журнал "Вітчизна" №3-4 2009 року

МИКОЛА ТЮТЮННИК

НОВЕЛИ

НА ПРИЗЬБІ

Баба Саня день крізь день длубається на городі. Коли б не глянув – крутим коромислом гнеться над картоплею або огірочками: то поливає, то жуків колорадських збирає. Закутана в темну хустку, кінчики якої стирчать на потилиці, неначе заячі вуха, навіть не чує, коли хто й озветься:
– Драстуйте, бабо!
Все маха тією сапачкою, все перебирає почорнілими пальцями зелене бадилля, де козакують жовтенькі розбійники. Тож нехай не ображаються добрі люди – не до розмов, не до балачок.
А на призьбі сидить дід Семен. З бабою вони майже ровесники, але оᬬ¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬личчям дід на диво моложавий, майже без зморшок і повненький, хоча не тільки голова, а й брови давно біліші від снігу й стирчать над голубими лукавими оченятами, як дві пір’їнки з рожевої подушки.
Дід у брилі, а на ногах кирзачі. Бо хоч сонечко й доймає, а ноги все одно мерзнуть. Для рівноваги обперся долонями на костур, а зверху ще й підбо¬ріддя вмостив.
– Са-аню, – інколи гнусаво й наче аж нехотя промовляє він. – Чу-є-єш?
Баба, звичайно, не чує. Длубається.
І все ж коли-не-коли погляне з-під ліктя в бік хати і, не полишаючи роботи, швиденько так проторохтить:
– Сиди-сиди, проклята душа! Ти в мене восени посидиш. Ти в мене посидиш! Приїдуть діти – тільки мене й бачив! Хвате, погодувала, спробуй тепер сам...
Дід бабиних слів не чує, але бачить, як вона енергійно киває головою – лається. Тоді він робить зусилля, підіймається на ноги і, прислухаючись, як потріскують у колінах кісточки, прямує до хвіртки.
Вже з вулиці, через паркан, знову озивається до баби і, не сподіваючись на відповідь, крутить велику безсоромну дулю.
– Са-аню, на-а тобі-і...
Баба, як серцем чує, з болем розгинається, підносить долоню до лоба, як ото Ілля Муромець на славнозвісній картині, і поглядом шукає діда.
– О, вже подався, старий волоцюга! Вже подався, старий п’яниця! Це ж, мабуть, і дулі крутив. Ну нічого, прийдеш ти додому.
Дід, як стара гарба, крекчучи, хилитає через дорогу, згрібаючи чобітьми сіру пилюку. І ноги вже давно не слухаються, і чоботи порозлазились... А колись же було! Навіть влітку носив у кишені спеціальну ганчірку. Прийде до клубу, стане в куточку й ну чоботи натирати І щоб ні пилинки, ні соломинки. Тільки що підошви не вилизував. Це він після війни в комбата свого перейняв, коли служив у нього ординарцем. «Запомінай, Цимбал, – повчав комбат, – женщіни не любят нєаккуратних. Содержи в ідеальном порядкє прєждє всево сапові і прічьоску. Всю остальноє пріложится».
Слухав і мотав на вуса. Хоча й вусів ще путніх не було, і зачіски нормальної. Підстригали солдати один одного трофейною машинкою, яка, мабуть, і досі служить гвардійській Н-ській частині, а ось підрівняти потім чуба тями не вистачало.
Дорога в діда одна – до лавки. Правду ж кажуть: звикне собака за возом бігати – й від саней не відчепиться. Змолоду просидів тут з чоловіками й тепер як магнітом тягне.
Баба вже терпіла-терпіла, а потім і терпець увірвався. Прийшла якось з поминів, розплакалась.
– Господи! Вмирають люди, так за ними й сусіди плачуть. А Домаха вже голосила, так я й не знаю, де вона і слів таких навчилась. І соколиком згадувала, і як тільки не згадувала! А як же мені тебе згадувати? Які ж мені слова кричать? Та ти ж зроду мені ні в чому не допоміг. Та ти ж зроду собі борщу в миску сам не насипав! Та ти ж тільки й знав, що півнів своїх з глини ліпити та дітворі роздарювати-и. А щоб якусь копійчину-у в ха-ату-у...
Воно, може, і так. Що вже тієї глини перемісив, так іншому й не снилось. Після війни все село з його полумисків їло. Старі люди й тепер його посудом користуються. Бо хіба ж із тієї склянки молока нап’єшся? А півні що, на півнів він тільки в останні роки перейшов. Коли вже почало руки крутити. Першого ж, красеня, директор школи вже через тиждень до шкільного музею забрав. Це ж не півень, це ж якийсь курячий полководець вийшов!
