журнал "Вітчизна" №3-4, 2005 р.

ЛІНА КОСТЕНКО

З ВИБРАНОГО

Літературний березень 2005 року знаменний не лише 110-річчям корифея-неокласика Максима Рильського, а й незбагненним для усвідомлення ювілеєм видатної української поетеси, лауреата Шевченківської премії, міжнародної премії імені Петрарки та премії імені Олени Теліги Ліни Костенко. Три чверті віку не владні були зв'ялити генетичну вроду цієї сильної жінки, не пощербили монолітну громадянську потугу її таланту, не похитнули й на крок її самобутньої, мужньої особистості. Президент України Віктор Ющенко вітав Ліну Василівну з днем народження у святая святих її творчої оази усамітнення. Щиро, сердечно привітала ювілярку "Вітчизна". Нині ж ми пропонуємо читачам вірші-"цитати" з вибраного поетеси, які повертають нас до витоків її глибокого обдарування.

*

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик -
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах - як море в перископі,
і спомин той - як відсвіт на чолі...
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД

По двійко лиж - і навпростець лісами,
в сніги, у сосни, в тишу - без лижні.
Сполохать ніч дзвінкими голосами,
зайти у нетрі, збитися - аж ні!

То там, то там над соснами димочок,
і в крижаних бурульках бахроми
стоїть такий чудесний теремочок -
друбок бурштину в кружеві зими!

Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз - чукотський,
а ми на лижах - і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка біжйнка.
Сипнеться снігом, як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.

Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно -
що у Довженка світиться вікно...

*

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

22

Два чорні лебеді
календарного білого моря
випливають із ночі і знову кудись у ніч
лебедин і лебідка лебедин і лебідка
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
потім випливуть знову
з багряної дельти світанку
віковічні абсурди кричать в пелюшках "кува!"
22-го березня 22-го вересня
22-го жовтня
22 22 (двадцять два)
чорні лебеді часу з якого вони Дунаю
де ночують вони і які вони зорі клюють
я нічого не знаю нічого нічого не знаю
буду я чи не буду через місяць вони припливуть
о які незворушні над морями вселюдської крові
випливають із ночі і знову кудись у ніч
а як глянути зблизька -
дзьоби мабуть пурпурові
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч

*

Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.

*

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра - звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку,
але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов'їв
він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
і цей спектакль йому вже не прем'єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК

Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
Кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
Про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!

*

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

КАЛИНОВА СОПІЛКА

Ми з нею разом підем по гриби.
Вона мене ненавидить, я знаю.
Шумлять мені берези і дуби,
шумлять вітри Славутича й Дунаю:

- Ой, стережися, дівчино, її!
Вона той ніж взяла не для опеньків.
Там чорнолісся, там глухі гаї,
німі провалля і дощі сліпенькі.

Вона ледача бабина дочка.
А ти дочка ненависна, ти дідова.
Вона того лиш тільки і чека,
коли ви до гущавини підійдете.

Гей, озирнись!.. А ніколи мені.
Та й берегтись була б мені охота.
Ненависть їй висотує всі дні,
а в мене завжди є якась робота.

Спокійна я. Аж міниться вона.
Все між дерев скрадається у пущі.
Ножа виймає, а того й не зна:
такі, як я, беззахисні, - немрущі.

Коли ж мене в ялиннику густім
таки уб'є ота брехлива дівка, -
минуть віки... Калинова сопілка
всю правду скаже голосом моїм.

*

Коли вже люди обляглися спати,
коли вже місяць вилузнувся з хмар,
коли спартанка Києва, не Спарти,
лиш я світила вікнами в бульвар, -
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп'ялася вежа на котурн,
мені хтось душу тихо взяв за плечі -
заговорив шопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь "фа".
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.

*

Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, - на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.

*

Чи зрікся Галілео Галілей?
Щось люди там балакали про втому.
Про те, що рятувався він. Але й
не певна я, бо не була при тому.

О, не тривожте, люди, його прах!
Чи знали ви, до осуду охочі, -
якщо він навіть зрікся на словах,
які тоді були у нього очі?..

*

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторилось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2005 р.