журнал "Вітчизна" №3-4, 2007 р.

Петро ФЕДОТЮК
Етюди про мову

ІІ

Модно нині за чималі гроші ставати видатним, знаменитим, людиною року тощо, чому прислужуються й шикарні довідники з портретами і відомостями про такі таланти. Зрештою, нехай тішаться, але не може не вражати, що й у таких чудових у поліграфічному виконанні виданнях із золотим тисненням на палітурці тексти готують абияк, вони рясніють неточностями. До прикладу – «Хто є хто на Житомирщині. Видатні земляки» /Випуск шостий, Київ, 2004/. Лише побіжний погляд – і ось дивовижні речі. На звороті титульної сторінки тут уміщено кольорову карту-схему області, а на с. 6 розповідається про її адміністративно-територіальний устрій, де також є карта-схема, вже чорно-біла. На обох картах позначено Дзержинський район, тим часом, як на с. 171 замість Дзержинського трапляємо район Романівський і дізнаємося, що у липні 2003 року селищу Дзержинськ «повернуто історичну назву – Романів, а району – Романівський». На тій самій с. 6 зазначено, що Овруцький район – «у південно-східній частині області», коли й неозброєним оком видно, що він на північному сході. А ще на с. 65 можна прочитати, що «150 сімей з Обиходів (Коростенського району Житомирської області. – П.Ф.) переїхало на постійне місце проживання в с. Самчинці (нині – с. Нові Обиходи) Немирівського району Житомирської області», коли ж відомо, що Немирівський район є у Вінницькій області, і село Самчинці теж було там.
Ось такі редактори-Магеллани!

* * *

Одна газета відкрила нову мистецьку течію: «Тут і ранній кубізм, захоплення керамікою, абстракціоналізм». Зрештою, не так відкрила, мабуть, як узаконила химородний термін, адже серед напівосвічених людей мовні спотворення – не новина. Доводилося подибувати ще й екзистенціоналізм замість екзистенціалізму. Думай – не додумаєшся, звідки ці новації: хіба що під тиском надто часто вживаного останнім часом у пресі слова «націоналізм».

* * *

Читач дивується, прочитавши в одній україномовній газеті відмінкове закінчення -у в слові «раз», що стоїть після дробового числівника. Мовляв, правильно має бути -а. Авжеж, дехто звик писати в таких випадках -а: одна третя раза, більш як у 2,5 раза, менш як у 3,3 раза, хоч і не відомо, за яким правилом. Спробуймо поміркувати разом. «Раз» може бути й іменником (прислівником, сполучником теж), і числівником (так само, як-от мільйон, мільярд). Словники подають до нього в родовому відмінку закінчення -у. Величину зростання чи зменшення або повторюваності дії у цілих числах передаємо із закінченням -и: (у) два, три, чотири рази; од п’яти та більше – ів: (у) п’ять, шість, сто разів. А от з дробовими числівниками маємо писати так само, як і в родовому відмінку іменника тої ж самої відміни, наприклад, рік (півроку, 2,5 року і т. д.), тобто – півразу, 2,5 разу.
Неправильним слід вважати в таких випадках саме закінчення -а за російським зразком: у російській-бо мові в родовому відмінку буде «раза» – і при дробових числівниках так само, як і при числах від двох до чотирьох (два, три, четыре раза; два с половиной, 3,5 раза...). Починаючи з числа п’ять у текстах зі словом «раз» у російській мові йде нульове закінчення: (в) пять, шесть, сто раз (больше). Була колись і в українській мові така сама традиція: писати (в) п’ять, шість, сто раз більше. Тепер це вважається помилкою.

* * *

Хтось із промітних журналістів зродив, здавалося б, невинний перифраз про одного політика: «жінка з косою». Інші бездумно підхопили цей вислів, і він пішов гуляти сторінками преси. Уживають його щонайчастіше з негативним відтінком. Отож і викликає протест приховане зневажання у цьому контексті й одвічної жіночої окраси – коси. Ось утовкмачать у свідомість пересічного громадянина, що «жінка з косою» – ледь не баба-яга, і підсвідомість механічно перенесе негатив і на косу. Вдумливі редактори мали б указувати на цей нюанс авторам інформаційних повідомлень.
* * *

