|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №3-4, 2004 р.
ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
АНТОЛОГІЯ "ВІТЧИЗНИ"
ЛЕОНІД МОСЕНДЗ
(1897 - 1948)
Леонід Маркович Мосендз (літ. псевдонім Лясковець - дівоче прізвище матері
- дочки лісника з Волині) народився 20 вересня 1897 року у російськомовній
родині управителя маєтностей польського поміщика. У роду Мосендзів був
цілий інтернаціонал: українці, поляки, білоруси, греки, то ж і мирно співіснували
православна та католицька віри. Рідного брата батька майбутнього письменника
за український націоналізм заслали до Сибіру. У сім років хлопчик з двома
братами та сестричкою залишився без батька, і діти з матір'ю переїхали
до Явтушкова, а згодом до Яришева (Могилівський повіт). Там Леонід закінчив
початкову школу, а затим учительську семінарію у Вінниці, після чого з
1918 року деякий час учителював.
Цікаве свідчення самого Л. Мосендза про його світоглядні позиції на час
революції 1917 року: "... до 1919 року я був російським (не малоросійським)
патріотом"; "... коли була 1918 р/оку/ перепись - всі написали,
що вони малороси, лише я й один ще - що ми "русскіє". Був я
російський патріот".
З учительських хлібів Л. Мосендз потрапляє до війська, революція застає
його на румунському фронті. В армії УНР схильний до віршування вояк прослужив
старшиною майже рік, та через хворобу легенів залишив свою частину і продовжив
учителювання. У розпал громадянської війни він зізнається: "... за
один місяць з мене був український націоналіст...". Мабуть, тяжко
пережиті смерть матері, загибель в армії Петлюри старшого брата, тривале
власне нездужання (сухоти) спричинилися до того, що учитель Л. Мосендз
разом з розбитою армією УНР відступає до Польщі. Там працює спершу в українській
бібліотеці в Ченстохові, а 1922 року перебирається у Подєбради до Чехо-Словаччини.
Та здобути нову спеціальність в Українській господарській академії йому
не вдається, оскільки закордонні дипломи там не мали чинності. Л. Мосендз
мусив поступати на матуральні курси реальної гімназії, а по завершенні
їх - 1923 року емігрант продовжує навчання уже в академії на хіміко-технічному
факультеті. Помітні наукові успіхи студента надають йому добру перспективу
залишитися асистентом при кафедрі, а невдовзі Л. Мосендза запрошують до
політехнічного інституту міста Брно. Там він стає уже визнаним авторитетом
з питань переробки нафти, 1931 року захищає докторську дисертацію, причому
його дослідження набувають європейського розголосу.
Однак після закриття Української господарської академії Л. Мосендз у пошуках
заробітку опиняється на Закарпатті, де з 1937 року змушений працювати
вчителем комерційної школи у Хусті. Коли ж угорські фашисти знищили молоду
карпато-українську державу, він рятується втечею до Братислави. Там, у
дослідному інституті виноробства, науковець нарешті знаходить постійну
роботу, займається удосконаленням технологій виноробства, навіть друкує
свої праці у цій галузі й здобуває авторитет серед фахівців. У цю пору
Леонід Мосендз бере шлюб з чешкою Магдалиною Папанковою, і в подружжя
народжується дочка Марійка.
За своє коротке життя Леонід Мосендз реалізував себе як у діяльності науковій,
так і в політичній та творчій, попри те, що важка хвороба легенів до краю
виснажила його тіло і строк, відміряний йому долею, - 52 роки - зі студентської
лави був регламентований фізичним стражданням.
Як поет Леонід Мосендз почався іще в дитинстві (російськими віршами),
а на еміграції його визнали одразу, більш того - мали за свого в журналі
"Літературно-науковий вісник", де друкувалися Є. Маланюк, Ю.
Клен, О. Ольжич. Отже, Л. Мосендз належав до "вісниківської квадриги".
