журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГІЯ «ВІТЧИЗНИ»
Публікацію розпочато в першому числі 2000 року

СВЯТОСЛАВ ГОРДИНСЬКИЙ
(1906 – 1993)

Святослав Ярославович Гординський (літературний псевдонім Юрій Буревій) народився 30 грудня 1906 року у місті Коломия (нині Івано-Франківська область) у родині відомого українського літературознавця, письменника Ярослава Гординського. Батько майбутнього поета викладав українську та класичні мови у гімназіях Коломиї та Львова, читав лекції у львівському таємному університеті та на вищих учительських курсах, працював у філологічній секції Наукового товариства імені Т. Шевченка. Отже, Ярослав Гординський був високоосвіченою людиною. Він, до слова, перекладав твори Г. Гейне та У. Шекспіра, листувався з Іваном Франком і досліджував його творчість.
Але син науковця й письменника Святослав, що виростав у оточенні української еліти, схоже, пішов далі батька. Навчаючись у Львівському університеті, він брав уроки живопису у О. Новаківського. Згодом продовжив освіту в Берліні та Парижі: мав студії у відомого візантолога В. Залозецького, навчався в академії Жуліана, яка була альма-матір’ю уславленої малярки Марії Башкирцевої, а також в академії славетного кубіста Фернана Леже.
Повернувшись до Львова, Станіслав Гординський став ініціатором заснування Асоціації незалежних українських митців (АНУМ) та редактором видання асоціації журналу «Мистецтво». Також він редагував спільно з Михайлом Рудницьким літературний часопис «Назустріч».
У цей час Гординський плідно працює в царині літературної критики: відгукується на книжки М. Хвильового, М. Зерова, О. Ольжича, Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Теліги, О. Липи, О. Влизька та інших. Виступає митець і як автор багатьох екслібрисів, здійснює художнє оформлення ряду видань, зокрема, «Книги Лева» Б. І. Антонича.
Саме завдяки редактору Святославу Гординському під час другої світової війни побачило світ чимало творів Т. Осьмачки, І. Багряного, С. Любченка, що в цей час приїжджали до Львова.
Як поет С. Гординський дебютував збіркою «Барви і лінії» /1933/ у двадцятисемирічному віці, коли авторам найбільш заповідається на славу. За першою ластівкою вийшли друком у Львові книжки поезій «Буруни» /1936/, «Слова на каменях» /1937/, «Вітер над полями» /1938/, поема «Сновидів» /1938/, «Легенди гір» та «Сім літ» /І939/ та в Кракові «Сурми днів» і «Перший вал» /1941/ – обидві збірки під псевдонімом Юрій Буревій. Так само у Кракові вийшли друком і «Вибрані поезії» Святослава Гординського у 1944 році.
Під час війни С. Гординський емігрував за кордон. З 1944 року жив у Мюнхені, де видав збірку віршів «Вогнем і смерчем» /1947/, а з 1949 року – у США. У роки еміграції С. Гординський активно працював над художніми перекладами. Ще в Україні 1936 року він здійснив свою художню інтерпретацію давньослов’янського епосу «Слово про Ігорів полк», переклав також поему К. Рилєєва «Войнаровський». Та ось 1961 року митець звітує великою перекладною книгою, котра свідчить про інтенсивну творчу працю упродовж, здавалося б, років мовчання. Це видання «Поети Заходу. 60 перекладів з поезії латинської, італійської, французької, англійської, американської, німецької, польської». С. Гординський пропонує українському читачеві власну художню версію творів Овідія, Горація, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Аполлінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Й. В. Гете, Ф. Шіллера, Р. Рільке, Ю. Словацького та ін.
Так само ґрунтовно Святослав Гординський працював і в галузі літературознавства та мистецтвознавства. Самобутні й досі, у рік сторіччя від дня народження письменника, не втратили свого значення його статті про Т. Шевченка як художника, про український іконопис: «Тарас Шевченко-маляр», «Українські церкви в Польщі: їх історія, архітектура і доля», «Віктор Цимбал», «Українська ікона», «Крук, Павлусь, Мухин – три українські різьбярі» тощо.
Після значної перерви – понад сорок років, коли оригінальні поезії Святослава Гординського не заявлялися друком, автор видав у «Сучасності» ніби як підсумкову книгу: «Поезії. Вірші оригінальні й перекладні» /1989/. Йому ще навіть судилося побувати на батьківщині – у любому його серцю Львові і в Києві, що його він і не сподівався колись побачити.
В Україні на порозі історичних перемін і вже у незалежній побачили світ видання його книжок «І переливи барв, і динамічність ліній» /1990/ та «Колір і ритми» /1997/.
Юрій Шерех відзначав, що Святослав Гординський у поезії «не вдавався до жодних умовних реквізитів» і досяг майже вітменівської мускулястости з наскрізною одуховленістю».
«Вірність формі, змістові і духові оригіналу у перекладацькій праці, стислість і витонченість поетичної форми у власних віршах випливали з сильного органічного чуття дисципліни поета. Але рівночасно поезії Гординського притаманний постійний голод за дійсністю, і тому вона ніколи не є штучною, езотеричною, віддаленою від життя. Поезія творила для нього вхід у буття неповторне, вічне. Поезія Святослава Гординського писана холодною головою і палаючим серцем», – так підсумував свої роздуми про сутність поезії Святослава Гординського Леонід Рудницький.
Помер Святослав Гординський у Вероні (штат Нью-Джерсі, США) на вісімдесят сьомому році життя серед погожого травневого дня раптово, просто неба. Завершив свій земний шлях поет, який оспівував українські та європейські міста, їхню рукотворну красу і сам оздобив п’ятдесят храмів у дванадцяти країнах світу.
Про творчість та життєвий шлях письменника у різний час сказали своє вагоме слово Мих. Рудницький, В. Державин, Гр. Шевчук (Ю. Шерех), Є. Маланюк, Г. Кочур, Л. Рудницький, Б. Бойчук та Б. Рубчак, Р. Лубківський та М. Слабошпицький.

