журнал "Вітчизна" №3-4, 2007 р.

Юрій КРАСНОЩОК
ЛІДЕРА ЗНАЙТИ І ЗНИЩИТИ

Політичний детектив

Розділ 11
СЛІД ВЕДЕ ДО КРЕМЛІВСЬКИХ ВОРІТ

15 січня 1994 року по одній з вулиць біля Львівської площі міста Києва швидко крокував з портфелем в руках молодий чоловік у хутряній шапці і великих окулярах. Раптом поруч з ним зупинився непримітний сіренький мікроавтобус, вікна якого були затягнуті шторками. З мікроавтобуса вискочив чоловік у теплій спортивній куртці і підбіг до людини, яка крокувала вулицею.
– Пане Михайле, – звернувся він до перехожого в окулярах, – В’ячеслав Чорновіл терміново розшукує вас. З якоїсь нагальної справи ви йому потрібні. Він зараз у Верховній Раді. Ми заїжджали до вас додому, але двірник сказала, що ви щойно пішли на роботу. То ми за вами слідом…
Відчувалося, що перехожий знав людину, яка його зупинила, тому не виявив ніякого здивування. Мабуть, таке вже було з ним не вперше. Тому без заперечень пішов слідом за ним до мікроавтобуса і заліз усередину. Був початок робочого дня, люди поспішали на роботу, тому ніхто не звернув уваги на вуличну сценку біля мікроавтобуса, ніхто не помітив номера цієї машини, яка, хряснувши дверцятами, швидко зрушила з місця і зникла за рогом…
Я не стверджую, що саме так було здійснено викрадення одного з лідерів Народного Руху України, який очолював В’ячеслав Чорновіл. Це лише моя версія. Справа про викрадення лежить «мертвяком» у Прокуратурі України, і слідство по ній тягнеться до цього часу.
Наступного дня українська преса сполошила киян сенсаційним повідомленням під заголовком: «Таємне зникнення одного з лідерів Народного Руху України», в якому повідомлялося: «… 15 січня 1994 року пішов на роботу зі своєї квартири по вулиці Обсерваторній Михайло Бойчишин – голова секретаріату партії Народний Рух України і безслідно пропав. Ніхто його більше не бачив, і додому він не повернувся…».
Прочитавши це повідомлення, я відчув душевний щем. Ця подія була новим передвісником біди для українського народу, який тільки-но почав виплутуватися з тенет комуністичної деспотії. Викрадення Бойчишина було для мене болючим іще й тому, що я особисто знав цю людину. Доля звела нас іще в 1972 році. Тоді я приїхав до Львова як начальник управління кадрів та навчальних закладів Держкомвидаву УРСР на розподіл випускників Львівського поліграфічного інституту. Я познайомився з Михайлом Бойчишиним при врученні дипломів, а потім мав коротку розмову з ним у ректораті. Стрункий, високого зросту парубок-випускник у великих окулярах справив на мене враження розумної і поміркованої людини. Як керівник кадрів Комітету, який займався видавництвами і поліграфією республіки, я одразу ж після короткого знайомства з цим тямущим інженером-механіком уявив собі його в недалекому майбутньому головним інженером поліграфічного підприємства, директором, але, звісно, тоді не думав, що колись він стане політичним діячем.
Та й хто тоді міг сказати, як розгорнуться події в СРСР, який поступово розсипався, мов трухляве дерево? Мало хто міг передбачити, де опиниться Україна і як складеться її майбутнє. Та вийшло так, що доля посміхнулася нашому народові. У 1991 році Україна здобула незалежність, якої домагалася кілька сторіч.
Поруч з В’ячеславом Чорноволом Михайло Бойчишин швидко виросте в обдарованого політичного діяча. У 1990 році він стає депутатом Львівської міськради першого демократичного скликання. У 1992 році на всеукраїнських зборах Руху його обирають заступником голови Народного Руху України, а згодом і головою секретаріату.
До свого викрадення Михайло Бойчишин встиг зробити для Руху і України багато. З його участю громадсько-політична організація Руху перетворилася в партію. Він був співучасником розробки рухівської стратегії, став представником нової генерації державотворців. Він, першим в Україні піднявши синьо-жовтий прапор над Шевченківською райрадою Львова, образно кажучи, поніс цей стяг завдяки Рухові по всій Україні. Його було обрано головою оргкомітету конференції опозиційних партій країн міжмор’я, які наприкінці січня 1994 року у Києві обговорили питання співдружності Балто-Чорноморського нафтового комплексу, котрий міг би послабити залежність України від Росії та зблизити Київ з державами Середньої Азії. Тому просто так зникнути Михайло Бойчишин не міг. Виїхати за кордон з грошима каси Руху теж ні – всі гроші були на місці. До того ж, у нього в Києві залишилася сім’я.
А те, що він міг заважати комусь – у цьому не було сумніву. Якимсь темним силам в Україні він став поперек горла. Михайло Бойчишин був начальником генерального штабу Руху, багато знав про його тактику й кошти, вдало керував секретаріатом, ставши правою рукою В’ячеслава Чорновола. Давньоримські судді колись казали: для того, щоб розкрити злочин, треба з’ясувати «кюі продест» – кому це вигідно. Капіталів Бойчишин не мав, власності теж, – отже, кримінального мотиву в цьому злочині не було. Що ж до політичного мотиву, то на цьому слід зупинитися.
Пригадаймо, що відбувалося в Україні у 1994 році, тобто через три роки після проголошення незалежності. На осінь були призначені вибори нового Президента України. У вересні 1993-го прем’єр-міністр України Леонід Кучма, «побивши горшки» з Президентом України Леонідом Кравчуком, пішов у відставку. Хоча історія ще має розібратися, чи вони насправді посварилися, чи то був таємний зговір задля встановлення диктатури олігархів у розбурханій Україні.
Пішовши у відставку, Леонід Кучма одразу взявся за підготовку до нових президентських виборів. Ставку колишній генеральний директор «Південмашу» передусім зробив на дніпропетровсько-донецький клан «червоних директорів»-олігархів.
Активну участь у цій президентській операції брав і дніпропетровський олігарх Лазаренко з його капіталами, які він одержував у вигляді хабарів від «Єдиних енергетичних систем». Були залучені до цієї справи також сіоністські кола, контакт з якими налагодила дружина Леоніда Кучми Людмила Талалаєвська – дочка заступника генерального директора «Південмашу», за допомогою якого малопомітний інженер-конструктор КБ заводу Леонід Кучма стає генеральним директором промислового ракетного гіганту. Підтримували ідею обрання Президентом України Леоніда Кучми і московські комуношовіністи, які аж ніяк не могли погодитися на відокремлення України від Росії, внаслідок чого руйнувалася російська деспотична імперія. Президент Леонід Кравчук не влаштовував московський Кремль, бо не міг забезпечити міцну прив’язку України до Росії. Його президентське крісло все більше розхитувалося національно-визвольними силами Народного Руху України. Комунобільшовицьке оточення президента Кравчука втрачало авторитет у країні, і Кремль боявся, що на чергових президентських виборах до влади в Україні може прийти представник націонал-патріотичних сил, яким був голова Руху В’ячеслав Чорновіл. Тому Москва, замість уже непопулярного Леоніда Кравчука, кинула всі сили на підтримку «темної конячки» – Леоніда Кучми.
Я вважаю, що Леонід Кравчук був певними колами Москви і Києва підготовлений до повної «капітуляції» перед новою кандидатурою Президента України.
Під час виборів не тільки в мене, а й у багатьох журналістів створилося враження, що в країні було розіграний спектакль з виборами Президента. Було допущено великі порушення «Закону про вибори», були підтасовки, зловживання. Як зараз пам’ятаю, напередодні виборів десь після півночі я повертався від свого приятеля – письменника Івана Білика, що живе на вулиці Прорізній. Я вийшов тоді на Хрещатик і став чекати тролейбуса, щоб їхати додому на Печерськ. За законом про вибори всяка агітація за кандидата мала бути припинена, але перехожим на Хрещатику і мені особисто (а народу було ще багато) розтикували великі агітаційні листівки: «Голосуйте за Леоніда Кучму!». Ці листівки валялись по всьому Хрещатику. Ще зранку в день виборів питання – кому бути Президентом України – фактично було вирішено. Кравчук, який ішов на другий термін, нічого не робив, щоб перемогти на виборах, а команда Кучми робила все, щоб її кандидат став черговим Президентом України.
І тоді мені стало зрозуміло, що викрадення Михайла Бойчишина, другої людини Народного Руху України, провідного політика національно-патріотичних сил українського народу, було добре спланованою терористичною акцією реакційних сил України і Росії. Воно було спрямовано на потрясіння національно-визвольних сил українського народу і дестабілізацію їх напередодні виборів Президента України. Зрозуміло, що злочинці хотіли дізнатися і про таємниці Руху та його керівництва. Безсумнівно, що Михайла Бойчишина було піддано тортурам з тим, щоб завербувати його як свого агента в середовищі Руху, але гадаю, що він не піддався вербовці, тому й був убитий і десь закопаний, як і журналіст Георгій Гонгадзе, про долю якого я ще вестиму розмову в своєму розслідуванні.
Але обрання Президентом Леоніда Кучми не усунуло загрози, що рано чи пізно Народний Рух України може прийти до влади, і тоді вже Кучмою і Ко було прийнято рішення розвалити Народний Рух України всіма можливими засобами і знищити лідера, аби він не став поперек дороги Кучмі під час його виборів у президенти на другий період. СБУ України було насичено агентами Росії. Багато хто з працівників Служби безпеки України, досьє на яких зберігалися в Москві на Луб’янці, стали заручниками і агентами ФСБ Росії. Бо у викраденні Бойчишина відчувалася чітка рука агентів НКВС-КДБ. Чимось дуже вже нагадувала ця акція операцію з викрадення в Парижі у 1926 році одного з керівників РОВЗ білогвардійського генерала Кутєпова, коли агенти НКВС, переодягнувшись у французьких поліцейських, зупинили його на вулиці й запропонували генералові поїхати до поліції для з’ясування якоїсь справи. В автомобілі вони його вбили, а тіло закопали на дачній ділянці одного з російських дипломатів, агента НКВС. Де воно перебуває до цього часу.
Ось на які роздуми наштовхнула мене таємнича подія, яка сталася дванадцять років тому і сліди якої, на моє глибоке переконання, слід шукати у найвищих владних кабінетах не лише Києва, а й столиці сусідньої держави.

