журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.

ОРЕСТ СЛИВИНСЬКИЙ

ДВА СОКРАТИ,
або
ЯК ВIДНАЙТИ МУЖНIСТЬ

Щасливий той письменник, чиї твори, окрім того, що дарують читачеві естетичне задоволення та викликають неабиякий інтерес своєю сюжетною побудовою, ще й спонукають до глибоких роздумів над самим сенсом людського життя з його не раз зовсім непередбачуваними зламами, котрі, бува, докорінно змінюють долю людини чи й цілого народу; іншими словами, відкривають тобі світ із несподіваного боку і в зовсім раптовому освітленні, про існування яких ти раніше й не здогадувався.
Ця книжка саме така. На відміну від багатьох інших, котрі в наш час виходять друком і не мають або майже не мають цієї прецінної властивості – непомітно, тонко продуманими художніми засобами спиняючись на речах начебто цілком буденних, виводити тебе на щось високе й визначальне... Небагато в нашій сучасній літературі письменників, що можуть похвалитися творами такого рівня. І серед них – Юрій Мушкетик. Ще раз у цьому переконуюсь, прочитавши збірку оповідань «Суд» («Генеза», 2004). І мав я при цьому стільки роздумувань та емоцій, що чогось подібного давно не переживав, гортаючи прозові твори інших сучасних авторів,
Кожне оповідання тут – немов ота зі своїм кольором, ледь уловимим відтінком, навіть нахилом смальтинка в мозаїчному полотні, яка разом із багатьма іншими посестрами творить панораму життя від стародення аж до нашого часу. І їх добре цементує ненав’язлива гуманістична основа в органічній єдності з подробицями праці, побуту персонажів, сповненої сумнівів і вагань їхньої боротьби за місце під сонцем. А ще однією з прикметних, на мій погляд, граней цього тому, котра робить його для мене особливо привабливим, – це художньо-психологічне дослідження внутрішнього світу тієї людини, що опинилася ось перед яким вибором: як повестися в екстремальній ситуації, коли тобі випадає захищати свою людську й національну гідність та ще коли для цього мусиш просто не зважати на всілякі незручності, соціального характеру ускладнення, а то й ризикувати самим життям. Випробування не з простих для кожного з нас на все життя, а якщо для цілого народу – то й на всі віки його історії.
Так, на жаль, склалося, що література нині не вельми переймається цього роду проблемами, їй чомусь більше до смаку всілякі людські збочення, потворні відхилення від загальноприйнятих у світі норм моралі, надмірна увага до сексу аж до його патологічних виявів, нарешті кричуще знецінення самого життя людини, коли літературні чи то кінематографічні персонажі в одному творі отак запросто десятками вбивають один одного й тут же забувають про це (та колись привселюдний ляпас був страшнішою подією у взаєминах між чоловіками)... І справедливо висловлюють тривогу вдумливі знавці красного письменства, що воно неймовірно швидко втрачає (та що там – уже втратило!) свою провідну функцію в нашому духовному житті. Причому це майже в усьому світі настала небачена криза гуманітарної культури, падіння якої дедалі прискорюється. Видатні мислителі геть із ніг збилися, шукаючи причини цього сумного явища, висуваються дуже різні його пояснення. Й одне з них навіть таке: мовляв, уся біда в тому, що страшенно забуксувала за останні сто років філософія, не давши людству цілісної системи, за якою в нових умовах можна було б усім жити з гідністю та вірою в кращий завтрашній день.
Так воно чи ні, але коли в цьому мало не суцільному хмаровинні негативу раптом перед тобою заблисне ясний промінчик, то починаєш радіти йому, немов дитя. І все-таки не зовсім аж так докірливо думаєш про ту ж філософію: може, якраз навпаки – вона тимчасово перебуває в якомусь анабіозі й не подає видимих ознак життя тільки тому, що відповідно пристосувалася до вкрай несприятливих умов? Усе ж бо й на всіх рівнях взаємопов’язане. Це так, як і в мистецтві – зміст впливає на форму, а форма на зміст. Почекаємо, подивимось. Дастьбі, не вічно так триватиме. А поки що, кажу, оті рідкісні високоморальні острівці, якщо казати про літературу, тримають тільки окремі (!) письменники, котрих усе-таки не змила брудна хвиля нинішнього цунамі. Саме так подумалось мені, коли дочитав книжку Юрія Мушкетика. І знов же: певно, не випадково вловлюєш (як ауру) над її сторінками немовби тугу за глибокими філософами, яких так нам не вистачає...
Вольтерівський термін «філософія історії» набуває тепер усе більшого зацікавлення кожного, хто, дивуючись тривалим і драматичним парадоксам українського історичного буття, намагається з’ясувати нарешті, чому з таким усеосяжним, різногранним економічним і культурним потенціалом наш народ, порівняно з багатьма іншими етносами, ніяк поки що не може вийти на широку дорогу цілком незалежного, багатого, із розвинутою повнокровною культурою національного життя. Що це за така вічна наша покинутість? Хоч то й непросто, осмислюючи суперечливо-дивовижне становище народу протягом століть і тисячоліть, докопатися до першопричини цього.
Бо дивіться. З одного боку, українці не раз уже випереджали сусідні й навіть далеко розселені народи в осягненні технологічних вершин – узяти хоча б землеробство, культуру, будівельну справу часів іще трипільського злету; чи, скажімо, нашу незаперечну перевагу епохи середньовіччя, коли у всесвітнього рівня могутності України-Руси не сумнівався ніхто й ніде; або вельми вже виразні вияви демократичного співжиття українських громадян у ХVII – першій половині ХVIII століть, цебто в той час, як довкола повсюдно панував жорстокий абсолютизм; і нарешті неоціненний внесок діячів українського походження в найбільші, що різко прискорили світовий прогрес у ХІХ і XX століттях, наукові досягнення (Костянтин Ціолковський, Михайло Остроградський, Костянтин Ушинський, Георгій Вороний, Іван Пулюй, Борис Грабовський, Володимир Вернадський, Данило Заболотний...) Ряд цей можна продовжувати.
А з другого боку, все нові й нові спроби українців відродити власну державність раз по разу зазнавали краху. Народ наш знов і знов на тривалий час попадав під п’яту агресивних сусідів – щонайперше московського царства та польської корони, – зазнаючи з їхньої вини не тільки тяжких матеріальних нестатків. Головне, що всілякого роду «визволителі» (майже всі агресори так себе називали) постійно розпеченим залізом випалювали його оригінальну й багату культуру, мову, витоптували предковічні звичаї, усілякими способами приглушували почуття національної гордості, одне слово, піддавалася страшній ерозії, майже невиправного каліцтва його душа.
То чому ж усе-таки століттями супроводжує нас така дивоглядна, така кричуща невідповідність наших, здавалося б, безмежних будівничо-творчих можливостей тому реальному, фактично невольничому, навіть рабському протягом століть буттю української нації? Хто зважиться з усією певністю ґрунтовно відповісти на це запитання? Але незаперечним є те, що мусимо нарешті частіше – ні, постійно! – замислюватися над цією архіважливою проблемою і робити на підставі її всебічного осмислення належно вивірені висновки, котрі вже брати собі надалі як керівництво до дії. І для того, аби розв’язати це стратегічне завдання, не завадило б, можливо, створити навіть спеціальний науково-дослідний інститут. Бо поки що ці питання тільки спорадично й у вузьких тематичних рамках (не комплексно) порушуються коли-не-коли в публікаціях деяких авторів. Воно й зрозуміло: над нами ще й досі, навіть після чотирнадцяти років такої ще, сказав би, хисткої української незалежності, примарою висить табу на цього роду тему, коли ще в зовсім недавні часи зловорожого компартійного режиму тільки за сам намір досліджувати цей аспект української історії можна було на роки й десятиліття загуркотіти до царства білих ведмедів. Тож за інерцією, особливо не замислюючись, остерігаємося й донині.
А от поки дійде до всеосяжного, на національному рівні, вивчення проблеми, то бодай хоч так, майже на аматорському рівні, хай би кожен із нас, кому вона болить, долучився своїми роздумами до її вивчення і можливого в недалекому майбутньому наукового розв’язання. Студії в будь-якій гуманітарній галузі сюди підходять, як-от історія, філософія, літературознавство, власне художня література, журналістика, психологія та етнопсихологія, педагогіка... Було б лишень бажання – усюди, кажу, можна знайти благодатний ґрунт, аби кинути в нього оте своє українське зерно зацікавлення, сумніву, душевного болю і, головне, – пошуку відповіді на запитання: хто ми? які ми? чому доля так рідко буває зичливою до нас?.. Щоби потім, уже шляхом системного підходу все взяте в розрізненому, розчленованому вигляді, розглянути в єдності, цебто дійти до якоїсь системи. А саме такий підхід до вивчення суспільних явищ, вельми ефективний і перевірений на практиці протягом двох із половиною тисячоліть, дала людству давньогрецька філософія. То чому б і в цьому щемкому для нас національному питанні та не скористатися ним на добро рідному народові?
Нинішня моя публікація, як побачить читач, так само певною мірою причетна до заторкнутої справи. Хоч і мала своєю метою наприпочатку – усього лишень кинути вузькорецензійний погляд на цю, безперечно, цікаву з’яву в сучасному літературному процесі – прозову книжку Юрія Мушкетика.
Це, за визначенням автора, – оповідання. Їх у збірці більше двадцяти, і кожне з них, хоч і тематично різне, виразно доповнює передовсім духовну палітру життя. Юрій Мушкетик – письменник психологічного спрямування. Він якось навіть був сказав: не вмію писати пейзажі, діалоги, мені цікаво, що мій герой думає. Хоч, мовивши чисту правду, прекрасно виходять у нього й пейзажі (змальовані лаконічно й здебільшого відповідно до настрою, душевного стану персонажів), і діалоги вельми природні (теж короткі й нечасті, вони немовби ті вершинні злети в напруженій роботі душі зображуваних людей), І хоч умовно твори цієї книжки можна б поділити на приблизно три тематичні групи – давня історія, Друга світова війна та сучасність, – єднає їх усі, сказав би, ще й авторський неспокій од того, що багато чого недоброго в людині, у її психології протягом століть, на жаль, не зникає.
Майже про кожне з оповідань можна писати окреме дослідження щодо його змісту, а він, без винятку, завше вагомий, нерідко несподіваний, як, це, зокрема, бачимо в оповіданні «Хто і як виграв Другу світову війну», і щодо форми, організації матеріалу. Здебільшого це немовби вихоплений шмат життя, цілком невимушена тональність розповіді. Здавалось би, як на перший погляд, тут і праці особливої автор не доклав, а взяв і записав почуту чи побачену історію та й усе. Насправді ж за цією «чистою життєвістю» – складний творчий процес, щем і болі письменницького серця. Це найпаче вловлюєш, читаючи такі оповідання, як «Христос і Марія в срібнім окладі», «Суд», «Черевики», «Сонечко», «Гегемон», «Націоналіст», де отой виклад «під саме життя» якраз і творить виняткову читацьку довірливість. І буквально всюди, у зображених ситуаціях, подіях, віддалених одна від одної на сотні й тисячі років, делікатно проступає провідний, ніби тихим голосом, як тло, наспів чи то рефрен: без людяності, порядності, щирості поміж нами геть усе на цьому світі нетривке й не варте ламаного шеляга. Причому читач сам собі доходить такого висновку, без навіть найменшої письменницької дидактики. І саме це стає мовби ще одним стрижнем, на якому тримається вся книжка й котру завдяки цьому можна б назвати романом у новелах про найвищі людські цінності й про драму людського духу. Читач не перестає думати про це, навіть якщо йти від зворотного, цебто тоді, коли центральний персонаж цілком негативний («Страх підстарости Чаплинського», «Мертвий птах»).
Але я хотів би сьогодні свої роздуми розкласти головним чином навколо двох оповідань чи радше невеликих повістей, оскільки за смисловою значущістю закладених у них ідей та й за композиційними рішеннями теж це щось більше, аніж оповідання. Тим-то з дозволу автора далі називатиму їх повістями (до речі, М. Жулинський, який написав до цього видання цікаву передмову, теж схильний так думати), – це «Смерть Сократа» і «Диявол не спить». Вони становлять тут немовби філософський згусток. І мабуть, був би смисл ці два твори видати окремою книжечкою. То вийшов би гарний і мудрий художньо-філософський документ вічно актуального на цій грішній землі змісту. Особливо був би цінний для молодих людей, яким належить незапізніло подумати над сенсом їхнього життя.

