журнал "Вітчизна" №3-4, 2008 р.

Олександр Глушко
«ПОЛІТ» У НЕОПЛАНІ НАД ЄВРОПОЮ

Нікелева монетка вартістю в один гульден, на яку розорився десять років тому, пожбуривши, як і належить, через ліве плече в один з амстердамських каналів, таки «спрацювала». За кілька годин, подолавши майже 650 кілометрів, які відділяють Берлін від столиці Нідерландів, удруге зійду на старовинну бруківку цього неповторного міста. А поки що перед очима розгортаються рівнинні ландшафти північно-німецької землі Нижня Саксонія, які чимось нагадують наші таврійські степи. З тією, однак, різницею, що клімат тут набагато вологіший, ніж на моєму рідному півдні. І, звичайно ж, повсюди витончені щогли, увінчані диво-пропелерами, що, безшумно обертаючись, перетворюють в електричний струм дармову енергію вітру.
Неоплан безборонно перетинає ще один невидимий кордон, і ми вже на території держави, назва якої відбиває її природний стан. Складне слово Нідерланди в буквальному перекладі означає низинні землі. Це справді так – більша частина цієї європейської країни, яка має ще одну, неофіційну, назву – Голландія, – перебуває нижче рівня моря. Німецькі обшири лишаються позаду. Обабіч автобану чіткі прямокутники зволожених плантацій, зайнятих під цукровими буряками, кукурудзою, ячменем, з якого варять відомі, зокрема й за межами Голландії, сорти пива – «Хайнекен» і «Амстел». Та переважають зелені луки, на яких вільно походжають, лежать, випасаються стада вгодованих корів переважно чорно- та червоно-рябої масті. Воістину буколічні пейзажі. Бракує лише юних пастушків, що розважають звабливих пастушок грою на сопілках. Людей взагалі не видно. І це в країні, яка за густотою населення (майже 450 чоловік на квадратний кілометр) посідає перше місце в Європі. Згодом, довідавшись, що в аграрному секторі Нідерландів, продукція якого не тільки повністю задовольняє внутрішні потреби, а й значною мірою поставляється на експорт, зайнято усього п’ять відсотків праце­здатного населення, перестаєш дивуватися побаченому. Проте і в найбільших містах країни велелюддя серед білого дня на вулицях, як хоча б у нашому стольному граді Києві, теж не помічаєш. І це вже не так викликає подив, як наштовхує на певні роздуми. Де ж вони, оті шістнадцять мільйонів голландців, що проживають на території, площа якої дорівнює приблизно двом середнім областям України?
Шукаючи відповіді на це по суті риторичне запитання, згадав почутий від свого колеги, місцевого журналіста Девіда ван дер Говена девіз пересічного голландця: не лінуйся, роби що-небудь, інакше пропадеш. Ось, виявляється, в чому секрет нідерландського феномена. Люди у цій країні не можуть дозволити собі такої розкоші, як без діла тинятись вулицями. Дозвільне життя, неробство – не в їхньому характері й інтересах. Тут кожен щось робить. Корисне для себе і для країни. Не те що побачити – уявити сотні, а то й тисячі молодих, дужих, працездатних чоловіків і жінок, які місяцями вилежуються на газонах міських парків чи дефі­люють вулицями великих міст з прапорами, транспарантами, захищаючи за мізерні подачки тіньових господарів ефемерні гасла якоїсь полі­тичної сили чи партії, в Голландії неможливо. Інтелектуальна, фізична енергія жителів цієї країни працює на прискорення її економічного поступу. Тож цілком природно, що маленькі Нідерланди входять у першу десятку найрозвиненіших держав світу. Поруч з такими грандами, як США, Японія, Великобританія чи та ж сусідня Німеччина. Осмислюючи голландське диво, ловиш себе і на такій парадоксальній думці: а чи не пов’язане воно якимось чином з обмеженістю, а то й відсутністю тих природних благ, якими, зокрема, так щедро обдаровано Україну? Адже тут ні корисних копалин, окрім хіба що природного газу, який видобувають на шельфі Північного моря, ні наших унікальних чорноземів – тут і пісних ґрунтів бракує. Як, зрештою, і самої території.
