журнал "Вітчизна" №3-4, 2004 р.

ВАЛЕНТИН ЧЕМЕРИС

В ЗОНІ ЗМІЄНОСЦЯ

РОМАН-ПРИДИБЕНЦІЯ

"В скелі живе змій. І це нечиста сила. Сім год живе гадиною, другі сім год - полозом.., а треті сім год живе змієм із крилами - такі великі, як у вітряка".
Б. Грінченко

У зону Змієносця я потрапив у 1953 році. Їхав тижнів на три, щонайбільше на місяць, лише на лікування, а виявилось - на сорок років! І занесло мене туди не з власної забаганки - у ті роки селянинові (чи його синові), безправному і безпаспортному, де вже там було вирватися з державно-колгоспного кріпацтва і перебратися з села у місто. Не те що паспорта, навіть довідки тоді нам не видавали, а без документів ти вже й ніхто. Єдиний випробуваний хід для хлопців - після служби у війську не повернутися в село, а зголоситися, наприклад, за "комсомольською путівкою" податися на одну з так званих "ударних новобудов". Там теж не мед, куца зарплатня, тяжка праця, триматися доведеться тільки на голому ентузіазмові, але ж хоч документи видадуть, у місті пропишуть, у гуртожитку поселять. (Для дівчат - знайти міського хлопця з пропискою, проте, як, сидячи в селі, можна вискочити у місті заміж?). Як і всі, я теж мріяв "про город", але на той час я закінчував лише восьмий клас, час для військової служби ще не виспів - у місто мене погнала біда. Ось так я несподівано для самого себе й став городянином. За принципом: коли б не нещастя, не було б і щастя.

…Підлога стрімко летіла мені навстріч.
Це було дивно і незбагненно: добре вичовгана (це я встиг побачити згори) ногами не одного покоління заїченських школярів, така знайома мені, пофарбована кармінним суриком дощана підлога першого поверху, котра завжди була під ногами, тепер чомусь блискавично летіла мені навстріч - знизу вгору, - і я нічого не встиг навіть утямити: як? Підлога здіймається вгору?
І тієї ж миті, як я подивувався з такого вибрику підлоги, ясний день раптом чомусь згас, а з ним зникла й сама школа з її вічним оптимістичним бадьорим гармидером…
Удару в тім'я я не відчув, такий він був швидкий і різкий - просто мене зненацька огорнула пітьма, на дні якої я й зник…

А все почалося зранку 9 травня 1945 року. Тоді ми, учні Заїченської середньої школи Семенівського району Полтавської області, ще нічого не відали - ні радіо у нас не було (село й до війни із злиднів не вилазило, а в сорок п'ятому лежало в руїнах та попелищах), газет теж, ясна річ, не отримували (за винятком хіба що контори колгоспу) - до людей тоді приходили тільки солдатські трикутники та похоронки. Вісті ж з району передавали по телефону - спершу в контору колгоспу, потім у сільраду, а від них і в школу. (А втім, у школі був старенький приймач, здається, трофейний, і школа - поки не сіли елементи живлення - іноді дізнавалася про деякі події навіть першою). Тож 9 травня 1945 року, сонячного, теплого, справді чудового весняного дня, коли так не хотілося сидіти в класі, де ще й вікна по-зимовому заклеєні із сірою ватою між шибками, й відповідати уроки, частину яких ти, звичайно ж, учора, на жаль, прогуляв, як раптом оголошують: сьогодні занять не буде, бо…
І ми, не дослухавши до кінця, дружно загаласували: "Ура!"
Що перемога вже ось-ось, не сьогодні-завтра, ми знали, бо в школі щоранку перед початком занять розповідали (інформурoк) про те, як наші війська просуваються до Берліна, де, на яких напрямках ведуться запеклі бої… І ось… Виявляється, вже перемога. Недарма ж сьогодні такий гарний, такий сонячно-весняний день! Перший день Перемоги. Нас зібрали у дворі школи (актового залу чи чогось подібного Заїченська школа тієї повоєнної весни ще не мала), і директор, котрий рік тому, як повернувся з фронту пораненим і все ще ходив у вилинялій гімнастерці з орденами й медалями, привітав нас із святом і сказав, що десь через годину школа зорганізованою колоною з прапором попереду вирушить у центр села, до контори колгоспу та сільради, де на вигоні й відбудеться заїченський мітинг з нагоди першого Дня Перемоги… Прохав не розходитись. Ми й не розходились - коли ще так пощастить цілий день гуляти в школі і жодного тобі уроку! І на завтра, звичайно ж, ніяких завдань не буде, крім тих, що їх задали ще раніше. Гуляй - не хочу!
На радощах, що Перемога, що занять не буде, ми борюкалися, стрибали, бігали, верещали… Вся школа, обидва її поверхи, вирували й клекотіли, наче ось-ось мали вибухнути - такого в ній за моєї пам'яті не коїлося ніколи.
Ось того дня й підстерегло мене лихо.
Моє покоління заїченських школярів мало одну спільну розвагу, і чим більше нас карали за неї, тим частіше ми до неї вдавалися - майже на кожній перерві, особливо ж на великій.
З першого поверху і на другий вели прямі й широкі дерев'яні східці - з одного боку, з глухого, їх захищала стіна, а з протилежного, з боку, власне, коридору, - дерев'яні поручні, вичовгані до жовтого блиску не лише нашими руками, а головно нашими животами. Річ у тім, що, лігши на поручень животом і вхопившись за нього для рівноваги й страховки розпростертими руками, так зручно було з шиком і гиком під захоплений вереск дівчаток з'їхати вниз. Звичайно, з-під стелі рідко хто зважувався спускатися, робили це, десь починаючи з середини, а я того дня ризикнув. З-під самої стелі! Де навіть старшокласники не зважувалися показувати свою сміливість. Хоч і лячно було, але так захоплено дивилися на мене наші дівчатка! І я з'їхав. Благополучно. І що б його обмежитись тим одним, єдиним разом і тоді моє життя, можливо б, пішло іншою дорогою і я був би, мабуть, теж іншим. Принаймні в Зону Змієносця я навряд би чи потрапив на початку п'ятдесятих… А втім, не буду гадати. Одне слово, ставши героєм, я втратив обережність і передав куті меду. Перед спуском треба було так лягати животом на бильце, щоб вага тіла розподілялася рівномірно - на цей бік билець і на той. Якщо менша частина тіла буде на цім боці - не спустишся, якщо більша на тім - ризиковано. Тож треба було вибрати золоту середину: щоб і їхалось-спускалось на животі легко, і щоб не зірвався сторч головою… І вибирати, спираючись лише на власний досвід, - тут порадити вже ніхто не міг… Кілька разів мене виручала інтуїція, але за якимось там разом я непомітно для самого себе порушив рятівний баланс і надто висунувся, коли квапливо лягав животом на бильце - більша частина мого тіла опинилася по той бік… Спускаючись, я не втримав рівноваги, хитнувся і, зірвавшись з перил, полетів у порожнечу сторч головою…
Коли я зірвався й шугнув униз (висота була десь близько п'яти метрів, достатня, щоб скрутити в'язи, розтрощити череп чи й зламати хребта), то навіть не встиг збагнути чи бодай зафіксувати краєм ока, що падаю…
Удару головою об підлогу (а там - де-ебе-елі дошки-сороковки!) я теж не відчув. Просто в скороминущу мить мені стало темно та й годі… Скільки я пробув у пітьмі, не знаю. Отямився на підлозі п'ятого "А" класу (біля дверей якого й відбулося моє приземлення): я чомусь лежав на спині в оточенні учнів і - о, жах! - вчителів на чолі з самим директором. У всіх були переполошені обличчя. Хтось з глечика лив на мене воду, руки його певно тремтіли, бо вода лилася, наче смикалась… Злякавшись, що буду негайно покараний, адже в присутності вчителів і директора школи - самого директора! - лежу на підлозі, я схопився на рівні ноги і мало не впав. Всі ойкнули, хтось підхопив мене під руки і чомусь повів… І як вели, то світ навколо мене злегка хитався. Та ось мене всадовили за парту. А я все ще не міг утямити: за віщо мені така честь? Під ручки водять, за парту всадовлюють… Тоді я не знав, що вчителі (і суворий директор школи теж), не встигнувши злякатись, відразу ж пораділи, що якимсь дивом я не скрутив собі в'язів, а, отже, й не зіпсував позитивну оцінку, що її нашій школі винесло райвно. Тож навіть не покарали мене. Вцілів після такого польоту - і добре. Учні ж позиркували на мене із заздрістю. Як на героя. Це ж треба - з-під самісінької стелі зірвався, в підлогу врізався сторч головою і - цілий-цілісінький. Навіть сам директор школи - суворий і крутий на розправу за пустощі, - радіє разом з усіма. Видно в цього Валька Чемериса голова як чавунний баняк - не розгепалась. А втім, і баняк би розбився від такого удару - чавун взагалі крихкий.
