журнал "Вітчизна" №3-4, 2004 р.

ІВАН ГНАТЮК

СВІЖИМИ СЛІДАМИ

НОТАТНИКИ*

2000

22 ТРАВНЯ. Учора щось підштовхнуло мене зайти до Михайла Гориня: я почув по радіо, що його начебто обрали чи хтось із наших державних владик призначив головою світового українства. З перших слів я зрозумів, що Гориня найбільше обурила думка дотеперішнього голови зробити осередком українства не Київ - столицю незалежної України, а околицю Нью-Йорка, де скупчені сили української діаспори і де той дотеперішній голова мешкає.
Коли я нагадав Гориневі про черговий геноцид нашого народу і що у зв'язку із земельною реформою в Україні може статися новий штучний голодомор, Горинь піднесеним тоном став мені безапеляційно доводити, що лише продаж землі зарубіжним власникам здатний запобігти тій трагедії народу. Йому, Гориневі, байдуже, що придбана за безцінь родюча українська земля може лишитися незасіяною і що люди, рятуючись від голодної смерті, будуть змушені купляти завезений з інших країн хліб за неймовірно високими цінами, збагачуючи іноземних магнатів, а, можливо, й стати їхніми кріпаками, - головне для нього, як мені тоді здалося, це бути в Україні якнайближче до її державної піраміди; навіть похвалився тим, що його викликав Кучма і пропонував співпрацювати з ним, президентом. Не забув, між іншим, згадати, що він з Кучмою за звичкою недавнього спільного депутатства у Верховній Раді звертаються один до одного на "ти". Те звертання, здавалося, вельми приємно зігріває його неприховану гордість, і, щоб вразити чимось її, забувши про людську тактовність, відверто зізнався, що колись я, як і всі мої однодумці, найбільше з усіх справжніх і видимих патріотів, що безоглядно пішли в політику, вірив і йому, і Богданові Гориням, але те, що вони пішли на співпрацю з недавньою компартійною номенклатурою, допомогли їй нажитись на людській кривавиці і стати олігархічними кланами, дуже мене і моїх друзів розчарувало. Горинь зблід і гнівно з образою вибухнув:
- Мені байдуже, чи хтось там раніше був членом партії, чи компартійним лідером, чи кагебістом, чи навіть сексотом, аби сьогодні він підтримував українську державу!
- Ні, голубчику, святу справу потрібно робити й святими руками, чистими, а не колишніх перевертнів і лицемірів!
На тому ми попрощались, і я, здається, й руки йому не подавши, вийшов.

30 ТРАВНЯ. Несподівана загибель В'ячеслава Чорновола боляче вразила навіть тих, хто не схвалював його політичної лінії, а велелюдний похорон у Києві заманіфестував усенародний протест проти державного ладу номенклатурних олігархів і слухняного їм президента Кучми. Час минає швидко - й у перші роковини Чорноволової смерті у Львові та декотрих інших містах відбулися багатолюдні демонстрації, вшановуючи його пам'ять. А на місці загибелі перед самим Борисполем зліва край дороги хтось поставив хреста на символічній могилі, який мав нагадувати людям про страшну трагедію, що сталася, коли Чорновіл, не сподіваючись нещастя, наближався до Києва. Смерть принесла йому велику славу й простила, мабуть, усі гріхи його - вольні й невольнії.
І все-таки, я ні разу не чув, щоб Чорновіл був десь виступив проти небувалого у світі поділу нашого суспільства на злочинно-привілейовану державну номенклатуру і пограбований та приречений на вимирання безборонний народ. Гірко зізнаватися в тому, але замовчувати очевидну правду - то непростимий гріх брати на душу.
Я сам, дивлячись телебачення, чув, як на запитання журналіста, чи буде Рух висувати свого кандидата у президенти, В'ячеслав Чорновіл відповів, не задумуючись:
- Буде. Ще невідомо, чи запропонує мою кандидатуру, чи когось іншого, але якщо побачимо, що наш претендент не матиме шансів стати президентом, то віддамо свої голоси Кучмі.
Отже, чорноволівська фракція Руху відразу дала зрозуміти, що вона голосуватиме за продовження кучмівського президентства, і тим самим ще раз підтвердила, що керівництво Руху з початку його створення пішло на таємну змову з компартійною номенклатурою, допомігши їй залишитися при владі і будувати українську державу "по своєму подобію" - особисто для себе. Невже потрібно було аж десять літ, щоб хоч тепер побачити цю очевидну істину нашим так званим інтелігентам та патріотам, які недобачають чи навмисно заплющують очі на те, що ж воно діється в Україні?

