журнал "Вітчизна" №3-4, 2005 р.

Віктор Терлецький
"Я - ГРОМАДЯНИН ТИХ СТОРІЧ, ЩО ПРИЙДУТЬ"

Фрідріх Шіллер у працях літераторів з України

До 200-річчя з дня смерті

Обмірковуючи структуру цієї оповіді з окресленої теми, не міг не звернути увагу на символічний певною мірою збіг дат: 9 травня - день смерті славетного німецького поета, співця свободи і моральної доблесті і - офіційного проголошення капітуляції фашистської Німеччини у 2-й світовій війні, нацистське керівництво якої несло народам Європи руйнування, смерть, закабалення.
У ці дні, коли ми відзначаємо 60-річчя Великої Перемоги, не міг також не викликати з пам'яті рядки видатного педагога, письменника, українця за походженням К. Д. Ушинського, коріння роду якого (принаймні, за дідом, прадідом) у землі Слобожанщини, колишніх Охтирського і Лебединського повітів Українсько-Слобідської губернії.
...Наприкінці вересня 1870 року Костянтин Дмитрович пророче писав із Києва знайомому за листуванням і видрукуваними працями педагогу М. О. Корфу: "І хіба не видно, що Прусія, ця багато вчена і моральна Прусія (Ушинський, безумовно, як побачимо далі, мав тут на увазі і Фрідріха Шіллера), тільки ще розкриває ворота в жахливе майбутнє для усієї Європи, ніяк не виключаючи і нас?". А далі без тіні сумніву стверджував: "Якщо можна що передбачити в людській історії, то я вважаю війну Росії з Німеччиною цілком неминучою". І це підтвердилося і в першу, і в другу світові війни. Його обґрунтування майбутнього в тому листі на Катеринославщину були логічні, дивовижно віщі. Як і остаточний висновок: "Звичайно, той, хто оголює меч, від меча і загине".
...Якось Фрідріх Шіллер поклав на папір ось які рядки ("Дон Карлос", 1787):

Ні, для моїх високих ідеалів
Сторіччя поки не дозріло.
Я - громадянин тих сторіч, що прийдуть.

Проте в цьому він дещо помилився. Бо вже з 30-х років ХIХ століття його твори почали перекладати українською мовою, вивчати. Тобто Україна стала однією з перших країн, де талант Шіллера був високо поцінований, його праці донесені до широкого загалу читачів.
Пальма першості в цьому належала західноукраїнським літераторам. Піонером став автор першої "Граматики рутської або малоруської мови в Галичині" (1830) Йосиф Левицький (1801 - 1860). Він переклав деякі балади Шіллера. Справу продовжив поет Богдан Дідицький (1827 - 1909), свого часу редактор "першої руської політичної часописі" (І. Франко) "Зорі галицької", на сторінках якої друкувалися переклади з Ф. Шіллера. Якщо Дідицький писав "язичіем" - штучною мовою, далекою від народної, і його твори, за оцінкою І. Франка, не мали "ані літературної, ані язикової, ані історичної вартості", то Осип-Юрій Федькович (1834 - 1888) (до речі, книжечку його творів під назвою "Поезії Йосифа Федьковича" з автобіографією і вступним словом, в якому ім'я поета поставлено поряд із Шевченком, видав 1862 р. той же Б. Дідицький) зробив незрівнянно вагоміший внесок у переклади творів класика німецької літератури. Ще зовсім юним він починав писати вірші німецькою мовою. І, зокрема, під впливом Ф. Шіллера. До речі, його вірш "Співак" (1868) став переспівом Шіллерівського твору "Die Theilung der Erde" ("Поділ землі"). З-поміж перекладачів Шіллера не можна не згадати також Кесаря Білиловського (1859 - 1934), Ореста Левицького (1848 - 1922), західноукраїнського поета-романтика Антіна Могильницького (1811 - 1873). Іще в Дрогобицькій гімназії (1867 - 1875 рр.) жадібно читав Шіллера (в оригіналі) Іван Франко. А потім перекладав як його поезії, так і драматичні твори.
На сторінках відомого західноукраїнського журналу "Зоря" (1880 - 1897) опублікував переклади драм Шіллера "Вільгельм Телль" і "Марія Стюарт" Б. Грінченко.
Драми Шіллера на Західній Україні ставилися в театрі товариства "Руська бесіда" ще в 2-й половині ХIХ століття.