Зовні все ніби скінчилося благополучно: я справді не скрутив в'язів, не розтрощив череп і не зламав хребта - то чому б і не радіти? Але звідтоді й започаткувалися мої біди із здоров'ям. Після того знаменитого падіння (знаменитого, бо довго про нього говорила вся школа) почалося в мене внутрішньочерепне запалення - десь там у середньому вусі. Тліло воно довго, все розгораючись і розгораючись. З часом, та ще за відсутності лікування, запалення перетворилося на хронічне. В Заїченцях на той час був лише фельдшерський пункт, ліків - ніяких. Навіть борного спирту. Справи мої чим далі, тим гірше ускладнювалися, почалися напади запаморочення, різкого болю. В районній лікарні теж нічим не могли зарадити, тамтешній вушник лише констатував, що діла мої кепські. Порадив звернутися в місто Дніпропетровськ (він там проходив практику) в обласну лікарню, де буцімто є знаючі спеціалісти-вушники (та й нейрохірург був) - по-медичному отоларингологи. Для мене, сільського хлопця, котрий нікуди й не потикався далі свого райцентру, Дніпропетровськ був неблизьким світом, але, на щастя, саме в ньому (власне, в одному з його передмість) ще з довоєнних часів жила моя тітка, материна сестра. Була вона удова, бездітна і погодилась мене прихистити. Оскільки болячки мої вже не терпіли зволікання, я таки зважився вирушити у світ широкий. Року 1953-го, шістнадцяти літ від роду, покинувши восьмий клас (а втім, я гадав, що швидко повернувся й продовжу навчання), я вперше залишив рідне село для такої далекої мандрівки. Перед тим ми списалися з тіткою Одаркою (до того листування між сестрами майже не велося, бо обидві були неписьменні, а чужих не напросишся), і я отримав докладну інструкцію, як мені їхати в незнане місто на Дніпрі з такою довгою і не зовсім зручною для вимови назвою: дістатися Семенівки, там є станція Веселий Поділ, на залізничному вокзалі сісти на робочий потяг, що йде до Кременчука, в Кременчуці із залізничного вокзалу перебратися трамваєм у річковий порт, у порту десь під вечір сісти на пасажирський пароплав, що плистиме з Києва до Херсона, і вже другодні по обіді встати в Дніпропетровську, з річкового порту перебратися до залізничного вокзалу, сісти там на робочий потяг, що йтиме з Дніпропетровська до Новомосковська, приїхати в село Олександрівку (на залізниці буде така платформа) і запитати, де радгосп артучилища. А вже в радгоспі кожна стрічна людина підкаже, де знайти тітку Одарку, що працює на свинофермі.
Мати щось там продала із збіжжя (в колгоспі тоді грошей і не бачили, лише в кінці року замість плати трохи давали зерном на трудодні, звані дурноднями, бо робили справді задурно). Сільська рада на прохання райлікарні видала мені "бомагу" (село ж не паспортизоване) про те, що я, уродженець села Заїченці Семенівського району Полтавської області (р. н. 8 липня 1936 р.) направляюся в Дніпропетровськ з приводу травми для встановлення діагнозу й лікування. Підпис голови сільради, печатка - і я вільний козак!
Раннього ранку, коли у селі мукали корови, йдучи в череду, я з рогозяним кошиком, у якому лежала запасна полотняна сорочка та окраєць хліба, городами вибрався за село на дорогу, що вела до мосту через Хорол - за мостом починалася дорога до Семенівки завдовжки 22 кілометри. Я прошов ту відстань пішки (автобуси з села в райцентр не ходили, про них тоді ніхто й не чув), на потяг до Кременчука спізнився і мусив на станції в Семенівці просидіти майже добу. Пив лише воду, теплу, несвіжу, з пристанційного краника, заощаджуючи хліб на подальшу дорогу, але то було дарма. Я вже належав дорозі, світу широкому, і мене й справді чекала терра інкогніта. Земля невідома. Принаймні, мені!
Подумати тільки, я ще застав пароплави, руху яким надавали парові машини - їх в СРСР припинили будувати лише у 1958 році у зв'язку з появою теплоходів, але плавали вони ще довго-довго. Ті пароплави, якими я після того не раз плавав Дніпром, були однопалубними, широкими, неповороткими, рухалися, як здавалося, перевальцем, захекано, мали великі гребні колеса з обох боків, лопаті яких гучно лопотіли по воді: чап-чалап, чап-чалап… А квитки на них були різні, залежно від фінансових можливостей пасажирів та їхньої суспільної - це головне - значущості: першого, другого і третього класів. Пасажири перших двох класів ніжилися в чистих, охайних каютах без шуму-гаму й штовханини і, ясна річ, гнулися не на власних клунках (у них, як виявилось, навіть клунків та кошиків не було, а мали вони дорогі, дуже гарні шкіряні валізи) і не на засміченій підлозі палуби або трюму, а в справжніх постелях, у справжніх ліжках, яких я в селі й не бачив, бо спав на черені печі чи на твердій та мулькій лаві. Обідати такі щасливці ходили в ресторан. Їхні каюти з дверима з дорогих порід дерева (килими в коридорі з дзеркалами й блискучими ручками, до яких лячно було й доторкнутися) я обережно обминав за принципом: знай цвіркун свій припічок! Я був пасажиром не просто нижчого рангу, а - найнижчого. На перший чи другий клас у мене грошей не було, та ніхто б мене й не пустив тоді в каюту першого чи другого класу - їхав третім. І на тім, як кажуть, спасибі! Звечора, роздивляючись краєвиди, сидів на палубі, пізніше від нічної прохолоди перебрався до широкої димової труби, де було тепліше і де так смачно пахло парою (я був голодний, бо з мого шматка хліба вже й сліду не залишилося), гарячим шлаком, мастилом, взагалі незнайомою мені машинерією. Правда, за ніч добряче припорошувало дрібним вугільним пилом та крупинками, що летіли й летіли з димової труби, встеляючи палубу чорною габою. Вночі на палубі було холодно, а на мені благенька сорочинка, і я, щоб не ловити дрижаків, крутими металевими східцями, що тремтіли від руху машин, спускався в трюм, де й гуркотіли ті машини - єдине законне місце пасажира третього класу. Але там було тяжко всидіти - пасажирів набивалося, як оселедців у бочці - задуха, сморід. Погрівшись якийсь час і просмердівши тією задухою на засміченій і запльованій підлозі трюму, оббитій металевими листами, я знову вибирався на палубу, до теплої труби і, притискаючись до неї, дивився на зоряне небо, на бляклі, наче олов'яні, води Дніпра, якими неспішно, залитий місячним сяйвом, рухався пароплав, лунко лопочучи лопатями гребних коліс, на темні береги, де то там, то там світився вогник - хто? Що?
