журнал "Вітчизна" №3-4, 2005 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГІЯ "ВІТЧИЗНИ"

ВАСИЛЬ БАРКА
(1908 - 2002)

Василь Барка (справжнє ім'я Василь Костянтинович Очерет) народився 16 липня 1908 року в селі Солониця на Полтавщині у родині реєстрового козака, що в російсько-німецькій війні зазнав 1916 року тяжкої контузії й травми хребта. Усі троє синів Очерета навчалися в трикласній початковій школі, а згодом у Лубнівському духовному училищі (бурсі), де діти з "козачого сословія" могли навчатися безкоштовно. Незабаром бурсу переформували на трудову школу, а батько почав працювати в артілі "Увечный воин", невдовзі ж найнявся сторожувати сади. За такої служби сини стали йому в пригоді як вправні помічники. Після тифу, перенесеного батьком родини, сім'я Очеретів зазнала тяжкої скрути, і Василь змушений був наймитувати по селах. Згодом повернувся до міста і закінчив трудову школу та учительські курси, які невдовзі набули статусу педагогічного технікуму. Майбутній письменник дістав професію вчителя математики та фізики, про що не раз потім пошкодував, позаяк цей фах не був його покликанням. До точних наук мали хист його брати. Старший, Олександр, усе життя працював інженером, став автором першого в СРСР підручника з фотограметрії, виданого картографічною управою в Москві, і професором Новосибірського університету. Як оповідає в автобіографії Василь Барка, його брат Олександр "був головним інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитого океану". Другий брат - середульший, Іван, так само був спершу інженером, працював начальником ливарного цеху великого заводу, та згодом прийняв сан священика.
До 1928 року Басиль 0черет викладав математику та фізику в шахтарському селищі Сьома Рота на березі Дінця, що аж ніяк не давало йому втіхи. Через конфлікти з місцевим парткерівництвом того ж таки 1928 року двадцятирічному вчителю довелося тікати з України. Пристав аж на Північному Кавказі. Кавказ і Кубань виявилися любими серцю юнака. Там він закінчив філологічний факультет. Перші поезії, написані на Донбасі, були надруковані П. Тичиною у "Червоному шляху", то ж з такою прихильною путівкою у літературне життя не забарилася і перша збірочка віршів "Шляхи", шо вийшла у Харкові 1930 року. Втім, зустрінуто її тоді було ідеологічними пролетарськими списами. "Літературна газета" на цілу сторінку вмістила нищівну рецензію "Проти клясово-ворожих вилазок в поезії". Авторові довелося каятися на зборах РАППу (Російської Асоціації Пролетарських письменників) і цілеспрямовано перевиховуватися, працюючи на заводі "Красноліт" над виробничою тематикою. Внаслідок трудових старань вийшла друга книжка віршів "Цехи" /Харків, 1932/.
Тимчасом молодий поет читає курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті і працює над дисертацією про стиль "Божественної комедії" Данте (співвідношення реалістичності та фантастики), захистивши її у Москві, як запам'яталося письменнику, "в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з академічного кола прийшло на захист".