3 ЛИПНЯ. Пригадую, як на похороні Патріарха Володимира якась старенька жінка, що прийшла на той похорон, коли я біля Святої Софії розмовляв з Іваном Гелем, кинулась схвильовано до нього й залебеділа:
- Ой, то ви, пане Гелю? Я вас пізнала - правда ж? - видно, запам'ятала його як захисника Греко-католицької Церкви з частих виступів по телебаченню й так простодушно, навіть на похороні, зраділа.
- Чого вам треба?! - грубо обірвав Гель її лебедіння, - ви ж бачите, що я зайнятий: розмовляю з людиною.
Нещасній жінці від несподіванки аж дух перехопило: зіщулилася, ніби сама в собі сховалася, й знічено, залишивши йому "пробачте", зникла у похоронній повені.
Мені ж мороз пішов поза плечі від його цинічної грубості, і я ні з того ні з сього, немовби межи очі, вдарив його несподіваним запитанням:
- Чому ви, дисиденти, пішли на співпрацю з більшовицькою номенклатурою?
- Тому, що потрібно будувати українську державу.
- А ви що, українську державу будуєте?
- Держава так зразу не будується - це вимагає довгого часу, - зверхньо поставив мене він, як штубака, на місце.
- Чого ж ви своє особисте благополуччя побудували з першого дня незалежності, не чекаючи, поки буде збудована українська держава? - не поліз і я до кишені за словом.
Гель буркнув: "То ставайте ви президентом" - і поставив крапку у нашій розмові... Він з висоти своєї посади, видно, недобачає, яку і хто саме державу будує в Україні і як у ній живеться простому народові, - головне, що за кучмовими плечима таким, як Гель, добре і затишно, мабуть. Ті вічносущі рухівці і депутати парламенту, що, пожинаючи блага життєві, готові були трупами падати, щоб тільки Кучма вдруге став президентом, за своєю звичкою чи, може, й тактикою, направо й наліво паплюжили всіх опонентів, навіть сфабрикували і розповсюдили дешеву листівку, звівши у ній наклеп на великомученика Юрія Шухевича, який десятки років карався в московських спецтаборах за те, що не зрікся свого легендарного батька - головного командира ОУН-УПА в сорокових роках.
Усі ті "патріоти", що недавно били себе в груди перед народом, клянучись у синівській любові до нього, за дванадцять літ нашої незалежності не промовили й слова у його оборону, - ну, просто він перестав для них існувати та й годі. Такі ультрапатріотичні назви їхніх партій, а справжнього патріота чи бодай когось з людською душею під вишитою сорочкою не знайти серед них навіть удень зі свічкою, замість того, щоб відверто боротися з компартійними ідеологами, ті верховоди, прагнучи сумнівного марнославства чи будь-якої вигоди, почали гризтися між собою за першість, кожний прагне стати вождем, а то й президентом і, поборюючи один одного, зробили зелену вулицю до найвищих державних посад ідеологічним супротивникам - кравчукам, кучмам та їхнім вірнопідданим прихвосням і кримінальним злочинцям. Ну, нехай вже вічні пройдисвіти, але що сказати про відомих дисидентів, які з першого дня політичних змін стрімголов кинулися будувати власне благополуччя й кар'єру? Як могло статися, що недавні прислужники компартійної номенклатури змогли так легко задурманити не тільки наше простолюддя, а й, так би мовити, патріотичну інтеліґенцію?..

2003

20 СІЧНЯ. Чого тільки в житті не доводилось мені переживати, які небезпеки і перешкоди не чатували на мене і скільки разів з Божою допомогою щастило мені їх уникати чи виходити переможцем над ними, але ті, кажучи образно, "перемоги" не залишили в моїй пам'яті й серці найменшого сліду - так, ніби вони й не траплялись на моїй життєвій дорозі, а зради й обмани залишили в душі (і в пам'яті) глибокі рани чи принаймні невитравні шрами: з тими облудними явищами я не міг і не можу боротися, - у своїй селянській наївності я їх просто не бачу, не сподіваюся; думаю, що ті чоловіки, яким жінки приносили велике щастя й услід за ним стократно більші муки й переживання, погодяться з моєю думкою про непереможність і невиліковність у пам'яті будь-чиїх зрад чи обманів. Не хотілося б так думати, але від гіркого досвіду й незаперечної правди нікуди дітися: зради й обмани - це таки найжахливіші явища.

26 СІЧНЯ. Свята неділенька - хоч і зимова, але, як на січень, тепла, привітна: і сонце світить, і тихо, - не дме той жахливий карпатський вітер, що проривається поміж горами і налітає на безборонне місто, як дика орда, проваджена ханом Батиєм. Навіть серце в грудях стало по-людському битися - не здіймає тривоги своїми наглими нападами, як останніми днями здіймало, коли погода щодня по двічі-тричі мінялася, - то вітер, то сніг, то сонце; дні один від одного часто різнилися температурою у двадцять і більше ступенів. Не хочеться згадувати, але ті серцеві напади минулого тижня мене таки справді тривожили й такі ж тривожні сни викликали.
Важко пережити мені цю зиму, хоч і кілька підряд минулих були, здається, не легшими. Одначе Бог - добрий: може, дасть мені сили дочекатися літа, осені, а там - ще й другої, третьої зими, - дочекатися і пережити.

7 ЛЮТОГО. Ніщо мене так не доводить до гніву, як спекуляція заради наживи; ні-ні, не одягом гуманітарної допомоги чи імпортними ліками, а своїм, прости Господи, "крамом". Хіба мало наших "патріотів" спекулюють іменем Бога, народу, України, не боячись ні гріха, ні Божої кари? Але найстрашніше те, що ми не хочемо чути правди про тих "патріотів", які завжди плавають зверху. Дуже швидко про все забуваємо і…. прощаємо; прощаємо навіть запроданство, - нам головне, аби вони перед нами били себе в груди, златоусто освідчуючись у любові до України, яку ще вчора самі продавали огулом і вроздріб. Ми лиш тоді, бува, прозріваємо, коли вже від правди нікуди дітися, коли незручно стає, що самі себе - з Україною! - продаємо тим спекулянтам.