Ось тоді, сидячи місячної ночі на палубі пароплава під теплою трубою, з якої летіли дрібний вугільний пил і крупа, дивлячись на залиті повним місяцем береги Дніпра, я вперше відчув, що це не просто річка, земля, береги, сонні села, в яких де-де блимали вогники, а це - Україна. Моя Україна, а я - українець. У школі нас виховували в дусі, що "ми - совєтскіє люді", а вважати себе українцем трактувалося як націоналізм. І я вважав себе "совєтскім". А ось на палубі неспішного пароплава, пливучи великою рікою, я вперше відчув себе українцем. Це ж Дніпро… Дніпро… У мене аж серце млосно стискувалось, що я пливу "справжнім" Дніпром, святою нашою рікою, про яку стільки читав у Тараса Шевченка! А навколо Україна, моя Україна. А я ніякий не "совєтскій чєловєк", я - українець. І це мій край, моя земля, мій Дніпро, мої села в срібнім мареві місяця на сонних берегах, моя Батьківщина. Від такого відчуття й розуміння я тоді наче задруге на світ білий з'явився під широкою теплою трубою пароплава, що обсипала мене вугільним пилом. І на душі в мене було щемно і гарно - як ніколи до того.
А ранній ранок на палубі пароплава, що пливе великою рікою!
Яке ж бо високе небо здіймалося над Дніпром! І це було небо України - моєї України!
І здавалось мені тоді, що я не просто їду в незнайоме місто до своєї тітки, яку я до того ще й не знав, а їду до свого нового життя, вже не школярського, а - дорослого. Тоді навіть не гадалося, що все подальше життя моє мине на берегах Дніпра в зоні Змієносця. Не знав, що мене попереду чекає тяжка операція, довге видужування, життя в напівземлянці й бараці, безпросвітність, бідність, нужда, коли ледь вдавалося роздобути шматок хліба, але попри все я таки виб'юся в люди, заведу власну сім'ю, у мене народяться діти, я стану літератором.
Перше місто, в якому я - не рахуючи нашої Семенівки, - опинився, був Кременчук, про який я чув, що там є "канахвєтна хвабрика", і на яку один час нас, дітей, навіть обіцяли в школі повезти на екскурсію. Та ще пам'ятав рядок з пісні: "Пливе щука з Кременчука". Чого вона пливе з того Кременчука і куди, я не знав. Та ще дядьки, пригадую, аж кривлячись, смалили "проклятущу" кременчуцьку "Приму"… І поплив я з Кременчука, як та щука, вниз пароплавом. Десь невдовзі за містом побачив ту річку, на якій стояло моє село і на якій я виріс, - Псьол і незнайомою музикою лунали для мене назви пристаней: Келеберда, Мищурин Ріг, Переволочна, Верхньодніпровськ, Дніпродзержинськ (ну й назва, не поснідавши, казав один дід, то й не вимовиш!), а вже потім - Дніпропетровськ. На підході до залізничного мосту матрос звалив на палубі мачту, і, минувши міст, пароплав причалив у порту.
А щодо загадково-інтригуючого терміну "Зона Змієносця", то тут Павло Глоба завинив - відомий астролог із ближнього, як тепер модно казати, зарубіжжя. Десь на початку дев'яностих, відвідавши Придніпров'я, в інтерв'ю місцевій газеті сказав, що "розташований у Дніпровому коліні посеред України" Дніпропетровськ пов'язаний із знаком Змієносця. Погано це чи, навпаки, добре, астролог не став уточнювати, лише додав (чи застеріг?):
"Взагалі вся зона між Дніпропетровськом і Запоріжжям й прилеглі райони - найнезвичніша Зона, Зона Змієносця. Тут розташовані пороги, розташована Хортиця. Це найбільш незвичайне місце на всій Україні. Воно пов'язане із сузір'ям Змієносця. Дуже дивне місце".
Сузір'я - це ділянки зоряного неба з певним розміщенням яскравих зір. Все небо умовно поділене на 88 сузір'їв, назви й межі яких були зафіксовані у 1930 році Міжнародним астрономічним з'їздом. Так ось, одним із 88 сузір'їв є сузір'я Змієносця, екваторіальне, до речі. Найяскравіша зоря - Рас Альхаге, 2,1 візуальної зоряної величини, її видно на всій території України - навесні і влітку. А щодо зміїв, то "Зоною Змієносця" наче й справді у всі часи - тоді й пізніше - правили змії. А втім, чому "наче справді", коли так воно й було насправді. Чого, чого, а плазунів там завжди вистачало - малих, дрібних і від того особливо в'їдливих, - великих тощо. Траплялися й полози, і навіть змії-гориничі, але про це якось іншим разом…
Тітка Одарка (дівоче прізвище Гуржій, в заміжжі Ярова, уродженка села Заїчениць) жила в приміському районі Дніпропетровська, що між автострадою Дніпропетровськ - Новомосковськ та селом Олександрівкою з боку Самари. По закінченні війни багато городян, особливо з околиць, мешкало в наспіх зліплених десь по визволенню міста халупах, що їх, тільки маючи добру уяву, можна було назвати житлом. У такій халупці, або ще ластів'ятнику, і через вісім років по закінченні війни минали удовині дні моєї тітки Одарки. В переддень війни її чоловік (садівник за фахом) по оргнабору - місту були потрібні кадри - із свого рідного села Заїченців подався до Дніпропетровська на заробітки. Чи, може, й за своєю долею, безперечно, кращою. Влаштувався бригадиром-садівником у досить великому приміському саду, що належав якомусь заводові, здається, імені Г. Петровського. На території саду було кілька господарських будівель з конторкою та лабазами для сушіння фруктів, в бараці дядькові й дали крихітну кімнатку без будь-яких зручностей. Та дядько й такій був радий, все ж таки в місті (хоч насправді сад був далеко за містом), на роботу взяли, житло дали. Вже дозрівав білий налив, і в саду все ним пропахло, і вже готували ящики під скороспілі яблука. І дядько теж був пропахлий яблуками і думав, що віднині його життя влаштоване назавжди. І з радощів, що все так гарно у нього склалося, ходячи, ні, ні, та й співав свою улюблену пісню: "І ставок, і млинок, і вишневий садок…" Не гаючись, дядько забрав молоду свою дружину (вони незадовго перед тим побралися в селі). Приїхала Одарка в незнайоме місто, із сусідами навіть не встигла перезнайомитись, як на третій день, наче грім серед ясного неба, - війна! Ще через день її чоловік-садівник (кому потрібна була на війні його спеціальність?) з торбою за плечима марширував у колоні мобілізованих дніпропетровців - жінки, і серед них його Одарка, бігли обабіч колони й голосили. Коли на вокзалі