журнал "Вітчизна" №3-4 2009 року

Розмови про творчість

ХАЙ ХОЧ ОДНА ПІСНЯ ТЕБЕ ПЕРЕЛЕТИТЬ…

Цього митця представляти нашому читачеві, либонь, не треба: без нього важко уявити собі сучасну українську естраду, рідко який із відомих композиторів хоч  раз не звертався до його творчості й рідко який із популярних співаків не залучив до свого репертуару хоча б однієї пісні на його вірші. Його концерти збирають багатолюдні аудиторії у найпрестижніших культурних центрах України, його знають і люблять далеко за межами нашої держави – скрізь, де є українська діаспора. Вадим Крищенко – заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри культурології Національного аграрного університету, лауреат літературних премій ім. Нечуя-Левицького та ім. Дмитра Луценка, автор поетичних збірок «Тепла прорість», «Щирість», «Зустріч із літом», «Напруга дня», «Передчуття слова», «Допоки живу», «Біля осіннього багаття», «Пісні. Поезії» та інших. Саме за пісенні здобутки йому присвоєно рідкісне для поета звання народного артиста України.
Зустрілися ми з Вадимом Дмитровичем у затишному скромному офісі мистецького фонду «Дебют».
– Вадиме – дозволь тебе так називати на правах багаторічного знайомства, – розкажи в двох словах: які завдання ставить перед собою фонд?
– Я створив його з метою сприяння молодим талантам і просто митцям. Свого часу фонд допоміг після операції набути друге дихання народній артистці України Раїсі Кириченко, яка, на жаль, надто рано відлетіла у вирій. Він причетний до відкриття нині вже широковідомого співака Павла Мрежука й багатьох інших. Мені не раз доводилося зустрічати в житті молодих обдарованих співаків, і я завжди прагнув допомогти таким особистостям. І щоразу буває радісно, коли зусилля твої не пропадають марно, коли бачиш, що митець упевнено стає на крило, набирає висоту.
– Отже, сповідуєш принцип: сам досягнув чогось у житті – підстав плече іншому? А власну творчу дорогу, до речі, доводилося прокладати самому?
– Ну, чому ж. На моєму шляху теж траплялися уважні, розумні, доброзичливі люди. Найпершими моїми наставниками в житті були мама й тато. Вони були вчителями й зуміли прищепити мені тяжіння до знань, до краси, до рідного слова, до пісні. Були справжніми українцями і мене виховували патріотом. Родом я поліщук, народився ще довоєнного 1935 року в Житомирі, – можна сказати, у студентськім гуртожитку пед­інституту, де навчались мої батьки. Усе своє життя вони присвятили педагогічній справі. Тато прожив досить довгий вік, а мама, на жаль, пішла з життя молодою – ще й сорока років їй не було. Я залишився без неї в тринадцять років. На жаль, у житті трапляються трагічні збіги – мій менший син теж залишився без мами саме в такому віці… А це, звичайно, накладає свій відбиток на подальшу життєву долю. Скільки разів, бувало, я подумки звертався до своєї мами як до живої: мені так хотілося поділитися з нею своїми сумнівами, спитати її поради… Якщо ти стежиш за моєю творчістю, то мав би помітити, що у своїх віршах я часто звертаюся до світлого образу своєї незабутньої неньки.
– Відразу спливає в пам’яті пісня на твої слова «Батько і мати» у виконанні незабутнього  Назарія Яремчука. Він не раз включав її у свої концерти, та й тепер, після його смерті, ця пісня продовжує жити на телеекрані, на хвилях радіоефіру… Та ось і в новій твоїй збірці «Ріка життя», яка вийшла у видавництві «Український письменник» 2008 року, я натрапив на характерний для тебе дуже теплий, проникливий вірш. Хочу навести його тут повністю для наших читачів:

Мої батьки – учителі
Мене добра навчали.
Живу понині на землі
Під вчительським началом.

Бо це від їхньої руки
Життя мого прикмети,
Що обійшов я матюки,
Не звідав сигарети.
Учитель – слово осяйне,
Духовності доріжка.
Батьки навчали і мене
Схилятися до книжки.

