журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.

КРАСНОЩОК ЮРІЙ.
Полювання на красунь, або Агент у спідниці.
Документальний детектив.

Закінчення

ТАЄМНИЦЯ КРЕМЛЯ

Великий театр у Москві сяяв вогнями люстр та барельєфною позолотою балконів бельетажу. Чувся приглушений гамір партеру, що поступово наповнювався шанувальниками опери. Пілікав і бринькав в оркестровій ямі симфонічний оркестр, готуючись до спектаклю. Урядова і службові ложі театру порожньо дивилися своїми ніби сліпими очима на партер. Та раптом, ніби за командою, темні «очі» театру ожили – і партійно-радянська аристократія почала наповнювати театральне «лоно» життям…
У Великому театрі на спектаклях я бував і раніше, але цього разу мене запросила до театру дружина мого московського начальника. На той час я працював начальником управління Держкомвидаву УРСР, який підпорядковувався Держкомвидаву СРСР.
Якось так вийшло, що я заприятелював зі своїм московським колегою. Колишній секретар Красноярського обкому партії став начальником головного управління всесоюзного Держкомвидаву. Можливо, тому, що в його крові був якийсь домішок українця, він дуже прихильно ставився до мене – представника республіканської периферії. На балет «Жизель», який ставили того вечора у Великому театрі, я й потрапив зі своїм начальником та його дружиною Тетяною Миколаївною.
Раптом театральний гамір затих, і глядачі повернули голови до урядових лож, куди зайшло кілька людей. Першими зайшли і сіли старий чоловік та огрядна літня жінка, поруч з нею – молода, чимось схожа на американську кінозірку Мерилін Монро. Я повернув голову до дружини мого начальника, яка сиділа ліворуч від мене, і тихо спитав:
– Тетяно Миколаївно, те, що це Громико, я зрозумів. Стара жінка – це, мабуть, його дружина. А хто ця молода вродлива жінка?
– Це дружина майбутнього міністра іноземних справ… – відповіла вона. – Побачивши, що я не зрозумів її жарту, тихо додала: – Це Леонтина Шевченко, дружина заступника Генерального секретаря ООН Аркадія Шевченка…
І я закивав головою на знак того, що все зрозумів, бо хто тоді не знав соратника Леоніда Брежнєва і його правої «закордонної руки» Андрія Громико…
Тоді я не думав, що життя журналіста приведе мене до таємниць і трагедії цієї сім’ї…
Про зраду і втечу Аркадія Шевченка до американців написано чимало як у радянській, так і в іноземній пресі, але в цій історії є багато білих плям, які ще довго не будуть розтаємничені. До цього часу так і залишилися без відповіді запитання: чому Аркадій Шевченко втік на Захід? Як завербувала американська розвідка такого високого радянського дипломатичного чиновника? Чому наклала на себе руки його дружина – та сама жінка, яку за кілька років до її смерті я побачив в урядовій ложі Великого театру?
Аркадій Миколайович Шевченко – радник Громико, Надзвичайний і Повноважний Посол СРСР і заступник Генерального секретаря ООН, у 1978 році в Нью-Йорку попросив політичного притулку. За інформацією, що надійшла з конфіденційних джерел, Брежнєв, роздратований цією зрадою, висунув вимогу президентові Сполучених Штатів Картеру видати втікача радянським органам, а в разі відмови погрожував зірвати міждержавні переговори з обмеження стратегічних озброєнь.
На бік ворога за всю історію існування СРСР ще жодного разу не переходив такий високопоставлений дипломат. Але Картер не піддався тиску, і невдовзі він сам зірве всесвітню Олімпіаду в Москві 1980 року. Уся радянська розвідка «стояла на вухах», аби якось викрасти або знищити Шевченка. Цей дипломат знав так багато таємниць Кремля, що став для нього загрозою номер один. У жовтні 1978 року Верховний суд СРСР заочно засудив А. М. Шевченка до смертної кари «за зраду Батьківщини».
«ЦРУ хотіло, – розповідав пізніше радянський дипломат одному з кореспондентів, – щоб я змінив зовнішність і прізвище й замешкав де-небудь тихо на фермі в Техасі. Але не для того я пішов на такий крок, щоб тихо трухлявіти де-небудь. Із самого початку перебування в Америці я не став ховатися, а, навпаки, відкрито замешкав у Вашингтоні й почав працювати…»
З досьє КДБ. Аркадій Миколайович Шевченко народився 1930 року в простій українській робітничій сім’ї. Амбітний юнак, який мав нахил до вивчення іноземних мов, з високою ерудицією, вступає до МГІМО – Московського державного інституту міжнародних відносин. Це було велике досягнення для юнака з простої сім’ї, та ще й українця – бо до цього навчального закладу приймали в більшості дітей з елітних сімей Радянського Союзу (партійних, державних керівників та дипломатів). Закінчивши цей інститут з відзнакою, він вступає до аспірантури. До Міністерства іноземних справ його беруть у 1956 році перекладачем. Затим він стає третім секретарем, а потім другим і першим. Його помітили, і він стає радником спочатку у Федоренка, а пізніше у Малика (радянських представників в ООН). Пізніше працює послом у Женеві та Нью-Йорку. У 1970 – 1973 роках Шевченко – радник міністра іноземних справ А. А. Громико. У 43 роки А. Шевченко став послом – наймолодшим за всю історію радянської дипломатії. 1970 року політбюро ЦК КПРС затверджує його на посаді заступника Генерального секретаря ООН.
Зі спогадів його співробітників, друзів, знайомих та орієнтації КДБ про сімейне життя заступника Генсека ООН Аркадія Шевченка.
…Аркадій зустрів Ліну на вечірці. Висока, ефектна студентка Московського інституту іноземних мов справила приємне враження на молодого аспіранта.
Чудова партнерка в танцях, вона мала досить привабливий вигляд і трохи схожа була на кінозірку Мерилін Монро, фільми з якою частенько тоді з’являлися на радянському кіноекрані. Ліна була тільки дещо худорлявіша. Розумна, енергійна, амбітна, вона одразу причарувала молодого дипломата. Невдовзі вони одружилися. У 1952 році в них народився син Геннадій, через десять років – дочка Аня. Леонтина залишила інститут і більше ніколи не працювала, займаючись тільки сім’єю.
Мати Аркадія допомогти молодій сім’ї була неспроможна, а батько Аркадія помер 1949 року, коли той був ще студентом. Тому всі побутові клопоти лягли на плечі Ліниної матері Ганни Ксаверівни. Це була енергійна і ділова жінка. У 30-х роках вона працювала в ресторані, потім у системі воєнторгу й після перемоги над фашистською Німеччиною опинилася разом з радянськими військами в окупованій східній зоні. Потім багато років завідувала продовольчим магазином у центрі Москви, мала великі зв’язки в різних високих колах. Після війни за дефіцитне продовольство можна було зробити все. Коли чоловік помер, її донька Ліночка стала для неї світлом у віконечку. Мати йшла на все, аби її донечка не відмовляла собі ні в чому і нічим не відрізнялася від дітей московської партійної аристократії.
Зрозуміло, що партійні, державні і кедебістські органи при подачі пропагандистських матеріалів про сенсаційну втечу високого радянського дипломата намагалися виставити її як втечу не з політичних мотивів, а з причин аморальності втікача – розбещеної особи, яка заплуталася у власних справах, ставши п’яницею й запроданцем. Це була система радянської влади – порочити своїх політичних опонентів і обливати їх брудом.
Ось іще один зразок брудної брехні радянської пропаганди: «Зять Ганні Ксаверівні одразу припав по душі. З нього, як і з дочки, вона здувала пилинки. Той до тещі ставився з великою повагою. Ще б пак: вона була для них усім – і нянькою, й куховаркою. І поки Аркадій не закінчив МДІМО й аспірантури, дочка й чоловік жили за її кошт – розкошуючи». Бо хто із студентів у 50-ті роки, мовляв, міг наймати квартиру й дачу на літо?
Узявши цей момент з життя втікача, кедебістські пропагандисти навмисне замовчали ту обставину, що Аркадій Шевченко – обдарована людина – писав статті, друкувався в пресі і заробляв собі гонорари, за які міг утримувати окрему кімнату, яка йому була вкрай потрібна як аспірантові такого важкого й престижного інституту. До того ж ці дослідники «забули», що Аркадій Шевченко професійно знав англійську мову, робив переклади, був репетитором з англійської мови дітей московської еліти. Даючи характеристику Шевченкові як фахівцеві, вони не могли обійти такого моменту, як виняткові здібності втікача, чим суперечать самі ж собі: «У 1956 році, коли Шевченко працював у МЗС, всі співробітники міністерства поділялися на тих, хто «вколював», і на тих, хто їздив представляти країну. До першої категорії потрапляли завдяки здібностям, до другої – ті, хто мав партійні та державні зв’язки. Як, то кажуть «волохату» руку». І далі пишуть: «Аркадій належав до першої. Завдяки своїм розумовим здібностям, надзвичайній працездатності, діловій хватці, вмінню подавати себе він зробив блискучу кар’єру…».
І тут його біографи з КДБ, не розкривши всієї глибини людської драми, підсовують ще один компромат, використавши для цього Аркадієву дружину, і ставлять усе з ніг на голову. Він зробив собі кар’єру не без допомоги Ліни, пишуть вони, – Шевченко забув згадати у своїй книзі про те, що його дружина використовувала найменшу можливість посприяти просуванню свого чоловіка по службі: заводила дружбу з дружинами високопосадових чиновників МЗС, робила їм різні послуги, дарувала їм дорогоцінності. Дарунки високим опікунам – це було зазвичай у міністерстві. Шевченко одержував невелику платню, тому слід розуміти, що придбання дарунків фінансувала його теща…
Автор цієї книжки з особистого досвіду знає, що вся партійно-державна Москва жила на дарунках: їх везли і з союзних республік, і з-за кордону. Зрозуміло, що сім’ю Леоніда Брежнєва взагалі завалювали дорогоцінностями й валютою. Зятя Брежнєва за хабарництво згодом навіть посадили до в’язниці. Отже, сім’я Шевченка жила за тими законами, які встановлювала вища еліта Кремля. І закидати Ліні в тому, що вона сприяла дипломатичній кар’єрі чоловіка, абсурдно.
І далі вони пишуть: «Гроші у Ганни Ксаверівни водилися. Одні вважали, що вона отримала великий спадок, інші – що її капітал виник за рахунок «усушок» та «утрусок» у магазині. Хоча у неї на початку 60-х років, – суперечать вони самі собі, – була велика нестача, для погашення якої Аркадію довелося терміново брати борг у своїх друзів…».
Отже, радянська пропаганда цю втечу намагалася своєму читачеві піднести як зраду морально звироднілого дипломата. А його дружину виставити як якусь пронозливу авантюристку, яка причаровувала дружин високопосадових дипломатів МЗС, аби пробити дорогу своєму чоловікові. Але вони забули, що завдяки своїм розумовим здібностям він у 1970 році став радником А. А. Громико – всесильного міністра закордонних справ СРСР, члена президії ЦК КПРС, одного з фаворитів Леоніда Брежнєва. Громико був одним з тих, хто організував заколот проти Микити Хрущова, привівши до влади авантюриста Леоніда Брежнєва, який царював у Москві близько двох десятків років.
Другим таким фаворитом був Суслов – ідеологіч-ний «кардинал» ЦК.
Отже, хоч як би там Шевченка обпльовували, всі вимушені визнати, що в 43 роки він став послом СРСР, якого визнав дипломатичний світ усієї планети.
