журнал "Вітчизна" №3-4, 2004 р.

"Зенітка"

ОЛЕГ ГОНЧАРОВ

"КОНТАКТ"

Оце, хлопці, пригода зі мною днями сталася - з глузду можна з'їхати! Дуба врізати! Виходжу вранці, значить, надвір, начебто до вітру, а сам - шасть у город. Я звечора там пляшку "Портвейну" приховав. Щоб на ранок похмелитися. Шугонув до куща агрусу й давай руками мацати - десь же тут поклав, здається... Ми з Мішунею трішки лівіше цього куща розпрощалися. Він до себе додому поповз, а я - до себе. Мацаю-мацаю, аж раптом спиною відчуваю погляд на собі. Чіпкий до нестями! Ну, думаю, оце вже похмелюся зараз... Зараз моя всю душу з мене витрясе... А рука ж якраз на пляшку натрапила. Робити нічого ... - озираюся.
Але ж... що це? Мамочко моя рідна!!! Стоять позад мене два здоровенних чолов'яги метрів по чотири зростом. І - жінка з ними, зеленоволоса... Стоять, дивляться, мовчать. Вбрання їхнє до наших комбайнерських комбінезонів подібне, ото лиш блищить усе, наче з нержавійки. Стоять, мовчать... І я, звичайно ж, мовчу - щелепи звело. Дихаю ледь-ледь, і то через раз: дихнеш на повні груди, то, гляди, і в штанах повно стане... Аж посинів увесь. Одна лиш думка не полишає: пляшку б не розчавити. Аж тут один з них і каже:
- Вітаємо тебе, Землянине! - і руку догори здіймає.
Ну, бачу, бити начеб не збирається, тож запитую:
- А чого це ви, громадяни, по чужих городах з самого ранку шастаєте?
- Ми прилетіли з п'ятої зірки! - урочисто так кинув чолов'яга, що стояв попереду.
- А як на мене - так хоч і з десятої! - зовсім знахабнів я. - Всю картоплю он мені витоптали! Що, не розумієш?
- Це ти нас не розумієш, Землянине: ми - посланці іншої цивілізації!
- А що ж тут незрозумілого? - відповідаю, струсонувши непомітно те, що в кальсонах. - Я навіть дуже добре все розумію. Але ж ви ось як прилетіли, так і полетите, а мені взимку що їсти?.. З колгоспу нічого не притягнеш - наказав довго жити. Та й у тих, що вціліли, крім боргів та мишей у коморі, нічого не вродило.
А в самого в нутрях горить усе від учорашнього, ще й голова як не лопне...
- Ну, - запитую, - ото так і стоятимем? Давайте-но геть звідси! Ніколи мені теревені тут з вами правити. - А воно гидко ж як - "Ще здохну, не приведи, Господи", - подумав.
Тут жінка їхня озвалася:
- Землянине! - каже. - Перед тобою - посланці іншого світу!
Я, звісно, автоматом присів трішечки під кущ, ще раз кальсони на собі струснувши: як-не-як, воно хоч і з іншої планети, але ж - начеб жінка поряд!.. Ще й пляшку встиг під майкою прилаштувати.
- Ну то й що! - бундючусь далі. - Цабе велике! Чи ти ба?! Всі вуха продзижчали! То в газетах, то по телевізору... А користь яка? Ну, от скажіть, яка від вас селянинові, такому, як оце я, користь? Ніякої! Он урожай картоплі майже увесь знищили!
- Та цілий твій урожай, Землянине! - розпалився другий чолов'яга. - Поглянь он - усі кущі твої цілі!
Придивився я : а таки так - усе ціле! А вони всі троє біля самісінької землі - начеб у повітрі висять!
- Здорово! - видихнув. - А чого ж по землі не ходите? - запитую.
- Не можна нам, - відповіда жінка. - Контакт з вашою планетою для нас дуже небезпечний.
- Ти диви яка! - аж скипів я. - А нам тоді що казати? Зранку до вечора щодня по шию в гнояці з лопатами контейнерних розмірів. Мені б сюди директора заводу, котрий ці лопати випускає. На день хоча б. Лопату новісіньку в ручки білії вкласти й прямісінько на моє робоче місце, в гнояку! І щоб, як я, - по шию! Він би після цього вмить завод свій на випуск чайних ложечок або ж дитячих горщиків переналадив!
Дивлюся, гості мої незвані тільки очима блимають та одне з одним перезираються. А мені ж погано...
- Загалом, пора мені вже, інопланетяни, - кажу їм. - Забалакався я тут з вами. А ще ж і голова тріщить. - Ти ніколи не хворів з похмілля? - запитую у першого чолов'яги. - Ну, так ось: поп'єш з моє, дізнаєшся! Тут, брат, не до контактів з прибульцями з інших світів! І... чуєш? Займи червінця до зарплати?..

