журнал "Вітчизна" №3-4 2009 року

Пошта “Вітчизни”

Bіталій Черній
Чому Актау, а не Шевченко?

Якось по радіо почув, що три президенти – Росії, Казах­стану та Туркменістану – зібралися в Актау, на березі Каспій­ського моря, щоб домовитися, куди спрямувати нафтогазові потоки. Вирішили тягти труби вздовж моря до Волги, а далі через Росію – в Європу. Таким чином Росія може ні від кого не залежати і тримати в руках усю Європу.
Мене здивувало те, що президенти збирались в Актау. Це малесеньке поселення в одній із бухточок Каспію недалеко від обласного центру Мангишлацької області Казахстану – симпатич­ного міста під назвою Шевченко. Перша думка: «Чому в Актау?» Це те саме, якби вони зустрілись у Мотовилівці під Києвом чи, скажімо,  у Тернівці під Миколаєвом. Виявилося, що в пориві патріотизму казахський уряд перейменував місто Шевченко на Актау (Біла гора). Ця назва пішла від назви масиву невисоких гір (близько 400 м висотою), що складаються з м’яких світлих вапняків. На противагу їм на Мангишлаці є ще й Каратау (Чорна гора) – це смуга пагорбів із бурих вапняків.
Як перейменували? Навіщо перейменували? У мене защеміло серце. У тих краях мені довелося бригадирувати на монтажах металевих конструкцій. Часто було неймовірно важко. Світловий день тяжкої фізичної праціі, спека немилосердна, різношерстна брига­да, всілякі конфліктні ситуації, непорозуміння з началь­ством... Утішало те, що я своїми руками будую місто, яке носить легендарне ім’я Тараса Шевченка, що прикрашаю ті місця, де він провів у солдатчині цілих десять років свого життя, мабуть, найтяжчих років. Я переповнявся гордістю, колв вдавалося погуляти містом. Воно було досить велике, ба­гато­людне, по-своєму красиве: зелене, квітуче, вдало сплановане, добре забудоване, з численними скверами, клумбами, ариками, фонтанами. Проектували його спеціалісти знаменитої ленінград­ської містобудівної школи, котра вважалась найкращою в Союзі.
Особливо сильне враження справляло місто при в’їзді в нього з пустелі. Спочатку бачиш гігантську блискучу споруду якогось космічного вигляду. Це весь переплетений нікельо­ваними трубами атомний опріснювач морської води. Між іншим, їх тоді було лише два у світі – в Ізраїлі і на Мангишлаці. У тих краях вода – це все. Завдяки цьому опріснювачу в місті Шев­ченко води вистачало і для пиття, і для поливу, і для промислових по­треб. За опріснювачем раптом, неначе в казці з «Тисячі і однієї ночі», виринає красиве зелене місто з білосніжними бу­дин­ками, ажурними лоджіями, баштами, арками, порталами. А коли потрапляєш у саме місто, то найбільше вражає те, що скрізь в ариках дзюркоче вода. А вода – це життя. Берег моря і краєвиди навкруги наче списані з акварелей Тараса Шевченка.
Перейменували місто. А навіщо? У Середній Азії поселень під назвою Актау не менше десятка, а місто Шевченко було одне. Та й назва ця невипадкова, вона вистраждана самим жит­­тям великого поета. І по правді, нічим той край не у­славився, як тільки іменем нашого Шевченка. Бувають назви, випадково притягнуті, як то кажуть, за вуха, наприклад, театр ім. Чкалова, швейна чи трикотажна фабрика ім. Рози Люксем­бург і т. ін. Такі імена не гріх і замінити. А тут зміна наз­­­­­ви зда­ється просто якоюсь зрадою. На мою думку, казах­ський уряд прийняв непро­думане рішення. Навіть у Союзі, де жорстоко боролися з усякою іноземщиною, залишили такі назви, як Баренцове море, протоки Берінга і Лаперуза, район Москви Лефортове та багато ін. А в Києві є навіть Батиєва гора, названа іменем ворога, котрий фактично знищив Київську Русь як державу.
Невеличка інформація про зустріч трьох президентів навіяла на мене рій спогадів. Пригадалося те якесь дивне Каспійське море: влітку, коли страшенна спека, а пісок розігрітий неначе на сковороді, купатися практично неможливо – вода прогріта ледь до десяти градусів. Згадалися світло-рожеві скелі над морем, котрі мають надзвичайно мальовничий вигляд, особливо при сході сонця. Перед очима постала чудова впадина Кара-Гіє (Чорна паща), що недалеко від міста і має розміри десь 80 на 25 км. Вона знаменита тим,  що дно її лежить на 132 метри нижче рівня моря. В ній буйна рослинність, багата фауна і флора і місцями із землі б’ють гарячі джерела прісної води.