Як бачимо, в цьому регіоні нашої країни впродовж усього ХIХ століття, та й далі, існувала велика зацікавленість творами Шіллера. І все ж перший переклад славетного поета з'явився під пером полтавчанина Миколи Гнєдича (1784 - 1833). Загальновідомо, що після місцевої духовної семінарії та Харківського колегіуму він навчався в 1800 - 1802 роках у московському університетському пансіоні, де зблизився з драматургом М. М. Сандуновим. Дослідників творчості уродженця Полтави в усі часи захоплював, не міг не захопити літературний подвиг Гнєдича - переклад ним славетної "Іліади" Гомера. Це, ясна річ, мало рацію, обґрунтування. Проте нерідко обходиться мовчанкою питання: від кого і коли зародився вплив на Гнєдича тираноборських і республіканських ідей, особливо захоплення ним творчістю Ф. Шіллера (про це навіть не згадується в статті про Гнєдича в "Українській літературній енциклопедії". - Т. 1. - К., 1988 - С. 434). Як на мене, то значною мірою - від щойно згаданого драматурга. Адже саме Микола Сандунов переклав російською мовою "Розбійників" Шіллера (опубліковано у 1793 році). А невдовзі і Гнєдич взявся за твори славетного німця. І став одним із перших його перекладачів. У 1803 році, ще за життя Шіллера, він видав переклад його "Змови Фієско". Ця праця, безумовно, привабила нашого земляка перш за все своєю тематикою. Республіканська трагедія Шіллера, до роботи над якою він взявся у 1783 році, висвітлювала боротьбу за владу між двома генуезькими аристократичними партіями в ХVІ столітті. Увесь час письменник був у пошуках; коливався між різними, часом діаметрально протилежними, творчими рішеннями. Реальний, історичний Фієско, який організував змову проти тиранії Андреа Доріа, загинув внаслідок нещасного випадку. Йому так і не вдалося здійснити свій задум - змінити чинну на той час форму правління.
У першій же редакції Шіллера Фієско захоплює владу. Проте Верріна (істинний Брут серед змовників) зіштовхує його зі скелі в море, а сам віддає себе в руки Доріа. Коли ж справа дійшла до першої вистави (Мангейм, січень 1784 року), то Фієско, за Шіллером, оголошує себе "громадянином" і встановлює республіку.
Проте в творчому житті Шіллера здійснюється старе, як світ, прислів'я "На своїй землі ніхто пророком не буває". Сучасники драматурга на його батьківщині такий оптимістичний фінал п'єси сприйняли без ентузіазму. Шіллер з розчаруванням і болем писав тоді одному із своїх знайомців Герману Рейнвальду: "Фієско публіка не зрозуміла. Республіканська свобода в цій країні порожній незначущий звук". Чи не тому письменник згодом, у 1787 році, як ми вже зазначали, вигукував у "Дон Карлосі": "Для моїх високих ідеалів // Сторіччя поки не дозріло".
Тому Шіллер продовжував шукати остаточне рішення. У прийнятій театром його вже третій редакції п'єси Верріна заколює Фієско і віддає себе на суд народу. Зазначимо, що, окрім цього, існувало ще декілька варіантів.
Погоджуємося з тими, хто твердить, що попри все твір Шіллера в час Французької революції лунав надзвичайно оптимістично. Однак на батьківщині автора твору "Змова Фієско в Генуї" була заборонена, а сам Шіллер після його мангеймської промови про театр (серпень 1784) звільнений з нього.
Гадаю, що М. І. Гнєдич, беручись за переклад цього твору Шіллера, добре знав не лише зміст, суть порушених питань, а й всю історію його написання і постановки на сцені. І саме це спонукало полтавчанина взятися за переклад цієї праці німецького автора. Не слід також забувати, що Гнєдич у свою чергу видрукував декілька волелюбних віршів. Всмоктавши з дитинства велику любов до отчого краю, він часом писав поезії українською мовою або на українські фольклорні мотиви (вірші "Швидкоплинність юності", "Ластівка" тощо); добре знав мову, історію і культуру українського народу.
З 1840 року почав видавати збірники під назвою "Киевлянин" М. Максимович. І вже в першій книзі Михайло Олександрович відвів місце для друку перекладів поезій Ф. Шіллера.