Можливо, що Шевченкові й посміхнулася доля. У 1963 році після того, як змовники на чолі з Брежнєвим скинули генсека Хрущова, їм довелося оперативно замінювати дипломатичні кадри, які були лояльні до Микити Хрущова і яких не слід було випускати за кордон. З’явилися вакансії, і це також сприяло швидкому проходженню Шевченка по шаблях радянської дипломатії. Громико були потрібні нові довірені люди.
Автори кадебістських вигадок чомусь політичну ситуацію в країні обминають і все підтасовують під «аморальну битовуху». Вони пишуть:
«…З 1963 року в закордонні відрядження разом з Аркадієм виїжджають Ліна і їхня дочка Аня. Син у цей час навчався в Москві в тому ж МДІМО і перебував під наглядом бабці. Приїжджав до США тільки на час канікул. Ставши дружиною посла, Ліна не загордилася. В Нью-Йорку вона, як і інші дружини дипломатів, бігала по дешевих магазинах, скуповувала різне ганчір’я для перепродажу в Москві. Заприятелювавши з деякими співробітниками місії радянського представництва в ООН, вона влаштовувала для них вечірки, відвідування кіно, прогулянки. Чуйна і щедра, вона завжди у всьому намагалася людям допомогти. З кожного відрядження везла подарунки для друзів і знайомих. Одержавши від матері посилку, запрошувала до себе всіх підряд на чорну ікру».
Одні вважали її навіженою. Але про те, що вона була сильною вольовою жінкою – знали тільки близькі.
У кінці 60-х років – пишуть «дослідники» – сім’я Шевченків купила (вірніше, побудувала кооперативну) чотирикімнатну квартиру в Москві й дачу в Малаховці. Ліна почала збирати антикваріат: бронзу, фарфор, живопис, меблі. Любила дорогоцінності. Знайо¬мі з ломбардів нерідко інформували Ганну Ксаверівну, де і що можна купити з рідкісного антикваріату.
Улітку 1975 року на Аркадія Шевченка нібито прийшов анонімний донос: Шевченко живе не по кишені… Особливого значення доносу не надали, але під ковпак КДБ він потрапив. Усі знали про дружні стосунки Ліни Шевченко з дружиною й дочкою Громико, а сам шеф МЗС дуже прихильно ставився до свого вихованця. Але, як завжди, КДБ стежило за своїми дипломатами – був на них компромат чи не було? Стало відомо, що теща Шевченка 1974 року принесла до відомого мистецтвознавця чоловічий портрет фламандського художника й попросила того висловити свою думку: скільки така картина коштуватиме за кордоном? Колекціонер не став її питати, звідки у неї ця картина, але запідозрив, що вона належала якомусь голландському євреєві, якого знищили фашисти. Можливо, цю картину теща Шевченка могла придбати на «барахолці» у Східній Німеччині, коли працювала там у воєнторзі, а можливо, купила в сім’ї радянського офіцера, який привіз «трофей» із Німеччини.
З викладу кадебістських пропагандистів виходить, нібито дружина посла умовила чоловіка вивезти цю картину до Америки. Та коли Шевченко, мовляв, запропонував цю картину для продажу у США, там одразу вирахували її власника – єврея, загиблого в німецькому концтаборі, і це, мовляв, стало предметом шантажування американською розвідкою радянського дипломата. Гадаю, що це «деза» радянських органів держбезпеки. Бо такий варіант зради високопосадового дипломата, на мій погляд, був шитий білими нитками.
За спогадами колишнього резидента КДБ у Нью-Йорку Юрія Дроздова, спецслужби почали підозрювати Аркадія Шевченка в його подвійній грі ще у 1975 році. Але через близькість його до Громико зайнятися впритул його справою не змогли. Отже, картина єврея в цій справі ні до чого. Шевченко її не крав і не купував. Це була власність його тещі. Для дипломата це було аморально – вивозити картину за кордон, але коли іноземні президенти дарували Брежнєву дорогоцінні «лінкольни» та ордени з дорогоцін¬ними діамантами, коли всю країну, від Кремля до районного чиновника, роз’їдала корупція, ця картина нічого не значила – Громико б цю справу прикрив, щоб уникнути міжнародного скандалу. Самому Аркадієві, в ранзі заступника голови ООН, продати картину теж було неможливо: КДБ пильно стежило за своїми співробітниками, маючи тільки в апараті ООН, як свідчать поінформовані джерела, понад 300 агентів та інформаторів, і Аркадій Шевченко про це дуже добре знав. Отож навряд чи він ризикнув би продавати в Нью-Йорку картину сумнівного походження.
Лише в березні 1978 року, як згадує резидент Юрій Дроздов, шеф КДБ Ю. В. Андропов умовив Громико викликати Шевченка до Москви нібито на урядову нараду. І той збирався їхати, але трапилося так, що до Штатів приїхав Аркадіїв приятель, співробітник МЗС Геннадій Сташевський. Коли Шевченко сказав йому про виклик до Москви, Сташевський здивувався – він, мовляв, нічого не чув і не знає про цю нараду – і виклав свої сумніви Шевченкові. Це насторожило Аркадія. І зрозумів, що в Москві його чекає арешт. А нарада – це пастка. Зробити такий висновок, як буде видно з подальшої розповіді, у нього були всі підстави.
Пізно вночі 7 квітня 1978 року він пішов з дому, залишивши дружині записку, в якій пропонував їй тікати разом. Але ні Ліна, ні Сташевський, якому вона одразу подзвонила, не повірили в його втечу – вони вважали, що це провокація. Що, мовляв, Аркадія викрали або якось примусили перекинутися на Захід. Побоюючись за життя Ліни, Сташевський порадив їй не залишатися самій у квартирі. Поки вони добиралися до радянської місії, хтось уже повідомив кедебешників про зникнення Шевченка. Наступного дня дружині Шевченка та його приятелеві Сташевському наказали вилетіти до Москви.
Там Ліна Шевченко стала об’єктом допитів у КДБ. Усі її подруги і знайомі почали цуратися її, ніби прокаженої. І одного дня Ліна Шевченко, відіславши свою матір до родичів, нібито випила велику дозу снодійного. У морзі її проводжали тільки її мати та син із дружиною, а також Алла Сташевська, дружина Геннадія, який, за версією КДБ, нібито попередив Шевченка про запланований арешт, а тому того теж витурили з МЗС на другорядну роботу.
За офіційною версією, Ліна Шевченко покінчила життя самогубством, не перенісши зради чоловіка й краху своїх мрій. Справді, ця жінка була марнославною, і це відзначає у своїх спогадах сам Аркадій Шевченко: «З перших днів нашого шлюбу її заповітною мрією було бачити мене у верхніх ешелонах влади в Радянському Союзі.» Твердити, що він її зрадив, не має жодних підстав, бо після втечі він, як свідчить колишній кореспондент газети «Известия» А. Палладін, спочатку зійшовся з жінкою легкої поведінки Джуді Часес і не думав про повторне одруження, чекаючи, що його дружині вдасться завдяки його домаганням приїхати до нього у Штати. І тільки через якийсь час після смерті Ліни він одружиться з американською журналісткою Елейн. Отже, він не переставав її кохати й чекав на її приїзд.
Щодо смерті Ліни виникають деякі сумніви. Багато хто вважає, що це було не самогубство. У той час по Москві ходили чутки, що дружині Шевченка допомогли піти з життя співробітники КДБ. Чому? Вона знала багато таємниць московського Кремля, оскільки постійно оберталася в колі сім’ї члена президії ЦК Громико й могла чути багато чого про родину й самого Брежнєва.
Також не виключалася можливість, що Шевченко через американський уряд зуміє домогтися, щоб його дружині дозволили виїхати до нього у Штати. В такому разі для Кремля виникала загроза, що Ліна Шевченко може вивезти за кордон дуже важливі державні таємниці і разом із чоловіком розкрутити антирадянську кампанію.
Після смерті дружини посол-перебіжчик поставив вимогу перед Брежнєвим: дозволити його синові й дочці виїхати до США. Виїзд його дітям не дозволили, але й переслідуванням їх чомусь не піддавали. Що ж до своєї дружини, то у книзі «Розрив із Москвою» Аркадій впевнено пише: «…Її вбили тому, що вона знала таємниці Кремля, і тому, що хотіла виїхати до Америки…».
Зрадництво Аркадія шокувало Ліну. У розмовах із подругами Ліна навіть ім’я чоловіка перестала згадувати. Вона воліла викреслити його зі свого життя: адже він не виправдав її надій на вихід у вищі кола державних правителів країни. Лякало її й майбутнє своїх дітей: батьків крок ставив під удар дипломатичну кар’єру сина. Це загрожувало і його сімейному благополуччю: адже він був одружений з дочкою великого радянського воєначальника. Але особливу тривогу викликала дочка Аня, яка почала вживати наркотики, підпала під вплив компанії розбещених синів та дочок з елітних радянських сімей, із якими проводила багато часу на батьковій дачі.
На перший погляд, здавалося б, що всі ці удари долі сприяли самогубству красивої жінки у ті часи, коли вона ось-ось мала стати дружиною міністра, наближеного до самого «короля» – Леоніда Брежнєва, але не судилося…
Але був і інший варіант її смерті, і я у своєму розслідуванні маю на ньому зупинитися. Сам Шевченко також висунув іншу версію загибелі своєї першої дружини: «…Коли вона зрозуміла, що я не повернусь додому, а їй ніколи не дозволять виїхати до США, вона, можливо, вилила свій гнів не на тих людей. Вона, можливо, погрожувала розтаємничити великі секрети про життя високопосадових державних осіб…».
Якщо це так, то вона, зрозуміло, стала загрозою для чиїхось кар’єр і кандидатом на знищення.
Чи знала Леонтина такі таємниці? Розслідуючи цю трагічну історію, я дійшов висновку, що знала, і дуже багато. Особливо про сім’ю Леоніда Брежнєва й про захоплення дочки генсека «колекціонуванням» діамантів та золота, про ті величезні хабарі, які брала сім’я партійного лідера у вигляді презентів від партійних керівників союзних республік.
Онук Леоніда Брежнєва після смерті діда під час зустрічі з одним із московських журналістів, хизуючись, сказав йому: «Ми забезпечили себе так, що нам вистачить жити у розкошах до кінця життя…». Ось цим і могла загрожувати Леонтина Шевченко можновладцям радянської держави. А вона була дуже наближена до «партійного двору».
Була ще одна таємниця, про яку Леонтина Шевченко могла проговоритися, і це стало відомо керівництву КДБ.
У ті часи ООН була кублом шпигунів різних країн. І більше всього їх було з Радянського Союзу. Цю міждержавну установу ніби спеціально створили для роботи в ній розвідок двох таборів. Секретоносії тут сконцентрувалися дуже густо. При бажанні дипломат тут міг стати і подвійним, і потрійним агентом. Під дахом ООН, наприклад, працювало понад 300 радянських громадян, більшість яких були агентами КДБ і ГРУ. Вони тут дуже успішно просувалися по службі, виконуючи таємні агентурні завдання. У різні роки помічниками генерального секретаря були офіцери радянської розвідки: Віктор Лесовський – він «обслуговував» і генсека ООН У Тана, і Курта Вальдхайма. Того ж Курта Вальдхайма «опікав» і агент Валерій Крепкогорський. Радянський розвідник Геннадій Євстаф’єв стежив за Хав’єром Пересом де Куель-яром. Кореспондентом московського радіо починав тут свою професійну діяльність відомий розвідник, генерал КДБ Олег Калугін. І зрозуміло, що, обертаючись у колі дружин радянського персоналу ООН, Леонтина Шевченко могла знати такі таємниці про цих агентів, про які навіть її чоловік Аркадій Шевченко не підозрював. У своїй книзі він напише й таке: «…Я із щасливців. Я знайшов дружину Елейн, яка кохає мене і для якої важливий мій успіх і щастя. Крім дружини, я надбав ще чудову тещу, з якою ми стали великими друзями. Позаздриш людині, у якої дві дружини і обидві кохані, дві тещі й обидві – золото…». Отже, він кохав свою першу дружину і, безперечно, аж ніяк не причетний до її смерті. За його власним признанням: «…Смертю своєї першої дружини я був страшенно вражений…».
