журнал "Вітчизна" №3-4, 2007 р.

Анатолій Лукашенко, Валентин Хоменко
ЧИЮ Ж IСТОРIЮ МИ ВИВЧАЄМО?

Із сивої давнини прийшло до нас мудре прислів’я: «Хто не знає минулого, той не вартий майбутнього». Бурхливі події, що відбуваються на зламі двох століть на теренах України, викликали у наших громадян підвищений інтерес до історії. Бо її вивчення дає можливість пізнати сучасні проблеми і знайти шляхи до їх розв’язання. Ми прагнемо зрозуміти, що з нами відбувається, який зв’язок має сучасність з минулим. Бо якщо будемо хизуватися дотепом: «Ми не знаємо, куди йдемо, але ми туди прийдемо першими», – то ніхто за нами не піде, і ми самі заблукаємо в невідомості, якщо не подбаємо про свій шлях та його реалізацію.
За багато віків уперше в системі освіти студентська молодь незалежної України почала вивчати історію своєї Батьківщини з навчальних книг «Історія України», а профілізація викладання цього курсу в тому чи іншому ВНЗ вирішувалася введенням відповідних профільних матеріалів у нормативний курс та читанням спецкурсів.
Щоб це оцінити, пригадаймо нашу колоніальну історію, про яку письменник і політичний діяч визвольного руху Володимир Винниченко писав у «Заповіті», що її «читати без брому неможливо». Але ж у нашій історії були і радісні часи, і здобутки. Проте повною мірою про таку історію студентам стає дізнаватися все важче, оскільки в деяких навчальних закладах поступово почали публікувати і рекомендувати книжки з іншою назвою і змістом.
Таким чином, повна «Історія України» стала урізуватись – і це передбачається наказами МОН України, – й нарощуватись такими дисциплінами, як «Політична історія України», «Історія української державності», «Соціально-економічна історія України», якась абстрактна «Культурологія» і т. д. Читання спецкурсів сьогодні вже майже припинилося. А жаль. Додатки найбільш солодкі.
Коротше кажучи, почалося хитрування: як би подавати таку або так історію України, щоб там було якнайбільше пустопорожньої балаканини, у кращому разі загальщини, і не було образу України, її талановитого, героїчного і стражденного народу. Відволікай! Відволікай чим завгодно і як завгодно. А найбільше – страхай по-сталінськи таким жупелом, як «націоналізм», оскільки він без префікса «інтер» (між) і досі ще є найбільшим пугалом, смерті подібним.
У цих умовах виникла полеміка про можливість альтернативних програм курсу «Історія України» (див. – Орлова Т., Історичний журнал. №1, 2003. «Лиха беда начало»). У деяких ВНЗ вони вже введені в навчальний процес. Як бачимо, дехто своєрідно розуміє демократизацію і автономізацію роботи наших вищих навчальних закладів.
Кому потрібні ці блискучі ялинкові штучні шишки, якщо при цьому ігнорується такий важливий державний предмет, як «Українознавство», котрий повинен охоплювати ці сторони людського життя, якщо не йде мова про спеціальні ґрунтовні предмети відповідного профілю? Адже «Історія» написана не на школярському рівні, а на університетському, вона є ключем для пояснення і політики, і державності, і економіки, і патріотизму, й духовності. Такий широкий її діапазон і вплив. А тим часом демократично-вузівський розвій назв вітчизняної історії, який МОН України визначило як нормативний, обов’язковий навчальний предмет у ВНЗ, незалежно від його профілю, на наш погляд, сьогодні призвів нас у глухий кут, в якому для цього навчального предмета нема майбутнього. І незрозуміло, кому потрібна така ламана декоративна стратегія вивчення студентською молоддю «Історії України»?
І це відбувається тоді, коли документи МОН України стверджують, що ВНЗ готують не тільки дипломованих фахівців певної народногосподарської галузі, а й високоосвічених, з широким гуманітарним світоглядом громадян, патріотів своєї Батьківщини. Адже саме її історія дає найбільші можливості формувати у фахівця з вищою освітою ці високі якості.
