свої твори, самі ж вимогливо і обговорювали їх, а Дмитро Григорович, підперши високе чоло рукою і приплющивши натомлені, мудрі очі, уважно слухав. Коли всі бажаючі могли висловитися, говорив сам – і робив це так делікатно, так аргументовано й незаперечно точно, що навіть той, до чиїх віршів із його уст звучали зауваження, був радий вислухати їх і переважно з удячністю прийняти, бо Дмитро Григорович у першу чергу вмів поцінувати здобутки автора, його поетичні знахідки, оригінальні художні образи або несподівані повороти неординарної думки, а вже потім суттєво радив, як повестися з тим чи тим рядком, із тим чи тим словом.
Схильний від природи до гумору (в багатодітній родині без нього аж ніяк не можна було обійтися), Дмитро Григорович вносив веселі нотки і в кожне засідання цієї поетичної школи молодих талантів, тому її полюбляли відвідувати численні початківці. Пригадую, як він на одному з зібрань запропонував і мені прочитати свої вірші, а щоб не впадало в око наше родичівство – для об’єктивнішого обговорення представив мене сту¬дійцям під псевдонімом. Згодом же, через багато років, коли на приймальній комісії розгля¬далося питання про мій вступ до Спілки письменників, він вийшов із конференц-зали, аби надати можливість членам комісії об’єктивно поцінувати мій творчий набуток.
Сам він починав свій шлях у літературу з гумористичних творів. Його перші поетичні збірники «Осколочним!», «Будьмо здорові!», «Добрим людям на здоров’я, ворогам на безголов’я», «Зигзаг», «Хліб-сіль їж, а правду ріж» та інші були дотепними і прицільно дошкульними. А благословив його на це подвижництво в літературі незабутній Остап Вишня, сказавши напутнє слово молодому гумористові: «Уперьод, Митю Білоусе, тільки уперьод!»
Згодом Дмитро Григорович дружив і тривалий час жив поряд із ним в одному під’їзді. А якими дотепними, а то й дошкульними були його епіграми на колег по перу! Наведу бодай одну з них, присвячену Сергієві Воскрекасенку – авторові безадресних епіграм:

Епіграма в вас химерна,
Безадресна, а зубата.
Ще до автора поверне,
Не знайшовши адресата.