І все ж чому він її залишив? Чому підставив під переслідування КДБ і її, і своїх дітей? У те, що в цьому була винна злощасна картина, повірити важко. Не повірила, звісно, в це і його дружина. Коли Шевченко сказав їй, що праця в Нью-Йорку стала для нього нестерпною, і він би хотів повернутися до Москви, вона скипіла: «Ти й справді боягуз, Аркадію! Усі начальники за кордоном використовують усі можливості, аби збагатитися й придбати речі…».
Так, вона знала багато про ту картину, але багато чого й не знала про свого чоловіка…
З цього приводу у своїй книзі він пише: «…Я знав, що став «дефлектором» – перебіжчиком. Цього слова, досить звичайного на Заході, в російській мові немає. І це не випадково: в сучасній російській мові є тільки два слова для визначення людей, які залишили Радянський Союз: «зрадник» або «емігрант», і в очах радянської влади це – синоніми. Обидва використовуються для визначення тих, хто обдурив свою батьківщину, радянський народ, тобто все дороге й цінне. А мотиви, з яких вони залишили свою батьківщину, не мають значення».
І далі: «…Відповідно, і у мене виникли труднощі з такою термінологією. І я відчув, що мені вкрай потрібно розірвати зв’язки з радянським правлячим режимом, але я не бажав бути перебіжчиком. За цим виразом виникає образ людини, у якої немає батьківщини. Бо я завжди любив і любитиму свою батьківщину, свій народ, часткою якого я себе відчував, і тому ніколи не повірю, що я зрадив їх. Я мав перерізати зв’язки з режимом, але не з моїми співвітчизниками… До того ж, я і дисидентом не був. Ось іще одне слово, якому важко знайти відповідник у російській мові. Зрозуміло, «дисидент» традиційно має лише релігійний, а не політичний зміст. Нещодавно воно почало застосовуватися до інакомислячих, із доволі туманним значенням, до таких людей, як Сахаров, Солженіцин, Буковський. Але я ніколи не виступав проти свого уряду, як це робили дисиденти…».
Для того, щоб з’ясувати можливі причини втечі Шевченка й самогубства його дружини, я змушений був звернутися до свідчень дуже важливого свідка. Свідок цей – Олег Гордієвський – високий офіцер КДБ, що втік за кордон у 60-х роках і був радянською владою засуджений до смертної кари. В Англії разом з Кристофером Ендрю, англій¬ським фахівцем з питань розвідок різних країн, він написав книжку «КДБ. Історія зовніш¬ньополітичних операцій від Леніна до Горбачова». Ця книжка в Англії вийшла друком 1990 року. В СРСР перевидана 1992 року. Ось що пишуть її автори: «Нерозуміння радянськими дипломатами, Кремлем і КДБ американської політичної системи й способу життя американців, надягання на очі шор звужували їх політичне бачення. Вони не уявляли собі механізму функціонування Сполучених Штатів як державного механізму. Дипломат Аркадій Миколайович Шевченко, який втік за кордон у 1978 році, перебуваючи на посаді заступника Генерального секретаря ООН, пізніше у своїй книзі писав про своїх колег: «…Багато хто з них засвоює зовсім хибну думку, що, мабуть, десь у Сполучених Штатах знаходиться таємничий Центр керування…».
Далі Гордієвський пише: «Невдовзі після обрання в президенти Картер одержав листа від Андрія Сахарова з проханням підтримати компанію з дотримання прав людини в СРСР. Дії і реакція Америки на лист дисидента А. Сахарова викликали велике незадоволення Кремля і КДБ, бо Картер опублікував цей лист Сахарова в пресі і відповів авторові листа. Після цього Картер прийняв у Білому домі ще одного радянського дисидента Володимира Буковського.
Служба «А» КДБ (активні люди) надавала великого значення компанії Картера за права людини. У відповідь вона поспішила звинуватити Сполучені Штати в порушеннях прав у себе вдома. А в 1977 році служба «А» організувала кілька листів дружині президента Картера Розалін Картер, в яких висловлювався протест щодо «порушень прав людини у себе вдома в Сполучених Штатах». Радянська резидентура переконала одного ліберального політика в Копенгагені виступити з таким листом на адресу Картера і його дружини. Усі ці фальсифікації і кілька процесів у Радянському Союзі викликали цілу серію офіційних заяв керівництва Сполучених Штатів…».
Усі таємні колізії з життя брежнєвської верхівки були добре відомі як Аркадію Шевченку, так і Леонтині, його дружині, яка оберталася в колі високих кремлівських посадовців і керівників КДБ. І Аркадій Шевченко не міг не відчувати, що радянська система загниває і йде до свого кінця.
Можливо, я б і не докопався до тих «таємниць Кремля», про які писав утікач Аркадій Шевченко до генсека ЦК КПРС Брежнєва і які обіцяв розтаємничити світовій громадськості в разі переслідування КДБ його сім’ї. Погроза була сприйнята в Кремлі настільки серйозно, що сім’ю «зрадника батьківщини» не стали чіпати. Син Аркадія Шевченка продовжував працювати в Міністерстві закордонних справ СРСР, і йому дали можливість захистити дисертацію. Зовнішньо сім’я нібито не переслідувалася, але її постійно тримали під контролем.
Та все ж мені не давала спокою думка: що ж то була за таємниця, якої так боявся Леонід Брежнєв? Адже в таких випадках родичі «зрадника» потерпали від переслідування владою, а тут навпаки: з Москви не виселили, в табір не послали, з роботи не вигнали…
І мені таки пощастило. Працюючи в союзній спортивній газеті «Советский спорт», ще до праці в Держкомвидаві УРСР, я заприятелював із керівниками цієї газети: редактором Новоскольцевим і директором видавництва «Советский спорт» Тимошенком, який збирався на пенсію й пропонував мені переїхати з Києва до Москви на його посаду. Цю ідею Новоскольцев, зять члена політбюро ЦК КПРС академіка Поспєлова, підтримував, але з певних причин я відмовився переїжджати до Москви. Тоді ж я познайомився з одним полковником із Міністерства оборони СРСР. Ми потоваришували.
Якось, приїхавши до Москви вже у 1978 році, я зустрівся із цим полковником. На той час Аркадій Шевченко вже перебував у Сполучених Штатах у ролі втікача. Ми сиділи в затишному московському кафе й вели різні розмови, згадували про Україну – полковник теж був моїм земляком. Коли ми потім вийшли на ганок, я угледів у «Волзі», що їхала вулицею, старезного маршала Радянського Союзу, й спитав у свого співрозмовника:
– Чому досі в міністрах оборони тримають дідугана Устинова? Що, в Москві немає молодших і досвідченіших генералів?
Той трохи помовчав, а потім сказав:
– Дай мені слово, що те, про що я тобі зараз розповім, залишиться між нами, і ти ніколи не згадаєш мого прізвища, розповідаючи, як журналіст, цю історію в пресі…
І я дав йому слово офіцера. З цієї історії я дещо розповів через двадцять років, у 1998 році, в газеті «Факты и комментарии». А розслідуючи справу дипломата Аркадія Шевченка, я знову повернувся до цієї утаємниченої історії, яка має прямий стосунок до нього і до його дружини Леонтини.
…Коли черговий офіцер на мисливській дачі міністра оборони СРСР Андрія Антоновича Гречка, почувши постріл у кабінеті міністра, де в той час перебував генерал армії Сергій Матвійович Штеменко, вскочив до кабінету, то побачив у кріслі вбитого маршала, а генерал армії Штеменко стояв біля нього, тримаючи в руці пістолет. Зрозумівши, що Штеменко, вбивши перед цим маршала, буде в нього стріляти, черговий офіцер вистрелив у Штеменка, і цей постріл став для того смертельним…
Ось яку таємницю розкрив мені тоді полковник із Міністерства оборони. Чому генерал Штеменко стріляв у маршала Гречка, полковник мені не сказав, бо й сам, мабуть, цього достеменно не знав. Вислухавши його розповідь, я не повірив їй, але тоді йому цього не сказав. У його розповіді було щось таке, що не в’язалося купи. Проте я добре знав цього офіцера і розумів, що він не стане мені розповідати детективні байки. І я вдався до пошуків.
Якось у розмові з моїм вищим начальником по службі в штабі ВВС Київського військового округу, з яким ми були знайомі ще з війни, я згадав ту розповідь полковника у Москві й запитав: чи могло таке статися? Це запитання я поставив, знаючи, що до війни мій начальник теж служив у Міністерстві оборони, мав звання генерал-майора, але після поразок Червоної армії у фінській війні, коли було знято з посади наркома оборони Ворошилова, а деяких генералів розстріляно, мого знайомого з генералів розжалували в полковники. Однак московські зв’язки в нього залишилися, зокрема він там мав багатьох друзів серед генералів. Дружив він і з маршалом військ зв’язку Радянської Армії Леонтьєвим. Почувши моє запитання – а я вже на той час був журналістом, – він пильно подивився на мене й сказав: «Це заплутана історія… правда перемішалася з брехнею…». З цієї відповіді я зрозумів, що більше мені, журналістові, він нічого не скаже. І тоді я почав «копати».
Дата смерті маршала Гречка в радянських і українських виданнях та енциклопедіях записана точно: 26 квітня 1976 року. Та на пошуки дати смерті генерала армії Штеменка мені довелося докласти зусиль. Рік було вказано – 1976, але дня смерті я ніде не міг знайти. Нарешті в одному виданні я натрапив на дату – 23 квітня. Чому ж трапилася різниця в три дні? І що пов’язувало Гречка й Штеменка в їхньому військовому житті? І я почав порівнювати віхи військової служби й походження цих двох відомих радянських воєначальників.
Андрій Антонович Гречко й Сергій Матвійович Штеменко були знайомі ще з років громадянської війни. Разом училися на курсах «Выстрел». Дуже зблизилися під час Великої Вітчизняної війни. Штеменко тоді служив у Генштабі і був куратором Кавказького регіону, а Гречко командував 18-ою армією, яка воювала в передгір’ях Північного Кавказу (начальником політвідділу цієї армії в ті часи був Леонід Брежнєв). Членом військової ради в цій армії було призначено секретаря Запорізького обкому компартії генерал-лейтенанта Кириленка. Брежнєв тоді був усього-на-всього полковником, але завдяки своєму начальникові, члену військової ради Кириленку робить армійську полі¬тичну кар’єру. Усі вони, крім Брежнєва, українці: Гречко – кубанський козак із Ростовської області, Штеменко – з донських козаків, Кириленко – уродженець Воронежчини, яка колись належала до Слобідської України. Усе це їх зближувало. З 1948 року Штеменко – начальник Генерального штабу Червоної армії, заступник наркома оборони у маршала Жукова. Гречко в цей час командував Київським військовим округом. Гадаю, що, мабуть, не без допомоги і протекції Штеменка генерал Гречко стає командувачем Західної групи окупаційних військ у Німеччині.
