|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2008 р.
ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Антологія «Вітчизни»
ВАСИЛЬ ШВЕЦЬ
(1918 – 1993)
Василь Степанович швець народився 17 січня 1918 року в селі Іванків Бориспільського району на Київщині в хліборобській сім’ї. Навчався у Ржищівській педагогічній школі, в Харківському політехнічному технікумі. 1941 року закінчив Київський педінститут.
Брав участь у Великій вітчизняній війні. Попервах був артилеристом, після поранення – кореспондентом військових газет.
Друкувати поезії почав 1937 року. 1944 року став членом Спілки письменників. Перша збірка поезій «Добрий ранок, Україно!» з’явилася 1945 року. Поет-фронтовик плідно працював у руслі фронтової лірики, фіксуючи для нащадків найточніші деталі й переживання спізнаного на передовій лихоліття.
Окремими виданнями вийшли такі оригінальні та вибрані твори: «Лірика» /1949/, «Схід сонця» та «Світання» /обидві – 1950/, «Вірні друзі» /1952/, «Веселка» /195б/, «Неспокійне літо» /1959/, «Зелена рута» та «Багнет – у землю!» /1960/, «Кроки і роки» /19б2/, «Двобій» /І965/, «Межень» /1969/, «Живе намисто» /1971/, «Віднайдений зошит» /1975/, Твори у 2-х томах /1978/, «Сподівання» /1984/, «Листи в окопи» (Повість у новелах) /1985/.
Василь Швець удостоєний премій імені Володимира Сосюри /1982/ та імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» /1988/.
Помер «найземніший», як сам він себе назвав, поет на сімдесят п’ятому році життя у Києві 1993 року. На будинку, що на вулиці Михайла Коцюбинського, де жив поет, встановлено меморіальну дошку.
Лапідарно й точно висловився про В. Швеця у статті до 90-річчя поета земляк і молодший побратим Петро Засенко: «Він – поет від Бога, воїн – з обов’язку. В обох іпостасях зумів себе виразити повноцінно, бо не шукав обхідних доріг, не сповідував подвійних стандартів. У нашій пам’яті він залишається як образ житньопольової приземленої, але небуденної української сталості – хоча, зберегти себе таким в умовах безнаціональної вакханалії було майже неможливо».
ПОСИВІЛИЙ ВІТЕР
Так ось де тиша! Тиша з тиш.
Ні грюкоту, ні писку.
Трава мовчить. І ти мовчиш
серед німого блиску.
А ворон падає на прах
і розтинає груди.
Горить залізо по горбах,
горять в залізі люди.
Іскриться ранішня блакить.
Ні холодно, ні жарко.
А в нього в роті ще димить
скривавлена цигарка...
Ось літо бабине з полів,
як хмара, піднялося.
Це, кажуть, вітер посивів:
розгублює волосся.
1942
*
В білій-білій тиші палат
пролунала пісня лебедів.
Лікар довго надягав халат
і на мене в сумніві глядів.
Камфору тримаючи в руці,
раптом він до мене поспішив.
Ляснулись об шибку горобці:
– Жив! Жив!
1943
МОСКВИЧКА
Спить москвичка – мила моя Ліда,
Як хотів би я наснитись їй
днем погожим золотого літа
перед тим, коли іти у бій!
А до бою лічені хвилини.
Шелестить не літо золоте.
Дня не видно. З темної долини
завірюха свище і мете.
На московських вулицях замети.
Ліді сниться дивовижний сон:
спалахнула в небесах ракета,
атакує гору батальйон.
Смертоносно куля просвистіла,
на льоту вражаючи серця.
І москвичка затулила сміло
лейтенанта Василя Швеця.
Бій клекоче на горі високій.
Де ж це ти, заступнице моя?
Наближається до тебе спокій,
віддаляюся від тебе я.
1943
*
Я не чекаю смерті з темноти,
біля окопу на траві приляжу.
Дивитимусь на зоряні мости,
які сплелися в таємничу пряжу.
Мільйоноліттям виткана вона.
Не я один в цю ніч її угледів.
Можливо, й десь там точиться війна,
і на полях, і в тиші кабінетів...
О всесвіте, який величний ти,
як хочеться все звідати й пізнати!
І просторінь, і час перемогти,
як можна ворога перемагати.
Хто перший з тих, що побувають там,
від нас у вічність перекине кладку?
По ній пройти судилося не нам.
Я заздрю незнайомому нащадку.
Для нього ми – лише проводирі.
Одна земля – наш світ і батьківщина...
А зараз хтось дивується зорі,
і хтось не спить, турбуючись про сина.
1945
*
Воскресли давнім болем
в душі забуті сни.
Не вистояти кволим
на березі війни.
А Балтика сувора –
то дощ, то мокрий сніг.
Вечірнє сіре море
лягло до самих ніг.
Злітає вал за валом,
а кулі – прямо в лоб.
Та ми вогні запалим,
хай що там не було б.
Віддаючи пошану
цим сутінкам, однак
ми на косу піщану
поставимо маяк.
Підводники, пілоти –
всі, хто шукає шлях,
звірятимуть широти
і нас по цих вогнях.
Всі дійдуть – може, з болем –
та дійдуть всі вони.
Не вистояти кволим
на березі війни.