Якщо вищезгадані літератори інколи, бодай у декількох рядках, згадуються в енциклопедичних довідниках, працях з історії української літератури, коли мова заходить про Ф. Шіллера, то ім'я педагога, письменника К. Д. Ушинського замовчується. Не те що фатум висить над ним, висвіт-ленням літературно-педагогічної діяльності нашого славетного співвітчизника, а, як на мене, інколи просто вражаюча необізнаність, навіть невігластво. Як ото в книжці горепам'ятного Л. Д. Кучми "Украина - не Россия" (М., "Время" - 2003).
На с. 542 знаходимо не так риторичне запитання, як "шедевр" освіченості, певно, в намаганні зробити реверанс перед Росією: "Вправе ли Украина называть его своим, гордиться его наследием?" Отакої!
Л. Д. Кучма не зійшов з позицій минулого, радянського часу, коли до Ушинського була причеплена стандартна фраза "видатний російський педагог". Коли знаходилися вчені, як ото академік, автор "Очерков жизни и педагогической деятельности К. Д. Ушинского" (М., Учпедгиз - 1960), який наголошував, що "соціальний стан батьків К. Д. Ушинського може бути тільки дуже умовно охарактеризований традиційними висловлюваннями про належність їх до "старовинного дворянського малоросійського роду". І писалося це, незважаючи на документальні свідчення (зо-крема, записи у формулярних списках про службу його батька Д. Г. Ушинського); незважаючи на численні висловлювання самого педагога, що він українець, а "рід наш старовинний малоросійський, дворянський".
Підтвердження цьому було знайдено також автором цієї статті в Сумському обласному архіві, в документах 1820, 1821 років. Матеріали цієї знахідки були мною оприлюднені в багатьох газетних статтях, наукових збірниках, а також власних книгах "Костянтин Ушинський і Сумщина" (Суми. -1998), "Роде наш красний: Ушинські крізь призму століть" (Суми.- 2001).
Автор книжки "Украина - не Россия" на догоду керівництву сусідньої держави поспішив відмовитися від незаперечного факту: Ушинський - українець. А запитання: "Вправе ли Украина... гордиться его наследием?" взагалі, як на мене, безглузде. Ян Амос Коменський, Йоганн Генріх Песталоцці, на імена яких Ушинський неодноразово посилався у своїх працях, були за національністю відповідно чех, швейцарець; але ми, українці, уся наша держава пишаємося їх внеском у педагогічну науку. Як і спадщиною німця Йоганна Шіллера. Як то Україні не пишатися своїм славетним сином К. Д. Ушинським?!.
...Ще на гімназичній лаві у Новгороді-Сіверському (1833 - 1840 роки) прилучився Костянтин Ушинський до вивчення рідної мови Шіллера. Його приятель по гімназії, згодом педагог і письменник (до речі, біограф і Шевченка, і Ушинського) М. К. Чалий згадував: "В останніх двох класах у нас якось увійшло в моду займатися самостійно, окрім класних уроків, особливо новими іноземними мовами... Коли ми були в VI класі, К/остянтин/ Д/митрович/, за його словами, спеціально займався німецькою мовою під керівництвом своєї мачухи-німкені (то була Н. В. Гербель, сестра командира Шосткинського порохового заводу в 1833 - 1849 роках В. В. Гербеля - В. Т.). Він став приносити до класу німецьких авторів і якийсь німецький журнал, і на наше велике здивування відразу розпочав читати Шіллера без допомоги словника".
Відтоді Шіллер став для Ушинського одним із найулюбленіших письменників. Його життєвий і творчий шлях Костянтин Дмитрович знав досконало. Щоб пересвідчитися в цьому, варто лише заглибитися в праці педагога.
...Описуючи в "Педагогічних записках про Швейцарію (вересень 1862)" бернський заклад Фреліха, Ушинський згадав "училище, де навчався Шіллер" і патрона цього навчального закладу. Тобто герцога вюртенберзького, на службі у якого перебував офіцером-фельдшером батько славетного письменника. Після закінчення латинської школи в Людвігсбурзі (1772) Фрідріх Шіллер за герцогським наказом був зарахований до військової школи, де навчався спочатку на юридичному, а потім на медичному відділеннях. То була Вища Карлова школа, яка мала права університету і слугувала для виховання офіцерів та чиновників, на яких міг би спиратися герцог та його абсолютиський режим. Отож, після батька під владу, тиск герцога потрапив і його син. Не випадково ж останній у 1784 році наголошував, що вихованці школи частіше всього вживали слова "деспотизм", "рабство". Якщо часом і підтримувався тут дух вільнодумства, то завдяки читанню вихованцями античних та просвітительських творів, особливо ж праць німецьких письменників, учасників руху "Буря й натиск".