Одвідтоді й почав виносити свою продукцію до лавки. Принесе, виставить півників на лавчину, одного, може, і продасть, а решту роздарує. Чи ти ж будеш з того голопузька малого гроші брати? Ото бабі й не до душі. «Заро¬бітчанин»! Аби людям на сміх.
А чи йому ж гроші – йому ж увага потрібна. Покладе долоні на маленькі голівки й не надивиться. Якби ж діточки не заїхали галасвіти, то й свої б онучата були поруч. Може б, якесь теж забажало гончарної справи навчитись. Бо що ті криштали! Що те скло? Глина – ось святій землі сестричка. Її Господь-Бог, мабуть, і створив на радість майбутнім гончарям...
Біля лавки ще нікого. Ось поверне сонечко навзаходи – тоді посходяться. Хоч там і брати чортма-чого, а щовечора товчуться, може, щось та й завезуть.
Сів на лавчину, поставив поперед себе костура, поклав долоні.
– О, вже й сторож наш прийшов! – весело сказала продавщиця Галька, з’являючись на ґанку. – Тоді на замок не закриватиму. Посторожуйте хвилинку, додому збігаю.
По вулиці промчав грузовою Дмитро Горбенко. Та хоч би пригальмував, ледащо! Таку куряву підняв – світу білого не видно! Свиня та й годі! А ще дзеркальце почепив, як культурний.
Дід Семен дивиться вслід машині й похитує головою. Підкотило на велосипеді якесь хлоп’я.
– Діду, а чого лавка зачинена? Придивився дід – руде та беззубе.
– А ти чиє? – спитав, наче про курча.
– Петренків! – аж зраділо, сподіваючись почути від діда щось цікаве. – Он, біля голови живемо.
– Це ж якого Петренка – Цигана чи Безрукого?
– Та ні-і, – сміється, пригадуючи, що старі люди краще пам’ятають один одного за вуличними прізвиськами. – Лапка-а.
– Ага-а, тоді передай своєму батькові від мене уклін. Пойняв? Так і скажи: дід Семен уклін передав.
– Ага, скажу.
– Скажи-скажи.
Дід живе ще за старими поняттями та законами. Йому здається, що коли це курча передасть батькові дідів уклін, той одразу зрозуміє натяк, виламає добру лозинку і так відходить по сідниці, що до нових віників запам’ятає, як зі старими людьми не вітатися.
Хлоп’я крутить туди-сюди руль і погляда на діда: ще чогось чекає. Ну що ж, нема людей, то можна й з пуп’янком погомоніти.
– А в тебе ж свистун є?
– Який свистун?
– Та півник такий, глиняний. Я колись продавав.
– Так ви це і є – дід Свистун?
– Хто, я свистун?! Ах ти ж, розпросукиному синові...
Скочило на велосипед і гайда вулицею! До педалі ледь дістає, стрибає через раму своїм гузенцем – туди-сюди, туди-сюди...
У діда відвиса щелепа – сміється.
Повернулась Галька.
– Нікого не було?
– Та був тут один, за канхветами приїздив.
– Ох-хо... Які там канхвети? Де вони зараз візьмуться?
Ще не вечір, але вже і не день, сонечко не пече, а гріє, і можна сміливо, не мружачись, дивитись на його усміхнене личко.
Дід розгинає спину, тулиться нею до нагрітих за день дощок, якими обшита лавка, і з задоволенням вдихає запах гарячого дерева.
Звідкись узявся вітерець, перегорнув біля ґанку папірці та недокурки, а старому вже здалося, що так по ногах і пройшовся!
Підходять жінки.
– Здоровенькі були, діду!
Торкнувся у відповідь пальцями бриля, закивав головою.
– А де ж ваші півники? Чи вже роздарили?
– Глини нема. Казав хлопцям, так забувають.
– Дивіться, баба знову буде лаятись.
– Нехай собі лається. Вже недовго лаятись.
– Чи помирать зібрались?
– А що ж ти думаєш? Вже, слава Богу...
– Живіть ще. Он на Кавказі, кажуть, по сто й більше год живуть.
– Так то ж на Кавказі.
– Діду, слухайте! До чого ж, кажу, сусід у вас уважительний, так я прямо й не знаю!..
– Який сусід?
– Ну що у Вертепихи квартирує. Учитель! На вулиці зустріла й питаю: товаришу Шалопайчик, чи у вас не знайдеться газетки з тиражем? Є, кажу. Пішов у хату, виніс. Правда, виграшу й близько не було, а от що уважительний, то уважительний.
– А як-як, ти кажеш, його назвала? – перебиває жінку друга.
– Кого – Шалопайчика?
– Якого Шалопайчика?! Дурочка! То ж його так дражнять!
Спочатку навіть не повірила. А тоді притиснула долоню до рота, очі під лоба!
– Чого ж ви мовчали?
