журнал "Вітчизна" №3-4, 2008 р.

Петро Федотюк
Етюди про мову

Не таланить нам з грішми. Скільки було плутанини у відмінюванні гривень, і ще й досі деякі посадовці не спроможуться правильно вимовляти назву національної валюти в сумі, більшій за чотири, уподі­бнюються малоосвіченим бабусям на базарі: «гривнів».
Ніяк не дамо ради і новій валюті міжнародній – євро. Вона у нас і євро, й евро, й еврик (заледве не еврика), подибуємо й відмінювання невідмінюваної множини – єврів. Ще далі пішла газета «Українське слово» від 28. ХІ – 4. ХІІ. 2007, називаючи цю грошову одиницю так, що не одразу й збагнеш, про що мова: «Якщо ви на мить наївно подумали, що це безплатно, – помиляєтесь: одразу ж просять ойро».
Наївні люди вважають, що ніяких велосипедів вигадувати не треба: є ж словники, які й регулюють слововживання. Однак у нас слабенький повів демократії сприйняли за вседозволеність у всьому, в тому числі й у правописі, і тепер ледве не кожен, хто хоч трохи вміє читати й писати, вважає себе філологом. І часто-густо виходить чи не те саме, що мало не благословила у світ колись уже згадувана мною га­зета: «Сам собі ветеринар».

* * *

Умиють же деякі писці закрутити інтригу на рівному місці! Газета пише: «Вони одержали наказ стріляти на поразку», що є явним безглу­здям – стріляти так, щоб зазнати поразки? Неважко здогадатися, що автор цього ляпу мислить по-російському і скалькував вислів, узявши з наших відповідників «поражению» перший-ліпший, коли ж мало йтися про влучення. А щоб справді по-українському передати смисл цитованої фрази, варто скористатися підказкою С. Караванського, який тлумачить одне із значень «поражения» ще як знищення: «стріляти на знищення». До речі, так само, й – «зброя масового знищення».
Чи не внаслідок і кепської мовної «стрілянини» нездалих писак, писців, писунів україномовні видання зазнають поразки у змаганні з російськомовними?

* * *

Промовистою ілюстрацією до несприй­няття нашими владцями української мови, нехтування нею на клітинному рівні,  зловживання чужо­мовними позичками може правити ініціатива київ­ського голови із ство­рення «Call центру» (цей «діяч», не почуваючися ані українцем, ані громадянином України, ані українським керівником, узагалі затруює столичне довкілля іноземщиною, мов дустом).
«Освічена людина, – каже колега, – здатна прочитати писане лати­ною, але не обов’язково англійською, якої могла й не вчити, і тоді що ж виходить: не «зв’язок», а «кал» – нинішній правопис по змозі уникає подвоєння приголосних в іноземних словах. Кал, як відомо, асоціюється в традиційному уявленні з «рештками перетравлюваної їжі, що їж викидає кишечник назовні», а по-простяцьки – з лайном. Зрештою, «мер» та його команда – вже по самі вуха закаляні україно­­зне­важ­ницькими діями, залишається тільки дивуватися – докіль громада ще терпітиме їх?».

* * *

Лише побіжний погляд на кілька українських газет – і в очі впадають прикрі помилки: заголовок інформації «Стрілки з Монтальчино» – мовби про якісь стрілки, а мова про «стрільців» («Голос України» від 14. XI. 2007); «вона підтримує динаміку і накаляє драматургію» (важкоуявне дійство, тут підійшло б «загострює»); «представникам столично­го ігрового бізнесу прийдеться (замість «доведеться») потіснитися» («Хрещатик», 14. ІХ. 2007); «немає хамства – одна чемність» (звісно ж, «сама чемність»), «вірніше сказати» («точніше») – «Київська правда» від 13. ІХ. 2007...
Непомалу вертаємо в епоху суцільної неграмотності: важко нині натрапити на текст, де не було  б мовного браку; граматичні, стилісти­чні помилки, грубі описки в газетах, журналах, книжках, у рекламних оголошеннях та на афішах, не кажучи вже про усне мовлення. Сотні, тисячі, десятки тисяч, мільйони помилок – просто стихійне лихо! Рі­зниця між ситуацією початку минулого століття і «надбаннями» почат­ку століття нинішнього тільки в тому, що колись похибки плодили лю­ди без вищої освіти, а нині з мови знущаються ледь не всуціль дипло­мовані «фахівці». І прикрість не в тому, що дипломи ті часто-густо куплені, а в суспільстві, яке культивує вседозволеність у всіх сфе­рах життя. Ця вседозволеність найпомітніша саме в мовній царині – адже насильство над словом у всіх на оці, тоді як багато інших зло­чинів коять тайкома.

