Літературно-художній
та громадсько-політичний журнал письменників України
ВIТЧИЗНА
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

Бібліотека сайту "Українське життя в Севастополі"

Бібліотека світової літератури - оригінали та переклади

"Поетика"

журнал "Вітчизна" №3-4 2009 року

ІГОР ПАВЛЮК

МИ РОДИМ НАШІ МІФИ…

ПОДОРОЖ УКРАЇНОЮ-ХХI

Грибасті дачки, цвинтарі, тополі...
Обабіч шпал то степ, то лісостеп.
І жили рік, як сьоме небо, голі.
Хлібина Сонця...
Церква вглиб росте.

Полинний присмак пісні над курганом,
Базарчики стихійні – «Пиво», «Квас»...
Тут навіть дим з махновського нагана
Ще купите,
І щось від «Аdidas».

Зруйновані млини, заводи, ферми...
Скрізь мітинги – як танці на гробах.
А дві доби – такий келійний термін –
Проїхати Вкраїну яко Шлях.

Луганськ – Донецьк – Ізюм і Запоріжжя...
Софіївка, Джанкой, Житомир, Львів...
Народи – в назвах.
Щось одне відріжеш,
Вважай – усю історію підвів.

Давно мандрую в просторі – як гроші.
А кожен простір – то приспаний час.
Комусь вже й степ – неначе шлюбне ложе,
Де хтось колись кричав, робивши нас.

Я вріс корінням в землю цю по крила,
У світ, де більше блиску, ніж тепла.
У цьому моїх віршів ніжна сила,
У тому, коли треба, сила зла.

Тож їду Україною до себе,
Як під водою, – у такий туман.
Метал червоний вітряного неба...
І слів – нема.

А дні такі – усмішки журавлині
Чи зайченята сонячні з мечів.
Церкви біленькі – як боги із глини,
І блискавки – коріння райських снів.

В нас печеніги, половці і скіфи
З аїром в зататарених очах.
Ми любим плоть.
Ми родим наші міфи.
Вітрами нас хрестив
Чумацький Шлях.
Чого ж мені у хаті не сидиться?
Вже дім – як дим,
Як синій нерв ріки.
І журавель у небі, і синиця.
Іде наш поїзд – як ідуть віки.

Дівки уздовж струни, як риба, голі.
Проста, як пісня, осінь. Журавлі.
Ворони білі з профілем монголів
І чорні люди з профілем шулік.

А зверху небо зоряне, як зоране,
Засіяне по чорнім золотим.

Проїду Україною на «скорому»
Крізь хвилі, по яких не вмію йти.

***

Чортівської проби це золото пінне над лісом.
А вітер такий – наче плаче воскресла душа.
У замку нічному кажанно всміхнулись завіси,
Згорнулась дорога спірально в тугого вужа.

Куди ж я ітиму?
Лише вертикаль зостається.
І зорі сльозяться –
Мов блиск дорогого вина.
А Місяць спокійний –
Хоч Авель із Каїном б’ється...
І дріт електричний над степом –
Остання струна.

Нуртує нутро моє щастям пера і свободи.
Мов чорт заколисаний,
Серце під корами спить.
А я не люблю і не хочу такого народу,
Який за «півлітру» чи гречку
Сам зможу купить.

Люблю непродажне:
Ці зорі, цей вітер, цю Музу...
Калиновий присмак простого, як простір, життя.
І мавку поліську за весну довести до пуза,
Й бабів кам’яних закохати до серцевиття.

Нехай пам’ятають мене мої внуки і далі...
В росині сльози затепліють їм очі мої.

За вірші і віру, а не за меди і медалі...
Прийшов я навіки
В лірично-озерні краї.

Нуртує нутро моє щастям пера і свободи.
Мов чорт заколисаний,
Серце під корами спить.

А я не люблю і не хочу такого народу,
Який за «півлітру» чи гречку
Сам зможу купить.

ВОНА

На коханім лиці тихо світиться чиста сльозина –
Мій маленький Дніпро, над яким сиві чайки зіниць.
Нижче – степ і кургани, байраки, зарослі ожиною...
І одна із найглибших у всій Україні криниць...

Дві дороги тугі, паралельні Чумацькому Шляху,
Що дзвенять і розходяться в ніч, коли й зверху такі ж...
А над ними – навхрест – п’ятиперо розвітрені птахи.
А між ними – притрав’яний ніжно ще скіфський леміш.

Димні струни волосся й полинно-солона туманність,
До якої, в яку буду вічно летіти один,
Як метелик на зірку, хоч та його, врешті, обмане...
Вічне вітряне світло подавши, як білі меди.