У грудні 1780 року Шіллер був звільнений з Карлової школи і отримав призначення в полк лікарем з невеличкою платнею. Та це не позбавило його від утисків, усіляких обмежень. Він був зобов'язаний носити військову форму, не мав права нікуди відлучатися без дозволу свого начальника. Тому вимушений був виїхати до Мангейма на першу виставу своєї бунтарської драми "Розбійники" таємно. Коли ж зробив друге самовільне відлучення, то герцог покарав його двотижневим арештом і наказав "надалі ніяких творів, окрім медичних, не писати".
Та сталося за прадавнім прислів'ям, яке в яскравій поетичній формі повторив свого часу М. М. Карамзін і яке полюбляв нагадувати своїм колегам К. Д. Ушинський:

Мы вечно те, чем нам быть в свете суждено.
Гони природу в дверь, она влетит в окно.

У вересні 1782 року Шіллер тікає з Вюртемберга. Всього себе віддає літературній праці, бо його потяг до поезії, взагалі до письменства був нестримний.
...Аналізуючи на сторінках "Современника" (1854) географічний збірник Миколи Фролова, Ушинський у статті "Магазин землеведения и путешествий", мовлячи про своїх на той час кумирів, німецьких учених - природодослідника Гумбольдта та географа Карла Ріттера, - їх наукові стосунки порівнює з "поетичною дружбою Шіллера і Гете". Іноді Ушинський навіть цитує поетичні рядки Шіллера. Як ось у своїй капітальній психолого-педагогічній праці "Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології", коли говорить про душевні порухи як невидимі рухи мозку. Педагог зауважує: "Мимоволі спадає на думку глибоко психологічний вірш Шіллера: "Leicht bei einander wohnen die Gedanken, hart im Raume stossen sich die Dinge". ("Зручно уживаються одна з одною думки, але жорстко в просторі зіштовхуються речі").
В усій своїй педагогічній діяльності, настановах (зокрема, по Смольному інституту шляхетних дівчат, де займав посаду інспектора) Ушинський намагався виховувати підростаючі покоління на кращих творах письменників європейської і вітчизняної класики. Констатуючи, що навчальний заклад не освічує остаточно, до кінця, але він повинен відкривати шлях до правильної розумової праці, самоосвіти, Костянтин Дмитрович висловлював своє глибоке переконання: "Ознайомившись з кращими письменниками ще в закладі, дівчина, залишивши заклад, не полишить книги, полюбивши твори Шіллера (поставив його на перше місце! - В. Т.), Шекспіра, Гете, Гердера, Пушкіна". В одній із праць, зокрема, нагадував своїм читачам про "тонку характеристичну рису між творами Шіллера і Гете".
Одним з найяскравіших творів світової педагогічної літератури була стаття Ушинського "Рідне слово" ("ЖМНП" -1861. - № 5), присвячена проблемам виховного і освітнього значення рідної мови. Аби привернути до неї якомога більший читацький загал, педагог-літератор ввів епіграфами до неї висловлювання німецького письменника, автора педагогічного роману "Левана, або Учення про виховання" Жан Поля (Йоганн Пауль Фрідріх Ріхтер, 1763 - 1825), славетних Йоганна Вольф-ганга Гете та П'ера Жана Беранже.
Майже кожний рядок цієї статті Ушинського - це фрази, які можуть бути занесені до крилатих.
"Мова народу - найкращий, який ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина".
"Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п'є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює її природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець, воно ознайомлює її з характером людей, що її оточують, з суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить її в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик; воно, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати дитині жоден філософ".
Великий патріот і оборонець рідного українського слова (особливо напередодні введення сумнозвісного Валуєвського циркуляра 1863 року, який приніс не лише подальші утиски, а й заборону української мови), Ушинський наводив характеристики мов різних народів (французів, німців, британців, італійців, слов'ян), в яких відбився особливий характер народу. Ось як він оцінив мову народу, який дав світові Шіллера: "Важка, туманна. Заглиблена сама в себе, розрахована мова".