Улітку 1932 року В. Очерет одружився з черкешенкою (адигейкою), - вчителькою, що згодом поміняла педагогіку на театральне мистецтво. Під час голоду на Кубані, 1933 року, від цього шлюбу народився син Юрій. Через десять років, під час Великої Вітчизняної війни, народний ополченець, тяжко поранений новобранець регулярної військової частини Радянської Армії Василь Барка востаннє побачить свою родину. 29 січня 1943 року німці оголосили евакуацію, і для полоненого науковця-філолога розпочалася нова сторінка долі: тяжкий шлях випробувань остарбайтера, випадкові підробітки, відкриття Німеччини і світу.
З Берліна Василь Барка потрапив в Авгсбург, потім у Ляйпгайм, Нойбург. Під час перебування у таборі "ДіПі" він знову захопився віршами, писав есеї, там же визрів його роман "Рай", всуціль перейнятий гіркотою приреченості і невизначеності долі. Писав, як сам свідчить, "в коридорі на підвіконні... бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно". Поета переслідував постійний страх і загроза видачі радянському командуванню. "Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними".
Намір В. Барки емігрувати до Франції і невдалий перехід кордону закінчився фіаско, брутальною процедурою допитів і в'язницею, тому пізніше поет зігнорував виклик до омріяного Парижа і з острахом невідомості, з лихими передчуттями через хворі серце й легені подався до Америки.
Доля чорнороба була йому забезпечена. Працював кочегаром, прибиральником (мив вікна й підлогу в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста). Декілька років був редактором українського відділу радіо "Свобода" в Нью-Йорку, звідки звільнився через захворювання кровоносних судин та очей. "Моя біографія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало", - з гіркотою підсумовує письменник.
Останні роки життя Василь Барка провів у Глен Спеї (штат Нью-Йорк), працюючи над своїми творами у мальовничій, що нагадувала Карпати, гірській місцевості у будинку відпочинку "Верховина" (власність Братського союзу робітників-українців). Власна його оселя - аскетична в буквальному сенсі - осиротіло ховається за стіною з валунів, викладеною самим господарем. Помер Василь Барка прикутий до ліжка тяжким паралічем на 95-му році життя 11 квітня 2002 року у шпиталі "Гарріс" /Нью-Йорк/. Похований у Бавнд-Бруку.
Ліричні й філософські роздуми про події століття, свідком яких він був, Василь Барка реалізував як поет і прозаїк, літературознавець і релігійний мислитель. Його перу належать книжки поезій: "Апостоли" /Авгсбург, 1946/, "Білий світ" /Мюнхен, 1947/, "Псалом голубиного поля" /Нью-Йорк, 1958/, "Океан" /Нью-Йорк, 1959/, "Лірник" /Нью-Йорк, 1968/; романи "Рай" /Джерсі-Сіті - Нью-Йорк, 1953/, "Жовтий князь" /Мюнхен - Нью-Йорк, 1963/; есеї та літературознавчі праці: "Жайворонкові джерела" /Нью-Йорк, 1956/, "Вершник неба" /Нью-Йорк, 1965/, "Хліборобський Орфей або кларнетизм" /Мюнхен - Нью-Йорк, 1961/, "Правда Кобзаря" /Нью-Йорк, 1961/. Для українського видання Біблії в Римі В. Барка переклав "Апокаліпсис". Окремою книгою виходив здійснений В. Баркою переклад п'єси В. Шекспіра "Король Лір". Найсолідніше останнє прижиттєве видання творів Василя Барки - виданий "Сучасніс-тю" 1981 року строфічний віршований роман "СВІДОК для сонця шестикрилих" - чотири п'ятсотсторінкові томи.

