журнал "Вітчизна" №3-4, 2005 р.

ВОЛОДИМИР ДЯЧКОВ

ТІСНО ВІТРОВІ ПОМІЖ КУЛЬ...

Зблиски з прощальних днів Якова де Бальмена -
Шевченкового друга незабутого

ОПОВІДАННЯ

Кто даст главе моей воду,
И очесем моим источник слез,
И плачуся и день и нощь о побиенных.
Епіграф до поеми Т. Г. Шевченка "Кавказ"

Господар березоворудського маєтку - огрядний, винятково лагідної вдачі Віктор Олексійович Закревський, може, з примхи чи з лінощів рідко ступав на окраєць саду, який крутосхилом збігав улітку в зелену безвість чагарників, а взимку - в їхнє біле заінієне плетиво. А Якова, коли гостював тут, вабило до стрімкої кручі, де навіть у спекотний полудень все дихало свіжістю...
Ще ледь зарожевів серпневий світанок, коли штаб-ротмістр граф де Бальмен зіскочив з густо запилюженого тарантаса і, звелівши денщикові занести у передпокій шинелю та дорожню валізу і, боронь Боже, нікого не будити, поквапився вологою зеленою стежкою на улюблену місцину.
За крутосхилом пливли, танучи, довгі пасма туману, і перед зором Якова відкривалися далекі хатки, наче дрібні білі мазки на полотні. Десь ген-ген за ними і аж за теплим маревом зорі - Мойсівка. Колиска його щасливих стріч і осяянь. Вглядався в обрій, що вже прозорився, з відчуттям, наче не рік, а тільки місяць сплив від того 29 червня, коли він, як Чацький, але не з корабля, а прямісінько з військових навчань п'ятого піхотного корпусу, поринув у розкішне цвітіння іменинного балу на честь своєї родички - мойсів-ської господині Тетяни Густавівни Волховської.
В його вухах тоді ще, здавалося, відлунював цокіт коліс штабного візка, ще нудилася в тілі нелегка дорога, як давній друг по Ніжинській гімназії Євген Павлович Гре-бінка, пощипуючи пухкий русявий бакенбард і хитрувато усміхаючись, підвів його до кремезного молодого мужчини. Той зацікавлено оглядав щойно прибулого гостя, бо вже багато начувся про цього красеня-офіцера, до того ж і художника.
- Та що вас знайомити, - сказав Гребінка. - Ось він, Тарас Шевченко, - і поклав обом руки на плечі.
"Як ми навдивовиж щасливо заприязнилися", - подумав тепер Яків, згадавши їхні бесіди з дружніми взаємоосвідченнями, з радістю щирого спілкування, з раптовими, може, трохи сумбурними суперечками, коли думка переганяла думку часом без певного зв'язку, їхні розваги разом з Гребінкою і Сашком Афанасьєвим, тепер уже Чужбинським.
- Який ти молодчина, що приїхав! Та ще й зовсім несподівано, - почув він хрипкуватий голос Віктора Закревського і посміхнувся, побачивши, що той у просторому халаті і синій фесці доволі швидко наближався до крутосхилу. - Як тобі вдалося вирватися сюди?
- Я тепер ад'ютантом у Лідерса, командуючого п'ятим піхотним корпусом. Генерал заслаб і відрядився на лікування. От я і майнув деньків на два-три. Та не в тім річ. Ти одержав наші з родичем художества? Що скажеш про них?
- Пакунок надійшов тільки вчора - лист і книга. Переглядав до півночі.
- Тільки вчора?! - Якова аж пересмикнуло від думки, що пакунок міг загубитися. - Два тижні як відправив з фельд'єгерем. Загуляв чи що, старий хитрун?
