журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.

ВОЛОДИМИР ПАЛЬЦУН

ЮВІЛЕЙНА ГОДИНА ЖИТТЯ

НОВЕЛА

Того вечора Дарина Іванівна вклалася в ліжко значно пізніше, ніж завжди. Десь аж опівночі. Зрештою, і раніше напередодні своїх уродин вона лягала спати, коли вже скрізь згасали вогні. Але тоді була інакша причина – треба було наготувати на святковий стіл, нічого і ні про кого не забути. Чоловікам, приміром, дуже смакував її горіховий торт. З ним було найбільше клопотів. Жінки хвалили різні салати. Свекор над усе ставив печеню з баранячого сідла. А діти... Звісно, що вони люблять – солодощі. Їй же самій подобався тертий сир, приправлений часничком... Дарина Іванівна, сидячи у фотелі, закрила очі і відкинула пасмо волосся, що лоскотало надбрів’я. «Так, – мислилось їй, – втомливі, але чудові були клопоти. А нині ось знову не сплю. А причина не та. Її, причини, взагалі нема. Просто ностальгія, спогади зниклих часів. Душа зітхає і проситься у минуле». Пригадалися прочитані недавно в книжечці слобожанського поета Василя Шукайла зворушливі рядки:

Як мало у житті прожито днів,
як смутку й горя випито багато,
а як душі шалено праглось див,
а як їй свято вірилось у свято!