Слово «польдер» я уперше почув тут ще десять років тому. А його в Нідерландах знає і старе, й мале. І означає воно осушену й пристосовану для життя низинну ділянку землі, яка періодично заливалася водою. Площу цю – нерідко вона являла собою звичайне морське міл­ко­воддя – обгороджували дамбою й, відкачавши солону воду та осушивши, перетворювали на пасовища для худоби, засаджували тюльпанами, продаж яких щороку поповнює казну держави кругленькою сумою, чи пристосовували для інших потреб. Я з подивом дізнався, що й один з найбільших у Європі амстердамський аеропорт Схіпхол теж розміщено на території, відво­йованій у моря. Важко навіть уявити, що на місці бетонних злітних смуг, на одну з яких уночі попри густий туман легко приземлився колись і наш боїнг, ще в недалекому минулому перекочувалися морські хвилі. Тож, мабуть, не випадково назва аеропорту розшифровується як гавань для кораблів. За кілька століть працьовиті голландці приростили у такий спосіб територію власної країни більш ніж на двадцять відсотків. Справді подвижницька праця. Порівняно з нею спорудження єгипетських пірамід – дитяча забавка. І вже без іронії сприймаєш місцевий вислів: якщо Бог сотворив Землю, то голландці власними руками створили свою країну.
Думаю, без такої співпраці з природною стихією (хотів за звичкою написати «змагання») навряд чи існувало б і одне з найкрасивіших міст Європи – столиця Нідерландів Амстердам. У буквальному перекладі її назва означає – дамба на Амстелі, тобто на річці, береги якої вже багато століть прикрашають квартали будівель унікальної – суто голландської архітектури, яку можна побачити тільки тут. Місто вкрите мереживом зі ста каналів, котрі є не тільки місцевою екзотикою, транспортними артеріями, а й виконують функції своєрідної дренажної сиcтеми. А вона відіграє тут істотну роль. Територія мільйонного Амстердама на п’ять метрів нижче рівня моря, яке не десь там за горами, а поруч, гонить уздовж захищених рукотворними дамбами берегів солоні хвилі, сповіщаючи про себе свіжим бризом і зграями білокрилих чайок, що ширяють над черепичними дахами будинків, міськими вулицями, площами, незліченними каналами.
Останні, як уже згадувалось, невід’ємна й примітна складова нідерландської столиці. Вони – мовби її кровоносні судини, котрі пожвавлюють життя, насичують свіжою енергією міські квартали. Каналами снують вантажні й пасажирські судна, урочисто пропливають ошатні, здебільшого білосніжні прогулянкові теплоходи з туристами. А ще тут, на воді, у спе­ціально обладнаних під житлові помешкання барках живуть, щоправда, переважно заможні, амстердамці. Не всім, виявляється, по кишені таке, хоча й доволі незвичне, але з усіма побутовими зручностями, цивілізоване житло. Згодом такі ж екзотичні квартири на воді я побачу і в Парижі, прогулюючись берегами Сени. В одній з них, кажуть, мешкає й відомий кіноактор П’єр Рішар, судно якого погойдується на воді неподалік знаменитого саду Тюїльрі.
Але не поспішаймо покидати Амстердам. Місто варте того, аби побути з ним наодинці, милуючись його архітектурою, яка, втім, не всіма сприймається однозначно. Подейкують, що сусідні німці іронізують: амстердамці живуть у комодах. І в цьому незлобивому жарті справді щось таки є. На відміну від портового Роттердама, майже вщент зруйнованого союзною авіацією під час Другої світової війни, столиця Нідерландів не постраждала від бомбардувань, зберігши свій середньовічно-ренесансний вигляд. Житлові будинки, що шикуються вздовж каналів і вузеньких вулиць, тут схожі на комоди чи видовжені шафи з філігранно оздобленими фасадами. Дефіцит міської площі змушував архітекторів і будівельників економити на всьому. І насамперед на сходових клітинах. У будинках старої забудови вони такі вузькі, що меблі та інші предмети побуту доводиться доправляти в квартири через... розчинені вікна, в тому числі й на горішні поверхи. У такий же спосіб, хоч як це й незвично, змушені тут виносити назовні й труни з небіжчиками. Для цієї мети у кожен фасад будинку під самим дахом вмонтовано спеціальні балки з лебідками (фото вгорі), з допомогою яких і піднімаються чи, при потребі, опускаються вантажі.