Дивувало мене те, що безкрайньою пустелею вільно бродять сотні, а може, й тисячі двогорбих верблюдів. Спочатку я думав, що вони дикі, але виявилося, що це господарі відпускають їх на кілька місяців, щоб відгодувались на волі. На шиї кожного верб­­люда причеплено шмат гуми з автомобільного колеса, а на ній косо-криво вирізано прізвище господаря. В пустелі, хоч як це дивно, живуть десятки видів усяких живих істот: різноманітні гризуни, гадюки, ящірки, варани, шакали, сайгаки, лисиці і навіть вовки.
Мені стало дуже боляче, що місто перейменували. Це неспра­ведливо. Хотілось усім про це сказати, виступити по радіо, дово­дити Назарбаєву, що це помилка. Мене обсіли різні асоці­ації, пов’язані з Шевченком. Пригадалось, як одного разу в московському НДІ в обідню пору виникла бесіда про Пушкіна. В лабораторії були росіяни, татари, євреї і один українець – це я. Росіяни заторохтіли: «Пушкин – наше все», «То, что Пушкин лучший поэт в мире, – не подлежит сомнению!», «Запад, конечно, богатый, ну и что? Зато у нас есть Пушкин!» і т. ін. Мої спроби натякнути на те, що ми не володіємо мовами, не можемо читати в оригіналі і оцінити хоча б Джакомо Леопарді, Еміля Верхарна, Міхея Емінеску, Луїса Камоенса, Габдулу Тукая та багатьох інших, заглушував хор переконаних у своїй правоті патріотів великої Росії. А потім вони стали наводити най­сильніший аргумент: «Ты еще приплети сюда своего деревен­ского Шевченку». І відверто сміялись: «Примитив! Поэт дере­вен­ского разлива. Шевченко – поэт, не смешите меня» і т. ін.
Було прикро до сліз, але я був безсилий, щоб довести свою правоту. І тут раптом виступив єврей Саша Перельмітер (тепер він живе в Ізраїлі, у Хайфі). Він сказав: «Так, Пушкін, поза всяким сумнівом, великий поет, віртуозний майстер поетичного слова, знавець російської мови та російського фольклору. Але цьому сприяли умови, в яких він жив. Ріс він в освіченій сім’ї, в оточенні няньок, гувернанток, домашніх учителів. Потім на­вчався у привілейованому ліцеї, де викладали професори, де на одного ліцеїста припадало кілька душ обслуги. Він мав змогу протягом десятиліть спілкуватися з високо­освіченими людьми, жити в атмосфері мистецтва, ритись у кни­­гах, накопичувати і систематизувати свої знання. А хто такий Шевченко? Убогий раб, круглий сирота, принижений, темний і без усякої освіти. І раптом з нього визріває титан, гігантської сили талант, і більше того, пророк буквально біблій­ного рівня, котрий, може, іще не зрозумілий людством до кінця. Появу Шевченка немож­ливо ні осягнути, ні пояснити. Це якийсь божественний прояв. І якщо ви цього не знаєте, не відчуваєте, не розумієте – то краще мовчіть».
Я був безмежно вдячний тому кучерявому Сашкові. І як цей інородець, цей іновірець, вихований на зовсім інших цінностях і зовсім не володіючи українською мовою, зміг так відчути і так ємко сформулювати всю суть такого явища, як Шевченко? Що­прав­да, згодом я дізнався, що його батько – доцент нафтового інституту, виріс і сформувався в Херсонській області. Можливо, щось від батька й перейшло. Хтозна.
Мені ж, коли мова заходить про Тараса Шевченка та Олек­сандра Пушкіна, відразу згадуються їхні поеми під одна­ковою назвою «Кавказ». У Пушкіна красиво описуються гори, небо, природа і власне відчуття Кавказу. У Шевченка ж це суцільний біль, це розповідь про кров і сльози поневолених Росією кавказьких народів. Після Шевченкової поема Пушкіна здається мені поверховою і нецікавою.
Я все життя читаю Шевченка і щоразу знаходжу у нього щось нове для себе. Але, мабуть, не дано простому смертному осягти всю глибину мислення геніальної людини. Я часто просто млію від таких, здавалося б, простих Шевченкових фраз: «Не спалося, а ніч як море...», «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?», «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла...», «Засне долина. На калині і соловейко задріма...», «Веселе сонечко ховалось в веселих хмарах весняних...», «Діждалася вдова долі, зросту свого сина. І письменний, і вродливий – квіточка дитина...» і т. д., і т. п.
Іноді  у своїх  віршах він  наче звертається до сучасної України, наприклад: «Гомоніла Україна, довго гомоніла...», «Година тяжкая настала, настали тяжкії літа...», «Доборолась Україна до самого краю...», «Ой Богдане, Богданочку, неро­зумний сину...»