27 ЛЮТОГО. Що день, то тісніше обступають мене важкі думи: Московія знову заповзялася накинути на шию Україні петлю свого рабства, а наші державні керівники недвозначно дають зрозуміти, що вони справді воліють бачити її в складі Росії. У такій очевидній небезпеці нам необхідно, не тратячи ні хвилиночки часу, об'єднати всі наші зусилля, організації, партії і піднімати народ на захист своєї непевної незалежності, а в нас тимчасом уже офіційно зареєстровано сто двадцять п'ять партій (була навіть партія "любителів пива" - не знаю, чи вона ще існує), і кожна з них намагається видряпатися якнайвище на державну піраміду й захопити владу у свої руки, - ніхто чомусь не задумується над тим, що Україна в нас - одна-єдина, як мати, і що вона вижила в останні століття лише завдяки невмирущому слову Тараса Шевченка; ніхто не хоче сповідувати пророчих його заповітів - насамперед таких, як: "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!" чи "Борітеся - поборете, вам Бог помагає!" та "І вражою злою кров'ю волю окропіте". Ті Шевченкові заповіти сповідували наші саможертовні лицарі в боротьбі за волю України, зокрема у двадцятому віці, власне, тому вони й доповнили їх своїм гаслом: "Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї!" Ми ж, на жаль, забули і ті святі заповіти, і тих лицарів, не думаючи ні про завтрашній день, ні про українську державу.

1 БЕРЕЗНЯ. Ну й дочекалися ми новиноньки - хай би вона запалася: московські прислужники вибрали в Києві нашого поки що президента Кучму головою так званого "СНД" - виродка, склонованого для імперського блага Московії! Кучма, що став посміховиськом цілого світу й довів український народ до геноциду, щоб уникнути справедливої кари за нього, заплатив ненатлій Росії в особі хитрого Путіна - Україною.
Що ж, тіштеся, малороси, що обрали собі на погибель такого, прости Господи, президента, й готуйте торби з сухарями в далеку дорогу на Соловки чи в сибіри: чого хотіли, слухаючи своїх баламутів, те й маєте, - можете й далі ставити їм пам'ятники і святкувати їх роковини, тільки запам'ятайте, що нащадки вас проклянуть і з могил повитрушують ваші струхлявілі кості!

3 БЕРЕЗНЯ. Дочитую книгу Наталки Дукиної "На добрий спомин", яку надіслав мені з Харкова мій добросердечний Володимир Верховень. Побачивши таку величезну книгу, майже на 600 сторінок, з яких чимало списаних дрібненьким курсивом, я подумав: Боже, коли ж її прочитати? Але, почавши з авторського вступу, не можу відірватись од неї. Доля репресованого батька - відомого письменника Миколи Дукина, - матері - з тавром дружини ворога народу - та й самої авторки, що понад сорок років писала цю книгу про батька, буквально потрясли мою душу, особливо розповіддю про більшовицько-московську жорстокість, з якою вже після відбуття терміну покарання смертельно хворого Миколу Дукина не відпустили з концтабору тільки тому, що згідно з тодішнім розпорядженням в'язнів до закінчення війни випускати на волю було заборонено. Так він безіменно й помер, "неоплаканий своїми", десь на далекій Півночі у в'язничній лікарні.
Понад сорок років присвятила дочка його світлій пам'яті, пишучи, передруковуючи на старій машинці написане, а скільки порогів наоббивалася, поки нарешті її книга з'явилася друком.
З книги постає саможертовна любов її авторки не тільки до батька-матері, але й до безталанної України, до її історії, мови, народної пісні, що гинуть на очах з вини наших перевертнів та бездушності, самозакоханих пройдисвітів і кар'єристів.
Ця книга - ще одне свідчення, що й змосковщена Слобожанщина народжує безстрашних героїв і самовідданих патріотів.
Несподівано пощастило мені й особисто познайомитися з Наталею Дукиною: у Київському письменницькому будинку відбулася презентація її книги "На добрий спомин", яку авторка привезла з неблизького у її віці Харкова, прагнучи, щоб київські письменники та читачі хоч нині воскресили призабуте ім'я талановитого письменника Миколи Дукина і у такий спосіб ушанували шістдесяті роковини його важкої смерті.
Ішлося й про те, щоб прийняти Наталю Дукину до нашої письменницької організації, - вона ж своєю титанічною працею, своїм талантом, безперечно, на те заслуговує, так само заслуговує і нашої глибокої вдячності та пошани. Тож на таких, як вона, самовідданих подвижниках і патріотах, тримається й нині наша справжня духовність та любов до рідного Слова, до України, і гірко було б, якби злою волею когось із чиновників нашої літератури була потоптана ця свята справедливість.

4 БЕРЕЗНЯ. Перечитую склад населення в колишньому Радсоюзі й думаю, що загадкові явища в епохальних масштабах значно легше пізнати, ніж таємниці простих, здавалося б, явищ. У 1931 році, наприклад, за переписом населення росіян було 77 млн. 791 тисяча, а українців (без Західної України) - 81 млн. 195 тисяч; у 1979 році - росіян - 137 млн. 397 тис., а українців (разом із Західною Україною) - 42 млн. 347 тисяч...
Справді, хіба трудно збагнути, чому росіян за півстоліття збільшилося майже удвічі, а українців у стільки ж разів зменшилося? До речі, й інших народів тоді в Союзі теж у два рази, а декотрих навіть утричі, збільшилося. Варто наголосити й на тому, що за десять років нашої незалежності українців знову десь поділося майже чотири мільйони. Безумовно, штучні голодомори, репресії, небувала війна в Європі, передовсім в Україні, - але хто їх розв'язував і чому ті катаклізми впали саме на українців? Вже кілька років ходять чутки, що в Україні має лишитися близько п'ятнадцяти мільйонів - де ж дінеться решта й кому вона так заважає? Коли ж нарешті наші політики зірвуть з очей полуду й, прозрівши, піднімуть народ на самозахист свого життя й України?..
А моя добра знайома з Канади, безумовно, українська патріотка, у своєму листі знову мене переконує, що, мовляв, "...багато є чого, що вселяє надію, приходять листи від пластунів з різних осередків. Вони "діти, як Бог приказав". Ось у Львові наше Перше листопада відсвяткували тереновою грою, нібито вони здобувають Львів, як тоді, 84 роки тому..." Що ж, кажуть люди, "чим би дитина не бавилася, аби не плакала", але коли весь народ мають за дитину і його еліта цього не розуміє, тоді справді страшно! Тринадцять літ підряд бавляться у незалежність і нічого не бачать - немовби посліпли чи стратили розум...