Мені довелося особисто побачити генерал-полковника Гречка й познайомитися з ним десь у 1948 році, коли він як командувач Київського військового округу приїхав на Бориспільський аеродром під Києвом, який німецька авіація розбила вщент. Я тоді зі своїм підрозділом відновлював військовий зв’язок для цього воєнного аеродрому. Зробивши всім нам, офіцерам, що відбудовували аеродром, «втик» і рознос, він, не дуже розібравшись зі становищем, відбув зі своїм ескортом до Києва, а ми солдатськими руками без ніякої техніки продовжили розбирати руїни аеродрому. Невдовзі я довідався, що він відбув до Східної Німеччини.
У 1953 році Сталін чомусь не затвердив генерала армії Штеменка на посаді начальника Генерального штабу. Штеменко, перебуваючи в опалі, пише свою відому книжку «Генеральний штаб у Великій Вітчизняній війні», в якій розвінчує особу Сталіна як полководця, що здійснював свої перемоги на кістках радянських солдатів. Цією книжкою Штеменко нажив багато ворогів серед сталінських маршалів і генералів. Але з приходом після смерті Сталіна до влади Хрущова Президія ЦК КПРС знову затверджує генерала Штеменка начальником Генерального штабу Радянської армії.
Під час заколоту, який Брежнєв учинив з допомогою КДБ, силоміць усунувши Хрущова, брежнєвська кліка знову знімає генерала армії Штеменка з посади начальника Генштабу й заступника наркома оборони і переводить на другорядну посаду начальника штабу військ Варшавського договору. Звання маршала Брежнєв, за критику Сталіна, Штеменкові так і не присвоїв, хоч той мав на це повне право за посадою.

Генерала ж Гречка, навпаки, Брежнєв, як його давній приятель по 18-ій армії, з приходом до влади осипав милостями. Він одразу ж призначає його заступником міністра, а в 1967 році – міністром оборони. Новий міністр, виконуючи завдання Брежнєва, починає розкручувати «холодну війну». До кінця 70-х років він доводить скорочену Хрущовим армію знову до чотирьох мільйонів. Причому, зростання проводиться у своїй основі за рахунок офіцерів і прапорщиків. На чотирьох солдатів у Радянській армії припадав один офіцер. У своїх мемуарах фаворит-міністр роздмухує культ Брежнєва. В армії за його наказом настільною книгою політвиховної роботи стає опус Л. Брежнєва «Малая земля», де генсек, що прийшов до влади на щиті чекістів, прославляє себе як новий вождь народів СРСР. Недаремно Гречко за свою вірну службу у мирний час отримує другу зірку Героя Радянського Союзу.
Славослів’я Брежнєву, посилення кадебістського тиску на населення країни переходило всі межі розумного. Нагородивши себе кількома золотими зірками Героя, вручивши самому собі останній (музейний) екземпляр ордена Перемоги, що зберігався в музеї Радянської армії, присвоївши собі звання маршала Радянського Союзу, перестрибнувши при цьому кілька ступенів від генерал-майора, генсек аж ніяк не підняв свого авторитету. Серед народу почали ходити в’їдливі анекдоти про Брежнєва та його камарилью, в армії, особливо в середовищі офіцерів та генералів, наростало незадоволення.
Радянський Союз роз’їдала корупція, в якій заплуталася вся рідня радянського правителя. Вся країна прогнила хабарами. Головною літературою радянської інтелігенції стає самвидав, а КДБ безуспішно затикає «їжаковою рукавицею» рота інакомислячим у «психушках». Сам генсек уже в 1976 році був тяжко хворою людиною із симптомами алкоголіка. Саме тоді народився анекдот про «сіські-масіські» і «сіські срани». Погано володіючи язиком, Брежнєв так вимовляв слова «систематически» та «социалистические страны».
Пообіцявши після зняття Микити Хрущова суворо дотримуватися партійного статуту щодо виборності генсеків КПРС, за яким виборну партійну посаду можна було займати не більше двох термінів, Брежнєв незаконно обійматиме посаду генсека кілька разів підряд, різними засобами усуваючи своїх суперників. Керівник держави ледь-ледь пересувався після інсульту. Розповідали, що маршал Брежнєв для того, щоб привітати випускників Вищої академії Генштабу СРСР, заліз на високу трибуну, сказав свої «сіські-масіськи», а потім неспроможний був з неї зійти і впав на живіт перед випускниками та генералами, щось незрозуміло белькочучи.
Загальне загнивання системи, старечий маразм членів Президії ЦК КПРС на зразок «сірого кардинала», ідеолога партії Суслова, що ходив з пляшечкою для сечі, – усі ці причини активно сприяли зростанню антибрежнєвських і антирадянських настроїв як у країні, так, зокрема, і в Радянській армії.
…П’ятдесят восьму річницю Жовтня (1975 рік) у Ризі відзначали військовим парадом. Несподівано великий протичовновий корабель «Сторожовий» демонстративно вийшов з парадного строю кораблів і в повному озброєнні вийшов у море. Командував кораблем капітан 3-го рангу Валерій Саблін. Вийшовши у відкрите море, бойовий корабель увімкнув свою потужну радіостанцію для всіх кораблів Балтійського флоту і передав в ефір заяву екіпажу: «Говорить великий протичовновий корабель Балтфлоту «Сторожовий». Моряки! Ми не зрадили Батьківщини. Назріла доконечна потреба поставити відкрито кілька питань про майбутнє нашого народу, які потребують обговорення народом без утисків з боку держави і партійних органів. Ми вирішили вдатися до цього виступу з ясним розумінням відповідальності за долю своєї країни…»
На жаль, ця волелюбна акція військових моряків закінчилася трагічно, але звістка про неї, хоч і була прихована партійною пропагандою, цензурою та утисками КДБ, усе ж дійшла таємними каналами до радянських людей і розбурхала їхні волелюбні почуття, викликали незадоволення Радянською армією і системою в цілому.
Корабель повстанців за наказом маршала Гречка був обстріляний радянськими кораблями і бомбований радянською авіацією, а потім штурмом захоплений спецназом. Валерія Сабліна і матроса Олександра Шейніна як головних організаторів заколоту за рішенням закритого військового трибуналу було страчено. Дванадцять інших офіцерів і матросів «Сторожового» відправили до дисциплінарних штрафних батальйонів…
А перед цим, ще у 1969 році, на Брежнєва було вчинено замах молодшим лейтенантом Радянської армії, який обстріляв машину генсека з пістолета на Красній площі.
Отже, слід вважати, що до 1976 року проти кліки Брежнєва вже була сформована опозиція військових, яка мала усунути генсека від влади тихим заколотом, як це сталося з Лаврентієм Берією в 1953 році. І одною з провідних постатей в цьому «кремлівському заколоті» був генерал армії Штеменко, схилявся до цього заколоту і сам маршал Гречко, який потрапив тоді у Брежнєва в немилість.
Можна припустити, що член президії ЦК КПРС Андрій Павлович Кириленко також якоюсь мірою належав до опозиціонерів. Останнім часом у нього значно погіршилися взаємини з Брежнєвим, і він засуджував корупцію сім’ї генсека. Є підстави вважати, що до цієї військової опозиції мав якусь причетність і перший секретар ЦК компартії України, член Президії ЦК КПРС Петро Юхимович Шелест.
Штеменко розумів, що впливових людей у Міністерстві закордонних справ СРСР, які б представляли країну в міжнародних організаціях і сприяли підтриманню Заходом перевороту в Радянському Союзі, в опозиції не було. Міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико був затятим прихильником Брежнєва, і розраховувати на його підтримку не доводилося, тому до цієї справи було залучено заступника генерального секретаря ООН Аркадія Шевченка.
Спробу підготовки такого перевороту було приурочено до 25-го з’їзду КПРС, на якому – такі надії покладала опозиція – буде змінено пристаркуватого й корумпованого генерального секретаря ЦК КПРС. Тобто мала відбутися мирна переміна партійної влади.
Та брежнєвська стареча гвардія не хотіла віддавати ні влади, ні своїх постів. Вони одержують на 25-му з’їзді верх, і Брежнєв знову вкотре стає генсеком. Він повертає з опали маршала Гречка, ввівши його до складу політбюро і знову затвердивши міністром оборони… Це примушує маршала Гречка відсторонитися від опозиції і убезпечити себе від ризику в разі, якщо переворот провалиться.
Ці події, мабуть, і стали предметом гарячої розмови між головними опозиціонерами Гречком і Штеменком на мисливській дачі. Це була важка розмова двох воєначальників, з якої генерал армії Штеменко зрозумів, що міністр оборони став на шлях зради і в скрутний момент видасть усю опозицію Брежнєву і КДБ. Аби врятувати від розстрілу й таборів десятки генералів і політиків, Штеменко, у стані нервового збудження, і робить той фатальний постріл...
Розслідуючи цю справу, я перевернув багато джерел. Генерала Штеменка поховали тихенько й швидко. Некролог про нього в газеті «Правда» своїм змістом ніби натякав, що якби можна було, то про смерть цього воєначальника газета не згадувала б узагалі. У ній навіть не було повідомлено, на якому кладовищі Штеменка ховатимуть. Поховали його одразу ж після смерті, 25 квітня 1976 року. А в цей час тіло маршала Гречка лежало в морозильнику, і його збиралися поховати 28 квітня. Про маршала Гречка в ці дні, після похорону Штеменка, було написано, що він помер у кріслі на військовій дачі, читаючи журнал… Церемонія похорону відбувалася урочисто, в Колонному залі Будинку Союзів, звідкіля постійно ховали вождів. Три дні тривало славослів’я маршалові в газетах «Правда», «Красная звезда», по радіо й телебаченню. Надходили телеграми від керів¬ників країн Варшавського договору.
А далі відбулося те, чого раніше в Радянській армії не бувало. 30 квітня, через два дні після похорону Гречка, Президія Верховної Ради СРСР призначає міністром оборони Дмитра Федоровича Устинова і присвоює йому, генерал-лейтенантові, звання генерала армії, перескочивши при цьому через один ступінь. Міністром оборони величезної країни призначають інженера за фахом, 70-літнього старця, спеціаліста з питань військово-промислового комплексу, без досвіду командування військами.
У багатьох генералів і офіцерів виникало тоді запитання: а чому на цей пост не призначили за-ступника Гречка маршала Івана Якубовського, професійного військового, Героя Радянського Союзу – це звання він одержав, командуючи військами на війні, а не після неї, як Брежнєв і Гречко? Він був досвідченіший, ніж Устинов, і значно молодший за нього. Але той був затятий сталінець і радянський мілітарист, що невдовзі роздмухає холодну війну, підводячи її до гарячої межі. Гонкою озброєнь він доведе разом із Брежнєвим країну до злиднів, за яких викують сто тисяч танків і не буде пральних машин, збудують тисячі ядерних ракет, а не буде автомобілів для населення.
Усе це можна пояснити тим, що Брежнєв злякався своєї армії і перестав їй довіряти. Він відчув у ній загрозу своїй «сіські-масіській» диктатурі й тоталітаризму. І тому він сховається за стіною своєї таємної служби – держбезпеки.
Застреливши Гречка і підставивши під кулю себе, Штеменко позбавив КДБ якихось джерел інформації про штаб заколотників. Але, не маючи даних про опозицію, КДБ розуміло, що така організація «незадоволених» все ж існує, і тому почало проводити детальні пошуки.
З метою «профілактики» Брежнєв виведе зі складу політбюро А. П. Кириленка, Шелеста звільнить з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведе до Москви на посаду третьорозрядного заступника голови Ради Міністрів СРСР, з утаємниченим звинуваченням: за буржуазний український націоналізм, нібито виявлений у його книзі «Україна наша Радянська». Багатьох генералів, які потраплять під підозру, пошлють у відставку, інших переведуть в інші місця служби.
