журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.

Віктор САВЧЕНКО
ЗОЛОТО І КРОВ СІНОПА
Історичний роман-трилер

Закінчення. Початок див. «Вітчизна» № 1-2, 2006 р.

ШТУРМ ФОРТЕЦІ

Мурлага нахилився над яничаром, з носа і чола в якого текла кров, відстебнув від паса піхви, підібрав ятаган і, здерши з чалми коштовність, потягнув його за ноги до краю муру.
– Облиш! – гарикнув Нетудихата і показав на дозірних, які, не тямлячи, що ж сталося (їх бентежило турецьке вбрання), прямували до прибульців.
З купи хмизу, в яку Нетудихата сипнув пороху і кинув припалений трут, вихопилося полум’я, а з ним і стовп диму.
Збагнувши нарешті, що означає багаття, розкладене на мурі, дозірні кинулись на прибульців, козаків поміж яких було десятеро, решта – галерники: молдавани, московити, поляки, болгари. Каторга загартувала їхню плоть і запекла душу. Свист таволги і лайка були для них такими ж буденними, як і ланцюг на нозі. Бажання поквитатись за багаторічні знущання виявилися сильнішими від прагнення вціліти. Вони посунули на яничарів, немов скажені звірі.
Мешканці Сінопа, котрі бачили бійку на стінах, казали:
– Діти султана знову щось не поділили. Нехай собі... Аби нас не чіпали.
Тим часом на обрії з’явилися цятки, які швидко збільшувались. Козацькі судна неслися з неймовірною швидкістю. Обминувши рибальські фелюги й галери, вони вихопилися в гавань, а по короткому часі вся ескадра вишикувалася вздовж берега від муру до стапелів з новими галерами.
Козацьке військо без галасу рушило у відчинену браму.
Кошовий і чайковські зі слів Потурнака добре знали розташування Сінопа і кожен мав план захоплення свого об’єкта. Одні повинні були захопити рабат, інші – палац володаря, ще інші – оселі найбагатших жителів. Орієнтиром була мечеть. Більшість же на чолі з Микошинським мала завдання вибити яничарів.
Ранкову тишу роздер розпачливий крик:
– Гяури! – то кричав один з уцілілих вартових на мурі. Він утікав у західному напрямку, хоч за ним ніхто й не гнався. Тієї ж миті на балкончику мінарета з’явився муедзин і, уздрівши великий натовп людей, що сунув від брами, теж заволав:
– Правовірні, рятуйтесь хто як може! Лихо велике!
У променях ранкового сонця шпиль мінарета, облицьований смарагдовою кахлею, здавалося, палав зеленим вогнем.
З-за стіни мечеті вихопився загін кінних яничарів і погнав учвал до брами, де вже скупчилася половина козацького війська. Вслід за кінними, а їх було зо дві сотні, вибігло стільки ж піших воїнів з мушкетами.
Кошовий виставив дві сотні стрільців, а за ними – по двоє заряджаючих. Перший залп прогримів, коли яничари вже були на такій відстані, що можна було розгледіти вираз гніву і безстрашшя на їхніх лицях. Чимало дітей султана повалилося на брук з прокльонами й зойками. Решта, виблискуючи ятаганами, затято гнали коней на козаків. Другий залп виявив¬ся влучнішим від попереднього; забилося в судомах також кілька підстрелених коней. Уцілілі ж воїни Аллаха, уздрівши, як ловко козаки міняють незаряджені пістолі на заряджені, і усвідомивши марноту прямого нападу, раптом різко осадили коней, аж вони поставали дибки, і повернули назад. Піші, поступившись їм вулицею, дали залп з мушкетів по козаках. З десяток православних упало. Тим часом решта козацького війська, оббігши оселі, уже заходили в тил мушкетникам... Зіткнулися голови двох чорних комет, хвости яких губилися в десятиліттях страждань і горя. Не було чутно ні зойку, ні стогону, тільки брязкала сталь і клубочилися хмари помсти й ненависті над бойовиськом. Струмки християнської і мусульманської крові, змішавшись, стікали по бруківці.

Абу-ль-Хасимова душа ще не була в тілі, але ось-ось мала ввійти в нього. І вона ввійшла, принісши гострий біль у чолі. Ніздрі лоскотнув дим, а до слуху долинали розпачливі зойки. Він знав: горить Сіноп і кричать його жителі. Спробував звестись на ноги, але спроміг¬ся тільки сісти. Та враз сахнувся, бо внизу зяяла прірва – він сидів на краю муру... Палали оселі, у внутрішніх дворах металися люди. Вулиці були запружені гяурами, котрі тягли в гавань килими, скрині, одяг. На землі лежали мертві воїна Аллаха. Білі, розметані по бруці плащі робили їх схожими на забитих птахів. У горішній частині міста лунали постріли; то відступали до західної брами рештки яничарської команди. В пам’яті Абу-ль-Хасима постало нічне видіння – чоловік з круком. «О, Аллах акбар, то таки був знак біди!» – подумав він. В яничарській школі молодого воїна вчили бути жорстоким з ворогами. Побачене з високої стіни фортеці так вразило, що незаймана юнача душа, котра щойно повернулася в тіло, знову покинула його; спина впала на холодний з ночі камінь.

Сава кинувся до оселі, що була неподалік від кріпосного муру.
– Стривай, Приблудо, – зупинив його Потурнак. – Не тут слід шукати твою Меланію. – Він показав на палац, збудований на пагорбі, з тесаного каменю двох кольорів – червоного й білого. – Там вона може бути.
Сторожа, втікаючи, не встигла замкнути брами. Вони вдерлися в двір з гуртом січовиків. Осібно від палацу стояв гарний двоповерховий будинок, на другому поверсі якого нависало чимало балкончиків з дерев’яними гратками.
– Гарем, – пояснив Потурнак, штовхаючи двері.
Вони опинились у великій, просторій залі. Біля входу на них вирячився гладкий євнух. Пропищавши щось дитячим голосом, він кинувся до сходів, що вели на другий поверх. У приміщенні з мармуровими колонами і мозаїчною підлогою стояли, сиділи й лежали на килимах жінки у тонкому шовковому вбранні. Всюди панував запах парфумів. Зчинився лемент. Сава, збитий з пантелику жіночим криком, позадкував до дверей.
– Тихо! – закричав Потурнак. – Чи є поміж вас православні?
Лемент ущух. Жінки перелякано збилися в гурт.
Петро повторив запитання турецькою – ніякої відповіді. Тим часом Сава шукав поглядом Меланіїне обличчя. І тут з гурту вискочила жінка, слідом – ще одна. Перша – чорнява – кинулась до Петра, щось кажучи не зрозумілою Саві мовою. Друга – білява. Петро щось сказав чорнявій її мовою, вона відповіла.
– Немає тут, брате, українки на ім’я Меланія, – мовив Петро. – Ця жінка – молдаванка і перебуває в гаремі майже рік; а білява – полька. Вони напевне знали б.
Петро співчутливо подивився на обох дівчат:
– Біжіть, голубки, в порт. Скажете людям біля наших суден, що Петро Потурнак прислав. Заберемо вас.
– Петря, – звернулася молдаванка до Потурнака і щось почала йому казати.
Сава завважив, як рішучість на обличчі товариша поступається місцем заклопотаності.
– Вона каже, що кілька місяців тому один місцевий купець привіз із Кафи двох українок. Але не для себе, а на продаж. Як їх звати, вона не знає.
– Звідки їй про це відомо?
– Від євнуха, – переказав Петро відповідь молдаванки. – А ще євнух говорив, що вони дуже гарні і що купець сподівається на них добре заробити.
– Нехай скаже, де живе гендляр, та хутко біжімо, – заквапив Сава.
– Зажди. – Потурнак знову звернувся до молдаванки, і вона сказала: Ібн-Туфейля.
– Ібн-Туфейля! – ревнув Петро і щось додав турецькою.
Євнух, який перелякано дивився з тераси, де були двері в кімнати мешканок гарему, збіг сходами вниз. Це був старий чоловік з великою головою на довгій шиї. Його обличчя вкривали хвилясті зморшки обвислої шкіри; червоні вирячені очі сльозились і дивились дурним і лихим, як у гадюки, поглядом. Від того погляду у Сави по шкірі пішов мороз. Під невеликим гулькуватим носом рот нагадував дірку, загратовану рідкими вищербленими зубами. Нижня губа обвисла на бороду, і він, здавалося, не говорив, а кумкав, немов жаба. Петро став його про щось розпитувати.
– Ібн-Туфейля каже, що дівчат мали повезти до Стамбула і що, крім них, жодної жінки сюди не привозили. Раби-чоловіки були, багато з них і зараз тут. А от жінок тільки ті дві.
Петро запитав, де живе гендляр і, почувши відповідь, змінився в обличчі. Тоді прошепотів щось турецькою, чим викликав подив у булькатих очах Ібн-Туфейлі.
– Шляхи Господні несповідимі, – знову сказав Потурнак. – Ходімо, брате.
Біля дверей він зупинився, окинув поглядом гарем; кілька його мешканок стояли, просвічені сонячним променем з вікна, і здавалися голими.
– По-моєму, Саво, ми їх розчарували.
На подвір’ї рубалися січовики з яничарами. Діти султана, зазнавши втрат і повтікавши через східну браму, тепер повернулись і, скориставшись із розпорошеності козацького війська, кинулись захищати майно Насиф-баші – володаря Сінопа. Сам господар палацу з невеликим загоном особистої охорони, чотирма дружинами та найближчими родичами гнав учвал коней по стамбульській дорозі.
Посеред двору був великий мармуровий басейн, і кінні яничари тисли до нього козаків. Їхні довгі списи діставали то одного, то другого. Січовики затято відмахувались шаблями; троє з них вискочили на мур басейну. Ось уже одного з них полоснули ятаганом по шароварах, і він, втративши рівновагу, упав. Вода враз почервоніла.
Над головами в яничарів висіли килими. Сава, завваживши те, підскочив і рубонув по линві, що тяглася від одного з балконів гарему. Великі товсті полотнища накрили одразу кількох воїнів Аллаха, а Потурнак і Приблуда кинулися на допомогу своїм. Ляснув постріл, і в басейн упав ще один козак. То стріляли з вікна другого поверху. Той же чоловік у білій чалмі закричав з відчаєм:
– Аллах акбар!
У браму вбігав гурт запорожців на чолі з Микошинським. Кожен мав по два заряджених пістоля.