Я чекатиму листя, неначе листа з потойбіччя,
Щоб на нього лягти, як на небо лягає зеніт.
Розгадаю за ніч таємницю святого обличчя.
А під ранок ввійду у тобою ж зав’язаний світ.

***

Насправді все просто:
Трагічно подібні труна і колиска.
І зрозуміло:
Біла ворона завжди у чорних списках.

Тінь Чумацького Шляху – Дніпро –
Там десь стає солоним.
Тут десь Його ребро –
Її лоном.

Насправді все просто:
Героїв люблять іуди
Й баланди миска.

А справжні вірші –
Посмертна записка.

СПОВІДЬ ВРОДЖЕНОЇ ВІДЬМИ

Я зачата була,
Коли Місяць став повно-червоний,
Там – на Лисій горі, –
Куди мама прийшла із лісів.
Чорні гнізда з коріння
Мостили там білі ворони,
Душі сивих поетів
Там чортик поліський носив.

Я красива росла
Непродажною тою красою,
Як берези ростуть
Із калиновим відсвітом в ніч.
І нікому я зла не робила,
Назвавши сестрою
Ту русалку,
Що грала на річки
Останній струні.

Та коли хтось «не так» подивився
На ліс мій, на вітер,
Я ставала і лісом, і вітром,
Дощем і вогнем,
Щоб, як чорні хліби,
Людські душі
Забули черствіти,
Коли юність мине.

Я літала у снах
І любила чортів синьооких,
Та весілля у мене –
Я ж відьма! –
Таки не було.
І палили мене,
І топили у водах високих,
І дитя моє
Більше доби не жило.

З ворожіння свого
Не надбала ні злата, ні срібла.
Та багатий відчаєм
Єства всеочисний вогонь.

Хай приходить мій друг...
Він поет...

Ми собі лиш потрібні
Отакими, як є, –
Нічиї...
Нічиї...
Нічиї...

***

Космос...
Вітру нема.
Лиш зоря – як сльоза,
Як сирітська сльоза, материнська.

Боже мій,
Як багато словами я світу казав –
І як мало відкрився.

Смерть пташини мені,
Наче Всесвіту смерть,
Вмерзла в горло –
Мов голос,
Мов горіла, як дим,
Горностаєва шерсть...
Біло, боляче, голо.

І як церкві без Бога,
Самотньо так...
Тихо-тихо...
Бездомно.
Та могилка пташина
Свята-свята...
Скромна-скромна.

І така очищальна
За всім печаль,
І така тонкострунна ніжність...

Космос...
Вітер осінній.
Просте дівча.

Вічність...

КОКТЕБЕЛЬ

Море і гори... вино у глеках...
Колір космічний, запахи – хлібні.
А там он парус далекий-далекий
Тремтить, сиротливий і непотрібний.

Тут денний Місяць і чайки очі –
Зелені – наче підводні трави.
Гнучка русалка... не зна, що хоче...
Голубить море її лукаво.

А моря шум – він як голос крові.
А рання зірка – зміїне око.
До зірки зірка: і Шлях Шовковий –
Такий інтимний, такий високий.

А море, море нам пахне лісом.
Козак на «чайці» – сережка у вусі...
І – наче золото над залізом,
Так юний Місяць в небеснім лузі.

Гріємо душі холодним ромом,
Пустивши якір у саме пекло.

І так нам добре – як після грому,
Райськи і тепло.

Поета профіль... море солоне...
Приплив – як танець серця старого.

І ми, наче ще в материнськім лоні...
Тобто уже у Бога.

***

Життя мені тепер – як вовчий сон.
Червона ртуть відсвічує у венах.
Як тіло душу узяло в полон –
Вона шалена.

Їй нявкнуть райські двері, мов коти.
Смола пекельна задимить –
І здимить.
Хтось тихо й просто Сонце закотив
За гори Криму.
Лежать старенькі зорі на вітрах.
Морську траву козацькі кості косять...

І бігає по хвилях дітвора...
Щось почалося...

ПЕРЕДРЕКВІЄМ

Вже про все написав –
Про Полісся, про степ,
Про кохання,
І про море і зорі,
Дитинство і юність душі...
Йду за серцем своїм,
Коли жити не хочеться зрання,
Коли кілька дітей і пісень
На Землі залишив.

Слава Богу, що я
Не примазавсь до партій ніяких,
Бізнесових структур...
Тільки хатку придбав край води,
Де жили мої предки,
Солярні де світяться знаки.
Там померти б хотів,
Де зі смертю на світ народивсь.

