|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2007 р.
Павло ВОЛЬВАЧ
АКОРДИ ОКОЛИЦЬ
***
Знову синіх надій з-за горбів нанесе,
Де тополі на чатах.
Як воно навкруги недоказано все,
Як воно непочато.
Кров перейдено вбрід і кричи, не кричи –
Не твої тут оселі.
І у спадок тобі – ці блювотні плачі
На веселій пустелі.
І впирається лоб в зраду й смерть кам’яну,
Але брешуть всі числа.
Розминаєш у пэчках пучук полину –
І приходить Вітчизна!
***
Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.
Я люблю, коли дим струмує над передмістями,
І таке, наче юність проступає тоді із імли.
Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами,
По могилах і тюрмах – оті, що були.
І якщо подивитися в бік від головного проспекту,
Там, у мареві, що схоже теж на ріку,
Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,
Хтось іде по шорсткому вулиці язику,
Років двадцять тому іде у вечір і в спомин,
Наче давнє татуювання – зображення розпливлось.
До циганів за анашею? До когось за самогоном?
Він іде, той до болю невпізнаний хтось,
І зникає поволі у димній балці,
Все років загортає дим.
І десь та, від якої тремтіли пальці,
Зубом блискає золотим...
Саме у цьому місті чомусь судилося бути,
В цьому часі і сонці, посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.
Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,
Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди,
Три акорди околиць, і власне долі всієї.
Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?
***
Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним – керогаз.
Ще в пам’яті – лиснючий коридор.
На жовтім – чорні стовбури акацій.
Під ними – ми, сини одної з націй,
Що все ще «не сложилась до сіх пор».
Та матері на лавці у дворі.
Євреї... Пияки... Злочинці карні...
Пахучий полубокс у перукарні
Та по дахах – цегляні димарі.
Ото – початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.
Ми живемо. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ ються в Лісабоні.
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.
Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно – показують «vicktory»
Обом нам наші пагоди прозорі –
Опори електричних передач.
***
От і прийшов я з отруйних кутків
Світу, ліпленого з іншого тіста
Пити високу, у кілька ковтків
Зелен-музику, терпку і троїсту.
Тонко і тоскно вона виграє,
І в смолянім, смерековому відчаї
Я розчиняюсь, який уже є,
Подихом карим здалека підсвічений.
З тих, із полинних, мазутних узвиш
Подих отой. І очей отих терен.
Поміж відсутністю ти миготиш,
Наче в просвіт між летючих цистерн.
І обновляюсь огромом сльози,
Що пропікає страхів моїх корчі.
Дрож горами трусить, І з сизих низин
Дзвякає дріб’язок австро-угорщин.
***
Електропередач гінкі опори.
Білястий елеватор вдалині.
Шлагбаум. Переїзд і семафори.
Будиночок з геранню на вікні.
Сади й дахи сповзають вниз по кручі,
І стежка вздовж іржавих гаражів.
І барви квітників такі ядучі,
Як по руків’ях зеківських ножів.
Застрелитись отут – хіба тут жити.
А лучче за вікном простого чи
Кур’єрського під вечір пролетіти,
Об вугол столу крашанку б’ючи.
Та стежка йде униз. І будуть скрипи
Обшарпаної хвіртки в пустоті.
Очей блакитних видовжені риби
Мені назустріч тіпнуться тоді.
І буде гріх. Отак себе розраю.
Над селищем, невидимі, вгорі
Кудись летять провінціали Раю.
Іду назад. Шепчу: «Vive la Patrie!»
***
37-річний хлопець
в напівтемній високій кімнаті
вікна якої виходять
у київський дворик
з трьома каштанами і дикою грушею –
Це-я
з кімнати чи кухні дивлюся
на єгипетську амбасаду
на довгі вікна в дореволюційних стінах
що відлунюють тріском наївних набоїв доби УНР
(до всього до будь-чого що тут зросло
пасує префікс «не»)
П-е-е-а-а-а-вел! – кричить хазяйка
коли дзвонить найкраща жінка у світі
чиї очі
в які я падав
не дають западатись в пекло
І ніхто мене тут не бачить
крім неї й Бога
книжка Еліота? – ну що там Еліот
так – якийсь Штонів знайомий...