5 БЕРЕЗНЯ. Мабуть, чимось ми таки прогнівили Господа: останнім часом погода така немилосердна до нас, що, хоч-не-хоч, а сумні висновки самі собою напрошуються. Влітку - то спекота нестерпна, то холодно, що й зимовий одяг, бува, не зашкодив би, то так задощить, засльотиться, особливо у жнивну пору, що вигине й те на полях, чого не знищила спека. А зима хіба краща? Вчора за добу снігу на мокру землю випало в нас по коліна, а прогнози віщують нам потепління й, може, дощі невчасні, - хіба при такій мінливості погода не накоїть страшного лиха? Єдине душевне заспокоєння дає нам лиш те, що ми у тому не винні. Але чи справді не винні? Згадаймо, скільки взаємоненависті в нас викликають міжконфесійні спори? А Бог же - один, і віра одна, й Україна... Хто сіє той розбрат, ту ворожнечу?! Будуємо храми камінні - такі ж, як і наші душі, - мало хто по-справжньому вірить у Бога. Він же те бачить і чує - фарисеї його не одурять...
...Часто думаю: скільки разів Господь давав нам нагоду здобути свою державу і жити, як інші народи, а ми щоразу попересварюємося, шукаючи скалки в чужому оці, й забуваєм і Бога, і Україну, і врешті-решт знову злі вороги користаються з нашого розбрату і, захопивши в неволю, знищують нас поголовно - лівих, і правих.
А що, як за наші гріхи ввірветься в Бога терпець і Він у праведнім гніві прорече нам, глухим і незрячим:
- Скільки Я можу вас боронити й терпіти вашу гріховність? Скільки можу давати вам сприятливий час і нагоду здобути волю й державу свою, а ви у вічній озлобі топчете їх, безголові? То ж гиньте в своєму стражданні, - може, хоч у ньому прозрієте і схаменетесь!

6 БЕРЕЗНЯ. Переглядаючи перше сьогорічне число журналу "Кур'єр Кривбасу", я в повістині О. Ірванця "Львівська брама", якою те число й відкривається, мимоволі затримався поглядом на двох словах, що починаються з великої літери, "Українська Ідея" і з цікавістю починаю читати, але ніяк не можу второпати, про що в тій повістині йдеться, що тими словами, святими для українців, автор хоче сказати, - хоч-не-хоч, мушу читати, дивуючись, чому редакція поставила ту повістину першою? Виявляється, вона, та повістина, власне, й написана заради цих двох слів "Українська Ідея", про яку автор пише: "На паркеті, застеленому якимись старими ґазетами, лежав, де-не-де підтікаючи брудними цівочками, чималий безформний поліетиленовий згорток, обмотаний у кількох місцях шпагатом". І далі словами дивакуватого персонажа своєї повістини тлумачить, що вона, та Українська Ідея, "як відомо, не спрацювала" і що згаданий персонаж Юзьо ніяк не може її позбутися і просить автора завезти той згорток до Києва, - чому саме до Києва - трудно збагнути, але, коли автор якимсь чарівним способом за кілька хвилин опинився з тією ідеєю в Києві, він побачив, що "поліетилен в деяких місцях порвався і неприємний затхлий дух вдарив у ніздрі"; ізсередини поліетилену випали речі, й автор "не без огиди підібрав продірявленого черепа, руків'я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м'якій палітурці, кілька жовтих кісточок… на книжечці майнув напис "Кобзарь" чомусь із м'яким знаком у кінці слова...", отже, йдеться про Шевченкового "Кобзаря", виданого у 1840 році, й, описавши вмістимість поліетиленового згортка, автор знайшов найкращий, на його думку, вихід - кинути його в Дніпро, де він "ляпнувся у воду й став тонути, розгортаючи поліетилен і випускаючи бульбашки".
Ось так запросто, не покрививши душею, Ірванець розправився з Українською Ідеєю.
Що ж, після його блюзнірських пародій на "Любіть Україну" Володимира Сосюри та на вірші замученого в тяжкій неволі незламного духом Василя Стуса йому, нікчемному, легко паплюжити й Українську Ідею. Але як зрозуміти редакцію авторитетного журналу, яка з неймовірною скороспішністю, через якихось два-три місяці після написання тієї повістини, відразу її надрукувала, чим однозначно схвалила Ірванцеве блюзнірство, а може, й запроданство. Та й чого дивуватися, коли останнім часом на сторінках цього журналу друкуються такі авантюрні, безглузді віршики бездарних авторів, що стає соромно і за таку редакцію, й за таких, прости Господи, "доброчинців", що так легко в нинішній скрутний час в Україні витрачають на той журнал свої кошти. А може, саме на догоду тим "доброчинцям" усілякі ірванці й пишуть такі віршики та повістини? Хтось, видно, зацікавлений у паплюженні Української Ідеї й душі нашого народу, - чи не має той "хтось" наміру знищити нас, українців, духовно, а може - й фізично?