Сприймав, що радили батьки,
Це повторю я знову,
Щоб не міняв на п’ятаки
Вкраїнську рідну мову.

Дитя учительське… Без слів
Згадаю тата й неньку.
Коли зустріну вчителів –
Вклонюся їм низенько.

Вони земні, а не святі,
Та в них натхненні лиця…
Інтелігентності в житті
У них нам треба вчиться.

Батьки мої… Ви тут і там,
Хоча давно спочили…
Я хочу передать синам
Те, що мене навчили.

Мені здається, цей вірш попри його позірну простоту тим і підкупає, що в ньому немає жодного штучного, «закрученого» образу, – він ллється просто з душі, легко й невимушено. Таке враження, що він у тебе не написався, а просто вихлюпнувся?..
– Це правда. Спогади про цих двох найрідніших мені людей – найдорожчі. Усе, що є в моїй душі святого, заклали саме вони. Ну, а далі – школа, вища освіта… У Київський університет імені Тараса Шевченка я прийшов 1953 року – саме тоді, коли відділення журналістики філфаку виокремилося в самостійний факультет. Моїми однокурсниками були Борис Олійник, Василь Захарченко, Іван Власенко, Валерій Гужва, Степан Колісник, нині вже покійні Олекса Мусієнко та Роберт Третяков, – як бачиш, ціла плеяда прекрасних, широко знаних нині письменників. І я хочу повторити те, що вже говорив неодноразово: шістдесятництво, на моє глибоке переконання, почалося не в Спілці письменників і не десь там в інших інтелігентських, літературних колах, а саме тут, у Київському державному університеті. І саме тоді, коли один зі студентів нашого курсу Борис Мар’ян запропонував програму перебудови суспільного устрою в СРСР. Він був за це жорстоко покараний: система не допускала ніякого вільнодумства. Хоча у Бориса, либонь, і в думці не було підривати якісь там устої, до того ж уся та програма була накреслена наївною юнацькою рукою… Але цього було досить, щоб відправити хлопця за ґрати. То був похмурий час: Сталін тільки-но звалився в труну, і ні про які зміни поки що не йшлося.
– Якась там підкилимна боротьба йшла у верхах, але ми про неї не знали…
– Звичайно. Хоча вітер перемін уже носився в повітрі, і молодь, як завжди, першою відреагувала на нього. Були й болючі моменти. На знак протесту проти тоталітарного режиму покінчив життя самогубством ще один наш студент – відмінник навчання, хлопець надзвичайно високих моральних принципів, але з дуже вразливим, незахищеним серцем, як то кажуть, без життєвої броні, – це Артур Гончар… Цілу групу «інакомислячих» студентів відправили в солдати – серед них і нашого однокурсника, нині також відомого письменника Вадима Пепу. Він починав учитися разом з нами, а вже закінчувати університет йому довелося пізніше, після відбуття солдатчини. Отакий був наш курс, отакий був наш випуск 1958 року.
– А коли ти зрозумів, що твоє покликання – саме пісенна поезія?
– Ну, тоді всі писали. Така була атмосфера. Хтось досяг певних вершин у прозі, хтось – у поезії, хтось – у публіцистиці… Що ж стосується пісні, то до цього жанру я прийшов не одразу: спочатку я заявив про себе як поет-лірик. А взагалі я не знаю, хто я такий – чи то лірик, а чи пісняр… Я вважаю, що це поділ штучний. За своє життя мені вдалося видати близько сорока книжок різного плану – найбільше, звичайно, поетичних, – створити разом із різними композиторами десь із вісімсот пісень. Звісно, не всі вони активні – щось забувається, щось минає, – але десь добра сотня живе і діє, їх виконують на концертах, вони звучать у радіо- й телеефірі...
– Це справді унікально. Адже створити хоча б одну пісню, яка б зажила популярності, стала б в усіх на слуху, – це вже велика творча удача. До речі, можна назвати чимало поетів – авторів лиш однієї пісні…
– Так, я також вважаю, що коли одна, дві або три пісні тебе перелетить, то як автор ти вже відбувся.
– У серцях мільйонів українців, мабуть, назавжди здобула прописку така пісня на твої слова, як «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…». Багато хто її вважає народною…
– Я безмежно вдячний композиторові-бандуристу Віктору Лісоволу, який дав їй крила – чудову мелодію, і вона злетіла між люди ще в ті, шістдесяті роки минулого століття. Але ж тоді пильні органи на все українське дивилися скоса… Отож коли моя збірка з цим віршем ще тільки виходила у світ – вірш називався «Пісня козацького коша», – то з нього довелося викинути одну строфу:

Козаку не треба
Срібла ані злата,
Тільки б Україна
Не була катами
На хресті розп’ята.