Його дотепність знали й шанували всі прихильники його таланту. Пригадую, якось у їхньому колі він весело зізнався, що знає, хто був автором «Слова о полку Ігоревім». Ми всі з цікавістю очікували на його сенсаційне повідомлення. Тоді він, примруживши хитре око, сказав: «Мабуть, це був... кравець, бо в тексті, пригадуєте, є такі слова: «...і покотилися ворожі голови, яко зрізані гудзики з одежини».
Вихідець із багатодітної сім’ї, він, природно, став писати вірші для дітей. А писати для них, за відомим висловлюванням, треба так само серйозно, як і для дорослих, тільки ще краще. Упродовж десятиліть виходять його численні поетичні збірочки для наймолодших читачів і користуються не тільки в них, а й у їхніх батьків неослабним інтересом: «Пташині голоси», «Лікарня в зоопарку», «Сад на Лисій горі», «Гриць-гачок» та інші, не менш цікаві й популярні.
Опікувався він творчою молоддю й на периферії. На початку сімдесятих років ув один із приїздів на Черкащину він разом із Павлом Усенком, Віктором Коржем, Василем Губарцем узяв участь в обласному семінарі молодих місцевих поетів «Сонячні кларнети». Після офіційних розмов про їхню творчість, вже біля вогнища в сосновому лісі під Черкасами, він стільки цікавого розповідав про свої взаємини з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Остапом Вишнею, Андрієм Малишком, Андрієм Головком, Юрієм Яновським, Олександром Підсухою, Олесем Гончаром та багатьма іншими корифеями української літератури, що всі були зачаровані його заопівнічною розповіддю, але ні я, ні котрийсь із слухачів так і не занотували тих неповторних оповідок. Та й сам Дмитро Григорович, скільки разів я не звертався до нього з проханням написати спогади, відповідав: «Це не на магістральному моєму шляху». Його магістральним напрямком була тоді й залишилася до останніх днів життя оригінальна й наукова творчість. Скільки дисертацій він перечитав! Скільки рекомендацій написав тим, хто збирався вступити до Спілки письменників, на скільки нових книг непересічних авторів відгукнувся! А скільки ще сам устиг написати! Його талант із кожним роком сяяв усе яскравіше. «Диво калинове», «Чари барвінкові», «Хіба Ромен не родич Рима?», «Молюся за Україну», поема про Семена Гаркушу і десятки інших книг вийшли друком в Україні і за її межами й стали надбанням української та світової літератури, пошановані престижними преміями. У його творчості на першому місці була та земля, де він народився і вчився любити її синівською любов’ю. Рідне село Курмани він згадував скрізь, де тільки принагідно можна було його згадати, завдячуючи йому й річечці, котра наповнила його вразливу душу світлими споминами на все подальше творче життя. На одній зі своїх поетичних збірок він написав, даруючи її мені: «Без тебе, річечко Суло, цієї б книжки не було!» Так міг відгукнутися про річку свого дитинства тільки справжній талант, як відгукнулися свого часу Олександр Довженко про Десну, Гоголь – про Дніпро, Петро Засенко про Альту, Борис Олійник про Трубіж...