***

Дні і роки ринуть невгомонно.
Наче квітка, будеш ти рости:
Час надійде – і страшну долоню
На чолі своїм почуєш ти.

Серце, може, й не здригнеться навіть,
Встигне ж бо його налити вщерть
Днів злоба й роз’ятрена ненависть,
Над життя сильніша і над смерть...

Та приспати серця не научиш –
Вдарить час твій хиже: й не проси!
Все ж таки уста свої жагучі
Ти йому, коханцеві, даси.

І тоді, як далечінь багряна
Спалахне – грізного неба гнів –
Ти повстанеш, може, й друга Жанна,
Юне серце змучених полків.

Стан стрункий і яснозорі очі,
Понад обрій вдивлені кудись,
Меч, прип’ятий на бедрі дівочім,
Світлий стяг настромлений на спис:

Так побачать у поході лави
Віри знак і дівчину свою,
І війне над ними подих слави,
Подих слави – крилами в бою...

Та не мрійні береги, не квіття
Припаде кінноті до підків,
В очі – чорний вітер лихоліття,
Крик і брязк розгурканих степів:
Завирує світ, життям закрутять
Вихорі, заблисне небосхил,
Знов запахне тьмяно кров і рута,
Мертвий чад руїни та могил.

Над страшною схилишся землею,
Пустирем лячнішим від пустинь.
Щоб її скривавлену лілею
На щиті підняти й понести.

ДОЛЯ

Надійде день такий: гранітна постать Долі
На шляху виросте нескінченім твоїм,
Торкне твоє чоло і присудом твердим
Затримає тебе в своїм нещаднім колі.

Далеко – синь, огонь, і заграви, і дим.
Червоний рев стихій, безкрай жаги і волі.
Та лиш свій хижий зір вдалі, на видноколі,
До воза запряжеш, у шику бойовім.

Коли почуєш ти, як, горду і нап’яту,
Скоряє міць твою кам’яностопа Фатум,
Як кришиться твій крок, – душі останній крик

Пошли туди, де мчать шляхи, тобі не дані,
Та де прогуркотять колись ще – вір! – за грані
Комоні мрій твоїх у запрязі квадриг.

МОЄ МІСТО

В осінній млі така прозора мить
Минулих днів, розстріляних шрапнелем;
Ще вчора бачив я його цілунків слід.
Додому ідучи повз мури цитаделі!

Встаєш ти важко з мли квадратами будов,
Лише віки звели безжурно і високо
На куполи твоїх старих церков
Граційний ренесанс і пристрасне бароко.

