|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2007 р.
Галина ПАЛАМАРЧУК
ВСЛУХАННЯ
***
Це не чекання – бо чого чекати?
Напівпараліч... це вслухання у
Гулке повітря, де кричать цикади,
В холодну землю і суху траву.
Якщо ти вигадка – то будь навіки,
Якщо міраж – обманюй, не згасай...
Вслухання в муку, від якої ліки
на небесах...
***
Дикі маслини. І гострий камінь.
І перша сокира... А там..
Розтанув Рай, як у воду канув,
Лишився цибатий Адам.
Не побивайся, дитинко, годі,
їсти йому вари.
...Як з рукава – тьми народів,
Бараки, концтабори...
Родиш дітей. Співаєш, в’янеш,
Сходиш пилком золотим.
Інколи вдаль з-під долоньки глянеш,
А там залізо і дим.
Ти їм рідна. І трохи – нерідна.
І ти їх любиш до сліз.
Дикі маслини, одна безплідна,
І камінь мохом обріс.
***
Люблю я гратися з вогнем, а він – зі мною,
Бо я солома, а не купа гною,
Бо не пригублюю манірно, а – живу,
Бо жаби ще паруються в сплаву,
Хоча й замовкли солов’їні трелі...
Бо ще потрафлю в ритм і стремено,
Бо ще п’янять твої слова й вино,
і виноград солодкий на тарелі.
І хоч життя – немов контрастний душ,
І хоч ти гасиш – я таки горю ж...
...Тримай, тримай мене, вже непритомну:
Згорю – то хоч погріюся при тому....
***
Сукня глуха і погляд холодний –
Така я сьогодні.
Бо сон снився віщий,
Бо дощ періщить.
Бо поманило щастя,
Як сніг торішній.
А ти що подумав?
Скрипку футляр ховає,
квітка нектар проливає,
під неприступним льодом
вода податлива грає.
Щастя не манить – на світі тримає...
А ти що подумав?
Не під кожним смичком заплаче скрипка,
Не кожна комаха розпечатає квітку,
Не кожному льодорубові лід піддасться.
Не по кожному щастя.
А ти що подумав?
Не в кожнім футлярі скрипки перлина,
Не кожна квітка нектар пролила,
Не під кожною кригою вода грає.
Не кожен до щастя талан має.
А ти що подумав?
***
Люди народжувалися.
Спочатку були вони дітьми
З тугими рожевими щічками,
Липкими від цукерок,
з вимогливо допитливими очима.
Гралися ляльками, пістолетиками,
Порпалися в піску,
Завмирали перед джмелем,
Голосно плакали.
Але це нецікаво.
Люди виростали.
Їм докучали вугрі,
підліткові комплекси,
Суїцидальна маячня,
Вірші і маріхуана,
Порвані клапті паперу,
Сльози, перші поцілунки. Жах.
Але це нецікаво.
Люди одружувались,
Купували кухню,
Відкладали на автомобіль,
Сварилися через гроші
І трохи з ревнощів,
Народжували дитину.
Але це нецікаво.
Люди накопичували
Бабки і речі,
Влаштовували в інститути дітей,
Поправляли здоров’я,
сварилися через гроші
а більше з якоїсь досади.
Але це нецікаво.
Люди струшували
З себе все,
Як струшує восени дерево
Своє листя,
Лягали в ліжка і помирали...
Люди народжувалися.
***
Уже пташечка сіла в гніздо і пір’їнкою вкрилась,
Уже й ти обтрусила погоню з засапаних крилець
Та й упала в траву – оддалік епіцентру і кризи:
Може, вгорнуть тебе небеса ув обпалені ризи.
Поле голе навколо, – а вовче виття все ближче.
Ось уже, як сам жах, нахиливсь над тобою вовчище.
Не боялась кінця – навіть з вовчим жорстоким оскалом.
Але він притулився й тремтів. І ти вперше злякалась.
***
Ще ж не зима, ще тільки глупа осінь,
а вже цей страх, це скімлення, цей плач.
