|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2008 р.
З вінка шани Oлесю Гончару
до 90-річчя письменника
ДМИТРО БІЛОУС
СВЯТІ ГОРИ
О. Гончару
Як Дінцеві личать ці зелені брами,
Що людину кличуть у священні храми!
Святогорськ: раїни чи сокори тут?
Диво України цей донецький кут!
Рай земний та й годі. Врода неймовірна.
Тут сама природа – проповідь Нагірна.
Місць таких на світі не буває двох.
В час навал ворожих уберіг сам Бог.
Звідає той муку, звідає той горе,
Хто підніме руку на Святії Гори.
1993 р.
НАТАЛЯ КАЩУК
КИРИЛІВСЬКИЙ СОБОР
Цикл
Олесеві Гончару,
перед громадянською чесністю якого схиляюсь
1. Посвята
Я цього літа згадую не раз
Дитя й мадонну Феофана Грека.
Вона вже знає синову дорогу
І, людям несучи свою кровинку,
Несвітським болем день благословля.
У Вас, мій майстре, очі променіли
Тим самим тоскним болем, що в мадонни,
Як Ваше слово тупо розпинали
Убогі духом, ниці авірони.
Але ж митцеве слово – як дитя.
І він його покликаний нести,
Як богоматір сина – межи люди
І на розп’яття, і на воскресіння.
2. Видиво
Весняний Київ – пишний зелен-сад,
А ти – суцвіття пуп’янків вишневих
З вершечками зелених круглих бань,
Соборе мій.
В глухім колючім літі,
Коли від спеки вижовкла трава,
Джерела схнуть і мруть від спраги птиці,
Самозаймаються, згорають і чадять
Гірким, ядучим димом торфовиська
І навіть у залізних поїздів
Чомусь контактні опадають дуги,
І поїзди вповільнюють розбіг
Над мертвою долиною й рікою, –
Ось у такім глухім колючім літі
Мені наснився і весняний Київ,
І ти – суцвіття пуп’янків вишневих
З вершечками тугих зелених бань,
Соборе мій...
3. Смерть голуба-духа
Що тобі сталося, біла птахо,
Біла птахо, птахо-невдахо?
Ні зерна склювати,
Ні спити води,
Де ти надибала тії біди?
Очі тьмяніють, в’януть крила,
Тихне, вмирає птаха біла.
А з нір повилазили миші,
Як сутінки сірі,
Носами своїми гострими
Тикали біле пір’я,
І нараз відбігали
Від стогонів птаха кволих.
А гулубу темінь
Горіла червоно, як сполох.
Конав. А мишва
Трубила зерно на таці
І вдоволена, сита,
Заводила скоки-танці.
Та лиш світло ввімкнули,
Розскочилась вмить потороча.
То хлоп’я до пташини
Тихенько прийшло серед ночі.
І до сходу – світанку,
Ще й мама-тато не встали,
Білу птаху воно
У саду під ясмином ховало.
Білизна голубина
В чорній ямі, як рана, ятріла
І дитя зелен-листом,
Як віком, пташину укрило.
4. Страшний суд
У Кирилівському соборі – в першій з руських церков –
змальовано на стіні картину Страшного суду
З далеких літ, морозних надвечір
У сутінках лунає голос тата –
Співає про вечірнюю зорю,
Аби зійшла, світила над горою.
Вже не зійде, довіку не зійде...
І гасне день на київських висотах.
А я свою світляну-зореничку
Ловлю в пітьмаві, у туманах сивих
Зневіри, самоти і каяття.
Безгласна єсьм. У присмерку богів
Зчервивіло іще у бруньці слово
І мукою німотною зійшло.
Отут внизу, у Бабинім яру,
Було б мені відрадою лежати –
Стлівати тілом – духом возгорать.
Бо нащо я? Страхаюся вмирання,
Розтління серця й думки в самоті.
За кресом крес. По дрібочці. По кроку.
Тугіше линви. Гвинтики тугіш
На мислі. Слові. Віддиху. І пісні.
О Майстре мій, навіщо в світі я?
Навіщо – Я? Нащо тоді – Людина?
О Майстре мій, земля ж моя одна,
І день – один, дарований не тими,
Хто страх, облуду сіє межи люди,
Хто наболіле, вистраждане слово
Та й на тяжку провину обертає,
Хто вершить той страшний, неправий суд
Моїм іменням, іменем народу.
Допоки ж буду нітитись брехні,
Допоки буду опускати очі,
Вступатися, аби не оступитись
І – чиста, безсловесна – умирать?
5. Біля картини «Надгробовий плач»
Ангели чи архангели –
Як вас там,
Бо в святительськім чині,
Їй-право, знаюсь не вельми.
Над гробом свого Господа-Бога
Я б не могла
У покірній жалобі
Так артистично згортати крила,
Аби їх півдужжя
Творили повну гармонію
Із всевладним склепінням
Кам’яної підпружної арки.