Тоді це могло розцінитися як натяк на ту систему, і заради збереження збірки довелося однією строфою пожертвувати.
– Еге ж, цербери не дрімали… Але ж і без цієї строфи у вірші вчувається дух непокори!
– Я радий, що нині ця наша з Віктором пісня стала маршем Українського війська, її виконують не лише професійні співаки, а й самодіяльні колективи, часто навіть не згадуючи імен авторів. До речі, так само вчинив і польський режисер Єжи Гофман, використавши її у своєму фільмі «Огнем і мечем» та навіть і близько не назвавши наших прізвищ у титрах... З одного боку, звичайно, приємно, що пісня стала вже нібито народною, а з іншого – сумно дивитися на те, як у нас на кожному кроці нехтують авторське право, обкрадаючи митців, і ми не спроможні цьому зарадити.
– Це так. Про авторські права нині нічого й говорити. Дійшло до того, що письменник змушений шукати гроші, аби за власний кошт видати книжку і потім роздаровувати весь тираж та таким чином хоч якось заявити про себе. Про те, що він іще живий, що він пише, працює… Про якусь хоча б часткову матеріальну віддачу зазвичай говорити не доводиться: книгарні приймають українську книжку на реалізацію дуже неохоче. Так само ж, мабуть, і з піснею?
– Ну, що тобі сказати… Створити хорошу пісню завжди буває важко, але ще важче в наших умовах вивести її на люди. Щоб записати її на диск, треба залучити талановитих виконавців, зробити аранжування і так далі, – й на все це потрібні великі гроші. Даром робити ніхто нічого не візьметься. Запис кожної пісні нині коштує більше тисячі доларів. А на диску ж – 15-17 пісень… От і доводиться ходити в пошуках спонсора з простягнутою рукою. А їх, отих спонсорів, на пальцях однієї руки перелічити… Аби знайти мецената – треба оббігати, обходити пів-Києва, і, може, один з десяти відгукнеться.
– Тобто мистецтвом не проживеш – доводиться шукати якихось інших джерел заробітку?
– Звичайно. Особисто я багато років працюю в Національному експоцентрі України, читаю лекції в Аграрному університеті, співробітничаю з газетою «Вісті»… А пісня не дає великого зиску. Хоча це якраз і є найголовніше в моєму житті. Адже не хочеться, щоб з естради, з ефіру, в побуті звучала низькопробна чужомовна попса, – треба, щоб звучало таки ж наше, українське слово, українська мелодія, виповнена високого духовного змісту.
– Отак само доводиться й нам, «вітчизнянам»: щоб видавати літературний журнал – потрібні великі кошти, а пропонувати його передплатникові хоча б за собівартість – означає заздалегідь приректи часопис на закриття: поставлений на грань виживання, наш передплатник – вчитель, інженер, студент, науковець – не спроможний на такі витрати. От і доводиться й нам самим порушувати авторське право: таку розкіш, як гонорар, ми давно скасували. Адже працюємо на збиток, при символічних зарплатах… Проте письменник радий вже й тим, що має де друкуватися, може донести своє слово до читача. А доносити його таки ж треба, бо інакше цю прогалину негайно заповнює бездумно-пустопорожнє чтиво, і не просто іншомовне, а часто-густо ще й антиукраїнського змісту.
– От я дивуюсь: коли проводиться концерт якогось московського артиста, заїжджої поп-зірки, то навколо палацу «Україна» збирається хмара народу, з’їжджається величезна купа іномарок – і багатії, і політики, і… і… і… І їм, отим гастролерам, – завжди розпростерті обійми, повна підтримка з боку культуртрегерського начальства. А от щоб провести якийсь фестиваль наших митців, вечір нашого співака, нашого композитора, нашого поета – то тут треба витратити масу сил, спалити мільйон нервів.