Давно помічено, що літературний твір про минувшину викликає в читачів тим більший інтерес, чим пильніше автор приглядається до морального обличчя історичної особистості, надто ж тієї, котра саме гучно декларує свою палку підтримку високих гуманістичних ідеалів, соціальної справедливості. І набуває це найбільшої ваги тоді, коли народ, до якого належні ця людина, переживає тяжкі історичні випробування, коли йому загрожують втрата повноцінного державною існування, а відповідно ж і духовний занепад. Як у такій ситуації поводиться герой роману чи повісті, вже визрілий як особистість чи то ще лишень такий, що тільки формується. І немає тут значення, чи це відомий діяч, а чи звичайний, пересічний громадянин суспільства, котре зазнає якихось потрясінь. Якщо гідна його поведінка, то цей високий моральний взірець неодмінно впливатиме оздоровчо на нащадків, а в нашому прикладі – передовсім на сучасних читачів.
Коротко, бодай у погрібних для розмови контурах, – про змістовий кістяк обох повістей. Відомий у стародавній Греції (п’яте століття до нашої ери) філософ Сократ, побачивши, що рабовласницька демократія зазнає шкідливих для суспільства деформацій, що олігархічні клани, взявши владу у свої руки, нахабно використовують її для власного збагачення, а народ тим часом животіє в нещадимих злиднях, відверто й гостро виступає проти цього неподобства перед натовпами афінян, на яких має великий вплив. І годі власть імущі організовують, точніше фабрикують проти філософа судилище, яке й виносить вирок: скарати Сократа на горло. І хоч була можливість замінити цей присуд на вигнання або навіть на грошовий викуп, філософ сам обирає смерть.
Друга повість «Диявол не спить» теж про філософа, нашого просвітителя ХVIII століття Григорія Сковороду. Розповідь ведеться з того часу, коли він уже вів мандрівний спосіб життя. У корчмі, де зупинився, зустрічає він свого колишнього однокашника по Могилянській академії, а нині київського митрополита Миславського. Ця зустріч досить повно розкриває читачеві одного й другого. Митрополит ще з років навчання має зуб на Григорія, коли той неабияк перевершував його у студіях. Але це ще не все й не так важливо – обидва рішуче розходяться у світорозумінні. Миславський усе життя рветься до високих посад, чинів і задля цього ладен знехтувати важливі моральні принципи. На цьому тлі Сковорода виразно постає в очах читача у виграшному світлі.
Зате друга його зустріч, уже в іншій корчмі (на ті часи то був фактично найпоширеніший і найпростіший заїжджий двір із підночівлею для подорожан, із харчуванням) теж із давнім однокурсником, а тепер мандрівним дяком, Сидором Корінцем обернулася для філософа дуже гірким, ба навіть безславним епізодом. Та чи тільки епізодом? Корінець жорстко дорікає Сковороді за те, що той зовсім байдужий до... Але... не забігатиму одразу наперед, усе-бо повинно мати свій природний підхід та достатньо переконливу аргументацію. Скажу лишень, що на кинуті йому в обличчя колючі – де там, страшні слова! – філософ не годен був здобутися хоч на якусь відповідь і тільки знічено відбувається де-не-де якоюсь фразою-загальником; одне слово, як би сказали древні, доземно вклоняється грецькому богові мовчання Гарпократу.
Гадаю собі при цьому: а чи опинявся бодай раз у житті в такому становищі Сократ? Щоб отак, як Сковорода, небезпечно загойдавшись на слизькому, та не мав навіть за що вхопитися, за щось ну найменше, за соломинку? Ще раз перебираю в пам’яті щойно прочитану повість Юрія Мушкетика, пригадую діалоги Платона, у яких фігурує Сократ, іншу літературу й ніде не знаходжу чогось подіб¬ного. Так, зовсім то були різні історичні епохи, цілком відмінні суспільно-політичні обставини, І все ж... і все ж... Григорія ж Сковороду багато хто називає «українським Сократом»! А це, панове, превелика неточність, про що далі буде сказано докладніше.
Спершу про мудреця древньої Еллади. Над усім колосальним масивом античної філософії, що нараховує понад тисячу років (із VІ століття до нашої ери – до VІ століття нашої ери), із десятками славетних імен, із цілими філософськими системами постать Сократа вивищується і яскріє надзвичайно! «Він здійснив щось таке, що мало кому вдавалося зробити в історії людства: докорінно змінив напрямок людського мислення. І тепер, через двадцять три століття після смерті Сократа, його шанують як одного з наймудріших наставників людства, які справили вплив на цей роздертий суперечностями світ» (Дейл Карнегі).
Чи не найбільшим досягненням Сократа є його діалектика (давній першосмисл цього слова – то вміння так вести полеміку, щоб через виявлення суперечностей у судженнях супротивника встановити істину. Якщо інші старогрецькі філософи, можливо, більше розмірко¬вували про космологію, цебто про таємниці Всесвіту, його будову, то Сократ чи не перший серед них так глибоко замислився передусім, сказати б, над космологією людської душі. Саме від Сократа зазнає перших ударів натурфілософія, тобто чисто умоглядні уявлення про світ і людину, коли незрозумілі зв’язки поміж явищами пояснювалися не раз елементами фантастики; і з того часу почався перехід до ети¬ки, яка вивчає мораль. Сократа зацікавила людина насамперед з пог¬ляду її практичної діяльності та поведінки в тій чи тій ситуації, моральне обличчя гомо сапієнса. Цей філософ найбільше цінував такі людські чесноти: поміркованість, мужність і справедливість. Та все своє життя ні на йоту не відступався від них.
І тут знову перекидаю місток до нашого Сковороди. Поміркованість – так, це справді в нього було, мужності – на превеликий жаль, не знаходжу, а справедливість... Ну, вона в нього у ставленні до сповненого кричущої кривди навколишнього світу виявлялася здебіль¬шого не в конкретних справах, а в якихось загальниках і розмито...
Тому-то далі – відразу й мимоволі – мушу брати, як то мовить¬ся, вола за роги: починаю думати про таку моральну людську якість, як легкодухість, що в основі її лежить передовсім слабкість волі. А чи можна сказати про недостатню волю у Сковороди? З одного боку глянеш – далеко не кожен, як він, зміг би знехтувати всіма вигода¬ми, матеріальними благами, котрі його чекали, пристань він на вимо¬ги й жорсткі правила світоглядного характеру, що їх мав би дотри¬муватися чи то сповідувати в царині освіти, церковної ієрархії, де йому пропонували престижні посади. Ні, усе це відкинув, віддав¬ши перевагу блукальському життю з торбою за плечима та костуром у руках, аби лишень бути ні від кого незалежним та не зраджувати деяких власних переконань морально-етичного змісту. І це, без сумніву, свідчить про характер, сказати б, достатньої стійкості.
Одначе йдім-но трохи далі. І тут, хоч-не-хоч, мусимо відштовхнутися від ось такого постулату як вихідної точки в дальших розмірковуваннях. Оте, можна сказати, чисто житейське самозречення Сковороди аж ніяк не пов’язане з імовірними для нього якимись небезпеками. Просто чоловік прирік себе на життєві злидні, цілковиту побутову невлаштованість та й тільки. Щось майже на той взірець є в одному оповіданні, коли голсуорсівський герой, талановитий журналіст, аби не кривити душею, не брехати своїм читачам, зрікся улюбленої професії, став безпритульним блукальцем, влаштовуючи собі нічліг під мостами, харчуючись яби-як, зодягаючись у будь-що, щоб тільки не позбутися душевної рівноваги, що базувалася на внутрішній потребі триматися чесним перед самим собою, бути найвищою мірою правдивим.
Проте і той журналіст, і Григорій Сковорода на цьому й зупинилися, навіть кроку далі не ступивши для того, аби щось у цьому житті змінити на краще, щоб кругом запанували правда й справедливість, які вони начебто ставили вище за все. Сковородинські морально-етичні, проголошувані в байках і піснях та й трактатах, діалогах повчальні сентенції, наголошування філософа на тому, що ключ до пізнання світу й істини й навіть до людського щастя – це пізнати самого себе, як кажуть, нікому й за вухом не свербіли; надто ж коли йшлося про високопоставлених сановників, пихате імперське всіх рівнів чиновництво, різного штибу й міри багатіїв, цебто тих, од кого якраз щось та залежало реально в удосконаленні суспільно-політичного буття та й відповідно приватного життя всіх громадян української землі так само.
До речі мовлячи, гасло «пізнай самого себе» – не витвір Сковороди, він запозичив його в Сократа. Звичайно ж, таке наслідування в цій основній формулі вчення – не сліпе начотництво, Сковорода певним чином пристосував його до українських умов ХVIII століття. Тільки ж Сократ не лишень наповнив цей клич сильним змістом свого вчення, а й – що не менш важливо – особистою, високої громадянської мужності та гідної глибокого поклону всіх-усіх наступних поколінь людства власною поведінкою.