Таке розуміння владою значення вивчення студентською молоддю вітчизняної історії як процесу, як пізнання цього процесу спостерігається вперше. І що цікаво, якщо не сумно, – означена значущість вітчизняної історії у підготовці майбутніх дипломованих фахівців сьогодні ніби вже є аксіомою для широкого кола загалу. Наговорено щодо цього питання в роки незалежної України великих слів велику силу. А МОН України з року в рік ніби прагне навести якийсь порядок з вивченням предмета покровительки музи Кліо, видаючи чимало різних циркулярів. І небезпідставно.
Ця проблема має актуальне значення ще й тому, що, як слушно вважає академік Іван Дзюба: «Наша «еліта» не була та поки що і не є національною – у сенсі вкоріненості в національний ґрунт, національне життя і культуру з їх історичною зумовленою проблематикою та буттєвими й етичними імперативами; звідси – відсутність або слабкість відчуття соціальних і національно-культурних потреб, підстав і перспектив історичного розвитку українського суспільства. Деукраїнізація рівнозначна безперспективності, бо жодна еліта не може рости на гідропоніці».
Тобто далеко не всі невирішені проблеми, які є в нашому суспільстві, замикаються на економіці, дуже важливими є також ідеологічні проблеми, хоча зрозуміло, що коли економіка запрацює, запрацюють усі ідеї. Але не можна погодитися з думкою деяких знаних освітян та політиків про те, що «коли людина отримуватиме нормальну платню, вона завжди буде патріотом України», – це грубе спрощення (але, звичайно, ми за нормальну платню). Не меншим спрощенням є і зіставлення таких понять, як патріотизм, націоналізм та інтернаціоналізм. Йдеться про те, ніби патріот – це той, хто любить Батьківщину, але нічого для неї не робить, а націоналіст – це той хто любить Батьківщину, ставить її інтереси вище власних і щось робить для неї, ну, а інтернаціоналіст (міжнаціоналіст) – це душа нарозхрист. Такі лозунги-штампи лунають і сьогодні, хоча вже не так гучно, як на початку 90-х років.
Нам імпонує думка академіка Ігоря Юхновського про те, що за роки незалежності у нас «створили нову національну еліту, і вона вже самовизначилась, на відміну від 1990-х років. У новому тисячолітті вона вже має своїх представників у всіх сферах життя держави. Національна еліта, яка складається з кількох поколінь, живе ідеалом процвітаючої України. У цьому, мабуть, наша теперішня сила». Але не варто перебільшувати значення цього факту, бо не є секретом, що українська еліта роз’єднана навіть більше, ніж саме суспільство. Щодо цього влучно сказав академік Петро Толочко: «Не хотів би ятрити душі нагадуваннями про наші родимі комплекси. Але цілком очевидно, що, не позбувшись їх, еліта не здобуде морального права на загальнонаціональне лідерство. У кращому разі їй вдасться очолити, образно кажучи, кілька колон, які будуть марширувати в різні сторони». А директор центру соціальних досліджень «Софія» Андрій Єрмолаєв вважає, що «проблема української еліти є дефіцит волі». Ще радикальніша думка у геополітика, професора Володимира Дергачова: «Період незалежності України, що почався з 1991 року, є третім періодом Руїни української державності. Він характеризується, зокрема, виродженням політичної, ділової і наукової еліт».
Повернімось до назви навчального предмета вітчизняної історії, яка була введена на початку незалежності України: «Історія України». Це скоріше «географічна» назва, якщо добре вникнути в її суть. Може, для Англії, Франції і т.д. така назва не викликає сумніву, а для України, на нашу думку, яка від часів Київської Русі пройшла відомі тривалі етапи тернистої, важкої, кривавої боротьби народу за відстоювання самої себе, за відновлення своєї незалежності до ХХ століття включно і долає їх по сей день, справедливіше було б віддати належну шану назві саме цього народу: «Українська історія» або ж – «Історія українського народу».
