|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2005 р.
ОЛЬГА ГЕРМАНОВА
АКТИВНИЙ ЧАС НАЇВНИХ СПРОСТУВАНЬ
ВИВЧАЙ МЕНЕ
Вивчай мене очима-свердловинами,
Засвічуй мої сни очима-фарами,
Очима, що колись були єдиними
І плакали всіма репертуарами.
Вивчай мене, влучай очима-стрілами:
Нехай впаду я невимовно ницою
В обійми, що зробилися безсилими,
І погляд, що схиливсь над попільницею.
Весна, що все розбурхує, розхитує,
Застала твої рани незагойними.
Вбивай мене очима-динамітами!
Вивчай мене очима непристойними!
Я буду нерозважливо жорстокою,
Я повернусь і все віддам сторицею
За сльози безперервними потоками
І погляд, що схиливсь над попільницею.
Два серця розростаються наривами...
Тужи в мені очима поминальними,
Шукай мене очима мерехтливими,
Благай мене очима сповідальними.
МИТЕЦЬ
Покажи мені того, хто творить шедеври,
Виливаючи гнів у словесну броню,
Хто у пошуках рими розхитує нерви
І, стомившись, лягає в готову труну.
* * *
Нектаром випитим - твої великі очі
Ескортом кинуто в мої бурхливі сни.
Сп'янілі будні і самотні ночі
Тримай в собі і... подаруй мені.
Розбитий птах, розморений з наснаги.
Активний час наївних спростувань
Життєвих істин - від пивної спраги,
Де все відчуте - марево блукань.
Аматором і профі у коханні,
Митцем і графоманом на письмі
Усміхнено кажу слова останні,
Слова ж усі - на відстані німі...
* * *
Востаннє вихоплений смуток
І вперше вичавлений сміх.
Мене тобі не повернути,
Бо я - для тебе, ти - для всіх.
В уламки викручене серце,
Вогню проміння, сльози хвиль.
Біль розростається і рветься -
То твій тріумф, то мій екзиль.
ГУЧНІ СЛОВА
Душевний авітаміноз...
Шукаю аварійний вихід...
Не розумій мене всерйоз -
Гучні слова, та голос тихий...
Ділю півподиху на двох -
Життєвий смак з відтінком згуби.
Мій день настав! Воскрес мій Бог!..
І віра в те, чого не буде...
РІДНА
Відчуй-но свою потрібність,
Відчуй-но свою нікчемність -
І віршів натхненну плідність,
І сплетених рим даремність.
Скажи, що так має бути,
Бо так не було ніколи -
Ти вільна, бо майже скута,
Ти сильна, бо майже квола.
У вереснях стигне літо,
Світанками стогнуть зорі.
Ти маєш ось-ось злетіти
І знову пірнаєш в море -
Здобути усе й забути,
Сховатися там, де видно.
Ти вільна, бо майже скута,
Далека, бо майже рідна.
ОТРУТА ІЗ НЕКТАРУ
Наївний, милий і невмілий,
І полум'яно-сніжно ніжний.
Плати щомиті, плач щосили -
Любов - невчасна і невтішна.
А те, що штучне, не зів'яне, -
Твоїх заслуг - твоя ж провина.
І сонце світить - сніг не тане -
Любов - незламна і незмінна.
А те, що справжнє, не проходить
Судомний суд і смертну кару.
Лише народженням зашкодить
Любов - отрута із нектару.
ТЕ, ЩО ЗБУЛОСЬ
Плоттю скорботна і хтива душею.
Зламана міць шкаралупи небес.
Серце роздроблене знову заклею.
День відійшов, відлетів - не воскрес.
Гості непрохані, вічно закохані,
Втовпляться в двері втопитись в очах.
Збуджені крила тріпочуть сполохано
Залишком віри в земних відчуттях.
Сни переповнені мрій розімлілих...
Нарізно мучимось, нарізно п'єм.
Вміли кохатись, любити не вміли -
Вмерли у віршах і вмерли живцем.
Погляд затриманий, ніжний і стриманий.