МИКОЛА ПЛАКСА

ПРЕЗИДЕНТСЬКI СПIВОМОВОЧКИ

(Під гітару)

Як умру, то поховайте
Мене в мавзолеї.
Бо я теж крутий політик -
Як і вождь наш Ленін.

Другий термін я керую,
Тільки - от халепа! -
Й досі ще раба не можу
Вичавити з себе.

Забере в нас Тузлу "братик" -
Та я не журюся.
Щоб Росії догодити,
В блін я розіб'юся.

Дивно: поки накладав я
"Вето" на закони,
Вимерло людей в державі
Чотири мільйони...

Уродили в цьому році
Кавуни і дині.
Наведемо лад в Іраці,
Потім - в Україні.

Крим на острів Соловецький
Хочу обміняти -
Щоб туди інакодумців
Клятих відправляти.

Мемуари написав я
(Звісно, по-російськи) -
Через те приймать не хоче
В Спілку Яворівський.

"Є-Е-Пе" нардепам треба
Ратифікувати,
Щоб довіку під московську
Дудку танцювати.

Ющенко хоч і старався -
Все, як треба, вийшло,
Бо закони у державі -
Як у гарбах дишло.

Що я вибивсь в президенти,
Родичі всі раді.
Ниньки мій адміністратор -
Рішельє в квадраті!

Я керую мудро. Й класно
На гітарі граю.
Оберіть на третій термін -
Рай вам обіцяю.

ОЛЕКСАНДР НОСЕНКО

ЗАГОВОРЕНА СІЛЬ

- Пані Степанидо, - звернулася баба Пріська до жінки-екстрасенса. - Не знаю, як і почати…
- Розпочніть з головного... - допомогла та.
- Значить, так. Кури у мене почали погано нестися, а сусідка Оляна порадила до вас звернутися. Каже, що ви сіль вмієте заговорювати. І це допомагає...
- Авжеж, можу, - самовдоволено мовила екстрасенс.
- То ви того... заговоріть сіль чи пошепчіть на неї. Я тут дві пачки в крамниці придбала. А ось і грошики...
Екстрасенс перерахувала купюри, сховала за пазуху і взялася за сіль. Затиснувши в руках ложку й виделку, почала кружляти навколо солі , примовляючи:
- Несись, не лінись. Несись, не лінись...
У баби Пріськи аж вуста самі собою в посмішку розтяглися. Нарешті яєць наїсться. А Степанида вже замінила сіль, узяла до рук ніж та виделку й почала нашіптувати:
- Колька тобі в бік, колька тобі в бік, різь у животі...
У баба Пріськи аж мороз поза шкірою пішов. Аж жалко сусідку стало. Проте, згадавши переступлену нею межу на городі, посміхнулася.
Схопивши сіль, баба Пріська подалася додому. Тільки через поріг, як Явдоха (сусідка, з якою перегризлись) :
- Прісько, солі купила?
"От дурепа! Сама прибігла, - подумала Пріська. - Та це й на краще, не треба буде мені йти до неї, бо це ж миритись доведеться. Та й якщо станеться щось, підозра на мене не впаде..."
Тицьнула їй пачку солі і ну курей згукувати, бо ж яєчок хочеться:
- Ціпа, ціпа, ціпа, ціп. Путь-путь-путь - і солі їм вперемішку з пшеничкою.
Через два дні баба Пріська знов у Степаниди.
- Ой, дякую красно, пані Степанидо! Не сіль, а золото. Щоправда, вийшло трохи не так, як гадалося. Явдошкину сіль я своїм курам висипала. А вони з'їли та виздихали. А сіль для курей Явдошка випросила. Ой, спасибі вам, пані Степанидо! Забрали її. До божевільні. Яйця нести почала. То я вам ось двійко привезла. Ну, прямо тобі курячі! А квокче Явдошка, наче справжня зозуляста...