Вдень Амстердам небагатолюдний. Автомобілів на вулицях теж значно менше, ніж у наших великих містах. Їх дедалі більше замінює велосипед. Цей засіб пересування тут у великій пошані. Міські вулиці мають спеціальні доріжки, на які пішоходам ступати зась, інакше можеш потрапити у халепу. Рух тут односторонній, і велосипедисти нерідко мчать з вітерцем. Припарковують своїх двоколісних «коників» на міських площах (тут їх цілі табуни), вздовж вуличних парапетів, на численних мостах через канали. Іноді вони, здебільшого ночами, плюхаються у воду. Пліткують, що деякі господарі у такий спосіб потайки звільняються від застарілих моделей, які відслужили свій вік. Так воно чи не так, але диму, як відомо, без вогню не буває. Не випадково ж самоіронічні амстердамці жартують, що в міських каналах, пересічна глибина яких три метри, один метр чистої води, метр намулу і метр утоплених велосипедів.
По-справжньому оживає Амстердам уночі. Цієї пори міста не впізнати. Будинки його старої частини підсвічуються різнобарвними неоновими вогнями, підкреслюючи неповторність архітектури. Сузір’ями вогнів мерехтять збрижені прогулянковими теплоходиками темні води каналів. Вузенькі вулиці, площі заповнюються різноплемінним людом усіх кольорів і відтінків шкіри, які тільки можна зустріти на нашій планеті. Пожвавлюється робота незчисленних кафе, піцерій, тратторій, пивних барів, невеликих затишних ресторанчиків з голландською, французькою, італійською, китайською та багатьма іншими кухнями, у тому числі й індонезійською. Останніх чи не найбільше. І це зрозуміло: Індонезія упродовж багатьох десятиліть була колонією маленьких Нідерландів, і вихідців з цієї південноазійської країни тут можна зустріти чи не на кожному кроці.
До одного з таких ресторанчиків запросив мене згадуваний уже голландський колега Девід Ван дер Говен. Індонезійські кухарі пригостили нас овочевими салатами, відвареним рисом, м’ясними та рибними стравами, які підігрівалися просто на наших столиках полум’ям спе­ціальних свічок. Ввічливість і люб’язність офіціантів вражала. Культура обслуговування на найвищому рівні, чого б не завадило повчитися персоналу наших відповідних закладів. Та ось біда: усі страви, в тому числі м’ясні і навіть рибні, добряче підсолоджені, що, як не крути, важко узгоджується з твоїми усталеними смаками. Та гостинність господаря вище власних забаганок. Довелося зробити вигляд, що все чудово. Зрештою, мої почуття були не такі вже й далекі від істинних.
Нічної пори багато міських площ Амстердама перетворюються на своєрідні сценічні майданчики, де демонструють своє мистецтво акробати, клоуни, ілюзіоністи, поглиначі вогню та майстри інших, здебільшого оригінальних жанрів. У кафетеріях можна скуштувати ес­прессо чи капуччіно, пригоститися здебільшого французьким вином чи місцевим пивом, а також придбати пакетики з легким наркоти­ком – гашишем, з нарізаним для самокруток тонким папером. Це суто голландський експеримент, котрий, як стверджують місцеві фахівці, дає тут позитивні результати. Втім, переносити його механічно на наш вітчизняний грунт навряд чи варто. Наше суспільство до таких ризикованих експериментів аж ніяк не готове. І, звичайно ж, оповитий сутінками і розцвічений вогнями Амстердам важко уявити без кварталу (саме кварталу, а не вулиці) червоних ліхтарів. Та не буду повторюватись, відсилаючи читача до свого матеріалу десятилітньої давності під назвою «Нічні прогулянки Амстердамом» («Вітчизна», 1998, № 3-4). Відтоді тут мало що змінилося.
Можливо, нічне безтурботно-веселе життя цього дивовижного міста й дало поживу для ви­слову, який можна почути у Нідерландах: Гаага править, Роттердам працює, а Амстердам гуляє. Щодо перших двох міст, то, звичайно ж, таке твердження не викликає жодного сумніву.