– А ти хіба питала?
– Та квартирант-то у неї уважительний, – встряє в розмову ще одна жінка. Вона не сідає, весь час топчеться, схрестивши руки на грудях, і надіта на руку чималенька сумка, як на припічку, лежить у неї на животі. – А от синок не дуже. Їде вчора вулицею на підводі, а я й питаю: чи ти не дуже спішиш, Шурко? Бо саме хотіла від свата Петра шихвер привезти. Так що ж ви думали? І не глянув! Мені, каже, в кабіні нічого не чуть. Перетягнув бідну коняку батогом і поїхав!
– А яка на підводі кабіна? – не второпала одна. Засміялись.
– Так про що ж і мовиться! Яка ж там кабіна? Насміхнувся, лобочос, і поїхав.
– Воно там і молодший такий росте. Якось проходе мимо нашої хати і матюкається – нехай Бог відводить! А тоді побачив мене та: це я, тітко, співаю.
– Як? Співає? От сук-кин кіт, – засміявся й дід Семен.
– В кого ж воно навчилось?
– О-о! Та чи ні в кого? Там же Іван такий, що й слова без цього не скаже. Сама Вертепиха розказувала: назбігається хлоп’ят, щоб на конячці покатав, а він зразу: а матюкаться ж умієш? Ану матюкнись! Тільки до-обре матюкнись, щоб я такого й не чув. А то ж не повезе.
– Ну й що?
– Та що – матюкаються. А він стоїть, регоче.
– Господи, яких тіки дурнів...
– Та мало того – потім ще й хвалиться: довіз їх, розказує, до мельниці, хотів висадити, а одно хлоп’я як укриє мокрим рядном, так я, каже, ледь з підводи не випав! Так ти що ж, бісів сину, ото так на дядька?! Нє-є, то я щоб коняка не спинилась...
Підходить черга, і жінок кличуть у лавку.
– Ну сидіть, діду.
– А що мені ще робити, – відповідає ДІД Семен, і знову, тепер уже на прощання, торкається пальцями бриля.
Залишившись сам, ВіН згадує про бабу Саню й сумно поглядає в бік свого двору. Ну нащо було дратувати та ще й дулі крутити? Ото вже правда: не було розуму змалечку – і на старість не буде. Довбеться, годує – то й мовчав би собі потихеньку. Так ні: не вспіє стара слово сказати, а він їй – десять!
І отак все життя! А любив же! Колись, як захворіла, то за десять кілометрів до хвершала на руках ніс. Та хоч би в годинку, а то вже наприкінці літа, під осінь, по слизькій дорозі. Звідки та й сила взялась.
І вона ж, крім нього, нікого в світі білому не бачила. Як побрались, так і подруг усіх своїх розгубила: ніколи-ніколи, Семен ось-ось з роботи прийде. А сама ж і з роботи біжки, і від батьків (заскочила по дорозі) біжки. Двері відчиняться, так наче то не Семен, а саме сонечко в хату входило.
Господи, і куди все це дівається!
– Ох-хо, скіки не сиди-и...
Дід важко підводиться і намагається розігнути спину: трісь-трісь-трісь...
Брешуть, бісові діти, – яка там в чорта лисого може бути сіль?! Та її, було, за літо по цілому пуду з потом виходило, сорочки не витримували, розлазились. Звідки ж там ще якесь отложеніє?
Відійшовши від лавки, дід поглядає в той бік, де над жовтим у передвечірній імлі обрієм зависло сонце. Аж задивився, неначе бачить востаннє.
ЖіНКИ, що саме розходились з лавки, і ті звернули увагу.
– Що це там дід Семен побачив?
– А хто’на. Стара людина...
До свого двору дід заходить посміхаючись.
– Битись не будеш, бабо?
Баба й рада б гримнути, та вже перегоріло.
– Що – прийшов? – робить ображене обличчя. – І не стидно ото? Вештається, наче йому двадцять год. – Кхе-кхе.
– Ровесники, бач, усі давно по хатах, а його все-е до лавки тягне. То хоч з півниками своїми сидів, а зараз... Чи медом воно тобі там намазано?
– Кхе-кхе.
– Що - кхе-кхе? Тіки й знаєш, що кхе-кхе. Їсти будеш?
– А що там їсти?
– Що насиплю – те і їж. Ти диви, якій маніжений.
– Тоді насипай.
Дід радіє, що сьогодні його прогулянка не закінчилась прочуханкою, сідає на своє улюблене місце, на призьбі, і чекає, коли баба зготує вечерю.
З городу тягне вологістю й кропом. Під легеньким вітерцем шелестить листям стара яблуня, м’яко, як об подушку, б’ються переспілі яблука. Десь за городами, у ручаї, що біжить через усе село, задзвеніла й сама того засоромилась жаба.
Тихо, спокійно... Жити б і не вмирати.