Яків завжди складав листи спершу подумки, тому знав їх майже напам'ять. Особливо цей - його вистраждану втіху. "Посилаю тобі, любий Вікторе, плоди нашої праці - моєї і Михайла Башилова. Всі головні твори Тараса з віньєтками. Вони писані латинськими буквами для того, щоб, на випадок фантазії Тараса, видати їх за кордоном й усі могли б читати, особливо поляки. Це не подарунок тобі, а тільки посилається під твоє збереження... Збережи ж його з належною турботою. Саме тебе я обираю як людину, що відчуває і розуміє зміст багатьох віньєток без тлумачення. Надіюсь на тебе, як на кам'яну гору".
- То що скажеш?
Закревський глянув на нього, примруживши за звичкою ліве око:
- Скромність, може, прикрашає, але ти вже занадто. Хіба то віньєтки? Я побачив малюнки, і пречудові! Наче з Тарасом водночас думали й уявляли - він писав, ти відо-бражав. Мабуть, так Господом дано. Ви ж таки з одного Аполлонового племені... Та хо-дімо, нарешті, в хату!..
У "хаті" - дуже затишному з ошатною залою і безліччю кімнат, але без зайвої розкоші, домі ще панував сон. У кабінеті Віктора пахло згаслими свічками, що спливли воском на канделябри, мабуть, ще опівночі. На столі лежала відправлена ним рукописна книга в оправі бронзового кольору із золотим обрізом і металевими застібками - "Wirszy Т. Szewchenko".
- Я переглянув і порахував - 52 ілюстрації, повторюю, пречудові! - Віктор задоволено потер долонями. - Тарас буде втішений, безмежно...
- Добре було б нам знову побачитися, але навряд чи пощастить, - Яків скрушно зітхнув.
- Наш корпус, Вікторе, кидають з резерву на Кавказ, у ту бісівську бойню, де з миті на мить чекаєш: або тобі голову розтрощать, або твої нутрощі заплетуться на ятагані. А так і треба - по злочину ж бо й кара. Краще не скажеш, як то вирвалося у Тараса: "За-стукали сердешну волю та й цькуємо..."
Яків вийняв з кишені сюртука згорнутий у трубочку аркуш і розгорнув на столі:
- А як тобі ось це?..
- "Соте й останнє підкорення Кавказу". "Великий спектакль перед походом генерала... і Ко", - прочитав Закревський напис французькою мовою.
На аркуші був зображений похідний балаган з театральною афішею, біля якої завмер у войовничій позі по-королівському вбраний чоловік, у якому легко вгадувався Микола І, а ліворуч - ниций безбородий генерал у наполеонівському капелюсі, при листівці: "Прокламация. Народы Дагестана! Шамиль вас обманывает!" Між ними - мініатюрний Шаміль у чалмі і черкесці, зі зв'язаними руками. Але вочевидь не карикатурний.
- Ну ти і втяв, брате! - засміявся Віктор. - Цей, з бакенбардами, зрозуміло, наш імператор, а генерал - то, здогадуюсь, твій шеф Лідерс. І, звісно, Шаміля вони воліють бачити повергнутим біля своїх ніг.
І вже пильно глянувши на Якова:
- Небезпечна картинка, друже!
- Тебе ж, бачу, потішила. Наші офіцери теж нареготалися...Та хтось, очевидно, таки доніс Лідерсу, він - головнокомандуючому Воронцову, а той, можливо, самому вінценосному. Лідерс хоч який хитрющий, однак уже не приховує неприязні. І нехай! Він мене все одно не подужає з'їсти... А загалом кепський маю настрій, наче от-от провалюся в чорну крижану хмару... Якби не присяга, сьогодні ж кинув би кляту службу...
Наступного дня за Яковом заїхав штабний офіцер із секретною реляцією про термі-нову експедицію корпусу.
* * *