прощалися перед посадкою в ешелон, дядько жалівся молодій дружині: "Нічого мене так не мучить, як те, що я вихопив тебе з рідного села, як рослину з грядки вирвав, і завіз у чужий край… Як зможеш, повертайся додому, у селі хоч родичі, сестра, а тут - чужа чужина…" І заплакав. Взагалі він був тонкосльозий, з вразливою поетичною душею, але з упертим характером - ці дві риси якось поєднувалися в його натурі. І раптом крізь сльози: "Я, Дарко, з війни не повернуся, а ти - в чужому місті… Це мене й мучить…" - "Повернешся, повернешся, що ти верзеш… - заспокоювала його дружина, а в самої душа холола й терпла, бо теж мала таке передчуття. - Кажуть, війна триватиме недовго, місяць-два…" Він на своєму затявся: "Ні, мене уб'ють… Навіть за той місяць-два… А тебе шкода. Ми ж іще не нажилися з тобою, не налюбилися, а я ще й у саду не напрацювався, тільки школу садівників закінчив, тільки до праці в саду приступив, і треба ж отакої… І діток у нас ще немає. А тепер уже й не буде, чує моє серце, що не буде. Не повернусь я з проклятої війни… Ех!.. - і крізь сльози замугикав: - І ставок, і млинок, і вишневий садок…"
"І не плакав, а - ридав, - ще довго-довго по війні згадуватиме тітка Одарка. - Ридма ридав…"
Іноді задумавшись, тітка Одарка щось намугикувала про себе, наче із словами, а наче й без слів… Я довго не міг розібрати - вона часто мугикала із стисненими губами, - щось знайоме, а - не втну. А якось таки втямив - тітка Одарка наспівувала "І ставок, і млинок, і вишневий садок…"
Не помилився дядько в своєму сумному самовіщуванні - не повернувся він з війни. Один трикутник з діючої армії від нього тільки й прийшов. Писав квапливо: воюємо, захищаємо… А ти, Дарко, хутчій повертайся в рідне село, бо незатишно тобі буде самотній у чужому місті без рідної душі поруч… (В село тітка Одарка так і не повернеться - хату перед від'їздом продала, куди ж повертатися, до кого? Чужі кутки обтирати? Співчуття вислуховувати, що не треба було зриватися з насидженого місця?) А після того трикутника від чоловіка - ні листа, ні вістки. Як у воду впав. Навіть похоронка не приходила… Скільки тітка Одарка попоходила по ворожках, - їх після війни ого скільки було! - а вони наче позмовлялися: "Змирися, не плач і не чекай його, бо не повернеться твій чоловік ніколи. У землі він. Ти зустрінешся з ним хіба що на тому світі".
А якось у році сорок сьомому тітка Одарка з своєю сусідкою поверталися з міського базару і на вокзалі чекали робочого потягу. Сусідка чомусь називала її не по імені, а - на прізвище (так вона любила). Тож і загаласувала: "Ярова, Ярова, - кричала на увесь перон, - будемо сідати у п'ятий вагон… Чуєш, Ярова?.." А біля них гнувся одноногий інвалід на милицях. "То це ваша хвамілія Ярова? - повернувся він до тітки Одарки. - Знав я одного Ярового, воювали разом. Петром його звали, садівник він. Петро Яровий, садівник із Дніпропетровська, а насправді родом із села Заїчениць… Згадував він своє село так часто, що і я запам'ятав. Недовго ми з ним повоювали. Загинув він, тільки-но ми прибули на передову під Кіровоградом. Коли жінку свою Одарку згадував, то все плакав, що зірвав її з рідного села в чуже місто… Тонкосльозим удався, а впертим же був - земля йому пухом! Давай, кажу, відійдемо, все одно хана, хіба не бачиш, тікають наші і зліва, і справа… А він на своєму затявся: я сюди прибув воювати, а не тікати. Та й відступають вони без наказу. А в мене патрони є, чого маю німцям спину показувати?.. І заходився крізь зуби намугикувати свою пісню. У ній, я запам'ятав, такий рядок був: "І ставок, і млинок, і вишневий садок…" Таким я його востаннє й бачив… Бо там його в окопі й накрило. Снарядом. А коли б з іншими відступив, то, мо, й уцілів би… Я відійшов, то тільки ногу втеряв… Хоча… кому яка планида випала, так тому й буде на роду. Тут, як кажуть, вище себе не стрибнеш. Мені випало ногу втеряти, а йому - голову…"
Після тієї зустрічі з одноногим інвалідом на вокзалі тітка наче зів'яла, наче щось обірвалося в ній - заміж більше вона не виходитиме. Років з десять по тому вона, коли згадувала чоловіка (а згадувала часто), то плакала, а потім і перестала. Мабуть, виплакала сльози, і жила, як удови живуть. Та й де ж ти подінешся, як жити треба.
Барак, у якому тітка Одарка поселилася за день чи два до початку війни, згорів у сорок третьому, під час боїв за визволення міста (садом, ховаючись у міждерев'ї, сунули на місто танки й гармати, чавлячи все на своєму шляху). Тож тітка Одарка відразу ж по визволенню міста заходилася з іншими такими ж одиначками ліпити сяке-таке житло. Неподалік від саду, біля залізниці, що через Олександрівку пролягла до міста, на зарослій бур'яном пустці здіймалося кілька куп битої цегли, гнутої арматури тощо з розбомблених триповерхових будинків, що стояли тут ще до війни. Жінки, длубаючись у тих купах, понавибирали цегли (в основному половинок) і, як ластівки, заходилися тулити собі сякі-такі пенати. Будувалися з уламків цегли, дощок, шматків заліза - годилося все, що під руку потрапляло. Халупи (так звані врем'янки) на одну крихітну кімнатку з плитою тулилися на тій пустці одна до одної півколом, всередині був спільний для всіх дворик. Криті шматками толю, руберойду та жерсті (їх для додаткової міцності придавлювали ще й шматками цегли), врем'янки-напівземлянки справляли гнітюче враження, але по війні на них не звертали уваги - до всього звикли. Влітку в них було спекотно, бо сонце пропікало халупи наскрізь, взимку їх наскрізь пропікали морози, і навіть плита, що топилася червоно майже цілодобово, не рятувала - по кутках виступав іній, а вода у відрі до ранку бралася льодом, і вранці її розбивали сокирою або підігрівали відро на плиті. Але жіноцтво таке життя терпіло - за відсутністю кращого. Навколо була пустка, бур'яни, якісь напівзасипані рови та ями - люд обминав те місце, і вдови почувалися там, як на безлюдному острові. До кого поверталися чоловіки з війни, такі швидше вибиралися з буртів (те місце чомусь звалося Буртами), а вдови позастрявали на Буртах до кінця п'ятдесятих.