Але вже на Покрову діда не стало. Відлетів, як отой журавель. У які, знати б, далекі краї?
Поховавши його, баба Саня ще дужче зігнулась. Тепер вже вона частенько сидить на призьбі, дивиться на двір і – скільки видно – на село дідовими очима.
– Ну що, бабо, знайшли, що на похоронах причитувати? Знайшли, що кричати?
– Ой, знайшла, дитинко моя! Знайшла. Я йому й живому таких слів не говорила. Наче й не було нічого поганого. І сниться зараз чи не щоночі. Неначе несе мене в сусіднє село до хвершала, а воно ж дорога розбита, слизька... Сам весь, бідненький...
На цьому слові баба завше замовкає, кривить губи і, махнувши сухою долонькою, притискує її до рота.

ХРЕСТИК

Вечоріє. Липну до вікна й ніяк не можу дочекатись бабусю з роботи.
У хаті вже споночіло, попід столом і ліжком вмостились кошлаті тіні, та ще й за спиною, здається, хтось причаївся й, знущаючись, холодно дихає в потилицю.
Боюсь і поворухнутись!
У віконце видно лише провулок, що веде до колодязя, і тільки притиснувшись щокою до шибки, навскоси можна побачити дорогу на поле, звідки ось-ось повинні з’явитись бабуся.
З горища долинає сумне виття: бабуся кажуть, що то вітер. Але чого ж він вдень, коли сонечко й видно, так не виє?
Мерзне щока й хочеться плакать.
Я починаю терти кулаками очі, бо вже несила терпіти страх перед чимось невідомим, а тому й невимовно жахливим, але тут долинають кроки, й уже справжньою музикою здається мені сухе рипіння сінешних дверей.
– Бабусю! – кидаюсь назустріч.
Але входять не бабуся, а височенний чоловік у чорному вбранні, на грудях якого холодно блищить великий і, мабуть, важкий хрест.
– Мір дому сєму, – говорить несподіваний гість і, перехрестившись на ікону, сумно оглядає наші вбогі хороми. – Чєво смутілся, малиш? А старая хозяйка где?
Слова для мене наче й зрозумілі, але якісь... не наші. Здогадуюсь, що то по-городському. Коли до сусідки тітки Ольки приїжджала старша дочка, так її сестра, моя ровесниця Шурка, швидко перейняла говорити по-городському.
– Вово-о, слішиш? – гукала через паркан. – Ті прійдьош дьо няс гулятісь?
– Прийду, – брехав я. Бо знову ж почнуть розпитувати: чий же це такий білявенький та сором’язливий? Наче й не знають.
– Так што ти молчиш? – знову питає гість. – Где бабушка?
– На роботі, – навіть не підіймаю голови.
– Угу, тогда подождьом.
Проте ждати й не довелось. За хвилину прийшли й бабуся і зраділи гостеві, як рідному.
– Дай вам Бог здоров’я, батюшко, що не забули й нас. А мені жінки кажуть: там у твій двір батюшка повернув. Так я оце біжка! Проходьте, сідайте.
Але батюшка (он воно хто!) не сідає, і бабуся теж топчуться біля нього, хоч, знаю, страшенно втомились і, мабуть, вже б лягли хоч хвилинку перепочити, поки розгориться піч і можна буде ставити горщик з водою.
– Рассіживаться нєкогда, – каже батюшка, – мнє ещьо два дома навєстіть.
Бабуся швидко розпалюють лампу. Вогник весело тріпотить під тонким склом, висвічує куток біля вікна, від чого тіні стають ще чорнішими, але я вже їх не боюсь. То ж мені самому в хаті страшно, а зараз...
– Как зовут? – коротко питає батюшка й підходить до ікони.
– Володимир, – швиденько підказують бабуся. – Раб Божий Володимир.
О, так це про мене? А я думав, батюшка про ікону.
– Раба Божьєго Владіміра, – повторює батюшка й, перехрестившись знову, починає молитву.
Бабуся швидко скидають куфайчину й стають трохи позаду батюшки.
– Царице Небесна, спаси й сохрани, – шепочуть.
Тоді я звично тулюсь до бабусі й, зазираючи їм у лине, теж починаю хреститись. Спочатку пальці на лоб, потім на живіт, далі рука неначе сама тягнеться на ліве плече. Бабуся це бачать, переймають мою руку й відводять її на праве. Ага, отак: спочатку на праве, а тоді вже на ліве. І показували вже не раз, а забуваю.