Липневе сонце у міжгір'ї пекло нещадно. Яків рвучко скинув перегрітого, паркого на плечах, мундира, геть змокрілу сорочку й наказав денщикові:
- Відро води! Он з того потічка...
Його дратували одноманітні далекі перекоти грому. Тільки-но затих батарейний вогонь, вщухла стрілянина, а тут настирні громовиці полохають таке жадане тихе надве-чір'я.
У наметі барона Ніколаї - офіцера дуже замкненого в собі, хоч начебто до кожного прихильного, а тому для всіх загадкового, чулися голоси поручика Норова і капітана генштабу Непокойчицького. Мабуть, банкували. В отворі, що посіпувався од вітрових поривів, миготіли їхні білі сорочки. А барон десь у глибині наспівував одне й те ж:

Жомини да Жомини,
а об водке ни полслова...

Коли Яків увійшов, гра була в розпалі. Тільки Ніколаї з незворушним виглядом вів своє:
...а об водке ни полслова...

- Що там півслова, панове! - вигукнув Яків. - Є півштоф ганусівки, у вас, бачу, галети. Не гріх після сьогоднішнього пекла... Бо завтра, здається, жаркіше буде. І, хто зна, комусь, може, й востаннє.
Непокойчицький чомусь заквапився і, застібуючи на всі ґудзики мундир, пробурмотів наче сам до себе, що йому терміново треба до генерала.
- А боржок, капітане? Ви ж програли...
- Завтра, - долинуло вже з-поза намету.
- Бач, який... А завтра, може, й нікому буде віддавати, - Ніколаї взяв з похідного стільчика пістолет і присвиснув у дуло.
- Все-таки, графе, раджу вам подалі сховати того малюнка, - стишуючи голос, незвично серйозним тоном і незвично лагідно, як для його вибухової натури, глянувши на Бальмена, мовив картяр і веселун поручик Норов - Однак, наливайте!
Усі троє випили по склянці з такою насолодою, ніби спожили панацею від усякого лиха.
* * *

Громовиці згасли. Але й тиша здалася Якову чомусь важкою і гнітючою. Він ступив на край скелястої ущелини і раптом згадав, що сьогодні 13 липня. В пам'яті різонуло: саме цим числом позначив він десять літ тому ось ці рядки у своїй юнацькій повісті: "Я перейду в Грузию и там буду служить, покуда благодетельная пуля черкеса не освободит меня от жизни, где уж нет для меня радостей". Це писалося в жахному розпачі, коли вже приголомшило невідворотне: кохана Софійка втрачена навіки.
Йому чітко уявилося її обличчя в зблиску жертовної любові. І все єство раптом, наче сніпком гарячих струмочків, обпік солодкий щем...
Як тоді, коли Софійка, силувана тіткою Тетяною Волховською вийти заміж за старого полковника фон Бріггена, спалахнувши, крикнула, що не віддасть своєї дівочності нелюбові. "Ти, Ясю, тільки ти станеш моїм мужчиною. Я тільки твоя... І нехай Густавів-на хоч сказиться..."
Після шалу обіймів і жагучої близькості Софійка прошепотіла: "Залиш мене саму, милий"... І він пішов навмання крізь зарості старого бузку, чув за собою її солодко-болісний подих і ще довго, здавалося, бачив щасливий подив у якомусь незбагненно відчайдушному погляді її очей.
* * *

Світанковий легіт дихнув настояним за ніч пороховим згаром. Олександр Микола-йович Лідерс, снідаючи біля свого командного намету, не міг приборкати сум'яття думок. Події останніх днів, хронікально перебігаючи перед ним, жахали. В експедиції на Андійські висоти за продовольством і боєприпасами полягло понад чотири сотні солдатів та унтер-офіцерів, їх ховали під артилерійським вогнем. Загинули генерал-майори Вікторов і Пасєк. Труп Пасєка не могли витягти із неприступної ущелини. Горці косили фланги і вміло контратакували. А що розбишака Шаміль утне сьогодні?
Він побачив, що до намета піднімається капітан Непокойчицький, і знову, вже укотре, його вразила згадка про вчорашнє: на вечірці у головнокомандуючого граф Воронцов, заокругливши скляно-холодні очі, ніби обмовився йому: государ-імператор якось натякнув, що ад'ютант де Бальмен не до нашого двору - посмів сатиру на царя наляпати. Граф сказав це з помітним притиском - віднедавна він люто ненавидів кожного з пером чи пензлем у руках. О, йому не відлягло ще після Пушкіна... А тепер цей... красунчик-ротмістр з карикатурою...
Лідерс тричі перехрестився і прошепотів: "Прости Господи, але якраз той момент. Клятий Шаміль відрізав від колони авангардні роти. Ось Бальмена й пошлемо доповіс-ти Воронцову..."
* * *