Світло і сповідь, прокляття і млость.
Ти полюбив мене. Ти розлюби мене -
Стану в майбутньому тим, що збулось.
ЛЮБИТИМУ
В ці непевні весняні ночі
Ці тремтячі пошерхлі губи,
Ці вологі бездонні очі
Я любитиму аж до згуби.
Прямокутник плаского неба
Ліпить снігом в обличчя й спину.
Я співаю в собі про тебе,
Розчинюся в тобі для себе
І любитиму до загину.
ВОНА
Вона готова мучитись на вогнищі наказу,
Взаємовигідні слова викручуючи з мозку,
І спиртом заливати непроковтнуту образу,
Зліпити сон, зліпити день, зліпити долю з воску.
Думки заангажовані і погляд знавіснілий.
Побачень жар, пробачень лід - і крига знов не скресла.
У течії сльозливих буднів їй забракло сили -
Вона відкинула кермо, вона зламала весла.
Вона щодня стрибає з даху власного натхнення,
Вона з'їжджає з глузду на узбіччя божевілля.
Заснув у чотирьох стінах її останній геній
І охолола почуття розбавленого хвиля.
ПРОБАЧ
Я непритомнію, я задихаюсь,
Лізу нагору і скочуюсь вниз.
Замість повітряних просторів раю -
Грубий підземно-наземний ескіз.
Згадую все пережите й прожите,
Сумно роздмухую попіл надій...
Як з тебе вирватись? Як розлюбити? -
Випалю, виріжу, викреслю з мрій!
Зраненим серцем до тебе тулюся.
Серцем ошпареним виллється плач.
Все поверну тобі й не повернуся,
Далі підніжжя уже не зірвуся,
Нині і прісно, й навіки нап'юся,
Зникну, забуду й не буду... Пробач.
РИТОРИЧНЕ
Що спіткало тебе на околицях мрій?
Що знітило назавжди обвітрену душу?
Де межа переходу від марень до дій?
Чим вимірюєш відстань між "хочу" і "мушу"?
Скільки треба вина, щоб дістати до дна?
Скільки вражень нових, щоб забути минуле?
Де зникає любов, і яка їй ціна?
Як дібрати слова, щоб нарешті почули?
Де шукати тебе: на дорогах чи в снах?
І чому самота напосілась імлою?
Хто керує тобою: Ісус чи Аллах?
Як же жити: тобою чи поза тобою?..
ВИГАДАЙ
Не пригадаєш - вигадай, а краще напиши
Про безміри підступності за жменями добра,
Про добровільні примуси у вигинах душі...
Хоч слово - зброя, та лежить порожня кобура.
Струмують сльози сумнівів спустошливим дощем:
Не так хотів, не те сказав або не так вчинив.
Крокуєш геніальністю по зверхності нікчем
Крізь невблаганні спогади до непрожитих снів.
За синтетичні посмішки щиріших не шукай:
На смітниках людських надій бракує діадем.
Як не дістанеш з неба зір, то й рук не підставляй
І, не схиливши голови, торуй свій шлях плечем.
ПОТОЙБІЧНІСТЬ
Душа, нанизана на спис
І поневолена тобою,
Дощем невиплаканих сліз
Впаде над сплячою добою.
У повенях нескреслих криг,
Де кожен день - скоріше вічність,
Я не втонула. Ти не встиг
Збагнути слово "потойбічність".
Від безпідставних поривань -
До незагоєної рани...
Ти був найбільшим із кохань,
Та чи найліпшим із коханих?..
ВАЛЬСИ
Діяння стануть марними,
А вірші стануть гарними.
Тріпочуть крила вальсами
Зі скрюченими пальцями.
Рятую ночі втомою...
Хай буду незнайомою,
А краще - перехожою,
На тінь твою не схожою.
Сльозами умиваюся
І все ж не захлинаюся,
Вітаю повінь весняну,
В яку душею сторч пірну...
Учинки стали марними,
Не стали вірші гарними.
Дограли вальси маршами,
Та ми не стали старшими.
