|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2005 р.
БОРИС ОСТАПЕНКО
ПОТОЙБІЧ ЛІТА
ОЖЕЛЕДЬ
Все навколо казкою здається -
Де таку побачиш благодать?
Навіть будяків сухі стебельця,
Як із срібла викуті, стоять.
Між стовпів товстими кабелями
Нічка замінила всі дроти:
Певно, щоб тепло у телеграмах
На шпарких морозах зберегти.
Сад увесь - як ваза кришталева,
Тиша насторожена така.
... Раптом гілка тріснула вишнева
Боляче, як зламана рука.
БЕРЕЗОВИЙ СІК
До двадцятої чорної поділки-риски
Сік піднявся в термометрах білих беріз.
Знову тепла земля, як рука материнська,
Знову світла вона, як душа після сліз.
- Ет! - махнув бригадир. - Залишіть цю скиртину,
Що, як стрілка магнітна, на північ лягла:
Певно, легше по ній косинці журавлині
Знайдуть шлях неблизький до свойого села...
А он перша сівалка над рідним гостинцем
Золотими нитками ріллю прошива.
І, як той барабанчик у швейній машинці,
Кожну нить пропускає крізь серце сівач...
Знову тепла земля, мов рука материнська,
Знову світла вона, як душа після сліз.
Аж до двадцять четвертої чорної риски
Сік піднявся в термометрах білих беріз.
СТАНЦІЯ ПОПІЛЬНЯ
За територією Попільня -
майже правильний круг,
який ділиться навпіл
залізницею.
У розлуці, як мати єдина,
Нам Попільня насниться.
Як розділена з другом хлібина -
Так по ній залізниця.
Де не будем - повернем з дороги
Під ці липи й тополі,
Знов ухопим побіля порога
Жменю пахощів з поля.
І на серці загояться шрами,
І відступить недуга.
Знать, не колія в нас, а діаметр
Рятувального круга...
МАКИ
При кожній україночці-домівці
Одвіку прапор роду майорів -
То білий, то червоний, наче крівця,
Чи в поєднанні двох цих кольорів
Та сонячних, співучих їх відтінків,
Які передавав лише Ван Гог.
Хоч праць його не знала жодна жінка,
Та барви підбирала теж, як Бог!
Нема вже прапорів тих - грядок маку:
З флагштоків-стежечок зірвали їх.
Хіба що десь старенька бідолаха
Хова його між соняхів густих.
Хай зо страху сама щодня вмирає,
Але ж кортить отим маківником
Хоча б ще раз поласувать - до раю
І то їй так не хочеться притьмом.
... Та вирвали ... Неначе жили в мене,
А не тонкі стебелечка оті.
І впали в пилюгу родин знамена -
Вогнисті, білі, сірі, золоті.
І як побачу десь головки маку,
Що з горлом перерізаним лежать,
То й на своїм я відчуваю з жахом
Безжальний холодок того ножа...
ПОТОЙБІЧ ЛІТА
У ліс, що потойбіч Унави і теплого літа,
Спішу, щоб живою застати останню траву.
Тут груша-кисличка мені найсолодша у світі,
Хоч іншим від неї, як мовиться, видно Москву.
Від перших недосвітів лиха зазнала калина,
І з тим до людей навернулося серце її.
Криничку ручай прив'язав, щоб за клином гусиним
Вона не знялася, бува, у заморські краї.
А де той стіжечок, якого лісник доброчесно
Тут склав для гнідого, приклавши кілками трьома,
Вершечки яких закрутив трав'яним перевеслом?
Приїхав по сіно - а там ні пучечка нема,
Лиш кізок слідів на поляні виднілось багато
Й триніжка чудна із дубових жердин - хоч бери
Відерце на неї начіплюй, розпалюй багаття
І з другом омріяну юшку мисливську вари!
Лісник усміхнувся тій думці: нітрохи не шкода
Йому ту копичку, аби лиш козулі жили,
Бо де ще таку досконалість знайти у природі,
Прекрасний той біг, що урівні з польотом стріли?