Він, зокрема, жалкував, що в навчальних закладах Росії по суті не вивчається німецька мова, що вона "стоїть на другому плані". "Навчившись зв'язувати кілька загальновживаних німецьких фраз, - зазначав Ушинський, - написати без помилки по-німецькому маленьку записочку, наші вихованці й вихованки модних навчальних закладів, відтарабанивши на екзамені сувору критику Гете, Шіллера, Лессінга..., висипавши все, що завчили зі слів учителя, не можуть зрозуміти повної сторінки Шіллера, не кажучи вже про Гете, і не мають ні охоти, ні можливості займатися німецькою літературою".
Як усе це відбувалося на практиці в навчально-виховних закладах Росії, досить яскраво розповіла вихованка Смольного інституту шляхетних дівчат часу інспекторства К. Д. Ушинського, згодом педагог, письменниця Е. М. Водовозова. Ось як вона описала присутність на одному з уроків педагога: "Ушинський стверджував, що для того, щоб примусити вихованок полюбити німецьку мову, він, учитель, повинен був почасти читати, а почасти повідомляти їм зміст кращих творів Шіллера та Гете.
- О, пане інспекторе! - насмішкувато-добродушно відповідав німець. - Запевняю вас, хоча вони і в старшому класі, проте нічого, абсолютно рішуче нічого не зрозуміють у творах цих письменників і не зацікавляться ними.
На це Ушинський зауважив, що тільки ідіота може не зацікавити геніальний твір".
На початку 1860 року К. Д. Ушинський був призначений редактором "Журнала Министерства Народного Просвещения". Цей вибір українця був цілком обґрунтований.
Сам міністр народної освіти Е. П. Ковалевський, теж українець за походженням, тоді доносив, що "вибір Ушинського... виправдовується як його ученістю та літературними обдаруваннями, так і педагогічною освітою - теоретичною і практичною". Саме в той час, у лютому - березні, історик російської літератури Орест Міллер в стінах 2-ї Петербурзької гімназії прочитав цикл публічних лекцій "Шіллер і його час". Це був огляд літературно-художньої діяльності Шіллера з точки зору його ставлення до філософських течій ХVIII століття. Тими лекціями були "Шіллер і ХVIII століття", "Буремний період Шіллера", "Перехідний період Шіллера", "Період повного розвитку Шіллера". Літературознавець наводив, зокрема, таку характеристику поглядів Шіллера: "Істинний поет безкорисливо служить прекрасному, а прекрасне полягає в гармонічному примиренні двох початків, майже ніколи не примирених в дійсному житті, в примиренні особистого із загальним, свободи життя з законністю її. ХVIII століття сповна оцінило тільки одну з великих умов нормального життя - особисту самостійність кожного; воно гучно проголосило і вміло відстояло право на неї людини, - і в цьому Шіллер не міг не співчувати своєму століттю.
Проте ХVIII століття іноді забувало, що, окрім прав, людина має ще обов'язки, яких суть полягає у пригніченні егоїзму і тісно з ним пов'язаної чуттєвості. Але що забуло століття, того не забув Шіллер".
Міллер нагадав нам і іншу думку німецького письменника, який наполягав на утвердженні другої умови нормального життя: "Для благородної душі недосить бути самій вільній: їй треба і все навколо себе зробити вільним". Як ці слова Шіллера вагомі, конче актуальні і для нашого часу, для сьогодення!
Ці питання повсякчас хвилювали і Ушинського. Щодо другої умови згадаймо його думку, ви-словлену в листі з-за кордону до приятеля, згодом редактора "Русской старины" М. І. Семевського. У серпні 1862 року Костянтин Дмитрович писав з Інтерлакена: "Тут, у Швейцарії, я переконуюсь з кожним днем все більше, що політична свобода не є вінцем щастя людського. Ну, ось вони і вільні. Що ж із цього? Подзвоніть лише гаманцем, і ви маєте перед собою найбезвідмовніших рабів; це найбільш нескінченне рабство, а вся їхня свобода - якийсь парад, яким вони і захоплюватися вже перестали".
Лекції Міллера, його оцінка поглядів Шіллера у принципі збіглися з поглядами редактора "ЖМНП". І саме тому Ушинський наступного року, в номерах 2, 4 - 7 редагованого ним журналу, надрукував публічні лекції Ореста Міллера.