У Гаазі знаходиться резиденція королеви, тут же розташовані урядовий центр, міністерства, які разом з конституційним монархом на­ділені функцією виконавчої влади. У гаазькому Палаці миру, збудованому в еклектичному стилі ще 1830 року, працює Міжнародний суд. Місто справляє враження спокійної величності з розміреним темпом життя, що відповідає його призначенню – правлячого, мислячого центру країни. Навіть у забудові модерн міністерських будівель, сучасних офісів відомих промислових компаній гармонійно поєднується із затишними особняками патріархальної архітектури з акуратно підстриженими газонами вздовж тихих вулиць. Але й у цьому королівсько-урядовому місті вміють проводити до­звілля його мешканці.
Улітку вщент заповнюється майже двокілометровий гаазький пляж на березі Північного моря. Це чи не найдемократичніше місце другої столиці Нідерландів. Вхід сюди вільний для кожного, хто хоче поніжитися на оксамитовому піску під нежарким лагідним сонцем чи скупатися у морській воді, відчуваючи її приємну освіжаючу прохолоду. На від­міну від наших південнокримських чи одеських пляжів, цей не поділений на корпоративні, ві­домчі чи приватні відсіки глухими мурами. Й за перебування біля морської води, дарованої Богом для всіх людей, гроші з вас ніхто не злупить. По всьому, спритні нащадки Остапа Бендера, якому ошукані екскурсанти платили «на ремонт провалля», сюди ще не дісталися.
Уздовж всієї піщаної смуги – сотні кафе, ресторанчиків зі стравами й напоями на різні смаки й товщину гаманця. Затишні відкриті тераси зі зручними кріслами, шезлонгами. А кому дозволяють статки – може розслабитися на східних килимах і гаптованих золотом подушках. Тут же на живому вогні готуються страви. Багато свіжих морепродуктів – креветок, мідій, устриць, кальмарів, надзвичайно смачних малосольних оселедців, яких тут, зрештою, як і в кожному приморському місті Голландії, заведено їсти ось так, як зображено на знімку ліворуч. І мушу сказати, що ціни аж ніяк не кусаються. В межах 4-5 євро можна цілковито вгамувати нагуляний на свіжому повітрі апетит смачними, на ваших очах приготовленими дарами моря.
Не хотілося залишати це благословенне міс­це, та почав накрапати дощик. Завсідники пляжу перемістилися під численні навіси, в кафе й ресторанчики. А на нас чекав Роттердам. Сказати, що це місто-трудівник, – по суті нічого не сказати. Це – найбільший порт не тільки Європи – світу. Тут обробляється понад тридцять від­сотків усіх вантажів Євросоюзу, які транспортуються морем. Сюди сходяться основні залізничні та автошляхи континенту. І все ж найнезабутніше враження справляє «Європорт». Розташований по обидва береги північного рукава дельти Рейну, протяжністю понад сорок кілометрів, він захоплює своїми масштабами й розмахом. Сотні океанських суден – суховантажних, танкерів, контейнеровозів, балкерів – під прапорами багатьох країн світу швартуються біля нескінченних причалів, оснащених найсучаснішою портовою технікою. Та скільки не вдивлявся я в цю величну картину головних мор­­ських воріт Європи – жодного судна під синьо-жовтим прапором так і не побачив. І, відверто кажучи, загір­чило на душі, прикро стало за нашу морську державу. А мали ж ми одне з найпотужніших у колишньому Радянському Союзі Чорноморське пароплавство, вартість якого, за оцінками фахівців, перевищувала три мільярди доларів. Та в першій половині 90-х років, під «патронатом» тодішнього керівництва держави розтягли, розікрали, пустили за вітром сотні вантажних, пасажирських та іншого призначення морських суден. Хтось, звичайно, добряче нагрів руки на такій масштабній оборудці. Однак винуватців сьогодні вже ніхто не шукає. Удають, мовби нічого й не сталося. Як написав, неначе з цього приводу, Еразм Роттердамський у своїй безсмертній «Похвалі глупоті»: «Хочеш бути мудрецем – дурника вдавай із себе». Єдина втіха, що колись і ми візьмемося за розум і відродимо-таки втрачений авторитет власної морської держави, а поки, як прорік свого часу один з колишніх державних чільників, маємо те, що маємо.