Уже й п'ять років минуло по війні, потім сім, а тітка Одарка все ще залишалася на Буртах у своїй напівземлянці. Вже всі халупи-врем'янки були розвалені, перетворившись у купу непотребу, заростали кропивою та будяками, а дві все ще стояли - тітки Одарки і тітки Хросі (так її всі звали: тьотя Хрося). В році п'ятдесят третьому я приїхав до тітки Одарки, а через рік і моя мати, тітки Одарки рідна сестра. У ті часи вирватися з колгоспу можна було, лише маючи якусь дуже важливу для цього причину і неодмінно за рішенням загальних зборів членів колгоспу та згоди начальства. Начальство не відпускало мою матір (власне, не випускало), бо вона добре трудилася і вважалася однією з кращих у ланці буряківниць. Але колгоспники - спасибі їм! - одноголосно постановили: відпустити члена колгоспу "Радянська Україна" (зерново-буряківничий напрям плюс тваринництво) Чемерис Олександру Якимівну на постійне проживання до міста Дніпропетровська у зв'язку з тим, що в тамтешній лікарні перебуває її син і потребує догляду. Тільки за таким рішенням, повторюю, матір випустили з колгоспу, не пришивши їй дезертирства, і вона перебралася до Дніпропетровська. Тож ми й мешкали втрьох на Буртах у тій халупі-врем'янці, власне, напівземлянці із завжди мокрими кутками й долівкою, з крихітним віконцем в одну шибку без рами - просто шибка вмазувалася в дірку в стіні. Тоненькі стіни були викладені з половинок цегли не на цементі, а на не дуже в'язкій глині, критої шматками толю та жерсті, без горища, коли тоненька стеля одночасно слугувала і за дах, низенькій (треба було постійно нахиляти голову, коли переступаєш поріг, а втім, здається, не було й самого порога); так ось у тій хатці ми й мешкали втрьох: тітка Одарка, господарка тих пенатів, моя мати і я аж до 1955 року - країна вже святкувала десятиріччя Перемоги…
Отож, коли я двома роками раніше приїхав у зону Змієносця і поселився в тітки Одарки, то, взявши в Олександрівському фельдшерському пункті направлення, поїхав робочим потягом до Дніпропетровська, в обласну лікарню імені Мечникова. Сьогодні той край між автострадою Дніпропетровськ - Новомосковськ та селом Олександрівка вже місто, а в ті післявоєнні часи автобуси до Олександрівки не ходили, тролейбуси в передмісті, званому Нижньодніпровськ, пустили набагато пізніше, тож у місто і з міста доводилось їздити робочими потягами (електричок тоді ще не було). Поїзди цілком підтверджували свою назву ("робочі"), - були брудні й засмальцьовані чорною жирною сажею та різними мастилами - робітники на роботу й з роботи їздили в брудних робах, як сядеш після них на сидіння, то встанеш вже плямистим, якщо в тебе чисті штани. Поїзд ходив через промислову зону, тож робітників завжди було повно, їх набивалося так, що кожний, як у тім анекдоті, стояв лише на одній нозі, та й то на чужій. І так до головного вокзалу міста на Правобережжі, далі трамваєм № 1 я дістався до обласної лікарні імені Мечникова, в просторіччі "земська", що розмістилася на кручах над Дніпром, неподалік від парку імені Шевченка… Місто остаточно ще не відбудувалося, тож я часто в ті роки здибував напівзруйновані коробки будинків із зірваними дахами та вибитими вікнами, з проваленими стелями, на стінах яких часто вже росли невеликі деревця.
- Де ж це ти, хлопче, відхопив таку пречудову травму правої частини голови і зокрема середнього вуха? - обстеживши мене, поспитали лікарі-отоларингологи. - Травма запущена, нелікована, справи твої, хлопче, відверто кажучи, неважнецькі. "Пахне" операцією. Але це насамкінець, як не залишиться іншої ради. А поки що спробуємо амбулаторне лікування. Шанс уникнути операції мінімальний, але є…
Шансу, як згодом виявиться, вже не було. Лікували мене довго і наполегливо, але покращення не наставало, аж доки не нависла загроза абсцесу мозку - гірше вже нікуди! На останньому огляді-консиліумі мені було заявлено: консервативне лікування, не давши позитивних результатів, цілковито себе вичерпало, потрібне хірургічне втручання. І - негайне! Кожний згаяний день тепер може обернутися непоправною бідою.
У мене випадково збереглася довідка, писана від руки, але, як і годиться, з круглою печаткою.
СПРАВКА
Дана тов. Чемерис В. Л. в тому, что с 23/IV по 1/VI 54 г. находился в Лоротделении б-цы им. Мечникова по поводу обострения хронич. (далі - рядок нерозбірливо - В. Ч.). Произведена радикальная операция. Выписан для амбулаторного наблюдения.
5/VI - 54. Підпис.

Всього лише якихось чотири рядочки довідки про те, що "произведена" радикальна операція, але як тяжко вона мені далася! Що таке радикальна операція я й досі до пуття не знаю. Можливо, з медичного боку це щось і звичайне, себто операція середнього рівня (порівняно з іншими, ще тяжчими), але для мене вона стала чимось таким, від чого в мене й досі, хоч минули відтоді десятиріччя, морозом обдає по спині. При згадці про ту радикальну операцію. Відтоді я просто боюся білих халатів, шприців та різних медінструментів і навіть запах йоду викликає в мене, як один казав, мандраж…
Отож, радикальна операція… Щоб дістатися до порожнини середнього вуха, що ховається під черепною коробкою, треба прорубати оту саму черепну коробку, звану ще головою. Пиляти за вухом ніяк, треба тільки рубати - звичайним, пардон, зубилом. Правда, воно називається медичним і з неіржавіючої сталі, і хай воно ідеально блискуче, але зубило є зубило і рубає ним лікар так, як будь-який слюсар рубає метал - поставив зубило, вдарив молотком по ньому, ще переставив зубило, ще вдарив молотком… Тільки це удар металевого молотка по металевому зубилу, що рубає не метал, який все може стерпіти, а твій череп… Простіше, твою голову, що бідолашна від тих ударів аж ходором ходить на операційному столі. А втім, вона через лоб паском прив'язана до операційного столу (як, до речі, й твої руки та ноги). Після якогось там удару - здається, що їх сотні і сотні! - чується тріск, чмокання - це зубило нарешті прорубало першу дірочку в твоїм черепі. Але ту дірку треба ще розширити, видовжити, а, отже, треба знову і знову гатити зубилом по твоїй рознещасній голові і тобі починає здаватися, що навіть середньовічні тортури ніщо порівняно з цією операцією. І все це при місцевому наркозі, коли ти не спиш на операційному столі, а під смердючим од медикаментів брезенті лежиш прив'язаний до столу і рахуєш пекельні удари… Лікарі все рубають і рубають твій череп. А прорубавши його, щось там під черепною коробкою в середньому вусі теж вирубують - чи не слухову кісточку з молоточком, коваделком, стременцем та Євстахієвою трубою? Перед кожним ударом молотка по зубилу хірург голосно застерігає: "Удар!" Або: "Укол!" Це щоб я після удару (чи уколу) не сіпнувся так, що й голку шприца зламав би і якийсь там інструмент з рук вибив би… Потім щось перекривали під черепом у вушній порожнині, аби в майбутньому запалення - якщо таке раптом виникне - не могло перекинутись у мозок, бо тоді настане швидкий кінець. А до початку операції були уколи в глибину вуха, такі болючі та гострі, що здавалося, хтось безмірно жорстокий розжареною голкою проколює наскрізь мою голову… Як я витримав - не знаю. Пригадую, коли нарешті скінчилася екзекуція під назвою операція (коли ці рядки потраплять на очі лікарю, він образиться: його, мовляв, рятували, а він… екзекуція. Даруйте, лікарю) і мене знімали з операційного столу на коляску, щоб везти в палату, за вікном чомусь стало біло-біло. Що могло забілити землю в травні місяці, коли вже земля зазеленіла? Виявляється, випав сніг, останній тієї весни. І коли я провалювався в марення, то здавалось, що лежу серед того снігу і він піді мною шкварчить… Першої ночі після операції немилосердно хотілося пити, що категорично заборонялося. Спрага була люта, і мені, як поринав у тривожний сон-марення, привиджувалося, що я п'ю, п'ю, п'ю… У бригадному дворі радгоспу "Нижньодніпровський", де ми до того працювали і де був просто чудовий колодязь, глибокий, багатоводний, з дуже смачною водою, - так ось снилося, що я витягую з нього відро, повне джерельної води, і прямо на зрубі випиваю його. Але напитися чомусь не можу і вгамувати спрагу теж. І тоді я квапно тремтячими руками витягую ще одне відро, випиваю його, але теж не можу вгамувати знавіснілу спрагу. І я починаю витягувати з колодязя відро за відром, випиваю кожне відро і за якимсь там разом з жахом помічаю, що в колодязі вже з'явилося дно. І тільки тоді до мене доходить, що я хоч і випив усю воду з колодязя, але спраги так і не вгамував… Отямившись від гарячого марення, я кричав доти, доки в сутінках палати з'явився силует чергової нічної медсестри. Я довго благав у неї води, а вона заперечливо хитала головою і бубоніла одне й те ж: "Больний, після операції вам не положено пити воду…" І все ж таки я вмолив її, і вона, взявши з мене слово, що я нікому про те не скажу, принесла мені нарешті води - рівно одну столову ложку…
Чимало я пополежав по лікарнях - часто доводилось кочувати по коридорах, відділення маленькі, палати переповнені, між ліжками й не пройдеш. Але щоб здобути в палаті бодай таке місце, доводилося спершу лежати в коридорі, де теж від ліжок з хворими трудно було пройти. Але я був молодий і на ці незручності лікарняного побуту не звертав уваги. Навпаки, мені все подобалося, я був стійким оптимістом і не раз закохувався у молодих лікарок і особливо в міцних, наче налитих медсестер, що так і цокотіли каблучками сюди й туди…
Але попри все, хай там що, а в Зоні Змієносця мене врятували, і відтоді Дніпропетровськ став моєю другою - після Полтавщини - малою батьківщиною. Змій - охоронець Придніпров'я, став і моїм добрим талісманом.
