журнал "Вітчизна" №3-4, 2004 р.

Письменники Києва і Київська влада.
Бесіда з головою Київської організації НСПУ АНАТОЛІЄМ ПОГРІБНИМ

Нинішній стан, у якому перебуває творча інтелігенція в Україні, зокрема більш як півторатисячний загін українських письменників, можна порівняти хіба що з часами війни та післявоєнної розрухи, коли літераторам доводилося працювати в умовах виняткової матеріальної скрути. Сьогодні, коли вже понад як півстоліття на полях України не гримлять гармати, не горять міста і села й не витоптуються хлібні масиви танковими гусеницями та важкими солдатськими чобітьми, становище красного письменства не набагато відрізняється від тодішнього. Війна йде, і цю війну оголосила власному народові новонароджена плутократія, представники якої рвуться закріпитися на найвищих владних позиціях. Вона веде цю брудну війну, війну без правил, зокрема й з українськими письменниками, які були в перших лавах борців за національну ідею, державну незалежність, а тепер десятиріччями не мають змоги опублікувати власні твори й не отримують за свою каторжну працю бодай символічної винагороди. Більше того, в засобах масової інформації - переважно російськомовних - нахабно обпльовуються найдорожчі національні святині, робляться спроби посіяти розкол у Національній спілці письменників України, заволодіти її майном, принизити та дискредитувати саме звання письменника. Адже влада діє не від власного імені, а - нишком, руками купки амбітних розкольників, які за дрібні подачки готові виконати найбруднішу роботу, змішати з грязюкою своїх же братів по перу.
Про це йшлося, зокрема, на ІV позачерговому з'їзді НСПУ, який, попри сподівання зловтішників, відбувся 2004 року при повному кворумі й підтвердив легітимність попереднього з'їзду та обраних ним керівних органів. Таким чином, провалилася ще одна спроба "провчити" українських письменників за "надмірну заполітизованість", неслухняність, за те, що вони наважуються мати власну думку й не стеляться перед олігархами, а відкрито виступають проти них, засуджують згубну політику слухняної їм діючої влади. А їй так же хотілося б мати в особі майстрів художнього слова придворних трубадурів, які б оспівували її героїчні подвиги на ниві пограбування України та нищення власного народу, видаючи такі дії за турботу про той народ! Коли ж літератори не бажають виконувати цю більш аніж сумнівну роль, з ними намагаються розправитися.
Треба сказати, однак, що в українських владних структурах далеко не все так однозначно і далеко не всі підтримують антиукраїнську політику олігархів. У цьому зв'язку хотілось би поговорити про тісну співпрацю між Київською міською організацією Національної спілки письменників України та столичною мерією. Про це - наша розмова з головою правління Київської організації НСПУ Анатолієм ПОГРІБНИМ.

- Анатолію Григоровичу, вас - доктора філології, професора, академіка АН Вищої школи України, Вільної Української Академії наук у Нью-Йорку, дійсного члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка - добре знають в Україні й у світі як пристрасного поборника національної ідеї, розбудови української незалежної демократичної держави, утвердження рідної мови й культури на її теренах. Ви - автор близько двадцяти книжок та сотень наукових статей, ведучий радіопрограми "Якби ми вчились так, як треба", автор багатьох інших публічних виступів на захист української мови й культури, лауреат премій ім. І.Огієнка, О. Білецького, І. Багряного та Фонду ім. Тараса Шевченка. І ваші відверті, гострі висловлювання на адресу діючої влади, скажемо так, не завжди їй до вподоби. Дозволю собі навести для наших читачів хоча б два уривки з останньої вашої книги "Раз ми є, то де?":