Уміє ж наш брат-письменник створювати сенсації, де їх немає! Ось у «Літературній Україні» від 25 червня 2005 р.Олекса Ющенко у спомині «Про те, що викликало усмішку» коментує знімок, зроблений 1960 року під час перерви на декаді української літератури і мистецтва у Москві. На ньому Максим Рильський, Сергій Городецький та автор матеріалу. Читаємо: «Городецький розповідав, як він з Миколою Гумільовим навідались до поета, старшого за них, Федора Сологуба, аби попросити кілька віршів для задуманого альманаха (правильно альманаху – П. Ф.). Той не відмовився і щось знайшов, передав їм, вибачився, що нема часу, аби їх пригостити, то й розпрощались. На вулиці вирішили ознайомитися з подарунком. 0дин із творів тоді розсмішив їх. Коротка мініатюра закінчувалась таким рядком: «Не поиграть ли нам в СЕРСО?» Він не відповідав змісту вірша, був, як мовиться, «ні в тин, ні в ворота».
Сергій Митрофанович, навівши цей рядок, жартома запитав Максима Тадейовича: «А чи не знайдеться такого «серсо» у когось із ваших друзів, учасників декади, щоб і нам посміятись?». Закінчується газетний матеріал такою фразою: «...А саме «серсо» так і залишилося загадкою Сологуба!».
Шановні! Та немає ніякої загадки «серсо»! Це слово, від французького «обруч», означає гру, в якій перекидають паличками один одному легкі кільця. Ото й усього. Сологуб був людиною освіченою, він знав принаймні, що існує така гра, ну а решті вона, мабуть, не була відома. Хоча «Словотолкователи», друковані ще на початку двадцятого століття, «серсо» вже тлумачили. І в нинішніх словниках іншомовних слів воно зафіксоване. Тож посміятися, звісно, є з чого.

* * *

Телеканал «Україна» якось назвав у своєму спортивному випуску румунів румунцями, – мовби відкривши нову націю. А й справді, чого б то їм оригінальничати, коли є англійці, американці, китайці, зрештою українці? Заодно з румунами перехрестимо росіян на росіянців, циган на циганців, болгар на болгарців, чехів на чехівців, мадярів на мадярців... Гей, хто ще там у Лузі, озовися?!

* * *

Газета пише: «Приязна, спокійна посмішка, світле русяве обличчя». Попри посмішку, яка мала бути усмішкою, силкуєшся уявити оте русяве обличчя, позаяк білявий, чорнявий і рудий, русявий – це характеристика людини за кольором її волосся. Русявими можуть бути ще брови, вуса. А русяве обличчя – чи не те саме, що й русяві вуста.
Так само, коли й чуєш: «сивочолі ветерани», мимохіть замислюєшся, що ж це воно таке – ветерани, у яких сиві чола (лоби?) І як ті чола (лоби) можуть посивіти? Аджє сиве – це про волосяний покрив: є сивобороді істоти, сивоволосі, сивочубі, сивокосі, сивовусі, сивоброві навіть, ще й сивогриві (коні).
Виявляється, «сивочолий» – поетична метафора соцреалізму. Поетична нісенітниця, що має наукову назву – амфігурі.

* * *

Читаємо про те, що фронтовика було нагороджено «орденом Бойового Червоного Прапора» – тобто неіснуючою відзнакою, – і в такому разі маємо дезінформацію. Насправді в Радянському Союзі були просто орден Червоного Прапора, якого давали за військові заслуги (встановлений 1. VIII. 1924) та орден Трудового Червоного Прапора – за успіхи у виробництві, державній, науковій чи громадській діяльності (з 7. ІХ. 1928). Орден Червоного Прапора називав бойовим простолюд, так воно поступово перейшло і в літературу.
Ще й не така плутанина трапляється з іншими нагородами. Газета «Українська народна партія у Києві» (11 червня 2004 р.) пише: «Маю ордени «За взяття Берліна», «За Перемогу». І далі: «нагороджена орденами «Червона Зірка», «Великої Вітчизняної війни»...
Але ж ніколи не існувало ордена «За Перемогу». А був «Перемога», яким нагороджували найвищих воєначальників, тут радше малося на увазі медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.». Так само і з орденом «За взяття Берліна» – це медаль. Інші дві нагороди правильно називаються – орден Червоної Зірки та орден Великої Вітчизняної війни (І і ІІ ступенів).
Коли ветеран неточно називає свої нагороди, це можна зрозуміти – вже пам’ять не та, але журналіст має не просто записувати спогади, а й уточнювати речі, яких він не певен, у довідковій літературі. Хай вони стосуються як давно минулого часу, так і не зовсім давнього.
* * *