7 БЕРЕЗНЯ. Українська Ідея... Чому так люто наші недруги та їхні прихвосні у своїх недолугих писаннях нападають на неї? Чого вона стала їм кісткою поперек горла, якої не можуть вони ні витягнути з нього, ні проковтнути? І чому саме у к р а ї н с ь к а і д е я, а не, приміром, англійська, французька чи шведська, так мучить їх, бідолашних?
Українська Ідея - це щось таке неосяжне, що й думкою, мабуть, не охопити її й не пізнати. Хто не чує цієї Ідеї у серці, не живе нею, той ніколи її не збагне і, тим більше, не знищить.
Безперечно, вона живе і вічно житиме у кобзаревому Слові - Біблії українського народу, - не в іудейській історії Старого завіту, а в безсмертній книзі Тараса Шевченка. Чи не тому й викликає таку безсилу лють у наших недругів та Українська Ідея? Її розпинали на хрестах і на палях, вішали у незламній волі Біласа й Данилишина, розстрілювали в Олені Телізі, катували у самопожертві Олега Ольжича й Василя Стуса та Валерія Марченка, але ж вона - безсмертна: перетерпіла муки й тортури, вижила, костеніючи з голоду й холоду в героїчних наших повстанцях, загнаних у снігові гори і праліси, у смертельні криївки, гинула в сибірських спецтаборах, в колимських морозах і в казахстанських пустелях, вижила, вбираючи силу з кореня давніх пращурів - оріїв, з трипільського лона їхнього первопочатку й культури, що освятила праукраїнську душу і землю. Чи не тому так зазіхають на неї - на Українську Ідею - наші ненатлі недруги і їхні безрідні прихвосні? Але ж ніхто ще не зміг пересадити віковічного дуба, не зміг і не зможе вирвати його кореня з рідного лона, - той корінь прадавніх оріїв, що вріс у трипільську землю, буде рости в ній вовіки і, як столітнього дуба, ніхто його з неї не вирве, не пересадить і не підрубає, бо йому призначено рости лиш у нашій землі, призначеної Божою волею.

8 БЕРЕЗНЯ. Пригадую, як напередодні десятої річниці створення Конгресу Українських Націоналістів (не знаю, чи серед них багато справжніх націоналістів, тобто патріотів, які змогли б саможертовно боротися чи й життя віддати за Україну) голова осередку міського нашого КУНу зателефонував до мене й запропонував мені виступити на тому святі з привітанням і прочитати один-два своїх вірші. Я дав згоду. І тут він поцікавився, що саме я думаю говорити і якого вірша прочитати. Його запитання застукало мене так зненацька, ніби хто ззаду по голові несподівано вдарив: Господи - знову цензура!.. Щось міцно стиснуло за серце - і я, вибачившись, поклав слухавку...

10 БЕРЕЗНЯ. Книжки живуть, як і люди, мають свою біографію й долю. Пригадую, як, перебуваючи в колимській неволі, я, голодний і зморений важкою каторгою, коли траплялася можливість, зразу хапався за книжку й шукав у ній жаданої мудрості, не думаючи про те, що з моїм двадцятип'ятирічним ув'язненням та мудрість, здобута самоосвітою, буде для мене воланням у безлюдній глухій пустелі. Навіть був попросив матері, щоб надіслала мені кілька підручників, з яких я навчався у педучилищі. Ті підручники, що разом з моїми конспектами важили десь близько сорока кілограмів, принесла мати, після мого арешту у Бродах, додому. Трудно собі уявити, як вона, манесенька, два дні несла їх схильці на плечах, переночувавши в якомусь селі за Почаєвом. З тими книжками, як з найдорожчими скарбами, я носився по всяких етапах і пересилках, простудіював їх до останньої крапки, позаконспектовував у п'ятдесятилисткових зошитах, привіз, вийшовши на волю, додому і зберігаю донині. Вони стоять на моїх стелажах як свідки моєї далекої молодості, навчання й неволі, що разом зі мною об'їздили всю Колиму, натерпілись на ній нелюдських знущань і принижень, особливо під час усіляких етапів та обшуків, щоб, як і неволю, розділити зі мною мою невблаганну старість. Часом беру їх з полиці, перегортаю і мовчки згадую їхню важку біографію й долю.