Розділ 12
Постріли в ліфті

Того дня надвечір, повертаючись додому, я проходив по вулиці Суворова, що на Печерську. Я добре знав цей район, бо живу там уже понад тридцять років. На цій вулиці колись розміщувався старий іподром з красивим будинком і ложами для глядачів. У сімдесятих роках рішенням Ради Міністрів УРСР та ЦК КП України той іподром ліквідували і перенесли на територію колишнього села Теремки, де тепер і побудовано однойменний житловий масив. Красивий будинок іподрому з богинями на фронтонах передали Міністерству сільського будівництва УРСР, а тепер в цьому будинку – Академія сільськогосподарських наук України.
Замість того, щоб побудувати на полі іподрому дитячий стадіон, як планувалося, бо поруч мали збудувати Республіканський палац піонерів, тут збудувати житловий масив для партійно-адміністративної еліти, який народ назвав «панські хороми», бо вони дуже відрізнялися від будинків-«хрущовок», що їх будували для «звичайних смертних». Тут були і тенісні корти, і спортивні майданчики, і привабливі алеї. Багатьох мешканців цих будинків я знав особисто, інколи заходив до них у гості або у справах.
Скупчення людей і машин біля будинку № 13 змусило мене зупинитися. Тут був «Омон», міліція на машинах з мигалками, «Швидка допомога» і юрба мешканців. Нікого в під’їзд цього будинку міліція не пускала. І я зрозумів, що тут скоїли «мокруху». В цьому будинку жило двоє моїх добрих знайомих, і серце моє тьохнуло: «Невже когось із них?!».
Через деяких час з парадного під’їзду вийшли люди в білих халатах, які несли ноші. В юрбі зашепотіли: «Це його понесли…». «Кого – його?» – не зрозумів інший. «Гетьмана… – відповів інший голос, – кажуть, його вбили у ліфті…». «Та ні, його тільки поранили, – втрутився інший голос. «Вбили насмерть!.. – я живу у сусідній квартирі», – пояснила огрядна білява жінка. Біль защемів у моєму серці. Особисто я з убитою людиною не був знайомий, але мав добрі стосунки з його співробітниками, які мені багато розповідали про свого шефа. Я уважно стежив за його політичною діяльністю і симпатизував цій людині як фінансистові і державному діячеві. Гіркі слова спали на думку: «Продовжують відстрілювати…».
Наступного дня уважно переглянув українські газети – всі вони друкували сенсаційне повідомлення. Для того, щоб краще зрозуміти таємні коріння цієї змови і злочинів, які вона потягне за собою, я вирішив скористатися свідченням української преси для з’ясування «кюі продест» (кому вигідно?)…
«Робітнича газета» від 24 квітня 1998 року. Ця публікація має назву «Вбито банкіра Вадима Гетьмана!». Ось уривок звідти: «22 квітня о 20 годині 30 хвилин у ліфті будинку № 13 на вулиці Суворова було виявлено тіло народного депутата України Вадима Гетьмана. Було з’ясовано, що Гетьмана вбито з пістолета «ТТ» чотирма пострілами. На місці події вилучено шість гільз. На вулицю Суворова виїжджали працівники всіх правоохоронних органів, керівники місцевої державної влади, створено слідчу оперативну групу на чолі з керівниками правоохоронних органів, від МВС групу очолив міністр внутрішніх справ Ю. Ф. Кравченко. Розробляється три версії. Перша, що вбивство скоєно у зв’язку з діяльністю вбитого в Українській міжбанківській валютній біржі; друга, що вбивство було скоєне у зв’язку з участю вбитого в передвиборній кампанії; що вбивство було скоєно у зв’язку з протиріччями, які виникли в результаті придбання Українською міжбанківською валютною біржею «Торгового дому» на Контрактовій площі». «Робітнича газета» від 28 квітня 1998 року: «Постріли на вулиці Суворова: хто наступний?» Наведу кілька уривків з цього повідомлення, аби якось відповісти на запитання: хто і навіщо усунув цю дуже відому і потрібну для України людину з політичної арени.
«…Щоразу, коли руйнівним вихором в нашу свідомість вривається повідомлення про резонансне вбивство, – писала «Робітнича газета», – мимоволі постає запитання: «Хто наступний?». А в той момент не віриться, що це повторюватиметься, бо, мовляв, остання трагедія – найразючіша, найзухваліша, най… Та й охоронці так щиро обіцяють захистити людське життя, що мають обов’язково знайти вбивць. Наводяться факти, що злочинність падає, відсоток розкриття злочинів зростає, – одне слово, ось-ось – і золотий ключик від дверей суспільства без криміналу і злочинів матимемо у своїй кишені. Такі кінці бувають тільки в казках…
Україна й досі ще не оговталась (і навряд чи оговтається найближчим часом) від жахливого вбивства шановної і знаної людини, народного депутата Верховної Ради 2-го скликання та екс-голови Національного банку України, голови біржового комітету Міжбанківської валютної біржі Вадима Петровича Гетьмана. Вітчизняна і зарубіжна преса вже охрестила це вбивство найрезонанснішим злочином у постсоціалістичній Україні і навіть на теренах СНД. Українська політична еліта розгублена та приголомшена.
Правоохоронці у черговий раз сповнені рішучості знайти вбивцю та замовника, навести лад у державі.
Не хочеться наврочувати безрезультативність пошуків, хочеться вірити у перемогу справедливості, яка цього разу, попри всі складнощі, восторжествує, і злочинці будуть покарані.
Хоча… спостерігається небезпечна тенденція: кожне наступне вбивство на замовлення забирає людину, на ранг вищу від попередньої жертви…».
Надамо слово тодішньому голові Національного банку України Віктору Ющенку. Ось що він сказав у квітні 1998 року: «…Убивство Вадима Гетьмана – це ганьба для України… Це досить невдала демонстрація контролю над економічною та політичною ситуацією в країні і є дуже серйозним сигналом для інвесторів, що, звичайно, прикро, тим більше, що це сталося напередодні виборів ЄБРР, які мають відбутися у Києві, коли ми зустрічаємо тисячі банкірів».
Залучимо ще одного свідка – на той час іще живого В’ячеслава Чорновола, лідера Народного Руху України, народного депутата України:
«… Я не пов’язую вбивство (В. Гетьмана – Ю. К.) з політикою, хоча у нього були труднощі з виборами. Це, думаю, зведення рахунків на ґрунті економічному та фінансовому…».
На жаль, В’ячеслав Чорновіл, на мій погляд, дещо помилився у своєму висновку і не відчув небезпеки, яка зависла і над його головою, не зрозумів, що занадто вже серйозні сили зорганізувалися проти національно-демократичного руху України. Що боротьба пішла не на життя, а на смерть. І це коштуватиме йому життя, як і Вадимові Гетьману…
Заглибившись в матеріали цього злочину, я інтуїтивно відчув, що знову наш український менталітет (корова здохла, але все гаразд) – недооцінка супротивника і «наш хутір скраю…» – й цього разу відіграв свою трагічну роль в історії України, як це було вже не раз.
Невдовзі після загибелі Вадима Гетьмана я зустрівся з одним із його недавніх співробітників, людиною досить близькою до загиблого. Прізвища свого він просив не називати. Ми сиділи у скверику, і я задав йому одразу пряме запитання: «Це політичне вбивство чи бандитські «розбірки»? Ти був дуже близький до вбитого і маєш щось знати…».
З виразу його обличчя я зрозумів, що він щось знає або підозрює, бо воно у нього враз напружилося, і він озирнувся. Потім дещо таки розповів, але попросив не посилатися на нього. Відчувалося, що він чогось і когось боїться. Кого й чого – мені не сказав.
На той час щодо цього злочину матеріалів у моєму досьє було вже досить багато, але я йому теж не сказав, що мені відомо. Проводячи це розслідування, я розумів, що я не слідчий прокуратури і не служба безпеки. Назвати замовника цього вбивства або ж найманого вбивці я не маю права, виходячи з положень презумпції невинності, але зробити журналістський висновок, не називаючи прізвищ, мушу.
Отже, я мав шукати, бо не вірив у те, що Вадима Гетьмана було вбито за якісь фінансово-кримінальні ґешефти. Це було вбивство політичне, але сфальсифіковане як кримінальна «розбірка».
Ось що ще свідчить «Робітнича газета»: «Поки правоохоронні органи розробляють свої версії, вибудовують свої логічні ланки слідства, спробуємо порозмірковувати над іншим. Офіційне трактування загибелі Вадима Гетьмана – вбивство на замовлення. Але у середовищі політиків з кожним днем міцнішає думка: Вадима Гетьмана вбили саме з політичних мотивів. Певно, для обивателя вбивство депутата, який до того ж утретє вирішив балотуватися до Верхової Ради, мало б логічне пояснення, якби це сталося до виборів. Не виключено, що ті, хто готував це вбивство, навпаки, – аби більше заплутати версії, виконали вирок вже після виборів. Більше того, після виборів, які Вадим Петрович програв. Тільки тепер стало зрозуміло, що за скандалом між політичними партіями, за судовими процесами та за зволіканнями із офіційним та повним оприлюдненням результатів виборів 29 березня, якось пройшло поза увагою журналістів те, а що ж відбулося у 198-му мажоритарному окрузі Черкащини, де втретє, не зраджуючи своїм виборцям, балотувався Вадим Петрович до Верховної Ради? Пройшов повз увагу і той факт, що конкурентом йому була людина також з владних структур. Хоча зовсім маловідома навіть нам, журналістам: заступник міністра інформації Михайло Онуфрійчук. Не ставлячи під сумнів ділові та професійні якості новоспеченого депутата, пана Онуфрійчука, а також вибір черкащан, ця перемога все ж викликає подив. Надто в різних вагових категоріях суспільної значущості виступають Вадим Гетьман і Михайло Онуфрійчук. А як багато агітували незаангажовані на партії та особистості журналісти, політологи за те, щоб у парламент обирали професіоналів-політиків. Про Вадима Петровича можна стовідсотково твердити, що він був суперпрофесіоналом, одним з небагатьох депутатів, які достеменно розумілися на економіці та фінансах. Саме на тому, що так нині потрібно при прийнятті реформаторських законів. Він був улюбленцем журналістів, адже належав до, на жаль, невеликої когорти із 412 колишніх народних депутатів, які могли аргументовано доводити необхідність того чи іншого кроку, зрозуміло пояснювати економічні тонкощі або недоліки документів, які обговорювалися. Саме його слово часто було вирішальним при прийнятті документів економічного блоку…
Останнім часом з іменем Гетьмана був пов’язаний ряд принципових політичних кроків. Це стосується звернень до Конституційного Суду. Саме він із групою однодумців одним з перших заговорив про недосконалість прийнятого закону про вибори. Конституційний Суд практично погодився з усіма зауваженнями до закону групи Вадима Гетьмана. Наступні вибори, якщо навіть нові депутати достеменно не змінять нинішній «Закон про вибори», все одно відбуватимуться вже за тими правилами гри, які намагався справедливо встановити Вадим Петрович.
Лише недавно стало відомо, що Вадим Петрович подав до суду позов про фальсифікацію на його виборчому окрузі – «диму без вогню не буває»… Та навіть без статусу депутата Вадим Гетьман лишався дуже впливовою постаттю. Найперше – на фінансових теренах держави. До речі, у фінансових колах вважається, що стабільність гривні, яка, на щастя, не похитнулася після виборів, – це, безумовно, заслуга Національного банку та головного банкіра країни Віктора Ющенка. Але при цьому Вадим Гетьман виконував роль негласного покровителя та порадника у найважливіших справах банкірів. З цього приводу має право на існування ще одна версія мотивів убивства – переділ фінансового ринку України після виборів, тим паче, що у депутатських виборах перемогла значна кількість впливових і потужних бізнесменів. Такий післявиборний перебіг подій традиційний, бо ж кожен хоче замовляти свою музику. Інша справа, що в нашій державі нетрадиційні методи його впровадження – середньовічні, варварські.
Ще одна причина, яка також лежить на поверхні і одразу ж спадає на думку, – комусь вигідно зірвати проведення в Україні щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку, до яких так ретельно і водночас сумбурно готувався Київ. У такому випадку замовника вбивства варто шукати за межами держави. Адже проведення в Україні високого форуму банкірів має пожвавити потік іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. Наступного дня після вбивства Вадима Гетьмана прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко, ніби намагаючись випередити інсинуації, оптимістично заявляв, що ніхто не ставить під сумнів проведення в Києві з 8 по 12 травня зборів ЄББР. Та вже за день з’явилася інша думка, і належала вона Вікторові Ющенку: «Є ймовірність, що до Києва погодяться приїхати не всі учасники зборів. До того ж, як можна ставитися до країни, в якій не лише затягли економічну нестабільність, а й в самісінькому центрі столиці, елітному районі, за кількасот метрів від міліції та прокуратури розстрілюють людей такого рангу! Київ ще не знав такої вакханалії…».
«Про ще одну політичну версію вбивства не кажуть уголос, але нею ніби насичене повітря: президентські вибори, від яких, після виборів до Верховної Ради, уже ніщо не відвертає уваги. Вадим Петрович не заявляв, принаймні публічно, про намір балотуватися на пост третього Президента України. Але справа не в цьому. Сьогодні навіть політолог середньої руки, який має перед очима майже остаточний склад новообраної Верховної Ради, може спрогнозувати: імпічмент Президентові ініціювати не вдасться… А після вбивства такої людини, даруйте, «під носом» Адміністрації Президента, й справді постає резонне запитання: то хто же керує державою? І вкотре доводиться запитувати: невже буде наступний?.. Хто?..».
Так писала на своїх сторінках «Робітнича газета» 28 квітня 1998 року, через тиждень після загибелі Вадима Гетьмана.
Я вже звертав увагу мого читача на те, що, проводячи своє приватне журналістське розслідування, я не можу робити висновки: хто вбивці і хто замовник. Я можу тільки своїми публіцистичними роздумами підвести мого читача до висновку, який він зробить сам: кому це було потрібно. З цією метою я звернувся до іншого свідка – газети «Галицькі контракти».
«…Вадим Гетьман збирався оскаржити результати виборів у своєму окрузі в суді, і навіть був переконаний у перемозі. Повернення депутатства – найбільший скандал, який останнім часом пов’язували з фінансистом. Тому одна з головних версій слідства базується саме на виборчих колізіях… Проте деякі співрозмовники «ГК» вважають, що пов’язувати смерть Гетьмана з його прагненням реваншу на виборах не варто, бо при нинішній системі судочинства довести неправоту представника виконавчої влади практично неможливо. Логічним є інший сценарій: фінансиста поступово нейтралізували, відсуваючи від важелів впливу на фінансову систему». Я звертаю увагу читача на цю останню фразу уривку: «…поступово нейтралізувати Гетьмана, відсуваючи від важелів впливу на фінансову систему», яка багато про що говорила.
У мене є підстави вважати, що при замовленні вбивства Гетьмана головною метою була саме ця. І до такого висновку я спробую привести мого читача.
Отже, Гетьман вибори програв. Кажуть, що незадовго до 29 березня 1998 року, дня виборів до Верховної Ради, цей український фінансист зустрічався з Леонідом Кучмою і тоді начебто запитав: «Навіщо проти нього виставили замміністра?» – «Ви все одного виграєте…», – такою, за деяким джерелом, була відповідь Президента. Так само кажуть, що після поразки 29 березня фінансист повторював: «Навіть не знаю, що я комусь такий невгодний…». А був Гетьман невгодний багатьом антиукраїнським силам. Бо як це могло трапитися, що напередодні виборів заступник міністра Михайло Онуфрійчук кинув на передвиборну кампанію, як розповідав перед смертю Вадим Гетьман, 700 співробітників свого міністерства і підлеглих підприємств. Хто дозволив? З чиєї санкції? За які гроші? Як міг розгорнути таку агітацію бідний, як церковна миша, заступник міністра? Отже, за ним хтось стояв – хто?
Кілька років тому я вів колонку фейлетону в газеті «Час», де шеф-редактором газети був Ярослав Чорновіл. І ось тоді я написав фейлетон «А де моє золото?!». Це була тема золотого запасу Радянського Союзу, великої частки в ньому, що належала Україні, і її таємничого зникнення. Мене дуже цікавило це питання, і з цього приводу я вів своє досьє, плануючи колись написати книжку. Але книжки так і не написав, а фейлетон у газеті «Час» було надруковано в одному з номерів у 1998 році.
Оскільки цей фейлетон торкається ще однієї «шестерні» вищезгаданого вбивства, дозволю собі його, як документ, залучений до мого розслідування, навести повністю:

«А де моє золото?!
Нещодавно в одній з українських газет я прочитав, що ми, українці, теж маємо свій золотий запас! І у мене одразу піднявся тонус. Нє, тепер нас – «хохлів», голими руками не візьмеш! І від радощів заплескав у долоні. Хіба це жарти – 272,5 кг дорогметалу. Але тут мені на очі потрапила інша газетна інформація, в якій повідомлялося, що на якомусь задрипаному Тайвані на 11 мільйонів громадян накопичено понад 600 тонн золотця. І тут моя ейфорія відносно нашого національного багатства розтанула. Тайванці за 40 років самостійно зібрали по 55 грамів золота на одного суб’єкта – від маляти, що ссе мамину цицьку, до старого столітнього пердуна, вибачайте за фамільярність. А ми, нація, яка відома вже цивілізації понад півтори тисячі років, накопичили того золотця на один малоросійський ніс, чи носик, аж по 0,0005 грама.
І тоді я задав собі запитання: невже ми, українці, такі ледачі, що за сімдесят років з гаком «в сім’ї вольній новій…» нашкребли тільки оті золоті нулі? А де ж тоді моє золото, накопичене моїми пращурами за триста років об’єднання з Москвою? Те золото, що добували в колимських копальнях ГУЛАГу мої діди і батьки? А де те золото, що я 50 років особисто заробляв у радянській промисловості і соціалістичному сільському господарстві?!
І тоді я згадав Кузьму Пруткова. Розумна була голова. Він радив – дивись у корінь! І ось тоді я й подивився на те братське золото «пополам» з іншого боку. Радянський уряд, наш дорогий і любий, і наша рідна партія – щоб їй… ніколи не інформувала громадськість СРСР – скільки ж ми «намили» – 16 союзних республік разом – за роки радянської влади того золота і скільки його зберігається в сховищах великої соціалістичної країни.
Правда, інколи, утаємничено, соромлячись, як та коломенська дівка, що втратила цноту, вони інколи, хизуючись, заявляли, що за запасами золота СРСР займає у світі одне з перших місць і навіть ось-ось переплюне Америку.
Для підтвердження моєї версії я залучу у свідки щотижневик «Совершенно секретно» № 1 за 1999 рік, яка наводить свідчення московського професора Г. М. Боларовича, який багато років курирував добування золота в СРСР. Так, цей відомий вчений засвідчив, що в 50-тих роках у резервному фонді країни (Радянського Союзу) було 2,5 тисячі тонн золота. Професор зауважує, що, мовляв, при Микиті Хрущові багато золота було продано на придбання хліба для голодної країни. Але продано було сотні тонн, а куди поділася тисяча тонн? У 1997 році в державному фонді Росії, як я зазначав раніше, чомусь залишилося всього тільки 400 тонн. Яка дурниця! В той час як золотий запас Сполучених Штатів Америки на той час становив 8,5 тисяч тонн золота.
То куди ж поділося радянське золото? Чому Україна не отримала при розпаді СРСР свою четвертину державного золота – 750 тонн? На всі ці запитання знав відповіді Вадим Гетьман. Спілкуючись з банкірами різних країн, маючи конфіденційну інформацію щодо запасів золота по кожній країні, він добре знав, куди поділася українська частка золота і де вона зберігається. Поінформованість Вадима Гетьмана про стан російських золотих запасів добре знав Кремль. І тому побоювався приходу до влади на Україні таких як Чорновіл, Гетьман, а нові президентські вибори в Україні наближалися… І це могло бути однією з причин убивства Вадима Гетьмана…».