ОЛЕКСАНДР ПЕРЛЮК

Ф Р А З И

За кількістю академіків на душу населення з нами не зрівняється жодна психлікарня.

Народний депутат тобі товариш!

Кожному академіку - восьмирічну освіту!

Зв'яжись з міліцією - злодієм станеш!

У нас - справжня демократія: негідників не призначають, а обирають.

Шістдесят років нам вдовблювали: "Ми не раби!" І нічого - вдовбали!

Як подумаєш, що треба жити - жити не хочеться!

Не треба з нас робити дурнів - ми самі все зробимо.

Я люблю тебе, життя, хоч ти того й не варте.

Не хочеш працювати - йди в депутати!

Багаті у нас є: хтось же розікрав нашу державу!

Нехай це зрозуміло й віслюкам, але ж ми не віслюки!

Якщо винуватців нема, значить, вони ще при владі.

Якби ми думали, що робимо - ми б хіба стільки зробили?

Криза - явище тимчасове. Як тільки все розкрадуть - криза мине.

Як довго ми йшли до того, щоб повернути назад!

Якби не лаври - не знаю, що б я нині жував.

Ніщо так не нагадує світле майбутнє, як кляте минуле.

Зробив діло - кайся сміло!

Поки є що пропивати - можна працювати.

Якби я був президентом, я б також нічого не робив!

Депутати не народжуються - вони вироджуються!

ВОЛОДИМИР МОГИЛЮК

ВИБРИКИ СЛОВЕСНОЇ НЕПРОЗОРОСТІ

Ми з Вами бачились учора,
Словесну сутінь осягли.
Ми з Вами бачилися вчора,
Але зустрітись не змогли.
Наталя КАПТЬОЛОВА.

Пишу від ранку до вечора
Про те, чого б ми досягли,
Якби ж ото ми з Вами вчора
Припам'ятали, де були...

Чи то мені наділи шори?
Чи Вам панчоху натягли?
Були ми разом з Вами вчора,
Але ж ніхто не зна, коли...

Ми все б могли збагнути скоро:
Хто з ким, хто де і хто коли...
Коли б ото удвох ми вчора
Словесну сутінь осягли...

ПОЕТ НА КОНКУРСІ КРАСИ

На цю красуню вирлооку
Дивився б, мабуть, сотні літ:
З такою вродою, нівроку,
Весь полонити можна світ.
Іще б до вроди (знає міс це?)
Додати розум і т.д.
Та, кажуть, Бог в одне й те ж місце
Двох щасть ніколи не кладе.
Петро РЕБРО. Зозулин цвіт.

- Яка красуня вирлоока! -
Поет утупивсь і сопе. -
У неї все, дивлюсь, нівроку:
І ніс, і зуби, і т.п.

І дві брови її півмісяцем,
Два вуха, дві губи й т.д.
А кажуть, Бог в одне й те ж місце
Двох щасть ніколи не кладе.

Грудей - аж двоє (як ніколи!)
І два стегна, мов два відра -
По двоє щасть Бог клав довкола,
Як для апостола Петра.

І все класичний має розмір,
І все - як водиться в людей,
Аби іще до вроди розум...
Додати б розум і т.д...

Чи то образилась (як знати?),
Бо відрубала як сплеча:
- А розум треба додавати,
Кому його не вистача!

