|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4 2009 року
Вадим КОВАЛЬ
(1966 – 1996)
МАГІЯ ВІДКРИТОГО ВІКНА
Ось уже й тринадцятий рік минає, як переступив земну грань у вічність на порозі свого тридцятиріччя талановитий поет з Чернівців, лауреат всеукраїнського фестивалю молодої поезії та авторської пісні «Лір-95» Вадим Коваль – син відомого сатирика-пародиста й незгіршого лірика Сергія Коваля. Синова книжка вибраних поезій та переспівів В. Хлєбникова «Закоханий падре», видана посмертно в бібліотеці газети «Час» (Чернівці, 1996), анітрохи не поступається збірці також завчасу згаслого киянина Леоніда Кисельова. Публікація в зухвало-викличному «Четверзі», схвально-захоплене цитування віршів неофіта «патріархом» задерикуватого андерграунда Ю. Андруховичем, охрещення Вадима «бетменом української поезії», визнання й успіх на вечорі-презентації в «Автографі» і, як свідчать Наталка Ткач та наближені до нього, «криза» після успіху – то все лише передісторія справжнього творчого дебюту поета.
З книжки на три чверті сторінок незникомо постає зворушлива неповторна Особистість з винятковим відчуттям внутрішньої свободи, якій не можна не подивуватися і, хоч як це парадоксально звучить по смерті автора, не можна не порадіти щедрому обдаруванню його делікатної, спраглої любові й визнання натури. Жодного натяку на провінційність, патріархальний буквалізм – натомість модерний пошук «незнаних іще геометрій», власної партитури, молодечий виклик заскорузлості та лжепатріотам, очевидній пересічності індивідуальних та суспільних «вистав» – так заповідалося на початку, коли здавалося, що ціла вічність попереду буде свідком його «ігнорування «піднесених фраз». Він був справжній – цей молодий чоловік, що ім’я любові вимовляв сухими вустами. Справжнім був і лишається поет Вадим Коваль з його бездоганним відчуттям форми, ритму, викликів часу, з іронією молодості, яка не терпить фальшу. Він володів магією слова і, мабуть, підсвідомо загравав з екзистенційним чуттям грані безодні, ніби сам прагнув ліків, які утривалюють ніч і дають заглянути в очі Смерті. З розчахнутих у Вічність його поетичних візій читач побачить вічно молодого, бентежного Поета, що, як мало хто з його ровесників, знав смак снігів самотності, меду самотності, пісків самотності. Полюбімо його за це.
Світлана Йовенко
***
Мій Боже, я вірив у тебе завжди.
Та зараз на мoїм знамені.
Палає питання – мій Боже, а Ти,
Ти вірив хоч трохи у мене?
Як страшно, якщо посміхаєшся Ти,
Коли нас кладуть по могилах.
Послухай, мені вже набридло повзти.
Я зараз згадаю про крила...
ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА
Забудь, що в горнилі шалених ідей
вивітрюються віки,
Отче.
Скільки зовсім непоганих людей
не подолало ріки
Ночі.
***
Завжди незвична твоя поява,
Диявол!
Прийдеш, і зразу усе огорне
Чорне.
Закурить, вип’є лукавий
кави,
Базіка, з годину морочить
Очі.
Коли остаточно мені набридне
Огидний,
Скажу ввічливо: «Сатана,
іди на ...»
***
Зів’яле осіннє бароко.
З усіх дієслів лиш – чекати,
З прислівників – дико, високо.
Міняючи лиця на дати,
Стаєш невагомим, невічним,
Усе піднімаєш на кпин.
І разом з невпевненим січнем
Малюєш числівник «один».
***
Ми вже не спилюєм хрести,
Та вже не станемо Христами, –
Слова з неписаних листів
Не повертаються листами.
Коли веселої зими
Скриплять по склу холодні клешні, –
Слухняно засинаєм ми,
Щоб рік змінився на прийдешній…
А час суворий і блідий
Вибльовував годинні кола,
Його притрушував сліди
Пахучий дощ зелених голок.
ОСТАННЄ КОХАННЯ ЖАННИ д’АРК
Вогонь, торкнись моїх хлібів,
Зігрій мене, і я востаннє
Відчую жар твого кохання
І дух міцний твоїх обійм.
З’єднай мій шепіт і твій хрип,
Мій біль, твій дрож в екстазі вічнім,
І мед густий твого обличчя,
І гнучкість тіла з верб і лип.
Палкіш вогонь, я вся твоя.
Ми змучені шаленим ритмом,
Мов грішник у своїй молитві,
Скінчили разом - ти і я.
АТОМНА ЛЕДА
(з картини С. Далі)
Все традиційне – тіло і тога,
Трохи блакитного і золотоГО.
Леду мені би ту! Справді чи нібито,
Чуєте, квохче атомне лібідо?
Знаєш, мені нетерпляче, солоно,
Дай мені трепетне атомне лоно...
Твого дівоцтва розтрощено шибу,
Я вибухаю… ВИБУХ
***
Загадковість краси не лишає байдужим ніде –
Ні в трамваї, ні в зашморзі, ні тим паче у ліжку.
Невловимий момент, коли знову прийде
Хворобливе бажання читать цю зачитану книжку,
Це акуляче прагнення звужувать радіус кіл,
Це зневага карбованців, німбів, кар’єр, кілометрів,
Де поєднання збуджених, електризованих тіл
В невідомі фігури не знаних іще геометрій.
ПОЕТАМ ДОБИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
У поезійній парості
Знаходжу рису схожу я –
Не бійтесь досконалості:
Вона вам не загрожує.