Місто палало. Тріщала черепиця на дахах і розліталася розжареними скалками. Язики полум’я лизали фінікові пальми й кипариси. Зграї птахів, що гніздилися на деревах, полохливо шугали крізь чорний дим. Приблуда біг слідом за Потурнаком вниз по вулиці, яка вела до порту. Всюди сновигали козаки. Поминувши кілька осель, вони повернули праворуч. Петро раптом спинився, поглянув на небо й глибоко зітхнув.
– А таки несповідимі шляхи Господні, – промовив він і попрямував до великої садиби під горою, з-над мурів якої виднілися пласкі черепичні дахи кількох будинків.
Вони загупали у ворота, але їм не відчиняли. Сава вже видивлявся, як би перелізти через високий кам’яний мур, коли почулися голоси: наблизилась ватага недавніх галерників. Попереду йшов Мурлага.
– Висадимо ворота та й по всьому, – сказав Мурлага. Він був немов захмелений, на лезі шаблі в нього буріла кров.
– Це наша здобич, – відказав Потурнак.
– Чи не забагато для двох? – запитав Мурлага.
– Ні, не забагато, – знову Петро. – Ідіть собі, хлопці, далі.
– Ану, братове, давайте всі разом. – Він відійшов, маючи намір кинутись на ворота, але дорогу йому заступив Потурнак.
Обличчя Мурлаги раптом посіріло, очі побіліли, і він знов, як і тоді, на фортечному мурі, став схожий на мерця. Здавалося, сатана забрав у нього людську душу і лишив тільки ту її частину, котра тіло на ногах тримала. Він переклав шаблю в шульгу і відстібнув від пояса келеп. Якась мить відділила чоло Потурнака від шипастої кулі, що вилетіла з руки Мурлаги. Цієї миті гримнув постріл. Мурлага упав. Пляма від замитої крові на яничарському плащі стала червоніти, бубнявіти, ніби поверталася кров власника плаща. Ватага, а в ній було з півдюжини зодягнених у турецьке вбрання, повихоплювала шаблі. Але на них уже дивилися чорними зіницями три пістоля – два в руках Потурнака і один у лівій руці Сави. З пістоля, що його тримав Приблуда в правиці, ще диміло.
– За вбивство козака тобі, братику, загрожує дрючкування, – сказав Потурнак, цілячись у найрішучішого з галерників.
– Він же хотів тебе вбити, – сказав Приблуда.
– Сподіваюсь, панове, ви підтвердите, що цей чоловік, – Петро повів оком на Саву, – не вбивця, а захисник?
Влучний постріл, впевнений і спокійний голос охолодили наміри галерників. Петро, збагнувши, що вони не тямлять української, звернувся до них турецькою, яку вони за багато років каторги вивчили з лайок наглядачів. По тому, як мінялися вирази на їх обличчях, Сава зрозумів, що пояснення Потурнака вплинуло. Вони позадкували, а тоді подалися вулицею, що вела до фортечної брами.
– Що ти їм наговорив, Петре?
– Я сказав, що якщо вони не поспішать до порту і не домовляться про те, щоб їх забрали, то можуть залишитися тут назавжди.
Тим часом забитий дивився на них осклілими очима, і Потурнак закрив йому повіки. На лиці мертвого не лишилося й тіні жорстокості; навпаки – вгадувалися доброта й дитяча беззахисність. Здавалося, в плоті, призначеній Богом для людини, досі селилася лиха сутність. Від усвідомлення цього у Савиній душі щось перевернулося. Невідь-чому він згадав Оникія Колодуба і в пам’яті пролунало «ква-а!».
– А цей часу не гаяв, – озвався Петро, киваючи на відстовбурчені кишені мерця.
Потурнак вивернув з них купу коштовностей, поміж яких були обручки, деякі в крові, броші, якими яничари плащі запинають і які на чалми чіпляють, жіночі прикраси з перлів та діамантів, оправлені в золото та електра, великі золоті монети – дукати. Сава такого не бачив ніколи. Він піймався на думці, що боїться дивитись на ту купу багатства: вона-бо сходила якоюсь моторошною енергією. Від неї накочувалися хвилі страждання й жаху людей, у яких все те відняли разом із життям. І тільки потому, як Потурнак сховав награбоване до своїх кишень, Сава немовби отямився після навіювання і кинувся до паркану.
– Постривай, братику, – зупинив його товариш. – Все оте жахіття мені пам’ять відбило.
Потурнак підняв камінь і грюкнув ним у ворота чотири рази з невеликими паузами. Їм не відчиняли. Петро повторив, після чого хтось нечутно підійшов (щілину заступили). Загуркотів засув, і ворота прочинились. У просвіті стояла невисока жінка в чадрі, крізь яку поблискували налякані очі. Сава завважив, що ті великі чорні очі його не бачили, ніби він був невидимець; вони дивились на Петра, і страх у них змінювався на щось інше. Потурнак ступив їй назустріч, і вони обнялися; туркеня враз обм’якла в його обіймах...
У садибі неподалік пролунав розпачливий крик, і Петро схопив Саву за руку і втягнув у двір. Тоді замкнув ворота. Тим часом туркеня щось швидко казала, а з незворушного обличчя Потурнака неначе було знято маску, і Сава завважив на ньому всі відтінки людських почуттів: тривоги, душевного болю, любові.
Під довгим навісом стояло кілька верблюдів, мулів і віслюків, пахло тваринами. З протилежного боку на подвір’я дивилися вікнами три будинки; з одного, що стояв осторонь, визирали злякані молоді жінки – то виглядав сам багатоокий, багатолиций жах.
– Петре, запитай про Меланію, – озвався Сава.
Потурнак почав щось казати, киваючи на товариша. В очах туркені затеплилося співчуття, але на Саву вона, як і доти, не дивилась.
– Мешкали в нас дві невільниці, – сказала жінка українською, чим вразила Саву. – Впродовж кількох місяців. Одну звали Меланією, другу – Наталкою. Меланія років вісімнадцять має, Наталка старша. Учора вранці господар повіз їх морем до Істанбула на базар.
– Може, то, братику, й не твоя була... – озвався співчутливо Потурнак. – Ти міг би назвати хоч якусь прикмету?
– Міг би, але нехай спершу скаже ця жінка.
– О-о, я знаю, – мовила туркеня. – Я-бо купала її, виряджаючи в дорогу... В неї є дві родимки: одна на стегні, друга під мочкою вуха.
– Під мочкою лівого вуха! – вигукнув Сава. – Це вона!
– Так, – ствердила жінка.

– Аллах превеликий! – зойкнув управитель маєтку і рідний брат Насиф-баші.
Він заплющив очі, сподіваючись, що все те зникне, коли знову їх відкриє. Та постріли і брязкіт зброї, що долинали ззовні, змусили його сприйняти дійсність. Він заходився гарячково набивати пістоля, з жахом спостерігаючи з вікна другого поверху, як конають у муках поранені яничари і бігають по подвір’ю схарапуджені огирі. Решта вцілілих дітей султана гнали учвал коней від палацу. А чимала група гяурів вдерлася до гарему.
– О, Аллах, їм числа немає! Горе нам! – простогнав управитель.
Він прицілився в гурт козаків, котрі виносили з двору своїх поранених і вбитих, але вистрелити не встиг. Хтось підніс до його потилиці теплий предмет, від якого пахло порохом. Він почув чужу мову. І хоч слів не розумів, але пістоля поклав на підвіконня. Рука чужинця прибрала його. Управитель повів оком і побачив високого, міцної статури чоловіка в чорному одязі, застебнутому під шию. Розкішно оздоблене вбрання чужинця свідчило, що це не простий гяур. Обличчям він був схожий на пересічного жителя Туреччини, але від нього тхнуло смертю.
– Пощади! – заволав управитель, падаючи на коліна і плутаючись у червоному, прикрашеному золотими басманами халаті.
За спиною того, хто тримав управителя на прицілі, стояли невисокий чоловік і рудий худорляга. Гяурський зверхник щось сказав, і невисокий переклав:
– Де невільники?
– Які невільники? – простогнав управитель
– Всі, які тут, у Сінопі, є, – знову переклав товмач.
– У караван-сараї. Там – підземелля... Пощади!
До кімнати забігло ще кілька гяурів; вони очікувально дивились на зверхника. Той кивнув на полоненого, щось мовив. Управителя зв’язали й повели. Він подумки прощався з розкішними покоями, в яких, бувало, відпочивав сам султан, коли тут зупинявся. Стіни, облицьовані ліванським кедром, і підлога, викладена химерною мармуровою мозаїкою, пам’ятали не одне покоління династії Насиф-башів, котрі одвіку були наближені до престола Великої Порти. Управитель подумки прощався з палацом, життям і проклинав брата, котрий послав його на чолі вцілілих яничарів на неминучу погибель.
На подвір’ї стояло кілька запряжок мулів; гяури складали на них килими, зброю, посуд, сувої полотна і все, що було куплене за великі гроші і звезено з усіх усюд. На вози несли навіть меблі, виготовлені кращими червонодеревниками ісламського світу, які за вишуканістю орнаменту не поступались меблям Сералю. Вперше в житті управитель звернувся подумки до Аллаха не з проханням, а з запитанням: «За що, Господи?!»
Микошинський наказав двом козакам спровадити полоненого в гавань.
– За його життя відповідатимете своїми головами, – застеріг суворо. – Це дорогий птах.
Козацький ватажок якийсь час спостерігав, як ведуть турка і їдуть униз по вулиці вози із здобиччю, чогось очікував. Нарешті на сходах палацу з’явився Нетудихата і з ним троє. Навчитель зі стрільби ніс чималий шкіряний гаман. Він потрусив ним, і там забряжчало.
– На горищі, в димарі, знайшли. Золоті дукати.
– Так ось чого він яничарів прислав... – сказав Микошинський.
Тим часом з палацу виходили козаки; їх там побувало кілька дюжин.
– Пустимо їм півня червоного, пане гетьмане? – озвався один з гурту.
– Ні, – відказав Микошинський.
– Чому? – запитав другий.
Микошинський мить помовчав. В уяві його виник маєток князя Острозького, з вікон якого вихоплюється полум’я.
– Гарний палац. Шкода, – відказав гетьман.
Почувся жіночий крик, і з дверей гарему вискочили дві жінки, а за ними кілька козаків. Одна, чорнява, щось кричала незрозумілою мовою, в якій чулися слова «Петря Потурнак».
Микошинський свиснув. Застигнуті посвистом, козаки зупинились.
– Ходіть-но сюди, дівчата, – поманив гетьман. – Ви знаєте Потурнака?
Чорнява швидко заговорила молдавською, потім турецькою. Товмач переклав:
– Вона каже, що в гаремі побував Потурнак з товаришем і порадив їм бігти в гавань. Вони рабині-наложниці.
– Відведіть їх, хлопці, до човнів, – наказав гетьман. Завваживши розчарування на лицях козаків, додав: – Це невільниці.
– Пане отамане, – озвався один з переслідувачів, – вони – дружини господаря. Там така розкіш!
– Розкіш? – гетьман окинув оцінюючим поглядом жінок. – Вони – також частина тієї розкоші. Наложниці вони... На їхньому місці могла опинитися й твоя сестра чи наречена.
Чималу частину міста Сінопа займав караван-сарай. Кожен купець платив начальникові торжища збір, який ішов на утримання рабів-сміттярів, на спорудження дахів-навісів, що захищали правовірних від пекучого проміння і дощу, а головно – до кишені володаря міста. Рабат був тим джерелом, з якого бив золотий фонтан – невеликий, але безперервний; а струмок, що з нього витікав, попри всі закони природи линув не вниз, а нагору, в палац Насиф-баші, де розгалужувався і частина його текла в султанську скарбницю.
Галас і паніка охопили крите торжище. Купці з бородами, вифарбуваними в червоний, жовтий, зелений кольори, захопивши найцінніше з краму, пробивалися до воріт, лізли на мур, аби тільки хутчіше опинитися за його межами. Прокльони на адресу яничар, котрі не вберегли міста, і благання пощади в Аллаха стрясали повітря. Ті, що опинилися на вулиці, враз збагнувши, звідки загроза, втікали до західної брами.
Козаки на чолі з Микошинським вдерлися в рабат, коли в ньому нікого, крім рабів-сміттярів, вже не залишилося. Лежали гори різноманітного краму, жували жуйку верблюди й мули і – жодного господаря.
Коваль-негр, одягнений у дрантя, сидів у кутку рабату біля горна і з цікавістю спостерігав те, що діялось. Він чи то не вбачав у нападниках загрози для себе, а чи вважав своє життя невільника не вартим того, щоб за нього потерпати, бо байдуже дивився, як пораються запорожці біля дверей, що вели в підземелля. Коваль підійшов з молотом і гахнув ним по замку. Замок відлетів разом з петлями. Січовик у червоних шароварах кинувся до відчинених дверей, і тієї ж миті пролунав жахливий крик. За порогом, куди ступив козак, зяяло провалля.
– Що сталося? – запитав гетьман.
– Стецько Гарбуз упав у яму, батьку, – відказав В’юн.
З підземелля долинав гомін.
Кіптяве полум’я смолоскипа на довгій гирлизі висвітило стіни глибокого підземелля, на дні якого було чимало людей і звідки задушливо тхнуло людськими екскрементами.
Зо дві сотні оброслих щетиною чоловіків, поміж яких були і з довгими вусами й оселедцями, брязкаючи кайданами, обіймали визволителів. Загрюкало. Коваль розбивав кайдани, блимаючи на запорожців дикими очима. Звільнені тут же отримували зброю.
Раптом у ворота караван-сарая влетів загін кінних яничарів. Виблискуючи широкими кривими шаблями, вони погнали огирів поміж рядами, перекидаючи і топчучи добро. Звіряча лють на лицях і білі плащі, що нагадували савани, робили їх схожими на ангелів смерті.
Дружний залп з пістолів, проте, збив їх з плигу. Кілька упало з коней, а решта врізалися в натовп, сіючи смерть. То були не просто воїни, а згустки ненависті.
Козаки шалено відбивались, оточивши кільцем невільників, з яких ще не встигли збити ланцюги. І тут один з розкутих вихопив з горна довгий, розжарений на кінці прут і кинувся до кінних. Запахло горілим м’ясом. Коні, навісніючи від болю, скидали вершників.
Напад було відбито. Кільканадцятеро вцілілих дітей султана погнали жеребців до воріт.
Під час цього бойовиська двоє запорожців і троє невільників наклали головами, а на тілах кількох залишили свої глибокі сліди домахи яничарів.
Першим з рабату виїхав віз, запряжений мулами, з пораненими та забитими, а за ним караван возів, верблюдів і віслюків, нав’ючених здобиччю. Ланцюг з добром розтягнувся від рабату аж до порту.