Пропонуючи таку назву, ми звернули увагу на «Історію русів», тобто історію народу, яка була написана хоч і невідомим досі автором, але, безсумнівно, великим патріотом України. Це сталося на початку XVIII ст., але нагадує до певного періоду сучасну концепцію України. В тодішній колоніальній залежності України писати «Історію русів» було смерті подібно, то ж не дивно, що цей твір нині називають маніфестом українського патріотизму (академік Смолій, професор Степанков). Широкому загалові ця книга стала відома лише в наші дні, хоча вона зіграла велику роль у формуванні світогляду багатьох українців, у тому числі Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша.
Хочемо звернути увагу і на той факт, що грек за походженням Микола Аркас 1908 року написав першу «Історію України» українською мовою, мовою його матері, адресуючи її своєму внуку. Отже, він сам захотів бути громадянином України. А оскільки написав для онука, то це означає – і для всіх нас. Мова йде про те, що шлях до громадської злагоди в багатонаціональній Україні прокладався зусиллями патріотів України з давніх-давен, в т. числі й автором «Історії русів», і Миколою Аркасом – автором першої популярної «Історії України-Русі», й іншими. І хоча етнополітологія України перебуває у стадії утвердження, вироблення власного теоретико-методологічного інструментарію, але шлях до громадської злагоди, національної злагоди, толерантності і цивілізованих норм людських відносин прокладали науковці минулого і сьогодення.
Це викликано тим, що сьогодні українська регіональна цивілізація, не беручи до уваги націю загалом, за визнанням значної частини громадськості й істориків-науковців, є типово розколотою. Але ми як держава-цивілізація живемо не за рахунок розколотості, а за рахунок єдності різних етносів, взаємодії їхніх культур. Нашим досягненням є формування української регіональної цивілізації – а остання, до речі, локальна, регіональна – виходить за рамки слов’янської, європейської й займає своє почесне місце у світовій, хоча це питання скоріше гонорове і дискусійне.
Доречно звернути увагу наших читачів на те, що Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса нещодавно випустив збірник наукових праць, присвячених недостатньо вивченим проблемам елітних прошарків суспільства в різних народів, які населяли землі сучасної України та суміжні території. Насамперед це стосується місця української еліти у формуванні нових суспільних взаємовідносин на початку ІІІ тисячоліття.
У двох томах, на 1074 сторінках висловили свої думки і болі 106 відомих авторів, розраховуючи на те, що їх прочитають і зроблять висновки історики, політологи, філософи, викладачі та студенти гуманітарних факультетів, і не тільки. А потреба у цьому є.
Президент України В. А. Ющенко у своєму зверненні до суспільствознавців каже: «Головне, щоб теоретичні дискусії працювали не на розкол країни, а на її єдність і могутність, на поєднанні минулого і сьогодення, щоб минуле у кращих зразках було залучене у майбутнє країни.
Проблеми творення нової української політичної нації, визначення місця української регіональної цивілізації в європейському цивілізаційному просторі не можуть бути суто науково-абстрактними. Вони пов’язані з визначенням докорінних інтересів країни, із забезпеченням докорінних інтересів країни з інтересами старшого і молодого поколінь. Старше покоління готувало передумови незалежності, формувало національні цивілізаційні цінності. І воно заслуговує на пошану і увагу».
Сьогодні український народ складається переважно із осіб українського походження або тих, хто вважає себе українцем незалежно від країни проживання. Українці в Україні це – ядро цього етносу, і вони становлять українську етнічну націю. Зарубіжні українці та чи особи українського походження (американські, канадські українці та ін.) – то частина етносу, або ж українські етнонаціональні групи.