залізничний гімн
Ліжок роозстелено вогкі рулони,
Двері виспівують хижі рулади.
Швидше біжіть, терті вагони,
Швидше біжіть, чуєте, гади?
Пітного м’ясива протуберанці,
Місиво грошей, ковбас, окулярів –
Я ворожбит рейкових танців,
Я ворожбит брудних пісуарів.
Ми на порозі останнього сну.
Ми засинаєм... І всіх врятувала
Незвична магія відчиненого вікна,
Незвична магія тонкого покривала.
***
Ти живеш, – як дощ іде
Де-не-де.
Плюс і мінус, день і ніч
Пліч-о-пліч,
Ти зринаєш, як наказ –
Раз-у-раз.
Ми - це єдність протиріч
Віч- на-віч.
Вірші я писав, вар’ят,
Ряд-у-ряд,
Як французи кажуть, бля,
О-ля-ля!
***
Сонце, зашийсь в горизонту шов,
Вечір, об землю ляскай.
Здрастуйте, мила, я прийшов,
Я помираю без ласки.
Впасти? Впаду, для Вас – коліньми симфонію витопчу,
«Харе» – волатиму – закоханий лама,
Стану солодким овочем,
Стисни губами.
***
В м’язових сутінках народжується ритм
Розміщення,
Ребристий звір готується до гри,
до збільшення.
Він стане крапкою,
кутом,
ребром,
дотичною.
Червоним,
сірим,
золотим,
світло-коричневим...
***
О.Г.
Нас розділяють назавжди
Вікові грати.
Перечекати мріяв ти,
Перечекати.
Перехворіти,
Перепить,
Перебороти,
Перетворить
В єдину мить ці кілька років.
Ти зрозумів, коли болить.
Чотири слова
В поетів всіх:
Спинися, мить! Вона чудова!
І так буденно,
Що аж страх,
І так пророче
Ти забуваєш ці вуста,
Волосся,
Очі.
Ти збожеволів од вистав.
Їх пересічність
Так очевидна.
Пустота.
Мовчання.
Вічність.
***
Просто вечір, жарівка клубочиться в снах.
Знов про тебе згадав і, до речі, –
Я не певний, що це отак діє весна –
Просто вечір настав, просто вечір.
Просто ім’я і тисячі, тисячі раз
Вимовляю вустами сухими,
Ігноруючи стільки піднесених фраз,
Просто ім’я твоє, просто ім’я.
***
Тривожний місяць зблід і схуд,
Як твій знайомий,
Котрий вдивляється у кут
Лицем саркоми.
Із нас, напевно, він один
Охоче вірить,
що буде вічно молодим
І темношкірим.
Не охолоджує й відро
Гаряче горло.
Він звично ставить на «зеро»
І пада «чорне»,
Він неохоче каже «пас»,
Він пре в герої,
Він посміхається до нас:
«Ну, хто зі мною?»
ЗВІР + ЧИСЛО
(За В. Хлєбніковим)
Коли новітній Осьмомисел
З нас геніїв осяйних вимісив,
Приходить Та, як новий вимисел
І кида розум в берег чисел.
Промовив жрець: «О діти, пагони!» –
На спіч афінського посла, –
І розум, й світ, мов плащ, одягнено
На плечі вірного числа.
Якщо хтось смертний морщить лоба
В зв’язку з рівнянням винно-пінним:
Він діє так зрівнятись щоби,
Піднятись до небес рослинам.
Пробий в’язниць замшілий мур
Киркою, барткою, чолом,
Щоби добратися до бур
Розворохобленим числом.
Позначу у чорнилі: вір
Вже близько день, що всіх звеличить
І надійде безшумно звір,
А в нього двійко ніжних чисел.
Але, зачувши тихий гомін
Цих вуст і днів цих миготіння,
Він упаде, немов надломлений
У бескид посеред каміння.
***
Ти ловиш життя на картини, на книги, на кадри.
Слухняно і солодко світиться в темряві гріх.
Приходить зима – молодий і закоханий падре
Усіх сповідає і стомлено падає в сніг.
Тут можна зітхнуть, тут так легко повірити в те, що
П’яніють мільйони в сплетіннях авто і антен,
І дивно, що небо, і ясно, що гроші і теща.
І звабні рослини так злякано сьорбають з вен.
Уважно за вітром слідкують маленькі кіхоти,
Маленькі нерони віршують у фарбах пожеж.
Не бачиш, як світло загасло в квартирі навпроти,
Не пишеш записки,
не сядеш у крісло,
не вмреш.
***
Хворобо моя, о, я тебе маю,
Я іншої просто не знав, не хотів,
Вціловуючи слово «кохаю»
В сотні тисяч зачумлених ротів, –
Чи знаєте те, що я знаю?
Це сніги самотності, що лежать на горах століть.
Не танучи...
Це мед самотності, що злизуй – не злизуй,
Тече по стегнах твоїх.
Істино...
Це вогонь самотності, що підтримуєш,
руки свої поклавши
у віри багатія...
Це пісок самотності, що завжди на зубах у долі,
як би не сходив
слиною ти...
Це...
Це...
Яйце-райце,
Муха цеце.
Не бийте в лице.
***
Той простір, де я існував,
Паралізовано.
Коли слова подарував
В тарелі золота.
В зарезервованих словах
Сліди заліза.
їх, як отруту злих комах,
Сиди, зализуй...
***
Ліки з гіркої лілеї
П’єш для продовження ночі.
«Смерть прийде: у неї
Будуть твої очі».
 |
|
 |
 |
 |