Курмани дали світові не одного Дмитра Григоровича Білоуса. Там народилися поет Іван Чумаченко – далекий його родич, котрий, на жаль, загинув ще молодим у нищівному полум’ї Великої Вітчизняної війни; талановитий літератор і правдоборець Михайло Осадчий, що відбував багатолітнє покарання у мордовських таборах за свою неприховувану любов до України. Курмани стали місцем народження й видатного вченого зі світовим ім’ям – академіка, Героя Соціалістичної Праці Миколи Миколайовича Андрєєва – засновника науки акустики. Чи не Сула сприяла становленню його обдарування науковця?
Звідки у Дмитра Григоровича талант людяності, доброзичливості й неперебутньої мудрості? Усе це – від рідного народу, від кращих його представників, що жили (й донині, гадаю, не перевелися) в нашому селі. Хоч він рано змушений був полишити рідну оселю (після початкових класів продовжив навчання в Харківській дитячій трудовій комуні, де вчителював на той час його старший брат Олекса), та в спраглу душу увібрав стільки дитячих незлинянних вражень, стільки людської порядності, дотепності й мудрості, що їх вистачило на все подальше життя. У Харкові з бідно зодягнутого Дмитра насміхалися однолітки й старші комунари, він же на ті кпини не ображався, а весело казав кривдникові: «Смішно дураку, що вухо на боку!»
Потім була війна, тяжке поранення, госпіталь. Після одужання – робота на радіостанціях «Радянська Україна» та «Партизанка», котрі вели мовлення на окуповану Україну.
А його радіопередачі 80-х років «Слово про Слово», «Диво калинове» спрямовувалися, власне, також на окуповану російською мовою територію людських душ, особливо юначих. Передачі й справді були дивом, бо так відчувати рідну мову, так просто й невтомно вчити нас розумітися на її тонкощах ніхто ні до, ні після нього не вчив. Мало хто з українських письменників спромігся б на подібний подвиг.
Про перекладацький талант Дмитра Григоровича багато писалося і говорилося. Сам же він не раз казав, що перекладач повинен підключити своє серце до кровообігу авторського тексту – тільки тоді переклад удасться. Його досконале знання російської, білоруської, вірменської і передусім болгарської мови та літератури спонукало болгарських письменників жартівливо казати, що аби раптом їхня поезія за якихось обставин безслідно зникла, Дмитро Григорович відновив би її всю. Він справді мав феноменальну пам’ять і годинами міг читати білоруською, вірменською, болгарською мовами твори своїх зарубіжних колег.
Якось ще за піднаглядних брежнєвсько-сусловських часів він прочитав мені у своєму перекладі вірш одного болгарського поета (на жаль, не запам’ятав його прізвища), який починався рядком: «О не гнуздайте молодого коня!» Вірш так ліг мені на душу, що я попросив Дмитра Григоровича прочитати його ще й ще раз. Він читав і радів, що цей твір так впливає на мене, а отже, може повпливати й на таких, як я, «загнуздуваних коників» тодішньої невпокореної молоді. Можна тільки подивуватися, як він зміг благополучно пережити такі непрості репресивні часи, перебуваючи весь час на виду та на слуху і не поступаючись своєю честю й переконаннями. У нього не було прямих закликів чинити опір тодішній великодержавницькій системі, але особистим прикладом не прислужувати їй він формував громадянську позицію багатьох своїх вихованців. У той час була популярною російська пісня «Хороша страна Болгария, но Россия лучше всех!» Дмитро Григорович переклав її українською мовою, а вищезгадані рядки звучали в перекладі так:

Дуже гарна ти, Болгаріє,
Дуже гарна, та й усе...

Треба було мати сміливість отак тоді написати.
А згодом, виступаючи в спілчанському Будинку письменників на одній із численних літературних зустрічей, активним учасником яких він завжди був, Дмитро Григорович процитував лише чотири рядочки свого, схоже, експромту, бо якраз мовилося про наступальні дії генеральної прокуратури на молоду українську демократію, але в них відбилася вся мудрість цього небагатослівного дотепника і сміливця, його чітка громадянська позиція. Цитую з пам’яті ті рядочки:

Ой, тяжкі настали дні
Для Вкраїни-неньки:
Колись були Потебні,
Тепер – Потебеньки!

Той, хто чув ці блискучі, дошкульні слова, може пригадати шквал аплодисментів на адресу їх автора, до яких кожен долучив гарячий плескіт і власних долонь.
А його однозначна категорична підтримка цілісності Національної Спілки письменників України під час розкольницької веремії за сценарієм Адміністрації колишнього президента була прикладом для багатьох, хто коливався у своїй невизначеності.
Я вельми шкодую, що Дмитро Григорович не дожив до помаранчевої революції, яку своїм непідкупним, впливовим словом наближав. Його ж вихованці, певен, проголосували за Віктора Ющенка – славного Білоусового земляка.
По сусідству з Ющенковою Хоружівкою є село Кулішівка, де споруджено пам’ятник мамонту. На його чотирьох чавунних площинах викарбувано тексти, один із яких гласить: «На этом месте была граница между Польшею и россией». Польща написана з великої літери, Росія – з маленької. Пояснюють це тим, що граф Головкін, кому належали тамтешні землі, був прихильником Польщі. Коли цей пам’ятник після реставрації відвідав гурт учасників районного Купальського свята, Віктор Ющенко зауважив: «Польща є, Росія є. А де ж була Україна?» Дмитро Григорович через деякий час написав вірш, відповів¬ши на поставлене Ющенком запитання: вона зберігалася в людських душах. Так написати міг тільки той, хто проніс через усе своє життя часточку тієї України, яку увібрав у душу ще в дитинстві. Вона живить справжній талант, робить його незгасним, що й засвідчив Дмитро Григорович усім своїм довгим подвижницьким життям.
Яким же він був, цей непересічний, різнобічний талант? Невтомним. У нього все пережите перебувало в активній, оперативній пам’яті. Будь-якої миті він міг згадати те, що хотів, і з такими подробицями, яким би позаздрив і молодий розум. Він не користувався дорогими блокнотами і золотими перами, а писав золоті слова олівчиком на окремих, згорнутих учетверо, аркушиках паперу, які завжди мав при собі. Прилітна думка наздоганяла його скрізь. Він постійно був зосереджений внутрішньо на черговому своєму творчому задумі. Його працьовитості і її результативності можна було по-доброму позаздрити з бажанням повчитися в нього цій внутрішній зібраності. Він був людиною енциклопедичних знань. Із його переселенням у вічність перейшов у небуття цілий світ літературних відкриттів і нездійснених пошуків. При всій невтомності його наполегливої праці він оприлюднив, зреалізував лише незначну частку своїх творчих намірів. А скільки ж могло народитися неповторних дивотворів! Із ним можна було розмовляти на будь-яку тему. Він знаходив розуміння й спільну мову з поетами і прозаїками, академіками й селянами, вчителями і учнями, українцями і росіянами, білорусами й болгарами. Його схильність до вивчення їхніх мов давала привід жартувати на його адресу: «Дмитро Григорович вивчив би й мову птахів та звірів і переклав би на свою, білоуську». Може, він ті мови й знав. Його вірші про птахів і звірят є своєрідними перекладами з тих ймовірних мов на дитячу, збагачену образним мисленням і поезією казки.
Запам’яталися мені спільні поїздки з ним на міжнародні Шевченківські свята, що відбувалися щороку в різних областях України. Він безмежно радів, що Шевченківське свято на його рідній Сумщині так неповторно й оригінально було організоване, так незабутньо пройшло. Пригадую, коли після урочистостей наш автобус від’їжджав до Києва, його супроводжував загін слобожанських козаків на конях.
Був Дмитро Григорович особливо зворушений під час перебування на Рівненщині, під Берестечком, у святих тамтешніх місцях, пов’язаних з визвольною боротьбою україн¬ського народу і щемкою вітчизняною історією.
Та найзворушенішим він почувався в рідних Курманах, біля могил своїх батьків, на пам’ятничкові яким було викарбувано, певно, за його пропозицією і спільною згодою рідних: «Шана і дяка трудівникам щирим». Невтомним, щирим трудівником він був упродовж усього свого життя на ниві української літератури. Його відповідальність перед своїм багатогранним талантом і рідною мовою – цим справді калиновим і барвінковим дивом – була безмежною. Він часто бував на Сумщині, й коли дозволяли обставини – обов’язково навідувався у рідні Курмани. Для нього було потребою вдихнути на повні груди запашне повітря рідного краю, омити спраглу нев’янучу душу то щемкими, то сяйними спогадами свого незабутнього дитинства. Його з нетерпінням чекали в школах, училищах, коледжах, вищих навчальних закладах. Молодь була його улюбленою співбе¬сідницею. Коли він починав розповідати, не хотілося