журнал "Вітчизна" №3-4, 2005 р.

КРІСТІНА ЗАБУДЬКО
ДВА "СЕРЦЯ" ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ РАЇСИ ІВАНЧЕНКО "ЗОЛОТІ СТРЕМЕНА"

Романи Раїси Іванівни про княжу добу охоплюють період від IX до XIIІ століття. Князі Аскольд, Олег, Ігор, княгиня Ольга, літописець Нестор, сини Ярослава Мудрого Володимир Мономах та Данило Галицький, інші відомі постаті української історії постають перед читачами живі, зримі, сповнені земних суперечностей. Такі, ніби їх щойно вихоплено з виру історії й представлено на загал.
Як історик Раїса Іванченко не тільки висуває певні історичні гіпотези, а й переконливо, через психологічну систему засобів, обґрунтовує їх, доводить їхню можливу реальність.
Після цілої епохи "розквіту" історичного роману в радянській літературі, де "роман з позиції марксизму-ленінізму розкриває боротьбу нового зі старим", показує "не декоративне реставраторство сивої давнини, не безкрилий натуралізм, а глибоке проникнення в суттєві процеси класової боротьби минулих часів", творчість письменниці на противагу розробленому в жанрі могла цілком закономірно вибухнути романом цілковито протилежним радянському. Тут могли бути і гіпертрофований націоналізм, і штучна ідеалізація головних героїв, і багато інших імпульсів, спровокованих попередньою добою. Проте авторка не ідеалізує ні історії, ні її постатей, а показує їх такими, якими вони імовірно були в житті, спираючись на реальні факти.
У романі "Золоті стремена" у портретах князів Данила Галицького та Олександра Невського бачимо, як авторський погляд на постать історичну перекидає містки з минулого в сучасність - змушує мислити не тільки над самим текстом, але й над історичними подіями, хоче того читач чи ні.
Зміст твору яскраво окреслює глибинну сутність історичного роману як явища, два його серця мають битися в одних грудях: "життя історичне" та "життя особисте", - що не є вартісні окремо одне від одного та окремо від твору. Як приклад тут можна назвати художні постаті Федора Положишила та Добрави. Як звичайні закохані вони прагнуть людського щастя, але воно не може існувати у світі, де війна, руйнація є нормою історичною. Знищення поселень, занепад ремесел - це лише факт; людська зневіра, особисте горе - це той художній "одяг", що робить подію знаковою, болючою не тільки героям, але й читачеві.
Що й говорити, сама ідея твору ілюструє вміле володіння автором натурою історичною та художньою, адже головний ідейний стрижень несуть на собі не реальні князі, а художні образи-вимисли: Федір Положишило, Добрава, Козьма-вотр, Михайло Ковач, що живуть і діють у місцях визначних історичних подій. І завдяки цьому земля руська ніби оживає, дихає реальністю.
Візьмімо битву на Чудському озері. Історичні посібники дають відомості про час, дату, місце події, кількість загиблих вояків та ін. Про що ж говорять "Золоті стремена"?
"Федір ходив по закривавленому крижаному полю, заглядав у замерзлі очі недавніх своїх однополчан... Уже в сутінях раннього вечора наткнувся на затвердле Михайлове тіло...
А в Новгороді на Михайла чекали сини - старший Іванко і менший Лександр..."
І це не просто смерть. Помер не просто вояк десь за княжих часів, - загинула людина, з якою читач прожив понад сто сторінок роману. Ось тут і починається осмислення жахіть, що супутні політиці насильницького знищення, духовного і фізичного, цілих народностей.
Велику роль відіграє мова героїв твору. Для історичного роману дуже важливо передати історичний колорит доби, проте не переобтяжувати його історизмами або цитатами із першоджерел. Тому відповідальна складова - "озвучення" героїв роману. Літописи подекуди дають промови князів, якими вміло користується Раїса Іванченко, проте це не сліпе копіювання наукового тексту, але й уміння передати внутрішній світ, у якому живе герой.
У "Золотих стременах" уміло переплетені цитати з літописів та власне авторські слова, разом вони й утворюють площину власне романну.