Знайте: якщо мого Бога
Розпнуть сьогоденні вігіли –
Не ангелом білолебедим –
Сліпою совою ячатиму,
І від мого негармонійного крику
Бодай хоч поморщаться
Праведні ангельські душі...
Одвічна проклята покоро,
Не подати й краплі води,
Як страдник іде на Голготу,
А над труною – ронити сльозу,
Відчіпне рахітичному свому сумлінню,
І артистично складати в жалобі
Підлі архангельські крила.
Ірпінь, літо 1968 р.
ВАСИЛЬ ДІДЕНКО
ЙОГО СОБОР
Олесю Гончару
Заметалився вік, заракетились траси міжгірні.
Потемнілий собор ми золотимо золотом душ.
І над щебет листків потекли кольори надвечірні.
Слави предків святої, слави прадідів, блазню, не руш!
Кремезнисті дуби – Гончареві зелені собори
Випливають із мрій, із розвеснення неба і трав.
Журавлі журавлять. Глибочіє вкраїнно мій порив.
В узголів’ї земля постелила Дніпровий рукав.
Обіцяли сатрапи усе поховати навічно:
І клейноди, і дух, щоб од Січі слідів аніяк.
А на Хортиці постать з могили зрина фосфорично.
А на Хортиці люлькою пихка мій прадід-козак.
Обіцяли сатрапи усіх поробить варнаками...
Ой ти смутку тяжкий, борозенками чіл не ори!
Калнишевського срібні сивини сікли Соловками,
Та влітали й в льохи подніпровські блакитні вітри.
Чорний потопт на квіття, на волю, на пісню, на мову
Посилала всеможна лжемудрість Миколи-царя.
Та тиранивсь Тарас. І Вкраїноньки душу дніпрову
Відкривала світам чиста совість його «Кобзаря».
Рвав новітній руйнач динамітом козацькі дзвіниці,
Змеженіла ріка, що в оборанім лоні текла.
– Вам дідизни схотілось? – хихикають бовдурі ниці.
– Чумаків? – юшкоїди підходять, і несть їм числа.
Позатоплено плавні. Виводяться коні і птиці.
Малиновими дзвонами виплакав молодість храм.
Зачерпну я води дзвонкової в козацькій криниці,
На Великому лузі вклонюсь благовісним вітрам.
Буде музика сфер витікати в блакитну прозорінь.
І горорізьба давня над хаосом ліній злетить.
Ну, куди ж той піде, хто обчухрає предківський корінь?
Ну, кого ж той натхне, що йому лиш руйнацтво кортить?
Кремезнисті дуби – Гончареві зелені собори
Випливають із мрій, із розвеснення неба і трав.
Журавлі журавлять. Глибочіє вкраїнно мій порив.
В узголів’ї земля постелила Дніпровий рукав.
Ранні повіви шле над дівочу усміхнену пору
Світлий київський час, України уста
З вівтаря золотого під склепом дзвінкого собору,
Збиті в кров, чорна тінь-зоревінь пам’ята.
Буде знову мені, як легка Андромеди туманність,
Над Ярила світи миготіти таріль срібляна.
І вкраїнських ночей молода, голосна притаманність
Перекреслить узор, що в глибини столітні пірна.
Мати вийде і скрикне: «Звідкіль воно, Гаю, тут гуси?
Ромашкові жмути і півоній привіт звідкіля?»
І триматиме вечір і слово, і голос матусин,
І орлиній когорті всміхнеться поблизька рілля.
Світлий подих віків устає над високі простори,
Україна, як зірка, заглянула в серце здаля.
Перший вірш хтось поніс крізь притінь заводської контори,
Чорне море шумить у борти корабля.
Кремезнисті дуби побратимів стрічають крізь літа,
І витьохкує пісню співуча душа солов’я.
І виходить, як полк, у степи казковінь знаменита
І на прапорі пише любові і слави ім’я.
Гуляй-Поле, 25 – 26. ІІІ. 1968 – Київ, 30. ІІІ. 1988
ЛАРИСА ВЛАСЕНКО
Олесю Гончару
З вінка сонетів
Магістрал
Ці – майже п’ятдесят нетлінних літ
Ви, нації і захисник, і цвіт,
Світ дотикали Словом українно,
Зціляли в тому світові людину.
І стане змоги прорости в прийдешнє...
То терну сивина, то сік черешні,
То терпко, а то солодко творити...
І образи, немов дереворити,
В «Соборі» і на всім життєвім крузі –
Он в німбі золотому вірні друзі,
А там... ой, там страшна прощальна злива –
То Україна, Вами скрізь щаслива
Ридає поміж Байкові хрести
На люд, що прагне в завтра прорости.
м. Павлоград
 |
|
 |
 |
 |