|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.
ЛЕОНІД ГОРЛАЧ
ЗМАГАННЯ ІЗ ЧАСОМ
***
Це мій народ, неважений віками,
який забув, що він уже й народ,
росте в собі, твердий, мов скельний камінь,
над пусткою землі, над виром вод.
Це мій народ, розсіяний по світу,
обкрадений «своїми» донага,
усе ж таки чекає плоду з квіту,
який в душі потайно зберіга.
Це мій народ візьме колись лопати,
як у віки чепіги плуга брав,
й сподобиться могилу розкопати
для тих, хто крадькома його окрав.
Бо мій народ козацьким був од роду
і гайдамацьким у лихі часи.
А що своя черва збавляє плоду –
кому її в оренду віддаси?
***
Гартуй меча для оборони слова,
плекай слова для захисту меча.
Тоді й не буде материнська мова
бродить по світу в ролі прохача.
І Україна не втече із серця,
записана тобою в жебраки,
бо на меча і слово обіпреться
на день насущний і на всі віки.
ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ
В житах би покачатись. Так жита
уже не ті. Не та й снага у тілі.
Такі над серцем прогули метілі,
що поставали стернями літа.
А все ж, коли зозуля закує
в гаю над половими колосками,
над скошеними давніми роками
веселка вкотре маревом встає.
І тчуться, мов на чистім полотні,
дівочих голосів струмки манливі,
волошок шурхотіння в кінській гриві
і клечання духмяна запашні.
І хочеться помчать за давнім днем,
який уже ніколи не вернути,
себе в житах нетоптаних відчути
заквітчаним волошками конем.
Та в’яне безпорадна лепеха,
віддавшись чарам м’яти і любистку.
Церковний дзвін розгойдає колиску,
немов росу на спині лопуха,
де спить дитя, далеке од гріха.
У ЛАДИНЦІ
Віктору Ткаченку
У Ладинці ладує листопад.
Пливе Десна, неначе зупинилась
чи до лісів багряних притулилась
та й потекла без поспіху назад.
Якби ж то так бувало, то й літа
могли б вернутись в давні чорториї,
коли ще досвід, як хомут на шиї,
не муляє, коли жага крута
у світ гукає, за святий поріг,
де біг доріг через моріг і луки
такий манливий, як сопілки звуки
з поліських хащ, де дикий звір заліг.
Та двічі в одну воду не ступить,
не переплить Десну ту саму двічі.
Стоять ліси край Ладинки, як свічі,
І сонце полудневе в них кипить.
ВІДЛІТ ЛЕЛЕК
Діждалися – уже скипіла спека,
що все мертвила, мов жахтенний тать,
І на одній нозі стоїть лелека
та й марить: відлітать – не відлітать.
Було йому тут мило і сімейно,
спідручно до весняної води.
Але грядуть – він знає достеменно –
круті, як олігархи, холоди.
І не втечеш од судженої долі,
що тісно облягає, мов хомут.
Он і гніздо всихається поволі,
потрапивши в холодний вітрокрут.
Та де б він не бував, які канари
не прикривав із заходу на схід –
лиш в Україні знайде ласку пари
і по весні продовжить родовід.
Тому й стоїть: одна нога в польоті,
а інша – прикипіла до гнізда.
А у Десні на плавнім повороті
пливе прощанням пінява вода.
ЗМАГАННЯ ІЗ ЧАСОМ
Я підганяю час, немов коня.
А він мене вуздою припиня:
– Не шпор мене і ребра не кривав,
не ти мене, а я тебе обрав.
Не норови і зупинить мій біг –
іще ніхто зробити це не зміг.
Не повертай назад, бо вороття
не буде у перейдене життя.
Не ти мені верхівець – я тобі,
хоч ти цього й не знаєш далебі...
Я схаменувся: справді, а куди
із-під копит ведуть сліпі сліди,
за чим спішу, що по собі лишу,
коли впаду на груди споришу?..
А час летить собі, неначе кінь,
і я при ньому – тільки тлінна тінь.
І не моя провина чи вина
у тім, що все на світі промина.
***
Минулося. Уже душа не плаче.
Я вже й не знаю – є вона чи ні.
Пливе минуле сонячно гаряче
в Хароновому чорному човні.
І не спинити словом чи рукою,
а чи крилом високої брови
оте минання сиве над рікою,
те загасання серця й голови.
Хто б ти не був – на троні, біля трону,
якої б не доп’явся висоти,
та відкупного чесному Харону
не зможеш за безсмертя піднести.
А щоб колись душа твоя воскресла,
її ще треба мати у собі.
...Все хлюп та хлюп – Харона тихі весла.
Все глибше в морок – брижі хвиль рябі.
***
За чим душа так тужить серед літа,
чому печаль їй крила обпіка?
Гучить минуле, як з Карпат трембіта,
аж над Десною стогне осока.
І той туман, що брижиться з заплави,
вже голову мою не туманить,
бо я, поцілувавши губи слави,
на згадку зав’язав у вузол нить.
Та й більш нічого, все те проминуще,
і ти також – минуща суєта.
Лиш пам’яті волання всюдисуще
тебе в павуття срібне огорта.
Ти з нею наодинці не боїшся,
що хтось ударить в душу, як стріла,
що відбере все те, із чим ти зрісся,
як з вуликом нароблена бджола.
Пливе туман – осіння перша міта.
І все питає пам’яті ріка:
за чим душа так тужить серед літа,
чому та слава видалась гірка?
ЛИПНЕВА НІЧ
Поза дрімливими хатами
чатує місяць-конокрад.
В саду, стриножений дротами,
пасеться в небо виноград.
А що йому? Іще далека
осіння стужа й мокрота,
іще з гнізда старий лелека
з молодняком не відліта.
Іще бринять у гронах соки,
що не дозріли до вина,
ще виглядає певні строки
легкого хмелю дивина.
А ніч стоїть така манлива,
що й ти, неначе виноград,
в передчутті п’янкого дива
ростеш у молодість назад.
 |
|
 |
 |
 |