Втікай, втікай, тихенько серце просить,
туди, де сонце в потічку, як м’яч.
Де ми були з тобою – на отаву,
на роси, яблука, де ми літали, де...
А вже й листки з дерев пооблітали.
Моє дитя, і ти таке бліде...
Спливло зелене, срібне, жовто-синє,
лишились тьмяні плями ліхтарів.
І перший сніг впереміш з моросінням
тих погасив, хто сам не відгорів.
***
А де ти є наразі?
А де була торік?
Твій вік – політ у часі
в який захочеш бік.
У капсулі прозорій
впакована, ти спиш.
І все одно, що зовні, –
Сахара чи Париж.
Від знаків, чисел, значень,
від митниць, володінь
летить в зіниці сплячі
лиш кольорова тінь.
***
Ще пух літає, глянь – ще пух літає.
А де ж твоя весна, моє дитя?
У тих краях, яких ніхто не знає,
куди якщо вже йдуть – без вороття.
Косарики до шляху підступили.
Куди ідеш? Куди, моє дитя?
В той світ іду, де ми і нас любили.
В той світ іду, бо цей не для життя.
***
Це, мабуть, так починався потоп:
Розверзло небо свої хляби,
Ринули з вершин селеві потоки
І поховали міста і пляжі,
Плекані блага цивілізації,
Духа плоди і плоди порока,
За чеснотами й рангами не розрізняючи,
Стихія змела у змиг ока.
Жебраки й мільйонери за склом тонованим,
Президенти й уряди у льохах бетонованих –
Усіх нас накриє вселенський потоп,
І навіть хреста не поставить ніхто.
Змивши творчу невдачу й заново аркуш простерши,
Мистець візьме пензель і ...завагається вперше.
***
Моє дитя, ми так хотіли ще
Побігати з телятком під дощем.
Протяжно протрубив далекий потяг,
У серці розбудивши туск і щем.
За рік телятко виросте в бичка.
Дитя, ми знаєм, що його чека, –
Здадуть заготівельнику за безцінь,
Така вже доля у бичків гірка.
Корівка вродить нам нове теля,
І будуть очі в нього з мигдаля,
І буде під дощем воно хвицатись,
Життю радіти, як людське маля.
Це все слова. Щоби не плакать лиш.
Нум вийдімо під дощик на спориш
І на коня по чарці перекиньмо –
Трубить наш потяг. Жде різницький ніж.
***
Ти не стратег, не тактик навіть – пішка!
Отож довірся Вищому гравцю.
Він знає ставки, він тримає віжки.
Кололись перед ним ще ті горішки!
Нам треба виграти у зайд і волоцюг!
Ти вже була в глибокому відбої,
Коли простер Він руку над тобою
І все змінив. Довірся. Покорись.
Тобі ж не тра повторювати двічі.
Упікся в кров той наслідок трагічний,
Як ти Його ослухалась колись.
***
Декорації – клей, картон –
Розповзаються, тануть, тануть.
Ми вві сні переїдем кордон,
Може, й паспорта не спитають.
Все залишим – в столах, торбах
Ніби вибігли ж на хвилинку...
Може, я провезу на губах
Контрабандну травинку.
***
Мені нікуди не треба спішити
(Хотіла б я справді так жити).
Давно вже все скроєне і пошите
Й плевела вибрані з жита.
Чому ж, як ошпарена, я гасаю –
Не відаю і не знаю.
Як від Жмеринки до Версалю,
Душі моїй – до Сінаю.
Тихо, спокійно, ми тут давно
Запечатані, як в конверті.
Хліб їмо і п’ємо вино
Із кубка смерті.
***
Після дослідів Божих, німоти, стоїцизму, розлуки
Сумніваєшся – може, сниться?
Ці тонкі, як повітря, невловимі ці, рідні руки,
Абрикоса й чорниця
Ти мене чуєш? Не плачу. Машина трясеться.
Говори голосніше.
Склеєні медом дві половинки серця –
Змій його лиже.