Заступника генерального секретаря ООН Аркадія Шевченка було зараховано до числа підозрілих влітку 1975 року, в той час, коли військова й партійна опозиція ще тільки організовувалася, і КДБ про неї не знало. Анонімці про те, що він нібито живе не по кишені, в КДБ не надали великого значення: адже тоді всі дипломати приторговували через своїх дружин імпортом. Проте, так здавалося лише на перший погляд. Насправді ж служба безпеки встановила за ним певний нагляд.
КДБ пильно стежив за всіма своїми співвітчизниками за кордоном. Колишній резидент КДБ в Нью-Йорку Юрій Дроздов, який твердить, що кадебісти почали підозрювати Аркадія Шевченка в подвійній грі ще у 1975 році, не розповідає, що то була за «подвій¬на гра». Але з ситуації, яка склалася, можна зробити висновок, що Шевченко відчув: у зв’язку з загибеллю маршала Гречка й генерала армії Штеменка, КДБ вийшло на якийсь слід змови військових проти Брежнєва й почало шукати інших членів цієї опозиційної організації. А оскільки на нього вже була анонімка – він про неї якимось чином довідався, – то зрозумів, що його почали «пасти». Отож поспіхом почав готуватися до втечі. Запропонував утекти і своїй дружині, але та відмовилася, часу ж для її агітації у Шевченка не було.
Автобіографічна сповідь Аркадія Шевченка «Розрив із Москвою», яку він написав у 1985 році, одразу стала бестселером. За гонорар він купив гарний будинок і став світовою знаменитістю. Цю книжку він присвятив своїй другій дружині, що померла, американці Елен: це вона переклала його автобіографію на англійську. Книжка складається з двох розділів, які своїми назвами говорять самі про себе: «Шпигун мимоволі» і «Виховання радянського дипломата».
Незадовго до своєї смерті він познайомився з Наташею, випускницею географічного факультету МДУ. Під її впливом він охрестився у вашингтонській православній церкві (його батьки з різних причин свого часу не змогли це зробити).
Кореспондентові, що брав у Шевченка інтерв’ю, його третя молода дружина, москвичка Наташа на запитання, чим займається її чоловік у вільний час, відповіла:
– Аркадій відпочиває, читаючи детективи…
Шевченко багато їздив по світу з лекціями. Він започаткував Фонд «Джеймс таун», який вів неурядові справи втікачів з комуністичного табору. Послугами цього Фонду скористалися десятки політичних біженців з СРСР та країн «народної демократії». За життя Шевченко заснував із своїми родичами фірму «АВА» ( Аркадій, Володимир, Анна).
Після розвалу СРСР його дочка переїде до батька в Америку зі своїм чоловіком Володимиром. Син Геннадій ще кілька років працюватиме в МЗС, а потім теж переїде до батька. В лютому 1998 року Аркадій Шевченко – як вважає КДБ, агент ЦРУ «Динаміт» – помре. Помре герой найгучнішого скандалу ХХ століття – Надзвичайний і Повноважний посол СРСР, заступник Генерального секретаря ООН.
Він так і не пояснив до кінця справжніх причин своєї втечі. Не пояснив тому, що боявся за долю своїх дітей. Розкриття причини смерті Гречка і Штеменка, на мій погляд, могло в ті роки поставити під страшну загрозу долі сімей багатьох радянських воєначальників, навіть сім’ю його сина, який був одружений на дочці радянського воєн¬начальника. Отже, було багато причин, чому він забрав у могилу цю страшну таємницю. І хай йому Бог буде суддя! А історія колись розкаже про це всю правду…

ДОСЬЄ ОЛІМПІЙСЬКОЇ ЧЕМПІОНКИ

Льодовий стадіон в Солт-Лейк-сіті вибухнув гучними оплесками. Диктор оголосив, що на льодову арену олімпійського стадіону викликається для виконання обов’язкової програми в одиночному катанні на льоду представниця Німецької Демократичної Республіки Катаріна Вітт.
Граціозна струнка дівчина в яскравій коротенькій спідничці випурхнула на льодову арену, ніби якась чарівна птаха. І коли зазвучала мелодія музичного супроводу, глядачі затамували подих, а їхні погляди стежили, не відриваючись, за кольоровим метеликом, який пурхав над льодом в сяйві яскравого світла юпітерів. Ритм її рухів зростав, ця дівчина-метелик то злітала в повітря, то перетворювалася на швидку дзиґу, яка розкручувалася, присівши на ковзанах, а потім виростала в дивовижну квітку, що швидко-швидко оберталася навколо свого невидимого стебла. Глядачі захоплено вигукували «браво» і плескали в долоні. На табло засвітилися оцінки суддів, а диктор почав оголошувати: «Дев’ять, десять, десять…». Льодовий стадіон знову вибухнув оплесками. Це була перемога! 1988 року Катаріна Вітт вдруге стала чемпіонкою Олімпіади.
Таке сталося вперше за історію катання на льоду за всю історію зимового олімпійського спорту. Вона перевершила всіх спортсменів в одиночному катанні на льоду серед жінок.
Сходження до цієї спортивної вершини було непростим. У 1979 році Катаріна Вітт зайняла десяте місце в чемпіонаті світу з цього виду спорту. А 1980 року одержала свою першу нагороду, ставши чемпіонкою НДР. За свою спортивну кар’єру вона отримала понад 20 міжнародних і національних нагород, в тому числі чотири золоті медалі чемпіонки світу, дві срібні медалі світового чемпіонату, дві олімпійські медалі (1984, 1988 років), шість золотих медалей чемпіонки Європи, вісім золотих медалей чемпіонки НДР.
Розвал Радянського Союзу, падіння Берлінської стіни вплине не тільки на країни Європи, а й на окремих людей. Не обійдуть стороною ці події й талановиту спортсменку.
На початку 90-х років у НДР розпочнуться судові процеси над керівниками Німецької Демократичної Республіки. І несподівано випливуть матеріали про причетність Катаріни Вітт до «Штазі» (східнонімецької розвідки, яка була філіалом радянського КДБ).
Німецька преса у своїх публікаціях називала її «кізочкою Хоннекера», а німецьке телебачення згадувало її у своїх передачах як агента «Штазі»…
Усі ці звинувачення примусили мене вдатися до особистого розслідування і з’ясувати, як такий вид спорту, пов’язаний з високим мистецтвом хореографії й музики, міг поєднуватися з елементами секретної служби. Як і багато шанувальників спорту, я просто обожнював цю жінку як спортсменку, як справжню богиню танцю на льоду і просто не міг збагнути, як у ній могли одночасно уживатися почуття тонкої гармонії з підступністю й хитрощами.
Історія не без підстав стверджує, що шефа міністерства держбезпеки Еріха Мільке боявся навіть вождь «німецької держави робітників і селян» Еріх Хоннекер. Очолюване Мільке Міністерство державної безпеки (МДБ) НДР з 1957 по 1989 рік створило унікальну систему тотального стеження і ефективну зовнішню розвідку. Понад 90 тисяч штатних співробітників і 179 тисяч неофіційних «стукачів» регулярно промацували громадян соціалістичної Німеччини, контролюючи всі сфери їхнього громадського й особистого життя. Такими «успіхами» в масовій вербовці агентури не міг похвалитися навіть КДБ СРСР, який був організатором і натхненником «Штазі», штаб-квартира якої знаходилася в Карлхорсті, містечку неподалік від Берліна. Це там у ті роки служив резидентом КДБ теперішній президент Росії, а тоді полковник КДБ Путін.
Керівництво СРСР так захоплювалося діяльністю Еріха Мільке, що на 80-річчя шефа «Штазі», яке відзначалося в 1988 році в умовах перебудови в СРСР, йому без розголосу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Повернувшись того дня з Кремля на віллу КДБ в Колпачному провулку в Москві, Мільке з гордістю витягне з кишені Золоту зірку Героя і урочисто продемонструє її своїм німецьким підлеглим. А нагороджувати Мільке було за що. На той момент МДБ НДР мало 17 тисяч неофіційних співробітників у віці до 25 років, і 10 відсотків з них були молодші за 18 років. Шеф «Штазі» вимагав від своєї агентури: залізти під шкури і заглянути в серце кожного!
Та невдовзі, через рік, Берлінська стіна впаде, і «Штазі» припинить своє існування. Але залишаться жертви тієї диявольської системи ідеологічної обробки людей та їх зомбування в агентів-«стукачів». Після розтаємничення архівів «Штазі» з’ясується, що багато хто із східнонімецьких чоловіків стежив за своїми дружинами, а дружини «стукали» в МДБ НДР геноссе Мільке на своїх чоловіків.
Завдяки цілій армії штатних і позаштатних співробітників розмови більшості німців прослуховувалися, чинилися масові обшуки. Емдебісти НДР мали репутацію всесильного і всемогутнього охоронця. Вони цю репутацію всіма зусиллями свідомо підтримували, придушуючи в зародку всіляке інакомислення.
Після возз’єднання в жовтні 1990 року НДР та ФРН утаємничені архіви МДБ Східної Німеччини не тільки шокували німецьке суспільство, а й покалічили життя багатьом німцям.
Один з високопосадових чиновників довідається, що депресія у нього була викликана наркотиком, який йому приписав лікар за вказівкою «Штазі». А колишній східнонімецький політв’язень Вольфганг Бельш (організатор групи, яка допомагала громадянам НДР таємно переходити на Схід), ознайомившись зі своїм багатотомним досьє, був шокований, коли дізнався, що його тричі намагалися ліквідувати, і тільки завдяки щасливим випадковостям він урятувався від кари агентів Еріха Мільке. Причому безпосередніми виконавцями злочину-вироку виступали Петер Хаак зі своєю подругою Сюзен, котрих Бельш вважав своїми друзями. Останнього разу його «друзі» приготували на пікніку за містом котлети, приправивши їх сильнодіючою отрутою – талієм. Тільки завдяки чуду і швидкій реакції лікарів Бельшу вдалося врятувати життя. Очунявши в лікарні, Вольфганг одразу спитав, чи все в порядку з Хааком і його подругою. А молоді «друзі» в цей час уже одержували нагороду з рук Мільке за виконане завдання.
Відколи в 60-х роках в НДР з’явилися прихильники групи «Бітлз», керівництво «Штазі» відчуваючи в шанувальниках цієї групи ідеологічних ворогів, почало активно вкорінювати серед молоді свою агентуру. Особлива увага приділялася такій категорії, як футбольні фанати та спортсмени-початківці. Їх вербували ще в дитячо-юнацьких спортивних школах. Мало кому відомо, що 11 грудня 1974 року в Дрездені під час матчу за кубок УЄФА між дрезденським «Динамо» і «Гамбургом» на стадіоні відносна кількість звичайних глядачів та агентів МДБ НДР була вісім на одного. Агентам було поставлено завдання не допустити контактів східних і західнонімецьких уболівальників.
Ось у таку систему пильної уваги «Штазі» й потрапила дівчина з юнацької школи в місті Карл-Маркс-штадті. Вона народилася 3 грудня 1965 року. Фігурним катанням почала займатися з п’яти років. Обдарованою дівчиною «Штазі» починає цікавитися вже з 1974 року. Коли Вітт виповнюється 18 років, «Штазі» бере під контроль тертя, які виникли між молодою фігуристкою та її тренером Ютою Мюллер. Тоді, в 1984 році, після кубинського турне Катаріна Вітт набирає чотири кілограми зайвої ваги. Тренер Мюллер обурена поведінкою дівчини, бо це могло призвести до катастрофи у її спортивній кар’єрі. Згодом Катаріна забула про цю історію, але з її досьє стало відомо, що «Штазі» все це фіксувало. Як таке могло трапитися? Про конфлікт спортсменки та її тренера знали тільки Катаріна і сама Мюллер. Яким чином ця інформація опинилася в досьє «Штазі» на Катаріну Вітт? І тут напрошується відповідь: тренер «стукала» на Катаріну. Виникає інше запитання: чого боялося «Штазі»? Що змусило її зробити із Грети Мюллер «стукачку» на Катаріну?