Твій ринок у рядах похмурих кам’яниць,
Де вікна підняли зчорнілих гзимсів брови.
Тривожно задививсь у темряву сторіч,
Заслуханий іще в останній зойк Підкови.

Зіп’явшись на щити гранітні коло брам,
Там ждуть уперто льви, насуплені і злючі,
Щоб кинутись до віч твоїм майбутнім дням.
Багряним дням, що прийдуть неминуче.

ТИ

О єдина, сувора і ніжна!
У хмурні ці, задимлені дні
На лунких світових роздоріжжях
Я молився тобі лиш одній.
Поривався за тінню твоєю
І долинами й горами біг,
І душі полум’яну кирею
Простеляв я під ноги – тобі,

В хуртовинах, крізь крики і брязкіт
Я гукав невимовне ім’я
І благав – у єдиної! – ласки,
Але знаю вже добре, що я

Не дістану нічого задарма –
Все почислить мій лютий Бог,
За слави жорстокої мармур,
За хвилини палань, за любов

І за гордого серця прибої.
За ненависть мою, і за гнів,
І за все, чим, сп’янілий тобою,
Я впивався, страждав і горів.

БОДЛЕР

Гримасою нудьги скривилися уста,
Всі хвилі поривань розбилися об скелі,
Лишився тільки смак: безмежжя й пустота,
Хоч випито ущерть гіркий розкоші келих.

Вночі, коли важка, нестерпна темнота
Кудлатим чорним псом снується вкруг постелі,
В обіймах лиш одна коханка – самота,
В розбитої душі обідранім готелі.

Вона нашіптує і мучить брязком барв,
Повій і демонів, скривавлених примар
І Мах спокусливих відьомським стилем Гойї;

І він, підвівши зір з-під хмурого чола,
Пірнав у вічний вир людських несупокоїв
В’язати китиці з кошмарних квітів зла.

КРИК

І

У просторах крик тривожний мій
Загрузає в теміні байдужій,
І несу я в самоті гіркій
Мрії, перепалені на жужіль.

Всі за шати сіпають: – Кажи ж!
Напувай нас вірою, ждемо ми.
Очі ваші повні суму й сліз,
І шляхи навколо невідомі.

Глянь, як кволий опадає гнів,
Мирні крила в поросі волочить,
Крови струм у жилах зледенів,
Набухати ярістю не хоче;
– Ти його роздмухай, розогни,
Не дозволь утішитись ні разу,
З веж накликуй, вчи здійсняти сни.
Недосяжність досяжну показуй.

– Визначай, наказуй, пророкуй,
Конструюй призначення і міти
І в алеях бронзових статуй
Нам героїв і святих різьби ти!

ІІ

Так, уста заціплюючи, вір,
Інших клич, і сам себе накликуй,
Кидай вірш зім’ятий на папір,
Кожен – клапоть вирваного крику.

Так щодня: в одчайнім вирі гри
Не затиснуть розпачі долоні,
Вічний голос, як наказ, твори!
Брязкай міддю, строф загнуздуй коні

І, надхненням захлеснутий, слів
З дна душі випльовуй чорну рану, –
Може, десь на перехрестях днів
Ти й зустрінеш слави дівку п’яну...

Ну, і що ж? Однакі будуть дні
(Тільки мармур, а не простий камінь),
Знов твори! Ще важчий біль надхнінь.
Горла стиск і в далеч крик без тями...

З «КНИГИ СКИТАЛЬЦЯ»

Прокинулися всі ми окрадені,
Без рідних, дому. Горе нам, зрадженим,
Нам, обеззброєним підступно
Воїнам Правди, жадібним волі!

Нас голос кликав. Ніч не жахала нас.
Аж мить прийшла, та: в бурях узріли ми –
Вогонь священний Прометея
Згас, і серця огорнула темінь.

З віків забутих, у підсвідомості,
Виття озвалось. Душі зв’ялило нам
Гарчання хиже, вовкулаче:
Знову пустиня розкрила пащу.

На бій останній вийшли герої. Бив
Їх, непокірних, час, щоб скорити. Вже
Не повернулися з виправи –
Крик бойовий їх замовк у хузі.

Кругом руїна, дике пустирище...
Вбогі вигнанці, юрби ізгоїв мі,
Лишень ідея ще нам світить,
Віра ще кличе: не піддавайся!
В усе бо в світі, все найдорожчеє,
Могли навік ми гірко зневіритись –
У Правду, в Бога і в Людину,
Лиш в Україну ще вірим твердо.