"Досить згадати вже перші місяці та роки нового тисячоліття, якими вони виявилися для України. Здавалося б, така це хронологічно, настроєво сприятлива пора для уточнення та коригування орієнтирів нашого державотворення, як і для спокійного та взаємокорисного діалогу різних політичних сил! Натомість дві тисячі років від народження Ісуса Христа було зустрінуто у нас такою моторошливою напругою протистояння громадськості і влади, що дуже швидко, але, на жаль, у зворотній спосіб, сталося те, про що ми здавна мріяли: про Україну найширше дізналися у світі, про неї скрізь голосно заговорили. Але як? Як про країну, в якій убивають політичних опонентів та чесних журналістів, де правлять бал корупція і мафіозність, де отруйно розквітла соціяльна кривда, де від Президента відвертаються як свої громадяни, так і ті, котрим належало б спілкуватися з ним за кордоном, де студентів, здебільшого першокурсників, які у день народження Тараса Шевченка з'їхалися до столиці у щирому бажанні знати правду ("За правду!"), лише за це, відловивши їх здебільшого на залізничному вокзалі за критерієм спілкування українською мовою та запроторивши "на ритуал" (оце вам і розширення сфери нашої мови! - точнісінько так само виявляли "націоналістів" й у брежнєвські часи…), кидають обличчям на асфальт та влаштовують над ними жорстоку розправу… (Особисто я ніколи й нікому не вибачу наруги над цими хлопчиками, які, сповнені найблагороднішого та найсвітлішого громадянського почуття болю за Україну, зібралися 9 березня 2001 року у Київському міському Будинку вчителя, власне, на першу у своєму юному житті масштабну акцію, аби домовитися разом з учасниками відомої "жовтневої революції" 1990-го року, як треба діяти, щоб будувати в Україні справжню Україну. І ось, не маючи стосунку до вуличних провокацій, в організації яких чітко видно почерк самої влади, ці хлопчики вже "заробили"… А який результат? - "Більше не захочуть політики"? О ні! - запевнюю: результат - бійцівський гарт, який цим хлопчикам, що хочуть в Україні української правди, ще дуже й дуже знадобиться)".
І - далі: "Боже мій! Про який аристократизм і про яку інтелігентність можемо ми говорити стосовно норовів на печерських пагорбах! Найпаскудніше та найбрудніше московське матюгальництво - це з ними найперше асоціюється. Таки вже точно - не вийде з хама пана, а наш король - голий. І показує на нього пальцями весь світ, і глузує, у ліпшім разі - знизує плечима…"
Отже, як видно навіть із цих двох наведених невеликих цитат, ви нашу сьогоднішню владу,образно кажучи, по голівці не гладите… І в той же час - не побоялися звалити на себе велику відповідальність - очолити один з найчисленніших підрозділів НСПУ - її київську організацію. Але ж ця посада вимагає від вас постійного спілкування з владними структурами?
- Що стосується взаємовідносин між владними органами в країні й письменництвом, то вони сьогодні дуже складні. Яскравим прикладом можуть слугувати останні події у Спілці, коли купка літераторів, з активною допомогою держадмінресурсу, зробила спробу перебрати на себе повноваження її керівних органів. Звичайно, вони можуть виходити зі Спілки, можуть утворювати абсолютно нову організацію, але до чого тут НСПУ? Посягати на цю назву - Національна Спілка письменників - ніхто не має права, бо це, до речі, заборонено й нашим законодавством - реєструвати організації під тими назвами, які вже існують. Але в цій, нашій-ненашій державі йде повний потопт закону, норм моралі і просто глузду, і тому я не зовсім згодився б з тим, що в цій історії вже поставлено крапку. Річ у тому, що в певних владних структурах - насамперед це структура, яку очолює пан Медведчук, - намагання боротися зі Спілкою продовжуються. Скажімо, за цей рік ще жодної копійки з тих невеликих бюджетних коштів, які предбачені для підтримки нашої творчої спілки, до нас не надійшло. Більше того, нас хочуть затягати