А як Ушинський хвилювався, обурювався, коли натрапляв у пресі, деяких працях (А. Філонова, О. Радонежського) на безглузді, антипедагогічні поради "для покращення людської породи слід бити усіх слабких і в'ялих дітей, піддавати такому вихованню, щоб усе слабке гинуло, а залишалося лише міцне". В "Отечественных записках (1866, № 10) він гнівно, з обуренням і деяким сарказмом вигукував: "Звичайно, при такому вихованні Шіллер, Вольтер, Бокль, Дарвін - усі люди кволі з дитинства - неминуче б загинули, проте ви, п. Філонов, напевне б залишились".
У 80-х роках минулого століття російський тижневик "Книжное обозрение" під рубрикою "Видатні читачі" вміщував матеріали про роль книги в житті літераторів, взагалі діячів на ниві культури, освіти. Відкрити б таку рубрику і у нас в Україні у якомусь часописі!
1987 року у цьому виданні (№27) було вміщено статтю про Ушинського автора цих рядків. Нині є нагода доповнити її даними про величезну увагу педагога до творів Шіллера. А знав їх Костянтин Дмитрович досконало! Досить лише переглянути хоча б матеріали до третього тому (на жаль, не опублікованого ним за життя) "Педагогічної антропології".
Йому добре була відома п'єса "Змова Фієско". Це й засвідчив він таким реченням: "Фієско у Шіллера каже: "Ганебно поцупити гаманець, соромно обдурити на мільйон, але загарбати корону - це невимовно велично". Був Ушинський обізнаний також з драмою "Вільгельм Телль". Читаємо в "Педагогічній антропології": "Треба привчати дитину якнайраніше обходитися без прислуги та сторонніх послуг, взявши собі в цьому випадку за правило чудові слова шіллерівського Телля, коли він, на просьбу сина полагодити йому зіпсований лук, відповідає:
- Я - ні. Справжній стрілець допомагає сам собі".
Посилався Ушинський на зауваження письменника: "Історія показує, як відзначає Шіллер, що дикуни вступають у людство, виявляючи схильність до зовнішності, до нарядів, до ігор". І дещо далі продовжував: "Перші ознаки цивілізації у стародавніх німців виявилися в прикрашанні одягу, посуду, зброї, танцях і піснях, зауважує також Шіллер".
Коли Ушинський писав один із підрозділів ("Естетичне почуття як сприйняття істини в образній формі") своєї капітальної педагогічно-антропологічної праці, то наголосив: "Хоч, каже Шіллер, естетичне не є власне насолодою (Lust) , але чуйна душа віддає йому перевагу перед всякою насолодою". І тут же, дещо звинувачуючи себе, мовить про своє бажання: "Треба було б дістати цю статтю Шіллера".
Родич Ушинського, син згадуваного командира Шосткинського порохового заводу, поет і перекладач М. В. Гербель (навчався у Благородному пансіоні при Першій київській гімназії, закінчив у 1847 році Ніжинський ліцей) протягом 1857 - 1861 років обдарував читачів виданням у дев'яти томах Зібрання творів Фрідріха Шіллера в перекладі російських письменників. По праву з часом він був обраний почесним членом Шіллерівського товариства (Лейпціг, Дрезден).
Творчість Шіллера привертала особливу увагу Т. Г. Шевченка та його побратима по перу П. О. Куліша. Тарас Григорович читав у російських перекладах, бачив на сцені драми німецького поета "Розбійники", "Вільгельм Телль". Ці твори, трилогія "Валленштейн" приваблювали Шевченка передусім тим, що підняті в них ідеї боротьби народів проти тиранії, поневолення були близькі йому і як людині, і як письменнику (варто лише порівняти "Оду до радості" Шіллера і поему Шевченка "Кавказ"). Кобзар згадував ім'я Шіллера, його твори у своїх російських повістях "Близнецы", "Музыкант", "Художник", "Прогулка с удовольствием и не без морали".
У 1860 році в "Передньому слові до громади. Погляд на українську словесність" - передмові до виданого альманаху "Хата" - П. Куліш писав:
"Нехай воно й буде собі по кінець світу до любої вподоби кожному, хто розуміє всяку красу і правду, якою б її мовою не вимовлено. Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шіллером і Міцкевичем". "Піонер культури на Україні" (за висловом Миколи Зерова) впродовж усього життя надавав великого значення культурологічній діяльності. То закликав "на культурну путь Владимирську", то вигукував "На зеркало всесвітнє, визирайся" ("До рідного народу"). Проте лише десь наприкінці 1891 року у Куліша визрів задум донести до українського читача твори світових класиків (Байрона, Шекспіра, Шіллера, Гете, Гейне). Працював натхненно, під гаслом "Подамо чужим язикам руку". "П'яніє" (за словом того ж таки М.Зерова) над перекладами.