12 БЕРЕЗНЯ. У книжці "Єврейський синдром-3" Едуард Ходос пише, що "фактично розвал совєтської імперії почався не з біловезької змови, а з вибуху реактора на Чорнобильській АЕС, який своєю силою дорівнював п'ятистам атомних бомбам, скинутих у серпні 1945 року на Хіросіму", і що "причиною того Апокаліпсису став експеримент, невідомо ким здійснений в ніч перед Торжеством великих хозарських (тобто єврейських) архітекторів"; автор тієї книжки завуальовано натякає на те, що той експеримент був здійснений "для побудови Третьої Хозарії", в основі якої лежить "ідеологія спустошення". Далі Едуард Ходос каже, що Чорнобиль завжди вважався членами секти Хабад як священне місце каральної помсти. Адже саме в Чорнобилі Богдан Хмельницький "викосив хозарських пращурів"...
Юрій Канигін у книжці "Шлях аріїв" теж натякає на те, що тибетський лама Гуру передбачив дату і місце Чорнобильської катастрофи й оббивав пороги совєтських можновладців, щоб відвести чи бодай послабити ту страшну катастрофу, але вони були глухими до його перестороги.
І ось, прочитавши книгу Едуарда Ходоса, майже через сімнадцять літ після Чорнобильської трагедії (чи навмисного чийогось експерименту з вибухом у реакторі), я ще раз перечитав "Шлях аріїв" Ю. Канигіна та ряд інших книг - "Суперечку про Сіон" Дугласа Ріда, "Єврейське питання очима американця" Девіда Дюка, "Зустрічі та розмови в Ізраїлі" Петра Мірчука, серед них - і "Протоколи сіонських мудреців", які хтось вельми хотів би видати за фальшивку, і з невсипущою тривогою дивлюся і на Чорнобильську трагедію, й на те, що у нас, в Україні (та й у Росії) сталося після розвалу совєтської імперії. А що як Чорнобильська трагедія справді заздалегідь готувалася злими силами, щоб якнайбільше знищити неіудейських народів, тобто - ґоїв? Тепер же відомо, що саме ті сили, організувавши Велику Французьку революцію, винищили безліч французів та повідтинали їхнім королям голови на гільйотині, розпалили нечуваний у світі терор так званої "Жовтневої революції", щоб створити в Росії "Другу Хозарію" й таким чином помститися за зруйнування Хозарського каганату, тобто - "Першої Хозарії", стали призвідцями штучних голодоморів та небувалих репресій і нарешті кинули виклик усьому людству - Чорнобиль. Невже правду пишуть теоретики хозарського сіонізму Хабад, що іудеї покликані лише руйнувати, спустошувати все - духовне і матеріальне, щоб на його руїнах будувати своє - іудейське? Що ж про ті диявольські сили думають інші народи? Людство?
Ні, то не просте питання, але воно таки мусить бути розв'язане і не тільки одним, хай і обраним Богом, народом, а цілим світом, що дався себе одурити чи піти з ним на співіснування - на лукавство несите. Час не чекає, і поки не пізно, треба зібрати всі добрі сили, щоб дати відсіч диявольським і відвернути від Людства страшну небезпеку, а може, й загибель…

23 ЧЕРВНЯ. Нарешті я взявся упорядковувати листи, яких щодня так виглядав і виглядаю, наче дорогих гостей у безпросвітній самотності, і декотрі з них перечитую й ніби знову переживаю колишні радощі й смутки, що відбилися в тих листах та до певної міри і в закамарках моєї пам'яті. Кожний лист - це частиночка чийогось життєпису, роздумів, переживання. Серед них є чимало просто художніх шедеврів: якби їх опублікувати - люди читали б з такою цікавістю, як справжні новели чи достовірні пригоди, але де взяти сили, щоб віддрукувати їх бодай на машинці. Господи, як же в цьому скороминущому часі зберегти їх для наших нащадків? Здати в архів і навік поховати у ньому, як поховали їхніх авторів у могилах? Б'юся думками об них, як грудьми об дорогу, не в змозі розлучитися з ними душею, а час заглядає коршуном в очі: згаяного ж часу не спіймати й не повернути.
За довгий вік зібралося в мене листів не одна сотня, а може, й тисяча. Добре, що у двох числах журналу "Київ" за вісімдесят дев'ятий рік опублікував хоч листи покійного Володимира Підпалого та в сьогорічному другому числі "Рідної школи" - своє листування з найдорожчою вчителькою Євдокією Федотівною Романенко-Бабич; щойно тепер підготував до друку зо два десятки листів Бориса Харчука. А що робити з листами Лариси Геніюш, писаних білоруською мовою, - їх же зібралося теж не один десяток, - що, перекладати на українську чи шукати їм надійного збереження серед її друзів у Білорусії? Сам їх уже не зможу ні перекласти, ні надрукувати на своїй старенькій "Олімпії". А це ж не просто листи відомої у світі поетки й самовідданої патріотки, що зазнала довголітньої совєтської каторги та невсипущого нагляду і переслідування, а прецікаві нариси у листуванні. Чималий згорток листів написав мені і залишив на вічну пам'ять про себе Михайло Чхан - невгомонний поет з Дніпропетровська. Збереглося листування й покійних ірпінців - Григорія Кочура, Дмитра Паламарчука та Андрія Радченка; їхні листи думаю доручити Леонідові Череватенку разом з його особистими листами. Не знаю, хто міг би зберегти й продовжити життя листам Володимира Лучука та його дружини Оксани Сенатович - моїх найсердечніших друзів, котрі передчасно залишили цей світ і мене в печалі за ними? Кому передати листи, писані до мене упродовж тривалих років, Івана Савича, Галини Гордасевич та інших моїх друзів і незнайомих кореспондентів? Листи Миколи Волощука - мого довголітнього побратима ще з часів колимської неволі - передав його небожеві Володимирові, теж Волощукові.
Упорядковую листи, складаючи один за одним в окремі конверти, і тих побратимів і приятелів, з якими листуюся й нині, - може, хтось перешле їм на пам'ять про наші довголітні взаємини і листування...
Живу й на старість листами, так само, як жив протягом довгого віку, чекаючи їх і, прочитавши, зберігаю, немов дорогоцінні скарби.