Телеграму коротку дала: зустрічай, прибуваю,
Заклавши фамільний злиток.
З того боку життя, де вже тільки чек пробивають,
Не беруть кредиток.
Ми для себе самі написали ці репліки й ролі,
Ці колючі і стильні.
Знову мимо ті руки, стрепенулась услід мимоволі,
Бо вібрації сильні.
...Хтось піде під коньяк, під пивце – як горішки
солоні,
Хтось – під вина старезні...
Простягни мене, Боже, на своїй ласкавій долоні
Пташці небесній...
Буде так легко, буде незвично й чудно -
Від усього звільниться...
А на стежці земній хай залишиться плач мій
нечутний,
Абрикоса й чорниці.
***
О як солодко прагну у нічний розкошланий сад,
Бо я дерево теж.
І коли я захочу ...наважусь вернутись назад –
Ти зі мною підеш?
Ну скажи, що ти там, серед них, таке цінне лишив?
Ну театр, ну тюрму...
Під тонкою шкірою дерево синіх жил.
Кров червона – чому?
Ні, мені не байдуже, не пофіґ, не все одно,
Як життя витіка...
...Подайте серветку, будь ласка, я витру вино.
Я незграбна така...
***
Хай що буде, те й буде, не помацаєш обрій, мала,
То торкнись сеї квітки, се один понятійний ряд...
Прошепталося слово – а немов пролетів снаряд,
Розірвалося серце – а тобі – що вкусила бджола...
Хай що буде, те й буде, хай спливає твій час, як вода,
Хай минає се літо, се малинове, з голим пупком...
Я дивлюсь це кіно, коку п’ю і дзьобаю поп-корн,
Незворушна, як Будда, і безпечна, як Сковорода...
***
Дивлячись гостро й суворо, ступаючи тихо.
З неба приходять не ангели – діти індиго.
Це вже у п’яти пече, це не душу гріє.
Це не терапія, це вже прийшла хірургія.
Цих не злякаєш, від цих не відхрестишся – згинь же!
Це вже не ряд – це модель принципово гинша.
По одному виносять, по одному нас заміняють.
Душі наші незрілі, відчувши біду, завмирають.
Небесні складальники – хто з молотком, хто – з
дрилем –
Укомлектовують світ новим копилом.
«А цей мотлох куди?» – хтось спитає. – «На
переплавку...»
...Боже, невже, раритетних, тобі нас не жалко?
***
Отак поправиш окуляри – й що ж?
Старих шухляд і папок не тривож.
І скронь, де синя жилка стрімко б’ється,
І серця, що чогось йому не йметься...
І не чіпай ні компа, ані книжки.
Втопись очима в зелень і занишкни.
І розчинись... Та хто ж тобі це дасть!
До тебе походили – й знов не в масть!
І тільки наслідили черевики.
...До речі, гасла з антресолей – викинь.
***
Де цідився майдан у затемнені рурки вулиць,
Наче кров у аорту, наче в прісне вариво – сіль,
Там стояв серед снігу, як серед гречки, вулик,
І взяток (не взятка!) струмочками плив звідусіль.
Хтось громив ворогів, хтось чіпляв макарони на
вуха,
Хтось винюхував нори і лази шукав, як лис...
Мед качали – гуртом і гуртом обпились медовухи,
І гуртом у смертельних обіймах люто сплелись.
Цей наслід Візантії – від змов та інтриг – до зради,
Ця заздрість рідненька, від блуду – крок до біди.
Як завжди, на підмогу кожен ворога ладен зазвати
І ніколи – з соратником злагоди-миру дійти...
Де цідився майдан – утворилась досадна пробка.
А спритніші тим часом торгують. Держава – почім?
...Вибльовуєм мед... Чи дісталась нам груба підробка,
Чи не тим, любий друже, годували довірливих
бджіл?..
ЦІКАВО
Торішні надії, як кирієшки, хрустять,
(А ще вони схочуть схрумтіти любов і віру...).