Майже мільйонний трудівник Роттердам, де не тільки приймають, а й будують на верфях сучасні океанські лайнери, проводжав нас солонуватим бризом, що долітав сюди з Північного моря. І на моїй душі стало якось по-домашньому затишно, мовби я повернувся в рідні краї – в портовий і суднобудівний Миколаїв, де так само відчувається свіжий подих близького моря.
А шлях наш лежав уже за межі гостинної Голландії – в столицю сусідньої Бельгії Брюссель. Ті ж самі низинні зволожені луки з великими чередами корів, поля колосистого ячменю, з якою в маленькій Бельгії варять понад 200 марок пива. Ланд­шафт обох країн мало чим відрізняється, як багато спільного є в істо­рії, традиціях і культурі: адже певний час обидва народи жили в одній державі. Є, звичайно, й проблеми. Найгостріша – мовна. Фламандці розмовляють нідерландською. Валлони французькою мовою. Аби уникнути конф­ліктів, у 60-х роках минулого століття в країні навіть було встановлено «лінгвістичний кордон». Пізніше – утворено роздільні фламандське і валлонське міністерства освіти, культури й еконо­мічного розвитку. Хоча непорозуміння в цій де­лікатній сфері виникають і досі.
Проте це вже сфера більше політики, ніж лінгвістики. За моїми спостереженнями, обидва народи більше об’єднує, ніж роз’єднує. Як члени Євросоюзу і співдружності Бенілюкс вони створюють спільні матеріальні й духовні цін­ності. Хоч як давні сусіди не без того, аби покепкувати один з одного, підкреслити якісь притаманні кожному з них людські вади. Бель­гійці, наприклад, вважають голландців скупими. Ті ж своїх сусідів – дещо обмеженими, що відбилося і в сучасному фольклорі обох народів. Ось його зразки. Голландець одружився і вирішив здійснити весільну подорож до Парижа. Проте поїхав туди сам. «А чому ж не взяв дружину?» – запитують його. «А вона вже там була», – простодушно відповідає чоловік.
Голландці теж не залишаються в боргу. У бельгійця поцупили автомобіль. «А ви, бува, не помітили крадіїв?» – запитують потерпілого по­ліцейські. «Ні, але я номери машини записав».
Насправді ж і голландці, й бельгійці у переважній більшості люди розумні, підприємливі і кмітливі. Інакше обидві країни не займали б провідні позиції у всіх сферах життя в світовому співтоваристві.
Якщо й не всі, то принаймні значна кількість європейських доріг веде до Брюсселя. І це природно. Тут працює Європарламент, розміщується штаб-квартира НАТО, де опікуються колективною безпекою Європи. Центральна частина Брюсселя в межах Petit Ring, тобто малого, або бульварного, кільця, поділяється на нижнє і верхнє міста. Центром нижнього є одна з най­красивіших площ Європи Grande Place. Як ви­значна історична пам’ятка вона включена ЮНЕСКО до списку всесвітньої культурної спадщини. Ти ніби поринаєш в епоху середньо­віччя. Усе тут дихає старовиною – від вузеньких, замощених бруківкою вуличок до пам’яток цивільної та культової архітектури. У цій частині міста твій зір не короблять новітні будівлі, як у нашому достославному Києві. Тут відпочиваєш душею. Сотні кафетеріїв, де на відкритих терасах можна скуштувати страви на будь-який смак і водночас помилуватися старовинними архітектурними ансамблями. Тут же в численних крамничках великий вибір сувенірів, серед яких особливу увагу привертають знамениті брюссельські мережива, відомі ще під назвою англетер, і найкращий у світі бельгійський шоколад. Причому, вишукані як за смаком, так і за формою шоколадні цукерки, цілком доступні за ціною.