Оперував мене Григорій Максимович Титар, найкращий отоларинголог обласної лікарні, тоді, здається, доцент, а через роки - професор, знаменитість у світі отоларингології. (Це премудре й дуже трудне слово - отоларингологія - я тоді не міг запам'ятати й правильно вимовляти; здається, й нині не можу його запам'ятати і правильно вимовляти - в просторіччі ж такі лікарі називаються вушниками, лікарня ж - лорвідділенням, або вухогорлоніс). І коли я згодом на тому чи тому черговому медогляді казав вушнику, що мені робив операцію Титар, то у відповідь незмінно лунало: "О-о!.." Забігаючи наперед, скажу, що десь років через двадцять п'ять я випадково потрапив на консультацію до професора Г. М. Титаря (вухо, незважаючи на вдалу операцію, треба контролювати і перевіряти повсякчас - бодай раз на рік, інакше це може скінчитися погано). Він мене, ясна річ, не впізнав, бо скільком людям робив радикальні операції, скількох лікував, консультував за останню чверть віку! Оглянувши внутрішню порожнину мого вуха через воронку, професор задоволено мовив:
- Операцію зроблено добре. Просто здорово! Вона врятувала вам життя. Видно руку вдатного спеціаліста. Хто вас оперував?.. Хоча, чекайте, чекайте, щось мені знайомий, як кажуть, почерк…
Коли я відповів, що він особисто, Григорій Максимович від несподіванки закашлявся і весело буркнув:
- Тепер уже й сам бачу, що це моя рука…
В армію на строкову службу, як підоспів час, мене не взяли. Всі, кому робили радикальні операції, за якоюсь там статтею від служби у війську звільнялися автоматом. Але не від медкомісій. За своє "допризовне" життя я проходив кілька медкомісій у різних - за місцем проживання - військкоматах, але все незмінно закінчувалося черговим штампом у моєму військовому білеті і таким написом: "Освидетельствован медкомиссией… признан негодным в мирное время, годен к нестроевой службе в в/время", але, слава Богу, до п'ятдесяти років, коли мене по досягненню віку 16 лютого 1987 року зняли з військового обліку (як відтоді й донині), війни, як відомо, не було і я ніколи не перебував навіть на нестройовій службі… (Чи й не втрата, сказав би я сьогодні). Таких, як я, раніше називали білобілетниками, хоч у мене білет був (та й зараз десь зберігається) червоний - як у всіх, хто не служив.
Тепер я оцінюю цю ситуацію - що свого часу не поталанило на солдатську шинелю - за приказкою: баба з воза - кобилі легше. А тоді я так хотів потрапити до війська, прямо марив ним. Військова служба була для мене таїною, я тоді мріяв танками і навіть авіацією.
- Які танки?! Яка авіація?! - у відповідь на мої заяви - були й такі, - взяти мене до війська бодай добровольцем, вигукував військком. - Та ми тебе в господарську роту не можемо зарахувати, навіть картоплю чистити, а він… Танки!.. Авіація!.. Спеціальна стаття забороняє тебе брати, а я завжди чітко дотримуюсь інструкцій! Іди собі, хлопче, і не мороч нам голови. Інших, буває, до армії дрюком не заженеш, а він… Танки! Авіація!..
…Через роки та роки мій син Ярослав, відслуживши строкову в ракетних військах, що тоді в СРСР були за сімома печатями, розповість мені про свою незвичну і справді цікаву службу і я не втримаюсь і на основі його розповідей напишу дві невеликі повістинки з життя армійських ракетників стратегічного призначення - "Регламент" та "Двоє в бункері, не рахуючи привида", що їх видрукують журнали "Дніпро" та "Кур'єр Кривбасу". Сподіваюсь, що це перші твори в українській літературі, написані на ракетну тематику, раніше нікому не відому…
Після операції на невизначений строк - до поліпшення стану здоров'я - мені заборонили працювати. Але медиків не цікавило, за що ж жити, не працюючи, - від лиха вони врятували, себто своє зробили, а далі викручуйся, мовляв, як сам можеш. Радимо не працювати хоча б з рік, а там дивись… Не послухаєш нас - вини потім себе. Таким я вийшов з-під операції на початку літа 1954 року.
Проте і в нещасті буває щастя. Позбавлений щоденного ходіння на роботу принаймні протягом року, я несподівано отримав багато вільного часу і взявся за самоосвіту. Жили ми тоді переважно з городу, картопля є - з голоду не помреш. Якось, правда, вирішили завести сяку-таку живність - крім кози, що в нас уже тоді була, я завів кролів, три качки й селезня. На них покладав велику надію: селезень постарається, зробить своє діло, три качки нанесуть яєць, ми їх посадимо на яйця, з'явиться повний двір качат, за літо качата повиростають і на осінь ми будемо мати повен двір дієтичного м'яса… Але мрії тому й мрії, що вони здебільшого не збуваються. Однієї ночі невідомі (хоча чому невідомі? Відомі, бо - злодії), поласившись на трьох наших качок і четвертого селезня, перекусили чимось дужку замка в благенькому нашому сарайчику і забрали качок із селезнем та ще й кролів… У нас тоді був навіть собака - рудий, симпатичний пес з грізним ймення Пірат, але він тихо та мирно спав собі в будці, коли злодії благополучно нас оббирали. І коли я вранці йому дорікав та мораль вичитував: що ж ти, мовляв, не вберіг качок, селезня та кролів і замість того, щоб добросовісно нести свою службу, охороняючи ввірений тобі об'єкт, себто сарайчик, ти безсовісно хропів у своїй будці, пес лише винувато опускав голову, а увесь його вигляд наче говорив: ну, заснув, визнаю. Приліг на хвилинку, а спав до ранку… Але з ким чого не буває…
Так і не збулася наша тогорічна мрія мати м'ясо. До речі, про Пірата. Приблудився він до нас якось холодної пізньої осені - мокрий, у реп'яхах, голодний, худющий, одне слово, бездомний, собачий так би мовити, бомж. І так жалібно скавулив, зазираючи мені в очі, що я зжалився і сказав: гаразд, зоставайся з нами, буде в нас що їсти, тобі теж перепаде. Жив з нами Пірат кілька років, ревно стеріг двір, особливо вдень, вночі ж любив добряче і смачно поспати. Взагалі ж це був кмітливий, сказати б, навіть дотепний пес, тямковитий. Трапилась якось така історія. Запираючи висячий замок на сінешних дверях, я ключ засовував під поріг (що, до речі, не рекомендується робити, бо злодії там можуть його легко знайти). Якось приходжу додому, а під порогом Пірат вигріб ямку (він любив гребтися від повноти, як кажуть, життя. Не знав куди дівати силу, бо вночі ж спав). Ключа немає. Я до Пірата: це ти грібся? Де ти подів ключ? Дивись, ось де ти вигріб ямку, а тут був ключ… Ключ від оцього замка, який я тепер не відімкну і до хати не зможу зайти. Доведеться виривати пробоєць, а це вже нікуди не годиться, та й замок доведеться купувати новий, а в мене - ані копійки. Хліба немає за що купити… То куди ти подів ключ?
