|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2006 р.
ВОЛОДИМИР БРОВЧЕНКО
ВІДБОЛІЛИЙ ЦВІТ
***
То завжди так було в Україні,
Яку, на диво, завойовники не добили:
На руїні
Вискакували, як у Кіо із скрині,
Або ліліпутики, або дебіли.
Правда, траплялися і герої,
Але то... ще до зруйнування Трої.
Ах ви ж мої дебіляточка!
На голівці шапочка, на спині латочка...
Цинічно, публічно,
Денно і нічно
Хваляться, хто з ким переспав,
З якого дерева ще маленьким упав.
А той оглашає, як товариша на горищі любив,
Пили шмурдяк, штрикалися голками,
А потім бігали голяками,
Аж поки його з любові... убив.
Жити – не жити, яка різниця?
От виставив зі сцени голу гузницю,
Хай порадуються тато і мама,
Яка у їхнього сина реклама...
Ото така, громадини, фігня:
Хотів посміятись – втираю сльозини.
І чого б ото йти навмання?
Треба завести звання
Заслужений дебіл України,
А, може, у них ні мами, ні отця?
Планетарно нещасні і злі,
Так ніби не мають жодного корінця
В нашій землі.
Так шкода мені цих дітей,
Так жаль.
Ще заплаче й по них
Кожна наша скрижаль.
Господи! Прости і врозуми.
Хіба це ми,
Хіба це ми?
***
На вищанських наших косогорах
І в пониззі, де ще є вода,
Як і вчора, неутішне горе
Тужно людям в душі загляда.
Прагнув щастя. Вам його пророчив,
Земляки мої, степовики.
Соромно. Тепер відводжу очі,
Бо пророцтва не збулись таки.
На причілку хати кущ жасмину
Тихо білі спомини гойда
Та на мене за усі провини
Відболілим цвітом опада.
Не діждавшись празника, над Виссю
Спочива на пагорбі рідня.
По вербиці дикий хміль повився
І гуляє п’яна комашня...
Проминає літечко гаряче,
І життя спливає день за днем.
Тільки з братом піснею заплачем
Чи, бува, зубами скреготнем...
Та й по тому?!
Боже, дай наснаги,
На останнім вийшовши рубіж,
Не схилити долу честі стяги
І прийти додому з роздоріж.
***
Вибирала огірочки
І несла у пелені:
– Їжте, дочки і синочки,
Корнішончики смачні.
Бабусиня завжди мала
Повне дворище їдців
І для них не шкодувала
Хрумкотючих зеленців.
Та прикрила рано-вранці
Господинонька метка
Одного таки обранця
Парасолькою листка...
В люту спеку, в день безхмарний
Гудиння усохла нить,
І тепер жовтяк негарний,
Аж потрісканий, лежить.
Зустріча тужливу осінь
Між капустяних голів,
Все дивується, що й досі
Так ніхто його й не з’їв.
Він не зна, що бабусиня
Серед потопту і тління
Огірочка зберегла
На насіння, на насіння...
***
Гадалось, утечу в свої світи
Від суєти, зневіри, глупоти
Та наодинці з тишею побуду
Перед дверима до Страшного суду.
Прийшов з вудками під очерети,
Аж там сидять над вогнищем чорти,
По колу ходить вельзевульська кружка,
А в казані сопе смердюча юшка.
На тім чортячім вогнищі киплять
Все матюки із «матушкой» і «хрєном»,
Із казана скажене слово «блядь»
Вигулькує негідницьким рефреном .
Невинно виглядають з-під рядна
І сіті, й остроги, й електровудки,
І ще якісь пекельні оборудки,
Що у ставку вбивають все до дна.
Три стражники з кокардами стоять,
Чортячим пійлом причастившись спершу,
Та все чомусь не можуть упіймать
Хоч би тобі одного чорта в вершу...
Невже Всевишній назавжди полишив
Цей закуток, що серцю наймиліший,
Цей світ, де корінь праці й доброти?
Куди податися, куди іти,
Колі і тут безчинствують чорти?
***
До людей прониклися довірою
І старі крилатики, й малі –
Ластівки гуртуються до вирію,
Вчать дітей триматись на крилі.
І вони, вчорашні жовторотики,
Облітають рідні небеса.
Вітер роздяга топольну готику,
Спас, і той тепла вже не спаса.
Ждуть їх бурі, хмар одвічна терниця,
Шлях далекий, неба неоглядь...
Старші, мабуть, більше не повернуться,
Молоді ж весною прилетять.
Не забуде кожне, скільки й житиме,
Ні цього подвір’я, ні гнізда.
У хліві, під сволоком, світитиме
їм найпотаємніша звізда.
***
От тільки путнє щось зроби
І сядь спочити по роботі, –
Заплещуть у долоні голуби,
І звеселяться ластівки на дроті,
І горобина зграя на акації
Почне тобі влаштовувать овації,
Розчервонілі ягідки чужі
До тебе із-за плоту прихиляються,
Лиха сусідка ходить по межі
І – дивина! – тепер чогось на лається.
Хвостом собака крутить на цепу,
А котик-хитроман тобі мурличе...
І ніби щось співає у степу,
Затихне, потім знов настійно кличе.
Піду. Люблю. Якби ж ото, якби
Себе і кволі душі розбудити,
От тільки путнє щось зроби...
Та як його зробити?
***
А вже місяць недремний подавсь на ущерби.
Припізнивсь, запечалився в даль-далині.
Але в лузі нічнім не забулися верби,
Як він їх чарував, коли був уповні.
Не журітеся і не блукайте в тумані,
Не збивайтесь, пригнічені, на манівці.
Він ще, верби, освітить вам шлях на світанні,
Коли зорі впадуть в степові криниці.
 |
|
 |
 |
 |