Ану ж бо метнім пильніший погляд на ті, здається, неймовірно вже віддаленілі обставини. Як уже мовилося, то були часи старогрецької рабовласницької демократії. П’яте століття до Різдва Христового. На ту епоху – просто немислиме досягнення в організації життя громадян держави. З виборною системою найвищих посадових осіб та їхньою звітністю, участю всіх еллінів у важливих державних справах і так далі. Це тоді, коли весь навколишній світ жив за умов найлютішої тиранії, нічим не обмежуваної влади верховних правителів. І от уже тоді, в Афінах, Сократ помічає ці неприпустимі відступи від норм народовладдя і рішуче не мириться з вадами тогочасної демократії, воли купка олігархів реальну владу використовує в корисливих цілях.
Сократ сміливо викриває лицемірство вельмож, чим усе більше прихиляє до себе афінян, особливо молодь, причому навіть аристократичну, що так і ходить за ним натовпами по вулицях і майданах міста, відверто нехтуючи сердитими запереченнями та застережливими вказівками своїх можновладних батьків, аби їхні чада залишили мудреця. Юрій Мушкетик так змальовує одну із зустрічей і розмову Сократа з афінським стратегом, цебто воєначальником, наділеним широкими військовими й політичними повноваженнями Феогеном на площі біля рибного торговельного ряду.
«– Я бачу, тобі, Сократе, вже не до серця й наша рада, й наші порядки. Може, тобі й демократія не подобається?
– А що воно таке, демократія? – запитав філософ. І така покірна наївність світилася в його очах (а за нею – знав те напевно – так глибоко була прихована підступність), що стратег на мить розгубився.
– Невже ти не знаєш? – розвів руками.
– І все ж, – наполягав Сократ.
– Ну це... коли править сам народ. Коли всі рівні. Чи, може, не так?
– Так, – погодився Сократ. – Хочеш, я ось тут, не сходячи з місця, покажу нашу демократію.
Феоген не знав, що відповісти.
– Ну ж бо...
Сократ вказав пальцем на зріз, у котрому зяпали ротами тунці та червонобородки, звивалися велетенські морські вугри й плескав хвостом витрішкуватий скат.
Феоген оглянувся на Аніта, на інших, але здивування яріло на всіх обличчях.
– Оце і є афінська демократія, – по довгій мовчанці мовив Сократ. – Тут усі рівні. Всім не стачає чим дихати.
Стратег ішов через регіт, немов через каламутні хвилі. Вони плескали в спину, перекочувалися через нього, але він не оглядався...»
Але щоб мій читач знав, що Феоген цей – теж дуже неординарна постать у повісті. Один із десяти стратегів, він по-своєму глибоко вболіває за долю держави, але йому здається, що головне – це щоб вона мала сильну й добре вишколену оружну силу. Хоч і серцем відчуває, що в чомусь та має рацію Сократ, котрий дотримується думки: насамперед належить турбуватися про людську душу, рятувати її від аморальності. Стратег дуже незадоволений, навіть вражений, коли дізнається, що і його син Тімасій став учнем філософа, відкидаючи погляди батька. Письменник неначе дає нам почути суперечливі внутрішні голоси, котрі роздирають Феогена. Той, що проти Сократа, – відкритий, прямий, а другий, який прагне прихилити господаря до філософа, прихований від людського ока. Він тільки коли-не-коли пробивається назовні, і письменник тонко тут же вловлює його. Як відбувався суд над Сократом, Феоген «сидів, сховавши обличчя в долонях», «не чув людей, котрі гомоніли довкола, не бачив того, що чинилось на відгородженім мотузком терені», «і сам не знав, хто він, переможець чи переможений у тій битві на агорі, котра почалась ранком і триває до цього часу. І взагалі, чи є тут переможці? Якщо є, то хто вони?»
Так от те обличчя в розкриллі долонь і невдалий візит стратега до в’язниці, де сидів уже засуджений до страти Сократ, аби вмовити філософа вибрати вигнання, і, нарешті, досить виразний натяк автора на те, що стратег, не змігши знести напруги власних душевних борінь (розумів-бо: якби на суді виступив з підтримкою Сократа, то смертного вироку б не було), покінчив самогубством, – усе це разом є чудовим свідченням, що Юрій Мушкетик не терпить одновимірності в зображенні своїх героїв. Власне, він суворо й завше, то видно також з інших його творів, дотримується цього принципу в прозовій творчості. Це мені, наприклад, дуже імпонує! Та що там – без перебільшення – мільйонам його читачів найрізноманітніших професій і віку.
Пригадую такий випадок. Я тоді працював в апараті Спілки письменників України, а Юрій Мушкетик був її головою. Раптово захворів письменник Іван Ющук. Недуга виявилася рідкісною і дуже небезпечною для життя. Спеціаліст-медик, хто міг, як запевняли керівники лікарні, куди поклали хворого, його врятувати, – учений з Київського медичного інституту. А випала неділя. Де його шукати, того спеціаліста? Порадили звернутися до ректора інституту, зателефонувавши йому додому. Але щоб зробив це голова Спілки. Набираю телефон Юрія Михайловича й викладаю суть справи. Він зв’язується з ректором і починає докладно йому розповідати, хто це його турбує, а ректор делікатно перебиває: «Юрію Михайловичу, та навіщо ж ви мені все це розказуєте, я дуже добре вас знаю, хоч ми з вами й незнайомі... Читав з великим інтересом усі ваші романи... чи скоро буде надруковано новий?.. А щодо вашого хворого колеги, то... за якусь годину наш спеціаліст буде там, у лікарні». Так і сталося. Життя письменника було врятоване.
Розповів це для того, аби наголосити на популярності Мушкетика-прозаїка з його глибинним поглядом на людину, який так вабить читача. Тим-то автор небайдужий насамперед до тих історичних особистостей, котрих є смисл художньо досліджувати, де можна, як той казав, розвернутися на весь вимах пера. Ось таким чином і його Сократ постав перед читачами, бо письменникові є до чого в ньому придивлятися, щоб вийшов образ неординарний, такий, що надовго западе людям у пам’ять. А й справді, далеко не кожен найхоробріший зміг би отак перед п’ятьмастами геліастів, тобто суддів у пурпурових мантіях, заявити (цитую за повістю): «Я не боюся смерті, афіняни. Я не втікав од неї в бою і не втечу зараз. І коли б ви сказали: ми відпустимо тебе, тільки йди й мовчи, я б не послухався вас... Бо коли б я забоявся, то вбив би себе ще до того, як зійшов на цей поміст. Мудрість і хоробрість – дві людські доблесті. Хоробрість не завжди мудра, а мудрість не завжди хоробра, Я знаю це. І не дам переважити жодній».
Чи знав Григорій Сковорода ці думки Сократа? Авжеж, знав. Очитаний же був у Платоні, як мало хто з його сучасників. Студіював пильно і його «Апологію Сократа», де, якщо по-нинішньому висловитися, застенографовано виступ Сократа на суді. І все ж поведінка, громадянська позиція Сковороди були зовсім інші. Блідих та невинних, часто геть зовсім завуальованих натяків на якусь несправедливість у суспільстві (причому тільки соціальну, а неймовірно гострих національних проблем в українському тогочасному суспільстві він узагалі уникав) аж ніяк не вистачало для того, щоб мали вони бодай найменший позитивний вплив на життя. А його нерідко подане в напіврозважальному й гумористичному тоні моралізаторство не відзначалося дієвістю й поготів.
Це вже ми в пізніших поколіннях, надто ж виховані в більшовицьких муштрах історики, літературознавці, дуже вже полюбляємо роздмухувати оті сковородинські ледь уловимі критичні знаки мало не до революційних акцій вселенського виміру: «громадянська принциповість», «пророче проникнення в нашу епоху», твори «були спрямовані на викриття суспільних болячок, підносили дух громадянської гідності... картали світ зловживань», релігія, державний лад – «усе було піддано нещадній критиці», «філософ зазнав переслідувань», «був у конфлікті з царями та царедворцями», «протест проти пануючого ладу», «він готовий був платити життям за ідею»...
Та досить же, вгамуйтеся-но, мастаки-гіперболізатори! Зовсім не був готовий Сковорода платити життям за ідею. І, власне, за яку? Може, хоч писнув, коли російські царисти, на його ж таки очах, плюндрували, добивали Україну та її народ??? Тож дуже обґрунтовано колишній його однокашник по Могилянці Сидір Корінець у тому тісному корчемному ванькирчику до кісток пропікає філософа за те, що той за страшної руйнації України російським царством ані мізинцем не ворухнув на захист рідного краю.
А сталася ж за життя Сковороди справді небувала національна катастрофа – під торох барабанів зруйновано Запорозьку Січ, ліквідовано Гетьманщину та козацький устрій з усіма демократичними інституціями, а козаків силоміць переведено солдатами в російську армію, потоплено в крові Гайдамацьке повстання, запроваджено кріпосне право, за яким селян обернули фактично в рабів, заборонили книгодрукування українською мовою і навіть вилучили в населення українські букварі та українські тексти з церковних книг, закрили українські школи при полкових канцеляріях і не тільки ці – внас¬лідок чого основна частина українського населення впала незабаром в імлу неуцтва та цілковитої неграмотності. Тим часом Катерина II видає «Жалованную грамоту», за якою козацька старшина й українські поміщики були зрівняні у правах з російським дворянством, що хутко призвело до звиродніння української еліти... Одне слово, загребуща метрополія виявила печерний деспотизм та диявольське завзяття – так принаглювала цілковите знищення України та її народу, аби навіть найменшого недогризка з неї не зосталось. То справді була вовча північ нашої історії...