Реальністю наших днів є проживання на території України представників понад 110 націй, які мають глибинні коріння на території України. Тому вони є повноправними громадянами України. Разом з кількісно більшим, автохтонним і тому основним українським етносом вони будують нове суспільство і становлять народ України. Вони спілкуються 80-ма мовами. Серед цих мов немає «основних» і «другорядних». Кожна мова по-своєму важлива, у кожній закодовано генотип конкретного етносу. Усі ці дефініції зафіксовані в Конституції 1996 року, яка стверджує, зокрема, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади України є народ» (ст. 5), що в Україні «існує єдине громадянство» (ст. 4), а державною мовою в Україні є «українська мова» (ст. 19), не зважаючи на те, якою мовою громадяни України розмовляють.
У звичній же назві – «Історія України» приховується «хитрою мовою» (Т. Шевченко) можливість описувати що завгодно із подій на Україні і в Україні (за новим правописом), аби якомога менше було розповідей про «напрочуд оригінальний» український народ (Т. Шевченко). Тож не дивно, що в наші дні з’являються «таємничі історії» минулого, написані не істориками, на рівні політичних памфлетів. Невже вони замінять справжню історію українського народу?! Їх популярність можна порівняти з життям метеликів-одноденок. Тим часом, сьогодні з’являється чимало різних неглибоких тлумачень історичних подій і явищ, поганьблення справді видатних історичних постатей та безпардонної героїзації тих осіб в історії, котрі цього аж ніяк не заслуговують (правду кажуть, що папір і ефір усе стерпить).
Мабуть, усерйоз сприйнявши саркастичне Шевченкове: «німець… історію нашу нам розкаже», у нас видали кілька книжок з історії України зарубіжних авторів. Нагадаємо одного з них – Віктора Суворова (Резуна), українця за походженням, колишнього майора КДБ, який у 1976 році втік за кордон. Його книги про Другу світову війну мільйонними накладами розійшлись по колишніх республіках СРСР. Перебуваючи в Києві, він в інтерв’ю кореспондентові газети «День» 6 травня 2005 року відверто розкрив свою методологію творчості: «Моє завдання – довести читачів до мордобою. Пробудити інтерес до історії. Я хочу, щоб люди сперечалися, лаялися. Тоді вони шукатимуть істину». Скажемо тільки, що істині не потрібні кулаки, вона сама за себе говорить і цим самим себе відстоює.
У зв’язку з приєднанням України до Болонського процесу в 2005 році було проведено нараду Асоціації ректорів вищих технічних навчальних закладів, на якій розглядалось питання реформування вищої освіти та основні засади формування нового переліку спеціальностей. Не було обійдено й таку актуальну проблему, яка давно і активно обговорюється на різних рівнях, – про місце і роль гуманітарних дисциплін у навчальному процесі у вищих навчальних закладах технічного профілю. І місце цим дисциплінам відводилося не вельми завидне, зокрема, «Історію України» як навчальний предмет справді було загнано в глухий кут.
У прийнятій ухвалі передбачено гармонізувати програми навчання у середній та вищій школах в умовах переходу на 12-річне навчання в середній школі з урахуванням необхідності підсилення професійної підготовки за рахунок зменшення обсягу гуманітарних дисциплін у навчальних планах технічних спеціальностей. Тобто, якщо сказати просто, то мова йде про те, що гуманітарні дисципліни слід вивчати в середній школі, а в технічному вищому навчальному закладі звести їх до мінімуму, нібито гуманітарні науки – це якась дитяча чи юнацька забава.
