журнал "Вітчизна" №3-4, 2007 р.

Наталя ЧЕРЧЕНКО
Свято Хлібів жертовних Наталки Поклад на несвятковому тлі часу

Українська література переживає нині парадоксальний час. З одного боку – чути скарги письменників на неможливість видати написане. З іншого – десятками, сотнями виходять книжки, збірники, публікації у періодичних виданнях – всеядному читачеві можна й похлинутися... Та як гірко іронізує Володимир Базилевський, «сьогодні – в сукупності з рознузданою періодикою – виходить стільки непотребу, що ним можна розв’язати проблему опалювального сезону. І в такий спосіб унезалежним себе від Росії, від її газу».
Звичайно, гарного, тим більш дуже гарного, в літературі завжди було й буде менше, аніж посереднього. Але ж нині, коли за гроші будь-хто має змогу розтиражувати себе, амбітного нездару, непотребу таки забагато. І тим помітнішими, вагомішими стають на тлі макулатури високохудожні твори. Я, наприклад, вражена двома книжками: «Жінка з мечем» Лесі Демської та «Репетитор» Анни Хоми, в яких життя героїв постає у світлі «вічних проблем» – любові і зради, віри й підступництва, духовності й цинізму... Нерідко повертаюсь думками до твору науковця Миколи Сулими «Грђхи розмаитіи (Єпитилійні справи ХVІІ – ХVIII ст.)» – невичерпної скарбниці для дослідників українського менталітету, становлення й розвитку в Україні моральних та етичних норм. Або до суперечливої, навіть провокаційно-сенсаційної, зате насиченої дуже цікавими фактами й роздумами монографії Ніли Зборовської «Код української літератури». А ще б назвала цікавий збірник критичних статей, нарисів, спогадів Михайла Логвиненка «До останнього патрона» з новим поглядом на Миколу Островського та його роман «Як гартувалася сталь», із яскравими штрихами до портретів відомих літераторів. А ще прочитала й перечитала з естетичною насолодою збірку поезій Лілії Губарєвої «Помечтаем, вспомним, погрустим». Відома радіожурналістка багато років писала вірші не для друку, а під настрій для себе. Таж коли талант від Бога, він таки має виявитися. На щастя (і на здивування тих, хто добре знав Л. Губарєву) вірші з’явилися друком і знайшли чимало шанувальників.
Названі й неназвані твори не блякнуть на тлі кільканадцяти, прочитаних у цей же час, досить цікавих зарубіжних видань, що їх нині спритно реалізує у нас російська книготоргівля.
І ще один виразний нюанс, характерний для сьогоднішнього літпроцесу. Недавній патріотичний спалах змінився болісним розчаруванням. Іще вчора високопафосні, ейфорійні писання витісняються песимістичними, навіть гнівно-дратівливими. Вже згадуваний В. Базилевський в опублікованих «Літературною Україною» (грудень, 2006 р.) афористичних нотатках «Самознищення таланту» вдається до такого промовистого пасажу: «Оглушливий регіт за плечима. Озираюся – постмодерний чорт. – Якщо ти такий розумний, то де твої гроші? – Чорт фінансист. За статками і статусом – олігарх. – Невже тобі невтямки, що в одвічному змаганні людина економічна випередила людину духовну? Не маяч на дорозі, змирися, підніми білий прапор поразки! – Іди ти к чорту! – кажу я чортові і сідаю завершувати ці нотатки».
Як на мене, у цих рядках відбито суть діяльності тих літераторів, які, за сьогоденного «розливу цинізму», «стрімкого і послідовного витіснення етносу», бідкання із власною совістю («цей крам на ярмарку і даром нікому не потрібний»), попри все прагнуть зберегти високе призначення Слова, не дати йому перетворитися з виразника сили й духу на подразника інстинктів, тих, що нижче пупа. Книжки таких авторів додають оптимізму, підтримують віру в перемогу добра і надію на те, що Україна таки відбудеться як незалежна, демократична і сильна держава. Саме такою видається збірка поезій Наталки Поклад «Хліби жертовні» (Київ, МАУП, 2006).
Говорити про високий професіоналізм цієї авторки зайве. Він засвідчений багатьма літературними преміями і щирою прихильністю шанувальників літератури. Її вірші – різні за змістом і душевною напругою, сповідальні й критичні, ностальгійні й самоіронічні – здебільшого роздуми про Україну, її історію і сучасний стан, особливості менталітету співвітчизників і невикористані уроки минулого. Переважна більшість їх позбавлена констатації й риторики, вражає самобутніми художніми знахідками. Це поезії «Білі ноти», «Мряка», «Листопад» («Листя падає обличчям до землі, щоб її останнім подихом зігріти»), «Тополі» («Розщепивши душу на всі ґудзики, травень понад Києвом летить»), «Сонет грози» («тільки ж погриміло, полякало – й жодної краплиночки не впало: просто репетиція була») і ще, і ще, можна цитувати й цитувати, підтверджуючи здатність поетеси розкривати таємниці природи, буття, несподіваним тропом освітлювати, здавалося б, буденні речі:

Ранок дріжджами пропах,
в нього сльози на очах:
золоту абетку літа
видзьобав осінній птах.
«Вереснева нота»

* * *

Зимові села – наче Охи -
здається, випали з епохи;
спідлоба глипнула калина,
немовби я у чомусь винна...
«Січневе конто»

Значна кількість поезій у збірці гостро-актуальні. Проте неправильно було б назвати їх просто злободенними. Сповнені громадянського болю, ці вірші не тішать надією на скороминущість бездуховності чи подолання малоросійщини: «На тлі помпезних фраз – діла малі», «І вже не спів пташок, а дзвін монет і хижі плями, де були обличчя».
Або:
Хохлацькі режисури та сюжети
й сентиментальна зігнутість хребта...
Ще скільки мають гинути поети,
щоб відродились честь і чистота?..

Сумно читати роздуми Н. Поклад щодо модної нині теми менталітету нації:

О традиційний наш репертуар –
на сценах самоїдства і злидоти,
перед іконами німих богів...

На противагу тим, хто розчулено декларує українську «гостинність, працелюбність, миролюбство» та інші чесноти, Наталка Поклад гнівно звинувачує земляків: «З нас люблять робити стадо, чи, може, ми ним і є?..» Аж кричить душа авторки у вірші з невеличкого циклу «Може»:

Мозаїка часу, – а тло несвяткове;
наївні, радієм, що вийшли без крові
з тієї епохи, з тієї біди.
При наших скарбах Мефістофель сидить.
Мозаїка часу – задушені весни,
апостоли ялові і безсловесні,
й народ, що до плуга лиш і до ярма,
питає: «А чом це в нас волі нема?».
А нащо вона? Що робитимеш з нею?
В психушку здаси а чи до мавзолею?
Бо воля – це криця, це наступ і бій.
А ти все оспівуєш свій супокій.

Мусимо погодитися: ці болючі проблеми не знайдуть свого вирішення так швидко, хоч як нам би того хотілося. Адже у суспільстві, де верхівка із зубовним скреготом змагається за булаву, а народ терпляче чекає перемін, витративши на Майдані скороминущий запал, ще доведеться не раз спостерігати:

А зараз – втома, немов судома,
(і десь подівся дороговказ),
і від посад на зубах оскома,
і сміх сірчаний, і леп образ...