– Років вісім тому приїздив до Києва Віктор Мішалов, керівник Канадської капели бандуристів. Здавалось би – митець від Бога, наша національна гордість, в будь-якій іншій країні його на руках би носили. А він провів концерт у напівпорожньому залі Українського дому й сказав: «Оце я, мабуть, сюди ніколи більше вже й не приїду. Як погляну на афіші з кіркоровими, жванецькими і сердючками, якими заклеєні всі паркани у Києві, то куди вже мені з ними тягатись: тут ледь-ледь на кількадесят афішок здобувся. Не кажучи вже про якусь підтримку з боку ЗМІ». От і не прийшов глядач, незважаючи на те, що в нас люди зголоднілі на справжнє національне, високопрофесійне мистецтво… Він мені подарував диск зі своїми мелодіями – то, працюючи за комп’ютером, я завжди його вмикаю. Ця музика так підносить дух!..
– Найприкріше те, що за роки незалежності у нас не тільки нічого не змінилося на краще, а навпаки: раніше, здається, ще було якось легше. Проводили, бувало, в «Україні» підряд по два концерти… А тепер накручують такі ціни за оренду приміщення, що виручки від продажу квитків уже не стачає за все розплатитися: і за оренду, і за освітлення, і за комп’ютерну техніку, і… І за все – дай! Бо на чолі усіх оцих культурологічних центрів стоять люди бездуховні, бездушні. Тільки б заробити, тільки б зірвати… Недарма одна відома артистка сказала: для того, щоб стати «розкрученим» співаком чи співачкою, зовсім не обов’язково мати голос, сценічну ауру, якусь поставу, культуру, – потрібно мати просто гроші… Я вже говорив на початку нашої розмови, що все життя намагаюсь допомагати талановитій молоді. Свого часу це були Віталій Білоножко, Алла Кудлай, Іво Бобул, якому перше звання – заслуженого артиста – я просто, можна сказати, у Міністерства культури із пащі вирвав. Мені там казали – та от же, він же, мовляв, відповідної освіти не має і таке інше… А я їм кажу: «Освіту можна здобути, а талант, якщо його немає, – ніколи!» Та й становлення народного артиста Івана Мацялка, царство йому небесне, також відбулось через моє сприяння. На жаль, цей чудовий митець теж надто рано відійшов за обрій… А як же ревно він визбирував і як талановито виконував стрілецькі пісні! Як я вже згадував, мені вдалося підтримати і Павла Мрежука, нині заслуженого артиста України, – хлопця надзвичайно талановитого, – але ж, на жаль, на телеекрані ми його майже не бачимо! Без грошей, без зв’язків – не проб’єшся...
– Пробивається безголоса, бездарна сірятина з грошовим мішком за плечима…
– Так. І взагалі мистецтво в наш час – дуже гіркий хліб. Артистам, навіть з іменем, доводиться весь час гастролювати по санаторіях, будинках відпочинку, виступати у нічних клубах – сумнівний заробіток, пов’язаний з постійними ризиками, незручностями, приниженнями… Великого концерту артист, який навіть дуже вдало зарекомендував себе, влаштувати зазвичай не може. А треба ж якось зводити кінці з кінцями, постійно тримати себе у сценічній формі, годувати сім’ю…
– Це так – відомим. А як вибитися в люди тим, хто ще не має ні звань, ні гучного імені?..
– От для того й існує наш фонд. Зараз він намагається підтримувати надзвичайно талановитого молодого хлопця, якому лише 22 роки, – це Михайло Брунський з Рівного. Ми виступили з ним на радіо – і одержали стільки листів, стільки дзвінків: де дістати диск із записами цього артиста? У нього рідкісний чоловічий високий голос, який називається альтино. І коли Михайло виступив на концерті відомого композитора Олександра Злотника, то він зібрав оплесків більше, аніж Кобзон! Зал просто ожив! Хіба це не показник, що народився новий талант? Адже є багато хороших голосів, але часто – схожих один на одного, а тут – унікальне явище! Один відомий лікар-фоніатор, поглянувши на його голосові зв’язки, сказав: «Таку побудову піднебіння ми бачили лише у двох або трьох чоловік»... І що ж? Меценатів, які б підтримали Михайла, майже немає. Але ми шукаємо.