В чужі країни, в землі безрадісні,
Її з собою винесем, зранену,
Вогнисту мрію, що її ми
Кров’ю своєю споїли щедро.

ЗНАК ГРИФА

Б цей лютий час, що крицею гримить,
У дні брехні, і мсти, і зла, й безправ’я,
Коли ще їх на постаменти ставлять,
Коли від бунту серце бурунить, –

В цей гнівен час, у цю злосердну мить
Мої уста нещадність бою славлять
І грифа знак – не голуба – обрав я,
Щоб оздобляв мій гордовитий щит.

На львинім тілі голова орлина, –
Так повстає иазустріч хуртовинам
Той птахолев – орденоносний знак.

Ударом крил і криком войовничим
Стрічає він, не знаючи, що ляк
І сик злоби, й криваві огневиці.

1940

З РУМОВИЩ І ВОГНЮ

... жду страшних ночей...
Леся Українка

З румовищ і вогню свій скарб найбільший – правди,
Озлобленим богам не відданий на мсту,
Від вогнища свого відходячи, забрав ти
З собою і несеш крізь стужу і сльоту.

Позаду посвисти, чиїсь охриплі крики,
Чужі слова в устах, розчавлені серця,
І зловорожий гнів – такий, як твій, великий,
Що стрінеться з твоїм, зчепившись, до кінця.

Та крізь туман і дим, щораз певніше, ближче,
Зривається, встає, – о добре бачиш ти! –
Під катаклізмом днів: під чорним бойовищем
Високе полум’я єдиної мети.

І ждеш страшних ночей, глухих ударів криці,
Твердих, як серця стук, – ти їх так довго ждав! –
Аж простір перетнуть тридзьобі блискавиці,
І гнівний рев стихій, і альказари слав.

ЦАРГОРОД

Олексі Грищенкові

Розливи вод виблискують, мов сталь,
Лискуча сталь турецьких ятаганів,
І береги, розпалені і тьмяні,
Накрила неба голуба емаль.

Спадає тінь, тривожна і незнана,
На грані скель – азійських перших стеж, –
Де амбразури генуезьких веж
Зорять хмурні, як погляд Сулеймана.

Проходять хмар фльотилія легка,
Враз зайнялись вони і загорілись,
Як мінаретів їх пробили стріли
Із царгородського сагайдака...

І їх тобі також не оминути,
Такі несхибні і меткі вони,
Ті гострі стріли, стріли давнини,
На луках купол, дужих і напнутих!

На Боспорі, червень 1934

АПОКАЛІПТИЧНЕ

Понад землею многоплодною
Встає кривавий жах,
Сім янголів підносить у руках
Фіяли з яростю Господньою;

І виливають кров на світ,
На владарі, пихою сп’янені,
На лжу, на сонмища поганині,
На пурпур, злото, самоцвіт.

Немає каменя на камені,
Все звержене ригою гроз.
Доми невинних падають також,
Жегомі пламенем.

І тупотить юрба народів чорна,
В полях толочить квіт і злак
І язики гризе: «О горе нам!
Де знак, спасіння знак?»

Але ізбранні є. Крізь адський чад
Призначено їм душу винести:
Душе моя! – чи неспалимости
Тобі призначена печать?

КАНІВ

Ось гора, від гір найвищих вища.
Він там снить про судний день розправ.
Десь далеко грім зарокотав,
Буде буря, буйний вітер свище,
Гне дерева, строїть струни трав;
Це він, віщий, далі пісню творить.
Клекотить, прокльонами говорить,
Аж проймає всіх живущих дрож.
Нетерплячий, гнівний, з Богом спорить,
Він, що с л о в о м все почав також.

1961

ХРИСТОС

О поборнику неправди і зла!
Нині б Ти згинув інакше: десь на фронті, у димі,
У сірій шинелі розіп’ятий ва іржавих кізлах,
В небо вдивляючись марно
змученими очима.

Над головою Твоєю не білі б голуби піднялись,
А співали б Тобі в авреолі вогнистій шрапнелі,
І не записав би цього ніякий євангеліст
До святої Євангелії.

Колись, по землі ходячи, щастя ти обіцяв
Всім слабим і смиренним, що любитимуть спокій,
І навколішки падалі ми, аж збунтовані наші серця
Хочуть бути сильні, жорстокі.