Півдня пролежало нерухомим Абу-ль-Хасимове тіло. Але не прийняв Аллах душу його; не виконав-бо молодий воїн свого призначення у світі людей. Спочатку Абу-ль-Хасимові лоскотнуло ніздрі якимось знайомим запахом, потім блиснула думка: «Живий». По хвилі він побачив небесну синь, яку бруднила хмара чорного диму. Пересилюючи біль у тілі, він сів. Перед очима розкинувся Сіноп – безлюдний, безгомінний; деякі садиби попеліли після пожежі, але дим здіймався не з міста, а з гавані. Абу-ль-Хасим відсунувся від краю муру і звівся на тремтячі ноги. Свідомість ще не досить сприймала те, що сталося. Та як тільки він побачив, як стрімко віддаляються на північ дві галери в оточенні кількох десятків гяурських суден, на його юнацьку душу обрушилося одразу страхіття всього, що сталося. Хитаючись, він побрів до вежі, що над брамою, і перед очима в нього постала гавань, в якій догорали новозбудовані кораблі разом з верфями. На піску стояли вози, лежали купи добра, що не вмістилося на суднах грабіжників, а поміж усього того бродили безпритульні верблюди, мули, осли... Раптом він уздрів чоловіка з чорним птахом на плечі, котрий босоніж віддалявся по крайці води від Сінопа на схід. Він був невисокого зросту, гладкуватий, з голеним черепом. На ньому була полотняна одіж.
– Господи, що діється зі мною?! – заволав Абу-ль-Хасим. – Це дійсність чи тільки мара? Аллах милостивий, милосердний, відділи яву від видіння! Благаю тебе!
Тієї ж миті чоловік з чорним птахом зник. Натомість воїн побачив двох гяурів, які прибігли в гавань. Вони явно розгубились, не виявивши флоту, і були в паніці.
– Авжеж, не позаздриш... – промовив Абу-ль-Хасим. Він знав, що вони приречені.
Тим часом гяури заходилися біля купи краму, і по хвилі на них уже було інше вбрання. Тоді один з них вибрав верблюда з саквами по боках, також підібрав тварину товаришеві, і вони поспішили по дорозі, що вела в гори, і далі – в пустелю.
– Не втекти вам, іблісове поріддя! – проказав молодий воїн. – Яничарські жеребці прудкіші за верблюдів.
До берега наближалися фелюги рибалок, котрі вранці вийшли в море. Абу-ль-Хасим подумав, що ці бідолаги знайдуть свої оселі пограбованими, жінок і дочок погвалтованими або забитими.
– О, Аллах, за віщо ти так жорстоко покарав дітей своїх?! – простогнав він.
На мить йому здалося, що від моря, від землі, від осель здіймається тихий плач. Плакало кожне дерево, кожна пташка, кожен камінь. Плакали душі, котрі перебували ще на межі людського світу і світу Аллаха. Абу-ль-Хасим перевів погляд на місто, сподіваючись, що зникне ілюзія плачу так само, як зникла ілюзія людини з круком, та побачив дитинча, що дибуляло під муром фортеці і плакало. На мить у свідомості його майнув смутний спомин: такий самий фортечний мур, а тільки не на морі, а в горах. І він – малий – кудись, від когось утікає. Та його підхоплює сильна рука вершника, садить попереду на сідло і чимдуж підганяє коня. Свої-бо носили чорні бурки і пелехаті шапки, а цей був у всьому білому, і пахло від нього не овчиною, а чимось іншим. Глибоко в пам’яті було сховано ту картину. Тільки велике жахіття, що перевернуло душу, прочинило потаємні дверцята свідомості, і він зрозумів, що він – зовсім не він, що його підмінено. А оповіді батька, матері і трьох батькових дружин про те, що його буцімто взяли у загиблого батькового брата і всиновили, були тільки легендою. Прокляття вслід гяурському флоту, що ладне було зірватися з вуст Абу-ль-Хасима, раптом застрягло в горлі. Натомість вирвалось:
– Убережи нас, Господи, від насильства! – З цим молодий воїн відчув великий тягар на душі.