Отже, з радянським золотом «старший брат» прокручував аферу, тобто, «відмивав» чужий скарб. І при цьому уряд Росії розпинався, що у нього ніякого золотого запасу СРСР не залишилося... Ось така була суть мого фейлетону про наше золото.
А невдовзі по тому в Україні трапився ще один терористичний акт, який, як з’ясувалося, має теж пряме відношення до стратегічного золотого запасу СРСР і його таємниць.
…Під час нічного патрулювання було вбито в місті Луганську старшого сержанта міліції Дмитра Яковенка. Вбито несподівано і цілеспрямовано – пострілом з обріза мисливської рушниці в голову. Преса піднесла це вбивство як звичайний кримінал. Мовляв, двоє бандитів йшли «на діло», і їх зупинили для перевірки документів міліціонери Дмитро Яковенко і Дмитро Прокопчук. Один із злочинців вихопив обріз і вистрелив Яковенку в голову… Потім злочинці втекли, але вбивцю таки затримали.
У цьому вбивстві була одна подробиця, на яку ні міліція, ні преса, на жаль, не звернула уваги. Ось що писала про цю трагедію газета «Факти» 26 квітня 2001 року:
«…16 лютого Дмитру Яковенку виповнилося 29 років. Закінчивши СПТУ, в 1990 році пішов служити до армії. Служба йому дісталася, як він сам говорив, золота: два роки хлопець охороняв стратегічні запаси золота Країни Рад, що розташувалися в підземних бункерах десь в Уральських горах. Повернувшись додому в 1992 році, Дмитро вже знав, що стане міліціонером…».
Отже, стає зрозумілим те, про що довідалися журналісти – мабуть, від членів його сім’ї і його друзів: де і як служив солдат Дмитро Яковенко. Можна припустити й те, що солдат Яковенко щось розповідав близьким і друзям про стратегічні запаси золота країни, які він пильно охороняв. Служив він саме в той час, коли розпався Радянський Союз, і керівництво КПРС, КДБ та Президент Росії як тільки могли ховали золотий запас, який належав усім республікам Радянського Союзу. І ховалося те золото десь в утаємничених сховищах в Уральських горах. Солдат Яковенко про ці махінації керівництва Росії дещо таки знав.
Проходячи службу в охороні стратегічного золотого запасу СРСР, солдат Яковенко, звісно, дав підписку про нерозголошення державної таємниці: де служив, що охороняв, що знав про цей стратегічний запас золота Росії. Проте не утримався і якісь подробиці все-таки повідав рідним, знайомим і друзям. Така необережність молодому міліціонерові коштувала життя. Справу про вбивство представили як випадковий напад бандитів – це трапилося в центрі міста біля цирку. Відчувалося, що вбивство було спрямоване, і його ніколи не розкриють, бо цієї версії органи міліції навіть не розглядали.
Але те, про що знав старший сержант міліції України Яковенко, певна річ, добре знав також і банкір Гетьман. На підставі утаємничених документів СРСР, закритих досьє зарубіжних банків та іноземних розвідок, які він як банкір одержав конфіденційним шляхом, він міг бути добре поінформований про те, скільки золота було напередодні розвалу СРСР в сховищах Росії.
Тому я вважаю, що головним у розслідуванні вбивства політика і банкіра Вадима Гетьмана мав бути «золотий слід», який, на жаль, нашими органами держбезпеки не розглядався, і гадаю, що це було великою помилкою слідства. Які у мене, журналіста, що розслідував це вбивство на замовлення, були мотиви для того, щоб розробляти таку версію? По-перше, у своїх розмовах і виступах у пресі Вадим Гетьман на цьому зупинявся неодноразово. І, як мені відомо, мав певні розрахунки з цього приводу. Так, у газеті «Киевские ведомости» від 31 січня 1996 року Вадим Петрович надрукував статтю під назвою «Драма з розділом зовнішніх боргів наближається до фінішу». Ось що він в ній писав:

«…Росія обіграла Україну по всіх статтях. Переговори з Паризьким клубом відбулися 24-25 січня 1996 року, через два місяці після вдалих для Росії переговорів у Франкфурті-на-Майні. Росію знову представляв Віце-Прем’єр Давидов. За інформацією, одержаною з надійних джерел, пан Давидов виявив дуже гарні здібності, щоб і цього разу схилити західні країни піти на відстрочку в погашенні залишкових боргів. Виплата біля 50 мільярдів доларів США може бути розтягнута на 25 років з наданням канікулярного періоду на перші 7 років. Незважаючи на те, що цього разу західні партнери проявили несподіваний супротив напористому російському дипломату, підписання широкомасштабної угоди слід невдовзі чекати. Внаслідок цього Росія одержує стартову економічну перевагу перед своїми сусідами по СНД».
– Ну, а що дісталося Україні? – питає в цій статті Вадим Гетьман. І відповідає: – На жаль, Україні довелося тільки зітхати з приводу власного нехлюйства, відсутності твердої волі, послідовності і професіональної позиції. І справа не тільки у складі уряду, який постійно змінюється. Дивує непередбаченість парламенту, депутатів з числа радикалів-націоналістів, з одного боку, і комуністів з іншого. То вони виявляють вражаючу принциповість і протягом року на трьох обговореннях вирішують, брати чи не брати кредит у 10 мільйонів доларів на створення овочевого ринку в Києві, аби не потрапити в боргову залежність від «зажерливого» Європейського банку реконструкції та розвитку, то виявляють дивну байдужість до підписання за своєю спиною так званого «нульового варіанту», внаслідок чого «старшому брату» дістається разом нажитий капітал, що рахується сотнями мільярдів доларів США, а Україні – «бараночний нуль». Найбільш прикре в цій історії те, що ніхто не знає, що приховується під можливим нулем. Адже на всі офіційні запити Росія на сьогодні так і не надала Україні відомостей про справжнє становище з активами і пасивами колишнього Союзу. З моменту бездарного виходу з рубльової зони ми так і не маємо роздільного балансу колишнього Держбанку СРСР. Нас обдурили, як горобців на полові, з дійсною величиною золотого запасу, алмазного фонду і наявності нерухомості за кордоном. Ми так і не знаємо до сього часу реальних розмірів валютних авуарів на рахунках зарубіжних банків.
Пригадую один епізод, – розповідав далі в цій статті Вадим Гетьман. – Того дня, коли у Франкфурті-на-Майні проходило чергове засідання німецько-української банківської комісії, до мене підійшов відповідальний співробітник Бундесбанку (Центрального банку Німеччини) і довірливо повідомив, що Росія зовсім нещодавно просила повернути їй залишки колишнього Держбанку СРСР, що перебували на рахунках Бундесбанку. «І як ви думаєте діяти?» – спитав я. – «Ми дали зрозуміти, що зробимо це тільки тоді, коли Росія врегулює свої фінансові відносини по активах і пасивах колишнього Союзу, в першу чергу з Україною», – відповів представник Бундесбанку. Цю інформацію я терміново довів до відома одного з керівників уряду, зауваживши при цьому, що подібні рахунки розкидані Держбанком СРСР напередодні розподілу Союзу, і слід було запитати про це Росію. На мій великий подив, моє повідомлення не зацікавило мого співбесідника (Прем’єр-Міністра Фокіна – Ю. К.), оскільки він сам перебував у полоні «нульового варіанту», мовляв, не слід сваритися з великим сусідом…». Як тут не пригадати відомий народний афоризм, – пише Гетьман: – «Ми бідні тому, що дурні, а дурні тому, що бідні». Я й зараз переконаний в тому, що ще не пізно віддати в парламент на ратифікацію підписаний договір з Росією про так званий «нульовий варіант», за яким мало шансів одержати майно. Але й в цьому випадку я не бачу трагедії. Більше того, в уряду України з’являться вагомі аргументи вести з Росією взаємовигідний переговорний процес не тільки за рівнем транзитних тарифів за газ або, скажімо, про розподіл Чорноморського флоту, але найголовніше – домогтися вигідної для України структуризації накопичених за останні три роки зовнішніх боргів на таких же пільгових умовах, які виставив Захід Росії. І це буде справедливо. Адже мова йде про капітал, разом нажитий як російським, так і українським народам. Ну, а коли Росія в цьому випадку великодержавно покаже нам на двері, то ще не пізно звернутися до Паризького клубу кредиторів з проханням відкласти підписання з Росією угоди до того часу, поки не буде знайдено рішення, що відповідає інтересам України.
Вадим Гетьман,
координатор депутатської групи «Незалежні».

Отже, хто-хто, а Вадим Гетьман добре знав, скільки українського золота було приховано в Уральських горах. І він боровся за це золото, за майно і мільярди доларів, що їх Росія собі присвоїла, отож був небажаною особою для Росії.
Тоді українська прокуратура подала інформацію про те, що, мовляв, Вадима Гетьмана вбили на замовлення кримінальної групи «Топ-Сервіс», залучивши сюди і Павла Лазаренка, який через своїх адвокатів довів, що він до вбивства Вадима Гетьмана причетності не має. Можна припустити, що «Топ-Сервіс» і мав причетність до цього терористичного акту, але тільки як організація підставна, яка виділила для цієї операції кілерів, котрі й виконали замовлення якогось дуже відповідального працівника… От тільки питання: з Москви чи Києва?
Читач може запитати мене: а що це може дати, коли «поїзд уже пішов»? Гетьмана до Верховної Ради не обрали, і довести чи є те золото, чи нема його, буде важко. Ось тут і ховається головна таємниця…
Справді, Вадим Гетьман вибори програв і народним депутатом втретє не став. Здавалось би, навіщо було вбивати людину, що зійшла з політичної арени? На перший погляд, це так, але слід урахувати те, чого ми ще не знаємо, а саме – які політичні плани мав Вадим Гетьман. А вони були, і в цьому слід добре розібратися.
У мене є підстави вважати, що Вадим Гетьман не збирався так просто зійти з політичної арени. У нього ще був великий шанс. Він мав намір висунути свою кандидатуру на президентських виборах. Гроші у нього були. Авторитет серед фінансових кіл Заходу також був. Людина він відома, і те, що його «обплювали» в одній області, було мало відомо всій Україні. Але у нього були «козирні тузи» – програма повернення доларів, золота і алмазів, що їх приховала Росія. І коли б він вихлюпнув усю «золоту правду» на суд українського народу, я вважаю, за ним народ пішов би. Потім, прізвище у нього – Гетьман, це теж грало б на його виборчу кампанію. Його б активніше підтримав фінансовий Захід, і проблем з траншами теж не було б. Леонід Кучма, який ішов на другий президентський термін, впевненості в перемозі не мав, Гетьмана підтримала б і група депутатів «Незалежні», де він був координатором…
З метою більш глибокого вивчення карної справи щодо вбивства Вадима Гетьмана я знову звернувся до інформації, яка була опублікована в українській пресі. Ось що писала про цей терористичний акт одна газета: «За даними слідства, 9 січня 1998 року Лазаренко, зустрічаючись з одним із керівників донецької злочинної групи Кушніром у Будапешті, запропонував йому при першій можливості здійснити ще одне вбивство. Цього разу мова велась про впливового політика і фінансиста, голову Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі, народного депутата України Вадима Гетьмана.
Одержавши згоду Кушніра, Лазаренко дав вказівку своєму помічникові перерахувати на названий Кушніром рахунок всю суму гонорару – 850 тисяч доларів. Вся сума надійшла в один з паризьких банків на ім’я двоюрідного брата Кушніра. А 26 січня 1998 року з цього рахунку в Парижі на особистий рахунок дружини Кушніра в тому ж банку було переведено 350 тисяч доларів. Фактично ці гроші й стали капіталом для підготовки вбивства Вадима Гетьмана…».
Чи не нагадує тобі, шановний читачу, якщо ти стежив за публікаціями мого роману «Лідера знайти і знищити», спосіб убивства лідера української нації Симона Петлюри якимось єврейським месником Шварцбардом? Тоді на суді в Парижі виставлялися різні анархісти, що прикидалися націоналістами. А при перевірці з’ясувалося, що вбивство Симона Петлюри фінансувалося Кремлем, через радянське посольство і його посла.
Так тепер було і з Вадимом Гетьманом. У замовники підставляють опального прем’єра Лазаренка, що сам Лазаренко фактично спростував в суді в Америці і тепер навіть має намір приїхати до України. Він що, дурний?! Бо якби він відчував свою провину як замовник убивства Гетьмана, знаючи, що на нього заведено відповідну судову справу, то навряд чи збирався б приїхати до Києва, де його негайно б заарештували.
Однак слідство, що проходило у справі Лазаренка в Сполучених Штатах Америки, не підтвердило вищезгаданої сплати злочинцям Кушніра. Отже, створювалося враження, що хтось чіпляв на Лазаренка нерозкриту справу вбивства Вадима Гетьмана.
Ось що далі повідомляла українська преса про хід цього судового процесу з Луганська.

«…Однак Савчук не хотів брати участь у вбивстві Гетьмана і запропонував це зробити своєму знайомому Валерію Пушнякову – Пуху. Пух керував луганською бандою і був знайомий з Кушніром по участі у виконанні інших замовлень…
Пушняков, як свідчив один з підсудних Сергій Кулєв, член цієї банди, їздив до Києва. Повернувшись, він нібито розповідав, що Кушнір зустрічався за кордоном з Лазаренком, і вони, нібито, обговорювали вбивство якоїсь високопосадової особи. Але, як свідчив на суді Кулєв, одного Пушнякова для виконання такої відповідальної операції було недостатньо, тому Кушнір залучив до цієї справи ще одного кримінального злочинця Фішука (вбитий 30 жовтня 1998 року) та ще трьох кримінальних злочинців: двоє з них – Косигін, Володченко (прізвиська «Косий» та «Дракон») – на той час були арештовані, і їхня справа розглядалася в Луганському суді. Третій, прізвище якого на суді не називалося, на той час нібито перебував у розшуку.
Врешті-решт, як свідчать матеріали Луганського апеляційного суду, було створено єдину таємну банду кілерів. До неї увійшла ще одна людина Кушніра – Семен Ігнатенко (ім’я та прізвище слідством було змінено. Чому це було зроблено, і досі залишається таємницею).
Члени банди, як свідчать матеріали суду, знали, що після ліквідації Вадима Гетьмана потрібно буде знищити одного з виконавців убивства. Пушняков у бесіді з Кулєвим сказав, що одного з донеччан на ім’я Семен також слід буде знищити.
Як твердять матеріали суду в Луганську, після того як банду було сколочено і почали готувати напад на Вадима Гетьмана, 28 березня 1998 року в Ясинуватському районі Донецької області невідомий здійснив озброєний напад на Кушніра. Внаслідок чого той отримав вогнепальне поранення. А 2 квітня того ж року Кушніра несподівано заарештовує донецька міліція і 2 травня в Донецькому СІЗО при нез’ясованих обставинах організатор замаху Кушнір несподівано помирає.
До слідства в такій ситуації виникає кілька запитань. Хто стріляв в організатора замаху на Гетьмана? Хто руйнує злочинний зв’язок змови «Кушнір – Лазаренко»? Кому треба було обрубати кінці зв’язку справжнього замовника, а не фіктивного – Лазаренка – і керівника банди?