– У такий час живемо...
– У такий час, у такому суспільстві… Інколи, скажу відверто, згрібаєш якісь копійки і, замість того, щоб купити собі щось найнеобхідніше, йдеш і віддаєш їх на запис якоїсь пісні. Адже народження пісенного тексту не закінчується складанням вдалого вірша, а тільки починається. Починається праця з композитором, зі співаком. І тоді бачиш, що ота чи ота строфа, отой або той рядок, навіть окреме слово дисонує з музикою, звучить недосить евфонічно, не зовсім природно у даному контексті, – і доводиться шукати інше, рівноцінне й таке, що найбільш відповідало б суті творчого задуму, та навіть і голосові співака. Тобто пісня – це твір колективний.
– А тоді починаються пошуки режисера, аранжувальника…
– …мецената, залу, студії запису, радіостудії і так далі, ми вже про це говорили.
– І ми після цього дивуємося, чому в нас так мало з’являється справді хороших пісень. А от цікаво, чи бувають державні замовлення?
– Їх майже немає. А тим часом – чому б не подбати про цикл патріотичних пісень для Української армії? Міністерство оборони мовчить…
– Міністерство оборони бідне, як церковна миша. Воно пообіцяло передплатити на цей рік журнал «Вітчизна» в усі свої бібліотеки. Але, вочевидь, забракло грошей… А тим часом, буваючи у військових частинах, позазираймо в бібліотечні фонди: там така бідність!.. Можна знайти іще твори Володимира Ілліча Леніна та його вірного соратника і продовжувача Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Зате не знайдеш ані Грушевського, ані Старицького, ані Багряного, ані Ліни Костенко… Як же ми можемо виховати свідомого захисника Батьківщини, не пропагуючи її історії, її героїв, не даючи солдатам можливості познайомитися з найкращими творами вітчизняної літератури?.. Мій добрий знайомий художник Віктор Кузьменко має майстерню біля станції метро «Арсенальна» – вікна виходять просто на територію Київської військової комендатури. То інколи сидиш там увечері за партією в шахи і мимоволі слухаєш, що співають на плацу вояки цієї частини: «Ма-а-аруся, раз! Два! Три-калина…» Ну, і ще п’ятірко-шестірко «бородатих» пісень – одних і тих же, одних і тих же, кожного вечора… Та й голоси – той у ліс, той по дрова… Аби лиш так-сяк у такт потрапляти. Тобто ніякого, в усякому разі, грамотного керівника хору у них немає, і, думається, самим хлопцям ці примусові щоденні «концерти» до живих печінок дістають. Отож поки держава буде дивитися на патріотичне виховання як на щось вторинне, необов’язкове, – така буде у нас і армія, така буде її й свідомість.
– Цілком згоден з тобою. У нас державної політики в галузі культури майже немає. Але я так скажу: поки ми будемо сподіватися на державу, чогось вичікувати – діла не буде. Треба брати справу в свої руки. Я вже старий, мені за сімдесят, але…
– Ну, твоєї енергії і працьовитості ще на двох молодих вистачить.
– Спасибі. Знаєш, страшенно хочеться встигнути іще ось зробити – не для себе, не для слави – мені її вистачить, – а для людей, для культури, для України. Щоб нас бачили, чули, знали у світі. От і бігаю по міністерствах, і на радіо, і на телебачення – щось пропоную, чогось домагаюся… Ну, от скажи, чому, наприклад, у нас так мало стало виходити пісень у нотних записах? Адже вони потрібні і баяністам, і співакам, і народним хорам…
– А колись же їх виходило море... У Києві, на Хрещатику, був навіть магазин «Ноти»…