Так пізнаємо літописні промови Данила Галицького, його розмову з Ханом Батиєм, знамениті слова князя після битви з хрестоносцями: "Не ліпо єсть тримати отчини наші хрестоносцями. Не ліпо єсть самим себе нарікати соломоничами".
Що ж до ролі автора у творі, то мова ведеться від третьої особи, що характерно та найбільш логічно для такого літературного жанру. Таким чином підкреслюється авторська відстороненість, а отже об'єктивність потрактування подій, адже історичний роман ґрунтується на строгих закономірностях історії. Тут уже йдеться про довіру читача до роману: чим більше він довіряє, тим глибше він мислить, а зерно сумніву може знищити паростки вже вирощених автором думок.
Велику роль у створенні художньої реальності історичного роману відіграють персонажі. У "Золотих стременах" бачимо два типи постатей: історичні особи та вигадані типажі. Причому обидва вони синтетичні. Особи, що мають свої прототипи, "оживлені" характером, створеним автором. Звичайно, історична умовність мимоволі "підказує" головний психологічний стрижень героя, але, знову ж таки, акценти розставляє автор. Вигадані типажі підпорядковані минулим реаліям не менше персонажів історичних. Останні більшою мірою створюють епоху, окреслюють час, події, а Козьма-вотр, Федір, Михайло - стають її "духом".
Нетиповим для жанру українського історичного роману є створення знакових жіночих образів. В українській традиції панує образ жінки, усталений іще фольклором: простонародної хранительки роду, що замкнена на вузькому колі інтимних і родинних інтересів. Описуючи стан жінки у давнину митрополит Іларіон (Іван Огієнко), говорив: "На обов'язку жінки знаходився дім - нагляд і виховання дітей, виготовлення їжі й одежі для всієї родини". Про суспільну, по-літичну, а надто історичну роль жінки не йшлося. Письменниця ламає цей стереотип образами княгині Анни, боярині Ждани (ігумені Єфросинії), Добрави. Вона створює інший тип жінки, який виходить з площини народної образності. Жінка у "Золотих стременах" не просто "голубка", "зозулька" - це передусім особистість. У стані постійної війни, коли чоловік вже не може бути поруч, бути "стіною", за яку можна сховатися, жінці доводиться виконувати вагомі соціальні ролі. Бути не просто матір'ю, а охоронницею роду, традицій, нації. Знаковими у цьому сенсі є образи княгині Анни та Добрави.
Доля останньої взагалі стає символом змальованої епохи. Вірна, чесна, високоморальна. Ска-лічена, проте не зламана, вона іде народжувати дитину до Києва. Крапка, поставлена в романі її долею, виносить ідею твору далеко за межі пропонованого тексту. Життя триває, життя Федора Положишила буде продовжено його дитиною, а отже історія українська не закінчується, бо її герої вічно живі, вони живуть у своїх коханих, у своїх дітях. Сатаніїл відступився. Перегорнувши останню сторінку, питаємо себе: "Чи надовго?". Це уже початок інакшої ролі історичного твору, можливо, навіть більшої, ніж його роль художня, мистецький контекст. Це той вплив на кожного, хто прожив разом з героями роману ціле життя, висновки, до яких підводить перо автора.
Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний роман. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла.
Історичний роман завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.
Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.
А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні романи, романи про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.
Роман Р. Іванченко "Золоті стремена" зображує один з найбільш кривавих епізодів нашої історії: боротьбу наших предків з монголо-татарською навалою, міжусобиці і події, які відбувалися паралельно. Але в сутності, як і завжди, багато порушених у ньому проблем перегукуються із сучасністю.
Розпочинаються "Золоті стремена" роздумом авторки про Сатаніїла і число "тринадцять". Адже саме тринадцяте століття увібрало в себе лихоліття , що описується в романі:
"...Тринадцяте століття він (Сатаніїл) одвоював у Всевишнього, щоб зіткнути добро і зло, шляхетність і ницість, відданість і зраду.
Образ Сатаніїла - це образ всесвітнього зла, яке існує в світі, поза світом і всередині кожного з нас, незалежно від будь-яких чинників. Отже, це центральний образ зла, який потім трансформується у змовниках-боярах; боярах - катах смердів; хрестоносцях; Ватикані; монголо-татарській навалі як кульмінації.