«Гарну ти вибрав личину, – каже Сковороді Корінець. – Нічого не чую, нічого не бачу. Такі громи прогриміли над нашими головами. Така ніч горобина запала... А ти не чув і не бачив... Позатуляв вуха, заплющив очі. Для чого живеш?» І Сковорода не здатен навіть гідно відізватися на ці страшні й справедливі слова, що наче гострякувате висипне каміння шугонули йому на голову. Щось там тільки невиразне промимрив та й тільки. Письменник і сам далі нічого не пояснює, а цим мовчанням Григорія ставить читача немовби перед моторошним проваллям – на, мовляв, сам заглядай туди, самотужки дошукуйся, що ж то спричинилося до такої, делікатно кажучи, непо¬хвальної поведінки нині шанованого мислителя. Чому ж усе-таки він так різко відмежувався од всенародної трагедії, замкнувшись тільки в тісненьке гасло «пізнай самого себе»? До місця згада¬лося: великий Гете думав про це трохи йнакше: «Чи можна пізнати себе? Так, але не шляхом споглядання, а тільки через діяльність. Спробуй виконувати свої обов’язки, і ти пізнаєш, що в тобі є».
Юрій Мушкетик, кажу, залишає без коментарів закиди Корінця. Гадаю, що це сталося не випадково. То – художній прийом. Та й у самому мовчанні Сковороди є вже відповідь досить певна. Може, філософові десь там у душі й сидить загнана жорстокою дійсністю тернова колючка, але від неї йому, певно, не настільки боляче, щоб це його підносило на більш рішучі дії, окрім писання легенько-натякових байок, пісеньок та відсторонених від жорстокої дійсності трактатів і діалогів. Його душевне горе (та чи й горе?) абстрактне й виявляється тільки ледь-ледь у сфері нейтральних розмірковувань, од яких його катованим російсько-імперськими бузувірами одноплемінцям не було ні холодно, ні жарко.
То що, переді мною, читачем повісті, виходить, теж глибочіє ця безодня? Що з неї зумію виудити, які сліпучі биті скельця, а може, й осяйні самоцвіти вдасться мені углибині зауважити чи й навіть видобути на поверхню, аби з їх допомогою побачити нарешті постать мислителя цілком реальну, а не тільки в самих лишень звичних уже хмарах фіміамних димів. А то, напевно, було би повчально й для мене, і для всіх моїх сучасників-земляків та ще для тих, хто прийде після нас, – отака, заснована передовсім на чіткому умовиводі дещо оновлена інтерпретація цієї історичної особистості. Та й для самої пам’яті того діяча, про якого розмірковуємо, це теж вийде не на шкоду, а на добро. І нехай не гострять списи проти саме такого роздуму ті з філософів чи то літературознавців, які сформувалися на чисто компартійно-совєтському, із жахливими соціологічними натяжками, образі застиглого Сковороди, коли ну зовсім-бо меркне істинний дух людини крізь час. Тож нумо пильно подумаймо над спонукальною метою поведінки Сковороди.
Коли йдеться, зосібна, про те брутальне нищення царистами української мови, то я грішним ділом навіть собі подумав: а може, Сковороді це й не дуже боліло? Бо хоч у своїй безоглядній апологетиці деякі дослідники й стверджують, що він чудово знав і дуже вже любив українську мову, але ж стривайте... скажіть-но мені, як це пов’язується з тим, що він абсолютно байдуже дивився, коли її нахабно заганяли в тюремні підземелля? Що це, поясніть, за любов така, коли спокійнісінько спостерігають, як над предметом твоєї любові глумляться? Якась-бо справді химерія – отаке почуття, сказав би, платонічно-абстрактно-безформне, що не варте, аби про нього й слово добре мовити. Українську книжку задушено, із шкіл, із академії українську мову з насміханнями вигнано, до урядових установ її не підпускають ні на гарматний постріл... А той, хто так її любить – а він же ще й відомий в імперії чоловік, – ані тобі пари з уст, ані не теленькне на захист об’єкта своєї «любові». Ще ж бо Платон запевняв: «Той, хто любить, завше геніальний, оскільки він відкриває у предметі своєї любові те, що приховане від усякого, хто не любить».
Ба більше – Сковорода ще й твори свої пише незугарним «язичієм». Нехай і не для друку – для рукописних списків, котрі трохи розповсюджувалися серед освіченого громадянства. Та міг же в такому разі й українською творити, цензури для манускриптів не треба було проходити! І за такий рукописний «самвидав», до того ж ще й цілком лояльний до влади, автор не підлягав би покаранню.
Боявся... Навіть тут остерігався бодай якусь мініатюру, два-три рядки рідним словом щось написати: ану ж бо десь та хтось із власть імущих, дивись, та й добачить у цьому крамолу, суперечність із царською забороною українського книгодрукування. Отож так і далі плодив суцільний масив жахливої мішанини, у яку ввібгано цілий «букет» – церковнослов’янську, російську, українську мови, домішки польської, латинізми, грецькі слова... Не кожен читач й утне таку мовну збиранину. Та он мав я у своїй домашній бібліотеці двотомник творів Сковороди й навіть у дуже гарному поліграфічному виконанні – збувся його, читати просто неможливо, залишив собі тільки однотомник в доброму українському перекладі, що його виконав Валерій Шевчук. Правда, уже в середині дев’яностих років заходами Інституту літератури НАН України та Гарвардського університету з’явився двотомник творів Сковороди в перекладах того ж Шевчука, В. Роговича, частково М. Зерова, М. Кашуби. Але подумати тільки – аж два з половиною століття минуло, поки чаш читач одержав фактично повного Сковороду своєю мовою!
Усі знають слова Тараса Шевченка, який зізнавався, що в підлітковому віці «списував Сковороду», але мало кому відомо, що вже в зрілому віці Великий Кобзар дуже негативно ставився до його «мовної вінегретної мішанини» і вважав, що Сковорода мав усі шанси стати видатним, народним поетом, «якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина». Як і Панько Куліш, був переконаний, що мова нашого філософа й письменника придатна хіба що для вжитку старим лірникам або малокультурним панотцям, і вельми шкодував, що Сковорода «з рідним словом розминувся». Навіть видатний німецький філософ і письменник-просвітитель XVIII століття Й. Г. Гердер, як стверджує дослідниця Дарина Тетерина, дорікнув Сковороді, що той, бач, не писав свої твори українською, а тією незграбною сумішшю, бо, як він висловився, «геній мови є також генієм літератури».
Окрім страху, чим іще можна пояснити небажання Сковороди подавати свої твори українською? Хіба що припустити – на жорстку противагу його тогочасним та й нинішнім прославляльникам (ой, чи не беру гріха на душу?) – просто нелюбов’ю такого поважного автора до української (рідної) мови? Третього тут наче й не дано. Чи то, може, він навіть не припускав собі взагалі, що літературні й філософські твори можна писати українською? Але коли так, то вже ж його мудрість була в цьому питанні геть до сорому зашорена. А те, що кажуть, начебто тоді українська «нова літературна мова, в основі якої лежала народна, щойно народжувалась», тож, мовляв, «зрозуміло, письменник не міг нею скористатися (підручник «Давня українська література», К., 1989), є не що інше, як немічна спроба будь-що виправдати осоружне «язичіє» Сковороди. А питається, чи треба це робити? І в ім’я чого? Як тут не згадати думку Паскаля про те, що люди часто створюють собі зітканий із нікчемних речей міраж, аби затулити, приховати від себе істинне, важливе та одночасно страшне й рятувальне.
Не міг, кажете, скористатися? А Іван Котляревський зміг чи, поправніше сказати, не побоявся? Ну так, він був молодший за Сковороду, але ж таки його сучасник! «Енеїда», як писані вінегретною мовою твори Сковороди, ще за життя філософа, задовго до першої публікації знаменитої поеми, теж ходила в рукописних списках, її захоплено читали в різних верствах суспільства, вивчали напам’ять. Гадаєте, випадково Іван Котляревський вкладає в уста різко негативного персонажа возного Тетерваковського з п’єси «Наталка Полтавка» десяту пісню Сковороди «Всякому городу нрав и права»? Не дослівно, правда, саму фактуру вірша використав, змінивши, доповнивши своїми словами й цілими українізованими строфами, опускаючи авторські, відповідно до потреб у творенні негативного образу возного. Факт цей дуже промовистий і вже сам по собі свідчить про недвозначну оцінку, хоч і з натяком висловлену, мовної «палітри» Сковороди.
І навіть цілком можна припустити, що одну з таких копій «Енеїди» читав також і Сковорода. Чому ж він тоді й далі вивергав те своє недолужне «язичіє»? Донині, бачте, знаходяться проімперські мудрагелі, які у своєму вкрай недоброзичливому ставленні до нашої державної мови залюбки посилаються на Сковороду: вот відітє, даже знаменітий філософ не пользовался в своїх проізвєдєніях українскім язиком, хоть знал єво харашо, пісал почті што на русском. А ви гаварітє... І наші нерозумні підпискувачі ще й потурають україножерам: українська, мов, була ще нерозвинена й непридатна для літературної праці...