«У березні 1998 року, – свідчив на цьому суді і в слідчих документах член цієї злочинної банди Кулєв, – Пушняков відвіз до Києва пістолет «ТТ» і «Браунінг». Приблизно в цей же час на мобілку «Пуху» подзвонив Савчук і повідомив, що Кушніра поранили, а потім заарештували і зараз він перебуває в Донецькому СІЗО. Невдовзі Пушняков зустрівся із Савчуком і Фіщуком, якому зі слідчого ізолятора передали від Кушніра записку. В ній говорилося: «Все заплановано! Незважаючи на труднощі, завдання треба виконати!».

Таким чином, на підставі «ксиви» Пушняков став, як стверджує слідство, фактичним керівником убивства Вадима Гетьмана. У березні – квітні 1998 року, готуючись до теракту, він розробив план розстрілу фінансиста в під’їзді його будинку на вулиці Суворова. Група бандюків, яка тепер складалася з Пушнякова, Фишука, Косигіна, Володченка, Івченка і Трохимовича, зібрала всю необхідну інформацію: про звички, маршрути пересування жертви. Ретельно обстежили місце його роботи, мешкання, відпочинку.
За матеріалами слідства Сергію Кулєву відводилася роль кілера. Передбачалося, що Івченко, переодягнувшись в жіноче вбрання, чергуватиме у дворі будинку Вадима Гетьмана і вестиме спостереження – щоб Кулєву і Пушнякову з появою працівників міліції або якоїсь іншої перешкоди вжити заходів, а коли Кулєв не в змозі буде виконати теракт, виконати це завдання самому.

«18 квітня, – розповів Кулєв слідчому, – Пушняков останній раз провів завершальний інструктаж. Після того, як від Едіка Косигіна надійде телефонний дзвінок, я мав одразу вийти з автомобіля, зайти до під’їзду і піднятися на другий поверх і коли Гетьман зайде до під’їзду, він мав мені сказати про це по рації. Я мав спуститися ліфтом назустріч Гетьману і одразу відкривати вогонь по ньому. Семен в цей час мав перекривати вхід до під’їзду. А для того, щоб з вулиці можна було стежити за фойє, біля ліфту під вхідні двері вставили дерев’яний брусок, щоб вони не зачинялися».
За свідченням Кулєва, 21 квітня 1998 року Фіщук подзвонив Пушнякову, а потім поїхав до нього на зустріч. Повернувся він під вечір, привізши з собою бежевий брючний костюм і темно-коричневі жіночі черевики, жіночу сумку, фарбу, пудру і помаду, а також перуки темно-русявий жіночий і русявий чоловічий.
Прихопили з собою кілери й пістолети з глушниками «ТТ» та «Браунінг» і дві маленькі японські рації з навушниками.
Ось що Кулєв засвідчив на допиті далі: «Вирішили, що люди Фіщука (Володченко і Косигін) вивезуть нас повз пости ДАІ до будинку Гетьмана. Це потрібно було, щоб ми встигли загримуватися. Під’їхавши ближче до будинку, пересіли в крадене авто з «лівими» номерами. Після цього «Дракон» і «Косий» мали їхати до банку і звідти стежили за Гетьманом. Після того, як «Мерседес» з майбутньою жертвою поїде додому, вони мали зателефонувати мобільним телефоном Пушнякову.
Однак наступного дня – за свідченням того ж Кулєва – довелось дещо змінити. Пушняков вирішив не чекати вечора, а перенести операцію на денний час. Він вважав, що Вадим Гетьман заїде додому протягом дня, можливо, на обід. Тому, приблизно об 11 годині 22 квітня Кулєв і Пушняков почали готуватися до операції. Кулєв одяг жіноче вбрання, зброю поклав у жіночу сумку, підфарбувався і причепив кліпси, на шию пов’язав хустку. Близько 12-ї години Кулєв та Івченко були привезені до будинку на вулиці Суворова, 13. Приблизно о 19.30 Пушнякову повідомили по мобільнику, що Гетьман поїхав додому. Кулєв, згідно з планом, піднявся на другий поверх і став чекати.

«Незабаром, – розповідав далі слідству Кулєв, – Пушняков передав мені по рації: «Об’єкт удома!». Я почав спускатися сходами, тримаючи в руках знятий із запобіжника пістолет. Гетьмана я пізнав по фотографії. Коли він зайшов до ліфта, я взяв пістолет у ліву руку і одразу почав стріляти. Перша куля пролетіла мимо. Від другого і третього пострілів його розвернуло до мене обличчям і кинуло на стінки ліфта, і він став осідати на підлогу. Я зробив ще два постріли і постріл у скроню…».

Після вбивства Кулєв та Івченко вийшли на сусідню вулицю і сіли в авто, в якому їх чекали «Косий» і «Дракон», і «залягли на дно» в одній з найнятих ними квартир. Усі розраховували, що шукатимуть жінку, яку помітили на місці злочину. Тому Івченко був приречений, його знищили як зайву ланку, яка могла вивести на замовника. До того ж, четверо сусідів, по фотороботу пізнали Івченка як ту жінку, що сиділа у дворі.
У явці, написаній влітку 2001 року, Сергій Кулєв повністю визнав свою вину у вбивстві Вадима Гетьмана, хоча разом з тим він твердив, що, мовляв, не знав, що людина, в яку він стріляв, є народним депутатом і важливою особою.
Підсудні Едуард Косигін і Сергій Володченко своєї вини у вбивстві так і не визнали і в ході слідства взагалі відмовилися свідчити у справі.
Можна було б вважати, що слідство завершено, суд над бандюками відбувся, якби без відповіді не залишилося головне запитання: хто був замовником убивства Вадима Гетьмана?
При розгляді цієї карної справи у мене весь час виникали підозри, що в цьому слідстві і судовому процесі було щось не так. Хтось уміло приховував головного вбивцю-замовника. Навіщо замовником зробили Лазаренка, коли той був уже в бігах і рятувався від переслідувань Леоніда Кучми? Це була версія для дурнів. Хто стріляв у Кушніра, якому нібито Лазаренко за Гетьмана заплатив великі гроші? Хтось знищив ланку зв’язку між Лазаренком і Кушніром, і тепер важко було б довести, чи така зустріч Лазаренка-замовника і кілера-Кушніра справді мала місце. Дезінформація про Лазаренка кинута громадськості – спробуй тепер її спростувати.
Навіщо з’явився з повинною у вбивстві до прокуратури кілер Кулєв? Затриманий за інші злочини, він мав надію, що донецька міліція вибачить йому і врятує життя за лжесвідчення. Чому не визнали себе винними у вбивстві Вадима Гетьмана підручні Кулєва Косих та Володченко?
Отже, про те, що влада олігархів створила для замилювання очей громадськості фальшиву бандитську групу для того, щоб пустити за фальшивим слідством і слідство, і журналістів, приховавши справжніх замовників злочину і справжніх кілерів, свідчить той факт, що Кулєв – убивця Вадима Гетьмана, який нібито прийшов з повинною у скоєнні цього злочину до прокуратури, за останніми повідомленнями, відмовився від своїх попередніх свідчень і заявив, що він Гетьмана не вбивав. Таким чином судова справа на злочинців, яку так важко «ліпила» стара влада, розпалася, так і не давши відповіді – хто замовляв і хто вбив Вадима Гетьмана?
Мабуть, Кулєв, якого примусили взяти на себе цю вину і допомогти організувати спектакль «справедливого» суду, зрозумів, що після закінчення процесу він не тільки не одержить обіцяної волі і документів, з якими виїде за кордон і там сховається під чужим прізвищем, а, навпаки, – як свідка, який багато знає, його, як і того Кушніра, відправлять у потойбічний світ у дерев’яному «смокінгу».
Отже, справа про вбивство Вадима Гетьмана так і не завершена, і, може, колись ми дізнаємося, хто ж таки замовив і хто вбив цього відомого політичного діяча, який увійде в історію України як перший головний банкір багатостраждальної держави, який створив і поставив свій підпис на давньоруській грошовій одиниці – гривні, відновивши історію Київської Русі – праматері українського народу.

Розділ 13
Трагедія на трасі під Борисполем

Ще не вщухли розмови про вбивство Вадима Гетьмана в ліфті будинку по вулиці Суворова, як нова трагедія потрясла Україну. Київська преса вийшла із сенсаційними заголовками: «Убивство лідера Руху В’ячеслава Чорновола!!!».
Ось як тоді повідомили інформаційні засоби про цю трагічну подію: «В автокатастрофі загинув народний депутат України, лідер Руху В’ячеслав Чорновіл. Як стало відомо кореспондентові ДІНАУ, трагедія сталася 25 березня близько 23.30 на автотрасі поблизу села Городище Бориспільського району. Автомобіль «Тойота», у якому був В’ячеслав Чорновіл, зіткнувся з автомобілем КамАЗ, що належить КСП імені Б. Хмельницького (село Олександропілля Дніпропетровської області). Разом з В. Чорноволом загинув його помічник-консультант Є. Павлов, який перебував за кермом. Ще один пасажир, прес-секретар Руху Дмитро Понамарчук, травмований, його госпіталізовано до Центральної районної лікарні. Причини катастрофи з’ясовуються…».
Я був приголомшений цим повідомленням. Мої передчуття справдилися: вороги незалежної України вирішили зруйнувати, а потім знищити головний загін національно-патріотичних сил молодої держави – Український Народний Рух. Ця трагічна подія, що сталася на шосе під Борисполем, ще раз підтвердила той факт, що потужні антиукраїнські реакційні сили Банкової і Кремля об’єдналися й повели рішучий наступ на Народний Рух, і вони не зупиняться доти, доки не ліквідують цю народну українську партію визволення. Викрадення Михайла Бойчишина, а тепер убивство самого В’ячеслава Чорновола недвозначно засвідчили це. Після смерті лідера Рух буде легко розколоти і розтягти на шматки, і «не так тії вороги, як добрії люди»…
Отже, почався масовий відстріл українських національних лідерів. Убито вже другого претендента на президентське крісло України. Першим був Гетьман, тепер Чорновіл… Звичайно, мало хто з мислячих українців повірив інформації силових структур України про те, що, мовляв, це просто надзвичайна дорожня пригода. Я добре знав ту дорогу, якою рухався автомобіль Чорновола. Сам неодноразово їздив цим шляхом на своєму власному автомобілі і в Дніпропетровськ, і в Кіровоград, і в Кременчук і вважав його зручним та безпечним. Цією дорогою проходило небагато автотранспорту, а вночі вона взагалі порожня, коли-не-коли промчить поодинокий автомобіль.
В’ячеслава Чорновола я знав особисто, бо виступав на сторінках його газети «Час» з фейлетонами і памфлетами. До того ж, ми були «однокашниками», разом вчилися в університеті на факультеті журналістики, тільки я на два курси молодший. Ось дещо з біографії В’ячеслава Чорновола часів його боротьби за незалежну Україну.
Після арешту в січні 1972 року В’ячеслава Чорновола знову заарештовують у Львові разом з Іриною Стасів-Калинець, І. Гелем, С. Шабатурою, М. Осадчим. У Києві в цей час ув’язнюють І. Світличного, Є. Сверстюка, З. Франко, Л. Плюща, В. Стуса та інших. Чорновола засуджують на шість років, а потім додають п’ять. У 1983 році звільняють без права проживання в Україні.
В’ячеслав Чорновіл стояв біля підвалин проголошення незалежності України. Ставши лідером Руху, він доклав багато зусиль для того, щоб Україна стала суверенною державою. Він відстоював національну гідність свого народу, різко виступав проти тоталітаризму, за розвиток демократії в нашій молодій країні.
Він був справжнім лідером Народного руху визволення, справжнім народним вождем, любив народ, і його ненавиділи вороги.
Ця людина навіть у в’язницях і таборах досить багато попсувала «крові» радянській владі і нажила собі багато ворогів серед партійних функціонерів компартії, КДБ відчайдушною боротьбою за волю України. У цій боротьбі він не шкодував життя. Ознайомившись з матеріалами ЗМІ про цю трагедію, можна було відразу зрозуміти, що це – обдумане і заплановане вбивство.
У цій чітко розробленій операції явно простежується слід НКВС-КДБ. Пригадаймо хоча б загибель секретаря ЦК КП Білорусії Машерова, коли напереріз його автомобілю-«членовозу», що мчав з дуже великою швидкістю, вискочив вантажний колгоспний «ЗІЛ». Машерова прибрали за вказівкою Брежнєва, Андропова і Крючкова, оскільки боялися, що його можуть обрати першим секретарем ЦК КПРС. У загибелі В’ячеслава Чорновола повторилася та ж картина. Прорадянські, проросійські сили – комуністи, шовіністи – боялися зростання авторитету Руху і можливості Чорновола стати Президентом України.
У мене є підстави вважати, що водій КамАЗу Куделя навіть і не знав суті цієї операції, а його підставили як жертву випадкової аварії. Швидше за все, Куделю інформували про те, що вони по дорозі мають продати зерно якомусь клієнту, який зустріне їх на легковому автомобілі. Один з трьох, а може, двоє були кілерами, виконавцями цього вбивства, а Куделя – «зайцем».
КамАЗ довго блукав серед ночі дорогами Київщини, не маючи точного визначення місця проведення операції «Зіткнення». За кортежем Чорновола весь час стежили і в Кіровограді, і по дорозі до Києва, бо терористична група не знала точно, яким маршрутом він повертатиметься до столиці – через Кагарлик чи Золотоношу. Особисто я їздив і через Кагарлик, і через Золотоношу. Дорога через Золотоношу більш спокійна і не так завантажена, особливо вночі.
Отже, кортеж Чорновола мали чекати у двох місцях: між Золотоношею і Борисполем, між Кагарликом і Києвом. На розробку й проведення цього терористичного акту, безумовно, потрібні були великі витрати. Чорновола на обох шляхах чекали одночасно два КамАЗи, і стежило за рухом його «Тойоти» кілька легкових автомобілів з радіостанціями. У кабінах обох КамАЗів теж були радіостанції. В обслузі, яка проводила зустріч Чорновола з виборцями в Кіровограді, теж був інформатор, у завдання якого входило роздобути і передати інформацію про те, коли і якою дорогою поїде кортеж Чорновола на Київ. Можна лише здогадуватися, хто це був, але, на жаль, це тільки підозри.
Коли ж «хвіст», що супроводжував кортеж від Кіровограда, у Смілі зрозумів, що Чорновіл поїхав на Золотоношу, КамАЗ Куделі одержав сигнал, розвернувся і після довгого блукання, аби не бути засвіченим, поїхав на місце, вибране організатором-кілером на під’їзді до Борисполя. Куделя чув розмову свого супутника по радіотелефону, але йому пояснили, що покупець зерна їде назустріч, і вони мають там зустрітися, а потім їхати слідом за ним. Стоячи на узбіччі дороги під Борисполем, супутник Куделі одержав новий сигнал по радіотелефону про те, що кортеж Чорновола наближається: «Їду по зерно»… В цей час машина Чорновола наближалася до фатальної межі. Кілер пояснив Куделі, що «замовник» має побачити їх автопоїзд, зупинитися, і що вони після розмови потім поїдуть слідом за ним. І коли «Вольво» наблизилося, Куделя за командою кілера різко поставив КамАЗ поперек дороги, гадаючи, що замовник побачить КамАЗ і зупиниться. І в цей момент, не чекаючи появи перешкоди на дорозі, «Тойота» Чорновола, гальмуючи, щосили врізалася в автопоїзд – між КамАЗом і причепом, завантаженим зерном.
Така моя особиста версія загибелі Чорновола. Але розгляньмо ті факти трагедії, які нам відомі.