***
Час іде. Тужавіє потрошку
чар цих невигадливих споруд.
Місто все в меморіальних дошках
віршів, що примарились отут,
де здавен прокляття й силу Сходу
всотував у кров і все беріг,
душу, ніби череду у шкоду
потайки пускаючи у гріх.
І шматки себе в жіночі вічі
клав і крав жагу та кольори.
Потьмяніле те десятиріччя
покотилось пляшкою з гори –
повз нові шляхи й законодавства,
але й на межі тисячоліть,
має платтям дівчина грудаста,
має... Бо куди ж її подіть.
І, п’янка, тремтить у кожнім нерві,
і, не розбираючи шляхів,
плине щем у повітовім небі,
над чаклунством верхніх поверхів...
***
Так синьо, так задимлено, так мідно...
І хай воно лишається незмінно –
Вогниста шибка. Місто.
Трепет.
Смерк.
Хоч видно все, хіба що Бога опріч
І в просторі – вляглися щільно поруч
Світла і тіні, як життя і смерть.
Базар пустіє. Баба йде остання.
Темніють стиха птахи і питання...
Якої ж крові, віри і доби
Оця земля, що має віддих долі?
Ці плоттю жінки натхнені горби,
Отої жінки, тої, що якби...
Отої...
Окраденість – до коренів волось.
Та птах безсмертя розправляє пір’я.
Півмертвість. Бездиханність.
Але ж – ось:
Лежить-мовчить, дароване за щось
Дахами всіяне невзискане безмір’я.
***
Безліч дійсностей перебуло...
Батьківщинностей (ще і такої)...
Жужмом кинувши все за крило,
споживай... Завдяки літакові
сни азійські, азійські сини
за бокалом хитнулись надпитим.
З їхніх вилиць летять табуни
і степи прогинають копитом...
Спогадати не можна забуть
дорогих осоружних химерій.
Осідає жарка каламуть
на конвульсії теплих імперій.
Втім – а я це? Чи ні? Та сиджу,
скаламучену лагідну гущу
через прорізи зору ціджу,
прозираючи в мідне грядуще,
що, зневаживши межі й кутки,
смуги пише по небу багровим...
Що уже не змаліє-таки,
кров напнувши колишнім огромом.
***
Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому
З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям
І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься
І розгортає скам’янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще
І, ставши вбік від інших/всяких/других,
Вчувати кулі на надбрівних дугах
***
Знак загублених таємниць, заповітів забутих ключ
Над розгубленістю дзвіниць, над невизначеністю круч.
А мовчанка углиб лягла давнім муром під глей безсиль,
Та ще вабляться мрій світла на дражливі золото й синь,
Що отут з-під ноги зроста (край носка вривається твердь),
І злітає град неспроста, поневаживши страх і смерть.
І летить між століть летить на небес бездонний будяк,
Напинаючи срібну нить над проваллями небуття.
***
Земля змаліла. Знизивсь Місяць.
Лиш смерть одна неісходима.
Щось каже їй життя у відсіч.
Життя... Та скільки ж того дива.
І, голову схопивши в руці,
Пливеш в імлі, густій і сизій,
Де божевілля реконструкцій
І сказ бінарних опозицій.
Зростають вавилонські башти
Нестям. Ворожі ворожбити
Життя розписують назавжди,
А все одно тобі любити
Цей світ п’ янкий і кров черкаську,
І голос чийсь, і кару вію.
І про півста мільйонів казку
Стискать хоча б в одну надію...
***
Посеред химерної держави,
Де прибився твій південний схід,
Синіми туманними ножами
Музика тремтить тобі услід.
Кучерями, вітром і залізом
Бурхає, буяє, а тоді –
Навздогін лишається надрізом
Волоцюзі, грішнику тобі...
Й провіщає те, що світлотінню
Набігає й сліду не лиша.
І – провідником чи провидінням
Все тремтить попереду душа.
***
Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ,
незникомому
День стоїть до небес. А канапа пуста.
Ви вдихнулись в раптовості світу.