І все ж, попри далеко не оптимістичний настрій, Н. Поклад не скиглить, а обурюється, не панікує, а ніби трясе земляків за душу, адже відчуває свої пракорені, язичницьку віру у силу рідної землі, річкової хвилі, зелених врун. Скільки експресії, бунту, нескореності у поезіях: «Випираю із часу, як тісто із форми», «Сомнамбулічний етюд», «Гукали зорі, і знамена», «За коло».
Збірка «Хліби жертовні» багатопланова. Є в ній тематичні цикли, іноді спричинені конкретними подіями, ситуаціями («Чорнобильські тіні», «Батурин», «Ірпінь»). Є вірші з портретними, яскравими штрихами: «Іван Гончар», «Надія Суровцева», «Щоденник Марії Башкірцевої», «У Малишковій хаті» («Голодний Обухів, двадцяті. За що вони стратили брата? Чи ви їм простили, Андрію?..») І хоч відчутна в них певна заданість, тяжіння змісту над формою виразу, усі вони, як кажуть, мають право бути.
Кілька пронизливих поезій у книзі присвячено матері («Різдвяний спогад», «Мамо», «Стрітення»), рідному селу понад Бугом, де «тільки поле в білій льолі»; хаті, в якій «гойдається років... колиска». Без замилування, проте із природним щемом згадує Наталка своє дитинство:

Нас рідко жаліли – не мали на жалості часу:
село – це робота, робота, робота щодня;
рука в мами легка...
а татів потрісканий пасок
нечасто, та круто учив, що життя – не гульня.

Авторка розмірковує над жіночою суттю, над своїм призначенням: «Не годна довести я, що перфородна, що в крові моїй – і солов’я голос. І не маю примх, лиш волю». Або: «Не було мені й тридцяти. Лиш діти і книги», «Нащо я билась із буднем так тяжко й затято?..».
На окрему розмову заслуговує останній розділ книжки «Апокрифи серця» – інтимна лірика. Амплітуда почуттів тут широченна: від жагучої пристрасті («сім зіль вибираю, сім росяних трав, аби ти, аби ти мене жадав...») до раціональних іронічних умовиводів («Бач, довірився прогресу і забув, напевно, ти, що любити поетесу – мов над прірвою іти»); від щасливого усвідомлення себе коханою («В мить блаженства чуєш, як зоря на тремтячу падає долоню») до гіркого розчарування («Твоя покірність і твоя жага полестили... і дратувати стали»); від радості материнства («О жінки, з-між багатств нам найбільше усе-таки – діти») до констатації буденної реальності («чай, газети, млинці, запах мила...До обіду – в сорочці нічній»...).
Серед повені натуралістично змальованих стосунків чоловіка й жінки поезії Н. Поклад вирізняються стриманою цнотливістю» при тому, що є в них і шаленство кохання («Два тіла – два весла – вогненний танець»), і всепоглинаюча ніжність (« Сонечко, і Диво, і кохана, і хвиля ніжності – не виплисти обом»), і еротика (вірш «Весна»). Та головне – самоповага, хоча й не без визнання, якою болючою є відсутність того, що так імпонує чоловікам – жіночої слабкості, піддатливості («Велика хата і м’яка перина, то що якась там несумісність душ?!..»). Так, прагнення не бути слабкою (а це в її характері) не додає щастя ліричній героїні Наталки Поклад. Вона усвідомлює і визнає це з гіркою самоіронією: «Ти мені гарантував маленьке щастя... Я ж, шалена, не хотіла проміняти власну волю на тепло твоєї хати».
Мимоволі згадується давно озвучена тема світлої пам’яті Галини Гордасевич про іншу поетесу – Світлану Йовенко (стаття «Сильна слабка жінка» (зб. «Силуети поетес»), уперше оприлюднена ще на початку сімдесятих років у журнальній публікації.
Але чи наважиться хтось визначити, якою повинна бути жінка в умовах зневаження лицарських чеснот, майже тотального огрубіння чи навпаки – зманіження «сильної статі»? Принаймні на справжню повагу заслуговує та, яка може сказати:

Я коли не йшла на десерт –
забагато було в мені солі.

І нехай пливе у безвість повінь непотребу, псевдолітератури. Вміймо шукати й знаходити справжні художні перли, книжки, що не лише тішать естетичні почуття, а й очищають, підносять душу до усвідомлення невмирущості високого Слова.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2007 р.