А можливо, Сковорода й розумів, що ніякого тут порушення царських заборон щодо мови не було б, пиши він і розповсюджуй свої твори українською? Він просто нехтував нею, подумавши: ще, чого доброго, освічене громадянство, зосібна оті новоспечені після Гетьманщини українські дворяни почнуть пхикати, глузувати з нього, що, бач, знаменитий Сковорода став писати «на мужіцком простонарєчії – смєх да і только»... Але й це теж страх перед отим жупелом із киплячої смоли, що націлений на грішника: дєлай так, как велено – і только посмєй іначє! І це так само дотулюється до такої моральної якості, як легкодухість.
Одначе будьмо дещо вибачливі, коли мати на оці рукописні копії «Енеїди», які ще за життя Сковороди розповсюджувалися серед грамотних людей; бо, скажімо так, отой мовний прорив Івана Котляревського відбувся десь уже наприкінці життя філософа. Хоч і тоді така освічена людина, як Сковорода, мала би помітити й належно оцінити це яскраве явище в духовно-культурному житті українського суспільства. Ба навіть більше, не міг Сковорода не знати вітчизняних літературних творів, написаних фактично чистою українською мовою за кілька десятиліть до появи рукописної «Енеїди» – серед віршованої літератури ще навіть другої половини XVII – початку XVIII століть назвати хоча б ось цей вірш невідомого автора: «Висипався Хміль из міха И наробив ляхам лиха, Показав им розуму, Вивернув дідчу думу. До Жовтои водиці Наклав им дуже хмельници. Не могли на ногах стояти – Волили утикати»... і так далі. Ну чим не мова Котляревського? Та що там – цілком сучасна літературна мова! Хіба що тільки на письмі де-не-де замінити і широке (и) на і з крапкою (і) та й тільки. Або ось вам мова вертепної драми теж XVIII століття (із творчості мандрованих дяків): «ДІД: От тепер і нам припало, Як Ірода вже не стало; Потанцюймо ж, молодичко, мій ружевий квіт, хоть мало. БАБА: Гляди лишень, сучій діду, Щоб не ввели танці в лихо; Забрались би в тісний кут да хліб собі їли б тихо... ЗАПОРОЖЕЦЬ (дивлячись туди, куди втік поляк): На-на махнув! Мов панський хортяга або опарений пес! Що то за народ із їх пресмілий, Що сам і в вогонь не вскочить, хіба єго силою впреш».
Можна було б наводити написані такою ж мовою анонімні пісні, що так само входять до реєстру літературних творів XVIII століття, чи, скажімо, тогочасні бурлескні вірші (різдвяні й великодні), котрі своєю поетикою дуже вже близькі до «Енеїди» І. Котляревського, як-от: «Хрыстос родывся, Мир звеселився, Сегодняшнымы часы, Для сых родын Всяк християнын Уменае ковбасы», «Бидна Ева Одну з древа Вырвала кыслычку; Збула власты; Треба прясты На гребени смычку»... Такою ж гарною мовою створено й віршовану відповідь козаків українським слобожанам та інші твори того часу.
Певна річ, було годі й немало авторів, котрі користувалися у своїй творчості тільки отим важкогубим «язичієм». І серед них, на жаль, Сковорода, одначе це аж ніяк не може бути підставою, щоб так безапеляційно запевняти, начебто наш просвітитель не міг скористатися новою літературною, яка, мовляв, тільки тоді народжувалася, мовою, в основі котрої була мова народна. Міг! Ще й як! Адже народну українську знав прекрасно. Не зважився. Будьмо нарешті відверті: не вистачило чоловікові для цього мужності.
Напевно, думав собі: хтозна, як воно може для мене обернутися, якщо писатиму українською, а до «язичія» – хто причепиться, у ньому ж бо (щонайперше!) повно слів російських... краще вже буду по-старому... І це тоді, коли мав такого сучасника, як Іван Котляревський! Та що там – Тарас Шевченко народився всього тільки через двадцять років після смерті Сковороди. Шев-чен-ко (!) був уже зовсім поряд на часовій відстані! А ви кажете: не міг Сковорода... То що, невже мова отак за якісь там пару десятиліть узяла та й раптом розвинулася? Та не смішіть себе, горе-дослідники!
І взагалі що таке «нова літературна українська мова»? Це ж бо не що інше, як фактично та ж мова народна, покладена на папір. Якоїсь особливої мудрості не треба для того, аби це збагнути, засвоїти й, урешті, користуватися нею в літературі, рішуче відкинувши старе мовне каліччя. Оце й усе. Кажу ж, прикладів таких, які ми бачили вище, у XVIII столітті вистачало, аби піти Сковороді саме цим, чисто українським шляхом.
Я коли прочитав повість «Диявол не спить», то навіть був подумав: а дехто з читачів цього твору, можливо, скривиться – автор, бачте, б’є по своїх, як, мовляв, так, хіба можна в чомусь дорік¬нути Сковороді, кинути на нього хай і ледь уловиму тінь, наш же чоловік і, як-не-як, до простого люду був прихильний (між іншим, тільки на цьому останньому сильно вже наголошувала недавня комуноімперська ідеологія ще й норовила зробити зі Сковороди атеїста)... А інша група читачів, і таких переважна більшість, навпаки, буде вдячна письменникові за те, що розгорнув перед нею істинний портрет філософа Сковороди, і тепер можна буде тверезіше дивитися на цю історичну постать та й, можливо, навіть щось корисного взяти з неї для себе – принаймні не повторити за схожої історичної ситуації тих недостойних для істинного, вірного сина свого народу помилок, промахів, яких свого часу допустився наш письменник і філософ.
Досі я більше зупинявся на, сказати б, мовно-моральному аспекті образу Сковороди. А якщо придивитися до такого поняття, як громадянська свідомість, що є однією з найістотніших ознак повноцінної особистості? Чи була вона у Сковороди? Наче й зайве запитання. Аякже, такий славетний чоловік та щоб був без неї – звичайно, скажете ви, була; і в найзагальнішому розумінні, можливо, матимете рацію. Справді, його вчення, деякі психо-поведінкові характеристики (прихильне ставлення до простих людей, осуд – хай і надмірно завуальований, розпливчастий – зажерливості багатіїв, тупого чиновництва тощо) начебто свідчать про це. Але чи достатньо цього, аби постать Сковороди так уже непомильно зараховувати до людських еталонів із погляду громадянської свідомості? Ні. І передовсім тому, що вона в індивідуума не мислиться без глибокого усвідомлення і якнайтоншого переживання ним кровної причетності до свого етносу, що формує спершу, якщо так можна висловитися, етнічну психіку, а далі й свідомість національну. А це означає, що таким чином духовно розвинутій особистості «притаманне прагнення до самовираження і самореалізації своєї національної сутності, неповторності, потреба знайти гідне місце серед інших національних спільнот та зробити помітний внесок у розвиток людської історії» (М.Боришевський).
Чи була достатньо розвинута оця друга, національна (окрім соціальної) складова свідомості громадянської в Сковороди? Сумно відповідати на це запереченням. Але нікуди від цього не дінешся. В усякому разі, ви ніде в його писаннях не знайдете для цього жодних підтверджень. Так, неначе філософ жив на якомусь фантастичному, всуціль нейтральному терені, де взагалі нікому навіть невідомі національні проблеми, зосібна неймовірно гострі як на той час – українські. Й ота трансконтинентальність цієї постаті, дивовижно відірваної від суто національного виживання українців у час ґвалтовного нищення російською імперією їхньої держави Гетьманщини, їхньої культури, їхньої мови – просто вражає.
Звичайно, що така позиція Сковороди, відомого вже на той час філософа, письменника, педагога була дуже вже на руку як тодішнім царистам, так і вже пізнішим комуноімперським бонзам. Ще б пак, он бачите, навіть такий славетний чоловік, виходець із вашої землі та вашого таки роду, як Сковорода, – і той вважає, що головне в історичному розвитку – не якісь там національні проблеми буття українського народу, а насамперед треба думати про вдосконалення людини взагалі як такої; а в більшовицькі часи – наголос робився передовсім на тому, щоб світогляд її базувався тільки на класовому підході до суспільних явищ, і нічого, мовляв, розводитися про якісь там поняття національної відповідальності кожної особи, про національну ідею тощо. Таке мимовільне підігрування Сковороди усім сучасним йому й пізнішим злобним нищителям українського духу не може не впасти в око будь-якій вдумливій та неупередженій людині. Не випадково ж історик Михайло Грушевський наголошував на незацікавленості Сковороди в національному питанні, на відсутності в нього «національної свідомості й історичної традиції», а історик Олександра Єфименко прямо каже про відсутність генетичного зв’язку Сковороди з традицією української національної культури. Отак, бачте!
Отже, виходячи з усього сказаного, хочемо того чи ні, а задля чистої об’єктивності таки знов мусимо замислюватися на якихось елементах легкодухості Сковороди, котрі виявилися передовсім у недостатній волі у відстоюванні в суспільстві важливих принципів моралі, справедливості. Остері¬гався він, аби не накликати на себе жорсткіших, аніж просто звільнення з посад, офіційних каральних акцій. А може, і не зовсім вірив у свої власні сили, що так само є однією з ознак легкодухості.