* * *

Коли бездумно копіювати усталені звороти з чужої мови, виникає відчуття, що до організму потрапляє кров іншої групи, і це загрожує великими неприємностями реципієнтові. Ось кілька прикладів, які на­певне в усіх «на слуху». У дубльованому фільмі: «Ви можете зберіга­ти мовчання» – й одразу напрошується паралель – зберігати гроші в ощадкасі. По-нашому куди природніше та й ощадливіше, зрештою: «Ви маєте право мовчати». Те саме й із «зберігати спокій» – не випирало б остюччям «лишатися спокійним» («бути спокійним»), «зберігати слово» «дотримувати (додержувати) слова», «зберігати таємницю» – «не розго­лошувати таємницю», «тримати таємницю» («в таємниці»), «держати язика за зубами». За цими помилками простежується російська підкладка: «хранить молчание», «хранить спокойствие», «хранить слово», «хранить тайну». Багато що доношують з чужого плеча і в таких сполучен­нях, як «носить имя», «носить характер», «носить признак» – їх теж не потрібно калькувати, тобто: «мати ім’я», «зватися», «називатися», можна й далі піти: «пишатися ім’ям», «бути вшанованим ім’ям» тощо. Характер (чогось) теж не носять за плечима. Його може мати не лише людина, а і якесь явище: «має властивості, ознаки» (чогось) – тут «носить характер» і «носить признак» тлумачимо однаково. Ось переда­ють по радіо: «Підготовка до свята носила урочистий характер». Чи не правда – і по-канцелярському, і віддає штучністю, ходульністю. А можна просто мовити: «Підготовка до свята була урочистою», «Готували­ся до свята урочисто». Загалом же, коли хоч трохи замислюватися над мовленим та писаним, шляхетний вихід знайти завжди можна: висловити свою думку українською мовою, не вдаючися до сумнівних запозичень.
* * *

Шкода, коли збиткується зі слова така газета, як «Українське сло­во», котра мала б бути його оборонцем. Ось як розправляється видан­ня (у № 50 за 2007 р.) з дієсловом «дешевшати» в заголовку ста­тті: «Житло подешевшатиме?» Що ж хотіла донести до читача авторка? Житло дешевшатиме чи таки подешевшає? Годі й казати, що маємо до­сить вимучену спробу поєднати в одному дієслові доконаний і недоконаний вид. Грамотно було б написати або «Житло подешевшає?», або «Житло дешевшатиме?». Не інак як вийшло нежиттєздатне намагання пе­редати україн­ською «Житло подешевеет?». Тобто – ні в тин, ні в ворота.

* * *

Гарно задумала авторка матеріал у «Культурі і житті» від 25. VI. 2007 року під назвою «Лист до скіфської баби». А от виконання роз­чаровує, передусім з мовного боку. Ось приклад: «А в дитинстві, було, гасаємо ковилою – що море вбрід переходимо», «Матерніють кароокі мальви – що степовички на виданні». Українською мовою правильно в обох випадках замість русизму «що» – «мов», «наче», «немов», «неначе», «як». «Чур не ставати бабі на ногу...» – знову прозирає російський вплив, адже, по-нашому – «цур». Або – «виключно у скаралущі власної загадковості». Мовознавці не раз застерігали від уживання штучно ст­вореного прислівника «виключно». Тут до речі було б «тільки». Про дивний покруч – «скаралущу» якось і незручно вже говорити, чи ж уч­ні й п’ятого класу не знають «шкаралущі»?
Годі вже, стомилася рука. Але не процитувати наостанок ще один «перл» не можу. «І серце, махнувши на все рукою, кудись одриваючись, котиться. Але приходжу до себе криком немовляти». Про те, як можна «приходити до себе», дискутувати не будемо (отямлюватися, опритомнювати). А от коли серце здатне махати на все рукою», – це вже щось-таки супер-оригінальне. Мабуть, так могла б написати хіба що сама скіфська баба, адже до школи, напевне, вона не ходила.