Довго світом блукав
Зі своєї чи людської волі,
Якщо доля така...
Я ішов проти долі не раз.
В Петербурзі, Нью-Йорку,
У Києві жив,
Але полю
Зоставатимусь вірним
І пісні старого Дніпра.

Ранні весни любив,
Ранню осінь –
Красиву-красиву...
І польоти у сні,
Й поцілунки із мавками,
Й ром
Попивати із друзями
Добрими, мудрими, сивими.
І писати пісні про любов
Журавлиним пером.

Я придумав собі синю казку –
І в ній мені райськи.
Темна сила до лампи...
Кайдани порвав золоті.
До життя я не вмів
Чорноходо іти по-хазяйськи,
А до смерті... летів.

Що ж...
Піду підстрижуся...
Почну все спочатку навіщось.
Чорні очі згадаю.
Ковтну золотого вина...
І, пробачте усі, –
Та навіщо безсмертя – не знаю...

І, прости мені, смерть,
Не боюся Тебе ні хрена.

***

Поржавілий осінній вечір.
Пахне тиша останнім плодом.
Поля й лісу шкури овечі...
Перші зорі краплиноглоді.

Все оте вже було, минуло...
Зоставалися ностальгії.
Дописався до цифри нулик,
Мов застигла сльоза на вії.

Поманили чужі країни
Білим золотом душу грішну.
Я ж від смути і до руїни
Вчуся вірити у Всевишнього.

Є що в болю згадати біло,
Розказати дітям на старість,
Поєднати слова і діло,
Що між ними – віддать гітарі.

На гітарі – бандурні струни...
Мов колючого дроту ріки,
Мов межа між Христом і Перуном,
Що з’єднала Їх-нас навіки.

Як єднають хліби і зорі,
Як єднає горілка крепка,
Поржавілий осінній вечір
І печаль, від якої терпко,
Окаянна пісня гіркава,
Цвинтар, де спочивають гени...

І сміється посмертна слава
Чи ще з мене,
Чи вже до мене.

***

Виходжу в море.
Кров моя прозоріє.
Тут вікінг руським молиться богам.
Шабельний усміх нашої історії
Сріблить над горизонтом, наче шрам.

Чумацький віз печальненько поскрипує.
До сліз співає риба в глибині.
Селянська дівка білу простинь тіпає
Після весілля... в маковому сні.
А я горілку п’ю зі сліду вовчого
Тут, на Поліссі, де росте калган.
Де ляжу в землю –
І за всіх відмовчу,
Хто вмер під ранок від душевних ран.

Життя поета в сорок – вже пародія.
Минуле миле...
Тисне слави плоть.
І – море зверху.
Інші вже на лодії...
Мене ж між вами наче й не було.

Гуляйте, пийте!..
Я візьму на себе
Гріхи всі Ваші,
Окрім вбивств і краж...

Піду у вирій,
Як ідуть із неба –
До моря аж...

***

Все більше хочеться піти.
Все ближче осінь...
Усе, що в кров свою пустив,
Пече і досі.

Хрестаті вітряні млини...
Грибаста хатка.
Я серцем там, де пацани
Ще й із рогатками.

Де все було легке й просте,
Як пісня давня.
– Ви скільки, дядьку, живете?..
– Мені б до травня...

Дідам ще хочеться пожить...
А я під тиском
Пробув життя, як постріл, мить...
Піду ж хлопчиськом,
Летівши злим і чесним тут
З хрестом на спині.

На груди теж хреста дадуть
Люди людині.

Й печаль – як риб’яча сльоза
У чорнім морі...

Все глибше хочеться назад
В коріння зоряне.

МІСТО

Бреду.
Читаю вивіски.
Тоска...
Все знаю і про душі, і про зорі.
Закована захована ріка
Тече під містом тиха, непрозора.

«Ковбаси», «Ксерокс», «Преса»,
«Банк», «Кафе»,
«Мобільники», «Комп’ютери»,
«Костюми»...

Іду самотній,
Краплю «під шафе»...
Якраз настільки,
Щоб роїлись думи.

Йодистий вечір...
Важко зрозуміть:
Світання чи смеркання...
Замок, джипи...
Калиновим багаттям даль димить,
А сонях ліхтаря за Сонцем скрипує.

І череда машин, немов корів...
Бугай-трамвай...
Доми – копиці сіна.

Левиця в капелюшку нижче брів,
Із декольте... і талія осина.

На ній затримав погляд... на хресті
Собору,
На якому дві тополі...