ПРАВОВІРНИЙ ІЗ САМСУНА

Попереду синіли невисокі гори, біля підніжжя яких де-не-де тулилися латки кущів та низеньких дерев. Далі ознаки життя зникали, і довкруж, скільки ока, стелилася жовта кам’яниста пустеля. Розмірено похитувався бурий двогорбий верблюд, на якому сидів чоловік середніх літ у барвистому одязі. Попереду білий одногорбий віз худорлявого молодика у грубошерстому плащі. Розкішне вбрання одного і злидарський одяг другого свідчили, що то були господар і раб. Господар куняв, колисаний м’якою ходою тварини, а раб стежив за дорогою. Коштовна збруя і об’ємисті сакви, які звисали обабіч двогорбого верблюда, свідчили, що господар – заможна людина; а те, що із сакв виглядали стволи кількох мушкетів, давали зрозуміти, що він до того ж знає закони пустелі і, в разі потреби, зможе за себе постояти.
Колись так і було. Саме на цій стежці кривий купець зміг пересвідчитись у відвазі свого невільника, коли вони тільки удвох (найманий помічник утік) відбили напад ватаги кінних пустельних волоцюг. Вони тоді використали тактику бою запорожців: Петро цілився і стріляв, а господар набивав мушкети. Прицільний і частий вогонь відігнав бандитів які втратили двох своїх і одного коня. Згодом Петро навчив влучно стріляти й господаря, а той його – шабельного бою, в якому попри каліцтво був великий мастак.
– Петре, а ти не боїшся погоні? – озвався вершник білого верблюда.
– Нікому, брате, за нами гнатись, – відказав Потурнак, і в голосі його вчувалась гіркота.
Він пригадав, як вони прибігли в гавань, але застали тільки потовчений пісок, купи краму, безпритульних тварин та два великих багаття – горіли на стапелях галери. А ще вони побачили чорну спину підводного човна, одного з двох, який дав течу. Козаки проламали в ньому днище, але човен не затонув, і його прибило хвилями до берега.
Козацький флот був далеко в морі. Після всього, що сталося, мусульмани роздерли б їх на шматки... У кишені Петра лежали коштовності, награбовані Мурлагою, вартість яких годі було й визначити. Частину золотих монет він віддав Зухрі; залишив також для господаря за той караван, який колись не повернув.
Тим часом розжарена куля сонця підкочувалося до обрію; тіні подорожніх видовжились, заковзали по барханах. Потурнак хоч і не виказував тривоги, проте вряди-годи озирався. Його бентежили рибалки, котрі, напевне, бачили, як двоє на верблюдах покидали гавань.
Петро завважив ліворуч попереду рухливий ланцюжок. По якомусь часі вже можна було розгледіти караван. Обіч важко нав’ючених верблюдів і віслюка їхало кілька вершників на конях. Караван рухався зі сходу.
– Турецькі купці, – озвався Потурнак.
– З чого ти взяв, що саме турецькі? – поцікавився Приблуда.
– Бо тільки туркам дозволено носити білі чалми. У греків – зелені, у євреїв – жовті.
Скоро почулося подзенькування тронки на шиї віслюка. Подорожани зустрілись на перехресті караванних стежок. Один з вершників під’їхав до Потурнака.
– Хай Аллах зробить твій шлях легким, о правовірний, – мовив він, прикладаючи руку до грудей. – Чи не потребує подорожанин чогось?
Потурнак також побажав щасливої дороги і подякував за увагу. Подумки завважив, що на вершника справили враження дорога збруя, багато оздоблені сакви, а надто мушкети, що з них стирчали.
– Кращим подарунком у пустелі є зустріч з вірними Аллаха, але якщо брат дасть мені і моєму рабові по ковтку води, то він ще раз засвідчить, що мусульманин і в пустелі залишається мусульманином.
Чоловік відв’язав від луки сідла чималий срібний збан, простягнув Потурнакові.
– Хто дає нужденному, той дає в борг Аллахові, – мовив Петро, відпивши кілька ковтків і передавши посудину Приблуді, що в цей час наблизився. – Чи не скаже достойний, як далеко ще до Істанбула?
– За шість діб на світанку побачиш істанбульські мінарети. А звідки шлях твій, шановний?
– З Самсуна, – відказав Потурнак. – А в Істанбулі, куди я раніше добирався морем, маю дещо продати і дещо купити, а головне – помолитися в білій мармуровій мечеті. Імам каже, що тільки це може вилікувати одну з моїх дружин від безпліддя.
Вершник глянув здивовано. Йому не вірилося, що такий незначний привід може спонукати до такої далекої подорожі.
– А я везу в Істанбул шовк, фісташки та металевий грузинський посуд. І шлях мій довший, ніж у тебе, бо тягнеться від Трапзона.
– Чи не простіше було б вирушити по воді?
– Простіше, але не надійніше. Гяури лютують.
– Атож, – зітхнув Потурнак. – Із Самсуна жодне судно не виходить у море. Бояться люди.
– В Самсуні у мене родич на ім’я Каміль Кадир, – озвався вершник. – Вівцями торгує.
– Це той, що в грецькому поселенні мешкає? Він ще й шкіри продає. Я взяв колись був у нього велику партію.
– Світ тісний для мусульманина.
Тим часом сонце вже торкнулося обрію і на заході, немов з горна, сходило червоним палом. Вершник на коні відстав і приєднався до своїх, мабуть, щоб поділитися почутим. Та невдовзі він знову наздогнав Потурнака. Загомоніли про ціни на крам, про небезпеку, що підстерігає купця.
– Ми приносимо людям радість, ризикуючи бути роздертими пустельними левами чи забитими злодіями. Ми даємо правовірним таке, чого в них немає, і купуємо надлишки виготовленого ними. Недаремно Мухаммед в юні свої літа кинув пасти худобу і прилучився до гендлю.
– Авжеж, торгівля для мусульманина – священне ремесло, – погодився Потурнак. – А тільки, як сказано, в юні літа Мухаммед усамітнився в печері, що неподалік від Мекки...
– Достойний добре знає Святе Письмо, – улесливо мовив купець. – Але це було вже потому, як Пророк узяв собі за жінку Хадідже. І це потому йому – усамітненому – явився архангел Джебриїл і показав сім небес раю.
– В’язь твоїх думок, о мусульманине, нагадує Священне Письмо ісламу, але ти ще забув сказати, що перед тим Мухаммед перестав їсти цибулю, щоб від нього не відсахнувся архангел.
Вершник на коні посміхнувся, сприйнявши слова подорожнього як жарт. Але за жартом ховався факт, якого він не знав.
Тим часом згасло багаття заходу і обрій прохолов; вже не виблискували окремі піщинки, і все довкіл перетворилося із сіро-жовтого в брунатний колір. Рабові набридло їхати, і він зліз з верблюда та йшов попереду, не випускаючи повід. Раптом почулося завивання. Раб злякано озирнувся і поліз на верблюда.
– Злякався шакала, – посміхнувся господар. – Вах-вах, з собачої шерсті не вичиниш овчини.
– Скоро темрява, – зауважив купець. – Час подбати про нічліг.
Він натягнув повід і погнав коня до своїх. Коли вже не стало чути гупання копит, озвався Приблуда:
– Про що ви балакали, Петре?
– Так, про всяку всячину, – відказав той.
– А ти не боїшся, що він розкусить, хто ми є насправді?
Потурнак поблажливо посміхнувся:
– Не хвилюйся, братику. Залишайся рабом, і все буде гаразд.
Підскакав вершник, але вже молодий, і переказав запрошення господаря каравану заночувати з ними в одному таборі. Та Петро, подякувавши, сказав, що поспішає.
– Але ж це небезпечно, – здивувався посланець. – Ніч. А вас тільки двоє!
– Не двоє, – відказав Потурнак і покосився на стволи мушкетів.
Вершник поштиво схилив голову.
– Ти мужній чоловік, о мусульманине! – мовив він, повертаючи коня.
– Заночувати запрошують, – пояснив Потурнак.
– Ну, і що ти їм на те?
– Відмовив.
– Чому? Все ж таки гуртом...
– Не хотів би тебе, Саво, лякати, але рибалки, мабуть, бачили, куди ми втікали. Не виключено, що хтось бачив, і як ми переодягались. Верст за десять я знаю одну місцину, де є трава й вода. Там і заночуємо. Якщо буде погоня, то переслідувачі спершу наткнуться на наших подорожніх. І довідавшись, що ми поспішаємо, кинуться по стамбульській дорозі навздогін. Та відгалуження від неї, куди ми повернемо, вночі вони не помітять. Ну, це звісно, якщо буде погоня.
В імлі вже не стало видно подорожніх, на яких вони час від часу оглядались. В Саву почало вливатися терпке відчуття туги. Він відчув себе насіниною на чужому полі, яку підхопила буря і занесла аж за море.
Пустельну тишу раптово розірвало завивання.
– Що це, Петре? – озвався стривожено Сава.
– Шакал, – відказав товариш. – Звір такий тут водиться. З собаку завбільшки.
– А які тут ще звірі?
– Леви є, Саво. От з ними не хотів би я зустрітись.
З темрявою Саву немовби наздогнав той жах, що він зазнав його, коли прибіг у пусту сінопську гавань. Згадав, як Потурнак на воротях свого колишнього господаря про щось довго умовляв турчанку, але та лише сумно хитала головою. Через неї вони й запізнилися... Петро весь час озирався, доки ще було видно невисоку постать жінки.
Їхали мовчки. Місячне сяйво вже залило пустелю і, здавалося, вкрило її тонким шаром золотого пилу; в темно-синьому небі яріли зорі.
– Петре, а скільки жінок може мати мусульманин? – озвався Приблуда.
– Жінок? Та скільки захоче. А от законних дружин не більше чотирьох.
– Дикунство, – зауважив Приблуда.
– Дикунство, Саво, – засудити, не розібравшись. Щодо наложниць, то тут і справді теє... А от закон, що дозволяє мати правовірному до чотирьох дружин, навіть дуже людський. У війнах, братику, араби втрачали багато воїнів. Отож жінки у племені чисельно завжди переважали чоловіків. А відтак не могли знайти собі пари; дівками старилися й помирали. Отож щоб якось зрівняти кількість обох статей, було вирішено закопувати дівчаток-немовлят у пісок. Ну, це десь так, як у нас сліпих кошенят топлять. Так один мудрий правитель-імам, котрий жив ще до пророка Мухаммеда, дозволив правовірному мати до чотирьох дружин. Цим він позбавив людей обов’язку чинити смертний гріх, справедливо розподілив чоловіків поміж жінками і водночас підвищив чисельність арабського племені... А ти кажеш – дикунство.
– Петре, часом мені здається, що ти й зовсім не нашого роду.
– Та ні, братику, роду я козацького. А от віри якої – і сам не збагну. Вірую-бо в єдиного вселюдського Бога, а не християнського чи мусульманського. Бог – це справедливість, совість, любов. У кого в душі їх немає, той, хоч ким би він себе вважав, – безбожник.
Десяток верст, про які казав Потурнак, виявилися довгими-довгими. Сава, зморений потрясіннями й дорогою, куняв на м’якій спині верблюда. Він то поринав у приємну млість, то похоплювався, потривожений виттям шакала. Під час одного з занурень у сон він побачив Оникія Колодуба. Той немовби йшов поруч. Коли ж Сава розплющив очі, то й справді угледів знайому постать, але вже попереду.
– Саво, Карпів сину, біда йде по твоєму сліду, – почув він ясно голос характерника.
Приблуда не злякався, хоч і знав, що це мара.
– Яка біда, Оникію? – запитав він.
– Біда-а-а... – повторив Оникій і розтанув у місячному сяйві.
– Що ти там бурмочеш? – озвавася Потурнак.
– Оникій... Він щойно тут був. Застеріг, буцімто за нами йде біда.
– Не було тут Оникія. Приверзлось тобі. Але то знак. Звертаємо про всяк випадок.
Коли вони від’їхали кілька десятків сажнів від караванного шляху, Потурнак витяг з сакви якусь одіж і розрівняв та замів на піску сліди.
На бездоріжжі верблюди час від часу спотикались. Тепер Сава не міг би вже сказати з певністю, чи бачив Оникія. Проте він звернувся подумки до характерника: «Оникію, скажи, що буде з моєю Меланією?» Але відповіді не дочекався.
Зненацька долинув якийсь звук. Пустеля вночі не безмовна; комахи, птахи нічні, шакали створюють звукове тло ночі, яке, трапляється, порушує рикання лева, що порається над здобиччю. Сава прислухався, та ще раніше дослухався Потурнак.
– Схоже, то таки був знак, – озвався він. – Ну, оте видіння, що тобі приверзлося.
Вони завели верблюдів у кратер бархана. Петро, щось лагідно промовляючи та поплескуючи по колінах, поклав тварин. І саме вчасно, бо віддалік на караванній дорозі проскакало кілька вершників. Якби не глухий стукіт копит, їх, одягнених у все біле, можна було б вважати за духів пустелі. Коли вершники зникли, Сава побачив, що Потурнак стоїть навколішки і бурмоче щось незрозумілою мовою, час від часу підносячи руки до обличчя та б’ючи поклони.
– Отямся, Петре, що ти робиш!? Це зрада Бога нашого!
– Зрадити Бога, – відповів Потурнак, закінчивши молитву, – це зробити іншій людині погано. Бо кожна сутність людська – то частка Господа... А молюся я так, бо саме так його на цій землі вшановують. Він тут господар і знає, хто заслуговує на покару, а хто на прощення.
– Боже милостивий, Діво Маріє, Ісусе Христе, пробачте Петрові єресь його! – простогнав Сава.
– Братику, ти просиш заступництва для мене у тих, до кого я звертався в своїй молитві. Господь тут Аллахом зветься, Діва Марія – Майрйам, а Ісус Христос – сином Майрйам. Це вони напутили мене не залишатися у таборі купців. Інакше нас уже везли б на розтерзання до Сінопа.
– Ти гадаєш, що оті в білому – по наші душі?
– Авжеж. Гінці до Стамбула не стали б обирати найдовшу дорогу через пустелю. Вони зараз женуть своїх жеребців шляхом, що над морем. Цих же послали по нашому сліду. Їм відомі наші прикмети... Але ми поїдемо по бездоріжжю на північ. За кілька верст від того місця, де я збирався заночувати, є вірменське поселення. А звідти й до шляху, що над морем, не так далеко. Там уже нас не виглядатимуть.
Була північ, скінчився пісок, і ратиці верблюдів зацоками по каменю. Скоро тварини прискорили ходу, хоч їх ніхто й не підганяв.
– Бач, зелень відчули, – озвався Петро.
В улоговині, куди вони спустилися, верблюди самі знайшли кущі і накинулись на них. Тим часом Потурнак розшукав джерельце у скелях і, витягши з сакви бурдюк, став його наповнювати.
– То як, братику, заночуємо тут? – озвався він. – Принаймні є де сховатись.
– А як заночуємо, то коли прибудемо до Стамбула?
– Десь перед обідом шостого дня.
– Але ж тоді може бути пізно...
– Навряд. Судно, на якому везуть твою Меланію, заходитиме попутно в кілька портів.
– А що купцеві завадить продати її в будь-якому з них?
– Ні. Такий товар везуть тільки в столицю, де багато грошовитих людей. Та й Зухра сказала, що купець готував дівчат до Стамбула.
– Петре, звідки ти все це знаєш? Ти буцімто тут народився й виріс.
– Я потрапив сюди, друже, коли мені й дев’ятнадцяти не було. Попри ненависть до загарбників я побачив, що люди тут не лихі. Мене завжди дивувало, що господар мій – скнара на торжищі, – коли наближалося свято, сумлінно підраховував прибутки і сорокову частину від усього заробленого віддавав сиротам і вдовам. Бо так записано в Корані. Він любив казати при цьому: «Аллаха не обдуриш». І Бог давав йому. В родині його завжди панував лад – дружини поміж собою не сварились. Та й тепер ось, бачиш, місто все братчики наші сплюндрували, а його оселя залишилася незаймана. Йому навіть повернено втрачене колись. Аллах справді великий, справедливий... Але нам, братику, час уже підкріпитись.
Двогорбий верблюд, з усього, належав багатому купцеві, який до Сінопа прибув здалеку. В одній із сакв вони знайшли в’ялену верблюжатину, торбину сушених фініків, глек з паклавою, чимало часнику та коржі, загорнуті в пальмове листя, щоб не висихали. То був запас харчу на кількох караванних. Друга саква містила речі для спання і наполовину була заповнена вівсом.
– Петре, от ти кажеш про справедливість Аллаха, – озвався Сава, жуючи верблюжатину з часником. – Чому ж він тоді забрав у мирної людини – купця – і передав нам – розбійникам – його добро?
– Ми не розбійники, Саво... Ми тільки знаряддя помсти в руках Аллаха за несправедливість його вірних. І цей купець, харчі якого ми їмо, колись завинив. Може, й не він сам, а хтось із його рідних – ну, батько, дід, прадід... Кожен рід має свої спільні терези, які накопичують добро і зло. В часі шальки коливаються залежно від того, що на них падає. Зрештою може настати час, коли переважить лихе. І тоді приходить покара – кому більше, кому менше.
– Щось таке я чув від Оникія Колодуба, – сказав Сава. – Але ж Оникій – нечистий, а ти віриш у Бога.
– Оникій не нечистий. Від нього-бо лиха немає людям. Він інший. В сутності його багато такого, чого простій людині Господь не дає. Нагорода це чи покара – хто зна.
– Але ж він може бути в двох місцях одразу. А це чаклунство.
– Братику, тоді чаклуном слід вважати також святого Івана Богослова, котрий у дусі опинився перед престолом Господа Бога нашого. Почитай-но його «Об’явлення», що в Новому Заповіті...
– Там справді таке пишеться?
– Авжеж. Десь так: і ось я в дусі опинився... Якщо існує той, інший, світ, то неправильно було б думати, що немає й проходів до нього. Десь вони є. Не в просторі і не в часі, а в сутності людській. Звичайна людина перетинає цю межу двічі на життя: коли народжується і коли помирає. Але є й такі – нащо тільки їх Господь створив? – які наділені здатністю мандрувати у той – другий – світ і повертатись у світ смертних так само легко, як ми мандруємо по землі.
– Але ж Оникій не в дусі, а в образі й подобі своїй з’являється де захоче.
– Ні. Таки в дусі, що несе в собі тілесну його подобу.
Раптом Петро прислухався. Потім ліг і припав вухом до землі.
– Небезпека, братику!
Вони хутко позаводили верблюдів у зарості; Петро їх посадив і прикидав наламаними гілками. І тут почувся тупіт копит: на пагорбі з’явились два вершиники. Вони зупинилися лише за кілька десятків сажнів від утікачів. Місяць світив їм у бородаті лиця, на чалмах, немов третє око, сяяли коштовні камені. Приблуда й Потурнак причаїлися з зарядженими мушкетами напоготові.
– Погано, – прошепотів Петро. – Вони здогадалися, що ми збочили з караванного шляху, і тепер нишпоритимуть усюди.
– Впораємось. Їх тільки двоє. А в нас мушкети.
– У них теж мушкети... Он тримають на луках сідел. А ще четверо з них никають неподалік.
Коні під вершниками чомусь схарапудились. По миті з пустелі, по сліду недавніх утікачів, вибігли три тварини – дві завбільшки з вовка, третя менша. Угледівши вершників, звірі зупинились, принюхуючись.
– Барси, – мовив Петро. – Видно, йшли на водопій, а може, й по нашому сліду.
Вершники, побачивши хижаків, розвернули коней та погнали геть. Барси кинулися їм услід. Невдовзі пролунали постріли і тишу пустельну роздерло дике завивання, яке перейшло в жалісне скавчання.
– Бачиш? А ти казав – впораємось. В барса влучили. Їх три групи. Але тепер вони сюди більше не поткнуться.