* * *

Згадувана «Культура і життя» в іншому номері – від 28. ХІ. 2007 року стверджує: «Український театр і драматургія як вид літератури, на щастя, мають чотирьохсотвікову історію» – і пере­ймаєшся гордістю. Аякже, інші люди тільки-но вчилися полювати на мамонта, а ми вже мали і свій те­атр, і драматургію «як вид літератури». Щоправда, за 40 тисяч років чомусь не спромоглися на свого Шекспіра, як гонорові британці лише за кілька століть театру.
Хоч, якщо серйозно, які там гордощі, коли автор публікації не розуміє, що таке рік, а що таке вік, тобто століття? І що робити читачеві, який ніяк не може звикнути до елементарної неграмотності, яка зойком кричить зі сторінок української періодики, амебно плоди­ться в ефірі? Та невже ж ми так унезалежнилися, що по всій соборній Україні не назбирається кількасот чи кілька тисяч освічених людей, які бодай трохи перекрили б шлях усіляким друкованим та озвученим дурницям?

* * *

Коли я чую про успіхи державного будівництва в Україні, мені за­вжди хочеться тому, хто це просторікує, кинути в обличчя: не бре­шіть! Адже у днищі нашого державного корабля повно тріщин, через які не просто просочується, а фонтанує вода, загрожуючи суднотрощею, а команда цього мовби й не помічає під звуки славнів та феєрверків. Маю на увазі витіснення українського слова, українського духу з усіх ділянок життя чужим. Уже трюїзмом стало нарікати на знищення українських літератури, кіно, окупацію інформаційного простору чужи­ми силами. Тільки озирні­мося: українська мова не те що не працює сьогодні – їй заказано шлях у майбуття, адже учні й учителі в шко­лах; не спілкуються нею поза уроками, послуговуються московським на­річчям. І таке враження, що в кожному газетному кіоску окопався аге­нт ФСБ – ось спробуйте придбати не тільки тиражну українську газету, а хоч збірник сканвордів чи кросвордів або розважальне чтиво – все не тільки імперською мовою, а й із імперським душком, і друкують усе це не в Рязані чи Саратові, а в українських містах. Уже й «Вечірній Київ», котрий славився колись патріотичними традиціями, обзавівся «русскомяукающим котом» О. Тищенкова...
Посутньо триває антиукраїнська війна щоденно, плодяться нові й нові видання шовіністичного спрямування, і не Господь же Бог їх ре­єструє?
Ось у столиці незалежної України з’явився клуб «Моя библиотека», який пропагує російськомовну книжку, звісно ж, рекламує себе росі­йською мовою. Симптоматичний набір тих так званих книжок: від «Библии автомобилиста» до «Карманного пособия по технике секса». Москва не шкодує грошей для дебілізації нашого суспільства, адже тими, хто просто не вміє мислити або ж мислить по-московському, легше маніпу­лювати.
Коли в самій столиці держави грубо потоптуються закони, і зокрема закон про мови, то про що тоді можна говорити в таких осколках імпе­рії, як Харків, Одеса чи Сімферополь?
Платні русифікатори, посівши вигідні місця, не маскуючися, ведуть безкарний вогонь по всьому українському. Допоки?
* * *