Незвичне для романного жанру, що авторка на першій же сторінці твору озвучує те, що зазвичай розкривається в кінці роману, а саме - позитивну розв'язку-ідею:
"Та люди виявилися незнищенними, як незнищенна краса світу, як Добро, Любов, Пісня..."
Носіями незнищенності народу є, перш за все, як мовилося, жіночі образи.
Тож одним з найцікавіших образів роману є образ княгині Анни Романової, як називає літописець дружину князя Романа Мстиславича.
Проблема сильної жінки біля керма влади. Анна - це "вигнанська княгиня", матір двох синів: Данила і Василька, але насамперед це дружина князя - володаря, тому вона намагається дістати синам галицький стіл і волинський. І навіть король Унгарії Андрій II думає про Анну : "У княгині, певно, серце давно обвуглилось від удівства. Торгується з ним, як сарацин на бухарському базарі".
Анна - сильна, незламна жінка, мудра правителька, яка розуміє, що в Русі витримати тягар влади може лише чоловік, і вона тримає кермо правління для синів. Ось уже більше десятка літ недоля безжально "гне її до землі, ламає, крутить. А вона - все ж не здається. Впаде - підніметься й знову йде, щоб синам передати все, добуте розумом і мечем Романовим..." І коли Анна бачить, що уже Данило сам впорається з управлінням у державі, вона йде в монастир, хоча видно, як пручається цьому її сильна, волелюбна натура. Але Анна залишає стіни монастиря одразу ж, щойно бачить необхідність допомогти сину, і йде до Києва, аби домовитися про допомогу Києво-Печерської Лаври. І навіть вже старою і кволою княгиня Анна думає про те, як би вигідніше для її державного сина і держави взагалі одружити Данила. Тож митрополит Кирило слушно думає про неї: "...не скорена стара княгиня Анна. Ні часом , ані хворобою...".
Княгиня Анна - це жінка, яка навіть на схилі літ лишається чуйною до прекрасного, до життя, яка захоплюється Піснями Соломоновими.
Та й княгиню Анну торкнулася отруйним списом влада. Влада - це міра, якою вимірюються практично всі персонажі роману. І всі вони отруєні нею.
Влада - основна домінанта твору. Вся кров замішана на жадобі влади. Жадоба влади - ось рушій зла.
Влада проектується на такі образи: Сатаніїл; Андрій ІІ; Лешко Білий; княгиня Анна; бояриня Ждана; Туракіна-ханум і Огюль-Гаймиш; князь Михайло; князь Данило; Олександр Невський; хан Бату.
Усі жіночі образи у романі Р. Іванченко однозначно сильні. У творі немає жодної слабкої жінки.
Досить потужним є образ Мончюківни - "боляришни" Ждани. Це перше кохання Федора Положишила. Ждана - дівчина, здатна на знак протесту проти сваволі батька сісти на коня і втекти. Саме в її вуста авторка вкладає слова, які можна застосувати практично до багатьох періодів нашої історії і навіть до сьогодення :
"Усі... ви такі!.. Роби ви всі!.. Черви!.. Лише послух живе у ваших душах... Затоптали свою волю!"
Але образ цей трансформується в часі. І вже бояриня Ждана постає жорстокою хазяйкою, яка не хоче відмовлятися від розкошів заради кохання. Це вже інший вид влади: не державна, а влада багатого над бідним. І видно, що й така влада не менш згубно впливає на людину, чи не найсильні-ше, якщо людина свідомо навіть надає перевагу нещасливому життю у багатстві і відмовляється від особистого щастя.
Ждана навіть іде на те, що підлабузнюється до монголо-татар і "бігає" в Орду, аби зберегти свої володіння. Та це сильна жінка. Вона приймає постриг, коли їй наказує митрополит Кирило, і навіть у монастирі продовжує утверджувати свою владу. Княгиня Анна недарма каже про неї, що "твердою рукою владарює ... Часом видається надто твердою".