«Либонь, і він мав такий ювілей, як оце я, – подумала Дарина Іванівна. – Дивно, я так важко заучувала вірші, а цей відразу – як свою власну думку запам’ятала... Але сиру з часником я собі все-таки змайструю».
Вона підвелася і пішла на кухню. Невдовзі звідти почали долинати спокусливі пахощі її улюбленої, такої простої, якщо порівнювати із застільними леґумінами, страви. Дивно, та ця кулінарна дрібничка повернула спокій, неначе й не було гірких роздумів. І, ніби як двадцять літ тому, вона, втомлена, але з почуттям виконаного щасливого обов’язку, іде до ліжка. Аби добре виспатися, щоб не було темних підків під очима і не згас рум’янець, – гості, особливо жінки, завтра будуть розглядати, придивлятися до її обличчя, одягу. Треба! Довкола чулися збуджені голоси, вибухали загальні реготи. Вона не знала чому, але була майже впевнена, що то дотепник Андрій частує товариство якимись своїми бувальщинами. Цікаво, що саме його пригоди такі веселі, ніби він живе в іншому, ніж усі, світі. Колись вона запитала його про це, і він підтвердив: так, він живе в іншому світі. І додав, що всі люди живуть у різних світах. Даремно фантасти силкуються відтворити у своїх друкованих мареннях світ іншого виміру, мовляв, є й другий, окрім нашого, світ. Ні, він не другий, а інший, і в кожного свій. Хай вони їх порахують! І близькі, і ті, що існують дуже далеко один від одного.
Її світ був, мабуть, не близький до Андрієвого. Вона вийшла заміж не за нього, хоч знала, що він її кохає. Хтозна, може побоялася бути його веселою пригодою? Тепер не згадаєш. Мабуть, він не був таким затишним...
Раптом голоси вмовкли і в нічим не розведеній тиші почувся дзвінок телефону. «Навіщо він? Так було добре у сні», – пробудилася Дарина Іванівна. – Мабуть, хтось, як завжди, помилився. І коли? – вона ввімкнула світло і поглянула на годинника. – Аякже, о п’ятій ранку!»
– Дарино, це ти? – почувся знайомий голос. – Вибач, що дзвоню так рано, але мушу. А що, як першою привітає жінка, а не чоловік? Я ж тобі добра зичу. Признайся, жінки ще не вітали? Бо все піде шкереберть. «Це Андрій. Боже, який же він гарний хлопець», – снувалося в думці Дарини Іванівни. У неї навіть очі зволожились. А Андрій, дотепник Андрій, життя якого складалося з веселих пригод, як колись, намагався передати їй свою радість. А закінчив останнім рядком давньої повоєнної, по Другій світовій, пісні: «Й знов для нас засяють небеса». Вона щось відповідала, дякувала, аж поки на другому кінці дроту клацнула покладена слухавка. Її дуже тішило те, що Андрій не забув її, не загубив у пам’яті дня її народження. Яка вона рада за нього – відомий інженер, про якого свого часу писали газети, винахідник і конструктор нової техніки на флагмані вітчизняної індустрії. «І душа товариства», – пошепки додала вона.
Сон не повертався. Дарина Іванівна лежала й дивилася у темряву. Але за якихось двадцять хвилин знову озвався телефон. Дзвонив Дмитро. Вона знала, що він, заслужений вчитель, живе десь на Поліссі, має сім’ю. За нього вийшла її студентська подруга, а тепер овдовів. Колись він був статним, вродливим, високочолим парубком, якого юність не хотіла покидати навіть за тридцять літ. Лагідний, світлоокий, він, мабуть, був схожий на молодого Сковороду. «Мабуть», бо хто ж описав у такі роки мандрівного сіяча розумного слова? Але Дмитра світ вловив, а Григорія Савича – ні.
У голосі вчителя бриніла ласка, яка чомусь у Дарини Іванівни викликала співчуття. Ніби він, а не вона, сидить отут один у чотирьох стінах і приймає вітання з ювілеєм, який швидше сумна дата, ніж причина для веселощів. Згадали знайомих, побажали здоров’я. «Він, правда, може сумувати через те, що мені сумно. Дмитро, Дмитро, ти завжди вгадував мій настрій, як би його не ховала. Тонка душа в тебе і велике серце. Недарма тебе діти люблять...»
Десь по шостій, коли Дарина Іванівна задрімала, знову задзвенів телефон. Дзвонив Віктор, майор, колега її небіжчика-чоловіка. Він був значно молодший за них, і вона давно зауважила, що не завжди знав, як говорити зі старшими. Шанобливість і навіть послушність у нього мережились із задерикуватістю, а то й з якоюсь хлопчачою невихованістю. Це, може, пояснювалось тим, що він працював у міліції, де світські розмови здавалися вигадкою з кіношних серіалів.
– Дякую, Вікторе, дякую за добрі слова. Але чогось усі сьогодні мене вітають на світанку… Хто всі? Мої старі знайомі і друзі. Хто вони, питаєте? Один – ветеран-винахідник, другий – заслужений працівник народної освіти...
– Усе зрозуміло, – повеселішав майор. – Я дзвоню так рано, бо в мене закінчується чергування, а ваші друзі, закладаю голову, швидше за все працюють «нічними директорами». Той сторожем у магазині, той ночами сидить на телефоні в якомусь офісі. Ось вони, щоб дешевше було, і скористалися «на халяву» службовими телефонами.
– Та вони ж інтелектуали, їм рівних пошукати треба, – з ноткою гніву заперечила Дарина Іванівна.
– От, от. На ті роботи тепер інших не беруть. Вони ж вашого віку? О, вибачте. Я, здається, змолов дурницю. Ще і ще раз бажаю здоров’я й усіляких успіхів! «Невже цей когут має рацію? Невже і справді вони – сторожі? – з гіркотою думала Дарина Іванівна, ладна в цю мить розплакатися. – А які ж вони були...» І вона заридала. Тихо, як осінній дощ. І так, як краплі об підвіконня, інколи чулися її схлипування. Знову дзвенів телефон, та вона не хотіла до нього підходити. Але таки втерла очі і взяла слухавку. Дзвонив десь із Чикаго Ігор. Колись, як помер чоловік, він хотів розлучитися зі своєю Тонею і жити з нею. Але вона відмовила. «Не множ помилок», – сказала йому холодно. За якийсь час довідалася, що він виїхав з Тонею в Америку. Написав кілька листів, дзвонив і скаржився на долю. І ось знову чує його голос.
– Може, і ти там працюєш нічним сторожем, що так рано дзвониш? – глухим голосом відповіла на вітання Дарина Іванівна.
– Та ти що! У нас зараз вечір. Я сиджу в ресторані і від твого імені пригощаю земляків. Ми, Дарцю, разом з ними працюємо на будові. Зі своїми людьми на чужині легше жити...
Втомлена безсонною ніччю, пригнічена й зболена почутим і домисленим, вона всілася в затишному фотелі і спостерігала, як за вікнами народжувався день її свята. Колись такої ж пори вона прийшла на світ. І він, цей світ, щойно розмовляв з нею. Але його вже немає біля неї. Він звучав, як записаний на плівку. Як ілюзія касетних голосів і старих фільмів. Як спогад про літо на санях, що скриплять білими дорогами на білих порошах, у яких холонуть гнізда птахів... Подзвонив син з маршрутного таксі:
– Я зараз на Зеленій. Їду на роботу. Ми всією сім’єю прийдемо сьогодні до тебе на уродини. Чи буде горіховий торт?
Вона усміхнулася і погладила рукою телефон. «Дивно, – подумалось, – чого це мій брат носиться з афоризмом, що дітей треба любити не за те, що вони нас женуть у гріб, а за те, що вони нас поховають? Ні, не все біло на білому світі. Он діти на зелених вулицях. І любимо ми їх за це».

Львів

До змісту журналу №3-4, 2006 р.