Ну та й, зрештою, Сковорода – дитя свого часу. Народжений в оточенні катівства, він і сформувався за умов найжорстокішого російського абсолютизму, де панувало цілковите безправ’я людини, а найменша її ініціатива поза волею властей безоглядно приглушувалася. Природно, що це й призводило до того, що індивід, за рідкісними винятками, вважай, масово втрачав почуття громадянської відпові¬дальності за все, що діялося в суспільстві, і немовби аж притирався до зла, елементарно звикаючи до нього як до чогось сливе нормального. Не сумніваюся, що десь цього роду психологічні процеси міг переживати й Сковорода, через що така важлива моральна якість, як мужність, великою мірою у нього теж постраждала. Тим-то в гостроактуальних питаннях, що стосувалися оборони рідної культури, української мови, зрештою нашої української ідентичності від брутального занапащення російсько-імперським дикооким монстром, письменник виявляв, делікатно висловлюючись, глухе мовчання й цілковиту апатію. Що вже там казати про якісь рішучі в цьому відношенні дії, котрі могли вимагати від нього крайньої саможертовності. Аби не наражатися на небезпеку, Сковорода часто-густо сидів собі тихо на поміщицьких пасіках, розмірковуючи над постулатом «пізнай самого себе» та пишучи густим макаронізмом невинні байки й вірші моралізаторського змісту, од яких, чесно кажучи, абсолютно нікому з його сучасників, а тим паче земляків, і не боліло й не свербіло.
Отож говорити тут про таке відоме в етиці поняття, як розум моральний, котрий, власне, і спонукає людину не лише пізнавати дійсність, а ще й прискіпливо, жорстко оцінювати з тим, аби наступним кроком змінити її на краще, хай там хто що хоче каже, у Сковороди не доводиться. Іншими словами, маємо тут так звану етику ситуаційну, прихильники якої дивляться на будь-які, навіть найскладніші життєві обставини крізь пальці, а тому й нездатні, ба й не бажають особливо щось та змінювати чи бодай приблизно передбачувати найближче майбутнє, котре своїми нерідко катастрофічними наслідками спадає потім немов сніг на голову серед гарячого літа. А то ж був-таки у XVIII столітті, ще раз наголошую, справді надзвичайно згубний перелом у нашому національному бутті, коли нищення України російською імперією просто шаленіло й поглибилося настільки, що йшлося вже про саме існування українства як такого. І заплющувати на це очі знаному в краї Сковороді було для багатьох його сучасників, надто ж земляків, дуже дивним, кричущо неприпустимим. Тим-то в повісті «Диявол не спить» виглядає всуціль виправданим, що Сидір Корінець прямо тобі навідліг відхльостує колючими словами зніченого Сковороду – і той нічого путнього не здатен відповісти на свій захист, нічогісінько...
Я коли читав ті сторінки повісті про їхній страшний діалог, то чомусь раз у раз пригадував собі принцип древніх стоїків: memento mori! (пам’ятай про смерть!), за яким належить жити так, неначе твої діяння, котрими ти ось зараз зайнятий, і навіть не то що – слово, яке цієї миті вимовляєш, – останні в твоєму житті. Цебто: ніколи й нічого не роби такого, чого після смерті, мент якої неві¬домо, коли для тебе настане, уже не зможеш виправити.
Чи замислювався Сковорода над цією засадою стоїків? Напевне. Сумніву в цьому не маю, оскільки знав він античну філософію добре. І все ж, навіть усвідомлюючи, що раз уже щось тобою вчинене, то воно надалі вже існуватиме собі поза твоєю волею, а те, що неодмін¬но мало бути зроблене, але чомусь зосталося лишень у тремких намі¬рах, безугавно волатиме стражденним твоїм внутрішнім голосом до останньої хвилини твого життя і навіть після нього, – усе-таки, кажу, він не зважився на багато чого вкрай потрібного людям і передовсім морально й фізично катованим імперськими зайдами краянам-українцям. Бодай би тільки авторитетним словом спробував їх захистити! Я вже не кажу про ініціативу якихось організаційних ак¬цій, спрямованих на оборону своєї нації.
Наче ж бо зовсім елементарна це річ у філософії: «таємниця буття», або, як на інші слова, смисл людського життя, окрім усього іншого, завше включає в себе також: цілеспрямоване й зосереджене сприяння в реалізації тих завдань суспільно-гуманістичного розвитку, що вкрай назріли. Як це чинить Сократ у повісті Юрія Мушкетика, принципово й ні на кого не озираючись, гостро картаючи олігархічних верховодів за болючі виразки афінської демократії, навчаючи афінян, зокрема молодь, мудрості й високого благородства. Він за це життя поклав, відкинувши всі пропозиції про власний порятунок від смерті, тому що вони розходилися з його розумінням честі й морального обов’язку, з точною самооцінкою власних поглядів і дій. То вже набагато пізніше це стали називати в нинішньому розумінні самосвідомістю, що збігається з поняттям свободи волі. Небезпідставно вчення Сократа назвали «моральною філософією», котра наставляє людину, як їй належить жити.
Цей славетний мудрець вважав, що найдоступнішою для людини є робота її душі, звідки й слід визначати всю доцільність того, чим збираєшся займатися, звідси й пішло його всесвітньовідоме гасло – «пізнай самого себе» – однак із таким розрахунком, щоб усі твої часткові цілі й поривання були жорстко підпорядковані вищому благу, цебто добру й щастю не тільки твоєму особистому.
Сковорода підхопив цю заповідь – «пізнай самого себе», – багато чого досяг у її здійсненні, але, наголошую, фактично зупинився напівдорозі, а саме: у своє внутрішнє єство достатньо заглибився, не вийшовши, однак, на обшири суспільні, загальнолюдські, де нерідко на передній план мала би проступати (побіч учення мислителя) і його особиста мужність як живе й переконливе втілення проголошених ним ідей. Тобто йдеться вже про такий ступінь суб’єктивного стану особистості, який упритул підступає до того, що ми звемо вистражданим людським щастям.
Чи був Сковорода щасливий? У вужчому розумінні так. Згадати хоча б із повісті ті хвилини, як розчулено він сприймає красу розквітлої природи, лебедіння літнього тихого ранку побіля корчми, у котрій щойно переночував. Це майже якесь блаженство. «Він вдихав пахощі бузку, вбирав у себе все: півонії, сережки, яблуньки, рожевий пружок на овиді... Вони лагідно лягали на дно серця, сповнювали душу легкою замрією, солодкою благодаттю. Не може бути смутку та печалі в такий ранок, дурень той, хто злоститься, варіює. Ніякі незлагоди, людські турботи, захланності не здатні ані на мить потьмарити світ краси, довершеності, граційності...»
Бачимо тут розніжену душу, внутрішню розслабленість. Ну, звісно, перед нами не тільки філософ, тут і поет сприймає світ. Й автор, як мені здається, свідомо цим тут обмежується; ані найменшим натяком Сковорода не згадує, що на тлі такої краси природи можливе якесь лихо. Автор дорожить правдою і не дає героєві цього навіть у думці. Просто від такого єднання з чарівною природо філософ «задоволений, звеселілий». «А понад усе – туркотіння горлиці, його любив найдужче, воно вносило в душу якийсь особливий спокій, особливу благодать...»
Там же, де йдеться про категорії вищі – про добро і зло та їхнє вічне противенство й власну роль та безпосередню участь у цьому вировищі борні, Сковорода якийсь зіщулено-розгублений, оскільки не має талану бути особисто причетним до бодай часткового подолання зла в реальному житті.Стороннє ж спостерігання цього протиборства іноді давало гіркуватий осад на душі, відчуття якоїсь неповноцінності, нездатності виконати своє чисто людське призначення в цьому світі, тобто, інакше кажучи, наблизитися до власне самого смислу життя.
Сковорода хоч, можливо, і думає про це, але зовсім не докоряє собі за саме такий спосіб свого поводження і зовсім не паленіє від сорому. Цю істинну сугнісгь нашого філософа як особистості розкриває… ну, геть вивертає з усіма її нутрощами Сидір Корінець, коли в них зайшла мова про те, що Сковорода, бач, вивчає людину: «Що ти про неї можеш знати, – мовить Сидір, – коли сам прожив у коконі?» – «Прожив і живу серед людей»... – «У власному коконі. Власної душі, власних думок... Зробив кому-небудь справжнє добро? Пожалів кого-небудь? Окрім пташки жовтобокої... Коли гайдамаків садовили на кілля, ти писав: «Начальную дверь к християнскому добронравию». А де воно, те добронравіє? На кілку, на палі? Цариця туди його посадила. Ти ж особисто знав декого з гайдамаків... І тих, хто їх благословляв. Мелхіседека Значка-Яворського... Гаврила. Ну, вони злякалися також... Але тоді, коли до їхніх гор¬лянок поприставляли ножі. Ти ж – і не поглянув у той бік».
І тут саме приспів час іще сказати про те, що повість Юрія Мушкетика «Диявол не спить» – не єдиний у літературі художній твір, де постає певна проблематичність образу Сковороди в очах нащадків. У деяких моментах десь до такого ж трактування постаті філософа підступається у своїй поемі-симфонії «Сковорода» Павло Тичина. Щоправда, тут менше, аніж у Мушкетика, отієї реалістичної жорсткості, є намагання поета хоч якось та наблизити Сковороду до учасників однієї з найбільших драм XVIII століття в Україні – до гайдамацького визвольного руху. Події в поемі відбуваються саме влітку 1768 року, в трагічний час Коліївщини. В уста головного героя поет навіть вкладає такі слова:
Встать
повинні всі і струсонуть панами!
Устать, звалить всі тами вщент, до дна!
Щоб аж луна, щоб аж луна світами,
турнувши трон ламалася...