Неабиякий вплив справив молодий літератор і вчений на романтичну поетку,
українську патріотку Олену Телігу, яка присвятила йому програмного, відомого
своєю концептуальністю й суб'єктивним запалом вірша (див. попереднє число
"Вітчизни": О. Теліга "Лист". - Прим. С. Й.).
У "Літературно-науковому віснику" Л. Мосендз опублікував мистецьки
довершений, формально-унікальний як для діаспори того часу, цикл: вінок
сонетів "Юнацька весна". Україна в ньому в очікуванні Соборності
постає як "Праматір чину, жертви, віри": "І путь геройства,
вічна і ясна, почнеться Роду в життєвому вирі, ЯК ЗАЦВІТЕ ЮНАЦЬКАЯ ВЕСНА".
У цьому контексті стає зрозуміло, що офірою свого життя Олена Теліга та
Олег Ольжич - так само ідеологи-поети празької школи - реалізували в реальності
цю "путь геройства", проголошену Мосендзом.
Якийсь час Леонід Мосендз увіходив до Легії українських націоналістів
(один з підрозділів ОУН).
Окремим виданням з початку творчого шляху Л. Мосендза виходили: есей "Штайн
- ідея і характер"* /Львів, 1935/, повість "Засів" /Чернівці,
1936, згодом були два перевидання/, оповідання "Людина покірна"
/Львів, 1937/, збірка новел "Відплата" /Львів, 1939/, збірка
поезій 1921 - 1936 рр. "Зодіак" /Прага, 1941/, поеми "Канітферштан,
на українську мову перелицьований" (посвята дружині Магдалині Папанковій)
/Інсбрук, 1945/, "Дні життя і смерті козака Мамая" та "Волинський
рік" (автобіографічна поема, з присвятою доньці Марійці) /Мюнхен,
1948/.
У "Дияболічних параболах" /Зальцбург, 1947/ - іронічному творі,
зініційованому Освальдом Бургардтом і написаному у співавторстві з ним
же, Юрієм Кленом, та Мироном Левицьким, Л. Мосендз з гайнівською іронією
створив дошкульний образ "вічного українця" й нестримного невиправного
графомана Порфирія Горотака.
На окрему увагу заслуговують гострий памфлет Л. Мосендза "Знесвячування
храму", спрямований проти ідеології націоналізму Миколи Хвильового
/Л. Череватенко/, та полемічний роман "Останній пророк", що
вийшов з передмовою Богдана Кравціва (щоправда, без останньої, концептуально
важливої четвертої частини) аж через 12 років по смерті Л. Мосендза. Цьому
твору суджено було акумулювати увесь досвід і філософські світоглядні
погляди автора.
1945 року, сподіваючись підлікуватися у гірському кліматі, Леонід Мосендз
залишає родину у Братиславі й переїздить до Австрії: спочатку до Інсбрука,
потім до Зеефельде, та вже в грудні 1946-го їде до Швейцарії, де в містечку
Бльонов на кошти американської благодійної організації лікується у санаторії
Мотекс. Проте стан здоров'я хворого чимдалі погіршується і на п'ятдесят
другому році життя, у вересні 1948 року, Леонідові Мосендзу роблять важку
торакальну операцію: вирізають п'ять ребер. А що туберкульозний процес
не зменшується, то вже 12 жовтня лікарі зважуються на друге хірургічне
втручання. Серце Леоніда Мосендза не витримало навантаження наркозу, больового
шоку та інтоксикації. Попри "добрі надії", які він висловив
у останньому своєму листі, воно спинилося на другий день.
Від послуг священика Російської православної церкви письменник відмовився
ще за життя. Панахиду відправив пастор протестантської церкви. Ховали
Л. Мосендза двоє земляків та купка лікарів із санітарками на чужій чужині.
Про життєвий шлях та творчість Леоніда Мосендза з певною часткою суб'єктивності
писали Олена Теліга, Ю. Лавриненко, Є. Маланюк, Б. Кравців, Б. Бойчук
та Б. Рубчак, а в Україні М. Ільницький та Л. Череватенко. Своїм памфлетом
"Знесвячування храму" та романом "Останній пророк"
Л. Мосендз поставив свої тривожні крапки в роздумах про життя нації. І
досі прикметними є десятирічної давності акценти Л. Череватенка з цього
приводу: "Леонід Мосендз піддає їдкому аналізові ідеологію націоналізму.