Звертає на себе увагу й те, що в довготривалій полеміці про місце гуманітарних дисциплін у навчальному процесі вищої школи навчальні відділи вищих навчальних закладів не відіграють вирішальної ролі. А жаль, бо ці кафедри в організаційному плані повинні б підпорядковуватися навчальним відділам, першому проректорові, а не факультетам, як це робиться в деяких ВНЗ. Адже вони є загальновузівськими кафедрами. Їх дисципліни, як і дисципліни кафедр іноземної мови та фізичного виховання, є обов’язковими для вивчення кожним студентом. У сукупності вони повинні становити для негуманітарних вузів 26, а для гуманітарних 30 відсотків від загального обсягу навчального часу. Хто ж тоді відповідає у цих ВНЗ за дотриманням вказаної норми вивчення гуманітарних дисциплін, як не навчальний відділ та перший проректор? Постає також питання – а чому в деяких ВНЗ створені посади проректора з гуманітарних дисциплін та виховання, а в інших – введено звільнену посаду помічника ректора з виховної роботи? Справа не в тому, щоб знову запровадити тоталітарну систему у вищих навчальних закладах, а в тому, щоб активно й розумно вирішувалися всі питання гуманітаризації вищої освіти згідно з державними стандартами, а не так, як воно є сьогодні. У цьому питанні слід навчатись у країн далекого зарубіжжя, де досить наїлися технократизму і перейшли до гуманітаризації спеціалістів технічних. Адже, якщо подумати, то невідомо, звідки загрожує більша небезпека: від технократизму чи від духовного зубожіння.
На наш погляд, ці факти можуть свідчити, по-перше, про те, що в організації та управлінні кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін є організаційно не вирішені проблеми. У зв’язку з цим, можливо, згідно з Законом « Про вищу освіту» у деяких ВНЗ слід створити наглядову раду з гуманітаризації вищої освіти. По-друге, згадані невирішені питання можуть також свідчити й про те, що в підготовці фахівців з вищою освітою, незалежно від дати створення ВНЗ, переважає місцевий суб’єктивний, прагматичний підхід, який не збігається з державними вимогами щодо здійснення сучасної гуманітарної підготовки студентів.
Адже в державних стандартах освіти чітко вказано загальні навчальні години цих дисциплін, сформовано, зокрема, високі вимоги щодо знань та умінь студентів з суспільних дисциплін. За своїм змістом, у порівнянні з минулими роками, тепер це нові суспільні дисципліни: політологія, соціологія, філософія, історія української та зарубіжної культури, релігієзнавство, історія України та інші. Тобто державні стандарти вимагають тримати на високому рівні, скажімо, курс історії України, а не знімати її з навчального процесу.
А тим часом, думка про це вже давно настирливо нав’язується представниками технічних ВНЗ широкому загалові. Наприклад, ректор Національного університету « Львівська політехніка» Ю. Руданський, заявивши (мабуть, для годиться) про те, що «у вітчизняних технічних ВНЗ освіта… повинна сприяти всебічному розвитку особистості, вихованню відповідальних та культурних громадян», тут же нарікає, що вона, освіта, «занадто дорога, щоб 25-30 відсотків загального часу на підготовку фахівців відводити під цикл гуманітарних дисциплін». І далі ректор радить : «Оптимальним (!) виходом є віднесення більшості цих дисциплін до шкільної програми 12-річної школи» (Див.: «Державна справа», № 2, 2004. С. 144). Ще далі у прогнозованих побажаннях пішов ректор столичного Національного авіаційного університету В. Бабак. Він рекомендує «розібратися з циклом гуманітарної та соціально-економічної підготовки» і, зокрема, заявив, що «повторювати у технічних ВНЗ дисципліни «Історія України» та «Українська мова» явно недоцільно», бо вони, мовляв, вивчаються в школі (Див.: «Вища школа», № 5-6, 2004. С. 77-78).
Такі пропозиції «пояснюються» державним підходом і міжнародним досвідом (?!).
Проте різними «ліквідаційними» заявами справа не обмежується. На практиці також затискується в лещата цикл гуманітарних дисциплін. Ми не говоритимемо про українську мову – це справа спеціалістів, хоч і дивує, що наші національно свідомі патріоти не б’ють на сполох, коли українську мову хочуть зовсім витіснити із технічних ВНЗ.