<....>

СИЛЬНІШЕ ЗА СТРАХ

На борту галери, крім команди військових матросів, перебувало ще півсотні яничарів для нового сінопського гарнізону. Усі, хто був на кораблі, тіснилися біля лівого борту, намагаючись не пропустити жодної деталі колофортечного простору, який ставав дедалі чіткішим. Скоро дві чорні плями на ньому перетворилися на згарища стапелів, на яких ще недавно стояли готові до спуску на воду галери.
– О, Аллах, високий, великий, за що такі випробування? – журився капітан галери, який стояв поруч з купцем Ібн Джафаром.
«Знав би ти, капудане, що коїться в моїй душі... – подумав купець. – Ти бідкаєшся про кораблі, які належали усьому царству, а я у відчаї, бо побачу скоро зруйнованим своє гніздо. Боже, хіба я лукавив з тобою? Хіба я дозволяв собі здирство чи несправедливість? Я мирив своїх жінок. Лягав у ліжко з якоюсь із них, хоча мені кортіло бути з іншою. І все заради спокою в родині. Боже, як він міг, той клятий Петро, за моє добре серце, за мої дружні почуття до нього так віддячити!? Вдавав із себе правовірного, хадж здійснив...» І тут щось стороннє втрутилося в плин тривожних думок купця. Те щось ніби звернуло його увагу на підмізинний палець з перснем, вартість якого годі було й визначити, на розмову в медресе з сином Селімом, якому Петро дав стільки грошей, що йому на півжиття вистачить. У душі Ібн Джафара затеплилася квола надія на те, що Аллах відвів лиху руку від його оселі. Не міг Петро не захистити дім, у якому стільки прожив. З усього видно, що зустріч із Зухрою в нього була щира, інакше вона не виказала б йому таємниці про Селіма.
Тим часом уже стало видно фортецю, більша частина якої виростала прямо з моря, біля неї поодинокі постаті. А з півдня, з пустелі, здавалося, витікав рудий потічок і осі¬дав на піску біля брамного берега. То була вервечка каравану з нав’ючених верблюдів і мулів. Все, як і раніше... А тільки не було вже неприступної твердині – перлини в короні султана – наймогутнішого з володарів світу.
– Ти, ба, Ібн Джафаре, життя вливається в Сіноп, – озвався капітан. – Караван. Якби тамтешній люд справді вигубили б гяури, то купцям ні з ким було б торгувати. Шкода тільки, що ті, кого ти розшукував в Істанбулі, зникли. А так би ми привезли вцілілим жителям великий подарунок. Нехай би скарали на свій розсуд...
– Авжеж, шкода, – погодився купець. – Але чи компенсувала б та страта бодай часточку нещасть, заподіяних тими іблісами?
– Може, їх ще впіймають... – сказав капітан, дослухаючись до ударів бубна, у такт якому занурювались у воду по двадцять п’ять весел з кожного борту. З наближенням до берега гупання ставали дедалі рідші і весла вже, здавалося, не загрібали, а ковзали по воді.
– Навряд чи, – відказав Ібн Джафар. – Чоловік, якого я розшукував, знає всі закапелки Істанбула, всі дороги. Він міг податися в Аравію і там пересидіти. До речі, він більше схожий на араба, ніж на козака, – високий, сухопарий, смагляве лице має...
– Ти обшукував усі кораблі чи тільки ті, що йшли курсом на Фана Кара Тенгіз?
– Тільки такі. І всім, кого обшукував, повідомляв прикмети... Останнім судном, яке я обшукав, був неф венеціанський, що йшов курсом на Акерман. Його капудан – якийсь серб.
Ібн Джафар зійшов на берег з порожніми руками. Увесь його вантаж складали жменька монет у кишені і перстень з діамантом на підмізинному пальці, який купець обачно перев’язав смужкою батисту, ніби палець був порізаний. Його особисті речі, неспроданий крам залишилися на судні Юрем-бея. Все було, як і раніше, тільки на березі валялося чимало непотребу. І все ж це був уже другий берег – він випромінював тривогу й жах. З наближенням до брами, на якій не було варти, тривога дедалі густішала. Купцеві здалося, що він прошкує не смугою землі, яка відділяла море від фортеці, а межею між світами живих і мерців. Він озирнувся і побачив сліди своїх ніг на піску – один чіткий, другий нечіткий, що був відбитком коротшої ноги. Брама виявилася розчиненою навстіж – без варти, немовби то була брама в пекло. Бо ворота в рай вузькі-превузькі. Поминувши арку, Ібн Джафар занурився у відчай і жах, які ще не вивітрилися з фортечного простору. Їх еманували згарища деяких жител, порожні вулиці. Він відчував їх, поки шкутильгав мощеною дорогою на пагорб, коли повертав ліворуч у вуличку, в кінці якої чотири рази грюкав у ворота своєї оселі. І тільки тоді, коли йому відчинили й він опинився на своєму подвір’ї, вся тривога раптом спала з нього. На нього дивилися лагідні лиця всіх його дружин, під навісом стояли його верблюди й коні. Він підвів догори очі, здійняв до неба руки й видихнув:
– О, Аллах, батьку наш справедливий, хвала тобі й слава!
Добрий обід влаштували жінки своєму володареві, своєму чоловікові. І він знайшов для кожної ніжне слово й теплий погляд. Тієї учти не потьмарили жодним спомином про страшні події, немовби їх і зовсім не сталося. Коли ж було з’їдено запашний пілаф і випито паклаву, Ібн Джафар усамітнився зі старшою дружиною Зухрою.
– Він тут побував? – запитав господар, коли двері кімнати старшої дружини причинились.
І хоч імені не було названо, Зухра відказала:
– Так.
Затим вона витягла з висувної шафи чималий капшук і висипала на столик золоті й срібні дукати.
– Це за той караван, що він не повернув.
Очі Ібн Джафара заіскрилися, немов два агати, на яких упав сонячний промінь. Тим часом Зухра знову сягнула рукою в шафу і витягла щось зав’язане в чималий вузол. Там виявилося кілька стилетів з золотими руків’ями, інкрустованими перлами й самоцвітами, броші, що їх яничари чіпляють на чалми, разки перлів.
– А це для Селіма.
– Нащо ти йому сказала про Селіма? – у запитанні не було докору.
– Бо то наш син. – Слово наш дивно прозвучало. У ньому вгадувалося не двоє, а троє людей.
– Атож, атож, – погодився купець. – Він побував у Селіма в медресе, назвався твоїм братом. Ти ж знаєш, Селім живе Святим Письмом... Той справив на нього велике враження.
– Приходив з товаришем, – казала Зухра. – Розшукували одну з тих дівчат, яку ти повіз на продаж до Істанбула. То наречена його товариша. До речі, якби не вони, нас би погвалтували, пограбували, а житло спалили б. Вони застрелили одного зі своїх під самими нашими ворітьми. А потім тіло віднесли на велику вулицю, аби не накликати на нас лиха. Козаки здебільшого грабували найзаможніших. Погвалтували увесь гарем губернатора. Уникли ганьби тільки чотири його дружини, які втекли разом з ним. О, Аллах, скільки нещастя принесли ті люди! Один молодий яничар, який тільки дивом вижив, позбувся глузду. Твердить усім, що він не він, а інший чоловік. Що його буцімто колись давно підмінили...
– А що з Юрем-беєвими?
– Нічого. Ну, вдерлися, пограбували... Але в оселі вже нікого не було. Ота його мудра грекиня зібрала всіх жінок, дітей і рабів, веліла забрати усе найцінніше і, поки яничари чинили опір козакам, вона вивела всіх на мулах і верблюдах через південну браму.
Купець про щось поміркував, а тоді мовив:
– Аллах таки прихильний до Юрем-бея...

Капітан нефа серб Махаровичич був хоч і грецької віри, проте яничари його поважали за обов’язковість і надійність. До того ж судно його могло взяти на борт до 300 тонн вантажу. Саме природна обачність змусила капітана вночі заякорити судно віддалік проходу в дністровський лиман. У темряві глибокопосажений неф міг би сісти на мілину. Та щойно засіріло на сході, як корабель знявся з кітви і попрямував у вузький прохід між двома косами, що відділяли лиман від моря. Південний вітер напнув підняті вітрила, і невдовзі капітан уже міг розгледіти на горизонті обриси акерманської фортеці.
Судно Махаровичича, а вірніше борошно, яке воно мало привезти, у фортеці очікували з нетерпінням. І як тільки на причалі помітили, що з корабля кинули кітву, як до нього полинуло з десяток великих фелюг і каїків.
Махаровичич покинув судно тільки по тому, як на берег переправили останній лантух з борошном. На причалі його зустріли інтендант-ага й імам.
– Чи добре тобі велося під час плавби? – поцікавився інтендант.
– Та незле, достойний, – відказав капітан. – А чого ти питаєш?
– Ну, ти ж плив без охорони. Всяке могло статися. Пірати, козаки, мало що...
– Бог милував, – сказав серб. – Звірюся вам, потерпав. Не так шторму боявся, як тих чортів з Дніпра. У Стамбулі сторожа обнишпорює всі судна – шукають козаків, які Сіноп пограбували. На моєму також побувала.
– Де Сіноп, а де Істанбул? – озвався імам.
– Кажуть, дехто з нападників розгулює тепер по Стамбулу. Ну, з колишніх невільників. То вони козацьке військо навели на Сіноп.
– Сіноп – неприступна твердиня, – знову імам. – Як вони могли те зробити?
– Авжеж неприступна. Я там не раз бував і можу підтвердити... Але вони взяли її хитрістю. Використали підводні човни.
– З-під води з’явилися? – мовив інтендант з усміхом. – Щось подібне я чув від оповідачів казок Шехерезади.
– Якби я на власні очі не побачив того човна, то подумав би те ж саме, що й ти, шановний інтенданте-ага. Але ж я його бачив на березі в Галаті. Доправила військова галера з Сінопа. Козаки його кинули, бо він дав течу, але баласту замало поклали, й він сплив.
– Як вони дихали? – поцікавився імам.
– Уяви собі, достойний слуга Аллаха, два каїки, покладених один на один. Верхній, перевернути догори днищем, – щось у вигляді діжі завдовжки в людський зріст. У ній стояв оглядовий і керував веслярами. Через цю руру вони й дихали. До речі, весла обтягнені шкірою з ніг віслюка, ширші розтруби присмолені довкола отворів для весел у нижньому каїку.
– Дотепно, дотепно...– зауважив імам. – А глибину ж як вони вибирали? Ну, на яку занурювалися?
– Та, мабуть, лантухами з піском. Але хай їм грець – тим козацьким слов’янам! Якщо ви не проти, я піду в церкву та подякую Батькові нашому небесному та його синові Ісусові Христу за те, що вони сприяли мені у плавбі.
– Мудрий намір маєш, шановний, – сказав імам. – Піди, помолися своєму Богові й пророкові Ісі. Я ж під час вечірньої молитви подякую Аллахові, що в тебе все на добре вийшло. Бо якби, спаси від того Аллах, щось скоїлося, то й ми на зиму зосталися б без коржів... А скажи-но, капудане, чи були такі кораблі, які б у Істанбулі не обшукували? – раптом запитав імам.
– Не знаю. Здається, тільки військові галери й ті судна, які вони супроводжували.
– Їх багато?
– Кого?
– Ну, гяурів?
– Шукали двох. Казали, що вони видають себе за аравійців. Там ціле полювання на жителів пустелі влаштували. Але чоловік, у якого ті двоє купили дівчат, повідпускав усіх. Каже, що один з тих двох – його колишній раб і він його впізнав би.
– А чого ж він його не затримав, коли той у нього купував невільниць? – озвався інтендант-ага.
– Не впізнав спочатку. Вони були з запнутими обличчями. До того ж минуло років з десять відтоді, коли він його бачив востаннє. Сінопець той гендлем займається – йому можна вірити. Каже, що козак іслам прийняв і став вільний; мешкав у нього. Він навіть хадж здійснив... Коран знає краще за будь-кого з вашої віри. Вже не кажу про мову...
Раптом лице імама посіріло. Він подивився на сонце, що вже вийшло на полудень, тоді перевів зчужілі очі на серба, сказав:
– То йди помолися... Бо й мені треба готуватися до обідньої молитви. – Імам швидко попрямував дорогою, що вела до фортечної брами.
Невдовзі з фортеці виїхало п’ятеро вершників-яничарів і учвал пустилися до постоялого двору на околиці позафортечного міста. Там вони довго не затримались. Дові¬давшись у господаря постоялого двору, що його мешканці відбули, хоч і мали попередній намір прожити ще два дні, погнали коней по дорозі, яка вела на північний захід. Господар ще сказав, що постоялець вчора домовився з молдавськими купцями про те, що вони його, раба і двох дружин доправлять у Кишинів.