Іноді мені здається, що це ж так просто – отак писати. Але не дуже й просто. У кожній його фразі якась монументальність, глибина почуття, поле для роздумів.
А скільки у Тараса Шевченка було прекрасних суто люд­ських рис, які не гріх наслідувати. Особливо симпатичні мені, котрі (так мені здається) є і в мене і через які я не раз постраж­дав. Пристрасно любив він оперний спів, драматичне мистецтво, знався на античній історії, європейській літературі, історії мистецтв. Не терпів Шевченко тодішніх дуже поширених у Росії лубочних картинок для простого народу. Мені не раз доводилося бачити їх в усяких збірках. Страшенний примітивізм і несмак. Поет сприймав їх дуже болюче, називав «суздальской гадостью» і мріяв замінити своїми високохудожніми малюнками та гравюрами.
У спогадах сучасників не раз підкреслювалась його якась мало не хвороблива скромність. Він зовсім не вмів чимось хва­ли­тися. Бувши високообдарованим художником, завжди називав себе «посредственным живописцем», тоді як спеціалісти вважають, що якби не десять років солдатчини, то він став би великим живописцем рівня Брюллова, Іванова, Боровиковського. Іще один неабиякий факт: хоч де б Шевченко з’являвся – всюди його обліплювали діти, причому всякі – чи то селянські,  чи то міщанські, а то й графські.. І він завжди знаходив з ними спільну мову. Відомі його слова: «Кого люблять діти – той, значить, ще не зовсім погана людина».
Ті, хто знав Шевченка, зазначали, що він був байдужий до грошей і не вмів їх берегти. Та й не йшли гроші йому до рук. Так і хочеться вигукнути: «Так це ж як і в мене!». По смерті поета залишилося майна разом з фарбами, пензлями і незавер­шеними роботами «аж» на 150 рублів...
Про ставлення поета до релігії є чимало суперечливих тверджень, але сучасники писали, що в церкві його не бачили. І це мені теж приємно. Як і те, що він пристрасно любив на­родну музику і спів, міг акомпанувати собі на гітарі, бо і я завжди з гітарою.
Приємно також знати, що в Шевченка були прості, але не вульгарні манери, що він ніколи не вживав грубих висловів, жаргонних слів, зневажав як богемщину, так і рафінований комфорт. Відчував також огиду до всякої фальші і сам не вмів брехати. Про нього казали, що за все життя не вимовив і півслова брехні.
Виявляється, Шевченко не любив пам’ятника Володимиру в Києві. І я його незлюбив, як тільки вперше побачив, коли приїхав поступати в інститут. Не любив він і Пушкіна за поему «Полтава». І я його недолюблюю за цю поему та за деякі інші речі.
Сучасники нашого поета згадують, що навіть у компанії в ньому відчувалась напружена робота думки. Мабуть, він був поетом у кожну хвилину свого життя. По­стійний творчий процес – це характерна риса високо­талановитих людей. Це я підмічав і в митців, і в людей науки.
Особливо підкреслювали сучасники поета, що де б він не був, постійно думав про Україну. На жаль, це нечасто зустрі­чається у наших земляків. Багато з них досить швидко забувають  і мову, і товаришів, і родичів, нерідко стають найзапеклішими великоруськими шовіністами. З такими мені частенько доводи­лося зустрічатися і в Москві, і в Норильську, і в Уренгої.
Характерними для Шевченка також були щирість, прямо­душність, запальна відвертість, безстрашність і справжній ко­заць­кий дух. Написати в ті часи поему «Сон» могла людина значно мужніша, ніж декабристи, котрі почали панікувати при першій же небезпеці. І якби поет більше нічого не написав, то й тоді б він заслуговував на безсмертя.
Аналізуючи останні роки великого українського поета, вирізняю кілька досить важливих факторів, що дуже вкоротили йому віку. Перший такий. Микола І помер 1855 року, не витримавши  кримської ганьби. Після смерті монарха багато відомих людей просили його наступника Олександра ІІ («осво­бодителя») відпустити на волю Шевченка. Але «освободитель» не наважувався порушувати волю батька і протримав поета ще понад два роки в неволі. Поет щодня чекав звільнення, але його все не було. Так можна збожеволіти. У тій пустелі зайвий місяць прожити нелегко, а тут роки в такій напрузі. Це, безумовно, підірвало його здоров’я.