У нас мова піде про «історію з історією» України. Із 108 годин, пропонованих на вивчення вітчизняної історії Міністерством освіти і науки, більш як половина відводиться на самостійну роботу студента, яка практично й досі не регламентована, пущена на самоплив.
До того ж, такий урізаний міні-курс історії вивчається практично упродовж лише першого семестру, якихось два-три місяці. Часто, посилаючись на фінансову скруту, кількість студентів у семінарських групах і лекційних потоках безпідставно збільшують, що утруднює ефективну роботу викладача і студента. Є багато й інших недоліків в організації вивчення « Історії України» в технічних вищих навчальних закладах, особливо щодо забезпечення аудіо- та відеоматеріалами тощо. Але варто підкреслити, що і в цих умовах досвідчені викладачі прагнуть якомога раціональніше та ефективніше використати відведений час на вивчення вітчизняної історії. Спираючись на вже відомі знання з історії, засвоєні студентами ще в школі, викладачі більше уваги звертають на її політичний аспект, взаємозв’язок зі світовою історією, роль духовно-культурних процесів у розвитку українського суспільства тощо.
Отже, на нашу думку, ставити зараз питання про виключення з навчального плану дисципліни « Історія України» у ВНЗ технічного профілю недоречно, бо це не йде в ногу з часом і є просто прикрим непорозумінням, якщо не сказати сильніше – злим умислом.
Ми вважаємо, що у вищих технічних навчальних закладах, можливо, варто вивчати «Політичну історію України новітнього часу». Це не дублює вітчизняної історії, яка вивчається в школі, і ці питання, по суті, не вивчаються учнями. А студентам їх вивчення допомогло б орієнтуватись у тих складних політичних процесах, що переживає і ще переживатиме наша держава. З цієї точки зору можна пригадати, наприклад, події української національної революції 1917-1921 рр. Сучасність в Україні багато в чому у позитиві і негативі нагадує деякі події державотворчої діяльності Центральної Ради, гетьмана П. Скоропадського, Директорії, ЗУНР.
Так думають історики, які займаються цією проблемою, такі ж думки можна почути і у виступах народних депутатів упродовж усіх 16 років незалежності України. І це зрозуміло, адже на межі століть було остаточно закладено теоретичні підвалини української державності, а в подальші роки ХХ століття прагнення мати свою незалежну державу стало стрижнем боротьби українського народу. Пропонований новий навчальний курс ґрунтовніше, цілеспрямованіше готував би студента до практичної роботи в умовах реального життя в Україні, де політичні процеси потребують свідомого ставлення до них з боку нових поколінь майбутньої еліти України.
Цей предмет варто винести на державний іспит по завершенню вивчення всього гуманітарного циклу дисциплін, скажімо в шостому семестрі, що піднесло б престиж гуманітарних дисциплін у технічних ВНЗ, відповідальність студентів щодо їх вивчення. Для введення такого курсу є матеріально-технічна база: у Києві і Львові вийшли навчальні посібники з політичної історії, в тому числі шеститомна «Політична історія України ХХ століття», книга Ярослава Поповича «ХХ червоне століття» і т. д.
Як бачимо, не дуже весела картина складається з гуманітарними дисциплінами у ВНЗ. Тарас Шевченко полишив нам мудрий заповіт: «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Тож, мабуть, підтримуючи приєднання України до Болонського процесу, слід розуміти, що вчора виборена незалежність – це насамперед крихка можливість посилити патріотичне, національне виховання студентської молоді – нового загону української еліти, яка повинна продовжити традиції кращих своїх попередників і працювати в Україні і сьогодні, і завтра та створити справді незалежну, процвітаючу, багатонаціональну Україну в самому центрі Європи, що відрізняє нас від інших країн континенту, яких не розпинають регіональні міжусобиці, як у нас. Вони живуть вільним, стабільним життям без п’ятих колон, які сплять і вві сні бачать себе приєднаними до інших держав.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2007 р.