А суть усієї цієї «комбінації» служби Мільке полягала в тому, що «Штазі» дуже боялося, як би Катаріна Вітт не втекла, тобто не повернулася з якихось міжнародних спортивних змагань до НДР і залишилася за Берлінською стіною – чи то у США, чи в Канаді, або ж у ФРН. Це був би добрячий політичний ляпас правлячій верхівці НДР та її вождю Хоннекеру.
Але й Грета Мюллер, як дуже кваліфікований тренер, також могла втекти на Захід. І тут за нею стежила Катаріна Вітт, яка на той час теж була завербована в інформатори «Штазі». Для стеження і контролю за спортсменкою і тренером використовуються різноманітні заходи. Один із співробітників «Штазі» грає у футбол в одній команді з рідним братом Вітт, інший допомагає її батькам, повоєнним біженцям з німецьких земель, що відійшли до Польщі, – ремонтує квартиру батьків олімпійської чемпіонки.
Її особисто задобрювали подарунками: однокімнатна квартира, автомобіль. У квітні 1988 року фігуристка попросила у «Штазі» автомобіль – так свідчить її досьє: «Фольксваген Гольф» яскраво-червоного кольору з п’ятьма дверцятами… У записі від 7 липня 1988 року говориться: «Після цього відбулася процедура вручення Катаріні Вітт автомобіля марки «Фольксваген Гольф...».
«Ми сказали, – говориться у донесенні майора «Штазі» керівництву Міністерства держбезпеки НДР, – що вона може бути впевнена, що допомога Міністерства безпеки їй завжди буде надана. На що Катаріна Вітт відповіла, що всім, що у неї є, вона зобов’язана нашій партії і державі. І що вона обіцяє ніколи не розчаровувати цю державу, втікши на Захід…».
Тепер цей запис використовується як звинувачення в тому, що Катаріна справді «любила» СЄПН (Соціалістичну єдину партію Німеччини – Ю. К.)
А все почалося з того, що англійська газета «Дейлі телеграф» на своїх сторінках надрукувала інформацію, що одна з найславетніших фігуристок світу Катаріна Вітт мріяла працювати на таємну поліцію Німеччини.
І з того часу всесвітньовідому фігуристку починають переслідувати невдачі. Вона змушена була відмовитися від своєї мрії – запросити свого старого тренера Юту Мюллер на свою берлінську віллу, щоб та провела останні роки свого життя поруч зі своєю вихованкою. Ці плани поламав німецький журнал «Вельт ам Зоннтаг», який опублікував дані з досьє на фрау Вітт про її співробітництво зі «Штазі». Використовується й така деталь з її біографії – нібито вона свого часу запитала в Міністерстві безпеки, що слід їй робити, щоб поступити на роботу в «Штазі».
Ще 1993 року один з журналістів «Берлінер цайтунг» подав заявку на ознайомлення зі справою Катаріни Вітт в архівах східнонімецької спецслужби. Час обробки запиту закінчився, і тепер Вітт в суді доведеться боротися за те, щоб деякі факти з її життя і можливі контакти зі спецслужбами не вихлюпнулися на публіку. Не виключено, що там можуть бути і такі факти, які підтверджуватимуть використання Катаріни Вітт КДБ СРСР, яке також стежило за своїми радянськими фігуристами й могло використовувати для цього німецьку спортсменку.
Чи була взагалі Катаріна Вітт шпигункою? Гадаю, що ні. Служби «Штазі» більше цікавило те, щоб вона – зірка східнонімецького спорту – не втекла за Берлінську стіну, бо це була б дискредитація країни – «німецького соціалізму», де спорт нібито став усенародним, а це сприяло появі там таких зірок, як Вітт.
Сьогодні ця сенсація в німецькій і світовій пресі багато в чому втратила свою свіжість. Проте подробиці досьє нині 36-літньої фігуристки крапля за краплею все більше потрапляють у пресу і дискредитують олімпійську чемпіонку.
«Акти льодового періоду» – так назвав досьє на Вітт та інформацію про її спілкування зі «Штазі» журнал «Шпігель» – показують, що ніякою особливою свободою Катаріна Вітт у своїй соціалістичній країні не користувалася. Навпаки, її телефонні розмови прослуховувалися уважніше, ніж будь-якого небезпечного дисидента, – особливо під час поїз¬док за кордон. Бо «Штазі» добре пам’ятало, як радянські фігуристи Бідоусова і Протопов втекли до Швеції під час спортивних змагань і який був тоді резонанс у світі й ганьба для КДБ. Тому «Штазі» під керівництвом КДБ робило все, аби запобігти можливій втечі Катаріни Вітт.
Ця фігуристка – одна з небагатьох німкень, дискредитованих постійними публікаці¬ями в Німеччині за її зв’язки зі «Штазі», досягла значних успіхів у Сполучених Штатах Америки. Вона є ведучою телепрограми «Ен-бі-сі», постійним учасником найдорожчого шоу «Зірки на льоду» і гостем популярних суботніх ток-шоу.
Після припинення своїх активних виступів у любительському спорті Катаріна зайнялася підприємницькою діяльністю. Знімалася в кіно і в телевізійних програмах, вела спортивні телепередачі. У 1988 році повністю перейшла у сферу професійного спорту. 1990 року удостоєна нагороди «Еммі» за участь у кінофільмі «Кармен і Іса». У 1994-му виступила на зимових іграх в Лілієнхаммері, де одержала приз «Золота камера» з нагоди її повернення на лід. У 1995 році одержала нагороду ім. Джона Торпа за успіхи, досягнуті у професійному спорті. Останнім часом вона зіграла фігуристку в кінофільмі «Ронін».
Але у світових мас-медіа інтерес до її шпигунської діяльності не вщухав. У грудневому номері журналу «Плейбой» за 1998 рік за гонорар у 100 тисяч доларів вона знялася оголеною.
У наступному номері (січень 1999 року) «Плейбой» включив її під номером 95 до галереї оголених найвідоміших розвідниць-агентів ХХ століття, поруч з такими відомими шпигунками, як Мата Харі під номером 99 і Жозефіна Бейкер під номером 41.
Чому зірка фігурного катання на льоду дала згоду на таку участь у портретній галереї екстра-шпигунок світу, залишається невідомим. Можливо, це реклама для зростання її популярності, а можливо, вона побоюється, що коли її повне досьє, яке збеігається в архівах «Штазі», буде розтаємничене, то випливуть факти і її активної діяльності на користь «Штазі», а можливо, і КДБ, яке було опікуном цієї німецької спецслужби.
Насторожує один епізод з її біографії, що стався під час Олімпійських зимових ігор в Солт-Лейк-Сіті. Тоді вона коментувала змагання фігуристів для першого каналу німецького телебачення і чомусь не дуже доброзичливо відгукувалася на адресу російських спортсменів, а також про шоу, влаштоване росіянами на церемонії закриття Ігор. Можливо, вона щось знає про опіку російських фігуристів з боку правонаступниці КДБ СРСР – ФСБ Росії?
Стосовно ж розтаємничення її досьє, то у самої Вітт та її адвокатів є певна надія. Так, Гельмут Коль домігся судової заборони на публікацію своїх телефонних розмов, колись записаних «Штазі». Чому того ж не домогтися і Вітт? А поки що аура підозрілої таємничості все ще оточує олімпійську чемпіонку і не дає їй спокійно жити. Можливо, це досьє може стати ще одним із численних обвинувальних вироків колишнім режимам НДР та СРСР, котрі обидва сприяли тому, що за талановитою фігуристкою почали стежити вже з дев’ятирічного віку, і в результаті вона стала однією з жертв брудних комбінацій органів безпеки, які ретельно охороняли державні диктатури ХХ сторіччя.

МЕДОВА ПАЩА

Ця детективна історія починалася досить прозаїчно. 14 березня 1985 року другий секретар посольства Сполучених Штатів Америки Д. Кент надіслав до Управління справами Дипломатичного корпусу в Москві листа такого змісту:
«Посольство Сполучених Штатів Америки в Москві засвідчує свою повагу і просить направити на тимчасову роботу в резиденцію посла США телефоністку для роботи з 8-ої годин ранку до 1-ої години дня із зарплатою 140 карбованців».
Після тривалих перевірок УСДК вирішило направити на роботу в американське посольство 24-річну випускницю перекладацького факультету Московського державного педагогічного інституту іноземних мов ім. Моріса Тореза Віолетту.
А майже через рік у резиденції американського посла в Австрії у Відні ця історія мала продовження.
…Різдвяна вечірка після традиційного спічу посла продовжилася музикою, розвагами і святковим гамором біля столиків з напоями та закусками. Але серед присутніх була одна людина, яка не знаходила собі місця в цих розвагах, танцях і випивках. Цього військового щось явно гнітило.
За десять місяців служби у Відні сержант корпусу морських піхотинців Клейтон Лоунтрі так і не обзавівся приятелями ні серед своїх «бритих потилиць», ні серед дипломатичного персоналу. Він весь час поглядав на людину в цивільному костюмі непримітної зовнішності і все ніяк не наважувався до неї підійти. Потинявшись ще якийсь час серед веселої компанії посольських працівників, він нарешті наважився і невпевнено підійшов до цієї людини, про яку йому нещодавно розповідав під час його попередньої служби у Москві такий собі «дядя Саша».
– Сер, у мене серйозні проблеми, – сказав сержант Лоунтрі, наблизившись до резидента ЦРУ.
– Які ще проблеми? – спитав резидент, подумавши, що сержант, мабуть, трохи перебрав «Джоні Волкера» – джину, який дуже полюбляють морські піхотинці.
– Це стосується моєї служби в нашому посольстві у Москві, сер. У мене там були несанкціоновані контакти з Совєтами…
Резидент відставив бокал з випивкою вбік, взяв сержанта за руку і сказав тихо, щоб ніхто не чув:
– Давай вийдемо, синку…
У коридорі офіцер безпеки уважно подивився сержантові в очі.
– Справа серйозна, сержанте? Це була жінка?
– Ні… Це був чоловік на ім’я дядя Саша… Я гадаю, що він агент КДБ…
– Ти кому-небудь про це говорив?
– Ні, сер.
– І ще одне. В цій історії замішана жінка?
– Ні, сер…
…У березні 1985 року Віолетта вперше прийшла на своє робоче місце в резиденції американського посла Спасо-Хауз. Вона відчула на собі пильний погляд десь у вересні. Обернулась. Жінки взагалі відразу помічають чоловічі погляди на собі: біологічні хвилі, які випромінює чоловік, вражений привабливістю жінки, тонко вловлюються нею. То був морський піхотинець. Чорні штани, світла сорочка з чорними ялинками на рукаві – сержантськими нашивками, світла фуражка, поголена потилиця, смаглява шкіра… Його погляд вона відчула всією своєю шкірою і зрозуміла – вона йому сподобалася.
«…Це була найкрасивіша жінка, яку я зустрічав у своєму житті», – згадував пізніше Клейтон Лоунтрі. За кілька днів, звільнившись з чергування якомога раніше і переодягшись у цивільне, він вийшов з посольства і пішов услід за Віолеттою. Вона відчула, що він іде слідом за нею, але не подала виду. Так вони йшли вулицею Чайковського повз невеличкий скверик на площі Повстання, потім до станції метро «Барикадна». Намагаючись бути непомітним, він ховався в юрбі, що сунула на перон. В останній момент ускочив до вагона, в який увійшла Віолетта. І тільки тут, набравшись сміливості, протиснувся крізь юрбу до неї. Побачивши його, вона зробила вигляд, що здивована його появою у цивільному костюмі поруч з нею, хоча добре знала, що він йшов за нею.