– Нє придьот к тебе зло і рана нє прибліжится тєлєси твоєму, яко ангелам Своїм заповєсть о тебе...
Чорнюща борода з ріденькими ще ниточками сивини закриває від мене лице батюшки, але коли він росить легкий уклін, я бачу надзвичайно великі від гри світла й тіні очі, які нема-нема та й поглянуть скоса на мене.
Миготить лампа, бо вже треба підрізати гніт. Але бабуся, видно, бояться перешкодити молитві й трохи аж злякано поглядають на вогник: підожди, не гасни, ще хоч хвилинку...
Батюшка закінчує молитву, нахиляється до мене й гладить долонею по голові.
– Хароший мальчік, – каже. – Только нє надо нічево бояться. Вот тєбє крестік, надєнь і нє снімай, тогда все страхі ісчезнут. Сільнєє вєри в Бога, в Ісуса Хріста нашево, нічево нєт.
– Спасибі Вам, батюшко, – кланяються бабуся. – Він у мене слухняний. Буде носити. Був же й свій хрестик, так десь загубили.
– Нєльзя. Тєрять нєльзя.
– Та хай Бог прощає.
– Бог мілостів.
Про що говорять далі бабуся й батюшка, я вже не чую. Швидше до лампи – хрестик роздивитись. Навіть не звернув уваги, коли рипнули двері.
– Провела до воріт, – радо кажуть бабуся, повертаючись до хати. – Ну що, тепер не боявся?
– Нє.
– Ото бачиш, – вже серйозно підбирають губи, – ще й на шию хрестик не надів, а вже ніякого страху. Зараз знайдемо шнурочок, і будеш носити. А то хіба ж можна кожен вечір попід вікном плакать? Це ж тобі вже не літо – темніє рано. І в мене там цілий день душі немає.
Бабуся роздягаються, ставлять варити картоплю. Я висмикую довгеньку соломину, суну в полум’я і, як ото сусідський Петро, починаю втягувати через соломинку дим. Ве, аж в очі лізе!
– Та чи ти куриш? – сплескують долонями бабуся.
– Ага!
– Та як же тобі не стидно?! Оце б побачив батюшка!
О, а я ж думав, що це так і треба.
Після вечері залазимо з бабусею на піч. Пахне гарячим камінням і пір’ям з подушки. Бабуся лягають спиною на голу піч, бо камінь добре витягує холод. А мені й так тепло. Розкидався, як схотів, блаженствую.
Над головами, на горищі, здається, хтось катає котушки з-під ниток.
– Миші, – прислухаючись, кажуть бабуся, – кукурудзу катають.
Я уявляю, як сіренькі мишенята, поплювавши на манюні лапки, котять кукурудзяний качан, як ото дядьки бочку. Уявляю й сміюсь.
– Чого ти?
– Та так. Бабусю, розкажіть казку.
– Яку т-тобі? – покректують бабуся, перевертаючись на бік. –Я ж тобі вже всі розказала.
– Ще розкажіть. Про Котика і Пєтушка.
– Та ти її вже лучче мене знаєш.
– Ну бабу-усю-ю...
– От же смола! Ну слухай...
Бабуся на хвилинку замовкають, неначе збираються з думками. Затим починають розказувати.
– Жили собі Котик та Пєтушок...
За малесеньким віконцем, що саме навпроти печі, свистить вітер, шурхотить злежалою соломою, доймає вже поснулих під стріхою горобців. Товчуться пташки, цвірінчать, мабуть, вмощуючись зручніше. Оце впустити б їх у хату, нехай би погрілись.
– А-ао-о-ох, – позіхають бабуся і хрестять рота. – Ну, ось пішов Котик на охоту, а Пєтушка дома залишив. «Ти ж тільки нікому не відчиняй, а то прийде лисиця й украде тебе...»
Бабуся розказують тихенько, повільно, ніде не підвищуючи голосу. За хвилину замовкають, певне, думаючи про щось своє.
– Ага, – ловлять потім думку, – ото так вони й жили. А одного разу Котик зайшов далеко-далеко, а лисиця як знеслась: вже під вікном! «Пєтушок-Дєтушок, золотий гребішок, вигляни у віконце...»
Що станеться потім – я вже добре знаю, тому ще ближче горнусь до бабусі, стиснувши зуби, притискуюсь лицем до її пухкого й теплого плеча.
– І скіки не кричав пєтушок, скіки не кликав Котика – той не почув, і понесла його лисиця за темні ліси, за сині гори.
Мені щось лоскоче в носі, і бабуся через коротеньке мовчання сумно-пресумно зітхають.
– Господи, яке тільки жалісливе. Як же ти будеш з таким серцем на світі білому жить?