Так от. Скажу.
Стою – з численною
голотою! Іду з трудящим військом!
В численності – свого не трачу. Міць
мільйонів хід в собі я відчуваю.

Ну так, знаєте – справжній тобі величний вождь повстанський! Глянеш на нього – шапка спадає. Але... але... Виявляється, панове, що все то те тільки причудилося героєві поеми й подається лишень у мареннях (!) його, у видіннях Сковороди – як із надвеликою натяж¬кою авторський домисел. А тим часом у зображеній тут же поряд реальності філософ змушений вислуховувати за свій застрашений стан, за ту дивну закляклість прегірке картання від гайдамацького отамана Цундри, котрий... до живого діймає свого співрозмовника й передов¬сім відвагу має в найбільшому пошанівку:

...знирни з води, із твані, із болота
смиренного.

А сам ти весь
подвоєний. Тут треба зваги, сили!

А от:
поміж буттям та мисленням –
у тебе заперечення.
Зрушити тут треба. Зрушити...

І ще до місця кажучи: Сковорода, звичайно ж, знав, що останній кошовий отаман Запорозької Січі Калнишевський не те що не підтримав Залізняка й Гонту, а навпаки, ще й допомагав зі своїми козаками цариці жорстоко переслідувати гайдамаків. І навіть на це кричуще неподобство, недостойне поводження кошового Сковорода не відреагував жодним чином! Так, неначе згоден був із фактично зрадницькими діями Калнишевського в цій кривавій драмі знедоленого народу. Потім, правда, той Калниш за таку вірну службу імператриці доско¬чив її превеликої «ласки» – його було відправлено на «курорт» – у соловецьку смердючу яму. На двадцять п’ять років. Аж до скону. Можливо, така «нагорода», що її удостоївся кошовий, налякала філо¬софа? Але ж то було аж через кілька років після Коліївщини. Чому ж Сковорода у момент запорозької зради не стрепенувся? Чому бодай листа не передав за пороги або й сам не поїхав туди? Запитання, запитання...
Тож знов і знову проступає із цього всього одне й те ж: брак мужності в нашого героя. Авжеж так. І, можливо, навіть щось більше, щось іще страшніше, бо як ти розтлумачиш іще ось таку дивоглядну річ: у своїх поясненнях Заповідей Божих Сковорода, й оком не моргнувши, запише: «Будь, во-первых, верен и усерден государю, послушен градоначальнику»... Така ультрасмиренність перед тогочасними нищи¬телями України просто вбиває тебе, особливо коли ще згадуєш вислов¬лювання Сократа про те, що мужність властива найвищою мірою людям, які займаються філософією. Так, Сократ блискуче довів це власним життям. А тут – мало того, що цим виражено не найкраще ставлення Сковороди передовсім до самого себе й приниження власної гідності, це – ще й заклик до глибокого упокорення українців перед вкрай ворожими їм російськими імперськими силами; навіч маємо, отже, про¬повідь саморуйнації. І це тим більш прикро сприймати, що наш про¬світитель ще й прив’язує все це до Святого Письма, яке в усі віки на українських землях було предметом трепетного поклоніння. Отаке-то лихо...
Запитую себе: а може, так сталося, що з якихось причин Сково¬рода не читав діалогу Платона «Лахес», який ведеться за активної участі Сократа й де докладно мовиться про мужність, як її надбати й узагалі що це таке? Та ні, знов-таки наче ж не може цього бути, бо студіював же античну філософію ретельно. Але навіть якби це й сталося, що цей знаменитий діалог якимось чином та випав у нього з уваги, то вже сама постать Сократа, що вся мовби аж наелектризо¬вана цією високоморальною чеснотою, мала би вплинути виховавчо на Сковороду й заронити в його серці бодай часточку, хай лиш легку тінь цієї прекрасної людської якості. А того не сталося.
То можна й припускати, що наш просвітитель свідомо, навіть, може, чинячи над собою насильство, відмежовувався від деяких най¬істотніших рис свого далекого давньогрецького кумира. Із причин... банального страху. Так-так, це стійке почуття – застрашення, породжене небезпекою (у тому числі й уявною) бути покараним властями, бува, супроводжує людину протягом усього життя. Хоч і набуте в силу різних життєвих обставин. Але те психологічне явище є ще вроджене. Якого у Сковороди було більше, важко судити, але з певністю можна сказати, що було те й те. У чому читач мій легко переконається, коли я трошки далі знову звернуся до деяких аргументів, покликавши собі на поміч повість «Диявол не спить».
За Кантом, сучасником Сковороди, етика вивчає, серед іншого, н а л е ж н у поведінку людини в будь-якій ситуації і ті мотиви, що спонукають її діяти саме так, а не йнакше. Але якщо придивитися до Сковороди за вкрай складних суспільно-політичних обставин в Україні XVIII століття, то тут слід би, мабуть, звернутися вже до іншої науки, яка тільки стикається з етикою, а саме: до психології, котра з’ясовує, якою є та чи та конкретна людина насправді й що фактично, які суб’єктивні причини підштовхнули її до певних дій, до поведінки, можливо, не завше найкращої. Цебто тут мають бути враховані інтелект, характер людини, її звички, нахили, усталені повсякденні потреби, рівень її чутливості й так далі. Щось із цього певна річ, вроджене, але більшість – це риси, надбані в ході вихо¬вання, чи то як результат впливу соціально-політичних обставин, за яких формувалася особа.
Думаючи в цьому аспекті про Сковороду, неважко простежити, чого саме найбільше ввібрала його особистість із навколишнього середовища, що потім нерідко мало вирішальне значення у його ставленні до тих чи інших суспільних подій та важливих фактів, з якими стикався філософ, до самовизначення ним свого місця і ролі в них. Ну, ось зумисно не називатиму рису характеру Сковороди (нехай читач сам її окреслить), котру так змалював у повісті Юрій Мушкетик.
Зустрічає Сковорода в корчмі згадуваного вже товариша по навчанню в Київській академії Сидора Корінця (Даниленка), спудея... ну, цілковитого паливоду: «Забіяка, лінтюх, хитрун, дотепник. Дотепник грубий і злий. З його дотепів сміялися, їх чекали, їх боялися. Чомусь він найчастіше обирав для них Сковороду. Навчитель читає Вергілія («божественного Вергілія»), який писав «високим шти¬лем», й ще вищим штилем читає професор, з медитаціями, аби до кожної вихровитої голови дійшла незрівнянна краса вірша, та раптом помічає піднесену руку:
– Даниленко, чого тобі?
– А Сковорода воздух спортив.
Обличчя Сковороди пашить вогнем.
– То не я, він сам.
І далі професор обох виганяє за двері, де Корінець, на додачу, тусає кулаком Григорія, а тоді ще й повалить його та сяде на нього верхи. Або накраде груш, наглядач у бурсі знайде їх. Чиї груші? А Корінець: Сковородині. Свічкою візьме й підпалить комусь волосся в церкві – знову виставить винуватим Сковороду. Не раз у торбі Григорія виявлялася або дохла миша, а то, бувало, і вуж, безліч разів він шукав по всій бурсі свої чоботи або шапку... Та одного разу Корінець з вакацій не повернувся... З того часу минуло багато років – і от знову ця зустріч у корчмі. Григорій спершу навіть не впізнав його. А коли з’ясувалося, хто перед ним, то (прошу звернути увагу) «вловив себе на тому, що знову, як і колись, торопіє перед Корінцевим нахабством, почувається чи то ніяково, чи то застрашено».
І думаєш при цьому: як пильно дбає Юрій Мушкетик про характеротворення – оту чи найголовнішу річ у літературі! Але я хотів би тут сказати про інше. Навіть якщо взяти до уваги тільки спілкування Сковороди й Корінця в академії та мимовільну тепер оту неприємну рефлексію першого на появу в корчмі колись надокучливого спудея, то зовсім логічно виникає запитання: а чи могла такого характеру людина, як Сковорода, хай і прочитавши безліч мудрих книжок, бодай пошепки заїкнутися про якийсь там протест проти навального, нечуваного досі нищення всього українського, до чого вдалися озві¬рілі «православні союзнички» Богдана Хмельницького? Звичайно, ні. Та й так воно сталося. Візьми сьогодні якийсь мандрівник із далеких континентів, котрий, скажемо умовно, зовсім не знає української історії, і прочитай він усе, що написав Сковорода, то XVIII століття було для нас мало не суцільним миром та благодатним для українців спокоєм.
А тим часом Корінець добиває свого співрозмовника й на запитання того, чи довго це Сидір збирав проти нього «усі оці філіппики», жорстко припечатує: «Довго, – зізнався Корінець. – Ходив і скрізь натикався на твої «святі» сліди. Акуратненькі, рівненькі, як у лиса. Кривда велика впала на наш край, народ у ярмі, законів і прав своїх позбавлений. Вже йому й балакать не дають по-своєму. І ти перший... Зі мною говориш по-людськи, а пісеньки та повчанія пишеш, як царі велять... Знаю, балачка моя ні до чого. Ти свою личину не перемі¬ниш. Та й пізно її міняти. Може, й справді... обман твій удався. Ще й послужить добру та істині. Показуватимуть дітям пальчиком на твою парсуну: он, мовляв, цяця. Я ж про тебе теперішнього... Отако¬го, який є. Ще й думаю: чи всі святі та святенники були такі?.. Якщо такі... бідний рід людський і нещасна його доля».
Але поміркуймо ще й так. Хто він, цей переперчений Сидір Корінець? Що, яка така буйна сила нуртує в ньому? Невже тільки моральна зіпсутість? І це тільки такий собі майже пустоголовий заломишапка? А може, і є щось вагоміше в його душі, характері? Я схильний думати більше про останнє. Переконаний навіть – народись він хоча б років так на сімдесят раніше, за інших обставин, Сидір міг би стати талановитим, кмітливим воїном, а то й козацьким отаманом. А тепер він ніяк не може себе знайти. Неспроста ж то було йому не по нутру рутинне зазубрювання старих текстів чи, можливо, якісь інші схола¬стичні прийоми навчання, і він облишив свої студії напівдорозі. На таке сіра та безбарвна натура нездатна. І що це не цілковитий шалапут, як може на перший погляд видатися, свідчить уболівання Сидора за долю України, осмислення ним її трагізму, котрі й вияви¬лися в гост¬рих докорах, що їх він кидає Сковороді за його до неї байдужість. І вже тільки за це Сидір Корінець викликає до себе симпатію. Хоч, звісно, за тих умов ця людина вже пропаща. Та він і сам каже: «Туляюся по світу, сам не знаю для чого. Для чого сплю, для чого їм, куди йду, що чекає попереду...».
Правда слів Корінця про Григорія вбивча. І думаєш: чи, бува, не даремно Сковорода вивчав Платона, а через нього й досконало взнав велемудрого Сократа? Сила й майстерність останнього в диску¬сіях були неперевершені чому? Та тому, що ґрунтувалися на правді й нездоланній логіці доведення Сократової правоти, на залізних аргументах. Чого не було й не могло бути в Сковороди, принаймні в розмові з Корінцем.
Таким чином, якщо взяти в усій сукупності творчість, стиль життя, поведінку й особливо ставлення до тогочасних негативно-визначальних для майбутнього нації подій, то в нашого просвітителя, вислов¬люючись філософською термінологією, неважко помітити суперечність поміж етичним й естетичним. У філософській науці такий конфлікт давно вивчений, і настає він тоді, коли комусь подобається, ба навіть приносить задоволення чи радість те в його життєдіяльності, що в моральному плані не може мати доброї, об’єктивної оцінки.
Коли Україна, не те що образно – прямо кажучи, стікала кров’ю, то як, скажіть, можна сприймати такі ось рядки Сковороди з 18-ї пісні «Ой ты, птычко жолтобоко» (подаю в перекладі В. Шевчука сучас¬ною українською мовою, аби читач уловив усі смислові тонкощі):

Нащо ж мені гадати,
ІЦо в селі родила мати?
То у тих хай мозок рветься,
Хто високо вгору пнеться.

А я собі буду тихо
Коротати милий вік,
Так мені мине все лихо –
Щасний буду чоловік.

Тож вельми вже підходить сюди думка відомого в світі філософа С. Франка, який глибоко досліджував проблему смислу людського життя, про те, що аполітизм, зневага до суспільного життя, небажання «бруднитися співучастю в ньому є, звичайно, недоумство або індиферентизм». У цьому випадку маємо, звичайно, друге.
Із усього сказаного починаєш поволі висновувати саме осер¬дя істинного життєвого кредо Сковороди. Воно в нього дуже супе¬речливе і якесь, сказав би, розгойдане. Бо перед нами порушення гармонії поміж реальним та ідеальним, коли внутрішні духовні орієн¬тири не збігаються в житті й діяльності людини із зовнішніми атри¬бутами її буття. На відміну, до речі, від органічної такої єдності, для якої стародавні греки навіть слово спеціальне підібрали – «калокагатія», цебто одночасно «добре» й «прекрасне».

Далі буде.

До змісту журналу №3-4, 2006 р.