Пірат дивився на мене, як мені здавалося, зосереджено, намагаючись второпати, що ж я хочу від нього. Над очима в нього були дві темні смужки, наче брови, і коли він пильно слухав мене, то здавалось, що він аж супиться, думаючи. Зрештою, Пірат, побігавши двором сюди-туди (від однієї виритої ямки до іншої), в кількох місцях погрібся і зрештою приніс мені в зубах… ключ від замка.
Тямковитий був пес, хоч, на жаль, і великий любитель спання. Але, попри все, ми його тримали і любили. Коли я, одержавши в місті квартиру, перебирався в нове житло, то кинути його напризволяще не міг. Пішов з Піратом в сусіднє селище і, обходячи двори, благав господарів узяти в мене доброго собаку. Одне сімейство Пірата таки взяло, і він прожив у нього благополучно роки та роки. Мабуть, аж до своєї природної смерті.
Отож, як я вже писав, жив я тоді переважно з городу. Якщо не було за що купити хліба, - а таке часто траплялося, - виручала картопля, яка в нас тоді родила добре. Після операції я рятувався книгами. Перечитав усе, що було в небагатій селищанській бібліотеці, а тоді записався до обласної, де вже, як кажуть, душу відвів. Перечитав усю класику - українську, російську, світову (багатьох письменників проковтував цілими зібраннями творів), тоді взявся за історію, літературознавство та інші науки… І лише років через два, як покращало із здоров'ям, уже міг і працювати в радгоспі "Нижньодніпровський" - здебільшого поденним робітником, потім сезонним, на польових роботах - з ранньої весни й до глибокої осені.
Року 1953-го, коли я вперше приїхав до Дніпропетровська і оселився у врем'янці тітки Одарки, вона працювала в підсобному господарстві радгоспного типу, що належало Дніпропетровському артилерійському училищу. Господарство було маленьке, мало десятків зо два коней (одне літо і зиму я навіть працював конюхом) та кілька машин і тракторів, свиноферму і невелике стадо дійних корів з телятником та ще птахарню. Воно забезпечувало артучилище овочами та м'ясом. Наприкінці п'ятдесят третього, здається, року, у зв'язку із закриттям у Дніпропетровську артучилища (його буцімто перевели в Полтаву, а в Дніпропетровську років через двадцять відкриють ракетно-зенітне командне училище) підсобне господарство теж ліквідували - техніку і тварин кудись вивезли, мабуть, до Полтави, а землі та будівлі підсобного господарства перейшли до радгоспу "Нижньодніпровський", чия головна садиба містилася на виїзді з міста, обабіч траси, що веде в Новомосковськ. Тітка Одарка перейшла туди працювати свинаркою, моя мати птахаркою, потім телятницею, я - їздовим, телятником, свинарем, різноробом, конюхом - ким тільки не доводилося працювати до радикальної операції, зробленої мені по весні п'ятдесят четвертого. За кілька років до ліквідації підсобного господарства артучилища на його центральній садибі, на белебні, що вище Олександрівки і ближче до траси Дніпропетровськ - Новомосковськ, збудували барак на чотири маленькі кімнати (в кожній кімнатці було по плиті) і дали їх чотирьом кращим працівникам підсобного господарства. В їхнє число потрапила і тітка Одарка - їй виділили одну кімнату, четверту. В ту кімнату ми й переїхали втрьох: тітка Одарка, моя мати і я. Після халупи-врем'янки на Буртах кімната із справжніми вікнами - аж трьома! - видалась мені просто раєм! Була вона маленька, крім плити, в ній ледве вмістилося двоє ліжок для тітки і матері, я спав на розкладачці, яку доводилось втискувати між двома ліжками, але тій кімнатці - першій кімнатці в Зоні Змієносця! - я був такий радий, наче отримав палац! Жили ми дружно, хоч і бідно (мали тільки гарантований шматок хліба, але вже могли, крім пісного борщу, купити собі хоч іноді дешеві рибні консерви чи ковбасу - рай!- і вірили в світлу будучину. А що трудно… На труднощі ніколи не звертали уваги, вони були постійно після війни, ми звикали до них і вірили, що так воно й повинно бути, що життя без труднощів, злиднів та нужди взагалі не буває.
Року 1957-го тітці Одарці, як багатолітній штатній робітниці, радгосп нарізав кілька соток землі в новоствореному селищі по вулиці Криничній, і ми гуртом збудували їй хатину, в ній вона й жила до своєї смерті. Жила тяжко, бідно, але виручав город - картопля та овочі свої, виручав молодий садок, і то було великою підпомогою до її мізерної пенсії в 12 (дванадцять) карбованців - шістдесяті-сімдесяті роки. Зрештою, щось там згодом набавили, але перше пенсійне десятиліття було дванадцятикарбованцевим - хоч дивись на ті карбованці, хоч з голоду помирай. Але, як я вже казав, виручав город і садок, а сала чи м'яса тітка не споживала - їй допікала печінка. На тій картоплі й трималася тітка Одарка до кінця свого життя. Чоловіка Петра вже й не згадувала (здається, думати про нього вона думала, бо часто, задумавшись, сама до себе гірко мугикала: "І ставок, і млинок, і вишневий садок"). З тією піснею на устах, власне мугиканням, вона й помре, думаючи напевне про свого садівника Петра Ярового, до якого і зібралася з цього світу…
Отож після радикальної операції я рік чи й більше не працював, як і моя тітка, жив з городу і займався самоосвітою. Через два роки почав працювати в радгоспі "Нижньодніпровський", але в основному посезонно. Взимку напружено писав, писав днями й ночами й мав таке відчуття, що сам себе прикував до галери, але праця та була солодка. Ще через якийсь там рік виходив на роботу і взимку - був скотарем, птахарем, свинарем, сторожем, влітку здебільшого їздовим - це вважалося престижним.