– Привіт, – сказав він, злегка запнувшись, англійською мовою, – мене звуть Клейтон. Не заперечуєш, якщо я тебе проведу?..
– Привіт, – відповіла Віолетта і привітно йому посміхнулась.
Випадкове знайомство корінного індійця з племені Наваха з красивою дівчиною, в яку він закохався з першого погляду, одразу змінило його московське життя. Відлюдькуватий сержант морської піхоти ніби отримав крила. Життя набуло смислу. Душа розквітла радістю.
За заведеним звичаєм, у листопаді 1985 року в посольстві для морських піхотинців влаштовувався бал. Ніхто не здивувався і не був шокований, коли мовчакуватий сержант Лоунтрі з’явився на балу в супроводі симпатичної російської брюнетки з тонкими і впертими губами. Взагалі ніхто з морпіхів особливо й не приховував своїх сексуальних пригод, але разом з тим і не біг доповідати про свої «романи» начальству, як цього вимагала інструкція. А вона проголошувала: про кожний несанкціонований контакт з радянськими громадянами інформувати офіцера безпеки. Проте цією інструкцією нехтували не тільки морпіхи, а й службовці цього посольства.
Бал був чудовий. Щасливий і радісний кружляв Клейтон з Віолеттою в танці. Весь вечір він майже не пив нічого спиртного, бо побоювався перебрати і справити на дівчину неприємне враження.
По дорозі додому Віолетта несподівано сказала, прихилившись до нього:
– Знаєш, мені дуже добре з тобою. Тільки я боюсь одного: а раптом за нами стежить КДБ? Я тоді втрачу роботу. Ми не можемо з тобою зустрічатися. Моя мама дуже боїться цього. До того ж я єврейка.
Повідомлення Віолетти приголомшило Клейтона: КДБ!!! До цього часу він чув це слово тільки від інструкторів у школі морських піхотинців. Але кохання було сильнішим. Любов пересилила страх. Після попередження Віолетти він, ідучи на побачення, став використовувати проти стеження різні маршрути автобусів – постійно плутав сліди.
Однак сьоме управління КДБ – так звана «наружка», або ж пости спостереження за американським посольством Сполучених Штатів – невдовзі засікла цю парочку і розкусила хитрощі палкого коханця.
Повідомлення «наружки» про «стрибання в гречку» американського морпіха потрапило до рук співробітника першого відділу контррозвідки на ім’я Слава. Наступного дня, отримавши документальну інформацію, Слава (псевдонім. – Ю. К.) пішов до свого шефа Рема Красильникова. Рем Сергійович – п’ятдесятирічний генерал КДБ – був у цій установі досить відомою людиною. Восени 1985 року, після того, як офіцер радянської зовнішньої розвідки Віталій Юрченко «заклав» американцям нашого агента в ЦРУ Едварда Лі Говарда, той, у свою чергу, коли його вивезли до Москви, видав радянській контррозвідці московського інженера Адольфа Толкачова, якого самі американці називати шпигуном номер один, і за це заробив собі орден.
Коли Слава розповів про закоханого американського морпіха, Рем Сергійович, добре знаючи, що з цих хлопців можна мало що взяти, бо вони небагато знають, майже постій¬но перебуваючи на чергуванні, сказав:
– Ну що, Славо, подивись, спробуй. Може, в тебе щось і вийде.
Протягом кількох днів Слава знав про Віолетту майже все: хто вона, хто батьки, де працює. Зібравши всі матеріали викликав її до себе в КДБ.
– Гадаю, ви здогадалися, в чому справа? – пильно дивлячись на жінку, спитав він. – Нам стало відомо про ваші зустрічі з одним із співробітників американського посольства. Ви розумієте, що нас хвилює не тільки безпека нашої держави, а й особисто ваша. Адже ви не знаєте його намірів відносно вас.
– Я розумію, – відповіла Віолетта. – Мені й самій незрозуміло, чого він до мене чіпляється. Але ж я не можу заборонити йому проводжати мене додому.
– А цього й не треба робити, – заспокоїв її співробітник КДБ. – Давайте зробимо так. Ми вам допоможемо, але ви теж повинні зробити для нас послугу. Просто розповідатимете про все, що у вас із ним відбудеться. Згода?.. Отже, домовилися. І ось іще що. Якщо між вами виникне щось серйозне, і ви вирішите пов’язати з ним долю, скажете нам: все, я в ці ігри більше не граю. І ми відійдемо вбік.
– Та ні! – заперечила Віолетта, – ні про що серйозне у нас немає планів.
– Ну й прекрасно! – усміхнувся Слава дівчині, – ваш телефон у мене є. Запишіть мій телефон, у разі потреби зателефонуйте мені. – І додав: – Ви розумієте, що ця розмова тільки між нами.
Коли Віолетта вийшла, Слава із задоволенням закурив і почав складати доповідну генералові Красильникову. А в цей час Клейтон Лоунтрі несподівано виїхав до Женеви.
Молодий піхотинець кілька днів входив до складу охорони президента США Рональда Рейгана і держсекретаря Шульца.
Тут, у Женеві, знаючи про те, що Віолетта велика шанувальниця західної моди, він купив їй журнал «Гламоур» і з цим подарунком в руках, повернувшись до Москви, з’явився до своєї подружки додому.
Через кілька днів, ніби випадково, Клейтон зустрівся з нею в інтимній обстановці на квартирі Віолетти. За словами Клейтона, їм вдалося зустрітися таким чином ще тричі. Віолетта ж потім заявляла, що у стосунках із сержантом вона ніколи не переступала межу. Так чи інакше, але Клейтон все більше закохувався в московську брюнетку, а Віолетта все більше запалювала його. Добре розуміючи, що відбувається в душі американського сержанта, вона доводила його до кондиції, чекаючи, коли він не зможе їй ні в чому відмовити.
Тим часом у КДБ до цієї комбінації з сержантом були застосовані всі професійні можливості. За зустрічами Лоунтрі і Віолетти стежили агенти «наружки», а домашній телефон дівчини був поставлений на прослуховування. Усі розмови з сержантом записувалися на магнітофон. І тільки після того, як контррозвідка дійшла висновку, що Клейтон готовий для вербовки, агент Слава зателефонував Віолетті й запропонував зустрітися в одному з московських готелів. Тут, окрім Слави, її чекав ще якийсь молодий чоловік.
– Нам слід звести цього товариша з Лоунтрі, – після недовгої передмови запропонував Слава. – Ну, хоча б під виглядом твого дядька…
Коли вона розповіла сержантові, що з ним хоче познайомитися її дядько, той здивовано подивився на свою кохану.
– Розумієш, – почала пояснювати Віолетта. – Я розповіла йому про тебе, і він дуже тобою зацікавився. Він захоплюється історією індіанців Америки і хоче розпитати про індійську резервацію племені Наваха, де ти народився. До того ж він ще й юрист і може посприяти у нашій справі. Він запрошує нас із тобою до себе в гості…
– Добре, – погодився Лоунтрі, – давай з ним зустрінемося…
Наступного дня на конспіративній квартирі КДБ у віддаленому мікрорайоні Москви вони відвідали «дядю» Віолетти у добре умебльованій квартирі.
«Дядя Саша» виявився доволі приємною і привітною людиною років під сорок. Він багато розпитував Клейтона про життя в Америці. Про те, як там утискуються національні меншини – індіанці. «Дядя Саша» в розмові тримався вільно і справляв приємне враження. Він Клейтону навіть сподобався.
Та все ж якась тривога не залишала сержанта. Виникало багато запитань: навіщо була потрібна Віолетті ця зустріч? Чому вона так наполягала на ній? Чого хоче від нього «дядя Саша»? А може… – Лоунтрі навіть злякався цього припущення.
Через кілька днів після чергової зустрічі з «Сашею», під час якої «дядя» весь час намагався завести розмову про американське посольство, Клейтон вперше відчув небезпеку зблизька. Зустрівшись на московській вулиці після його чергування, вони поволі йшли по Москві. Він похмуро дивився собі під ноги.
– Щось, може, не так, любий? – поцікавилася Віолетта. – Тобі не сподобався Саша?
– Та ні, – відповів сержант, – він симпатичний чоловік… Тільки ось про що я хотів тебе спитати: твій дядя не співробітничає з КДБ?
– Саша? З КДБ? Та ти що? Він мій родич, брат мами… А потім, я ж у тебе не питаю, чи ти не агент ЦРУ!
– І все ж, – зітхнув Клейтон, – це мене дуже цікавить…
У цей час вони підійшли до квартири Віолетти. Вона ніжно погладила його по щоці і сказала:
– Може, ти піднімешся до мене? Мами немає – вона чергує, і я сьогодні сама…
Зустріч була палкою. На квартирі ні дяді, ні мами не було. Вони віддалися взаємному почуттю без останку. Клейтон більше не задавав ніяких запитань, а тільки палко шепотів: «Ай лав ю!..». Вони довго говорили в ліжку про те, як одружаться і поїдуть разом до Америки…
І як тільки за Лоунтрі зачинилися двері, вона набрала телефон Луб’янки.
– Нам треба зустрітися! – нервово кинула вона в телефонну трубку. – Це терміново!
– Не гарячкуй, – почула вона голос «дяді Саші». – Головне – не втрачай розуму. Все буде о’кей. Мені не дзвони, я сам тобі зателефоную.
Вранці на нараді у генерала Красильникова Слава доповів про підозри своєї «довіреної особи». Було обговорено кілька варіантів. Оскільки Лоунтрі ще не доніс про своє знайомство офіцерові безпеки посольства і дуже кохає свою дівчину, треба починати гру напряму. Його терміново слід було «чіпляти на гачок».
Наступного дня при зустрічі з Клейтоном «дядя Саша» одразу повів розмову англій¬ською мовою. Тепер це був не милий дядько, що щебетав при зустрічах, як пташка. Тепер це був крокодил, який роззявляв пащу, щоб заковтнути свою жертву.
– Слухай, Клейтоне! – поволі з натиском сказав «родич» Віолетти. – Якщо ти кохаєш свою дівчину і хочеш сюди повернутися, то в тебе є шанс. Віолетта тут ні при чому, ми давно взяли тебе на гачок. І в тебе є два виходи: або ти починаєш працювати на нас, і все шито-крито, ви будете жити з Віолеттою щасливо. Або ж ти зникнеш по дорозі до посольства назавжди, і ніхто не знатиме, де ти подівся взагалі. Якщо ж ти повертаєшся в посольство і доповідаєш офіцерові безпеки про свій роман – це загибель твоєї кар’єри і хрест на твоєму коханні. Тому ти маєш на ділі доповісти своїм друзям, що ти гарний хлопець!
Похиливши голову, Клейтон слухав агента КДБ, і в його душі все переверталося.
– А що я маю зробити? – нарешті запитав він.
– Ти знаєш людей з ЦРУ, які працюють в посольстві?
– Ні, – збрехав Клейтон. Він кілька разів стояв у спецзоні і бачив усіх, хто входив і виходив з резидентури.
Запитання сипалися одне за одним. «Дядя Саша» виявився дуже здібним допитувачем. Весь час він щось записував до свого блокнота, знову запитував Клейтона і записував. У кінці розмови він попросив сержанта дістати план посольства, включно з шифрувальною кімнатою. Потім витяг з кишені кілька фото і запропонував Клейтону показати, хто з них працює в ЦРУ.