по судах. Київська організація НСПУ є певною мірою заручником цієї нездорової ситуації, яка почасти паралізує нашу роботу. Приміром, ще до мого приходу на цю посаду в нашій міській письменницькій організації вже було розроблено статутне положення про її діяльність, - і раптом Управління у справах юстиції відмовляється перереєстровувати наш статут. Відповідь, яку ми отримали з цієї організації, - анекдотична, якщо не сказати - дика: нехай, мовляв, Яворівський і Околітенко спочатку розберуться між собою, а тоді вже ми будемо розглядати питання про вашу реєстрацію. То це тепер що, всім обласним організаціям Спілки має бути відмовлено в перереєстрації?.. Отак, з допомогою владних важелів потоптується робота письменника, забирається дорогоцінний час у людей творчої праці. Витрачається маса енергії, нервів… Напрошується риторичне запитання: хто дав право це робити? Нас влада втягнула в цю колотнечу, хоча абсолютно очевидно, що ця справа для неї абсолютно програшна. Я хочу повторити те, що сказав на з'їзді, а потім і на прес-конференції, яка відбулася після нього: влада, яка воює з письменниками, завжди програє. Вона приречена. Це підтверджує весь досвід вселюдської історії. Звичайно, попереду ще багато боротьби, бо ця купка заколотників, яка купилася на "лакомство нещасне", розгортає шалені зусилля для власного самоутвердження. Так, скажімо, вона вже робить намагання перебрати під свій контроль Товариство імені Івана Огієнка. Я не можу з пошаною ставитися до певних владних структур, які сприяють цій нелегітимній організації. Це стосується, зокрема, й Міністерства культури і мистецтв України. Приклад: ми недавно проводили вечір, присвячений 90-річчю Леоніда Вишеславського. Завчасно дали в Міністерство культури заявку, щоб провести його спільно, замовили залу у філармонії. Усе нібито йшло нормально, але за два дні до вечора надходить лист від президента філармонії пана Остапенка, який повідомляє, що з якихось там причин приміщення не може бути надано. Ми цей вечір провели в Будинку літератора, а потім дізналися, що отій групці приміщення у філармонії знайшлося. Їх показали по телевізії, їм дали певну рекламу. І це викликало обурення не тільки київських письменників, а й родини Вишеславських, яка не пішла туди і висловила в "Літературній Україні" протест проти присвоєння деякими особами права на якусь виняткову дружбу з покійним поетом. Отже, в цій історії крапку ще не поставлено. Але в тому, що ми переможемо, у мене жодного сумніву немає.
Тим більше, що влада в Україні, на щастя, - неоднорідна, на її різних щаблях є й глибоко порядні люди, які мислять по-державницькому, справжні патріоти України. І якщо, скажімо, з адміністрацією Медведчука, я з жалем переконуюсь у цьому, ми не зможемо співпрацювати, - всі наші намагання в цьому напрямі з порога відсікаються, - то Київська міська державна адміністрація, очолювана Олександром Омельченком, якого я, повірте, зовсім не хочу ідеалізувати, - це та адміністрація, з якою співпрацювати можна і треба. І коли мене обрали на цю посаду, я сформулював собі один із таких постулатів: раз ми є організацією, яка представляє близько 700 київських письменників, - значить, ми є одним із підрозділів київської міської структури. Це той потенціал, який, я вважаю, належно не задіяний, належно не використовуваний для примноження духовних цінностей столиці. І я пішов у КМДА, й продовжую понині ходити туди, від одного її головного управління до іншого, нагадуючи, що ми є, що ми хочемо і маємо можливість брати участь у культурному житті столиці. До речі, у КМДА позитивно сприйняли ці мої заяви до тісного співробітництва, - навіть такий закид був від пана Омельченка: мовляв, раніше київські літератори чомусь цуралися київської влади, ігнорували її…
- І що ж ви відповіли на це?