Вже замало нашим устам білого Тіла Твого:
Ах, скажи це вогнистим пером записати Маркові,
Що на барикадах своїх щоденних Голгот
Самі випиваєм вино своєї жертовної крові.

Кричимо до престолів Твоїх: появися у загравах слав!
Бо доки ж вичікувать нам і роки за роками ковтати.
Аж, розірвавши серця, зривом нестримних ляв
Вибухне віри нової гігантний кратер?

ЛИСТОПАД

Знов під ногами шарудять листки:
Вони, мов древнє золото багряне,
Нагадують душі забуті рани
І ржею зрад тавровані віки.

Що ж принесуть майбутнього роки?
Пройшли – і ще перейдуть гурагани,
Вже їм назустріч простягли каштани
Погрозливо безлисті п’ястуки.

Блаженні ті, що в мир і тишу вірять!
Вітає їх імлисте надвечір’я
У синяві будівель і дерев:

Та вмій відчути, як гряде нестримне,
І жди, аж тинк обсипуючи, гримне
Об мури знов сердитим левій рев!

ПОЛТАВА

Мазепин зір, розпалений вогнем,
І Лева крик північного, і лави,
Розсипані у куряві Полтави,
І дні, й роки – під бронзовим конем.

Так у серцях задимлених несем
Страшне прокляття пригадів іржавих,
І очі тьмить не пишний лавр держави,
А дивдерев над сонним пустирем,

В ушах ще досі гук і бою брязкіт,
Пече у горлі чорний час поразки,
А на устах віків засмерлих пил, –

Та знов і знов вкладаєм ногу в стрем’я
І все буйніш між рутою могил
Мазепинське зростає вірне плем’я.

1939

***

Сліди старого покриває ржа.
Як довго час нещадний збереже їх?
В пилу повалені лежать
Минулих воєн звитяжні трофеї.

У далину задумано глядиш:
Минає день у синяві спокійній...
ІІожди ще: будуть, як колись,
Бої, походи, божевільні війни;

Як і колись, уранці вийдеш ти:
Вози, намети, ржуть скажені коні,
Тобі ж, тривожному, іти,
Стиснувши зброю у пружній долоні.

На пустирях, на скелях гір стрімких,
В тісних проваллях битись з ворогами
І пити воду із ріки,
Припавши ниць спрагненними устами.

Щодня походи. Упадати з ніг,
Та все вперед – від бою і до бою,
Лиш камені б твердих доріг
В чужій землі лишати б за собою!

А по ночах, коли притихне бій,
І сплять бійці, розклавши чуйні ватри,
Ще вільно марити тобі.
Як і колись, про очі Клеопатри,

Про смаглість рук, про груди золоті,
Ворожих уст солодке пожадання.
Під зорями такі прості
Життя і смерть, ненависть і кохання.
***

Ти не лукавила зі мною...
Т. Шевченко. «Доля»

Шалену ведучи ігру.
Тебе все чую над собою,
І кола я не розірву
Своєю гнівною рукою.

Стою з розпаленим чолом
У зловорожості хуртовин,
І затискаєш ти вузлом
Свого немилосердя брови.

А я ж бездумливо тобі,
Зрадливій, часто довірявсь так –
І що ж! – пізнав лиш глуму біль
І рафіновані лукавства...

Яка несамовита гра!
Як серце кидається, злиться! –
Ні, ти не мати, не сестра,
Ні – ти розлючена вовчиця:

Ти не поступишся й на мент,
Тебе нічим не упросити,
Я вириваю кожен день
Із клів затиснутих, неситих,

І в безрух віч твоїх пустих
Вдивляюсь марно – не збагну я:
Стоїш передо мною ти,
Як нерозгадана статуя.

На тлі затягнутих завіс
Твоє мовчання леденіє,
І опускаєш все важкіш
Свої неублаганні вії.