МІСІЯ
Життя - то профанація
Розваги і тривоги,
Брудна фальсифікація,
Туманливі дороги...
Дискусії не точаться
В напівроздертім світі:
Як щось від тебе хочуть всі,
Ти мусиш щось зробити.
КОНИКИ
Всі маленькі коники
Викидають коники,
Всі нікчемні люди
Б'ють себе у груди.
Всі незрілі нації
Йдуть на провокації,
Всі самотні душі
Топляться в калюжі.
Всі світи великі -
Непролазні й дикі...
Та
Всі маленькі коники
Викидають коники,
Всі зразкові мами
Б'ються з вітряками.
Всі побічні генії
Кров черпають жменями,
Всі жахливі деспоти
Можуть враз воскреснути.
Всі шалені мрійники
За життя покійники.
А
Всі маленькі коники
Викидають коники.
БІГ
Один закон - десятки змін,
Одна дорога - безліч мін...
І біг думок по шпалах слів:
Чи наздогнав, чи не зумів?
Чи наздогнав бентежний час,
Що тисне датами на нас?..
Чи щось змінив, чи не посмів? -
Вдивляйся в порожнечу днів.
У тому, що було і є,
Побачиш справжнє - не своє:
Відлуння стертих почуттів -
Чи все забув?.. Чи пережив?..
* * *
Звикаю до думки, що прийде зима
І саваном білим накриє світанки.
Тепер я сама. Ні - я знову сама.
Із ранку до ночі, із ночі до ранку.
Шукаю себе в розтлумачених снах -
Знаходжу лише на пожовклих світлинах.
І сум перетворює небо на дах,
І день настигає пострілом в спину.
КІНЕЦЬ
Хмарою зла скип'ятили блакить -
Світ похитнувся.
Сльози крізь сміх у зворушливу мить -
Світ поперхнувся.
Тріснуло серце від ритму нестям -
Світ захитався.
Перенасичений кількістю драм,
День не почався.
* * *
Чим ближче до осені, тим невблаганніша пам'ять.
Чим ближче до смерті, тим вужчий непройдений шлях.
Чим далі від слів, тим виразніший зміст між рядками -
Підтекстом взаємин в навколоправдивих світах.
Зрадлива корозія віри в безмежності муки,
Розплата за похибки кроків прийдешнім життям.
Чавили мене, хоч насправді тримали за руки...
О, тільки б навчитися не відчувати розлуки!
О, скільки написано, скільки присвячено вам!..
ЛЯЛЬКОВИЙ СВІТ
Заплутавшись у власних снах, пручаються плебеї,
Прикривши наготу сердець уламками трофеїв,
А переможці бавляться і сіпають мотузки,
В альтернативі покарань із квітів рвуть пелюстки.
За вишуканістю тортур щоденного розп'яття
Спроквола душі гомонять відтінками сум'яття.
Від сліз пухнаті подушки бруківкою твердіють.
Напохваті у почуттів про інтелект не мріють.
За швидкоплинністю життя миттєвості змертвіння
Рахують дні до небуття, чекають воскресіння.
Удари долі скошують опозиційні лави
І плазувати змушують на тлі дурної слави.
Ми - втомлені мандрівники суспільного плацкарту,
Здешевлюємо цінності і ставимо на карту.
Зворушливі, проникливі поети та поетки...
Ляльковий світ. Нечесна гра, де ми - маріонетки.
ОЧІ
Не спотикаючись, по світу ковзаються очі:
То я іду повз когось, то хтось повз мене йде.
Трембіта подзвоном озветься, дні заступлять ночі
Скрізь і ніколи, завжди і ніде.
Від страху перли слів моїх засохнуть, не розцвівши,
Що хтось що-небудь для душі у них не віднайде,
Що не почують німування у безодні віршів
Скрізь і ніколи, завжди і ніде.
Я никаю по всіх світах - вони не надихають.
Шукаю очі, що розлука з музою зведе,
Єдині очі, що і в тямі, і в нестямі сяють
Скрізь і ніколи, завжди і ніде.
 |
|
 |
 |
 |