Та не шоколадом єдиним живе людина. Брюссель зачаровує і архітектурою, і плануванням. На відміну від ущільненого Амстердама, тут можна прогулятися широкими бульварами, поруч з якими привертають увагу монументальна будівля королівського палацу, зведеного ще в першій половині XVII століття, палаци Правосуддя і Націй. В останньому працює бель­гійський парламент. Та чи не найголовніша при­кмета Брюсселя – впевнені в собі, внутрішньо розкуті його мешканці. Тут майже не побачиш похмурих і заклопотаних облич чи підозріливих поглядів. Таке враження, що кожна людина знає собі ціну і радіє життю й спілкуванню з іншими. Це й самому піднносить настрій. Хочеться відкинути геть усі клопоти і оптимістичнішими очима подивитися на світ. Тим більше, що попереду на тебе, за якихось 300 з гаком кілометрів, чекає Париж.
Хмарно. Іноді мрячить. Та, мабуть, воно так і треба, бо наближаємося до місця, де майже двісті років тому сталася подія, яка істотно змінила хід європейської історії, – до Ватерлоо. Тоді, напередодні великої битви, переказують, теж ішов дощ. Але не такий дрібний – злива, що, можливо, стало однією з причин поразки Наполеона. Та навіть цей дощик допомагає краще уявити грандіозну картину тієї кривавої битви.
Свого часу мені випало побувати на трьох полях, де відбувалися історично-значущі баталії, – Полтавському, Бородінському, полі Битви Народів під Лейпцігом. І ось тепер – зрошуване теплим літнім дощиком розлоге поле поблизу невеликого містечка бельгійської про­вінції Валлонський Брабант Ватерлоо. Подолавши 226 сходинок, піднімаюся на ви­­со­­­­­­кий рукотворний пагорб, увінчаний масивним бронзовим левом – символом переможниці Англії. Вага лева 28 тонн, а довжина майже 5 метрів. Історичні хроніки свідчать, що на цьому місці було поранено союзника англійців майбутнього короля Нідерландів Вільгельма II. За легендою (а, може, так було і насправді), бельгійські жінки упродовж двох років носили землю кошиками, щоб насипати цей пагорб. З його вершини відкривається широке, ледь притінене легкими дощовими хмаринками поле, на якому 18 червня 1815 року назавжди закотилася яскрава зірка військового генія Наполеона Бонапарта. Маючи 130-тисячне військо, імператор французів мав намір ущент розгромити анг­ло-голландську армію фельдмаршала Веллінгтона і Нижньорейнську прусську армію фельдмаршала Блюхера. Як ми вже знаємо, не судилося.
Вдивляючись у пойнятий легким серпанком простір, намагаюсь уявити перебіг тієї запеклої битви. Ось там, ліворуч, на узвишші, де тепер жовтіє пшенична стерня, швидким кроком рухаються каре англійської піхоти. Її
атакує кіннота маршала Нея. Піхота в паніці відступає. Наполеон уже торжествує перемогу. Він жде лише підкріплення 35-тисячного корпусу свого маршала Груші, якому напередодні наказав переслідувати прусський корпус Блюхера. Нарешті на обрії з’являється очікуване військо. Та невблаганна доля підносить без п’яти хвилин переможцеві гіркий сюрприз. На місці битви, випередивши Груші, з’являється його противник. Наполеон кидає в бій останній резерв – випробувану в боях Стару Гвардію. Оте поле високої дозріваючої кукурудзи, що видніється південніше, схоже в моїх очах на щільне каре непереможної гвардії. Та цього разу її викошують густою шрапнеллю – і з фронту, і з флангів. Велетні-гвардійці падають, підкошені, на мокру землю. «Здавайтеся!» – гукають їм англійські офіцери. І тоді лунає відповідь, яка дійшла до нас через два століття: «Гвардія вмирає, але не здається».
З-за сивуватих хмар нарешті визирає сонце, заливаючи поле битви золотистим сяйвом. І розвіюється, як пороховий дим від гармат, легкий смуток, навіяний роздумами про ту далеку трагедію, яка протягом однієї доби забрала на цьому полі життя майже 50 тисяч молодих, здорових чоловіків. Під сонячними променями пейзаж поступово змінюється. Перед очима часточка вже іншої Європи, об’єднаної не залізною десницею, хай і геніального, а все ж заво­йовника, а добровільним волевиявленням її народів. І з полегшенням сходиш з пагорба, аби продовжити мандрівку її дорогами.

Далі буде

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2008 р.