зупиняти його, хоч ці виступи іноді зашкалювали за відведений для нього час. Він був майстром несподіваних блискучих екс¬промтів. Дехто заготовляє їх удома. Він же був жвавим співбесідником, можна сказати навіть, генієм спілкування. З ним, біля нього, в його товаристві було легко й повчально. Ніколи не вдавався до балагурництва, до зубоскальства. Йому не було притаманне зазнайство. На початку розмови він завжди ставав на один рівень зі співбесідником, піднімаючи його потім до свого світоглядного, інтелектуального, поетичного, філософського. Ніхто не зможе закинути йому в докір, що він ставився до когось зверхньо. Завжди доброзичливий і порядний, він був неоціненним порадником і другом для багатьох, хто опинявся в колі його уваги. Олесь Гончар якось зізнавався, що після того, як Дмитро Григорович, працюючи у повоєнні роки літконсультантом у журналі «Вітчизна», прочитав першу частину його «Прапороносців», жоден його в подальшому написаний твір не йшов до друку, поки його не прочитає Білоус. Його вміння шанувати чужу працю було феноменальним. Тому так невтомно він опікувався долею молодих літераторів. Наша Спілка письменників має численну когорту блискучих поетів, котрі увійшли в літературу з легкої Білоусової руки. І вони безмежно вдячні йому, бо його добра і щира душа відчула, помітила і підтримала паростки таланту в кожному з них. Пригадується, на одному з засідань приймальної комісії розглядалося питання про прийом до Спілки відомої нині української поетеси Людмили Тараненко. На певному етапі обговорення комісія несподівано засумнівалася. Тоді Дмитро Григорович встав і прочитав напам’ять один із найкращих її віршів, звернувши увагу на творчі досягнення поетеси, закликаючи не акцентувати на якихось несуттєвих невправностях початкуючого таланту, – і її було прийнято, як і багатьох інших, за кого, як за своїх творчих дітей, переконливе слово казав цей мудрий і щедрий на добро чоловік.
Шкода, що його немає вже серед нас. Але Слово його з нами. Воно живе, воно діє, бо воно за суттю своєю – дієслово, тобто дієве слово. Він залишив по собі десятки цікавих, потрібних, нестаріючих книжок. А ще – свій великий багаторічний літературний архів. За кількох переїздів із квартири на квартиру він зберігся у нього в ідеальному порядку. Якось, коли він ще мешкав у тіснуватій квартирі на Червоноармійській вулиці Києва, я завітав до нього на гостину. Він запропонував мені прочитати добірку віршів Наталі Білоцерківець, котра тільки-но входила в літературу, а сам заходився годувати голубів, що жили в нього на балконі. То був живий спогад для нього про рідні Курмани, де його брат Павло, а мій батько, кохався в своїх турманах. Я нагадав Дмитрові Григоровичу про свого школярського листа з першими віршами, надісланими йому на праведний суд. Він вийшов на хвилину до іншої кімнати і, заходячи, мовив: «Ось твій лист!» Той архів нині потребує великої уваги й невтомної роботи. Бажано було б видати «Вибране» Дмитра Григоровича, а ще спогади про нього. Це була б книга шани людині, котра все своє довге подвижницьке життя присвятила невтомному служінню її величності – Літературі, книга поваги до сивочолого словопоклонника і моволюбця.
Моя ж удячність йому особлива. По його віршах я вчився читати – не тільки складаючи слова з окремих літер, а й зазираючи за кожне слово. Я ще в дитинстві помітив, що у слова є потойбіччя, – і це було для мене справжнім відкриттям. Про те, що це називається підтекстом, я дізнався згодом. Для себе ж я йменував його затекстом. І коли сам погорнувся душею до рідного слова, намагався писати так, щоб те, що було в мене за душею, не тільки наповнювало слова, а й опинялося за словами. Дмитро Григорович при кожній нашій зустрічі просив мене: «А ну, катай напам’ять гуси!» Я читав нові свої вірші, а він делікатно вказував на незначні мовні огрішки, за що я безмежно йому вдячний.
Я не закінчував ніяких літературних курсів. Для мене, як і для багатьох українських поетів упродовж усього життя Дмитра Григоровича, вищою літературною школою була його творчість і безпосереднє спілкування з ним. Микола Томенко, один із вдячних шанувальників його Слова, у літературно-критичному нарисі про Білоуса пише: «Його робочий день надзвичайно ущільнений. На столі – рукописи, книги, журнали, газети. Українські, російські, болгарські. Словники й довідники. Сивий господар заклопотаний як завжди – адже стільки задумів, стільки планів! Так хочеться зробити якомога більше для свого народу...» Він встиг зробити надзвичайно багато. Але не все, що було на його творчому магістральному шляху. Залишилися на столі (справжнього письмового в нього, здається, ніколи не було, він писав за звичайним обіднім чи кухонним столом або на коліні, переважно олівцем, дозастругуваним буквально до краю) недописані вірші, недочитані книги, недорецензовані чиїсь дисертації, відгуки на нові поетичні збірники багатьох авторів, чиїм словом він упивався. Він, як і Павло Загребельний, був невситимим читачем. Читаймо ж і перечитуймо його тепер ми так, як він читав наші книги: уважно, шанобливо, з глибокою вдячністю і сяйною радістю за кожне сповідуване неперебутнє слово.