– Я не знаю, – відповів Лоунтрі. – Вони всі дуже утаємничені.
– Але ти, Клейтоне, постарайся! – в голосі «родича» задзвенів метал. – Це треба зробити до того, як ти залишиш Москву.
«Я погодився, – згадуватиме пізніше Клейтон, – бо боявся втратити Віолетту, і мені здавалося, що КДБ знає все і без мене».
10 березня 1986 року служба Клейтона в Москві завершилася. На той час Віолетта, щоб не привертати до себе уваги, звільнилася з американського посольства і через УСДК влаштувалася працювати перекладачкою в інше диппредставництво. А на Луб’ян¬ці в цей час екстрено готувалися до від’їзду Клейтона до Австрії, куди він одержав призначення. Було вирішено, що «дядя Саша» і далі підтримуватиме зв’язок з Клейтоном. Йому підготували фальшиві документи на ім’я Олексія Єфімова.
Напередодні свого від’їзду Клейтон знову зустрівся з «дядею» на конспіративній квартирі, на якій вони домовилися, де саме зустрічатися у Відні. Розлуку з Віолеттою він переживав зі щемом у серці. Обійнявши її на прощання, він спитав:
– Ти обіцяєш мені, що будеш чекати?
Вона кивнула головою і відвернулася до вікна. Сльозинка скотилася з її очей. Вона розуміла, що провалилася її мандрівка з Клейтоном до Америки, куди вона так хотіла поїхати. Вдрузки розлетілося її кохання, і вона, мабуть, ніколи не покохає вже більше в житті… Все летіло шкереберть… Його зрадили! Зрадила жінка! За законами його племені її слід було вбити!..
По дорозі до Австрії Клейтон на кілька днів зупинився у Франкфурті. Тут він тинявся по барах або брав віскі в номер і напивався до безтями. В Австрії його пиятика продовжувалася. У призначений день він прийшов до будинку Віденської опери, де його вже чекав «дядя Саша».
Він заспокоїв сержанта.
– Ти не хвилюйся. Все буде о’кей. Віолетта шле тобі привіт. Я привіз тобі від неї листа. Візьми, прочитай. Зустрінемося увечері…
Увечері вони знову зустрілися і пішли повечеряти до віденського тихого ресторанчика. Під час вечері «дядя» Віолетти підсунув йому конверт – тисячу доларів в австрійській валюті.
– Візьми, купиш подарунок для Віолетти.
І він, наївний, витратив усі гроші на подарунки для неї, які передав до Москви через «дядю».
Потім сержанта передали під опіку іншого агента КГБ – Юри, в якого була важка нижня щелепа і погляд удава. І Клейтон зрозумів, що більше він ніколи не побачить ні своєї коханої Віолетти, ні її «дяді». Того дня він пив безпробудно. А через кілька днів на балу підійшов до офіцера безпеки американського посольства. Агент радянської розвід¬ки Юра так і не дочекався біля театру в призначений день Клейтона, який в цей час уже давав свідчення слідчим військової контррозвідки в одному з номерів віденського готелю.
Після перевірок на детекторі брехні в січні 1987 року сержант морської піхоти Клейтон Лоунтрі став перед трибуналом за звинуваченням у шпигунстві на користь СРСР.
У цей час уряд і сенат США лихоманило. Підрозділи морських піхотинців у Москві у складі 28 чоловік терміново було вивезено до Сполучених Штатів. Вжито надзвичайних заходів щодо посилення охорони американського посольства. Новому складу морських піхотинців заборонили вихід за межі посольства без дозволу.
Однак під час суду було встановлено, що багато звинувачень на адресу Клейтона і кількох його товаришів були безпідставними. В ході суду адвокати Клейтона та інших піхотинців довели, що морпіхи взагалі не пустили агентів КДБ до приміщення американського посольства. А Клейтон Лоунтрі одержав за своє зрадництво усього три тисячі вісімсот доларів, значно менше того, що він одержував як платню. За цей час, за даними американської контррозвідки, Клейтон Лоунтрі передав «дяді Саші» всього кілька фотографій деяких співробітників ЦРУ з віденського посольства, поетапний план місії у Відні та старий телефонний довідник посольства, який прихопив зі сміттєвого відра. За весь цей «товар» «Саша» заплатив усього дві тисячі вісімсот доларів. До того ж весь цей гонорар сержант витратив на подарунки Віолетті й московським друзям.
На цьому й закінчилося шпигунство індіанського хлопця з племені Наваха. На суді з’ясувалося, що ні Клейтон, ні шестеро його друзів-морпіхів насправді не передавали 120 дуже таємних документів агентам КДБ, які стосувалися переговорів з обмеження озброєнь, а багато фактів взагалі було сфабриковано американською контррозвідкою.
І все ж 27 січня 1987 року суд визнав колишнього сержанта морської піхоти США Клейтона Лоунтрі винним у співробітництві з радянською спецслужбою і засудив його до 30 років тюремного ув’язнення.
Дізнавшись про такий вирок суду, Віолетта запила і впала в депресію. Але помалу її життя якось влаштувалося, і вона останнім часом працювала в якійсь європейській фірмі в Москві. Інколи вона телефонувала Славі, якого було звільнено з КДБ у відставку. Часом вони зустрічалися, можливо, згадували Клейтона. Кожного вечора Віолетта повертається з роботи додому. Їде без задоволення – її там ніхто не чекає, тільки сестра і мати та холодне ліжко жінки-одиначки. Клейтона звільнили достроково, і він повернувся до своєї індіанської резервації.

ЕПІЛОГ

Ось і завершується моє журналістське розслідування про агентів у комбінації ХХ століття – шпигунок світу. І, як я переконався в ході цього розслідування, найбільш жорстокими серед усіх були радянська розвідка і служба безпеки. Вони не жаліли жінку, а, використавши її духовно й фізично, викидали на узбіччя своєї підступної діяльності.
Історію радянської Джульєтти і американського Ромео я описав за матеріалами як радянської, так і американських служб. Російська преса останнім часом всіляко намагається виправдати КДБ, показати його людяним і гуманним. І це пояснюється тим, що в Росії прийшла до влади шовіністична кедебістська група, яка намагається старими методами відновити радянську імперію і побудувати її на підвалинах великодержавного шовінізму. Насправді ж історія радянських спецслужб значно брудніша й брутальніша, ніж про неї розповідалося в романтичних детективах та пригодницьких фільмах минулих років.
Організацією секс-шпигунства в СРСР відало Друге управління КДБ, яке відповідало за внутрішню контррозвідку і так звану «наружку». Пройшовши спецпідготовку, його агенти, в тому числі й жінки, досконало оволодівали не тільки всіма способами і прийомами шпигуна-професіонала, а й наукою бесіди та мистецтвом кохання. На професійному жаргоні кадебістів та спецслужб деяких країн, особливо радянського табору, секс-агенти мали спеціальні назви. Чоловіків називали «воронами», жінок – «квочками», або ж «медовою пащею». І ті й інші ніколи не мали доступу до таємної інформації своєї країни, вони були «зомбовані» тільки на витягуванні таємної ворожої інформації. Їх не мали цікавити деталі й завдання тої чи іншої операції або розвідувальної комбінації. Основне завдання секс-агента було в тому, щоб заманити жертву в пастку – на спеціальну конс¬піративну квартиру чи то в номер у готелі, який був обладнаний різною технікою аудіо- і відеозапису, й кваліфіковано довести жертву до сексуального акту. Причому агент мав забезпечити доброякісне відображення як звукового, так і видового запису зустрічі з жертвою. Сцени продовжувалися доти, поки агент у комбінації не переконувався, що запис проведено на високому рівні.
«Медові пащі» КДБ використовувалися і для зваблення вищих урядових чинів інших держав. Історія зваблення президента Індонезії Сукарно стала в історії розвідки анекдотом. Під час візиту до Москви президентові, який був відомий як палкий прихильник жінок, друге управління КДБ підставило кількох чарівних красунь. Портативні камери встановили у спальні Сукарно. Усі президентські сексуальні втіхи були високоякісно записано на плівку. Під кінець візиту президент Сукарно був запрошений у штаб-квартиру КДБ на Луб’янці, де йому й показали порнофільми з його участю. Сукарно весь сяяв від задоволення, від чого керівництво радянського КДБ сторопіло. А потім, коли він попросив у них одну копію для публічного показу у своїй країні, там і зовсім втратили мову. Коли його спитали, навіщо це йому, він відповів: «Я гадаю, що мій народ буде гордитися своїм президентом ще більше!»
У 1995 році група співробітників ЦРУ (Центрального розвідувального управління США) заявила, що в цій установі існує дискримінація за статевими ознаками. Бо всі керівні посади в ЦРУ займають чоловіки, тим самим перекриваючи шлях до керівних посад «Джеймсам Бондам у спідницях». Так воно чи ні, але розвідувальне управління в Ленглі виплатило скривдженим секс-міс 940 тисяч.
Що ж стосується відомої секс-бомби Джейн Хайден, то вона участі цьому судовому процесі не брала і ніяких грошей не вимагала. Джейн на знак протесту знялася оголеною на сторінках журналу «Плейбой», довівши цим, що вони, агенти в комбінаціях, свою «роботу» виконують не гірше агентів-чоловіків. На обкладинці вміщено її фото в костюмі Єви при виконанні бойового завдання розвідки, коли вона, потрапивши в ліжко об’єкта, робить знімки секретного об’єкта.
Джейн Хайден вступила на роботу в ЦРУ в 1991 році після закінчення коледжу, де спеціалізувалася на політичних науках і вивчала китайську мову.
Свої спецзавдання вона виконувала на дипломатичних раутах, де намагалася всілякими, притаманними тільки жінці методами виявити потенціального інформатора.
На таких прийомах, розповідає вона, просто неможливо потрапити в туалет. Справа в тому, що на них були присутні немало таких секс-практиканок з ЦРУ, як і вона. Вони, усамітнившись у кабінках, напружено записували щойно отриману ними інформацію від підпилих і розпустивших, як павичі, хвости дипломатів. Як стверджує Джейн Хайден, після розвалу СРСР піймати в тенета ЦРУ росіянина не складало труднощів. Під «росія¬нами» вона мала на увазі багатонаціональний корпус дипломатів країн СНД. Адже тепер ними керувала не комуністична ідея, а велике бажання розважитися і збагатіти.
Нещодавно Джейн Хайден, як і наша «Наташа» з КДБ, про яку йдеться на початку нашої розповіді, пішла з Ленглі (передмістя Вашингтона, де розміщується ЦРУ). Цьому американському агентові її робота стала не під силу: «Доводилося приховувати свою причетність до таємної служби, а ще обридло дурити друзів та знайомих розповідями, яка в мене нудна робота…».
Зі сторінок «Плейбоя» американський агент постала у своєму натуральному, можна сказати, вигляді. Нічого не приховуючи.
До речі, якщо «Наташа» була спеціалісткою з французької, то Хейден чудово знала російську мову, а Віолетта – англійську.
Отже, лист секс-агента «Наташі» і її прохання розповісти про них, жінок-розвідниць, та їхню непросту долю й примусили мене сісти за написання цієї книжки, задум якої я вже давно виношував у своїй голові…

Від редакції. Повідомляємо, що у видавничому відділі «Вітчизни» готується до видання книга Юрія Краснощока «Полювання на красунь, або агент в комбінації», куди увійдуть, поряд з опублікованими в журналі, також нові розділи. Про вихід книги буде повідомлено додатково.

До змісту журналу №3-4, 2006 р.