|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.
ЛЕОНІД ЗАКОРДОНЕЦЬ
ЯК СЕРЦЯ СТУК, ПРОСТА...
У НОТР-ДАМІ
Якась незбагненна сила
Змусила мене
відчути себе піщинкою.
І я, врешті, збагнув
могутність Всевишнього,
який розподіляє ролі,
як сонце тіні.
***
Замінити душу вже не вдасться.
Приживляй частиночки нові
Ти до неї. Й по-новому щастя
Оживе в оновленій крові.
Бо ж душа – як дерево весною,
Там – спочинок, в іншім місці – цвіт,
Буде вона завше молодою,
Хоч би скільки жив на світі літ.
***
Чужа печаль – мов на екрані,
Вона дихнути не дає.
Своя – неначе сіль на рані,
Увесь твій мозок дістає.
З чужою впораєшся швидко,
Знайдеш для виходу путі.
Своя – неначе та покритка,
Що біль хова насамоті.
ПОХОРОН БАТЬКА
І загусла чорна година,
І обличчя хуга пекла.
В мерзлу землю не йшла домовина:
Затісною яма була.
Як рубали землю невміло,
Вийшло сонце яре нараз.
Ніби батька вернути хтіло
У той світ, що для нього згас.
Був характер у батька – кремінь.
А душа – як брунька була.
Не хотів аж ніяк у темінь,
Де ні грама нема тепла.
Мало місця його там долі.
Хоч тепер їй, світе, вклонись.
Виріс горбик землі поволі.
І морозом квіти взялись.
МАТЕРІ
Мамо, шість літ, як тебе вже нема.
Та кожна стежина твоя – не німа.
І кожну ніяк не здолає спориш.
А ти все не йдеш, а ти, люба, мовчиш.
Хоч раз озовися. Я ж, мамо, твій син.
Навколо завмер сизуватий полин.
Твій голос почути, ну, хоч би здаля.
Але не пуска тебе рідна земля.
Недремні висоти твої голубі.
Щось дуже важливе сказати тобі
Я маю. Крім тебе, кому ж я скажу?
Колись в собі все понесу за межу
Так само, як ти. Залишу лиш печаль.
Чи ж стрінемось там, де розріджена даль?
Де є лиш початок, немає кінця.
Де пам’ять не стліє в згорілих серцях.
***
Не можу жити споминами, ні.
Минуле бачу тільки уві сні,
Воно нелегке, але трохи миле:
Були щасливі дні, були і сили.
Тепер на безхребетності людській
Ділки справляють вдало шабаш свій.
Не кине їм ніхто перестороги,
Вони ж, безкарні, не бояться й Бога.
Минулі дні нічого не дадуть.
Шукати треба сьогочасну путь.
А спомини – хіба що для нащадків –
Між сторінками днів цупкі закладки.
ЛОЗИНА
Я забув лозину посадити.
Потім довго світом мандрував.
Десь встигав стосотий піт пролити.
Десь комусь до ніг троянди клав.
Повернувсь до хати з раннім сонцем.
Глянув – і, як вкопаний стою:
Проросла сама лозина й гронцем
Світить в душу стомлену мою.
ВИСИТЬ ЗОРЯ
Несила ані спати, ні писати.
Аби ж іще й не думати мені!
Але ж куди цей біль душі сховати?
Вже й так ним повні схованки нічні.
Я кам’янію з болем наодинці,
Йому ж зі мною – як ні з ким ніде.
Висить зоря на срібній павутинці,
Зітхни печально – і вона впаде.
***
Морози стоять міцні, як дуби,
Вартуючи іній кошлатий,
Лиш зрідка сніжинки, немов голуби,
Надію приносять крилату,
Що прийдуть до саду глибокі сніги
І віття, й коріння зігріють,
Що може наш сад повернути борги,
Як діти вертати не вміють.
НЕ ОЗИРАЮСЬ
Не озираюсь на літа відбулі.
То марна трата сил, а серце чуле
Ще битись мусить в нинішній реальності,
Де плач душі
І меч відповідальності.
ВЕРБА
Висіваються трави високі,
В землю падають зерна сирі.
І сумує верба одинока
Над ставком від зорі до зорі.
Якось пилка її обминула.
Сестри ж – димом пішли в небеса.
Пахне рибою, зіллям і мулом
Верби довга і пишна коса.
І пощо той вітрисько розкутий
Чи той місяць – нічний чародій,
Коли вдалеч несила майнути.
І так тяжко старіти самій.
ВОНА
Вона була, як серця стук, проста.
Застелене стояло поруч ліжко.
Зірниці промінь падав на усмішку.
Вона, як вечір той, була свята.
Слова – правдиві, точні й негучні.
І доброта – як сонечко весною.
І досьогодні жінка ця в мені
З її полями, квітами й Десною.
Ірпінь, Київська область
 |
|
 |
 |
 |