Гримаси двомовності, якою захопилися і представники деяких мовби-українських партій, на кожному кроці засвідчують: сусідство з російською завжди на шкоду українській. Уже стало дикою «нормою» друкувати матеріали «так, як напише автор». Годі й казати, що україномовних матеріалів у таких виданнях обмаль, крім того, працівникам редакцій, як завжди, бракує української грамоти. Ну ось хоч би примірник «Свободи» від 22-28. ХІ. 2005 р. Чого варті самі лиш заголовки українських матеріалів: «Президентам Святослав Піскун не по зубам» (правильно – «не по зубах»), «Скромність не характерна для соціалістів» – «Скромність не властива (не притаманна) соціалістам»...
Шановні добродії, це дуже добре, що ви змагаєтеся за свободу, але ж навчіться передовсім шанобливого ставлення до рідної мови, що є теж однією з ознак справжньої свободи. Бо тільки рабам усе одно, якою мовою і грамотно чи не дуже спілкуватися!

* * *

Ото вже наше Українське телебачення! 6 листопада 2006 року по кількох каналах озвучило інформацію: безчинства у Парижі почалися через те, що у трансформаторній будці двох арабів «ударило током». І хоч би хто замислився, звідки ж узятися сільськогосподарському приміщенню у столиці Франції! Не знати, як називається річ, од якої залежить уся робота телевізії, тобто струм? У такому разі чи не було б справою честі піти у відставку всім, хто готує і пускає в ефір такі передачі?

* * *

Дедалі частіше, коли немає під рукою свіжої книжки, перечитуєш видрукувані давніше. Отак і взявся знову по чималій перерві за роман Григорія Тютюнника «Вир» (1973, «Дніпро»). Насолоджуючися цією небуденною річчю (попри зрозуміле на той час славослів’я Радянської влади), все ж не раз спотикаєшся на чужих словах, що наче кукіль перемежовували добірне зерня. Не то схлипнула, не то зітхнула» – по-українському ж правильно «чи то схлипнула...» Або ж «по їхньому відношенню безпомилково можна було визначити» – проситься «з їхнього ставлення»; «не дивлячись на страшну спеку» – «попри ... спеку», «хоч було... спечно; «було вже дванадцять годин дня» – таж «дванадцята година»; «корчив смішні міни» – «смішно викривлявся». Й укотре дивуєшся далі: «і тільки дякуючи їй проквітало домашнє господарство» (треба – «завдяки), «щоб він ходив у школу, а не слонявся де-небудь» (не вештався, тинявся), «заставив хитати ногами» (змусив), «примушував стояти, закривши очі (заплющивши), «приходить до свідомості» (опритомнює), «роздався короткий, різкий свист» (пролунав), «супроводжувалося насиллям, присущим німецькій армії» (властивим, притаманним), «якшається із злочинним світом» (водиться, лигається), «в’ються над ним, як над падаллю» (падлом, стервом), «клянчили, щоб він їх знову відпустив у бій» (канючили, умовляли), «краще буде крутити бикам хвости, чим поїде на велелюдне позорище» (ніж). Є й зовсім незбагненні, як для досвідченого автора, гріхи початківця: «крисиною походкою побіг до воріт» – адже так просто: «по-щурячому побіг до воріт». Або: «смерділо солодкувато-нудотним запахом». Чи ж не віяло (несло) солодкувато-нудотним запахом (смородом)? Й іще: «вона ніби дійсно чула їх, але відразу ж такої хвилі, коли вона знову поверталася до дійсності...» – тут зарадити легко було б, уживши замість кальки «дійсно» питоме наше слово «справді».
Не прикрашають твір і такі «дрібниці»: «йшли вірно» (правильно), «купувати морожене», «одружитися на ній», «із-за» замість «через», «все рівно», «положила» тощо.
Чувши про автора як про людину, що кохалася в мові, от і ворожи: зумисне вживав русизми, щоб наблизитися до мовної стихії, чи все-таки – редакторські недогляди?