КамАЗ Куделі довго кружляв навколо Борисполя, ніби когось чекав. Кого? Є кілька свідчень, що цей КамАЗ бачили в різних місцях Бориспільського району Київщини. Доїхавши до Борисполя, як свідчили учасники трагедії і сам Куделя, й побачивши дорожній знак «Проїзд транзитному транспорту заборонено» – було це вночі, – вони, ніби, повернули з цієї причини назад.
Куделя – «далекобійник», їздив у далекі рейси і добре знав, що глухої ночі він може, як виняток, поїхати під цей знак. Чому ж він вирішив розвернутися? Бо місце катастрофи було вибране кимось іншим, і представником цього іншого був хтось у кабіні з радіотелефоном.
Куделя потім засвідчив, що він почав розвертатися, і тільки аж тоді побачив, що на нього мчить на великій швидкості якась машина. І тут Куделя лжесвідчить. «Тойота» Чорновола справді їхала на великій швидкості, але з увімкненим дальнім світлом, і його видно було за кілометр. Куделя через заднє оглядове люстро мав ще здалеку побачити це світло, яке на близькій відстані взагалі сліпить водія в зустрічній автомашині.
Викликає подив поведінка кваліфікованого водія Куделі: він розвертав свій автомобіль з причепом у такому місці, де з’їзду на узбіччя не було, а об’їхати його поїзд теж не було можливості. Причому, «поїзд» було поставлено під таким кутом, що «Тойота» Чорновола мала обов’язково вскочити в пастку і врізатися в дишло причепа, зробленого з товстого таврованого заліза. Завантажені зерном КамАЗ і причеп, товсте дишло – все було розраховано на те, щоб КамАЗ при ударі не перевернувся, а «Тойота» вскочила, як у капкан.
Куделя засвідчив, що коли він побачив, що на них мчить якась легкова автомашина, він вискочив з кабіни КамАЗу і почав махати руками, щоб її зупинити. Але Куделя брехав і працівникам ДАІ, і слідчим Міністерства внутрішніх справ. У ході цього розслідування я ще зупинюся, як і чому лжесвідчив Куделя та його «напарники».
А для більшого розуміння цієї трагедії слід було знайти додаткових свідків. У цій кримінальній справі була одна дуже важлива деталь, на яку чомусь не дуже звертали увагу слідчі органи. КамАЗ був поставлений на дорозі так, щоб «Тойота» при зіткненні мала улізти під дишло причепа, внаслідок чого був розірваний бензопровід і зруйнований бензобак «Тойоти», тому він мав вибухнути. А оскільки він заліз мало не під бензобак КамАЗа, то в такому випадку завантажений автомобіль з повним баком солярки від високої температури горіння «Тойоти» мав би теж вибухнути. Отже, всі люди, що сиділи у «Тойоті», мали б згоріти живцем, бо деформовані дверцята легкової автомашини було неможливо відчинити зсередини. Але з якоїсь причини бензобак і бензопровід не вибухнули, і це стало «накладкою» для замовників – згорів би з людьми і КамАЗ – і кінці у воду. Проте цього не сталося.
Чому я зробив такий висновок? На підставі свідчень водіїв КамАЗу. Згідно з матеріалами слідства, в кабіні КамАЗу сиділо троє: водій Куделя, головний інженер «ООО Луговське» В.Чернецький і працівник КСП Шолом. Коли вони побачили, що легковик мчить на них, вони, мовляв, усі вискочили з кабіни і кинулися в поле. Таку поведінку вони пояснюють тим, що боялися, аби «Тойота» не врізалася в кабіну КамАЗа. Насправді ж вони боялися вибуху автомашин. Куделя збрехав слідчим, що він вискочив з кабіни КамАЗу і став махати руками водієві «Тойоти», попереджуючи про небезпеку.
У моєму досьє є інтерв’ю, яке дав 23 березня 2001 року безпосередній свідок цієї трагедії, член Центрального проводу НРУ Андрій Ніцой газеті «Факти». Інтерв’ю взяла у нього журналістка Вікторія Андрєєва. З метою розслідування я скористаюсь деякими абзацами цього інтерв’ю.

«В. А. У всіх матеріалах, що розповідають про загибель В’ячеслава Чорновола, згадується ваше прізвище. Але ніде не вдавалося ознайомитися з вашою розповіддю про те, що ж відбулося. Чому?
А. Ніцой. «Факти» – друга інстанція після слідчого Пастушенка (і єдиний орган мас-медіа), який звернувся до мене з питаннями про той фатальний день.
В. А. Давайте подумки повернемося до нього.
А. Ніцой. Поїздка до Кіровограда була однією з багатьох у той період. Невдовзі перед цим ми їздили на Житомирщину. Зрозуміло, атмосфера в Рухові і навколо нього через недавній розкол з групою Юрія Костенка стала складною, напруженою, але повторююсь, відрядження було до того звичайним, що думати про щось страшне, коли ми поверталися з нього, не було ніяких підстав. Першим їхав автомобіль, в якому сиділи В’ячеслав Чорновіл, прес-секретар Руху Дмитро Понамарчук, за кермом – помічник Чорновола Євгеній Павлов. Слідом, у другому автомобілі, їхали ми: Геннадій Удовенко, його охоронник (екс-міністрові іноземних справ надається охоронник протягом року), я – керівник апарату Руху, водій.
В. А. Чому автомобілі їхали в такій черзі – це випадковість? Чи машини мінялися місцями по дорозі?
А. Ніцой. Ні, так весь час і їхали. Це пояснюється тим, що існує свій протокол – в партіях машина лідера їде першою. Так прийнято. За Черкасами ми завернули у придорожнє кафе, зупинились. Тут В’ячеслав Максимович підзарядив «мобілку», подзвонив додому (За його «мобілкою» влада стежила. – Ю. К.). У кафе наша спільна бесіда торкалася в основному бомбардування Югославії військами НАТО. Десь лилася кров, це не могло нас не турбувати. На вулиці Чорновіл відвів мене вбік, ми коротко переговорили про конкретні справи – про те, як подолати розкол Руху і про необхідність створення сильного блоку з партією «Реформи і порядок». Шеф дав кілька доручень організаційного плану, і ми попрощалися: в Києві машини мали роз’їхатися: ми – на Харківське шосе, він – на Південний міст.
В. А. Ходили чутки, що по дорозі до Києва хтось пересідав з машини в машину, мінялися місцями. Ще кажуть, що другий автомобіль в якийсь момент дуже відстав від першого.
А. Ніцой. З машини в машину ніхто не пересідав, як виїхали з Києва о шостій ранку, так і поверталися пізно ввечері на тих же місцях. За поворотом на Переяслав-Хмельницький друга машина справді почала відставати. У всякому випадку, я час від часу втрачав з виду «Тойоту», в якій їхав В’ячеслав Максимович. Тому габаритні вогні «Тойоти», що застигли без руху перед чорною фурою КамАЗу, – здавалося, ніби автомобіль зупинився перед несподіваною перешкодою, – я побачив метрів за двісті.
В. А. КамАЗ із причепом перегородив дорогу на під’їзді до столиці… Про що ви подумали? Що зробили?
А. Ніцой. Наш автомобіль загальмував метрів за п’ять. Я побіг до «Тойоти». Ні про що страшне я не подумав. Якщо чесно, я подумав, що зараз керівник апарату партії «дав по шапці» Євгену Павловичу за те, що він зупинився так близько і небезпечно перед несподіваною перешкодою. Потім я побачив, передня частина «Тойоти» влипла в перешкоду. Я спробував вирвати двері… Зрозуміло, ніяких чітких думок у мене в той момент не було. Двері не відчинялися, але я побачив, що в «Тойоті» на задньому сидінні ворушиться Дмитро Понамарчук (він до аварії задрімав і приліг). Разом з водієм другої машини, що підбіг, ми вибили заднє скло. Витягти Дмитра через нього не вдалося. І ось тоді (це дуже важливо, якщо конкретно, на цьому я зупинюсь дещо пізніше) до нас підійшло троє з КамАЗу. Всі разом ми відчинили задні ліві двері і, нарешті, витягли пораненого Дмитра. Я заліз до машини, порізав руки розбитим склом. Водій був мертвий. Я доліз до В’ячеслава Максимовича. Мій одяг був у крові. Кровоточили порізи, але вони не повинні так сильно кровоточити, – подумав я. І тут побачив… Пробачте, мені важко про це говорити. Я зрозумів – його більше нема. Виліз з автомобіля. Назустріч йшов Геннадій Удовенко. Я сказав йому про те, що побачив в автомобілі. Він зупинив якийсь транспорт, що проїжджав, і через них викликав «швидку» і ДАІ…».
Ось так виклав події Андрій Ніцой у ту трагічну ніч.
Я вже констатував, що група, яка супроводжувала КамАЗ, побоюючись вибуху обох автомашин, відбігла у поле. І Куделі біля КамАЗу з причепом теж не було. Отже, Куделя, виходить, лжесвідчив. Для чого? Що він цим хотів приховати? Спробуємо з’ясувати це, залучивши свідчення Андрія Ніцоя, який підбіг до розбитої «Тойоти» першим, тобто через кілька хвилин після автокатастрофи. Про що він і розповів кореспонденту газети «Факти».
«В. А. Так що ви мали на увазі, говорячи про час, коли біля машини з’явилися водій і пасажири КамАЗу, що це дуже важливо для слідства?
А. Ніцой. Хоча б те, що з першого дня я заявляв слідчому і готовий підтвердити сьогодні: коли я підбіг до «Тойоти», коли ми зі своїм водієм намагалися відчинити її, поруч, на шосе, не було жодної живої душі. А шофер КамАЗа Куделя говорив на слідстві, що він, коли його машина перегородила дорогу, біг назустріч авто, що мчало на його машину, і махав руками… І слідчі прийняли цю версію. (Чому? Кому це вигідно? Ю. К.).
В.А.: А що було далі – тоді, на нічному шосе?
А. Ніцой. Я відвіз Дмитра Понамарчука в найближчу лікарню. Дмитро був у шоку, він, мабуть, не відчував, що серйозно поранений, тому весь час питав про загублений туфель, – мовляв, як піду, як встану? Мова йшла не про «встану», а про термінову операцію. Я ховав очі, говорити неправду не хотілося. Не хотів Дмитрові казати про те, що сталося: «З В’ячеславом Максимовичем працює «швидка» на шосе». Почалася операція. Я повернувся на трасу, де трапилося зовсім недавно непоправне… З допомогою іншого КамАЗу, який зупинився біля місця пригоди, намагалися відтягнути КамАЗ-убивцю. Не виходило. Приїхав вантажний кран. Ним піднімали причеп, але розбита «Тойота» піднімалася в повітря разом зі з’єднувальним дишлом, ніби приклеїлася до нього. Десять міцних чоловіків – міліціонери, водії, в тому числі і я, обчепили «Тойоту», щоб її відірвати. І вона нарешті лягла на землю. Тіло В’ячеслава Максимовича було вивільнено з покрученого металу. Уже світало…

Надрукувала газета «Факти» роздуми і сумніви Андрія Ніцоя з приводу загибелі В’ячеслава Чорновола, які для слідства дуже вагомі і несуть у собі дуже цікаву інформацію, а також його особисті спостереження. Ось що він з цього приводу розповів: «Про те, що це – вбивство, я подумав одразу наступного дня, після того, як міністр внутрішніх справ (Ю. Кравченко – Ю. К.) заявив, що мова йде про дорожньо-транспортну пригоду. І це тоді, коли розслідування офіційного ще не було, запитань багато, і раптом – така однозначність. Тим більше, що і слідчий з самого початку вперто не хотів брати до уваги жодних інших версій, відкидаючи всі наші сумніви по конкретних моментах, мовляв, усе це ідеї… Але давайте розглянемо лише кілька фактів, пов’язаних із зіткненням… Вантажний автомобіль міг закінчити розворот протягом кількох хвилин. Але він чомусь рух припинив, перегородивши нічну дорогу. Видимість була відмінною, тобто, якби КамАЗ, що зупинився поперек дороги, неможливо було помітити, в нього врізалися б і ми на другій машині. Але ми побачили автомашину поперек дороги і зупинилися. Отже, виходить, перед першою машиною перешкода виникла несподівано. «Тойота» врізалася в КамАЗ із ввікненим ближнім світлом. Кожний водій розуміє, про що йде мова: під час нічної поїздки вільною трасою світло з дальнього перемикається на ближнє в тому випадку, коли водій виконує маневр, щоб з кимось розминутися, – він перемикає світло на ближнє, щоб не засліпити передню машину. Отже, виходить, що в момент наближення «Тойоти» КамАЗ не загороджував дороги, і водій Євген Павлов бачив реальну можливість розминутися з ним. Але КамАЗ несподівано став поперек дороги, виконавши свій смертельний маневр. Незрозуміло й те, чому КамАЗ вночі збирався їхати через Київ…».

У зв’язку з неточностями в справі загибелі Чорновола я ще раз залучу до свого розслідування журналістську публікацію – інтерв’ю Валерії Андрєєвої в газеті «Факти» як документ-свідчення Андрія Ніцоя, живого свідка спровокованого вбивства.