І ця сама Ждана, ігуменя Єфросинія, приймає схиму, відрікається від усього живого, бо боїться, що випливе на поверхню правда про її мирське життя. І хоча цей образ із позитивного поступово стає негативним, та все ж це сильний образ, і привертає він до себе увагу багатогранністю і неоднозначністю характеру.
Ще два жіночі образи - це Туракіна-ханум і Огюль-Гаймиш - це ординські правительки, які дістають владу після смерті своїх чоловіків. Це сильні жінки, які пригинають додолу навіть хана Бату. Вони ненаситні до влади і намагаються утримати її всіма доступними їм засобами: отрутою, підступністю, облесливістю. А оскільки ні на що інше вони не спроможні, то саме цим намагаються утримати свою державу. Повіримо авторській суб'єктивній логіці: іншими вони й не могли бути, вони гідні дочки свого народу - жорстоких кочівників, загарбників.
Повертаючись до чоловічих образів, бачимо, що не лише жінки від отрути влади втрачають своє добре начало, а й чоловіки.
Починаючи з найперших рядків твору, бачимо, що жадоба влади притаманна найбільшому злу - Сатаніїлу.
"Кажуть, великий Сатаніїл обрав число тринадцять для випробування власної сили і для погамування невситимої жадоби влади..."
Образом особистості також зруйнованої силою влади є король Дунайської Унгарії Андрій IІ. Княгиня Анна роздумує над тим, чому їй остогид король:
"У нього лишилася невситимою лише одна щира пристрасть - влада!.. Влада! Влада над усіма!.."
І хоч як короля Андрія вабить княгиня Анна, та ще більше його приваблють землі Галицького й Волинського князівств.
Доволі епізодичним у романі є образ чернігівського князя Михайла, який згадується всього один раз, але це, до речі чи не один дуже яскраий момент у творі. Михайло - жорстокий і безчесний чернігівський князь, який спричинив багато лиха на своїй землі, але він має гідність не виконати наказ хана Бату - вклонитися тіні Чінпсхана, хоча знає, що в разі непослуху на нього чекає смерть. Але якесь прозріння совісті перед смертю настає у свідомості князя. І цим він яскраво контрастує з Олександром Невським, який виступає свідком усіх тортур і принижень руських князів. Перед смертю "лиш кляв Михайло свою яру молодість, ту буйну весну, що висіяла в його серці жадобу до влади".
Про значення влади для хана Бату найяскравіше сказав Олександр Невський, роздумуючи, чому хан застарий як на свої літа : "Та, мабуть, і сила влади живиться його життям".
Тут Раїса Іванченко афористично-лаконічна й безжальна.
Хан Бату створює власну державу в державі - Золоту Орду, відмовляючись підкорятися імператорській владі, яку захопила в столиці ординської імперії жінка.
Та, звичайно ж, центральним у романі є образ Данила. Образ, який від "батька" знедолених русичів перетворюється подекуди в такого ж гнобителя, як і інші.
"Утвердив себе розумом, терпінням і мечем. Жорстокістю також... Так, добро насаджував і жорстокістю. Задля добра і спокою на своїй землі відтинав боярські голови, лив кров їхніх посошан і мітечан, пускав по світу голодних дітей і вдовиць, руйнував і спалював осідки смердів, плодив нежитовицю поборами і здирством... Ні-ні, серце його не закостеніло до жалощів".
Один з наближених до князя воїнів Федір Положишило навіть каже, що прагнув би голову потяти князеві "за розорений Возвягль і другі городи наші. За смердів і майстрів, яких згубив..."
І нарешті жорстокість Данила переходить крайню межу, коли він наказує вбити діда-дзвонаря лише за те, що йому здалося, ніби той глузує з нього, князя Данила. Це яскраве свідчення того, що постійна жадоба влади у всіх її проявах зрештою деформує психіку людини. І навіть Федір Положишило відвертається від улюбленого князя, хоч і був його воєводою:
"Жорстокість серце його виїла. Гординя очі потьмарила. Діда-дзвонаря потяв".