28 ЧЕРВНЯ. Думаю, що сталося з нашим народом, колись таким героїчним, сміливим, який, отримавши в спадок від Бога найродючішу землю й найкращі у світі природні багатства, самовіддано беріг їх од віковічних ворожих навал, що зазіхали на ті багатства, а декотрі з них - і на його самобутню душу: назву, історію, культуру, мову, пам'ять, намагалися знищити їх і навіки посісти подарований йому самим Господом спадок; і немарно кожна грудочка нашої землі полита його і ворожою кров'ю: він вижив і зберіг свою землю і самобутність, зберіг, незважаючи на страшні епохальні помилки і поразки. Але, на жаль, вони, ті помилки і поразки, нічого його не навчили: разом з вродженою волелюбністю він успадкував і свою легковажність та розбрат, які, власне, й не дають йому змоги стати справді вільним і державним народом.
Тільки почує якесь історичне полегшення, якийсь проблиск волі - відразу забуває про все на світі й замість того, щоб, скориставшись сприятливим часом, всіма силами захистити здобуту волю й державність, він легковажно радіє і возвеличує своїх облудних провідників, що поборюють один одного й тим самим спроваджують його у ще важчу неволю…

11 ВЕРЕСНЯ. Другі роковини американської трагедії: того дня, як показувало, ніби заздалегідь підготовлене, пряме телебачення, саможертовні камікадзе двома таранами пасажирських лайнерів спрямували один за одним у височезні хмаросяги Світового торговельного центру і зрізали їх, мов іграшкові будиночки із сірникових пачок. Загинуло кілька тисяч осіб і, звичайно, самі камікадзе, яких тут же оголосили терористами. Організування тієї трагедії приписували відомому мільярдерові - мусульманському фундаменталістові - Усамі бен Ладену, за яким американська розвідка влаштувала всесвітній пошук, пообіцявши велику суму долярів за його голову. Одночасно та трагічна подія розв'язала руки ізраїльським і московським завойовникам у безрозсудному винищенні палестинських та чеченських повстанців, називаючи їх "терористами". Але несподівано стали просочуватися чутки, що Усама бен Ладен - давній агент американської розвідки, і що того трагічного дня майже чотири тисячі співробітників юдейської віри не з'явилися на свої робочі місця у Світовому торговельному центрі. А тут ще й виникла підозра, що в Москві багатоповерхові будинки були серед ночі висаджені в повітря не "чеченськими терористами", як про це надривалися, розповідаючи, московські ґазети й радіо-телебачення, а своїми ж, московськими, спецслужбами, яких спіймали в Рязані на такому самому злочині, коли вони потайки вночі заносили в підвали житлового будинку мішки з вибухівкою.
Як там насправді воно відбувалося - трудно сказати, але галасливі повідомлення про пошук бен Ладена, як і про "чеченських терористів", що підірвали московські будинки, чомусь почали стихати й нарешті зовсім змовкли.
У зв'язку з тією нью-йоркською трагедією згадується чимось подібна до неї й трагічна пригода з американським розвідувальним кораблем "Ліберті", якого намагалися потопити ізраїльські збройні сили в 1967 році під час війни з арабами. Ту подію докладно описує Девід Дюк у своїй книжці "Єврейське питання очима американця". Тоді Америка як союзна з Ізраїлем держава тримала свої кораблі у водах поблизу нього. "Ліберті" стояв окремо в районі сектора Газа й 8 червня того ж року несподівано зазнав ракетного нападу з повітря і катерів. Як згодом виявилося, Ізраїль готував несподіваний напад на Сирію і, боячись, щоб американський розвідувальний корабель не перехопив і не передав у світ радіоповідомлення про це, вирішив потопити судно й замести сліди свого злочину. Зазнавши очевидного ізраїльського нападу, "Ліберті" передав сигнал тривоги й отримав невдовзі відповідь, що американські літаки вилетіли з недалекого Шостого флоту йому на допомогу. Але сталося щось неймовірне: американський президент Ліндон Джонсон своїм наказом завернув їх назад на посадку. "Ліберті" залишився сам на сам з ізраїльськими літаками й торпедними катерами, які підпливали так близько, що їхні снайпери розстрілювали американських матросів, які на палубі перев'язували поранених.
Кілька годин тривав той смертельний поєдинок, і тільки дивом та ціною майже двохсот поранених і кількадесят убитих вдалося врятувати від очевидної загибелі розвідувальний корабель "Ліберті" і решту його матросів. Якби його потопили, Ізраїль переклав би свою вину за нього на сусідній Єгипет.
Чи не щось подібне трапилося й у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, чи - у Москві - з висадженими в повітря багатоповерховими будинками?..

