журнал "Вітчизна" №3-4, 2004 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГІЯ "ВІТЧИЗНИ"

МИХАЙЛО ДОЛЕНГО
(1896 - 1981)

Михайло Васильович Доленго (псевдонім, справжнє прізвище Клоков) народився 12 серпня 1896 року в місті Лебедині на Сумщині в родині народного вчителя. Закінчив гімназію та біологічний факультет Харківського університету. Далі навчався також в аспірантурі при кафедрі ботаніки (1922 - 1926) та кафедрі літератури (1926 - 1930).
Працював як ботанік з двадцятирічного віку в Харківському університеті, а з 1944 року в Інституті ботаніки АН УРСР. У 1947 році захистив дисертацію на ступінь доктора біологічних наук, дістав звання професора. За участь у створенні 12-томної праці "Флора УРСР" /1969/ був удостоєний Державної премії СРСР.
Публікувати поезії Михайло Доленго почав у 1919 році. Окремими книжками були видані збірки поезій: "Блакитна жалоба" /1923/, "Об'єктивна лірика. Схема і діагнози" /1922/, "Litterae" ("Моє письмо") /1923/, "Вибрані поезії" /1927/, "Узьмінь" /1928/, "Зросло на камені" /1929/, "Під гарячим небом" /1937/, "Цілюще зілля" /1945/, "Роздуми" /1961/, "Зелене і червоне" /1971/ та "Сім кольорів надії" /1980/.
Михайло Доленго виступав також у царині літературознавства. Його перу належать філологічні дослідження "Критичні етюди" /1924/ та "Творчість Володимира Сосюри" /1931/. Знавці поезії відзначали чіткість і виразність поетичного малюнка у ліриці М. Доленго, філософську заглибленість його авторської манери /С. Крижанівський/.
Помер Михайло Доленго 5 жовтня 1981 року. Похований у Києві.

ВЛІТКУ
Наталі Забілі

Чорний Пушкін став над Чорним морем.
Море пахло йодом та гниттям.
Порт зорів на сірому просторі,
Угорі, в садку, сидів я сам.
Потім довго потяг та підвода,
Та сумні азовські береги.
Пам'ятав одеську теплу воду,
В мужній липень сповнену снаги.
Ніколи! Не відпочинок надить -
Кров дідівські згадує жнива.
Солонцеві досліди й наради,
І латинню повна голова.
Гей, вода солона та велика!
Мартини кричать. Блищить пісок...
П'яний вітер білу сукню смикав
І затримував перший крок.

1922 - 1923

СЕНТИМЕНТАЛЬНА МАНДРІВКА

У повітрі свіжо пахло ранком.
Дзвоники синіли по садку.
Жовта лілія зрадливіш од коханки
Радила: покинь і не жалкуй.

Вусами крутив собі Левицький,
Потяг відтатакував - так, так.
Промайнула вже Полтава-удовиця,
Кременчук та Дніпро-бідак.

За вікном несмертельник зірчастий -
Мов бузковий Чумацький Шлях,
І достигло пшеницею щастя
На південних гірких полях.

1922 - 1923

СЛОБОДА ТЕРНИ

Вдвох їхали: я - по квітки,
А він - збирати продподаток.
Буденний день був та палкий, -
Блакить без білохмарних латок.
Село звичайне: церква, піп,
Побіля церкви є сільрада,
Але селяни - мов окріп...
Загаряче пішла нарада.
Не дипломат він - військовий.
Стріл, другий.
Хтось на гвалт ударив.
Новий, червоний блиск трави.
Останні серця вдари.
Повіт бандитський, не наосліп
Йшли серед п'яної юрби...
Скінчив я свій тодішній дослід,
А його справу інший доробив.

1923

МЕРЕФ'ЯНСЬКИЙ БІР

Братки - фіалка жовто-біло-синя -
Під соснами. І в хмарній піні день,
А жайворонки співу не зупинять.
Ти, вгору подивившись, далі йдеш,
Де стовбури густішають, як натовп:
Онуки, діти, знов батьки й діди.
Нога вгрузає в мох, і ягелю багато.
"Котяча лапа" квітне. Підожди.
Тут десь ховається - дивись - грушанка.
У неї ж листя свіже цілий рік.
Смаглявий фарфор - цвіт її. Щоранку
Він тихо пахне саме в цій порі.
Сон перецвів. Супліддя волохате -
Хвостів покручених чудний клубок.
Таке цибате у букеті в хаті
Нагадує туманність між зірок.
Зірки жовтіють п'ятипелюсткові,
Запалені опівдні й на піску -
Горить життя, завжди напоготові
До краю вести лінію палку.

1935 - 1936

В ПУСТИНІ

Шевченко тут нудив заслання чорним цвітом,
Марнуючи літа без пензля і пера.
Хвилюється пісок, мов хилиться гора,
Немає затінку безлистим білим вітам.

Вигнання сон гіркий, скорбот омана дика...
В пустинях злих тече обурений Дніпро.
В кохані очі знов мій погляд, як в цебро
Поринувши, пірнув, по вінця повний лиха.

Мереживо зорі, подерте на шмаття,
За вітром тягнеться, згасаючи поволі;
Не чорні - білі скрізь хитаються тополі;
Як породіллі біль, загострилось життя.

Міцніша над усе майбутнього жага.
Майбуття! Хлопчику з зеленими очима!
На заклик твій пішли дорогами простими
Через пустині всі в ясний твій теплий гай.

1944

РОДЖЕР БЕКОН*

Підсумувавши, він засумував.
Пихи й неуцтва перед ним сполука:
Читай - брехня; живи - неправда, мука;
Твори - не маєш і на це ти прав.

А скільки зведено на нього справ
Наклепницьких! Престолові докука
Святому - цього чернеця наука,
Чий геній на прийдешнє посягав.

Він огневим думок своїх пунктиром
Від Істини до Користі шляхи
Намітив людям, і до краю щиро

Міць досліду він боронив. Лихих
Невігласів з пітьми він тяг до сонця,
Бо зрів його з тюремного віконця.

1955 - 1956

ГОДИНИ

В тайзі блукав я і в пустині,
На різній бачив висоті
Полярну зірку. На меті
Мав те, що маю і донині.

Вглядався я в простори сині,
В зелені, в сиво-золоті,
Вивчав скарби рослинні ті
У Казахстані й на Волині.

Малий там чи великий труд,
Аби на спільну побудову.
Хай все людський оцінить суд,

І треба починати знову.
У глиб та вгору шлях один -
Щаблі напружених годин.

1950-ті роки

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2004 р.