І при тому Данило не є всуціль негативним персонажем. Надмірна жорстокість - це данина, яку має віддати князь демону влади. Але Данило - мудрий правитель. Він зміг об'єднати багато земель руських. Єдиний із князів, він не скорився Батию і залишився живим. І хоча в розв'язці роману Данило упокорюється, та все одно його дух, його жива душа протестує і бореться, тому цей образ сприймається як майбутнє знамено, під яким у майбутньому знову виступлять русичі.
Данило постійно опиняється між двома вогнями: монголо-татари - і хрестоносці, орда - і угорська агресія, орда - і литовські наступи. І перемога в таких умовах просто фізично неможлива.
Але одразу ж впадає у вічі, що Данило піклується насамперед про незалежність і добробут своєї держави. Він навіть погоджується прийняти від Папи Римського корону, аби лишень Папа допоміг йому у боротьбі з агресивними зазіханнями Сходу і Заходу. Хоча зрозуміло, яких зусиль це йому коштує. Двічі він практично відмовляються від корони, яку прислав йому Ватикан; і вдруге, коли бачить, що і Папи Римські і королі європейські дбають лише про свої інтереси і ламають свої обіцянки допомогти русичам.
Паралельно з Данилом у "Золотих стременах" йде образ Олександра Невського. Цей князь тривалий час жив, як заложник, в Орді. Але це теж людина, влада для якої понад усе:
"Влада - вища від родинних зв'язків. Вона рве їх. Нищить! Робить ворогами рідних братів, отця й сина... Голос крові стихає там, де йдеться про державу".
Олександр заздрісний до інших руських князів, бо ті мали свої князівства, і особливо до Данила, могутнього володаря Галицько-Волинської держави. Певно, тривале життя в Орді надало йому агресивного, вовчого характеру. Тому Олександр у романі як правитель виступає таким, для якого власне владарювання, власна держава понад усе.
"Скільки доводилося йому поступатися найдорожчим - задля землі руської. Вітець навчив тому. Перше поступився ладою своєю... Тепер мусить поступитися честю - йти з ординцями. Стати супроти кревних братів... Але земля його має вистояти".
Аби ординці не розорили його згодом придбані володіння, він навіть знімає з князювання свого повсталого сина. Але в той же час Олександр пробачає ординцям смерть свого батька, виступає супроти рідних братів у повстанні проти монголо-татар. І тут виникає запитання: "Чому він це робить?" Чи справді тому, що боїться, аби ординці не сплюндрували рідної землі? Чи, може, сподівається на їхню милість, адже стільки років прожито разом, і він завжди був вірним підданим? Звичайно, можна вказати на далекоглядність Олександра, адже наміри братів провалились, але чи таке трапилося б, якби він їх не зрадив?! Очевидь, що авторка ставить це запитання у підтексті.
Але це все лише одна площина романного сюжету.
Інша площина - це герої "з низів", простолюддя. Передусім Федір Положишило.
І тут одразу ж натрапляємо на цікавий факт: Федір - син здателя - будівничого - Івача і киянки Зваби. Християнство вже більш-менш утвердилося на Русі. Федір має християнське ім'я, батько його будував церкви і собори, але при тому ніде не мовиться в романі, щоб Федір молився Богові чи відвідував церкву. У його образі втілене одвічне протистояння християнства і язичництва у русів (українців), вірніше - двовірність їхнього світогляду. І хоча Федір не молиться Богу, зате він задобрює Росодавицю. Чи то вже дорослішим тішив своєю грою "добрих мавок лісу і поля, аби не забували їх, бідаків, своєю добротою і милістю".
Взагалі весь роман "Золоті стремена" пронизаний "двовір'ям" слов'ян-українців: християнська душа і язичницька душа живуть в одній людині. І хоча твір містить багато посилань на Біблію, особливо на початку кожного нового розділу, і навіть великий Сатаніїл, з якого розпочинається роман, походить з християнства, бо в розумінні язичників не було як такого одвічного зла, і кожен з богів привносив щось своє для людини. Водночас у творі постійно надибуємо картини язичницьких звичаїв: жертвопринесення Росодавиці, весільне жертвопринесення для бога Рода, а чи й просто згадки у розмовах або лайках Перуна, Пека, Морани.