Уперше майже за чотири останні доби Яків голився перед уламком люстерка, яке неслухняними від контузії пальцями тримав денщик Матвій. Люстерко раптом вловило віддалений намет генерала, і Яків побачив Лідерса й Непокойчицького: вони про щось перемовлялися, киваючи й показуючи в його бік. Тепер він таки остаточно збагнув, хто доніс і витлумачив малюнок. Але чомусь не здивувався і не стривожився, ніби інакше й бути не могло...
А Белгатойськими висотами прокотився грім безперервних гарматних залпів. Яків підійшов до дерева, де на сучечку висів його мундир з амуніцією, задивився у гущавину чагарників, і йому відкрилося безліч милих серцю, притаєних у затишку подробиць цього сліпучо-пронизливого ранку: ледь вловиме тріпотіння тонкого віття, з якого спадали краплі роси, срібні блискітки в плетиві павутиння, червоні намистинки ягід, метушня мурашок біля пониклого стебельця ромашки...
З Белгатойських висот знову долинули гарматні залпи впереміш із безладною рушничною пальбою.
- Авангард Білявського рветься до завалів, - сказав аж надто байдуже Норов. Він стояв неподалік, оглядаючи розкішно оздоблений пістолет, одержаний, мабуть, за ви-граш у партії вісту з багатими гультяями.
І тут майже біля ніг Якова гупнуло, глухо засичавши трубкою, ядро, яке Матвій встиг блискавично скинути в урвище. А за хвилину все потонуло в диму і суцільному шквальному гуркоті - вибухи бомб, вищання картечі, тріскотливе цокання осколків.
Вітру, здавалося, стало тісно поміж куль...
- Кого відправили з донесенням до головнокомандуючого? - прокричав Норов до вістового юнкера, який, пригинаючись, біг від намету Лідерса.
- Ротмістра Бальмена!
- Господи, це ж на вірну погибель. - Норов глянув на лісову дорогу, ледве помітну у зеленому міжгір'ї, серед захоплених горцями завалів: за клубами порохового диму густішали спалахи прицільного вогню.
Схиливши голову, поручик скинув закіптюженого кашкета...

* * *

Коли наприкінці вересня Тарас Шевченко приїхав у Березову Рудку, Закревський провів його до кабінету, де єдине вікно, хоч і широке, затінював кущ бузку, бо господар полюбляв сутінкову тишу, налив два келихи міцної настоянки, випив свій одним духом, одразу запаливши сигару, і показав Тарасові номер "Северной пчелы".
- Ось тут...
"Высочайшим приказом, 6 сентября 1845 г., убитые в делах против горцев, гусар-ского Е. И. Высочества наследника Цесаревича полка... ротмистр граф де Бальмен и Замосцкого егерского полка поручик Голубницкий исключены из списков".
У Шевченка потемніло перед очима. Тільки через хвилину-другу він мовчки відклав газету і підвівся з крісла.
- Згубили. Таки звели зо світу...
Він глянув у вікно крізь вузенький просвіток у кущі бузку: захід палав червоною загравою - на сильний вітер, на буревій.
Поклавши руку на останній дарунок милого йому Бальмена, мовив тихо, так, що, мабуть, тільки сам почув: "І тебе загнали, мій Якове добрий... друже незабутий..."
А душа озвалася молитвою.
Але молитва не пригасила пекучої сльози.

* * *

Зачищаючи полотно на мольберті, Шевченко тоскно поглядав на високе, аж під саму стелю, вікно академічної майстерні, на яке мокрий вітер наліпив ще зовсім зелене листя. Раптом йому здалося, що в куточку висить шинеля Якова, як тоді, коли минулої осені він приніс сюди свої нові малюнки. Та лише рукописний фоліант лежав на столі - святий заповіт друга. Тепер Тарасові одразу явилися рядки, які він записав тут же на мольберті:
О друже мій добрий!
друже незабутий!
Живою душею в Украйні витай,
Літай з козаками понад берегами,
Розриті могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрібними сльозами
І мене з неволі в степу виглядай.

І знову озвалося слово до Господа: "И плачуся и день и нощь о побиенных..."

Чернівці

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2005 р.