Лункий стукіт копит об биту дорогу ставав дедалі глухішим – відтавала прихоплена нічним морозцем земля; іскрився на полуденному сонці і перетворювався на росу іній, який вкривав рослинність обабіч шляху. Сава їхав останнім, на відстані сотні саженів від дівчат і Потурнака; на поводі в нього скакав кінь з тюками. Його завданням було озиратися, чи немає погоні, і в разі такої зняти чалму. Потурнак, помітивши те, гайнув би з дівчатами у найближчий перелісок, а Сава мусив би гнати далі, привертаючи до себе увагу, і також за якимось закрутом дороги зникнути в першому-ліпшому гайку. Зустрітися вони мали в Тягині на переправі. «Там однаково живе як молдаван, так і наших, – казав Потурнак. – Містечко те називають ще Тигин чи Бендери».
Коли сонце вже було в зеніті, Петро спинив коня, підождав, поки під’їде Сава, сказав: «Ми вже подолали з півсотні верст, отже, перебуваємо десь на півдорозі до Тягина. Якби їхали вздовж Дністра, то це було б ближче і, мабуть, безпечніше, але тієї дороги я не знаю. Коника з тюками я тепер беру з собою. Ти ж мусиш бути легкий, як вітер. Пообідаємо, коли наздоженемо молдаван». Дівчатам він нічого не сказав, просто прив’язав до сідел кожної клунок з коржем і великими грецькими оливками.
Не так просто було наздогнати купців. Молдавани перепочили лише один раз і зовсім недовго, про що свідчив свіжий кізяк обіч дороги, де паслися їхні коні. Мабуть, вони поспішали потрапити додому або ж до найближчого населеного пункту ще завидна.
Тим часом Петро з дівчатами якийсь час скакали підтюпцем, тоді знову погнали коней учвал. І тут Сава помітив попереду на закруті шляху три вози, які їхали не просто швидко, а, здавалося, летіли над шляхом. Купці панічно втікали від них, один з яких був у турецькому вбранні з двома пістолями за поясом, двоє відстали і ще один, також у чалмі, скакав віддалік. На каруцах лежало по кілька невеликих лантухів. Раптом останній віз спинився, а коні поскакали далі. Їздовий зіскочив на дорогу й побіг наздоганяти упряж¬ку, але уздрівши, що наближається Потурнак, чкурнув у терновник. Петро вхопив перед¬нього з четвірки за вуздечку, і коні зупинились. Вони були схарапуджені і натужно хри¬піли. Наблизились дівчата, і господар упряжки, спостерігши, що то жінки, вийшов з кущів.
– Друже, ти так утікав, немовби за тобою зграя вовків гналася,– гукнув Петро купцеві молдавською.
– У цих краях водиться звір, лютіший за вовка, – відказав чоловік також по-молдавськи. – Ми думали, що нас яничари переслідують... – Він підібрав віжки і став лагідно поплескувати рукою коней, бурмочучи: – Сарака до міне... Пробачте, що батожив вас нещадно. Ви ж і постарались – разом з дишлом штельвагу відірвали. Мей-мей, і як ви тільки не заплуталися в посторонках?! Могли й ноги повиламувати.
– Дай їм трохи перепочити – вони й пробачать тобі, – порадив Потурнак.
Двоє передніх, уздрівши, що їхній товариш мирно бесідує з турком, спинили коней і звіддалік спостерігали.
– Що завело тебе, чужинцю, аж так далеко від рідної землі?
– Таки далеко, – погодився Потурнак. – А треба ж іще далі. Чи не підкажеш, шановний, найкоротший шлях до Кишинева?
– Іншого, крім того, на якому ти стоїш, поки немає. Роздоріжжя з’являться у Каушанах – аж чотири їх. Там ти будеш тільки під вечір, якщо гнатимеш коней так, як зараз. Пильнуй, бо тобі можуть показати дорогу через Тигин, а це верст тридцять замість двадцяти.
– Хіба там не знають, куди яка дорога веде?
– Знають, – відказав купець, – але це ворожий тобі край. – На широкому обличчі молдаванина майнула заклопотаність. – Як ти тільки не боїшся?!
– Боюсь. Але є причина, важливіша за страх.
– Немає нічого значнішого за страх, – заперечив купець. – Страх змушує тремтіти, а часом робити й таке, чого ніколи не зробив би ні окремий чоловік, ні цілий народ.
Вони підвели коней до каруци і стали прилаштовувати на місце дишло й штельвагу. Коли все полагодили і купець вмостився на лаві їздового, озвався Потурнак:
– Поміркуй, друже, над тим, чого це ваш господар Йона Вода Лютий, замість спокійнісінько платити данину султанові, підняв колись повстання? Адже вас, пробач, порівняно з турками жменька. Хіба Лютий мав бодай мізерну надію на перемогу? Не було в нього такої надії. Чи боялися він і ті, хто за ним пішов? Чи боялися дві тисячі козаків, які відгукнулися на його поклик? Авжеж боялися, але пішли на неминучу смерть.
Потурнак скочив у сідло, тоді взяв за повід нав’юченого коня й додав:
– Поміркуй над тим, чи є щось важливіше за страх.
– Хто ти? – почув услід Петро.
У відповідь він махнув рукою, мовляв, «Бувай!»

«Цьому верхівцеві треба б вищого коня...» – думала Меланія, споглядаючи чолові¬ка у турецькому вбранні – їхнім господарем, який скакав попереду.
Після того як вона втратила була свідомість на кораблі, він до неї більше не наближався – усе переказував через Наталку. У постоялому дворі їх смачно нагодували. Донька господаря принесла увечері пахучий напар із трав з медом, після якого до Меланії повернулися сили. Дівчина так-сяк тямила по-українському, і від неї вони довідалися, що недавно тут побувало козацьке військо на суднах і що жителі позафортечного міста змушені були рятуватися у дністровських плавнях. Проте на берег козаки не висадилися. Тільки перечекали бурю і знову в море вийшли. Донька господаря цікавилася, хто ті двоє, що їх привезли. Це була не спроба вивідати, а звичайна допитливість підлітка. «Старший – наш чоловік, – сказала Наталка. – Він купив нас на невільницькому базарі у Стамбулі. Везе в Кишинів, де в нього маєток». – «Справді?! – здивувалася дівчина. – Я бувала в Кишиневі – з батьком їздила. Там немає маєтків. Кишинів – маленьке містечко». – «Ну, він так каже... По-нашому, правда, не дуже тямить. Може, не маєток, а якесь угіддя». – «Вас тільки двоє в нього?» – допитувалася дівчина. «Схоже, так». – «А яка з вас стане першою?» Завваживши подив на обличчі Наталки, пояснила: «В мусульманських сім’ях обов’язково є перша дружина. Ну, та, що дає лад усьому». – «Може, старша?» – озвалась Меланія. «Ну, старша, перша, однаково». – «Він поки що не вибрав», – сказала Наталка, тамуючи посмішку. «А той – другий – його раб?» – знову дівчина. Меланія вже збиралася відповісти, що в різних ситуаціях той був то за брата, то за товариша, то за раба, але її випередила Наталка: «Так, то його раб».
Тим часом вершник поминув двох візників, навіть не покосувавши оком у їхній бік. Либонь, він їх зневажав за те, що кинули напризволяще товариша. Раб не наближався, і їхав на такій самій відстані, як і до того. Коли подолали верст із десять і залишили далеко позаду молдавських купців, передній раптом повернув коня ліворуч, сіпнув за повод нав’юченого і, обернувшись до дівчат, кивнув, аби слідували за ним.
За півсотні сажнів від дороги розкинувся густий гай. У Меланії щось важке піднялось, як тоді на кораблі, коли товариш турка заступив їй двері в каюту. Їхали поміж дерев на схід. Густий змішаний ліс дедалі змінювали верби й осокори, що свідчило про наближення до ріки. Коні вийшли до невеличкого потоку й жадібно припали до води. Чулося говть-говть. Позаду зашурхотіло – наближався вершник, який їхав увесь час на відстані. Його кінь також кинувся до води і заходився її жадібно втягувати в себе. Обличчя верхівця було запнуте запиналом від чалми.
– А чого у раба обличчя весь час заховане? – поцікавилась Меланія у Наталки.
– У них такий звичай, – відказала Наталка, кинувши погляд на господаря, який уже спішився і знімав тюки з нав’юченого коня. – Дружини не повинні бачити обличчя інших чоловіків.
– Щось я такого не завважувала, – засумнівалася Меланія. – Може, обличчя жінок не повинні бачити чужі чоловіки...
Довго пили коні. Зупинялися, здригались і знову припадали до води.
Два гостроверхі ногайські шатра поставили не на галявині, а в гущавині. Меланія міркувала так: «Одне для господаря й нас – його дружин, друге – для раба». Коли ж у шатра поклали по два ліжники й по дві ковдри, вона заспокоїлась: «Одне – для нас з Наталею, друге – для чоловіків». І тут до вуха долинув ледь вловимий гул. Стривожився турок, який порався з рабом біля купи хмизу для ватри. Гул наростав; він чувся від шляху. Незабаром уже можна було розпізнати гуркіт коліс і тупіт копит. То їхали купці, що відстали від них. Господар заспокоївся й заходився біля купи сушняку. Скоро полум’я лизнуло мідний казан, а невдовзі по галявині пішов дух чогось смачного й знайомого.
– Кулішем пахне, – озвалась Наталка.
– Справді, – потвердила Меланія. – Звідки їм знати, як готують куліш?
І тут господар махнув рукою Наталці, щоб підійшла. Вони про щось погомоніли, а тоді дівчина попрямувала до сідел і клунків та дістала з сакви шмат тканини, полумиски й ложки.
– Якою мовою ти балакала з турком? – спитала Меланія.
– Мовою серця, – відказала Наталка з усміхом.
– Хіба у тих нелюдів є серце?
– Є. Його тільки треба розгледіти. – Мить поміркувавши, додала: – Часом за прикметами нелюда ховається людина.
Коли на простеленому під вербою шматку полотна запарував куліш у двох дерев’яних полумисках і з’явилися наламані коржі, турок взяв чотири ложки і поклав по дві обабіч полумисків. Тоді зняв чалму, скинув верхній одяг османа і звернувся до Наталки.
– Дівчино, у тебе є подруга, а в мене є товариш. І подруга твоя, й товариш мій спізнали великих поневірянь. Чи не поєднати нам ці дві обпалені пеклом, але незаймані людські долі?
Меланії здалося, що вона раптом провалилася в сон. Як тоді на кораблі, коли марила; у її маренні ці двоє також балакали зрозумілою їй мовою. Тим часом турок провадив:
– У мого товариша була причина не показувати обличчя, і я потерпаю, що подруга твоя відсахнеться, коли угледить його... Що б ти, дівчино, порадила: відкрити лице йому а чи нехай залишається запнутим?
– Відкрити, – мовила Наталка, зизнувши оком на Меланію, яка раптом пополотніла.
– Буде так, як ти кажеш, – знову турок. А тоді – до раба: – Зніми чалму.
Раб зняв чалму разом із запиналом. На Меланію сперше хлюпнуло синім небом Приорілля, а вже тоді вона побачила голубі очі й обличчя, схоже на те, яке носила в пам’яті ще з підліткового віку і яке вже втратила надію бодай ще раз побачити. Молодий чоловік усміхався, а вона стояла в остовпінні, боячись кліпнути, щоб не зникло видиво.
А турок провадив:
– Подруга твоя, дівчино, мала нареченого, якого кохала всім серцем і якого втратила. Чи не замінить його мій приятель?
– Отямся, Меланію! – вигукнула Наталка.– Це ж Сава! Твій Сава, як ти, бувало, казала, коли про нього згадувала!
Меланія не кинулася до Сави, а заплакала – зовсім нечутно. На мить душа її покинула тіло і збоку дивилася на дівчину, у якої здригалися плечі, а по щоках скочувалися крупні сльозини. З тими прозорими краплинами витікала гіркота пережитого. З останньою, коли в ній уже нічого не залишилося від минулого, сутність знову увійшла в тіло. Цього ніби й очікував Сава. Він пригорнув її ніжно й несміливо, а потім притулився щокою до її щоки, і вона вловила запах його тіла. «Це не сон, – майнуло в голові, – бо у сні запахів не чути». І тут вона зрозуміла, для кого призначався один із синіх наметів і один з полумисків з паруючим кулішем та двома ложками. Не могла тільки збагнути, чому Сава і його товариш не відкрилися ще у Царгороді, коли вели їх з невільницького ринку.
– Годі, отямся, – лагідно мовив Сава. – Все вже позаду...
Раптом зник вираз умиротворення з обличчя Савиного товариша. Він прислухався. А тоді вхопив порожній котел і, зачерпнувши з потоку води, хлюпнув на червоні язики ватри, від якої у надвечірнє небо струменів тонкий стовп диму. Тим часом від шляху гучнішав тупіт. Видно, коней гнали учвал. Чоловіки переглянулися, й Сава кинувся до осокора. По хвилі почувся його голос згори:
– Яничари! П’ятеро...
– Дим помітили? – стривожено запитав чорновусий.
Якийсь час Сава не озивався, а тоді відповів:
– Ні. Схоже, спішать по слідах купців...
– Шкода хлопців, – мовив співчутливо його товариш. – Пограбують їх. У кращому випадку...
Зашурхотіло. Сава сплигнув на землю.
– Може, й не пограбують, – сказав він. – Молдавани повідають, що ми питали дорогу на Кишинів. Ось вони й погонять тим шляхом. Їм не до грабунку буде... Звісно, якщо воїнів султана послали по наші душі.
– Я переконаний у цьому, – сказав чорновусий. – Сьогодні в Акерман прибув корабель зі Стамбула, про який оповідав імам. Цей мудрий чоловік усе збагнув. Моя хитрість спрямувати погоню по хибному шляху може вдатися, а може й ні.
– Молдавани можуть і не сказати, що ми цікавилися дорогою на Кишинів, – зауважив Сава. – Хоча б тому, що ти їм допоміг каруцу полагодити.
– Може й таке бути, – погодився чорновусий. – Тоді яничари погонять прямо на Тягин. Бо тільки там є переправа через Дністер. Їм, напевне, відомо, хто ми, а відтак неважко передбачити й напрямок нашої втечі. Хоча я й залишив для них двічі те саме хибне повідомлення про нашу втечу у Кишинів – одне в постоялому дворі, друге у купців, але чи клюнуть вони на цю наживку?
Тим часом страх, що несподівано відбився на обличчях дівчат, минав. Озвалася Наталка:
– Петре, куліш вичахне.
– Авжеж, сонечко, – відказав Петро. – Хай їм чорт, тим яничарам. – І до Меланії: – Ну, а ти як, отямилася вже? Отож-бо. Сідайте з Савою біля полумиска.