Такий засіб наближає сучасного читача до віддаленої історичної доби, де перепліталося язичництво і християнство, звідки до наших часів дійшли згадки, наприклад, про Пека ("Цур тобі й Пек!").
Не можна не згадати й про збірний образ роману. Це образ народу, бо Федір Положишило, хоч і виходець з народу, але виступає одноосібно - він надто сильний, тому виступає як особистість. А ось образ народу втілений у дідові Микулі, співцеві Митусі, дідові-дзвонарі, Добраві, Роксані, Козьмі-вотрові. Цікаво, що цей образ не суцільний, а розпорошений по другорядних персонажах, і водночас саме ці другорядні персонажі найбільш запам'ятовуються своїми короткими, проте дуже яскравими рисами. Тому образ народу видається чи не найголовнішим. Недаремно Федір Положишило каже Данилові: "Отут-о, у народові своєму, княже, сила твоя. Опріч ніде! Не стане добрих людей на Русі - загине земля. Бережи людей, княже!"
Найкращу ж характеристику руському народові дав воєвода Пакослав: "Русичам, знає те добре сандомирський воєвода, можна лише вірно служити. На їхні виї ще ніхто не зумів надягти ярма".
Жіноча доля у часи ординського ярма зображена трагічно у двох образах. Найяскравіші з них - це Роксана і Добрава. Одна - розіп'ята на воротях, інша - покалічена ординськими тортурами.
Тільки народ - могутня, непереможна сила. Тільки він може побороти сваволю й обрати собі мудрого правителя, але тільки у тому випадку, коли виступає єдиним цілим, як закликає співець Митуса: "А ви, братове чесні, не ждіть, доки вас усіх челядь боярська воривки скрутить. Беріть ратища в руки, піднімайтесь на стань! Кличте сильного князя до себе, аби-сь усю землю руську єднав, супроти коромольників-бояр став".
Роман насичений, просякнутий народною пісенністю. Перша частина роману взагалі дуже пісенна, надалі ці мотиви поступаються похмурим умовам ординського знищення і знову з'являються наприкінці в колисковій пісні, яку співає Добрава своїй дитині.
Є у творі також три легенди: легенда про Либідь, яка втопилася у річці; легенда про Чингісхана та його старшого сина Джучі і легенда про Анничку-половчанку, яка твориться практично на очах у читачів. Це легенда, в якій князівна в одних вустах перетворюється на дивного птаха, що з'явився в тутешніх краях.
А у вустах сліпого гусляра Митуси Анничка перетворюється на червоні маки. Цей момент особливо вдалий: авторка за допомогою художнього вимислу розкриває процес творення того, що потім називатимуть фольклором.
Твір пересипаний народними піснями, Раїса Іванченко використовує короткі, найчастіше прості речення, дуже часто односкладні або неповні двоскладні. Найпоширеніший пунктуаційний знак - три крапки - знак, що закликає до роздумів, створює неоднозначність висловленого.
Дуже яскраво відбиваються у творі манери, побут і звичаї двох народів: русичів і монголів. І саме цим особливо приваблює твір - своєю неоднобічністю, багатогранністю суспільного життя і характерів.
Досить колоритна кінцівка роману: Добрава йде до "вічного" діда Гордяти, який уособлює в собі вічність народу, і народжує дитину від Федора (теж символ незнищенності народу), але дещо трансформований. Адже зазвичай, за традицією, як символ продовження роду, отже його незнищенності, мав би народитися хлопчик. Але Добрава народжує дівчинку:

"Ой люлі-люлі,
Та прилетіли гулі,
Та стали думать і гадать ,
Чим нашу ясочку годувать..."

Свідомо чи не свідомо, авторка утверджує жіноче начало у продовженні роду, що є пріоритетним для українців. Це народження ще однієї в майбутньому сильної жінки, матері, яка продовжить свій рід. Отже, житиме наш народ, а тому він - справді незнищенний!
Роман Р. Іванченко "Золоті стремена" вимагає свого повернення до читача, бо є не просто цікавим твором, а й доволі актуальним, на сьогодення він міг би стати справжнім символом незнищенності українського народу.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2005 р.