«В. А. Проводячи це розслідування, Рух не відчував якогось політичного тиску?
А. Ніцой. Складається враження, що не було проведено елементарних слідчих дій. Наприклад, КПП ДАІ біля Переяслава зобов’язаний був вести облік усього транспорту, що проходив уночі. І коли проводилося партійне розслідування, ми просили надати нам ці дані, але їх не знайшли. Ми проводили його разом з колишнім старшим офіцером МВС рухівським активістом Миколою Степаненком. І ось саме тоді в Київській організації НРУ, яку він очолив, як на замовлення, почався розкол… і нам довелося витратити багато сил і часу на те, щоб подолати скандальну ситуацію в партії, а не на розслідування. А Микола Степаненко, виснажений чварами, змушений був врешті-решт піти з посади голови обласної організації і відмовитися від активної роботи в Рухові.
В. А. Як ви вважаєте, чи є надія витягти цю справу з шухляди і довести розслідування до кінця, встановивши правду?
А. Ніцой. Гадаю, що така надія є і є підстави повернутися до цієї справи. Хоча наявність (а тепер відсутність) такого відеозапису, що стосувався загибелі В’ячеслава Чорновола, який передали Євгену Марчуку і яку він «загубив», не звернувши на неї уваги. Якщо влада захоче повернутися до об’єктивного розслідування, якщо зможуть це зробити – є про що говорити, є шанс відкрити правду. 19 березня (2001 р. – Ю. К.). я побував у Генеральній прокуратурі і під час допиту наполягав на скасуванні рішення про припинення слідства і на всебічному розгляді всіх можливих версій загибелі В’ячеслава Чорновола…».
Свідчення Андрія Ніцоя, який безпосередньо був на місці катастрофи, поставили переді мною багато запитань. Головне з них – це: чим налякав В’ячеслав Чорновіл певні антиукраїнські сили? Про те, що Рух і його лідер стояли поперек горла антиукраїнським, проросійським, прорадянським та олігархічним силам – відомо всім. Але не самий Рух їх лякав – як їх лякало те, що Рух може стати стабілізатором і організатором боротьби за права українського народу, який є автохтоном України, його основою і його стрижневим коренем і який досі живе без мови, без культури, без преси.
Отже, цілком очевидно, що вбивство Чорновола і розкол та дискредитація Руху – це ланки одного ланцюга. І щоб остаточно в цьому переконатися, варто проаналізувати політичну обстановку, що склалася в Україні напередодні загибелі лідера Руху.
Хтось дуже розумно і підступно розвалював і так уже ослаблений Рух, який ще тримався на Чорноволі. Але після його трагічної смерті тріщина почала поглиблюватися. Такий наш менталітет – коли над народом нависає смертельна загроза – наші лідери починають рвати булаву кожен собі.
Отже, мотив убивства Чорновола «плавав» десь на поверхні: ліві дуже боялися об’єднання правих. Комуністи і олігархи у Верховній Раді об’єдналися – міцна сила проти ослабленого Руху і дрібних партій націонал-патріотів. І хай нікого не дивує, що може мати спільного олігарх Медведчук і комуніст Симоненко. Першому потрібні гроші, другому – влада. Але всім відомо – влади без грошей не буває, а грошей без влади. Тому об’єднання давало б одним, тобто комуністам, можливість одержати владу, а олігархам – одержувати від влади можливість роботи гроші.
Отже, гроші не пахнуть, а влада не смердить. Таке об’єднання мало на меті поєднати гроші і владу – створивши комуноолігархічну деспотію в Україні. І в цій підступній операції грошових мішків і політичних авантюристів сильний і об’єднаний Рух міг на виборах до Верховної Ради 1999 року попсувати комуноолігархам усю «кашу», яку заварював наш східний сусід. Згадайте, як «варилася каша» Жовтневої революції: гасла більшовицькі, гроші – німецькі.
З матеріалів преси відомо, що катастрофу на Бориспільському шосе (я вважаю, що загибель Чорновола – це й катастрофа Руху) органи МВС та Служби безпеки України громадянам України піднесли як ДТП свідомо. Дуже вже поспішав з цією заявою міністр Юрій Кравченко. Чому? Хто підганяв його? Хто нав’язав йому цю думку? Гадаю, що люди з Банкової. Я не буду чіпляти до цієї історії Леоніда Кучму і судити, наскільки він причетний до цієї трагедії. Для цього настане свій час. Але поза всяким сумнівом, що вказівку оголосити громадянам України констатацію про вбивство В’ячеслава Чорновола як ДТП Кравченко одержав від самого Кучми. Тільки він міг дати таку команду.
І вийшла цікава ситуація. Києвом і всією Україною побігли плітки: п’яні рухівці на чолі з самим Чорноволом, повертаючись після пиятики з Кіровограда, втулилися в машину бідолашного, багатодітного, ні в чому не винного хлібороба-водія.
І тут знову хотілося б задати запитання: чого боявся пан Кучма? А він справді боявся! Бо якби міліція заявила, що В’ячеслава Чорновола вбито підстроєною аварією, то народ України міг вийти на вулиці. Тому знайшли гарний хід: вимазали брудом мертву людину. (Згадаймо, як свого часу зробили це з мертвим Петлюрою).

Завершуючи своє розслідування про таємничу загибель лідера Руху В’ячеслава Чорновола, я весь час намагався з’ясувати, чи збігатиметься моя версія злочину з фактичними даними офіційного розслідування. Мені було відомо, що офіційне розслідування ні Генеральною прокуратурою України, ні МВС України не закрито і слідство триває. А Микола Степаненко – громадський слідчий Руху, який став помічником міністра внутрішніх справ України і який тепер займається справою В’ячеслава Чорновола, нещодавно дав інтерв’ю з приводу цієї справи, яке взяла у нього співробітниця газети «Комсомольская правда» Інна Золотухіна. В інтересах мого розслідування залучу це інтерв’ю як документ, який дасть іще одне підтвердження моїй версії.

«І. З. …Миколо Леонідовичу, більшу частину свого життя ви пропрацювали в органах внутрішніх справ, а після звільнення з міліції вступили до Народного Руху України. Крім того, на момент загибелі В’ячеслава Чорновола ви були членом Центрального проводу Народного Руху України і головою Київської обласної організації НРУ…
М. С. Абсолютно правильно. Після загибелі Чорновола НРУ прийняв рішення створити групу, яка мала провести незалежне розслідування загибелі лідера партії. Оскільки я мав досвід роботи у правоохоронних органах, мене й попросили очолити цю групу.
І. З. У той час ви стверджували, нібито маєте вагомі докази того, що загибель лідера НРУ була невипадковою. Правоохоронні органи так і не скористувалися зібраною вами інформацією?
М. С. На жаль, у1999 році слідство розглядало тільки одну версію того, що трапилося, яка стверджувала, що зіткнення КамАЗу і «Тойоти» сталося з вини водія «легковушки». І як наслідок, карну справу щодо факту загибелі керівника НРУ закрили. А відновили її знову лише тільки після Помаранчевої революції.
І. З. Сьогодні ви займаєте посаду заступника міністра внутрішніх справ України. Юрій Луценко запропонував вам курирувати розслідування справи В’ячеслава Чорновола. Як посувається робота? Що нового вдалося встановити?
М. С. Безпосередньо розслідування цієї справи здійснює слідчий, а я йому допомагаю. Треба віддати належне колегам: вони залучили до справи всі матеріали, які я зібрав ще в 1999 – 2000 роках.
І. З. Наскільки я пам’ятаю, тоді ви зацікавилися тим, чому 25 березня 1999 року нещасливий КамАЗ виїхав з Олександрополя Солонянського району Дніпропетровської області о 12 годині 30 хвилин. Адже зазвичай в далеку дорогу (фургон прямував на Волинь) водії виїжджають рано вранці. Тим більше, що машину підготували до поїздки ще 24 березня. Ви вважаєте, що водій вантажівки Володимир Куделя знав про те, що о 23 годині В’ячеслав Чорновіл буде проїжджати Бориспільською трасою, і планував опинитися там у потрібний час?
М. С. Я не думаю, що водій був у курсі операції. Виходячи з усього, можна зробити висновок: він отримав від керівництва КСП ім. Богдана Хмельницького (цьому підприємству справді належить КамАЗ) розпорядження виїхати о 12 годині 30 хвилин. Ось і все.
І. З. Ви вважаєте, що керівництво колгоспу знало про те, що на Чорновола готується замах?
М. С. Я не маю права розголошувати таємницю слідства. Скажу тільки, що люди, які організували вбивство лідера НРУ, не мали намірів інформувати про свої злочинні плани «пішаків». Вони мали всі можливості домогтися свого шляхом шантажу керівництва агрофірми. Погодьтесь, що майже на кожного керівника КСП при бажанні можна знайти компромат. Внаслідок чого налякана людина зробить усе, не ставлячи зайвих запитань шантажисту.
І. З. Після загибелі Чорновола ходили чутки про те, що його вбивство організували «орли» екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка.
М. С. У зв’язку з цим слід згадати про міні-касету, яку хтось підкинув у Верховній Раді Євгенові Марчуку. На записі чоловік у чорній масці повідомляв про те, що співробітникам спецпідрозділу міліції доручено організувати вбивство В’ячеслава Чорновола. Він також стверджував, нібито дехто з його колег попередив водія Удовенка, що він має триматися на відстані від іномарки Чорновола. Однак касету сприйняли як фальшивку і до справи не залучили…».

…Отже, як свідчить у своєму інтерв’ю Микола Степаненко, водія Удовенка через когось із співробітників міліції могли повідомити, що на машину Чорновола готується замах, і тому йому рекомендують триматися подалі від його машини. Хотілось би зупинитися на цій подробиці. Я вважаю, що попередження Удовенка про небезпеку могло бути, але зроблено було це згідно з планом організаторів замаху. Загибель Чорновола терористам можна було якось звалити на п’яного водія Павлова і легше було б прикрити справу, а от коли на швидкості автомашини Чорновола і Удовенка, які мчали нічною трасою одна за одною на близькій відстані, обидві врізалися б у КамАЗ, то це вже був би міжнародний політичний скандал, і відкрутитися п’яним водієм, що перевищив швидкість, владі вже б не вдалося. Удовенко – недавній міністр іноземних справ, тимчасовий голова Організації Об’єднаних Націй, якого держава зобов’язана була охороняти. І це не входило в розрахунки замовників убивства Чорновола. Їм був потрібен лише Чорновіл, а вбивство Удовенка могло б їм принести багато неприємностей. Тому-то вони й попередили через когось із співробітників міліції водія Удовенка. Цей факт свідчить про те, що замах готувався на державному рівні і за ним стояв хтось із Банкової. Але я продовжу свідчення Миколи Степаненка і повернусь до його інтерв’ю.

І. З. Але ж Удовенко справді під’їхав до місця аварії, коли Чорновіл був уже мертвий!
М. С. Так, це той факт, який свідчить про те, що в 1999 – 2000 роках розслідуванням справи про вбивство Чорновола займалися формально.
І. З. Під час першого розслідування водій вантажівки Володимир Куделя стверджував, що на місце ДТП він потрапив тому, що проїхав поворот на дорогу Харків – Київ. Потім він нібито побачив знак «Проїзд вантажним транспортним засобам заборонено» і вирішив розвернутися. В цей момент в нього і врізалася «Тойота». Ви ж тоді стверджували, що, приїхавши на місце аварії за годину до трагедії, водій зупинив КамАЗ на трасі, а коли побачив «Тойоту», що наближалася, проїхав кілька метрів і почав розвертатися. Хто, на ваш погляд, наказав Володимирові Куделі чекати іномарку Чорновола?
М. С. Є думка, що зупинитися на трасі о 22 годині наказали ще в КСП…».
…Я як автор цього журналістського розслідування вважаю, що такої команди Куделя не міг одержати від керівництва КСП, що воно не знало, якою дорогою поїде Чорновіл, а по-друге, там також не знали, коли виїде з Кіровограда кортеж Чорновола. Для того організатори замаху і стежили за машиною Чорновола і вели її всю дорогу до місця трагедії, даючи команду своєму агентові, що сидів у КамАЗі. Команду про наближення кортежу Чорновола і про розворот автофургона поперек дороги було також передано радіотелефоном. Та я продовжу виклад інтерв’ю М. Степаненка:
«М. С. У призначений час до КамАЗу підсів незнайомець зі зброєю, який спочатку наказав водієві набрати швидкість 15 км/год, а потім розвернути машину. Після ДТП цей незнайомець швидко залишив місце злочину.
І. З. Наскільки мені відомо, ще у 2000 році ви намагалися відновити подробиці ДТП, використовуючи свій досвід роботи в міліції і комп’ютер. А нещодавно джерела в органах внутрішніх справ повідомили мені, що спеціалісти нарешті провели повноцінну експертизу аварії. Чи збігаються ваші висновки з висновками експертів, а чи є якісь відмінності?
М. С. Відмінності мінімальні, але повідомляти результати експертизи я вам поки не можу – не маю права.
І. З. Тоді розкажіть про те, що вам вдалося з’ясувати в 2000 році. Яка була ширина траси, довжина КамАЗу. І чи була можливість у водія «Тойоти» Павлова уникнути аварії?
М. С. Ширина траси – 7,6 метра, ширина обох узбіч – 7,5 метра: з одної сторони 4 метри, з іншої – 3,5 метра. Довжина КамАЗу з причепом – 15 метрів, а довжина «Тойоти» – 4,1 метра. При цьому швидкість іномарки була приблизно 120 км/год. Дуга розвороту вантажівки – 20 метрів. Зазначу, що під час встановлення обставин ДТП ми використали такий же самий КамАЗ і з’ясували: для того, щоб розвернутися (за умови, що він стояв), знадобилося 22-44 секунди. Отже, коли вантажівка рухалася зі швидкістю 15 км/год, на розворот їй потрібно було не більше 4 секунд.
І. З. Коротше кажучи, Володимир Куделя міг би встигнути розвернутися до зіткнення з «Тойотою»?
М. С. У нього вистачило б часу розвернутися чотири рази! На підставі нашого експерименту він би мав помітити світло фар іномарки вже за 1100 метрів!
І. З. Вам вдалося встановити момент зіткнення?
М. С. Безперечно. Водій легковика Павлов мав побачити КамАЗ, що зупинився, в дальньому світлі фар, за 280-300 метрів. Вантажівка почала рух, «захопила» узбіччя і набрала швидкість. А через 4-5 секунд (до зіткнення залишалося 133 метри) водій іномарки переключився на ближнє світло фар і побачив КамАЗ, що посувався в бік Борисполя. Що залишалося робити Павлову? Він приготувався до обгону, практично не знижуючи швидкості. Але вже через дві секунди помітив, що фура розвертається і починає займати праву проїжджу частину, перетинаючи осьову лінію.
І. З. Невже водій Чорновола не зрозумів, що КамАЗ перекриває йому дорогу?
М. С. Відстань була невеликою і не давала змоги зрозуміти, що робиться на дорозі. Він зрозумів ситуацію тільки через кілька секунд, коли під’їхав ближче.
І. З. І навіть не спробував уникнути зіткнення?
М. С. Можливо. Павлов, мабуть, мав намір об’їхати вантажівку зліва, але фургон уже відрізав йому шлях і зупинився. Коротше кажучи, у водія Чорновола вже не було часу думати і маневрувати. Йому залишалося тільки вдарити по гальмах. Після цього машина пішла юзом і протаранила КамАЗ.
І. З. А коли б фура не зупинилася і продовжувала рух?
М. С. Тоді, думаю, у Чорновола, що сидів у «Тойоті», і Павлова з’явився б шанс на спасіння.
І. З. Мене цікавить ще одне запитання. Крім Куделі, в КамАЗі було ще два чоловіки. Один з них – головний інженер КСП Чернецький, він міцно спав і прокинувся вже після аварії. Хоча мені особисто незрозуміло, як можна було не прокинутися в момент зіткнення. Другий пасажир, робітник КСП Іван Шолом не спав. Невже ці люди не повідомили органам під час першого розслідування про невідомого зі зброєю?
М. С. За словами Куделі, Шолома і Чернецького, вони перед аварією пили спиртне. І, судячи з усього, Чернецький був украй п’яний і справді міцно спав. А Іван Шолом загинув за загадкових обставин ще у 2000 році.
І. З. Тоді, я пам’ятаю, ви говорили, що друзі і близькі Шолома стверджували, нібито його отруїли…
М. С. Згідно з офіційною версією, 42-річний Іван Шолом помер від інфаркту. Але він ніколи не скаржився на хворобу серця! Відомо, що напередодні його смерті до нього приїжджали якісь незнайомці і про щось довго з ним вели бесіду. А коли вони поїхали, чоловік помер.
І. З. Можливо, Іван Шолом кому-небудь розповів про те, як саме загинув В’ячеслав Чорновіл?
М. С. Слідству відомі люди, з якими він бесідував на цю тему.
І. З. Нещодавно провели ексгумацію тіла Шолома. Чи встановила експертиза рештки отрути?
М. С. Я вже пояснив, що не маю права розголошувати таємницю слідства. Але можу сказати, що одразу після його смерті експертизи ніхто не проводив. Висновки про смерть Шолома від інфаркту зробили на підставі історії хвороби (і це при тому, що, за свідченням родичів, він був абсолютно здоровою людиною), яка потім була втрачена. Крім того, відомо, що коли він умирав, у нього з рота йшла піна».