І скинешся, схлипнеш: де булава і стяг?
Та тільки чи стягнеться хтось під святиню допіру?
Зневіра, байдужість, наркотики, чарка, сплін –
На них ми пустили таку дорогу свободу.
Це не загин, боронь Боже, це не загин,
Це переродження, це переробка народу...
Буде тут нація, як президент речуть,
На їхній образ убогий і їхню подобу,
Сіяти гречку для бджіл і буряк для борщу,
Розводити птицю й велику рогату худобу,
Імпортувати начальників, газ, матюки,
Експортувати глечики, пісню, дівчаток...
...Цікаво, чи є в світі цілому хтось хоч один такий,
Хто б міг із цією жоною щось путнє зачати?
***
Мой милый, что тебе я сделала?
М. Цвєтаєва
Яка вже не є... Не сердься на мене, не сердься.
Тихо Жар-птиця сіла скраєчку серця.
Трепетно гладжу її нетутешнє пір’я.
Звідки між нами цей страх і це недовір’я?
Цей відголосок драми, як світ, старої...
Не для журі ж ці мої дефіляди і строї,
Не для дядів і тьоть – деклямування віршів...
Звідки ця скритність, милий? Ми ж не на біржі...
Розслабся, довірся, не так в нас багато часу,
Не перетворюй танцплац на воєнну базу,
а на крилаті ракети — прекрасні крила.
...Милий, ну милий, ну що я тобі зробила?
***
Поки люди розп’яття мили,
Він клейонку стару прослав.
...Та якби я хотіла, милий,
Мій отець би військо прислав.
Він наллє тобі оцту на губи,
На хресті вже – ще раз підгребе...
...Та щоб біль цей не був такий любий,
Я б мізинцем повергла тебе.
Вже кінчай ритуал холодний,
Хоч гвіздок не іржавий бери
...ще спитай його, чи не голодний,
ще в сорочечку чисту вбери...
***
Літо це, милий, ніяк не тримається купи.
Про що ти мовчиш? Про що мої кривляться губи?
Які небеса нам дають на завтра прогнози?
Ах, кажеш, гроза. А точніше – розсіяні грози.
Кину в торбинку персиків, книжку, спальник.
І лози хитатися будуть, неначе пальми.
І не прийду я додому, не вернуся, милий.
Зітри мою музику і лікер мій, як хочеш, вилий...
Віддай мої сукні в село – хай носять чи спалять,
Перестели нашу постіль і витри пам’ять.
...Лишаю надію, щоб ти за потреби сперся,
Розсіяні грози і плоди, як маленькі перса...
***
Міниться вир золотим, багряним і синім.
Мир тобі, шепчу, а серце просить – не вір.
Така ця межа... такий це непевний пунктир...
У стропи впакована – чи зав’язла у павутинні...
Хтось цим польотом керує? Шабаш чи салют?
Жде ж десь літовище – Отча долоня чи морок?
Скільки нас лишиться – сто, шістдесят чи сорок?
Нас усиновлять чи віддадуть у приют?
...Як у дитячім брязкальці, не розділені вишні і ниці.
Радість і біль – гостинці з одної полиці.
***
Мішок твій із добром легенький, наче крильця,
А цвяшки на шляху м’якенькі, наче мох...
Немає ради – впийсь, і з головою вкрийся,
І злийся з літом цим, і зникни з ним удвох.
Суха трава сліди візьме до серця близько,
Не винюхає вовк, не вичитає рись,
Не дожене судьба, і не поверне військо...
...та виплаче любов тебе назад колись.
***
Ні пережити-перенити,
Ні переснити-переспати...
Це неможливо припинити,
Це неможливо перестати.
Нема тепла й на волосину
Ні на Землі, ні в небесах.
Це наче сонце йде на зиму,
Це наче вересень в сльозах.
***
В траві посидіти-полежати в траві,
Ще коники сюрчать, бо ще живі.
Перекидаються в повітряних потоках
Вже й не метелики – строкаті крильця лиш...