* * *

У наступні два дні дощило, і я не виходив з хати. Повертаючись з роботи, бабуся першим ділом питали:
– Ну як, не боявся сьогодні?
– Нє!
І це чиста правда. Хоч і смеркається зараз, як і раніше, швидко, хоч і залазять нищечком кошлаті тіні під стіл та ліжко, але я вже їх не боюсь. Мжу навіть підійти, зазирнути. Що воно мені зробить, коли в мене хрестик?
– Ну й слава Богу! Слава Богу. Тепер і я спокійна. А то ж цілий день переживаєш.
На третій день виглянуло сонечко, й дітвора знову висипала на вигін. Гуляли в «цурки»: підкидали коротеньку паличку й били кийком. Ану, лови-и!
Сусідський Петро ще з літа незлюбив мене, бо я вже давно відмовився красти йому в бабусі сірники. Тому тільки побачив мене – й почав:
– А чого це до вас пі-іп приходив?
– Який піп?
– Яки-ий пі-іп? – перекривив. – Лахматий, з хрестом.
– То не піп, то батюшка.
– Ти диви, який грамотний! Ба-атюшка! Так чого він приходив, скажи!
– Хрестик мені приніс.
– Хре-естик приніс? А нащо він тобі, той хрестик? Ану ж покажи!
– Він насподі, – показую пальцем за комірець.
– Ну так витягни!
Підскочили й інші хлоп’ята. Дехто з них теж: носить хрестик, он – Миколка баби Галини і Валерик. Я ж сам у них влітку хрестики бачив. Але зараз і вони стоять, дивуються, наче таке вже почули!
– Ну покажи, покажи, чого ти? – шкіриться Петро, озираючись навсібіч.
Дістаю за мотузок, показую.
– Та ти зніми!
– Бабуся казали, щоб не знімав.
– Та вона й знать не буде.
Сваритись з Петром мені не хочеться. Чи мало він мене скуб? Знімаю шапку, а потім вже й хрестик.
– Подивися й оддаси.
– Х-хе, оддам!
Покрутив хрестик у руках, наче зроду не бачив, затим мотузок на палець і ну крутити «самольотиком»!
– Чкало-ов летить! – несподівано заверещав він і, вибрикуючи, як лоша, пішов вигоном. – В-в-в-ж-ж-ж! Чка-алов лети-ить! В-в-в-в-ж-ж!
Я вперше за свої шість років відчув, що таке знущання, кинувся слідом, не зводячи очей з мерехтливого кола, яке ніс поперед себе на вказівному пальці циганкуватий нахаба, од якого, казали бабуся, скоро буде горе всім.
– Чка-алов ле-ети-ить! В-в-в-ж-ж-ж! Чка-алов ле-ети-ить!
– Віддай! – кричу, як печений. – Га-а-ад!
Це, найстрашніше, як на мене, слово, я, здається, ще ніколи не вимовляв.
Петро здивовано озирається і, підсковзнувшись, падає на мокру траву.
– Га-ад! – аж захлинаюсь од образи й, підскочивши до нього, сідаю зверху і вчеплююсь у волосся. – Га-ад! Уб’ю-ю!