15 ЖОВТНЯ. Аж не віриться, що я дочекаюся можливості побачити свою поетичну книгу, писану протягом усього нелегкого життя і такої ж важкої творчості. Майже чотири роки я мріяв про неї, думаючи, де б знайти кошти на її видання, і якби не жертовність родини Пільківих - Романа та його сина Андрія - мої мрії про ту чималу книгу залишилися б тільки мріями. Вони обидва самі склали великі пожертви й знайшли доброчинців, котрі усвідомили значення рідного слова й книговидання в нинішній час бездуховності і збайдужіння й допомогли мені видати її до мого сімдесятип'ятиріччя.
Не знаю, чи є в українській громаді Канади, зокрема Торонта, друга така родина, як Пільківи, щоб упродовж цілого півстоліття могла жити на чужині лише Україною, віддаючи їй душу, переживання, спогади і всі свої заробітки та пенсії; куди тільки не надходить щира допомога тієї добродійної родини: до Борислава, Бучача, Дрогобича, Києва, Львова, Трускавця, може, й до інших міст чи містечок, про які я й не знаю, - і всі ті пожертви ідуть безіменно, безкорисливо, ніби так і повинно бути, не чекаючи вдячності ані похвали. Пільківи - уже півстоліття - все, що тільки надбають працею чи отримають з пенсії, живучи в найскромніших умовах, жертвують рідним, знайомим, навіть зовсім чужим, - надсилають, якщо лиш почують про їхню скруту або хворобу: дітям-сиротам, немічним, людям старшого віку, студентам, на громадські заходи й необхідні потреби, - живуть, забувши про себе, допомагають тим, кому необхідна їх допомога.
Ні, неправда - подбали й про себе: зробили спільний пам'ятник на родинну могилу, на якому великими літерами вибите прізвище - "ПІЛЬКІВ", а меншими - імена й дати народження батька Теодора, його синів - Петра і Романа та їхніх дружин - Дарці і Діди - і тільки їх мамі Осипі - дружині Теодора - поставили й дату смерті.
Тепер же поруч неї стоїть після народження дата смерті й Теодора, що вже другий рік спочиває в родинній могилі.
Дивлюсь на світлину того надгробного пам'ятника, біля якого вони колись, немов коло рідної хати, сфотографувалися, й чую, як поза плечі мені мороз переходить: невже той пам'ятник - то увесь їхній "маєток", нажитий на чужині за півстоліття важкої праці й переживання?
Відтоді, як я познайомився з їхньою родиною, здається, в дев'яносто другому році минулого - аж дивно! - століття, постійно чую їхню турботу і допомогу; скільки разів вони надсилали мені конче потрібні ліки та вітаміни, яких тоді ще не було в наших аптеках, чи грошову допомогу,-може, я й дожив дотепер завдяки їх допомозі. Пільківи одні з перших, так би мовити, емігрантів Канади, тільки настала можливість, провідали рідних у Бориславі, побували у Києві, Львові й чуттям душі зрозуміли, хто і яку українську державу будує. Може, й тому з такою прихильністю зразу поставились, особливо Дарця й Роман, до мене.
Якось я отримав з листом від них ксерокопію чиєїсь статті чи світлини й між іншим, без ніякого натяку, написав, що, мабуть, "щасливий той, хто має таку машинку", і ось несподівано під час другого приїзду на Україну заходить Роман Пільків до мене з чималою пачкою, розгортає її і, вийнявши, кладе на столі невеличкого ксерокса: робить мене справді щасливим...
Я іноді думаю, що, мабуть, сам Бог звів їх - Дарцю й Романа - до пари: Дарця - весела, ніжна, її мила усмішка - душу гріє, як сонце; Роман - високий, кремезний, стрункий - удався в батька, - врівноважений, мужній, з вигляду, може, й суворий, але душею такий же добрий і ніжний, як Дарця. Навіть нещасний випадок, через який він мусить носити під одягом спеціальну тверду конструкцію, що підтримує хребта після травми, не пошкодив його статури: ніхто не помітить, як йому важко ходити.
Андрій же - філософ. І зовні, і вдачею схожий на батька і маму. Вже двічі приїжджав в Україну на вдосконалення танцю в ансамблі імені Вірського. І хоч народився в Канаді - говорить, як корінний галичанин. Якби-то Господь ще послав йому добру дружину до пари, таку - як його мама.
А от про сестру його Галю мало що можу сказати, хіба те, що, вийшовши заміж, безумовно, за українця, подарувала батькам двох улюблених онучок.
Уже більше десяти років я з Романом Пільківим підтримуємо щирі взаємини - то листуванням, то в телефонних розмовах; переживаємо в них за долю рідної України, за ту страшну облуду, що, наче кара Господня, впала на неї з вини наших самозакоханих патріотів, що так легко далися чужинцям і яничарам обвести себе навколо пальця. Підтримуємо один одного вірою в завтрашній день, добре знаючи, що у Святому Письмі написано: "Віра без діла - мертва".
Але чи знають про те наші самозакохані патріоти?
Пільківи ж усім своїм життям, своїм ділом, жертовністю довели, що їхня віра в Україну - не мертва, і, може, Господь прийме їх діяння як благо всього нараду - благо самопосвяти…
Колись, ще за совєтської влади, я в їхніх рідних, коли, бувало, заходив до них, завжди з болем дивився на художню картину в рамці, що прикрашала стіну їхньої хати. Дізнався, що ту картину написав художник-самоук - брат Осипи, в заміжжі Пільків, - Проць Микола. Не знаю, чи то оригінальна картина, чи, може, копія, але в ній втілена вся історія України. На передньому плані сіруватого тла - річка, розбитий човен і над ним - запорожець з мушкетом; сидить, схиливши голову на сперту об коліно десницю, і, видно, важко думає. За ним - очерет над річкою, силуети хмарин, з-під яких ледь визирає козацький місяць.
Тепер та картина висить на стіні в Торонті, в Пільківих: чи то Роман привіз її, коли гостював у материнському роді Осипи, чи, може, родина йому надіслала, але, будучи у Торонто, я вже бачив ту картину у нього. Якось у листі до Пільківих згадав я про неї, й недавно Роман надіслав мені з неї світлину. Я часто дивлюся на цю світлину, тамуючи в горлі спазми, і думаю: коли ж той запорожець устане, полагодить розбитого човна і попливе з Україною в океан довгожданої Волі й держави?..

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2004 р.