* * *

Є різні види брехні: напівбрехня, просто брехня, брехня нахабна тощо. Цікаво, до якого її виду можна віднести висловлювання з приводу Помаранчевої революції одного нардепука: «Потерпають люди, які вірили. Вони сьогодні не можуть їсти м’ясо, спілкуватися рідною мовою» («Вечірній Київ», 22. ХІ. 2005). Зрештою, як розуміти ці «одкровення», чи то б пак, відкриття «борця за народну справу»: люди вже не можуть їсти м’яса, бо – наїлися, огида до нього з’явилася чи зуби повипадали? Може, сутужно з цим харчем, бо він подорожчав? Але коли у нас що не дорожчало? Однак найбрехливіше, звісно, звучить заява нардепука про те, що люди не можуть спілкуватися рідною мовою. Вони що, оніміли? Чи як тільки хтось розтуляє рота, щоб мовити рідне слово, тут же йому міліціонер кийком по губах? Зрозуміло, що «радєтєль» уболіває не про українців, у яких і справді в незалежній Україні (ось дивовиж!) з’явилося безліч проблем із задоволенням національних потреб (хоч би й діставати інформацію рідною мовою, читати книжки, дивитися українські фільми тощо), а про представників агресивної меншини, чия експансія насправді душить за горло чільну націю.
Як тут, даруйте, не згадати приповідку: «Ось вам, куме, й популізм – популиз у попу вліз». У чию – запитань не виникає.

* * *

Шевченківський районний суд м. Києва у листопаді 2005 року скасував указ Президента про звільнення Генерального прокурора. Але своєю чергою скасувати ухвалу суду вельми легко, бо той суд перебрехав номер президентського указу, запевняють юристи. Маємо ще одне свідчення, як невеличка, здавалося б, технічна помилка здатна звести нанівець правничу потугу. І чим це відіб’ється у масовій свідомості – звісно ж, поглибленням зневіри в нашій судовій системі, спроможності судових органів професійно вирішувати справи. Коли вже в такому акті помиляються, то про яку скрупульозність може йти мова при розглядові позовів «пересічних» громадян?

* * *

А ось іще судові дивовижі: «КС (Конституційний Суд. – П. Ф.) вирішив припинити конституційне виробництво у частині офіційного тлумачення Конституції і законів України щодо обрання голів районних в Києві рад» (газета «Депутат» від 3. XI. 2005). Конституційний Суд не провадить справи, він уже виробляє їх? На черзі після «виробництва» – сівба, жнива тих справ? Спасибі редакційним працівникам за «просвіту».

* * *

Люблю газетку «Ділова Оболонь» та її рекламні додатки за мовні курйози, а то й загадки, якими вона тішить читача ледь не щономера. Ось і в рекламному додатку за листопад 2005 року читаємо: «Син майже не оженився на старій бабі, яка має трьох дітей та п’є самогон». Тут усе не тримається купи: «і майже не оженився», і «на старій бабі, яка має трьох дітей», через цю словесну мазню явно проступає російський оригінал, звідки зроблено недолугу кальку. Можна здогадатися, що перша частина по-російськи звучала так: «Сын едва не женился», отож по-українському було б перекласти: «Син ледве не одружився». Крім того, у російській «баба» – це не тільки бабуся, а ще й жінка, в українській лише бабуся. Реставруємо за логікою: «Син ледве не одружився із старою жінкою, яка мала трьох дітей...».
Втім, не маючи особливого хисту до мови, редактор газети воліє подавати більшість матеріалів російською, без перекладу, начеб це газета «Новые Черемушки». Інколи думаєш: ну не вміє людина ні писати, ні редагувати, то хай би робила те, що в неї краще виходить – от хоч би й торгувала на базарі, де словесне неуцтво менше шкодить!

* * *

Іще «розваги» з рекламних текстів: «Зимові свята не за горами, тож деякі вже починають святкувати» («Місто плюс», 15. ХІІ. 2005). Второпали щось? Люди почали святкувати деякі свята? Чи деякі люди почали їх святкувати?
Радше малося на увазі – «дехто вже почав їх святкувати». Маємо примітивну кальку з російської «некоторые». До речі, і в російському варіанті краще було б «кое-кто», а якщо святкують уже деякі із свят, то доречно було б сказати: «некоторые из них».
Або от дехто намагається «...зберегти за собою владні повноваження для здійснення своїх корисних цілей» («Самоврядування Києва» за вересень 2005 р.). Що ж поганого в корисних цілях? Йдеться ж, певне, про «корисливі цілі». І тут же: «За останні дні відбулося багато подій, які «заставляють нас по-новому переосмислити розвиток України...». Заставити – це віддати щось у заставу. Тут мало бути «змушують».

* * *

Якось на очі потрапив цікавий зшиток під назвою «Журнал реєстрації господарських операцій». Основу його складає чистий папір, розкреслений на різноманітні графи з назвами тих операцій. Що ж, скажуть, і такі речі в господарстві потрібні, та ще як! Унікальність же цього видання в тому, що до мінімальної кількості тексту (назв граф) тут зазначено не тільки коректора, а й редактора, літературного і технічного редакторів. Бракує прізвища хіба що головного редактора. Учіться, брати мої!

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2007 р.