|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4 2009 року
ГАННА СВІТЛИЧНА
ЖИТТЯ — НЕХАЙ І ВИПАДКОВІСТЬ…
(До 70-річчя письменниці)
***
Тоді життя твоє — не випадковість,
Тоді твій день — не сума співпадінь,
Якщо душа, немов сторінка повісті,
Вся — з відкриттів і світлих озорінь.
А в серці сум лише як тінь від крил,
А за вікном — міста і космодроми,
І золотавий галактичний пил
Приносять срібні літаки додому.
А день минає і не полиша
Тобі образ розпалених і гострих,
Якщо святкує вражена душа
І свіжість ріль, і криголаму постріл,
І сміх маляти, і не перший бій,
Якщо святкує (о, ця пелюстковість!)
Тоді життя — нехай і випадковість,
Але яка щаслива, світе мій!
***
Повториться із кокона мотиль,
І сміх, і колір золотої рожі,
І навіть біль мій, потаємний біль,
У серці іншім повторитись може.
Повториться: як на містку різьба,
В осіннім смерку елегійні гуси,
І цих світанків крапля голуба...
Лиш я,— така, як є, — не повторюся.
Подібним буде рук летючий злам,
І снів, і слів благословення тихе.
Та, бач, не діставатиме очам
Мойого смутку і мойого сміху.
Повториться сльозинка золота
І уночі мій гарячковий шепіт.
Але не духмянітимуть уста
Так, як мої, веселками і степом.
То буде інша — юна і стрімка,
Над летом вій — шалені брови-дуги,
Але збагніте: я — це ж та ріка,
Яку не дано переходить вдруге.
ВОСКРЕСІННЯ
І хай буде здано на мить фортецю,
І зжовкне знесилля жорсткий курай.
І хай буду зранена в грізнім герці,
В останньому герці своєму — хай!
Хай буде і подиху вже несила,
Несила і кроку вперед зробить —
Ви дайте мені хоч на хвильку тіло,
Поранене тіло в Дніпрі змочить!
Хай втрачу я друга і втрачу пісню,
Як повінь всі греблі мої знесе,—
У мене залишиться ще Вітчизна,
У мене лишиться ще, люди, все!
Я тихо засну.
На отавах синіх
Отак засинали колись вояки,
Окрайчик небес і своє воскресіння
Вві сні притискаючи до щоки.
***
Земля поетів і земля пророків,
Сопілки калинової земля.
В криницю мого полудня високо
Вітчизна строгим зором надивля.
І бачить: віри духмяніє ватра,
І чує: мови дзвонять солов’ї.
Я спорожніло голосними клятвами
Не потривожу думоньки її.
Я тільки голос, і чуття, і пісню
Наструню на найвищу її віть.
Заклякни той, хто небо їй помислить
В калюжі із багнюкою змісить.
В цю мить нас двоє. Закипілим струмом
Її Дніпро струмить мені навстріч.
Отак би вічно: дума проти думи
І золотаві очі – проти віч.
***
С. Йовенко
Під цими ірпінськими небесами
Чий усміх, чий голос так ніжно люблю?
Твій біль, твою долю з гіркими устами
До болю свойого тулю.
Я ще повернуся (дощами чи листом),
Як думу обійме печаль уночі.
А ти – ти звучи мені…. Голосом чистим
Подовше, подовше звучи!
Моїй світлій Світлані – Світлична
Ірпінь, серпень 1985 р.
 |
|
 |
 |
 |