Сутінки вже плуталися в кущах і деревах обабіч дороги, та скоро й сам битий шлях став невиразним. Молдавські купці поцьвьохували батогами, але коней не стьобали. До темна вони вже й так сподівалися дістатися до Каушан. Раптом позаду почувся тупіт, який швидко гучнішав. З-за закруту дороги з’явилися рухомі білі цятки. Скоро вони перетворилися на верхівців.
– Яничари! – закричав їздовий останньої каруци.
Вершники швидко наближалися. Купці, зметикувавши, що втікати безглуздо, бо втечею тільки роздратували б дітей султана, їхали поволі.
Незабаром люди в білому на білих конях наздогнали купецькі упряжки. Передній, бородатий, з чалмою втричі більшою ніж голова, ревнув молдавською:
– Що везете?!
– Сіль, – відказав володар останньої каруци, щулячись від лютого погляду яничара.
Вершник вихопив шаблю, і чоловік, угледівши те, зомлів і впав у віз. А яничар, наблизившись, штрикнув вістрям один з лантухів.
– Сіль, – сказав.
А тоді звернувся до купців, які, спинивши коней, сиділи ні живі й ні мертві.
– Ви, молдавські тхори, скажете правду – житимете! Чи бачили чотирьох людей – двох чоловіків і двох жінок? На возі або верхи...
– Бачили, пане, – озвався передній їздовий. – Вони давно вже нас перегнали. На конях усі четверо.
– Двоє чоловіків і двоє жінок? – знову яничар уже не так вороже.
– Саме так, шановний...
Тим часом поплічники бороданя перевіряли, що в лантухах купців.
– Куди вони їхали? – поцікавився один з команди.
– Питали дорогу до Кишинева, – відказав той самий купець.
– На яких конях? Масть?! – нетерпляче гарикнув бородань.
– На жовтих, – почувся кволий голос їздового останнього воза, що вже опритомнів. – Троє на жовтих, один на мурому.
– Що це за люди?
– Родина турків. Чоловік, дві дружини й раб. Так сказав нам той чоловік. Він тямить по-нашому.
– Що він ще казав? – запитав яничар, знімаючи чалму і витираючи полою плаща чоло й голову.
– Питав, скільки часу їхати до Кишинева.
Яничар одяг чалму і, не мовивши й слова, стьобнув нагаєм коня. Решта – четверо – погнали за ним.
– Навіщо ти, Ювіцо, сказав неправду про коней турків? – Чорні очі чоловіка на широкому виді струмували злість. – Якщо їх зловлять, то й нас шукатимуть, аби покарати за приховання злочинців.
– Ну, мені здалися, що коні були жовті і один мурий. Мабуть, з переляку.
– Мей-мей, згубиш ти нас, Ювіцо! – подав голос їздовий сереньої каруци. – Під усіма чотирма чорні татарські коняки.
Загін яничарів, що питали дорогу на Кишинів, збентежив і налякав жителів Каушан. Десь дюжина їх стояла біля крайньої хати, у вікнах якої вже світилося, стурбовано гомоніли. Це міг бути тільки передовий загін, що його вислала турецька влада перед тим, як вирядити військо для збирання данини, яку молдавани платили несправно. І тут почувся стукіт на сухій дорозі, а тоді з темряви виринуло три упряжки. Скоро селяни впізнали земляків, які промишляли торгівлею. Довідавшись про те, що яничари розшукують якихось своїх, люди почали розходитися.
– Нехай шукають, – подав голос один з темряви. – Ми показали їм дорогу на Тигин.
– Спаси, Господи, утікачів, – прошепотів Ювіца. – Хай хто б вони були.

ВЕЛИКА ЖІНКА

Була тиха ніч. Небо нагадувало синій степ, на якому росли чорнобривці. Намет ховав те від очей, але Меланія бачила внутрішнім зором. У глибині степу виникла жінка – така ж оголена, як і вона, Меланія, а тільки велика – на все небо. Вона умлівала від кохання і здригалася від хіті. Зорі висновувалися над її головою у золотий вінець, та за мить знову опинялися на своїх одвічних місцях. Меланії здавалося, що то не вона хмеліє від Савиних любощів, а та велика небесна жінка. Меланія не ревнувала, бо то була таки вона – Меланія, і там, де в яскравому сяйві місяця яріли «чорнобривці», і тут – у наметі.
Видиво не зникало й тоді, коли вони з Савою вже лежали, охоплені дрімотою. Знеможеною була й небесна жінка. У напівсні прийшло одкровення, що зоряна жінка, яку також звали Меланія, – то велика мати, а вона, Меланія, – тільки мізерна її часточка у світі людей, яка проте відбиває всі перебіги її долі так само, як краплина морської води відбиває властивості цілого моря. Велика Меланія, як і мала, зазнала страждань, нелюдських випробувань і неволі, але не втратила любові й інстинкту самозбереження, бо якщо того не стане, то відімруть і земні клітини великого тіла, яке зветься ще народом, і яке проростає з безодні часу. Відчувши себе часточкою великої матері, Меланія побачила і шлях, пройдений нею, і нескінченну дорогу попереду...
Ззовні долинув шурхіт сухого листя, а тоді почулося кінське форкання. Сава, який уже, здавалося, спав, скочив і, як був голий, вигулькнув з намету. У небі яскраво палахкотів місяць. На галявині, біля потоку, було видно як удень. Темрява клубочилася тільки в кущах та під деревами. І тут Сава помітив постать, що рухалася з глибини лісу до потоку. Він уже був кинувся по зброю, та раптом почув глухі звуки – йшов кінь. А вів його чоловік.
– Усе гаразд, Приблудо, – долинув тихий голос Потурнака. – Коник від гурту відбився. А вдосвіта ж його ніколи буде шукати...
Петро підвів коня до інших чотирьох, прив’язав до деревини.
– Хе-хе... І як тобі ото не холодно...– знову Потурнак.
Схолодніле Савине тіло, до якого притулилася Меланія, відігнало від неї на час небесне видиво. Але вже скоро велика жінка, яка лежала знеможена від любощів, знову пройнялася хіттю. І Меланина плоть поринула у вир пристрасті. Це була друга мить щастя, кинута на терези її долі. Меланія раптом відчула, як зрушилася з місця тарілка, на якій лежало горе, і як повниться і стає важчою від добра друга тарілка терезів. Вона ще подумала, що за таку мить, як ця, варто було пройти всіма колами пекла, і знетямилась. То був стан, коли панує інстинкт, коли сутність земної жінки долучається до сутності великої матері, коли зникає час, ні – стає дорогою, на якій зупинилася велика мати, шляхом, де видно все пройдене і прийдешнє: великі поневіряння і такі ж великі свята; пологи, коли у земний світ приходять покоління здорових дітей, як і цілі покоління викиднів – ослаблених і недолугих; лихі часи, коли діти знищують одне одного. У мить знетямлення Меланія знову пройшла увесь шлях у неволю, а тільки «білий» ясир, у якому вона йшла, обернувся на одну велику жіночу постать, тулуб і голова якої губилися десь високо-високо. А гнала її також велика жінка – дужа й затята. Меланія не завважувала жодного вершника, лише відчувала чужий дух, яким сходила велика чужинка, і страх перед нею... Заколивалося видіння, Меланія знову стала часточкою великої жінки, яка здригалася від оргазму, – нею просто трусило.
– Меланіє, що з тобою? Отямся! – долинув стурбований Савин голос.
Розплющила очі. Враз зникло безмежжя, вона лежала нерухомо, немов скута корчами. Та по миті корчі відпустило.
– Саво, я божеволію, – сказала пошепки.
– Сонечко, я також... Від щастя.
– Ні, справді. Зі мною щось коїться. То, було, чоловік якийсь у сни приходив. Тепер ось я немовби побувала в іншому світі.
– Ага, ти на час ніби здерев’яніла, – сказав Сава. – Я вже був злякався... А який чоловік тобі снився?
– Певніше сказати, приходив у сни, немов наяву. Не казав нічого, а тільки дивився. Але погляд у нього був нелюдський.
– А на плечі в нього крук сидів? – спитав Сава.
– О, Боже, а ти звідки знаєш?! – здригнулася Меланія.
– Чоловіка того Оникієм звати. Оникій Колодуба. Він тебе відшукав аж у Сінопі. По сліду горя твого.
– Але ж то нечиста сила! – зойкнула Меланія.
– Не знаю... Але мені напевне відомо, що людям від нього лиха немає. Йому дано таке, чого не дано нікому, – бачити минуле й майбутнє, бувати в кількох місцях одночасно. Характерник він.
– Ти кажеш, лиха немає. Але ж я стала причинною після його відвідин.
– Ти не стала причинною. То нещастя твоє в тобі вирує. Мине час – і від нього тільки спомин залишиться.
– Саво, ти якось дивно говориш. Я не пам’ятаю тебе таким.
– Яким?
– Ну, ти немовби літня людина.
– Сонечно, вік людини справді вимірюється прожитими літами. Але буває, коли чоловік за два-три місяці переживе таке, чого іншому за все життя не звідати. Я зазнав і неволі, й поневірянь; бачив нелюдську жорстокість і безодню гріхопадіння. Це навчило мене зважати на головне і не помічати другорядного. Головне – життя, воля й любов до тебе – усе вкупі, бо без жодного з цих трьох і два інші позбавлені сенсу ... Ти сказала, що побувала в іншому світі. Що ти там побачила?
Меланія довго не озивалася, та нарешті мовила:
– Я не можу всього сказати... Скажу, що була великою жінкою, ні – часточкою жінки-велетня, яка займала все небо. Я була однією з міріад земних жінок, які живуть життям тієї великої жінки. Саво, існує стільки ж великих жінок, скільки й племен на землі. Чим дужіша велика небесна жінка, тим міцніше її земне плем’я. На жаль, наша велика мати ослаблена.
– Тепер моя черга дивуватися, – сказав Сава. – А що ти ще там бачила?
– Не скажу – соромно. Але знаю, що ту небесну жінку живлять діти її земні. Як їх стає менше, то й вона слабшає. Якщо їх у неволю ведуть, то й частку її забирають. Коли діти її земні мовами чужими балакають, не розуміють одне одного, то й вона знетямлюється, а буває й причинною стає. Тоді чужинка приходить на нашу землю... Там, де великі жінки, час зовсім інший.
– Це що, день, тиждень, місяць, рік – все інше?
– Ну, мірило там інше. Так, якщо у земної жінки місячні тривають раз на місяць, то у великої – дев’ятсот років. Через кожних дев’ятсот років з неї погана кров виходить. У земному світі це означене великими кровопролиттями. Гине значна частина племені.
– Якогось одного чи всього світу?
– Та у всьому світі. Але хворіють великі по-різному, залежно від темпераменту. Найгостріше переносять недугу південки.
– А зараз вони що, на місячне слабують? Стільки-бо крові ллється!
– Ні, любий, великі жінки зараз мають в утробі. Коли розродяться, то то вже буде нове людство. Вони це знають і тепер ось виборюють для свого майбутнього потомства якомога більше простору під сонцем, неволячи, а то й просто знищуючи слабших великих жінок.
– Ти й справді з Оникієм зналася... – мовив Сава. – Слова твої дивні.
– Я ж казала – божеволію....
– Не схоже на божевілля. Це якесь одкровення. Слухай, таж люди народжуються щомиті.
– Справді. Народжуються весь час. А от нове людство приходить у земний світ дуже рідко. З’являться цілі покоління не схожих на нас теперішніх. Ну, подобою такі ж будуть, а от душею, сутністю людською інші.
– Гірші?
– Не гірші й не кращі. Інші.
– І коли те станеться?
– Не відаю. Знаю тільки, що великі жінки запліднені. Діти їхні, що з’являться на світ, ставши дорослими, поведуть війну з тими, хто народився до великих пологів, і знищать їх. Проллється стільки крові, скільки ще ніколи доти не проливалося в земному світі. Велика мати наша по тому заслабне, німою стане на кілька поколінь.
– У які роки те станеться? – запитав Сава.
– Не скажу, в які роки… Дванадцять поколінь мине, коли прийде велике лихо.– Меланія говорила тихо й невиразно, голос її долинав немовби зі сновидіння.
– І не можна буде уникнути того?
– Ні. Накреслено так.
– А потім, після лиха великого?..
Меланія на відповіла. Вона вже зовсім увійшла в сон.