... Як з храму, я вийшов із лісу на берег Унави,
Узявши в калини - тепла, а в беріз - ясноти.
І знов у село повела мене гребелька давня,
А греблю до літечка так і не зміг я знайти...
ПЕРЕПІЛКА
Липнева зоря ледь устала над світом -
Пішла ти, матусю, у вічні поля
Поглянуть, чи гарно вродилось жито,
Чи добре спочила до жнива земля...
Погладила соняху рижу голівку,
Звела переламаного колоска...
Стерня, об яку ти кололась довіку,
Чомусь навіть серце моє дотика...
Сама ж ти, як сонях, зростала на нивах
І хоч стільки кіп нав'язала в житті,
На третій полукіпок літ своїх сивих
Не встигла зв'язать три снопи золоті.
Не здужала три перевесла скрутити...
Розсипалися колоски твоїх днів...
Пробач, перепілко з крилом перебитим,
Що біль твій забрати собі не зумів.
СЕРПНЕВІ АКВАРЕЛІ
І
На ці дива не можна надивиться:
Куди не глянь - картини як живі.
Он оси виїли із боровиці
Солодку серединку - у траві
Лишилась тільки шкірочка тоненька,
Мов кухлик золотий, в якім оса
На дні сердито і тривожно дзенька,
Бо в кухлик той накрапує роса...
А на городі я бджолу вологу
Із соняшника пізнього струсив.
Вона з долоні не злітала довго,
А мляво повзала - осінніх днів
Найперша, найточніша то прикмета...
Пора ця зачаровує усім:
І музикальністю Тичини й Фета,
І глущенківським почерком своїм...
ІІ
Серпня мотиви на кожному кроці:
Бродять тумани за садом, як лосі,
Літо розхристалося, бо на сорочці
Жодного ґудзика не зосталося.
Може, й пришила б, та пепін на втіху
Їх заховав за щокою червоною:
Втриматись, бідний, не може від сміху -
Ґудзики-зернята в роті видзвонюють...
Холод далеко ще, та на угорки
Кинув для проби він сизого "інею".
Навіть жалка кропива-недоторка
Полагідніла в ці дні приосінені.
Як же мій серпень горів на пленері,
Барви на долах оновлював росами,
Доки не впав, послизнувшись на бері,
Роздавленій кимсь на стежці до осені!
ВОЛОШКА В ЛІСІ
Якось волошку стрів я на галяві -
Якась біда закинула у ліс,
У цю чужу, холодну їй державу
Дубів і грабів, сосен та беріз.
Їй випало самотньою там жити
Далеко від землі своїх батьків,
Без вірного плеча густого жита
Та золотої мови колосків.
Не знала зроду, як снагу у жили
Вливає жайвора віолончель,
І поглядів зі стежки не ловила
Таких же синіх, як сама, очей.
... Як цій рослинці - лісова поляна,
Такі чужі ми рідній стороні.
Тут корінь наш із кожним літом в'яне,
Душа і гордість, мова та пісні.
Пробач мені, волошко синьочола,
Що впала зіронька твоя в траву,
Що не змогла ти жить без свого Поля,
А я без Україноньки живу...
ПЕРЕДЖНИВ'ЯНА НІЧ
Дві зорі, як малиновий сік
на щоках у дитини:
Тільки витре одну,
а вже інша червона пала.
Впала ніч поміж ними -
коротка, як житня стернина,
Щоб оддать якнайбільше
для дня й золотого стебла...
Колосків голоси
на вчорашні нітрохи не схожі,
В них тепер тільки трепет чекання
і стиглості щем
Та комбайни готові,
і місячний серпик поможе,
Й перепел жниварів запевня:
"жать підем", "жать підем",
А покотиться зірка -
душа моя геть обпечеться,
Іскру ту переймаючи,
щоб не спалила жита...
Переджнив'яна ноче моя,
ти не підеш із серця,
Доки рідне зерня
мені пам'ять землі поверта.
смт Попільня на Житомирщині
 |
|
 |
 |
 |