Серед зденаціоналізованої маси трапляються ще люди, які гостро реагують на зневажання всього рідного, хай навіть і в дрібницях.
Ось чоловік середнього віку просить у магазині шоколадку вітчиз­няного виробництва. Йому пропонують «Оскар ле гранд», звісно, з на­писами чужими мовами.
– Я ж просив вітчизняний.
– А це і є вітчизняний.
– Де ж, тут усе маркування чужомовне.
– Чого, от і по-нашому: «Коллекционный горький шоколад».
– Це, ви вважаєте, по-нашому? Ми що, в Росії живемо?
Продавець не здається,
– А он є й по-українському, – і знаходить інформацію дрібненьки­ми літерами для споживачів: виробник ПП Агентство «Малбі», м. Дніпропетровськ...
Чи не вершина цинізму – український виробник подає на продукті інформацію так само, як пишуть виробники іноземні: все великими лі­терами, починаючи від назви, англійською, німецькою, російською, а українською тільки трішечки й ледь помітно. Маємо порушення Закону про мови, де йдеться про маркування товарів державною мовою. Але хто той закон виконуватиме? Якби до порушників його – санкції, ще й досить відчутні, тоді лише й могло б щось змінитись. А так – сидимо наче в гетто і мовчимо собі, аби не розгнівити україножера.
Ще один мовний «привіт» з Дніпропетровського краю. Переді мною копія «Довідки про присвоїння ўдентифўкацўйного номера» Покровською «МДПЎ». Текст видано на комп’ютері. Так ось, та «МДПЎ» «повідомляї», що ім’ярек одержала «ўдентифўкацўйний номер», наданий «адмўнўстрацўїю», і це занесено до «реїстру фўзичних осўб»... Не наводитиму ці­лий текст, оскіль­ки всю оригінальність його неважко уявити, проставивши скрізь замість літери «є» – «ї», а замість «і» не зафіксовану жодним правописом, жодним словником України літеру «ў», притаманну білоруській мові, де вона, та літера, передає звук, близький до «в».
Хотілося б запитати податківців, як і керівників Покровського ра­йону, – це їхній реальний внесок до нової редакції правопису чи – та­ка традиція роботи з документами, і в тамтешніх комп’ютерах заоща­джують на літерах «є» та «і»? Це ж явна дискредитація і влади, і її рішень! Чи то тільки окремо взята чиясь «ўнўцўатива»?
* * *

Колись були популярні та й нині в пошані дитячі шаради, де із зміною однієї літери слово змінюється на зовсім інше, далеке від першооснови. Таких мимовільних «шарад» досить багато в нашій пресі. Ось у «Вечірньому Києві-100» (є тепер і таке видання) від 29. ХІ. – 5. ХІІ. 2007 надруковано, що російська актриса Неллі Уварова зіграла у фільмі «Не родись вродли­вою» «гидке каченя» в окулярах та з брикетами Катю Пушкарьову». На­гадаємо, що французькою виділене слово означає спресований з яко­гось матеріалу шматок «у вигляді цеглини або плити». А насправді в героїні були «брекети» – слово англійського походження означає дротяний пристрій для вирівнювання зубів. Отож дівчина з «брикетами» у роті – це вже навіть не «гидке каченя», а справжнісінький монстр!
* * *

У Києві відкрили пам’ятник російському письменникові Михайлу Булгакову. Двоїсте враження від акції. І річ не в тому, що цей літератор, м’яко кажучи, не дуже був прихильний до України – охочим пропоную прочитати уважно його твори, присвячені білогвардійцям, – а радше в написі на постаменті, який має ось який вигляд: «Михаїл Булгаков». Тобто і не по-російськи, і не по-українськи. А чортзна по-якому. Як­що це транскрипція імені, то мало б бути «Міхаїл Булгаков». Та оскільки близьке за звучанням ім’я є і в нашій мові, то варто було написати «Михайло Булгаков». А російськість його можна було б засвідчити паралельно російським же – «Михаил Булгаков».
Помаленьку помилки перекочовують з паперових сторінок газет, жур­налів, книжок і в бронзу та граніт. Як, до слова, й на пам’ятник В’ячеславу Чорноволу, де побажання викарбувано як прохання – «Дай, Бо­же,», де коми, звичайно ж, зайві.
* * *

Від часу до часу хтось із знайомих похвалить: читав твою чергову публікацію про мову, або ж і чув по радіо, молодець (принагідно, за­уважу, що передача за моєю книжкою «Добродії та лихочвори» йде на каналі «Культура» не в найкращий час – перед восьмою ранку у вихід­ний та про, це, може, іншим разом докладніше). І запитують, чи не насточортіла ця річ: «ловити блохи», перейматися чужими помилками? Адже, мовляв, на жаль, мовна ситуація в Україні все одно щодень по­гіршується. Та щедро підкидають приклади знущання з нашої мови.
Що відповісти? Коли ще тільки починав такі нотатки, наївно вважав, що й з моєю скромною поміччю у нас потроху вигаразджуватиметься в мовній царині. Та щодалі переконуєшся: ми, наче в похмурій казці, – тільки зітнеш одну голову вражій потворі, як натомість виростає троє нових. Й одна з причин тої навали – видавці й редактори мовний брак уже не вважають за велике лихо. Ба, навіть уже й до друку не ве­льми охоче деякі видання беруть ці нотатки: грішні й самі, то як же повчати інших?

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2008 р.