У тремтіння листа, в білостінні міста,
Що під вечір оранжево світять.
Ще відходить мені від «нема», як від сну,
І кімната провітриться від тютюну,
Та вже видива вигнули вії:
Десь як закрут ріки, слова м’ята і сіль,
Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,
І червоне вино пружношиє...
Ви такий мені є – над плачі і платки –
Фіолетово-флейтова музика.
З позаземних рівнин золоті завитки,
І у хмар ваших губи усміхнені.
От і все. У своє знов мій мріється шлях.
Повз вечірнє розвітрене дерево...
За горби, за міста в золотавих джмелях...
Синьо світиться вами душа по краях
І веде все, й витає попереду...
***
Жовтими іскрами, товченим склом
Грає тополя на сонці осіннім.
Злякана й синя, пропахла насінням,
Гнеться вимова сільська за вуглом.
Міцно затиснувши в жменях цей світ,
Сповнений сонця, і в нім – випадковість,
Власну, мою чи тополі якоїсь,
Нбрід снує. Чи народ. Чи нарнд.
Іскра горить в провідниці в очах,
Що з прапорцем на підніжці вагону
Вклякла, і зараз махне, і хоча б
Не полетіти, бо вже невагомий.
І збайдужіння, і страх, і зима,
В котру ще вмерзне цей рідний топонім,
Прийдуть, як смерть. Але смерті – нема.
Є тільки сонце. І в сонці – тополі.
***
Напевно з Польщі йдуть похилі дощі
Батькова пам’ять тьмяно блищить
Під сутінковість готельних стель
Приходять сни про Брюссель
А ще – в повітрі роз’ятрений жест –
Неначе спирт взяв загорівсь
Дахів осіння досвітня жерсть
Гримить під ногами боївкарів
...І мимо столів де – на ногу нога –
Сидить діямантовий зашклений світ
Іде хтось... А світ жуючи чуїнгам –
Безпечний – не дивиться вслід...
***
Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.
Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розгляда через небесну лінзу.
У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.
***
тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока
час що потоншав плече замастив
тиньками Відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня
з’явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших...
***
нишкне чорна країна гибельна смертна волость
тіні свої поклавши з двох берегів Дніпра
марні вогні і крові і даленіє голос
тільки б сяйнула тільки тільки б єдиний раз
голос зника а вітер сріберно-синій вітер
ще наліта з далеких сріберно-синіх піль
плине торка знічев’я золотоверхий витвір
сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль
збились дахи і хмари всохли птахи й поети
тоншає м’якоть серця тонша земна кора
друзки уривки вітер вітер жене пакети
сонце встає протъночі з того боку Дніпра
***
Вже тіні синьої води
Лягли до стін, ажурно виті.
Вже вересневої різьби
Хрусткі узори на блакиті.
Прощально, марний світ не лаючи,
В передчутті різдвяних звізд
Світлб перебирають клавіші
Одного з двох найкращих міст.
Собори тануть в голубе,
А я іду, іду по Києву,
Щоб взять і – вишептать тебе,
У чорнім хаосі покинуту.
Лушпиння звуків... «...как же...», «...што ви...»
Шептання бруків, брови Штоня,
Тепло і таїна панчіх.
Тонких облич тонкі рум’яна
Несуть бульвари і майдани,
И хоругви довгих теплих ніг.
І кров, отруєна «вкраїнами»,
В чеканні інших україн
Тріпоче віями наївними,
Між перехресть прококаїнених
(Хоча який там кокаїн...).
Та що мені? Дожить до півночі,
Коли слова летять опришками –
Сідай собі на голос півнячий,
Лети над шпилями паризькими,
Над кобеляцькою капустою,
Над розпачем і Римом над...
Ростить за пагорбами глузду
Свій небувалий гетьманат...
Отак – без нагляду, без догляду
Блукаю й жду, що буде далі.
Черкаюсь поглядом об погляди,
Сную між арок і порталів.
І знаю – вересень. Ага...
Та шия юністю обвита.
І степ надій росте й ляга
Під серця під нічні копита.
 |
|
 |
 |
 |