РАЙ

Моляться соняшники

Грім на хмарі Біблію читає...
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!

Моляться соняшники.

Голод. Мати немовля вбиває...
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!

"Білий світ", 1947

ГОЛУБИНИЙ МІСТ

Стала в лазурі туча,
туча чорнокипуча.
Як корабель - загриміла, заплакала - як немовля...
спочуває їй земля.

Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в десять сурмок променистих заграло.
Шипшина щаслива, троянда радіє.
Тільки верби зеленоволосі
в поривах печалі й досі; -
світлі краплі ронять, ронять сивий лист
на голубиний міст...
а там сизокрилі: - мир вам! - протуркотали,
пурхнули та й позникали.

От тоді то, поправивши чорні шати,
дрозд почав чарувати.

Світиться в світі радість, як небо, велика.
Дерева славлять небо; навіть і терен-каліка.

Дитяточко переходило через міст,
узнало пісні добрий зміст.

- Люба птася! - тихо сказало,
рученькою привітало.

Голівонька русява. Одеженька - лілія рожева.
Славлять небо дерева.

Стелися в шумі клена-каштана,
над потоком піщана дорого..
.
О, свіжість несказанна
життя земного!

"Білий світ", 1947

САД

І

На чорній ніженьці, мов срібна хмарка, вишня світиться:
і синьогруда птиця,
важка, розкішну гілку колихає,
і меншенька: крізь листя пурхнула; майнула тінь крилата
по сірій грядці,
по квітниках...
І джміль у жовто-чорній ризоньці, шукач гудучий,
в'ється й мерщій тікає
понад травою.
Світло. Звідкись - хмара. Тінь. І от тоді
тюльпани так таємно в тій зеленій тіні саду
аж загорілись,
аж спалахнули, як огненна кров;
і гостролистими рядками, в скорбних іскрах,
замерехтіли квітники.
Бабуся сива вийшла думати-ридати в милий сад:
їй сина вбито на війні.
Під вишнею присіла тихо,
від світу білого рукою очі затулила
бабуся сива.

ІІ

Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть отут
- за дверцятами залізними!
І вони стоять, коралові разки перебирають...
Прошу: берези в мережаних мантіях, отам - під
фарфоровими хмарами - ждіть!
І вони стоять, зелені сповіді шепочуть...
Прошу: безгрішні трави, музики в кольористих
діядемах, почніть запашний концерт коло вікна!
Земля посилає пахощі, як кадильниця...
Прошу: сонечко в золотій сорочці, постій за дубами
- на далекій дорозі!
- Одну часиночку! - одказує.
Звертаюся: мій світечку, на недовгий вік судився
ти, а таки весь той вік шукатиму щастя!
День одцвітає,хмарніє червоноокий вечір.

ІІІ

...тополі горді шепочуться - їх дві! - показують
на щось у хмарах.

...берези побиваються; зелені коси їх, нечісані,
обличчя закривають.

...а груша, симетрична та струнка, як свічка,
зневажає свіжі віяння.

...самі дуби в громаді, надо мною, мають право
вголос думати аж коло сонця.

... колишеться живий огонь темнозеленого моря,
рветься запалити срібний мармур хмар
та блискучу блакить.

...злетівши з голубого рукава Господня, голуб
чистий в ясності і вітрі поспіша, і світиться,
і за вершинами зникає.

Шум! Блиск! Земля схвильована відкрита небу,
так відкрита, що радісно і страшно. А небеса високі.
Чути і знати безсмертя в світ. Тільки сумно відати,
що ми на цій землі - минучі гості; що наші
діяння і серця цвіт - дочасні. А жити б та
радіти ж без кінця!

"Білий світ". 1947

РІКА

Біліє голос, вищий від плянет.

- І я спішу, ріка.
ні райдуга не наріка -
через грозу біжу,
первоцвіт променів, громів межу.
Ні срібний мак не наріка:
крізь смерть - ріка.

Біліє голос, дужчий від скорбот...

- птахи в вікні веселок
пісні з огнів прядуть -

"Псалом голубиного поля", 1958

АПОСТОЛИ

Просохла по дощах земля південна,
свята земля. В зіницях анемона -
одсвічується вись благословенна,
і процвіта в теплі лоза червона.
А моря глибина весь день бунтує,
весь день запінена вода шумить,
кипить на мшистім камені, нуртує
та бризка на суху рибальську сіть.

Апостоли старі прийшли до моря,
до роздоріжжя на рясному квітні.
Чи ти, країно війн крем'яногора,
кохала зерна їх речей просвітні?

Діди, відклавши вбік ціпки та клунки,
дрімають на яркому моріжку.
Як квіти риз, від сонця візерунки
оздобили одежину жорстку.
Натруджена, згрубіла, мозоляста
рука спросоння листя відслоня...

Помолодівши, три душі від щастя,
підводяться в блакитнім храмі дня.
Стоять і стежать вись, такі потужні,
що хмари їм течуть поміж плечима,
що близько духи сонць огнеоружні
летять, як блискавиця невслідима.

Внизу свічіння моря, й видно - он
шляхи, невідклонимі, як закон,
через ліси й степи лягли на Схід,
на Схід лягли крізь дикий непрохід.
Три напрямки! В краї чаклунства й тайни,
узору казки й зіркового чуда,
поганства по затоках цвітодайних
та звірства в діямантових спорудах.
Три напрямки! Високий світоч віри
по мурав'їщу людському нести
наказано братам на три хрести,
братам - від духа в соняшній порфірі.