Так, нація - те, що дає людині грунт під ногами, опертя в просторі і часі.
Без підтримки нації не виживе, не зуміє проіснувати людина, більше того
- без нації людина не має права на життя. І все-таки: де та межа, до якої
людина може дійти, але яку переступити сором, гріх, табу? Є вона чи її
немає, ця межа, цей кордон людської моральності? Про це Мосендз думав,
над розв'язанням цих "проклятих питань" бився. Ось уривок з
листа до Шумовських, давніх і близьких приятелів:
"Ви говорите про недоговореність Донцова. Маєте рацію. Мабуть, у
мойому романі знайдете відповідь. Бо мірилом речей є людина. І ніколи
не можна буде добробуту людства осягнути злочинними засобами. Ціль ніколи
не освячує засобів, і коли наші наці/оналісти/ про це забудуть - буде
з ними великий капут... Любов до України - велика річ, але треба ще собі
усвідомлювати, навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо
своє НКВД, як вже смакують фітільовщики, то чи варто мати Україну?"
У руслі останніх подій і спровокованого владою розколу в Національній
спілці письменників України, одним з ініціаторів якого був Леонід Череватенко,
ці слова Л. Мосендза, які наводимо тут за статтею Л. Ч. "Безодня
смерті і безодня життя спіткались на межі...", вкрай актуальні. Вони
принаймні спонукають до бажання прочитати роман "Останній пророк",
практично замовчуваний досі, бо публікований з неповним достовірним текстом.
Прочитати власними очима, як і епістолярні автокоментарі до творчості
великого страдника - одного з квадриги "празької школи".
Той сам закон напрямо-точних ліній
обмежує обчислений кристал,
і снігові зірки, й волошки сині,
і мутно нашарований опал.
Спіраль стихій на скрайніх межах неба,
прудкий в орбітнім леті електрон...
Від сяйв зеніту до глибин Ереба
один у Необхідності закон.
Його пізнать від альфи до омеги.
Йому віддать напруженість турбот.
Від точки охопити аж до Веги
матерії незупинимий льот.
Осіння ніч... Коротка, як і влітку...
- Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!
- Я буду ждать. Повернешся ти швидко?
Я буду вірною!.. Не забувай!..
Був ясний ранок. Злотом старовинним
прозорився напроти сходу ліс.
Усе здавалось довіку незмінним,
як ти сама в спижевій рямці кіс.
Та я через далеке і прадавнє
минув межу твоїх здогадних меж!
Чи ж ще ти, Пенельопо-Ярославно,
снуєш безплідність килимних мереж?
1941
*Є. Маланюкові
Мені здається: це когорти,
ряди твоїх метальних слів.
Здіймаєш тризубий прапор ти
над військом предківських степів
.
Знова торують легіони
шляхи задернілих доріг...
О, хто поставить перепони
оцій розмірності каліг!
А вождь глядить звитяжним оком
на міць не зірваних ще пут,
здіймає вгору меч високо
і заслухається в салют...
Та тільки ніч над містом шатер
почне зміняти черги чат, -
зникає вождь і імператор
і днини відгуки мовчать.
МІЙ ШПИТАЛЬ
Безодня смерти і безодня
життя спіткались на межі,
а на лезі її сьогодні
знова нап'ятий він лежить.
Лежить, мов жертовна офіра,
якій жерців байдужий спір,
і тільки існування міра
вся зосередилася в зір.
Та у серпанку гарячковім
він нерухомістю повік
зорить на дні минулі знову
аж по грізний двадцятий рік.
Але нема жалю, ні суму,
що все було, мов не було,
і стало тільки змістом думи,
лише луною прогуло...
Встає майбутнє. І могили
вчорашні - це його межа...
Яка ж це мука - буть безсилим
під лезом смертного ножа!..
1941
 |
|
 |
 |
 |