- А я відповів, що віднині ми ігнорувати її не збираємося, а, навпаки, збираємося набридати їй! Скінчилося це для мене трохи несподівано: мене ввели до складу колегії КМДА, і я тепер ходжу на всі її засідання - це такі літучки у найбільшому залі, де говорять про вивезення сміття, впорядкування пляжів, про систему водопостачання, про стан на цвинтарях, - про все, про все, що стосується життєдіяльності міста, - а я там сиджу і все це слухаю. Чому я там сиджу? Бо під час цих розмов я відстежую очима того чи іншого начальника управління, до якого я збираюся підійти й "вибити" щось для Спілки. Тепер же я виходжу ось із чого: якщо ми - частина міської структури, то ми маємо бути в бюджетному рядку. Якщо нас нема в бюджетному рядку - значить, нас можна вважати частиною міської структури чисто символічно. Тому тепер наше завдання - це увійти в бюджет. На жаль, поки що повноцінно ми в бюджет не ввійшли, бо, як пояснили мені, він формується ще з літа, а я почав порушувати це питання уже в листопаді - грудні, коли все було розподілено. Але, назважаючи на це, ми розробили план роботи Київської письменницької організації на 2004 рік, і під нього нам уже вдалося добитися фінансування деяких заходів. Серед них - нарада молодих літераторів, яка відбулася 9 - 12 березня цього року. Важливість цього заходу я бачу в тому, що середній письменницький вік у нас досить високий, і нам украй необхідно працювати з молодими літераторами. Бо якщо ми цього на робитимемо, то за нас це робитимуть інші, і ми просто ризикуємо втратити цю молодь. І от ми по різних студіях, які існують у Києві, назбирали близько160 найобдарованіших молодих літераторів, запросили їх до нас і розділили на майстер-класи, де з ними проводили заняття досвідчені майстри художнього слова. Це були досить вимогливі вчителі: Людмила Таран, Петро Осадчук, Іван Малкович, Леонід Талалай, Василь Герасим'юк, Наталка Поклад, Алла Потапова, Анатолій Мойсієнко, Дмитро Чередниченко, В'ячеслав Медвідь, Василь Портяк, Василь Шкляр, Олена Логвиненко, Валерій Ляхевич, Валерій Герасимчук, Ярослав Верещак, Нада Неждана, Василь Фольварочний, Анатолій Качан, Зірка Мензатюк, Василь Василашко. Ці заняття тривали чотири дні, й творча молодь, безперечно, багато чого корисного винесла з них. А потім ми влаштували їм зустріч з визначними письменниками - Павлом Загребельним, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Юрієм Мушкетиком, Анатолієм Дімаровим, Дмитром Білоусом… Багато хто з молодих говорив, що ніколи ще на їхній пам'яті не було такого, щоб на одній сцені сиділо відразу таке суцвіття метрів української літератури! Звісно, довелося багато понервувати, посидіти на телефоні і так далі, аби організувати цю зустріч, зате я у своєму виступі сказав молодим: це не ми їх сюди зібрали - це ви їх зібрали докупи, - бо вони прийшли до вас, до своєї зміни!
- Так, мабуть, важко переоцінити виховне значення такої акції. Сам колись, у 60-ті роки, побував на творчій нараді в Ірпені, - та весна мені й досі впомку…
- Цей захід нам вдалося провести спільно з Головним управлінням у справах сім'ї та молоді КМДА. Воно винайшло для його фінансування 5 тисяч гривень. Але найвагоміший практичний результат цієї наради ось у чому: за рекомендаціями керівників майстер-класів - я ще раз підкреслю, що вони достатньо вимогливі й ерудовані фахівці, - ми збираємося приймати десь близько сорока найобдарованіших молодих літераторів до Національної спілки письменників України за спрощеною процедурою. До речі, хочу внести пропозицію на наступному засіданні президії НСПУ, щоб порекомендувати нашим обласним організаціям зробити щось подібне у себе.
- Звичайно, де ж, як не під час живого спілкування досвідченого літератора з молодим, можна оцінити творчу потугу потенційного спілчанина, в чомусь допомогти йому краще розкрити власні можливості?..
- Завважте, що це були не початківці. Це - люди, більшість яких уже мають книжки.
- Так, я вже бачу у списку кандидатів деякі знайомі прізвища. Зокрема, з приємністю натрапив на ім'я Олега Миколайчука - це цікавий драматург, недавно вийшла у світ його історична кіноповість "Дикі попи"…
- І друге, що практично може бути результатом цієї акції. Я звернувся з листом до Київської міської держадміністрації з пропозицією видати антології по жанрах за підсумками наради молодих літераторів столиці.
- І в цьому, знову ж таки, вбачається величезний виховний момент для міської молоді: піде ж поголос, багато хлопців та дівчат побачить, що їхніх талановитих однолітків помічають, виділяють, підносять, - і в них також зародиться більша шаноба до літератури, до рідного слова. І це відвертатиме їх від тієї попси, від низькопробних сурогатів, халтури…
- Та ось учора приходила дівчинка до мене! "Добрий день! Я хочу вступити в Національну спілку письменників України. У вас тут була нарада, і кажуть, що можна молодим теж вступати…" - "А де ж ви друкуєтесь?" - запитую. Назвала якусь багатотиражку… Порадив їй приходити до нас, в кабінет молодого автора - послухати, придивитись, повчитися…
- А може ж і народиться новий талант!