– Так, скільки було пісенників, нотних альбомів! А нині ця справа зовсім занепала. Видавництво «Музична Україна», яке колись здійснювало ці видання великими тиражами, на високому професійному рівні, – ледь-ледь животіє. І ще одну справу я все намагаюсь пробити. От ми часто їздимо в поїздах, електричках. І, їдучи, слухаємо, яку гидотну попсу нам підносять через гучномовці. Так от я, вирушаючи куди-небудь в дорогу, завжди беру з собою, як мінімум, п’ять–десять касет із записами українських пісень і безкоштовно роздаю залізничникам: «Люди добрі! Беріть! Ставте! Передавайте! Це ж – наше, рідне! Що ж ви крутите нам ті примітиви?!» «Що нам дають, – кажуть, – те й крутимо…» А хіба Укрзалізниця –  така багата організація – не могла б вирішити це питання централізовано? Адже не тільки нам, українцям, а й кожній нетутешній людині, яка подорожує Україною, цікаво – а яка ж тут музика, які пісні тут звучать? А тут звучить та сама попса, що й у Санкт-Петербурзі, Москві, Костромі…
– Та ще ж і зміст отих «хітів» – не приведи, Господи… Це ж не просто примітив, а відверта вульгарщина.
– Ну, про зміст я вже не кажу: «Люби мене нижче пояса»… А у нас же – скільки прекрасних пісень! І ліричних, і веселих, і мелодійних, і народних, і авторських… І які ж голоси! Усе є, немає тільки патріотизму, щоб усе те багатство підняти і показати, щоб світ дивувався і зачаровувався, знав і цінував українське мистецтво. І найбільш прикро стає, коли наші артисти, не маючи змоги заробити на українській пісні, переходять на «общепонятный». Ото тільки уб’ється в колодочки, досягне якогось там звання – так і забуває, якого він роду. Я вже не одному казав – і заслуженим, і народним: ну, чого ви туди претесь? Ви ж і слова російською мовою правильно сказати не вмієте – а туди ж… Своє піднімайте! Не слухають… «Ну, понимаете, Вадим Дмитриевич, ведь когда приезжаешь в Донбасс, то там ведь русскоязычное население…». Люди, кажу, та згадайте: коли народилась «Червона рута», то її відразу підхопили і «русскоязычные», і поляки, і німці, й французи!..
– А «Рушничок»? А «Два кольори»?..
– А «Гуцулка Ксеня»?.. Та називати можна до безконечності! Це ж треба народити стільки чудових пісень – і кланятися чужому!.. Чому ж не нести своє, не пропагувати його на всіх рівнях? Тоді нас і люди за поважають, і ми самі почнемо себе поважати… Проте, як би там не було, а з мертвої точки ми все-таки зрушили. Хай хто що б не казав про нашого Президента, – так, він, звичайно, багатьох помилок припускається, як і кожна людина, – але це ж при ньому ми заговорили на повен голос про Голодомор, саме при ньому заговорили на державному рівні про армію УПА, – це надзвичайно велика справа. Я радий, що й сам якоюсь мірою долучився до неї, написавши слова для пісні «Україно, пам’ятай героїв!», а композитор Володимир Домшинський з Івано-Франківської області поклав їх на музику. Цю пісню було використано у телефільмі, присвяченому воїнам УПА. Одне слово, якщо будемо діяти спільними зусиллями, то все у нас вийде. Я на цьому завжди наголошую у своїх виступах у пресі, по радіо, на телебаченні. І знаєш, скільки відгуків приходить! І з Донеччини, і з Луганщини, і з Одещини… А одна жіночка з Миколаївської області просто щаслива була, коли я на її прохання надіслав їй касету із записами стрілецьких пісень у виконанні Івана Мацялка. Каже: збиралися і слухали усім селищем! От тобі, здавалось би, і зросійщена область!.. Та жінка була така зворушена: «Скільки, – запитує, – я вам винна?» Кажу: «Нічого». То вона надіслала мені в подарунок пляшечку домашнього вина. От ми зараз його й скуштуємо.
– Ну, то піднесемо ж тоді ці наші келихи за Україну, за її долю, за її чудових людей, за її невмирущу пісню. «Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші!..». Нових творчих Говерл тобі, друже! 

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2009 р.