Чоловік і жінка, що випасали в березі отару овець, насторожились, угледівши чотирьох вершників на гривастих конях, що виїхали з лісу. Та завваживши, що двоє з них жінки, заспокоїлись. Поряд з одним із вершників ішов на поводі нав’ючений кінь. Вершники зупинились, і один, скинувши смушкову шапку, погукав молдавською:
– Буна дзіва, земляки! Нехай Господь примножить ваше стадо!
– Буна... – відгукнулося від річки. – Хай і з вами буде Бог!
– Чи не підкажете, де нам перебратися на ту сторону?
Чоловік на березі подумав, а тоді відказав:
– Улітку можна було б і тут – уплав. А зараз вода ось-ось вкриється кригою.... Ідіть берегом. За кілька верст пором. Якщо ж його вже там немає, то доведеться йти до самого Тигина, а це далеко.
– Дякую, друже. Чи не продаси нам чотири вівці?
Пастух перемовився з жінкою, а тоді сказав:
– Ходи сюди, побалакаємо.
Вершник зліз з коня і подався через отару до берега. Довго про щось балакав з власником, а тоді дістав капшук і відлічив гроші.
– Петре, нащо нам аж чотири вівці? – поцікавився Сава.
– Неправильно питаєш. Треба запитати: чого тільки чотири? Нас четверо. Мандри правитимемо три-чотири тижні. Що їстимеш у дорозі? Попереду на багато верст безлюдна пустиня – ні села, ні хутірця. Правда, можна вполювати сарну чи зайця. А можна й не вполювати... Отже, тягни, Саво, найгладкіших овечок з отари. Хазяїн дозволив вибирати. До речі, то гагаузи... Ну, поміж собою по-гагаузькому балакали. Нас вони мають за втікачів.
– Ти що, тямиш по-їхньому?!
– Я знаю турецьку. А в них мови схожі...
– Звідки вони взяли, що ми втікачі? Хіба по нас видно?
– Молдавани завжди бунтують проти турків, а ті завжди когось із них ловлять. Чим-бо поясниш, що ми в зиму на той берег зібралися, як не втечею від чогось страшнішого, ніж морозна пустиня?
Потурнак витяг із сакви линви, якими намети напинали, і заходився прив’язувати овець в кінці сідел. Сава допомагав.
– Вони мусульмани? – запитав він.
– Православні. Через те їх турки й не люблять.

Від переправи залишилися поміст і вкопаний стовп. Ні порома, ні линви, яка з’єднувала б зі стовпом на протилежному березі, не було. Натомість на піску й пожухлому очереті виднівся слід човна, якого витягували на сухе, й глибокі сліди коліс. Угледівши те, Потурнак спохмурнів.
– Авжеж, – озвався він. – За тиждень-другий на той бік можна буде перейти й по кризі. Ось поромник і вивіз своє майно.
– А хіба до Тягина так уже й далеко? – спитав Сава.
– Далеко. Але річ не в тім. Вівчар сказав, що там турецька залога. Не займають тільки пастухів з отарами, бо зрештою товар опиняється на базарі в Акермані і в коморах яничарського гарнізону. Всіх інших обшукують. Маю підозру, що переслідувачі з фортеці вже там.
Приблуда завважив, що з лиця Потурнака, котрий вдивлявся в протилежний берег, зник вираз просвітління, який угадувався весь час, поки він їхав поруч з Наталкою. Очі його невідривно дивилися в сірувато-жовтий безкрай, на якому не було ні деревця, ні куща – сама тільки суха трава. Він довго видивлявся, ніби там блукало його щастя. Та раптом розвернув коня в бік лісу.
– Гайда звідси, – сказав.
Якийсь час вони їхали дорогою, що вела від порома. За півверсти Потурнак спинив коня і велів Саві з дівчатами заглибитися в ліс. Тоді передав Наталці повід від нав’юченого коня і чвалом поскакав лісовою дорогою.
За три версти від річки дорога роздвоїлася, і Петро повернув жеребця праворуч, по сліду коліс. Скоро він опинився на околиці невеликого села, хати й кошари якого ховалися за високими, викладеними з вапняку мурами. Біля крайньої стояла велика гарба з двома човнами, дошками, жердинами й линвою. Петро постукав руків’ям канчука по дошці. Враз завалував собака. По хвилі рипнула хвіртка і з’явилася смаглява молодиця. Угледівши чужого, вона враз сховалася.
На обличчі чоловіка, який вийшов їй на зміну, вгадувалася погано прихована тривога. Петро привітався, показав на віз.
– Твоє майно?– запитав.
Чоловік кивнув.
– Мені й моїм людям треба на той берег.
Господар виявився украй небалакучим. Він розвів руками, мовляв, та все ж уже розібране, а тоді сказав:
– Тигин...
– До Тигина день їхати. А нам треба зараз.
Чоловік знову розвів руками. Темно-оливкове обличчя виказувало в ньому гагауза. Йому було років двадцять. Срібна монета, що її показав Петро, справила на нього враження. Він сказав:
– Бадя...– і зник за хвірткою.
Бадя, або старший брат, виявився не з полохливих; з молодшим його поєднувало тільки небагатослів’я.
– Скільки? – запитав він.
Почувши відповідь, простягнув руку.
– Ні. На тому березі, – сказав Петро.
Бадя сказав фразу на суміші молдавської й гагаузької, яку можна було зрозуміти так: «А яка гарантія, що ти і твої люди мене не одурите?»
– Гаразд, – мовив Петро, розстібаючи кожуха і дістаючи з-за паса гаманець. – Лови.
Чоловік монети не впіймав, бо затримав погляд на двох пістолях і руків’ї стилета, інкрустованому коштовностями, що стирчали з-за паса прибульця... Піднявши срібняк, він довго розглядав його, навіть попробував на зуб, а тоді сказав:
– Завтра, зранку.
– Сьогодні. Зараз, – сказав Петро, не запинаючи кожуха. По миті додав: – Запрягай.
Бадя мить повагався, а тоді погукав:
– Діордію, виводь коней.

Сава стояв за кущем, листя якого геть обсипалося, стежив за дорогою. За кілька кроків, у гущавині перемовлялися Меланія з Наталкою, чулося, як коні жують овес. Підійшла Меланія, принесла шматок коржа з в’яленою бараниною.
– Коли там ще Петро з’явиться... Перекуси, любий, – мовила.
– Поромника, мабуть, шукає, – сказав Сава. – Меланіє, а отой чоловік з чорним птахом, що у сни твої приходить... Він тобі ніяких знаків не подавав?
– Ні. Останнім часом...
– Ти оповідала вночі, що знаєш, коли нове людство прийде у світ. Ну, через двана¬дцять поколінь. А ближче, десь на місяць-другий, ти не можеш передбачати?
– Я нічого такого не казала, – здивувалася Меланія. – Казала тільки про велику жінку, яка мені привиділася, – зовсім голу, на все небо. І що з нею діялося те ж саме, що й зі мною. Вона умлівала від щастя й пестощів. Твоїх пестощів, любий...
Сава подивився здивовано. Він добре пам’ятав одкровення про місячні, про пологи великих жінок і нове людство. Як і те, що Меланія промовляла немовби з іншого світу. «Господи, Батьку Небесний, не дай Меланії стати такою, яким є Оникій Колодуба! Прокляття то на людину».
Раптом до шереху гілок у верховітті, до хрупання вівса на зубах у коней долучилися ледь чутні звуки. По хвилі можна було вже розпізнати тупіт копит і стукіт коліс. Сава кинувся до коней, які вже добирали овес із сухого листя, повставляв в роти мундштуки від вуздечок, перевірив, чи добре прив’язані овечки ззаду сідел. Тоді знову причаївся за кущем. Звуки гучнішали, скоро на лісовій дорозі з’явилася гарба з двома чоловіками, запряжена парою вороних. Слідом їхав Потурнак. Драбини гарби були доверху заповнені.

Коли дошки були вже закріплені на човнах, старший брат – бадя – подивився у протилежний берег, на схід, сказав Потурнакові:
– Ти добре подумав, вирушаючи туди? А то б міг у нас зазимувати. А вже з теплом...
Петро мить повагався, а тоді відказав:
– Дякую, друже... Твій пліт усіх витримає чи за два рази перевезеш?
– Та всіх. Тільки коней тримайте вкупі.
– Петре, про що ви балакали? – запитав Сава.
– Зазимувати радить, – відказав Потурнак.
Коли коней звели з плоту на протилежному березі, Потурнак звернувся до старшого з поромників:
– Бадьо, ви з братом добру пам’ять маєте?
Той подивився здивовано. Тим часом Петро сягнув рукою в кишеню і витяг таку саму срібну монету.
– Я до того, чи оця монета допоможе вам забути сьогоднішню подію. Ну, нікого ви не перевозили... Порома на річку не доправляли...
Бадя окинув поглядом чотирьох вершників. Це були дві сім’ї молдаван, про що свідчили постоли, кожушки та смушкові шапки на чоловіках і великі шерстяні хустки на жінках, які укутували всю постать.
– Діордію, – мовив він, – хіби ми сьогодні когось переправляли?
Спостерігаючи, як поромники підганяють пліт до свого берега, орудуючи довгими жердинами, Сава спитав тихо:
– Петре, а чого вони радили зазимувати? Така вже небезпечна дорога стелиться?
– Небезпечна, – так само тихо, щоб не почули дівчата, відказав Потурнак. – Найперша небезпека – ось-ось ударить холод. А друга та, що ми перетинатимемо Кучминський і Чорний шляхи. Цими шляхами орда по невільників ходить. Моли Бога, аби дні похмурими видалися. Нас тоді важко буде помітити у сірому одноманітті.
– А куди нам іти, ти хоч знаєш?
– Авжеж. По сонцю. Якщо йтимемо на схід з невеликим збоченням до півночі, то зрештою опинимося на Січі. Якщо ж візьмемо північніше, то вийдемо до Оріль-річки чи до Самари. Десь там і гнізда собі зів’ємо, і пташенят виведемо... Адже виведемо, Приблудо?
– Виведемо, виведемо, – відказав Сава.
Петро підсадив на коня Наталку, затим сам скочив у сідло, але не рушив з місця, дивився на поромників, які розбирали пліт. Коли вже все було повантажене на гарбу, він погукав молдавською:
– Бадьо, який сьогодні день?
– Субота, перший день зими, – відказав той і смикнув за віжки. – В’йо, вороні!
– Бачиш, зима вже, – звернувся Петро до Наталки, – а береговиною ще пахне, як у нас на Дніпрі. – Він повернув коня, взяв у Наталки повід від нав’юченого і підтюпцем поскакав на схід.

26 Мерин – вихолощений кінь.
*(тут і далі) Взято з автентичних джерел.
27 Буздиган – важка металева булава.
28 Константинополь – столиця Візантії; після завоювання турками стала називатися Стамбулом.
29 Опричники Івана Грозного возили на луках сідел песячі голови як символ собачої відданості цареві.
30 Туреччина вела військові дії проти п’яти християнських королів, яких на війну надихав Папа Римський.
31 Золотий Ріг – бухта в південно-західній частині протоки Босфор, біля виходу в Мармурове море. На обох берегах Золотого Рогу розміщена європейська частина Стамбула.
32 Постригтись – стати ченцем.
33 Р. Урньє (Фурньє) – француз – ченець-єзуїт, який, на той час перебуваючи в Стамбулі, на власні очі бачив підводного човна запорожців.
34 Падишах чок яша! – Живи довго, падишаху!
35 Кемет – молитва.
36 Румелі – фортеця на Босфорі.
37 Імам – вища духовна особа.
38 Білий козак – новачок.
39 Чауш – урядовець, якого падишах посилав з грамотою до інших країн.

До змісту журналу №3-4, 2006 р.