І полетів... над містом полетів
Кудись туди –
Від містики
До волі...

СЕЛО ХХІ. ГЛИБИНКА

Стареньке світло Місяця над ставом.
Ідилія природи... не людей...
Двійко п’яниць... некошена отава.
Задрипані дітиська де-не-де.

Моя печаль, як лісова дорога,
Невидима із неба до зими.
Дивлюсь на все...
Очам моїм волого.
І вітер у печі, мов кров, шумить.

Нічний туман на озеро лягає.
Глибинка засинає без пісень.
Єдиний дід, що знав іще Чапаєва,
У снах дрімотних спогади пасе.

Всі вільні тут – як риби на асфальті.
Нема ні клубу, ні веселих свят...
Лиш чорноротий піп фальшивим альтом
Благословляє сивих немовлят.

А в церкві лісу гнізда і розп’яття,
І ветхі схрони з Другої війни.
Сидять у дуплах привиди хвостаті
І рохкають під дубом кабани.

А зверху зорі падають, як паски
Із вишитого хрестиком стола.

...Оце вона і є –
Остання казка
І перша правда
Мертвого села.

***

Любив – не любив...
Грішив – нагрошив...
Якось так я на цьому світі...

Крізь модерну гумову журбу машин
Писав «Нетутешній вітер».

Про космічну траву на могилах святих
Журавлиним голосом серця
Шепотів, шепотів –
І різко затих,
Мов океан у відерці.

Ставав діамантом запеклий біль.
Байдовим був і байдужим.
Зябрами дихали в часу трубі
Люди-калюжі.

Чорно кричали весняні сніги
В теплих обіймах цвіту.
А на березовім соці – круги,
Тіні стареньких квітів.

Мойра кусає нитку судьби,
Мов пуповину сука.
Якби не діти –
Усе би пропив,
Поклавши на серце руки.

Вірші пишу –
Немов на вінках...

Якщо їх читатиме хтось у віках –
Смерть була моя рання.

Сльозою погаситься нерв зорі
І крові нитки у сталі.

А я між коріннями яворів
Чекатиму... як на вокзалі.
***

Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту.
Падають зорі – як ціни на вічне, мов ці...
Ніжні і сильні герої із анекдотів,
Або ж поети – душ допотопних ловці.

Ті, що упали, то ті вже дозріли до себе,
Свічку в собі засвітили –
Хай спалює зло.
Радість дитяча...
Кров’ю люблю це небо,
Пісню, весло...

Бистра й гаряча пройде по душі жага.
Далеч застигне: зайде чорнокрилий ангел.
Серце здригнеться, немов золотий наган,
І затанцює із кулею біле танго.

Кров’ю згадаю вовче виття матерів,
Понад колискою слізно скалиниться кисень.
В мертвих зіницях іще молодих вовків
Мед мого щастя кисне.

Каркне воронячим голосом юна смерть.

Тихо і світло під горлом...
Церква... сльозина...
Тіло дівоче красиве краплю душі моєї візьме,
Решта – діти і батьківщина.

Біла пташина востаннє зітхне уночі
Так, як зітхають жінки, як дитятка хочуть.

Сонячний зайчик засне на моєму мечі.

Світ – його сни пророчі.

ЧЕКАННЯ ОСЕНІ

Я чекав Тебе, Осене...
Теплим гніздом журавлиним,
Позолоченим лавром,
Задумливим плином ріки,
Відьморуким розхрестям
Моєї (і тільки...) стежини,
І цим замком глибоким,
Що вийшов з війни без руки.

Я читав Тебе, Осене,
Ніби крилом чорнокнижник,
Що усе зрозумів,
Та не все ще, зараза, відчув:
Як вмирає печаль,
Ніж в печінку впікається ніжно,
І метелик мете своє серце
На грішну свічу.

Кров осіння моя
Мою долю за безцінь купила.
Ворогів я шукав,
А знайшов –
То у вирій послав.
Тож пишу в самоті
Пісню ангельську і чорнокрилу,
Яку прадід співав.

А весняна печаль
І осіння задумана радість –
Це усе моя даль,
Яку сам я з коріння почав.
Ти не зміниш її,
Наче ті прапори на сільраді.

Як хотів, так і жив я –
Не вбив, не украв...

Але Осінь люблю,
Так, як люблять зорю у сльозині,
Так, як люблять хреста,
На якому висять, мов летять...
Між труною й колискою
Лиш голоси журавлині...

Більш нічого безсмертного
Серцем
Не можу
Згадать.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2009 р.