НАД РІКОЮ

Ця світла синява, у небесах розлита,
Ця зелень квітних трав, ця соковитість літа,
Що простеляється достиглістю щедрот,
Прозора далина, холодний подих вод,
Густі ліщинники на набережних схилах,
Розжарений пісок, хмаринка легкокрила,
Сліпучих променів такий розтратний жар,
Та все, що навкруги, все – створене, як дар
Тобі, – впиватися і напувати тіло,
Обточувати стан, вливати пружність, силу,
Сповняти світлістю, сторадістю життя.
Очима п’ю тебе, красу твого буття.
Коли на березі, спираючись недбало,
Смаглява, золота від соняшного палу,
Лежиш, усмішкою вітаючи – кого?
З якою пристрастю до рамена твого,
Коли б ти знала це, – припав би я устами!
Але без поруху, мов оповита снами
Триваєш, віями накривши глиб очей.
А, може, вдаваний незрушний спокій цей
І вмисне, граючись, очей не підведеш ти,
Бо хочеш, потайки, щоб милував і пестив
Тебе цілунком нестримних палань
І сонцевий вогонь, і пал моїх бажань?

НЕВГАМОВНІСТЬ

Клякни при джерелі своєї туги
І пий її, невичерпної, струм,
Впадуть високі, хмаролетні смуги
Минулих днів на твій кленовий сум,
І ти, вповитий тінявою синню,
Тоді покинеш непотрібний гнів
І всю тривогу нерозважних днів
Даси своєму мудрому терпінню.

З минулого усі свої діла,
Хвилини всі, розгублені в тривозі,
Те все, що ти, схотівши, подолав
І те, що ти покинув по дорозі,
Згадаєш ти, збереш усе в одно,
Із дна глибин порушених покличеш,
І кожне слово, сказане давно,
Повернеться, тобі загляне в вічі,

І спогади, розвіяні, мов дим,
До тебе знов із забуття прилинуть,
Отруйний жаль з докором мовчазним
Брестимуть за тобою без упину;
Пристануть рядом дні твої бліді,
Мовчанням будуть їх уста затяті,
І перед ними зважиш ти плоди,
Що маєш їх, і що їх міг ти мати;

Тремтіти буде скована душа,
Жорстока буде туга та, нестерпна,
За всім, за чим колись ти вирушав,
По що сягав, та додна не дочерпав.
За втіх вино, яке ти жадно пив,
І відсував, щоб по нове сягнути,
За смілість дум, жадань твоїх і слів,
Безумних мрій, погашених, забутих,

За все, що брав собі ти щедро сам
І прагнув ще, нічим незадовільний,
Ще уст – твоїм пожадливим вустам
Ще простору – твоїм легеням сильним,
Нових тривог, великих хвилювань,
Душі твоїй поривів хуртовинних,
І захватів, і гіркости оман,
Осяяних упоєнням хвилинним...

Схвильований, оглянешся назад.
Де сам себе ти щедро розгубляв так,
І враз думки лякливо затремтять:
Чи ж досить ще залишиться на завтра,
Чи вистане ще міці та жаги
Прийдешнє дочервона розогнити
І бути все поривним і тугим.
Як буйнодухий, невгамовний вітер?

Отак своє проглянеш ти життя
І дні твої на терезах повиснуть:
Повстанеш – сам нещадний свій суддя,
Та приймеш ти з усмішкою свій присуд.
Лиш серце, серце стиснеш ті строгіш –
Хай, досвідом терпінь своїх багате,
Воно вже більш так щедро, як давніш,
Скарбів своїх безтямно не розтратить!

ПЕРУДЖА

Перестрибуючи по три-чотири ступні
пустотливі вулички
вибігають нагору,
Над ними скравки блакитні,
але сонцеві ліньки
раз у раз зазирати за цямрини мурів
на висохле дно вулиць.

Тут високі ворота,
щоб пропустити вершника
або галябардника з галябардою на рамені.
Але це було передучора.
Сьогодні ледве хто пізнав би
в худорлявих мужчинах
нащадків квадратощоких кондотьєрів.

На площі перед собором
голуби випивають фонтан.
Тут, на сходах старої ратуші,
можна сидіти годинами,
поглядати на залізних левів і грифів
і стежити
за спішною метушнею туристів
і неспішним проминанням часу.

Проходять дівчата
у льняних, свіжовипрасуваних сукенках;
їх погляд відразу впізнає чужинця,
але вони відходять, не озираючись,
тільки їх гойдлива хода наче повільнішає,
так, мовби вони несли дзбани
з коштовним напоєм
і боялися його розхлюпати.

Це тут Перуджіно
вчив молодого Рафаеля
малювати рожеволиці янголиці.

До змісту журналу №3-4, 2006 р.