ДМИТРО БІЛОУС

«ТО БОЛГАРСЬКИЙ Є ПОЕТ...»

ІЗ ВИСТУПУ ПЕРЕД ЗЕМЛЯКАМИ У РІДНОМУ СЕЛІ КУРМАНИ У ДЕНЬ СВОГО 75-РІЧЧЯ

Ми болгарів запитали:
– Білоуса ви чували?
– Ну, какъв тук е секрет?
Той е български поет!

Василь Шукайло

Буває в житті, що якась ніби звичайна подія може круто змінити твій шлях. Навіть телефонний дзвінок, як було це й зі мною, коли я був молодшим, але вже членом Спілки письменників, уже в мене були й книжки... Раптом – телефонують на квартиру: запрошує голова Спілки письменників України на серйозну розмову. Це було в п’ятницю, а прийти треба було у понеділок. Я спитав секретаря: «З якого приводу?» «Прийдете – дізнаєтесь». Тоді в критиці побутувала упередженість, тож критика могла бути й несправедливою. Думаю: «Може, мене покритикували, а я не знаю?»
Терпляче жду.
Приходжу в понеділок – сидить голова Спілки, сидять його заступники, у голови якийсь папірець у руках. Я питаю: «З якого приводу мене запросили?» А він каже: «До нас їде із Болгарії письменник Іван Давидков вивчати українську мову і літературу, а нам треба когось послати до Болгарії, щоб перекладав літературу болгарську. От ми вирішили послати вас». Я кажу: «Дуже почесне завдання, але чому саме на мене випала ця місія?» «Ну, ви перекладали вже байки Крилова, вірші Пушкіна, Некрасова, ви вмієте це робити, відгуки в пресі про вас хороші... Отже, вивчите болгарську мову й будуте перекладати». Я кажу: «Пробачте, я вже у літньому віці, не в студентському. А що, коли мені не даватиметься болгарська мова?» Голова Спілки, його заступники переводять усе на жарт: «Ну що ж, ви маєте вищу філологічну освіту. Якщо Вам не даватиметься болгарська мова, то ви до наших слів, українських, будете додавати як та то, і це вам буде болгарська мова».
А там справді така мовна форма існує.
Я погодився. А договір між Болгарією і Україною складений був на півроку, і мені треба було 31 грудня вже бути в Болгарії. Отож, я в останній день того року поїхав туди. Мене зустрів болгарин, який знав, що я вивчатиму їхню мову й літературу, і приніс у готель отакенну купу книжок: словників, підручників. Каже: «Вам сподобається наша мова, вона дуже красива. У нас немає відмінків. Їх замінюють прийменники. Коли кінчається слово на такий звук, то вимовляється так, а на такий – то інакше. У нас дуже розвинене дієслово. Маємо вісімнадцять форм дієслів». (Я ж подумав: «Могло б їх і менше буть. Це ж доведеться вивчати аж вісімнадцять форм!») «Коли ви були свідком події, то в одному часі розказуєте, коли не були – в іншому часі...»
Це все говорилося мені того ж дня, коли я тільки-но приїхав, зійшов із поїзда. Цей болгарин переді мною хилитається, як у сивому диму. Я стомлений і думаю: «Бідний чоловік! Він вірить, що я все це засвою, що я його знатиму?»
Мені так жалко його стало!
Він пішов, а я, поспілкувавшись, признаюсь перед вами, навіть злякався й подумав: «Що я буду робить? Я ніколи цього нічого не засвою, а дав згоду вивчити болгарську мову». Та що вдієш? Бачу, заснути не можу, треба вийти надвір, пройтися: може, хоч голова перестане боліти.
Виходжу. Бачу – один ялинку несе, другий – іграшки, третій – хрестовину для ялинки. Вони про щось перемовляються. Я прислухаюсь до слів, але нічого не можу зрозуміти: все зливається в один гул і звучить для мене так: ала-ала-ала-ала-ала-ала-ала... Йду, намагаючись не завернути в якусь вулицю, щоб не заблукати. Раптом чую: хтось мене по спині дубцем як ударить! Озираюсь. «Що таке?» Бачу – дітки стоять переді мною і щось говорять скоромовкою, а що – не второпаю. Що вони від мене хочуть? Не можу зрозуміти. Аж тьотя якась іде повз нас. Вони й її дубчиком торкнули, проказавши ту ж скоромовку. Дивлюсь – вона дістає з кишені якийсь їм подаруночок. Я здогадався, що це, мабуть, у них звичай якийсь такий. І справді. Виявилось, що це традиційна кизилова гілочка зі штучними квіточками. Ну, коли я побачив, що жінка щось роздає, згадав, що в мене у кишені сувеніри є – значки, монетки. І от цим самим діткам, що коло мене лишились, я дарую, а ті, що до тьоті побігли, вертаються й розглядають колосочки на гербі. «Одкадесте?» – тобто, звідки, питають. Я кажу: «Київ, Україна». «А-а, Украйна!!!» Вони зразу ж повисають на моїх руках і ведуть мене, питаючи, куди мені треба, до якого готелю. Так я придбав там перших своїх друзів...