СОНЕТ РОЗРАДИ
Я вперше вигострив об Альпи ножик,
наспівуючи пісеньку твою
з надією – вінок тобі зів’ю,
якщо не з едельвейсів, то з волошок.
Піду в жита, наснитим у бою
блакитноквіттям виповниться кошик –
голодну мрію щастям упою.
В житах волошки, над житами коршак.
Мабуть, занадто гостро блиснув ніж.
Мабуть, я щастя все-таки прогледів:
рослинки розридалися: – Не ріж!
А птах закаркав – з глумом попередив:
– Поетом називаєшся?.. Певніш,
коли ти виплетеш вінок сонетів!
1945
*
В горах Чехословаччини твоєї
весь день лежав поранений боєць.
Не міг до нього донести вітрець
знайомий запах канівського глею.
Не снилась ні кохана, ні сестра,
і навіть не привиділася мати.
Нелегко у самотності вмирати,
де тільки листя та земля сира.
Що ж, мабуть, не судилось юнакові
на цій горі зустріти сонця схід,
щасливим людям донести привіт
в цей день, коли цвітуть гаї бузкові.
Склепились очі й, може, назавжди
в горах Чехословаччини твоєї.
Вночі на скелі чи не ти зорею
криваві опромінила сліди?
Ні шелесту, ні подиху, ні слова.
Долоня доторкнулася чола.
З-під вій сльоза на вії потекла,
на груди впала хусточка тернова.
Але засвідчили довічні буки
досвітнім гомоном зелених віт,
як воїн, простягнувши кволі руки,
в твоїх очах побачив сонця схід.
Прага 1945
МОЇМ ЗЕМЛЯКАМ
В кожному краю гарні села є –
ті, що славляться житом-пшеницею.
Я ж закоханий у село своє,
у луги та в поля за Ільтицею.
Доля хай мене хоч куди веде,
я свого не забуду Іванкова.
Так ніде-ніде, тільки в нас гуде
жайворонками далеч серпанкова.
Там ще змалечку незбагненний світ
звабив серце полями, левадами.
Я не знав тоді, що з розтоки літ
в сон і мрію він скрізь напливатиме.
Як із вирію журавлі летять,
так на свята з’їжджаються вузівці.
А скажіть мені, ну про що шумлять
зараз верби на рідній Гусівці?
Про любов мою?.. Ні, любов моя
не діждалась – давно уже замужем.
Зустрічаюся дуже часто я
в снах і мріях з Андрійком Ламашем.
От же хлопець був: крізь вогонь і дим
на ворожу дивізію танкову
він бійців підняв... Як же, як таким
не пишатись моєму Іванкову?
В нашому селі навіть матері
злого ворога били кочергами.
В нашому селі в кожному дворі
був герой – через те і зверху ми.
Я стурбований і, мабуть, не в жарт:
риба в озері знов переводиться –
обміліло геть. Той зневаги варт,
хто не чистить у себе колодязя.
Хай розкинуться у новій красі
чисті-чисті поглиблені заводі,
де із року в рік будуть карасі
нереститись і вільно плавати.
Хвилювати нас голубій воді!
Всі джерела до озера звернемо.
Виросли в труді Хобти молоді,
стали інші на зміну Озерному.
В хаті радіо, ніби добрий сват,
ніби щира невістка – електрика.
Недарма діди у години свят
їй співають веселого щедрика.
Над Іванковом журавлі летять.
По містах роз’їжджаються вузівці.
І зовуть мене, і шумлять, шумлять
тихі верби на рідній Гусівці.
ДЕМЕТРА
Заздалегідь байдужий часоплин
відводить нам години й кілометри.
Я бачив сам, як на горі з Деметри
опала врода порохом цеглин.
Народжена з бувальщини й казок,
порепалась в обіймах із морозом.
Стекли бальзамом груди на чорнозем,
а плечі перетерлися в пісок.
Бувало, жайвір з тих овальних пліч
злетить і сіє, сіє піснедзвоння.
Так сіяла вона добро в осоння
із розсипом нових тисячоріч.
Її вінок – пшеничний колосок –
роняв у грунт щовіку по зернині.
Звідкіль вона взялась на цій рівнині,
народжена з бувальщини й казок?
Мені розповідає Геродот,
коли і хто звелів її послати
до скіфа нареченою з Еллади:
зробити землю .джерелом щедрот.
А може, це творилось уві сні,
та й голос був – не голос Геродота?
Розвіялась і казка, і дрімота,
як тільки ти з’явилася мені.
Хіба з гори спускалася не ти?
Хіба не звідти віяло бальзамом?
Отим солодким і гірким – тим самим,
покликаним безсмертя берегти?
Не вимагай, щоб я нестямно блід,
робився полохливішим від зайця.
З гори спускалась ти! Не відмагайся.
Чиї ж то ноги залишили слід?
Таких нема ні в кого більше ніг,
що віддзеркалюють у росах вроду,
в слідах лишають млосну осолоду,
щоб я, спиваючи, п’яніти міг.
Чи, може, скажеш, не твоя рука
позасівала багатющі ниви,
приводила до них дощі і зливи
щомісяця у ніч молодика?
Це сталося насправді й уві сні.
Я буду вдячний вік синам Еллади,
що надоумились тебе послати
через далеку Скіфію – мені.
 |
|
 |
 |
 |