Уже не оживити їх, облиш.
Не зазирай у ту печаль – вона глибока.
А ця трава шовкова і мілка,
А ця трава широка, як ріка,
Всіх милує й нікого не карає...
Так плавно смерть перетіка в життя.
То хто біжить до тебе? То дитя.
То дівчинка в шипшинових коралях.
***
Усе перемінить оця лісосмуга руда,
І хвора, з нітратами — вже непритомна вода.
І погляд пригаслий сестрички, і тіні-сновиди,
Що ти їх ще вмієш, і можеш, і хочеш любити.
Усе перемінить це слово гірке, як ропа.
То кажеш, це я? А не ти мене зрадив хіба?
І щось ти пригадуєш. Щось тобі шепче совість.
Немає чорнила переписати цю повість.
Усе перемінить цей бриючий гострий політ,
Як промінь, заломлений в кризі прожитих літ.
Просто інший режим, інший режим въстав –
І буде знову сторінка страшна і ...чиста.
СЕЛО
Ти лікуєш руки в молоці,
Ти годуєш хмари горобців.
Пучку для молитви підвело
Так невміло, горечко село!
Йдеш на цвинтар, як на толоку,
Чи пускаєш жабки на ставку,
Чи кредит береш у лихваря.
Чи в причілок вцілила зоря,
Чи пускають півня босяки,
Чи шкребе чуже, як остюки,
Ти й ґвалтівнику не докориш,
А щербато усміхнешся лиш...
***
То аж до непристойності щаслива –
То відморожена й холодна, як зима.
То впаде злива сиза, наче слива,
То гляне сонце жовте, як хурма.
Такий цей гобелен... ці гобелени,
То там ввірвалась ниточка, то тут.
Сьогодні сексуальний і шалений –
А завтра ВІЛ-інфекція й капут.
Але не думай, милий, про погане,
Думки матеріальні, щоб ти знав.
А краще думай, милий, про Багами,
Де комсомол, кохання і весна...
Де все цвіте, парує, виростає,
Перетікає, курить, має, мне...
...Заплуталась – кого хто користає:
Я гобелена, а чи він мене?
Чи я ще є у цій суцільній зливі,
Чи тільки тінь...чи й тіні вже нема.
...Останні – і такі солодкі – сливи –
І перша – і така терпка – хурма.
***
Тепер сірий ранок – як випраний безсилою рукою
безнадійно хворої.
Тепер ходиш і смокчеш слова, як карамельки,
Випадково почуті, немиті, чужі,
Відчайдушно, як дівчинка, шукаючи серед них
Промовлене до тебе.
Ситуації пережовуєш, як жуйку, -
Що вже без смаку чорниці і без присмаку сорбіту.
Тепер пропливаєш, як туман, крізь голе гілля -
Звідки ж під ногами опале листя?
Тепер має початися нове –
Чому ж, знаючи все, так необачно,
Так самовбивчо озираєшся?
***
Можна навчитись і стріл не помічати.
Розбитись можна і на м’якому.
Зумій після крапки нове почати.
...знову ставиш кому.
***
А ви цілували камінь?
Затерті монети – язиками, пальцями, часом. Аритмія регтайму, блюз,
і джаз, і все разом. Перекочую сміх у долонях, як вистиглу магму.
Вона змія, моя мамо, і всі ми так само... Марно старатись – у долі
нема преміальних. Є повно загадок страшних і ходів тривіальних...
Вичисли душу і переведи в карати. Я граюся словом, і буде воно
карати... Завмерли сюжети, вкарбовані в дереворити. Ми міти, і тут
ні додати, ані змінити. Плаче вода, відливають солоні слізки то
сірим гранітом, то пурпуром королівським. Летіти над світлом, над
муром золототканим...
А ви цілували камінь?
ТІНЬ
Я на сотнях доль і на сотнях стін,
Я надвоє світ розколола.
Доки не хитнешся ти, доти не хитнеться й тінь –
Навіть кольорова...
 |
|
 |
 |
 |