Загомоніла моря синь: тоді
старі прокинулись від шуму й шуму
і довго-довго слухали, як думу,
як пісню про страждання молоді,
той гомін моря, моря бриз вечірній...
шафранний відсвіт слався на граніт,
иа камінь і пісок, що став темніть,
темніть, як небокраю шовк надгірній.

Земля, з дитинства рідна! Як її
старим покинути й піти в чужину,
а потім горювати: любий сину,
якби то знов побачити її!
Якби побачити в секунду смертну
здаля, хоч раз один; дитячі втіхи
згадати й принести життя, як жертву,
й лягти в землі чужій, од горя тихій.

Тепер іди й неси в страшні юдолі,
степи, ліси та гори, та пустині
неси свій хрест і хрест важкої долі,
і тільки згадуй моря берег синій.
І тільки знай, що враз найглибша рана
недавня рана в серці защемить,
коли дитяча радість несказанна
зустрінеться тобі в коротку мить
серед чужих людей... а ти про діти,
про діти рідних думаєш весь вік.

Сиділи три сіді, самі на світі,
аж поки засвітився молодик
і взявся три шляхи посеребрити,
що труд на них і смерть Господь предрік.

І треба йти і попрощатись треба
з тобою, горо, моренько, з тобою,
з тобою, вицвітко, немовби неба
сльоза блакитна, - теплою, яркою...
простіть! Простіть і ви, найближчі, рідні;
і звідки знати ми могли, що східні,
що три шляхи-дороги хресні йдуть,
навіки йдуть від вас і смерть несуть,
і труд, і жаль, і ніби то знайома
і пережита раз оця хвилина -
ріщальна, судна. Темна моря втома
нагадує про сон, - і зірка синя.

Пішли: Андрій у щедру Україну,
Павло - в сусідню сторону піщану,
Фома - в чудесну землю злототінну
та пишнодревну землю Індостану.

У тьмі розбризкує всі сльози моря,
і щось аж побивається: жаліє.
Вечірній пурпур, світло смутку-горя,
жаріє, на одежі трьох жаріє...
Вони ж пішли собі до царства мли,
пішли собі, по берегу пішли.

"Апостоли". 1946

КРИЛОМ ДУНАЙ

Крилом Дунай ще гробу не пригорне,
як і від горя не втече -
воно рясне і, як стихар, нечорне,
до хвиль обсипалось плечем.

Тоді я, не впізнавши тінь обличчя
на білій таємниці дня,
при квітах, що не видно: тайних свічах:
навіки ніч не обійняв.

Як ти, долонь від айстри лист осінній,
в зіниці найрідніші з іскор -
війнула світлом від вікна пустині,
відкривши, кароока, близько.

То вже я не збратаю смерть і місяць,
покинувшись до дна пилин;
і груди знов березині примістять
пташат, що досвіток пили.

Не прокричу, знеможений, коліном
на камені, де з кістки - кров.
Ти добрістю при небі янголино
прихилиш сонце в хворий крок.
Це вже востаннє, ще не сніжним серцем
тебе до поцілунку стріну;
не я - ласкав'ям хресним і несмертним -
сам берег заквітча промінну.

То буду вік рукавами благати,
щоб янголя в зелений час
від зір докликнулось тобі на втраті,
не забуваючи ключа.

Його, як спів на золотій хустині
до брами раю принесло -
розкриються, мов крин, світи гостинні,
де радість бризка на весло.

Отам доріжка, де вже резедина
і вулик добрості не дрібне,
прошепче вікнами тобі хатина:
все й грішникові хором рідне.

І я від іскор, де пропаще листя
все покривавлює з ножа,
тебе все кличу, поцілунком чиста,
і, наче небо, нечужа.

"Океан". 1959

ОКЕАН

Уже за мною голубині сестри,
кигичучи, мов сон, витають,
як море все на віщім перехресті
та все спливає в сиву тайну.

Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола?
нас доля - як не стали ще подружжя -
вже океаном розвела...

вже досвітом на глибині відчаю,
де риза пориває вічно;
о, рідне серце! як я дожидаю,
й чаїні втішення навіще?

Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан - мою біду,
де білокрилля хмару й хвилю в'яже,
де я до тебе не прийду...

де в персні неба ясність янголина,
де левами вода веде, -
вітання в руки сонця перелине,
зеленим димом доцвіте.

Волошкове - навіки з грому візьме
все золоте, все молоде!
На божевілля вигляне на грізне,
сіяння з келії святе.

І дзвони пісні, наче щастя, сняться,
в чаїнії вінки вквітають...
Хрещату щоглу, що в надсвіття знята,
виводять з вишивки і з гаю.

І крильцями твої думки кохані
через розлуку синю кличуть -
вона на серці: дужім океані:
кричить нещастями на стрічу.

Але крізь усміх, райдугами димний,
де лілії, що неодежна,
пішла порогами зірок над ними
стежинка пестощів прийдешня.

Стань, ясна ясочко, стань, цвітко вишні,
бо спогади страждання будять,
бо океан, гірку біду надпивши,
мережку розрива на грудях.

Без тебе крушить гори з завірюхи,
кипить пожежею сідою,
над клявішами підкидає руки,
щоб ти почула всю недолю;

і музиці, мов кров - живій, схлинатись
без тебе крізь огні свічані,
де пристрасти й несамовиття натиск,
як де на брамах бій мечами;

і день, мов дзеркало, розбито вдрузки, .
ні променя твого немає,
і вже ніде пташиної галузки
блакитна щирість не гойдає.

Лиш сонце привіталося крізь скорбі,
черпнуло з вихора в долоню; -
за чайками шепочуть хвилі добрі
без тебе в глибину холодну:

що незабудьками відкриє радість, леле! -
твоя над берегами тучі,
і як на празник до ікон, простеле,
турбуючись, грезет кипучий.

Дихання бризного безперестанку,
грудьми, як скрипку, жду давно,
і шепоти від хвиль навкруг не втануть,
що люба кличе на вино.

Як трепет океану, вся спромога
пісенна - від грудей, що з горя
вже кров'ю милого життя до Бога
при всіх трояндах проговорять.

І на вуста нам свіжість несказанна,
що квіткою в крові не сохне;
але голубить кораблі кохання,
зустрівши сизокриле сонце.

Це все - не гріх, трояндне від любови,
сама пелюстками священна.
І лиш її роса жива оновить
людське благання і прощення.

Крізь них і спомини в вінках чаїних
бринять, як океанські квіти,
о, рідне серце! - все при тій святині,
де я з тобою міг радіти.

ЗАМОВЛЯННЯ

(З поеми "Сонце")

189

"...не вскочать ящірки на небо: крови
із янголів попити! в павуковій
тюрмі - живу зорю не зв'яжуть;

і змії не задушать при вівсові
сердешне сонце; маківок шовкових
безрогі не замкнуть до сажу; -

тебе ж не спалить неміч! при здоров'ї
гуляй, дитино: зілля кров оновить,
щоб ти забув недугу вражу...

гуляй, де сім по сім святих хресточків
горять - на сім по сім рясних садочків,
і горлиця побілить пряжу.

190

"...де океан дівочу косу змочить,
де квітка - крин, де олень потолочить,
зійди, недуго: з духу згинь!

В ім'я Ісуса - йде стрілець охочий,
змію зачепить блискавкою в очі,
одпустить сивих лебединь;

тебе, метелику, в новій сорочці,
звільня з віконця на цвіток молочний,
та будь здоров собі, - амінь!"

І з громової стрілочки горючу
пилюку вструже, так лиш, "трохи в пучку
візьми: в пиття з криниці вкинь!"

Прощалась тітка - йшла під сиву тучу,
де коло вітряка, ячмінь.

1963

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2005 р.