…Отже, я маю знову перервати виклад інтерв’ю Миколи Степаненка і зробити своє резюме, оскільки стежив за цими подіями і збирав матеріали з моменту загибелі В’ячеслава Чорновола.
Я вважаю, що невідомий, який підсів у КамАЗ по дорозі, був головним кілером. Він одержував команди радіотелефоном від своїх «командирів», що переслідували кортеж Чорновола на автомашині. Керівництво КСП розпорядилося, не знаючи, з якою метою (за вказівкою «заявників»), дорогою підхопити «сідока» до Борисполя. Цей пасажир підпоїв на зупинці всіх, хто їхав у КамАЗі, а сам не пив чи робив вигляд, що п’є. В горілці, мабуть, було підмішано снодійне або наркотик, і всі «відключилися». Сівши на місце водія, «гість» у той час, як наближалася машина Чорновола, поставив фуру поперек дороги, одразу ж вискочив з вантажівки і побіг у поле. Всі інші отямилися, тільки коли у фуру врізався автомобіль Чорновола, і, перелякавшись, що вибухне бензобак, вискочили з кабіни вантажівки й теж побігли у поле. Це засвідчує Ніцой, який свідчив вище. Але я знову повернуся до інтерв’ю Миколи Степаненко, щоб з’ясувати, чому ж «усунули» Чорновола і кому це вигідно.

«І. З. Виходячи з усього, можна зробити висновок, що В’ячеслав Чорновіл загинув не випадково і що замах на нього планували та організовували співробітники міліції, які, судячи з усього, здійснювали його за вказівкою високопосадового керівництва. Але який був сенс у екс-міністра МВС Кравченка вбивати В’ячеслава Чорновола?
М. С. Справу В’ячеслава Чорновола слід порівняти зі справою Георгія Гонгадзе. Лідер НРУ був дуже незручною особою для чинної влади. Він був безкомпромісною людиною, що не брала хабарів. Тому я повною мірою припускаю, що екс-президент Кучма міг доручити Юрію Кравченку розібратися з негідним політиком, а той «перестарався»…
І. З. Пам’ятаю, напередодні загибелі Чорновола почався розкол у Народному Русі України…
М. С. Так. Деякі члени НРУ вважали, що партія повинна використовувати свій вплив на те, щоб отримувати посади в уряді, а також вирішувати бізнесові питання і брати за це гроші. Але Чорновіл категорично виступав проти цього. Якось у нього в приймальні я зустрів відомого підприємця, який мав розстроєний вигляд і поскаржився мені, що запропонував В’ячеславові Чорноволу на розвиток НРУ велику суму грошей в обмін на лобіювання його інтересів у парламенті. Однак Чорновіл без будь-яких пояснень виставив його зі свого кабінету…».
Завершуючи своє приватне журналістське розслідування у справі вбивства В’ячеслава Чорновола, я маю викласти і власну версію, чому тодішня влада так боялася його.
Мабуть, мало хто звернув увагу на те, що напередодні своєї загибелі Чорновіл надрукував у пресі та оприлюднив на радіо і телебаченні звернення до народу. За трагічним збігом обставин це звернення було надруковане в той самий день, коли загинув Чорновіл. У друкарнях ще не знали про трагедію під Борисполем. Тому я залучу до свого розслідування і цей документ, повністю передрукувавши його з «Робітничої газети» за 25 березня 2001 року.

«Народний Рух України звертається до пані Слави Стецько, пана Миколи Боровського, пана Левка Лук’яненка, пана Володимира Яворівського, пана Віталія Журавського, до всіх лідерів та керівників партій демократичного та патріотичного спрямування.
Ви пропонуєте громадянам України голосувати за виборчі списки очолюваних вами партій. Більшість партій не має шансів подолати 4% бар’єр, що передбачений Законом про вибори. Про це свідчать численні опитування, про це говорять наші виборці під час зустрічей. Це розумієте і ви самі. Як, зрештою, розумієте і те, що голоси, віддані за партії, котрі не перетнуть межі 4% бар’єрів, будуть поділені між партіями, які цю межу подолають, насамперед між комуністами і Рухом.
Ми пропонували вам відкликати виборчі списки за умови гарантованої спільної підтримки наших представників в одномандатних округах. Наша пропозиція не знайшла відгуку.
Створюється враження, що ви готові передати голоси своїх прихильників комуністам, тільки б зашкодити Рухові.
Чи усвідомлюєте ви, що не Рухові шкодите – Україні?!
Настане час, коли новий парламент прийматиме рішення, ухвалюватиме закони. Від них залежить розвиток чи занепад суспільства, добробут чи подальше зубожіння співвітчизників, життя чи смерть нашої держави.
Ці закони і ці рішення будуть такими, якою буде більшість Верховної Ради. З вашою допомогою більшість може бути комуністичною.
Де будете тоді ви – ті, хто нині не хоче чути голосу розуму?
Що говоритимете людям, які вам вірили, як дивитиметесь їм у вічі? Чим спокутуєте провину перед Україною, за яку віддали життя наші попередники? Чим відповідатимете перед вашими дітьми та онуками, яких позбавили можливостей жити в людських умовах, у цивілізованому суспільстві, в незалежній і багатій країні?
До виборів залишаються лічені дні. За ці дні ви зважите, якими будуть доля України і ваше місце в її історії.
Нею може бути єдність – не розбрат, вдячність – не зневага нащадків, слава – а не ганьба. Спам’ятайтеся, недавні наші друзі і соратники! Відмовтеся від ворожнечі з Рухом, допоможіть Рухові, закличте своїх прихильників підтримати Рух!
Це єдиний шанс урятувати Україну! Цей шанс може бути останнім!
За дорученням Центрального проводу Народного Руху України
В’ячеслав Чорновіл».

Це була остання заява Чорновола в пресі. Був це і смертельний вирок лідерові національно-визвольної боротьби українського народу. Але що ж вийшло після цієї заяви Чорновола? По-перше, його вбивають, по-друге, відбувається цілеспрямоване руйнування самого Руху як масової авторитетної політичної організації.
У цій заяві Чорновіл відкрито попереджував Україну про загрозу, яка нависла над нею. Він відчував, що день у день зростає загроза узурпації влади в державі і що в цьому дуже зацікавлені Росія та КПУ. І він не помилився, його глибока інтуїція патріотичного політика відчувала драматичні події, які невдовзі вихлюпнуться на вулиці давнього Києва.
Але про це далі, в наступному розділі…

Розділ 14
ЗАМАХ НА ЛІДЕРА ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

То були незабутні дні для більшості громадян України. Багатотисячний глас народний час від часу ще й тепер відлунює в душі емоційними спогадами.
Я, у свої майже 80 років, був активним учасником Майдану. Разом зі своєю старенькою дружиною, лікарем за фахом, ми носили на Майдан борцям Помаранчевої революції ліки, гроші, теплий одяг. І хай не брешуть затяті вороги українського народу, що Майдан утримувався на гроші олігарха Березовського та на американські субсидії. Дурниця! Без допомоги киян, без підтримки громадян України, особливо центральної і західної, – Майдан не вистояв би і не переміг би!
Разом зі своєю дружиною я шість годин простояв під Верховною Радою України і скандував у числі десятків тисяч громадян України: «Ющенко! Ющенко! Ющенко!». Це була пісня волі. Це був Гімн свободі! І слово «Ющенко» нами не ототожнювалося з конкретною людиною. Це було щось більше. Це було гасло свободи, голос народу, що встав з колін. Ці люди добре розуміли, що поразка Помаранчевої революції означатиме прихід на землю України диктатури комуноолігархів і перехід незалежної України під «їжакову» руку Російської імперії. Вони не хотіли влади кучмістів і «бандюковичів». Вони не хотіли, щоб їхнім президентом став колишній «зек», що грабував на вулицях і ґвалтував дівчат. Вони не хотіли вважатися «козлами», які віддадуть свої голоси за «десятку» чи пляшку горілки.
А я, письменник і журналіст, хотів якось допомогти цьому затурканому народові, що встав з колін, допомогти розібратися в тому, хто є ворог, а хто друг, і де правда української нації.
Тому й домовився з редакцією щотижневика «Нація і держава», друкованого органу Конгресу українських націоналістів, друкувати на його сторінках з номера в номер під час Помаранчевої революції мій новий документальний детектив під назвою «Лідера знайти і знищити». У ньому я розповідав, як комунобільшовики вбивали і нищили лідерів українського визвольного руху, аби не дати українському народові вирватися з лабетів деспотичної радянської держави. Це були розповіді про трагічну загибель Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Миколи Скрипника, Панаса Любченка та багатьох інших, кого більшовики знищили під час свого володарювання.
Під час революції я щотижня носив на Хрещатик новий розділ цієї книжки. Тижневик виходив тоді тиражем 60 тисяч і одразу розповсюджувався серед борців Майдану та розсилався по Україні. Від читачів я одержував багато листів, в яких вони просили мене продовжувати публікацію цього детективу, і намагався виконувати їхні побажання. Тоді вийшло 20 номерів щотижневика, у кожному з яких відводилися дві сторінки для мого документального детективу, який насторожував людей, готував їх до можливих провокацій, спрямованих на придушення Помаранчевої революції. Трагічними історіями своєї книжки я намагався попереджати чільників Майдану: «Будьте пильними! Влада може вдатися до замахів на лідерів визвольного руху!».
Так воно й сталося.
У 47 номері газети «Нація і держава» від 17 – 20 грудня 2004 року, в якому я оприлюднив матеріал про вбивство лідера Української народної республіки Симона Петлюру, вчинене у 1926 році в Парижі більшовицьким агентом Самуїлом Шварцбардом, було надруковано повідомлення під таким заголовком:

«ВІКТОР ЮЩЕНКО БУВ ОТРУЄНИЙ ДІОКСИНОМ!!!»

Це екстрене повідомлення я передруковую повністю:

«Це стало відомо в суботу, 11 грудня, коли керівництво австрійської клініки «Рудольфінерхаус» оголосило остаточні висновки експертизи. У крові та тканинах Ющенка була зафіксована концентрація діоксину у 1000 разів вища за норму.
Тести показали, що діоксин потрапив до організму Ющенка через ротову порожнину. Щоб діагноз був об’єктивним, клініка «Рудольфінерхаус» при вивченні аналізів співпрацювала з вченими Англії, Франції та Німеччини, консультувалася з Центральним розвідувальним управлінням США, відсилала зразки до шпиталю в Амстердамі, де використовують новий аналітичний метод тестування на діоксин. Вміст діоксину був менше, ніж один міліграм. Основні симптоми отруєння діоксином – ураження шкіри й внутрішніх органів організму. На початку захворювання у Ющенка, зокрема, була в 12 разів (!) збільшена печінка. Зараз він цілком працездатний і потребує тільки терапії, яку можна проводити амбулаторно. Лікування шкіри на обличчі займе два-три роки, і за правильного харчування та лікування обличчя прийде в норму. Такі висновки зробили вчені клініки «Рудольфінерхаус».
Як доказ скоєного злочину щотижневик умістив на першій сторінці два фото лідера Помаранчевої революції. На першому був зображений вродливий чоловік з відкритим доброзичливим поглядом. На другому – ця ж людина з враженим і покаліченим обличчям.
Це сенсаційне повідомлення стало предметом обговорення не тільки в Україні. Представник дирекції Єврокомісії зі зв’язків зі ЗМІ Емма Юдвін заявила, що якщо отруєння Ющенка мало місце, то його отруйники повинні постати перед судом.
Шоковані цим повідомлення були і в Раді Європи. Генеральний секретар РЄ Террі Девіс у понеділок на прес-конференції в агентстві «Інтерфакс-Україна» сказав: «Це дуже шокуюча новина, це нас дуже турбує, як турбує українців». Він побажав Ющенкові якнайшвидшого видужання.
Прес-секретар Білого дому Скотт Макленнан назвав «жахливою новиною» повідомлення австрійських лікарів про отруєння кандидата в Президенти України Віктора Ющенка.
А ось що пише з цього приводу зарубіжна преса. Газета «Обсервер» повідомляє, що колеги Ющенка не схильні вважати, що в його отруєнні була задіяна Росія. Але вони наголошують, що Віктор Ющенко отримував погрози про можливий замах на нього ще з липня, і що в Україні вистачає людей, які не хочуть бачити його Президентом.
Британські газети вважають, що в отруєнні Ющенка вбачається російський слід.
Газета «Гардіан» наполягає на версії отруєння Ющенка, за якою це зробили агенти СБУ. «Отруту, напевно, підсипали до їжі, якою частував Ющенка на київській дачі Ігор Смешко – голова СБУ, і де також перебував його заступник Володимир Сацюк», – пише «Гардіан» у статті «Агент Смешко та отруєний борщ». У цьому матеріалі оглядач часопису Д. Аронович пише: «Віктора Ющенка було отруєно низкою хімічних компонентів виключно з мікотоксином, речовиною, яка випробовується на мишах, і, власне, цю речовину можна знайти у дефоліанті, відомому під назвою «Ажан Оранж…». Хоча оточення пана Ющенка відмовляється назвати прізвища, а також ті страви, якими частували провідника опозиції гостинні господарі, важко уявити собі, як ті дефоліанти змогли б потрапити до організму Віктора Ющенка без потурання панів Смешка і Сацюка, котрі, як відомо, після того обіду не відчули жодного дискомфорту… А ми думали, що цим припинили займатися у тридцяті роки минулого століття…», – робить висновок «Гардіан».
Стаття кореспондента «Дейлі Телеграф» Джуліуса Стросса називається: «Розпочинається полювання на тих, хто отруїв Ющенка». «Результати поновленого розслідування отруєння Віктора Ющенка, цілком можливо, стануть політично вибухонебезпечними, – пише газета, – у той час як висловлюються припущення, що він став жертвою отруєння у стилі часів «холодної» війни, яке здійснили співробітники українських спецслужб». Призначення нового Генерального прокурора України, а також наявність кількох перебіжчиків з табору українського керівництва до табору пана Ющенка посилюють ймовірність того, що правду щодо спроби вбивства лідера опозиції таки буде зрештою оприлюднено». На думку часопису, саме оприлюднення інформації, що Ющенкові було домішано до їжі діоксин – надзвичайно рідкісну отруту, збільшує підозри, що режим Президента Кучми мав безпосередній зв’язок зі спробою отруєння провідника опозиції. «Деякі політики в Україні вже висловлювали підозри, що до справи про замах на Віктора Ющенка можуть бути причетні російські спецслужби. Кремль, у свою чергу, надзвичайно наполегливо підтримував на українських президентських виборах провладного кандидата і опонента Віктора Ющенка – пана Януковича», – пише газета.
«Індепендент» друкує матеріал свого спеціального кореспондента у Києві Аскольда Крушельницького «Історія влади та отрути зараз відобразилася на обличчі українського героя. Нині важко повірити в те, що отрута може бути складником сучасної політики в країні, яка бажає стати членом Європейського Союзу»… У той-таки час сіре і понівечене віспами обличчя провідника української опозиції Віктора Ющенка є жорстоким доказом того, якими методами оперують деякі політики у ХХІ сторіччі», – йдеться в газеті. «Індепендент» наводить слова депутата Верховної Ради Юрія Павленка, який висловлює підозри багатьох своїх колег щодо безпосередньої участі російських спецслужб у спробі усунути Віктора Ющенка шляхом отруєння. Також часопис на підтвердження цього посилається на представників українських служб розвідки, які стверджують, що не мають у своєму арсеналі хімічних чи біологічних лабораторій, а такі препарати, як і в часи Радянського Союзу, надходять з Москви.
У той же час колишній полковник радянського КДБ Олег Гордієвський, який також працював на британські спецслужби, а тепер живе в Лондоні, вважає, що немає жодних сумнівів у причетності Москви до отруєння діоксином лідера української опозиції Віктора Ющенка. Як зазначає Гордієвський, «КДБ у Москві не має дозволу надсилати отрути іншим державам самостійно, виходить, їм треба було подавати прохання до найвищого керівництва країни – політичного керівництва».
Тепер справу про отруєння Віктора Ющенка поновила Генеральна Прокуратура України. Згадану справу було порушено 21 вересня 2005 року за статтею «Замах на життя державного чи громадського діяча», потім її було передано для розслідування до СБУ, потім знову повернуто до Генпрокуратури і врешті-решт закрито 22 жовтня. Тепер, сподіваємося, злочинців знайдено і передано до суду. На це чекає український народ. Цього вимагає весь світ».
Про те, що це був замах, спрямований на вбивство лідера Помаранчевої революції і провісника Майдану, у мене не було ніяких сумнівів. Що це була терористична акція Кремля, теж не дивувало мене. Дуже вже чітко було проведено, в стилі НКВС-КДБ, цю операцію. Стара українська влада не здатна була таке затіяти, вона могла тільки сприяти цьому підступному терористичному акту, та й діоксин на Україні не виробляється.
З цією речовиною я вперше познайомився ще в часи, коли у В’єтнамі точилася війна, і американці, воюючи проти в’єтконгівців, застосовували речовину під назвою «оранж». Така назва пішла від того, що на залізних бочках, в яких розміщувалася ця речовина, були намальовані для розпізнання оранжеві кола – це й був знаменитий діоксин, який, після війни у В’єтнамі, як зброю почали виготовляти і в Радянському Союзі, а після розпаду СРСР ці заводи залишилися у власності Росії.
Я тоді, як журналіст з міжнародних проблем, зацікавився цією ядучою речовиною. Коли її розтрушували над лісами, в яких ховалися в’єтконгівці, листя все опадало, дерева гинули. Коли ж отрута потрапляла на шкіру, на ній з’являлися опіки і виразки. А коли вода чи їжа з отрутою потрапляли до рота, люди в корчах помирали.
Наскільки це був підступний план нищення лідера українців, який мав загинути в страшних муках, важко було собі уявити. Зараз прокуратура проводить розслідування цього злочину – є підозрювані у злочинних діях, є слідчі розробки, тому я не хочу втручатися в дії слідчих органів, але свою версію – як і чому це сталося – спробую викласти.
Цієї версії дотримуються і деякі політики України, і серед них – лідер партії захисників Вітчизни, колишній народний депутат України Юрій Кармазін. Ось витримки з його інтерв’ю журналістові Юрію Барнацькому, яке надруковано в газеті «Кримінал, політика, закон» від 21 – 27 лютого 2006 року.

«Ю. БАРНАЦЬКИЙ. Багатьох здивувало, невже Леонід Кучма, володіючи таким адмінресурсом, реально робив ставку на заздалегідь «непрохідного» кандидата із зеківським минулим?
Ю. КАРМАЗІН. Це був добре спланований хід, зрежисований Кучмою та його найближчим оточенням. Тодішня влада спеціально підшукала непрохідного кандидата. Януковича висунули не для того, щоб провести в Президенти, а щоб виснажити їх обох з Ющенком, після чого мав вийти на арену їхній реальний кандидат.
Ю. БАРНАЦЬКИЙ. – І хто ж він?
Ю. КАРМАЗІН. Про це добре написала газета «Свобода»: «Надворі 2020 рік. В Україні чергові президентські вибори. І знову вперше у десятий раз кандидатом висувається Л. Кучма».

Він до останньої миті був не готовий ні фізично, ні морально віддати владу. Кучма не вірив нікому із свого оточення. І гарантію безпеки собі та своїй сім’ї він мав дати сам. Тому планувалися кілька десятків таємних варіантів залишити його при владі. А два з них були головними.
Перший – знищення лідера від опозиції Віктора Ющенка. Те, що він після отруєння залишився живим, – це воля Господня. До речі, під час тих перегонів ми неодноразово переконувались в особливому Всевишньому заступництві України.
Сценарій кучмістів був простий. Вони прорахували: якщо трапиться нещастя з опозиційним кандидатом, в багатьох регіонах України почнуться масові заворушення, і тоді гарант звернеться до нації, мовляв, шановні співвітчизники, трапилося горе, але ми не можемо констатувати, від чого саме помер Ющенко… Разом зі смертю опозиційного кандидата не стало б можливим провести альтернативні вибори, тому припиняємо президентські перегони. Вибори переносимо на «енний» термін, коли мав би «вперше у десятий раз висунутися Кучма».
Ось на цих словах Юрія Кармазіна я й маю зупинитися і розкрити їх у світлі сьогоднішніх подій в українському суспільств та докладніше розібратися в тому, хто сьогодні плекає надію правити Україною. Отже, спроба пропхати в президенти України свого кандидата сіонокомуноолігархам, завдяки Майдану, не вдалася – ні фальсифікації, ні фальшування виборів, ні сервер їм не допомогли. Народ України обрав у народні президенти мученика Помаранчевої революції Віктора Андрійовича Ющенка.Чому я назвав його саме так? Бо мало який лідер, опинившись після важкого отруєння на межі життя і смерті, не відмовився б від подальшої боротьби за владу. Але він розумів, що перст Божий вказав саме на нього стати лідером боротьби українського народу за свою свободу і незалежність.
І тоді, після провалу свого попереднього плану, сіонокомуноолігархи вироблять новий підступний план усунення народного президента і обезголовення України. Аби розчистити дорогу для приходу в президентський палац свого ставленика, вони примушують новообраного президента, викручуючи йому руки, підписати поправки до Конституції України. За цими поправками президент обмежується в правах, а Україна перетворюється з президентської держави на парламентсько-президентську, в якій В. Ющенко стає чимось на зразок англійської королеви, котра сидить на троні, а править країною прем’єр-міністр. Але те, що гарно для Великобританії з її усталеними законами і давніми традиціями, для нестабільної України – смерть. Ворожнеча і протистояння партій та кланів, відсутність судової системи, корупція дають змогу олігархам скупити весь український парламент і, створивши за величезні гроші конституційну більшість у Верховній Раді України, шляхом імпічменту повалити народного президента, а парламентом обрати проросійського васала, вкотре обдуривши український народ.
Той, хто розробляв цей диявольский план, мав очевидні задуми: дестабілізувати управління державою, протиставити гілки влади і в каламутній воді спіймати рибку – кланового президента замість демократичного Ющенка.
Вони вичікували, що отруєний президент або стане непрацездатним, або взагалі помре, тому передбачили два варіанти: перший, коли хвороба не дасть Ющенкові можливості працювати, – тоді іпічмент у зв’язку з хворобою. Другий – коли президент помре, тоді його місце посяде «віце-президент» – голова Верховної Ради, куплений на гроші сіонокомуноолігархів. Але президент не хворів і не вмирав.
Так, газета «Правда Украины» від 25-31 січня 2007 року під заголовком «Як здоров’я Президента?» повідомила таке: «Віктор Ющенко виводить діоксин з організму в Швейцарії». І далі зазначається: «Прес-секретар керівника української держави Ірина Ваннікова стверджує, що стан здоров’я Віктора Ющенка найкращий за останні два роки. За її словами, головний лікар Президента Василь Князевич зазначив, що «обстеження розраховано на термін від п’яти до восьми днів. Однак, – зазначив головлікар, – оскільки динаміка виведення діоксину з організму дуже позитивна, то ми не виключаємо, що В. Ющенко повернеться в Україну вже на цьому тижні…».
Далі газета пише: «Після Різдвяних свят Президент перебуває в одному з науково-дослідних центрів Швейцарії на плановому обстеженні з метою динамічного контролю реалізації лікувальної програми з виведення діоксину з організму…».
Під час передвиборної кампанії у 2004 році, повідомляється далі, В. Ющенку було поставлено діагноз «гострий панкреатит» з ускладненнями, що сталися внаслідок отруєння токсинами.
Перед від’їздом до Швейцарії Президент Ющенко розповів в Українському домі представникам українських ЗМІ, що справа про його отруєння просунулася настільки, що можна прийти з наручниками і заарештувати винних у скоєному. За словами генерального прокурора України О. Медведька, Генпрокуратура вже має зразки російського і американського діоксинів, і проводиться хімічна експертиза. Залишилося лише довести, хто здійснив цей злочин. Над цим ми зараз працюємо разом зі Службою безпеки України, заявив генпрокурор. Проте в багатьох в Україні складається враження, що цей злочин комусь дуже не хочеться розкривати, бо в такому випадку може виявитися, що в декого із сьогоднішніх можновладців рильце в пушку.
А ось що повідомила газета «Україна молода» від 30 січня 2007 року: «…Минулої неділі в ефірі на каналі «Інтер» лікар швейцарської клініки, де лікувався Президент України В. Ющенко, Жан Сора заявив, що близько 80 відсотків отруйної речовини з організму Президента України виведено. Пан Сора також зазначив,що Віктор Ющенко здатен працювати тривалий період. На запитання журналістів про те, чому нинішнього Президента України труїли саме діоксином, якщо його сліди в організмі можна визначити, швейцарський лікар відповів: Якби після цього отруєння людина померла б через три тижні, ще до того, як з’явилися ознаки на шкірі, тоді ніхто не зміг би довести, який тип отрути було використанио. Діоксину ніхто б не шукав». Також Жан Сора спростував припущення, що разом з діоксином було використано для отруєння Президента якусь іншу хімічну сполуку…».
Сіонокомунооліхархам разом з Кремлем – бо отрута, скоріше за все, привезена від нашого «старшого брата» – не вдалося вбити Президента України, але вони не полишають своїх підступних планів і виношують злочинні наміри знищити В. Ющенка якщо не фізично, то морально, оточивши його зрадою, вибиваючи з-під нього підвалину за підвалиною президентської влади. Про це яскраво свідчить українська преса.
«Газета по-киевски»:

«….Антикризова коаліція у принципі нічого не хоче або генетично не може поступитися президентові. Тільки добити – іншого варіанту немає...».
Газета «Товариш» – орган соціалістів:

« …Якщо Президент не підписує у встановлений строк прийняті парламентом закони, тоді Голова Верховної Ради (О. Мороз) має право ввести їх в дію за своїм підписом…».

Сіонокомуноолігархи шантажем, економічним тиском, підкупом українських парламентаріїв заганяють їх до партії регіонів з тим, щоб створити у Верховній Раді конституційну більшість у 300 голосів і при нагоді народному Президентові Ющенку оголосити імпічмент, і тоді тимчасовим президентом стане Мороз….
Прокручуючи в пам’яті серію злочинів проти українського народу, з гіркотою думав: «Боже милосердний! За віщо ти так караєш мій добрий, роботящий, незлобливий і довірливий народ?! Народе український, куди ведуть тебе новоявлені вожді? Яке твоє майбутнє, які твої реалії і чи настануть на твоїй європейській вулиці щастя й добробут?»...
І не знаходив відповіді….
А перед моїми очима, як у багатосерійному телевізійному серіалі, пливли в масовках розстріляні солдати Народної армії України, яку створив геній Симона Петлюри. Повзли валки з вимореними голодом 1932-33 років, яких намагалися якось рятувати Микола Скрипник, Панас Любченко та Юрій Коцюбинський. Я бачив тисячі тисяч хліборобів-«куркулів» з України, що довбали мерзлу землю на Біломорканалі та на комуністичних будовах ГУЛАГу, – людей, на захист яких виступив Олександр Шумський і за це поплатився власним життям. Я бачив сотні заґратованих вагонів з ув’язненими вояками УПА та їхніми сім’ями, яких підняли на боротьбу за свою свободу і незалежність Степан Бандера, Юрій Шухевич та Олег Ольжич...
І я знову і знову питав себе: чому вбивцеві Симона Петлюри Самуїлу Шварцбарду в Ізраїлі поставлено пам’ятник як герою єврейського народу, а його жертві, як одному із засновників української держави, і досі немає пам’ятника в Києві, де він проголошував незалежну Україну і своїм талантом створював Народну армію України?
Чому в Україні й Росії вславляють убивцю Євгена Коновальця – кадебіста Павла Судоплатова, а засновника національно-визвольної організації України ОУН і досі плюндрують і топчуть в Україні?
Чому й досі стоять у київських парках кам’яні комуністичні монстри – кати українського народу, але немає достойних пам’ятників класикові української літератури Михайлу Коцюбинському та його синові Юрію Коцюбинському, який намагався врятувати український народ від комуністичного голодомору?
Моє серце свердлить болюча думка: чому немає пам’ятників справжнім комуністам-антимарксистам: Миколі Скрипнику, Панасові Любченку, Олександрові Шумському? І забриніли болючою струною в моїй душі слова Кобзаря:

Я ридаю, як згадаю
Діла незабутні
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли
За що розпинали!

Закінчення. Початок див. «Вітчизна» №№ 7-8, 9-10, 11-12, 2006 р.; № 1-2, 2007 р.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2007 р.