- Дай, Боже! Одне слово, ця акція, яку ми провели завдяки співробітництву з міською владою, можна сказати, вдалася. Звичайно, відбулося все не відразу, доводилося попоходити, переконувати в доцільності такого заходу, - але ж кінець-кінцем ми отримали підтримку від начальника Головного управління у справах сім'ї та молоді Олександра Кулика - і ось маємо результат. А друга акція, яку ми розпочали цього року, - це "Поетична весна в Києві", також підтримана аж двома головними управліннями КМДА: освіти та науки (начальник - Борис Жебровський) та культури й мистецтв на чолі з Олександром Биструшкіним, який, до речі, зумів винайти 14 тисяч гривень на організацію цього свята. Між іншим, нашим засобам масової інформації теж слід би більше помічати й підтримувати подібні заходи. А то чуємо по радіо, телевізії: "Поспішайте, не пропустіть: йде "Весна Франції в Україні!"… Я не проти весни Франції в Україні, але чому ж ми не афішуємо свого, рідного? Адже стільки розвелося навколо отого бруду, сміття, стільки бачимо різких дисонансів, просто-таки оскотніння деякої частини суспільства! То треба ж дбайливіше ставитись до отих паростків світлого, гарного, свіжого, що з такими зусиллями пробиває собі дорогу, плекати ті паростки, не давати їм зів'янути.
- До речі, про "Поетичну весну". Акція триває?
- Так, і завершиться вона 22 травня, на день перепоховання Тараса Григоровича Шевченка в Україні, у Каневі. За час проведення цього свята кияни мали змогу глибше познайомитися з творчістю багатьох сучасних українських поетів: Дмитра Білоуса, Дмитра Павличка, Леоніда Талалая, Володимира Базилевського, Миколи Сома, Петра Осадчука, Петра Засенка, Рауля Чілачави, Любові Голоти, Світлани Йовенко, Дмитра Чередниченка, Дмитра Головка, Василя Василашка, Григорія Булаха, Івана Драча, Павла Мовчана, Ніни Гнатюк, Тараса Унгуряна та багатьох, багатьох інших - від визнаних метрів до молодих і аж до наймолодших. І, що суттєво, за свої виступи літератори отримали нехай символічні, а все ж гонорари - по кілька десятків гривень. Але це ж знов довелося дуже довго переконувати службовців з управління культури, наражаючись на категоричні відмови: "Ні-ні, про це й мови не може бути! Який гонорар? Викресліть це слово! От артистам ми можемо платити, а поетам - за що?! Це ж не артисти!"
- До речі, це вже не вперше ми чуємо отакі дрімучі заяви з боку офіційних осіб, що опікуються культурою. Так і напрошується запитання: а чого ж вас, шановні, у школі вчили?.. Актор, який виконує чийсь твір, має право на винагороду, а його автор, творець, - дулю з маком… Якесь перекособочене, дивне уявлення про письменницьку працю! І нехай собі, мовляв, творить той письменник і далі, якщо йому так уже хочеться, це його справа - писати чи не писати, і нехай харчується святим духом і манною небесною… Дикість!
- На жаль, пробити цю дрімучість так і не вдалося. Довелося замінити слово "гонорар" на якесь інше слово. Зрештою, справа не в слові, а в тому, що такий прецедент відбувся. Поети якусь копійку одержали. І це треба й далі практикувати, бо ж письменники у нас здебільшого обездолені, перебувають просто у моторошній скруті.
- А тим часом письменництво може стільки зробити для культурного виховання молоді! Хіба ж не піднесеться на новий якісний рівень урок української літератури у школі, якщо на нього запросити талановитого письменника?