Якщо по сцені гасають сині істоти й смішно рухають синіми ріжками, а сцена не у витверезнику, а в Національному академічному театрі імені Лесі Українки, то, мабуть, комусь воно так треба. Але - кому?..
Коли Шекспір творив свій предивний "Сон літньої ночі", де вкупі з живими, із плоті й крові, гомо-сапієнсами діяли й ефемерні казкові ельфи, йому й не снилося, який простір для фантазії нащадків породить його уява. Воно й справді: кого тільки не виводили на сцену впродовж кількох постшекспірівських століть його вдячні послідовники - і солоденьких красенів у пишному вбранні, і бридких опудал у білих простирадлах... Але все те тьмяніє перед багатющою фантазією найсучаснішого інтерпретатора геніального Шекспіра Дмитра Богомазова та його постановчої групи. Новітні ельфи, що постали перед глядачем у синіх, схожих на водолазні скафандри, "рогатих" костюмах, сміливо могли б претендувати на звання "найдотепніших ельфів усіх часів і народів". Враження таке, начеб на сцені знаменитого академічного театру показують звичайний, хоч і надміру розцяцькований, та все ж доволі "тупуватий", мультик. На сцену ж бо ельфи виїздять на... скейтах! Смішно? Не дуже. Бо породжувана тими диво-ельфами суєта, позбавлена жодного реального смислового навантаження, негативно впливає не лише на сценічні людські істоти, а й на глядачів! Суєта і безпорадність...
На перший погляд, "Сон літньої ночі", здавалося б, іще одна вистава про кохання. Та якщо спробувати розібратися з суттю посталих перед глядачем подій, то від кохання не залишиться й згадки. Режисер не лише не робить його наріжним каменем історії, він узагалі на ньому не акцентує уваги. А про яке ж кохання ми звикли чути? Яким воно є в нашій уяві, мріях? Щось легке й рожеве, наче хмаринка, підхоплює тебе й несе, а куди, ти й сам не знаєш, та й не хочеш знати. Коли від цього дивного почуття в тебе затьмарюється розум і ти нічого не чуєш, крім рідного голосу й ніжних слів про любов; коли ти, як квітка, піднімаєшся і тягнешся до свого сонця і ладна все зробити заради щастя, - оце і є кохання. Хай немає вже лицарів, трубадурів, які билися на смерть заради коханої, співали серенади під її вікном, але ж цей ідеал кохання, ця "модель" любові ще живе в нашій уяві, в нашому серці, бо серцеві так хочеться...
Через те вистава, хоч і зафіксована в програмі як "комедія" (нічого собі!), нагадує скоріш набір циркових номерів з музичними вставками й розлогими поетичними монологами - в дусі театру епохи Відродження. Монологами й номерами, за якими нічого не стоїть. Ні почуттів, ні думки... Бо режисер, здається, людина нового стилю, авангардна, для котрого набагато цікавішими є пустощі синіх ельфів та маскарад з перевдяганнями у яскраві японські костюми.
Чи такий зміст і дух хотів нам передати безсмертний Шекспір? Якби він знав, що прийдешні покоління так зверхньо ставитимуться до його шедевру, то сховав би, мабуть, п'єсу під матрац і спокійно спав би на нім...
Красиві картинки, спроба нового пошуку, так характерного режисеру Дмитрові Богомазову, вочевидь, таки не варті змарнованих глядачем двох з половиною годин у задушливій залі...

ЛІТЕРАТУРНІ ПАРОДІЇ
Анатолій ГОРБІВНЕНКО

РОЗМОВА З СЕРЦЕМ

Прокинешся, буває, серед ночі,
Немов під бік хтось поштовхає.
Хто?
То серце. То
Воно з тобою говорити хоче.
Прислухайся. Збагни його жалі
І вдумайся у всі його докори...
В моїм саду невтішні осокори
Ночами сповідаються землі.
Григорій БІЛОУС. Терноцвіт.

Ал-ло! Рідненький Грицю мій! Це серце.
Так, так, звичайно, Серденько твоє.
Поговорити треба, справа є.
Уже хропеш?! А ну тебе в реберце!

Вставай та в капці ніженьки вшили...
То й що, як ніч, на біса ці докори!?
Он розцвіли невтішні осокори
І сокорять - до сповіді прийшли.

Прислухайся, тупочуть у садку,
Збагни жалі, і в осокорів нерви.
А ти бурчиш: нехай ідуть до церкви...
Священик хворий, церква на замку.

То гріх на сповідь не піти до них,
Коли вже осокори ждуть невтішні...
"І люди грішні, і дерева грішні", -
Сказав поет і натягнув штани.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2004 р.