Болгари так люблять свою мову, так у ній кохаються, що коли дізналися, що я приїхав вивчати її, просто ждуть, що од мене вже якесь слово болгарське почують. І запитують: «Ну, ви вже переконалися, яка красива наша мова, чуєте, які слова у нас гарні?»
Минає два тижні, три тижні. Болгари у вічі мені заглядають: коли ж уже випурхне з моїх уст перше болгарське слово? Ну, що мені робити? На вітрини дивлюсь, читаю написи, але їх так одразу не запам’ятаєш.
Через деякий час приходить той болгарин, що мене зустрічав, і каже: «Ми вас запрошуємо на ювілей письменника-класика». А той письменник дуже любив Шевченка, Марка Вовчка, я його знав. Болгарин продовжує: «Вам доведеться виступити там від імені україн¬ського народу, українських письменників із промовою». Ну, подумав я, це мені буде якраз нагода показати, що вже зацікавився болгарською мовою, тож зроблю їм сюрприз.
Думаю по-українському, а слова підставляю болгарські, щоб хоча б початок промови сказать по-болгарському.
Склав промову, приходить до мене цей болгарин, я з такою гордістю йому показую й хвалюся, що своєрідний сюрприз хочу зробить. Болгарин подивився на текст та за голову як схопиться: «Слова ви попідставляли правильно, але в нас немає таких словосполучень. Аби ви оце так сказали, там би реготалися, бо так по-нашому не говорять».
Я попросив його поправити. Він допоміг вибудувати всі речення, розставив наголоси на словах і навчив правильно вимовляти їх. Поки це відбувалося, я збагнув, що знаю цей текст напам’ять.
Приїжджаю на урочистості. Вітають ювіляра одні, другі, треті, мені ж надають слово під кінець. Виступаю останнім. Вийшов на трибуну – і як чесонув по-болгарському! Вони очі витріщили: з іншої країни людина, а вже так знає їхню мову! «Віншуймо нашого друга! Він знає болгарську мову!» Вітають, підкидають мене. Я бачив, яка була мені шана, але не знав, що це незабаром вийде мені боком. І ось у який спосіб.
Їдемо назад, зі мною болгарський поет Ботєв, їхній композитор Попов. На шосе нас переймає гурт дітей, показують, щоб ми зупинилися. Стаємо. Вони питають: «Ви одержали нашу телефонограму? Ми вас запрошуємо до себе, бо в нас найкращі пришкільні ділянки і врожай найвищий у Болгарії з тих ділянок маємо. Ми хочемо українському гостеві показати наші ділянки».
Ведуть. А це вже весна, є перші проталини, уже стримлять позабивані кілочки, і на кожному – картонна табличка з написом і малюнком того, що там ростиме. Я бачу – написано: репічка, а намальована редиска. Намальовано помідор, а підписано – томат. Огірок намальовано, а підпис незнайомий. Ну, я ж приїхав вивчати болгарську мову, запам’ятовую її слова – і це мені допомогло. «А тепер ходімо в клас – ви поговорите з нашими дітками», – гостинно запрошують господарі. Заводять мене до класу. А він великий, більший, ніж класи у нашій Курманівській школі. Я заходжу. Таких дітей я зроду не бачив: дуже малі. Із-за парт самі личка виглядають, як кнопочки. Діти жваво між собою перемовляються, оченята світяться. Болгарин тільки-но оголосив, що до них приїхав український гість – поет Дмитро Білоус, як зразу ж звелися дитячі рученята і в загальному гаморі вчувається часто повторюване слово гатанка. Я вслухаюся в дитячий щебет і думаю: що воно за гатанка? А болгарин каже, що діти питають, чи можна українському гостю загадать загадку? Вони чекають, то ви згодні, чи ні?
Я кажу: «Хай задають». А одна дівчинка аж підскакує: дуже хоче загадати загадку. Болгарин каже: «Ну, давай!»
Та встає і мов горохом об стінку як сипоне скоромовкою по-болгарському, а наприкінці питає: «Што єто?» – з наголосом на останньому «о». Ну, як же я скажу, «што єто», коли я не чую, де кінчається одне слово, а де починаєтьсмя друге. Що його робити? Не стану ж я їм пояснювати, що тільки недавно приїхав сюди й ще не знаю мови. Доросла людина, а не може дитячої загадки розгадать. Що робити?
І раптом зблиснуло мені в голові. Кажу: «Повтори, будь ласка, повільніше». На щастя, я по-їхньому це вмів уже сказати: побавно, побавно... Дівчинка повторила повільніше: «Бяла, бяла ліхіца, чарна, чарна пшеніца...» Я вловлюю, що це щось біле-біле, і чорна-чорна пшениця. Знаєте ж по собі, як буває, коли викличуть до дошки, то здається, що знав-знав – і забув. Несподівано мене осяяло: на табличках, причеплених до кілочків на грядках, було й слово: ліхіца. Ліхіца репічка, ліхіца томат... Земля розкреслена на квадрати. Я здогадався, що ліхіца – це грядка. Коли я згодом повернувся з Болгарії, то переклав цю загадку так:

Біла-біла грядка,
Чорненькі зернятка.
Ми очима їх збираєм,
В голові їх розминаєм.
Хліб із того млива —
Для душі пожива.
Що це таке?

Вдумаймось, що мудрий болгарський поет знайшов спосіб укласти дитині думку, що книжка – це духовний хліб. Ось боротьба з бездуховністю!
Тоді ж, у класі, я сказав: «Книжка!»
Боже мій! Як зраділи вони за українського гостя! Догори руки тягнуть, на парти лягають, ревуть: «І я хочу українському гостеві загадать загадку! І я! І я!» А український гість стоїть і думає: «Та й одної для нього було б досить!»
Та діти тягнуть руки, просять.
Болгарин каже хлопчикові: «Давай!»
І так, як ота дівчинка горохом об стінку сипонула, цей як з кулемета випалив болгарський текст і на завершення запитав: «Што єто?»
Я знову попросив повільніше повторити. Схопив образ, що з-під зубців щось виходить, якась строчка. Почав перебирати болгарські слова зі свого невеликого запасу. Згадалося, що на вітрині бачив написане рокля, а це, виявляється, сукня, різа – сорочка. Я здогадався, що з-під зубців виходить якийсь шов. Ця загадка також легко розгадується, якщо немає мовного бар’єру.

Певну я ознаку маю:
Всіх людей я одягаю.
Хай рукою лиш мене
Чи ногою хто крутне –
І з-під зубців піде строчка,
Вийде сукня чи сорочка.
Одягаю всіх довкола,
А сама сиджу я гола.
Маю лиш, як ніч настане,
Покривало дерев’яне.

Це – про швацьку машинку.
Все це я розповів для того, щоб ви не боялися, коли вам трапиться щось незрозуміле. Треба зосередитись, обдумати і спитати. Тут теж був один секрет. Річ у тому, що коли я виступив болгарською мовою, то тамтешні журналісти зраділи за українського гостя і написали в газетах, що він уже полюбив їхню мову і вже виступав по-болгарському. А газета прийшла в ту школу, де був зведений урок ігор: зійшлось два класи – один клас іншому загадував загадки, а коли прибув український гість – вони й його вирішили втягнути в свою гру, щоб йому було не скучно. Я дивився на дітей і думав: «Ти диви, отаке мале, а вже знає болгарську мову, я ж, доросла людина, не знаю». Тому я наполегливо вивчав її і на слух, і за підручниками...
На завершення скажу, що відчуваю вашу велику переоцінку моїх заслуг. Але розумію, що всі ви любите українську мову, і виходить так, що любов до мови переноситься й на мене. Це мене підбадьорює, вселяє в мене віру. Я дякую вам за це і постараюся працювати невтомно. Вдячний і за надання мені звання почесного громадянина Курманів.
Я завжди був з вами, завжди буду і пишатимуся тим, що я син цієї землі, якій зичу благополуччя від щирого-щирого серця.

Записав Григорій БІЛОУС

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2005 р.