- Ми передали в управління освіти і в управління культури списки письменників, яких варто запрошувати на шкільні уроки та всякі культурні заходи… Ну, а вертаючись до "Поетичної весни", хочу додати, що тепер вона пішла вже в райони. Ми розіслали листи в районні держадміністрації з проханням посприяти у проведенні заходів у рамках цієї акції. Звичайно, іще відчувається подекуди відгоміння не таких уже далеких радянських літ: скажімо, щодо таких рядків у нашій афіші, де йдеться про проведення поетичних читань просто неба, на площах, біля пам'ятників видатним письменникам, довелося чути обережні запитання: "А ви впевнені, що там будуть говорити все правильно?.. А чи не буде це виглядати як несанкціонований мітинг?.."
- Живий іще унтер Пришибеєв: "Больше трёх не собираться!!!"
- А з іншого боку - дзвонять нам з управління культури Дніпровського району: "Вишліть нам вісімнадцять бригад поетів! Річ у тому, що у нас вісімнадцять бібліотек, і ми хочемо в кожній провести поетичні вечори!"
- Оце розмах!
- Кажу: "А ви хоч якусь копійку їм дасте?" - "Ні". - "А кава хоч буде?" - "Ну, каву, може, й організуємо".
- На жаль, отак у нас і цінується праця письменника…
- Ну, що ж. Зрештою, письменникові потрібно, по-перше, надати можливість друкуватися, а по-друге, зустрічатися з читачами. Складніше питання з виданням. Українські письменники, як ви знаєте, в загоні. Ми звернулися до міської адміністрації з листом, де просимо видати цього року десять прозових та десять поетичних книжок. Поки що це питання у стані розгляду. У КМДА, виявляєтться, є книговидавнича колегія, яка розглядає заявки.
- А з кого ж вона складається? Чи не варто б ввести до її складу когось із авторитетних письменників?
- Одне слово, вони зацікавлені видавати книжки, які б стосувалися Києва. Звичайно, такі рукописи є. Зокрема, є досі не виданий щоденник письменниці Докії Гуменної, який вона вела в окупованому Києві, - чому б і не оприлюднити такі свідчення очевидця? А взагалі, знову ж таки доведеться когось переконувати, що треба видавати не тільки книжки про Київ, а й ті, які просто цікавлять киян.
- Та й просто кращі твори кращих київських письменників! Це ж - гордість міста, і це пора, зрештою, зрозуміти нашій київській владі.
- Одне слово, у нас на сьогоднішній день накопичилося ще багато нерозв'язаних нагальних проблем. Зокрема, дуже гостро стоїть питання соціального захисту письменників. Багато хто з них, особливо ті, хто не має можливості працювати, приречений на справжнє бідування, живе у нестерпній скруті. Ми надіслали листа на ім'я пана Омельченка з проханням збільшити кількість письменницьких стипендій міського голови.
- А скільки їх на сьогоднішній день?
- Шість…
- І вже є якась відповідь?
- Поки що, на жаль, негативна. Зміст її в тому, що у Києві, мовляв, аж п'ятнадцять творчих спілок (я й не знав, що їх стільки!), і що ми вже й так удвічі перебрали свій ліміт…
- А йдеться ж про сіячів духовної культури, про совість нації…
- Ми звернулися з подібними листами й до всіх районних адміністрацій міста Києва. Нам відповідають здебільшого в тому дусі, що передбачати такі витрати в районному бюджеті їм забороняється, але ось разові допомоги з нагоди різних свят і так далі вони обіцяють… Ну, а на завершення нашої розмови скажу, що хай далеко не все робиться так легко і просто, як би хотілося, але вже почався справжній діловий, взаємно зацікавлений діалог письменництва з київською владою. І, може, доведеться ще не раз і і не два гаряче сперечатися, а може, й сваритися, й щось там пробивати, й доводити, але, в усякому разі, добре вести розмову з тим, хто тебе чує. А це - головне.
- Дякую за цікаву розмову. До речі, хотів би похвалитися, що журнал "Вітчизна" - одне з періодичних видань, які цього року виграли тендер на висвітлення діяльності Київської міської державної адміністрації. Отож наша з вами бесіда якраз підпадає під дану тематику. Знаменно, що вона стосується саме проблем українського письменства, до яких київська влада, як виявилося, далеко не байдужа.

Бесіду вів Владислав БОЙКО.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2004 р.