Другий момент. Після багатьох років заслання Тараса Шевченка ще майже рік тримали у Нижньому Новгороді без права виїзду. Там він і став регулярно випивати. Мені прикро знати. що поет останні роки не міг обходитися без чарки. але осуджувати його не можу, не маю морального права. До цього довели творчу натуру нелюдські умови життя. А почалося це з того, що в останні місяці заслання офіцери і вся обслуга укріп­лення, відчуваючи свою вину перед поетом за його страждання, намагались якоюсь мірою розрадити його суто по-російськи – налити чарку. Тепер же на моїх очах спиваються сотні молодих, здорових, вільних людей, у яких немає ніякого горя. От таких я простити не можу.
Третя причина – це кріпацтво родичів. Тарас Шевченко дуже важко його переживав. Він усією душею ненавидів будь-яке рабство, холуйство, приниження. Знайомі і друзі його про­бували умовити поміщика Фліорковського відпустити його братів і сестер на волю без викупу. Після тривалих переговорів помі­щик поступився, але підло поступився. 1859 року він фактично вигнав із села родичів поета, залишив їх без житла і засобів до існування. Оце так воля!
Ще один трагічний факт із останніх років життя поета. Він чекав, як другого пришестя, відміни кріпацтва. Вся прогресивна Росія чекала цього, тільки й говорила про царський маніфест. Шевченко, вже важко хворий, також жив очікуванням маніфесту. У цей час не міг про щось інше думати, переглядав газети, об­ри­дав своїми розпитуваннями чиновним людям. І, неначе навмисно, цар підписав маніфест про свободу селян 19 лютого, але вирішив оголосити про це народу аж 5 березня, в перший день посту, бо інакше, мовляв, народ зап’є. Цар вважав, що таким чином народ зустріне маніфест не в кабаках, а в храмах.
Тарас Шевченко помер 26 лютого 1861 року, не доживши всього тижня до оголошення народної волі. Ота царська утаємни­ченість остаточно його доконала.
Обмірковуючи все це і бачачи перед собою могутній образ нашого поета, я пустився в деякі фантазії. Мені ввижається гарне зелене місто Шевченко на краю пустелі біля самого синього моря. Тут красивий цілорічний туристично-санаторний комплекс імені Т. Г. Шевченка. Я хоч сьогодні готовий узятися за його проектування, всю душу вклав би в цю справу. Бачу чудові зручні готельні корпуси, блакитні закриті басейни з підігрітою морською або прісною водою, сауни, масажні кабінети, солярії. У комплексі також приміщення для бальнеологічного лікування, всіляких процедур, спортзал, альтанки і т. ін. Крім того, тут прекрасна казахська і українська кухня. Умови не гірші, ніж на Мертвому морі в Ізраїлі.
Моя фантазія розгоряється. У місті бачу етнографічний музей народів Центральної Азії з природознавчим відділенням і залами, де представлено творчість Т. Г. Шевченка, – це портрети і бюсти поета, копії всіх 450 робіт, виконаних ним у цій місцевості під час заслання, його книги різних видань різними мовами та багато інших експонатів.
У туристичному комплексі – екскурсії шевченківськими місцями, виїзди в пустелю на джипах, катання на ослах, верб­людах, а можливо, і на ахалтекінцях. Цікаві також екскурсії на Кара-Богаз-Гол, Аральське море, виїзди в Каспійське море, обстеження його дна і ознайомлення з рибним світом за допо­могою аквалангів. Окремої уваги заслуговує екскурсія на впадину Кара Гіє. Це найглибша впадина Європи та Азії з дуже цікавим, унікальним тваринним світом.
У харчуванні та лікуванні туристів обов’язково мають бути такі надзвичайно смачні і корисні кисломолочні продукти, як коняче молоко – кумис та верблюже молоко – чубат. Усілякі йогурти, кефіри, данісіми не йдуть ні в яке порівняння з чубатом. У найбільшу спеку він відразу ж втамовує спрагу.
І я вже бачу, що туди їдуть люди з усієї Європи. Їх притягують екзотика та ім’я Тараса Шевченка. А чому б і ні? Їдуть же ти­сячі туристів у Литву на Куршську косу, щоб побувати у хаті Нобелівського лауреата Томаса Манна. Або провідують провін­ційне каталонське містечко Фігуерес, бо там є будинок-музей штучно роздутого художника Сальвадоро Далі. Як відомо, він написав свої спогади під скромною назвою «Щоденник одного генія». Тільки через цю назву він мені нецікавий. Це не Шевченко.
Згадую, як ми, кілька українців, їздили із Сухумі в грузинське містечко Сурамі, щоб побувати в хаті-музеї Лесі Українки, де вона провела останні дні свого життя. В Італії сотні тисяч їдуть у Равенну тільки для того, щоб побачити могилу Данте. Думаю, що і наші люди не відмовились би побувати на Кос-Аралі, в Ново-Петрівському укріпленні або хоч на їхніх руїнах, щоб уклонитися тим місцям, де страждав, мучився, але не каявся наш великий Тарас.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2009 р.