Петро, як бичок, скидає мене, потім хапає за петельки й ривком підіймає на ноги.
– Що-о ти ска-аза-ав? – тягне з передчуттям незрозумілої для мене насолоди. – А в пику хочеш?
Холодна, мокра долоня аж прилипає до моєї щоки, і я падаю в грязюку.
Підбігають і остовпівають хлоп’ята. Бо всі ж знають, що я й «сонечка» зроду не роздавив. А тут раптом «уб’ю»!
– Що, ще дать?
– Дай!
Знову холодна й мокра... І знову я в грязюці. Але, розлютившись як зінське щеня, встигаю схопити зубами Петра за палець.
Петро кричить нелюдським, недитячим криком. Біля конюшні підіймається з землі зграя ворон, хлоп’ята теж прискають на всі боки й уже здалеку спостерігають за нами. На грейдері зупиняє коняку молоковоз дядько Митрофан і теж дивиться в наш бік.
– Ой-ой-ой-й-й-ой! – верещить Петро і, не маючи сил висмикнути руку, тупцюється на місці. – Ой-йой-йоой-йой! Пусти-и!
Але я за ці хвилини так зненавидів його, що ладен і до вечора просидіти отак у грязюці й гризти цю безжальну руку. Нехай кричить, нехай плаче, нехай проситься! Мені тепер вже нікого й нічого не жаль.
Я їм покажу, як з мене насміхатись!
Виштовхую палець Петра з рота і зціпивши зуби, кидаюсь на товстенького Миколку.
– Мамо-о! – кричить він і важко, як набитий пшеницею ховрашок, біжить до хати.
Мамо-о? А як колись мене у воду штовхнув, тоді не кричав: мамо-о?
Тікає Миколка, тікає Валерик, тікають усі. Оце так діла! Я сам не впізнаю себе. Тепер нехай хоч бугай відлигається, що влітку нагнав страху на все село, – і перед ним не зверну!..
Нарешті з воріт виходить Петрова мати й здаля свариться мені пальцем.
Чвиркаю в її бік слиною, але не дуже вдало, і, витираючи підборіддя, по-дорослому, неспішно прямую додому.

* * *

Ввечері бабуся знаходять мене за хатою, на призьбі.
– Володю, онучку, та чого ж це ти тут?
– Боюсь у хату-у...
– Та чого ж ти боїшся? А хрестик же...
– Я його загубив.
– Де загубив? О Господи, та ти гарячий. Та що ж це з тобою? Ану йди на руки.
Підіймають, несуть.
– Вранці був хлопець як хлопець, – шепочуть, майже не плачучи, – а зараз на тобі! Що ж воно лучилося, га, онучку?
Мовчу, тільки схлипую. І поглядаю через бабусине плече на вигін, де, не знайдений мною, лежить затоптаний у багнюку маленький хрестик, з яким я ще вчора не боявся нічого в світі.

м. Первомайськ
на Луганщині

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2009 р.