Про початок роботи сповіщав друзям, добрим знайомим.
2 червня 1892 року С.Носу: "Розпочав писати книгу під назвою "Позичена кобза, староруський переспів Шіллерового, Гетевого і Гейневого піснеслова".
Того ж таки місяця до ще не дешифрованої кулішезнавцями особи, якогось Митрофана Олексійовича: "Опріч Шекспірових та деяких Шіллерових драм, заходився я коло співу Шіллера, Гете, Байрона й Гейне".
Це видання під замисленою Кулішем назвою побачило світ в Женеві в українській друкарні 1897 року. В ньому знайшли місце такі переклади Шіллерових творів: балада "Граф Габсбург", "До радості", "Необорима гармада", "Боротьба", "Покора", "Грецькі боги". У цій же збірці він вміщує своє "Слово до німців (На появ "Позиченої кобзи")" . Спочатку констатує: "Довгенько нам була Німещина замкнена", а потім гарячий Куліш вже не може не зазначити, що не збирається стояти край дороги європейської літератури, на яку виходить з повноцінним здобутком:

Це ж уже тепер, поважні німці, знайте,
Що джерело нове живить наш руський дух...
Нам кобзи славної ласкаво позичайте, -
Не буде вам вона тонкий терзати слух.

Уже згадуваний Б. Д. Грінченко, окрім "Вільгельма Телля", "Марії Стюарт", переклав "Як землю ділено", а також працював над відтворенням українською мовою "Дон Карлоса" Ф. Шіллера.
Переклад "Вільгельма Телля" був високо оцінений М. Коцюбинським, Кесарем Білиловським (1859 - 1938), теж перекладачем Шіллера українською мовою. Останній вигукував у листі до Бориса Дмитровича: "Подарувавши Україні всього Шіллера в такому перекладі, Ви, певно, лишите після себе довічний пам'ятник".
У праці "Борис Грінченко. Нарис життя і творчості" (К., "Дніпро" - 1988) її автор А. Г. Погрібний нам доречно нагадав, що Б. Грінченко ніжно називав Ф. Шіллера "коханим німцем". І це був не єдиний поважний, прихильний вислів на його адресу. У щоденниковому записі Грінченко, відомий нам і як народний вчитель, діяч на педагогічній ниві в Сумському, Слов'яносербському повітах в Україні, наголошував: "Перша книга, котру я дав би своїй дитині у руки, якби вона змогла її зрозуміти, - були б Шіллерові твори".
Коло перекладачів творів класика німецької літератури таке велике, що я навіть побоююсь пропустити в цьому ювілейному слові когось із них. До українського читача спадщину Шіллера несли Олександр Навроцький (1923 - 1892), Орест Левицький (1848 - 1922), Олена Пчілка (1849 - 1930), нині майже забутий В. Кліміцкевич; а за радянського часу - Ірина Стешенко, Дмитро Загул, Михайло Йогансен, Борис Тен, Юрій Корецький, Євген Дроб'язко, славетний перекладач-поліглот (роки публікацій 1959, 1967, 1968, 1972) Микола Лукаш. У ХІХ столітті літературні й музично-вокальні вечірки з читанням творів (у тому числі і Ф. Шіллера) влаштовував Анатоль Свидницький. Після Жовтневої революції 1917-го на драму "Розбійники" - цю трагедію про дисгармонію в сучасному світі, про ворожнечу й ненависть у людських взаєминах - звернув увагу відомий український актор, театральний діяч і перекладач П. К. Саксаганський. У 1918 році він уперше поставив п'єсу Шіллера українською мовою в Києві.
В Україні знайшлися літератори, котрі аналізували розмаїту спадщину славетного німця. Так, уродженець Слобожанщини Агапій Шамрай написав працю "Трагедії Шіллера "класичного періоду", а Григорій Кочур висвітлив питання "Шіллер - лірик".
Отож Шіллер є громадянином усіх сторіч (від 30-х років ХІХ-го і донині), які прокотилися землею України. До його творів повсякчас тягнулися і ще довго тягтимуться літератори, любителі класичного красного письменства української землі. Він був і залишиться поміж нас.

м. Шостка на Сумщині.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2005 р.