Марнуванням паперу я займався ще в селі, у школі, але по-справжньому взявся за се діло вже в Зоні Змієносця, після операції. Писав завзято і наполегливо, навчаючись цій справі в ході самого процесу писання. Трудився, розуміючи, що це і є моє покликання, подальший сенс життя. Не писати я вже не міг. Мої друзі-однолітки вечорами ходили до клубу чи й на кутки сусіднього селища або ж і до Олександрівки на гульки, зустрічались з дівчатами, а я, крім бібліотеки і книг, що їх носив пачками, крім гасової лампи на столі, що його я сам і змайстрував з неструганих дощок - виручав дикт, покладений поверх них, - я більше нічого вечорами не знав - писав, горблячись за своїм саморобним столом здебільшого до півночі, і хлопці, повертаючись з гульок, бачили в моєму вікні вогник і мене, схиленого над столом. Тож, мабуть, мали мене за схибленого. Звичайно, треба було жити повноцінним життям і встигати все - і на гульки, і писати, але я інакше не міг. Я жертвував усім заради столу й аркуша чистого паперу - вдень писати не було коли. А почнеш гуляти, з хлопцями колобродити, до письмового столу вже й не повернешся. Та, попри все, хлопці мене шанували - за велику начитаність, знання, яких вони за гульками й зовсім іншим життям не мали. До всього ж я тоді й краплини хмільного не брав до рота, тому для своїх однолітків був наче не від світу цього. І вони зрештою махнули на мене рукою - горбиться до білого ранку за столом, щось там пише, то хай пише і хай горбиться.
Під кінець п'ятдесятих чи на початку шістдесятих років землі, що колись належали підсобному господарству артучилища, а потім радгоспу "Нижньодніпровський", відійшли до міського "Зелентресту" і він почав на них насаджувати парк - сільське господарство там скінчилося назавжди. Центральна садиба колишнього підсобного господарства - стайня, свинарник, телятник, майстерні тощо - були зруйновані, і на тому місці теж садили дерева, а наш барак трест не зачепив, і ми з матір'ю залишилися в барачній кімнатці на невизначений час і наче в підвішеному стані. Ні перспективи отримати житло, ні на щось надії не було, і ніхто нам нічого не обіцяв. Барак на той час вже напівзруйнувався, його покинули дві сім'ї, що мешкали в першій та другій кімнатах, ми з матір'ю лишилися в четвертій. Та ще в третій замешкала одна безпросвітня неудачниця, жінка, яку завжди було шкода, але допомогти їй не було ніякої можливості. Після сирітського притулку, в якому вона виросла, все її життя минало по задрипаних гуртожитках. А згодом і таке житло вона втратила. І прибилася Настя-як удасться (так її дражнили) до нашого напівзруйнованого барака, бо не мала де й переночувати. Десь на смітнику назбирала скла і якось засклила вибите вікно, притягла за дві ноги чийсь викинутий тапчан і заходилася влаштовуватись на новому місці, як вона казала, "з конхфортом". Каструлю і дещо з посуду - чашку, ложку, тарілку, - ми їй дали. Настя купила подушку і зажила (важко було збагнути, коли вона жартувала, а коли говорила всерйоз) "як у кращих домах Лондона". Вона вже була немолода, років під п'ятдесят, некрасива, якась затуркана, нещаслива, жахливо і безнадійно самотня… Найбільшою її мрією - мрією № 1 - було вийти нарешті заміж, створити сім'ю, мати дитину, хату, своє ліжко з чистою постіллю і померти у ньому, відживши свій вік, а не в чужому кутку… Але роки минали, вона вже відзначила своє п'ятдесятиріччя і з кожним роком безнадійно вмирала її мрія створити свою сім'ю - якому чоловікові була потрібна вже немолода, негарна жінка без житла і навіть без простирадла. Тоді на передній план, бачачи крах мрії № 1, Настя-як удасться висунула запасний варіант своєї мрії, або мрію № 2: народити дитину, на старості буде хоч до кого голову прихилити… По якомусь часі увечері (вдень вона працювала в радгоспі) до неї почав ходити, як у нас казали, бахур - похмурий чолов'яга, трохи, здається, придуркуватий. Торохкав кулачищем у вікно, Настя-як удасться відчиняла двері, хапала його за руку і затягувала в пітьму своєї кімнатки "втілювати в життя мрію № 2". Невдовзі вона завагітніла. Відтоді бахур більше не з'являвся в барачній кімнаті - певно, виконав своє призначення, а Настя-як удасться заходилася будувати плани свого подальшого, неодмінно щасливого життя. Щиро вірила, що їй, як матері-одиначці, неодмінно дадуть "або ж кватирю, або комнату в гуртожитку". І вона виглядить майбутню дитину, а та дитина, вирісши, порадує онуками і зігріє її старість…
Правда, Настя за звичкою додавала: "Як удасться…"
Не вдалося…
Бо як не щастить, то не щастить. Не судилося і цій мрії Насті-як удасться збутися - дитинча народилося мертвим. Настя, плачучи, казала, що то його "задавили" - пологи були тяжкі й акушери "дитину витягали щипцями". Оскільки мати була самотня і дуже бідна, пологовий будинок (аби загладити свою провину) висловив згоду за свій рахунок поховати немовля. Але Настя навідріз відмовилась від таких послуг. "Вони викинуть геть мою дитину, та й годі", - сказала вона і забрала мертве дитинча з собою.
І тепер, як у моторошному сні, бачу ту картину - вийшов я з кімнати, дивлюсь, а взгірком спускається Настя-як удасться і під пахвою тримає ящичок з фанери - трохи більший за посилку.
- Оце йду з роддому, - невідомо до кого балакала дорогою Настя-як удасться. - Інші з роддому в пелюшках несуть своїх дітей, а я - в ящичку з фанери…
Занесла в кімнату той страшний ящичок і зачинилася. І почала співати. Двері довелося ламати, бо на стукіт вона не відгукувалася. Мертву дитину якось гуртом поховали - радгосп ще допоміг, а Настя-як удасться пожила в тому бараці ще щось із рік. Ходила на роботу, а вечорами сиділа під стіною барака і співала колискових пісень, і було тяжко слухати той спів, і подітися було нікуди - їй від самої себе та свого безталання, а нам від неї та її… безталання.
Пам'ять зберегла ще одну історію, пов'язаною з Настею-як удасться. Однієї ночі зчинилася буря, що закінчилася чималою зливою. Вітровій тоді розгулявся такий, що зірвав з даху шмат благенької вкривачки і на горище - теж благеньке - налилося води. Ревіло, гуло й періщило дощем цілу ніч, підтопило двір. Але найгірше, що й горище. Глиняна стеля не витримала натиску води й провалилася. І треба ж було так статися, що провалилося над нашою кімнатою, якраз над ліжком, на якому я спав. Добрячий шмат мокрої глини із стелі впав мені - сонному - прямо на груди. Вбити мене він не вбив, але дух забив добряче. За шматом глини у дірку, що утворилася в стелі, на мене і на постіль линула з горища холоднюща вода. Мокрий, у глині, із забитими грудьми, я впав з ліжка і якось відповз під стіну, бо спросонку здалося, що валиться вся стеля. За вікном ревіло й стугоніло, вирувала злива, гримів грім, і вікно раз по раз краяла блискавиця, тоді на мить у кімнаті ставало видно, і я бачив ліжко, забите мокрою глиною, з якого стікала вода… У стелі над ним темніла чимала дірка. І - що й зовсім було моторошно - у дірці миготіло якесь світло. І мене зненацька наче струмом ударило: горить! Дах горить! Ось чому на горищі світло. Не інакше, як блискавка поцілила в дах, а на горищі кілька в'язанок сіна, от і лихо… Ще мить, дах охопить вогнем, і тоді… Мокрий, замерзлий, у глині, напівоглушений ударом у груди, я затиснувся в куток темної кімнати, яку щомиті освітлювали блискавки і, як заворожений, дивився в дірку у стелі, в якій виднілося світло… Що не чути було тріску від вогню (коли б дах горів - ого який тріск лунав би!), не чути, зрештою, і запаху диму… Але на все це я спросоння не звернув уваги. Рвучко звівся на ноги. Хоча, мабуть, мене підкинула на ноги думка: хата горить, а я сиджу. Схопивши якесь збіжжя та одяг (добре, що його в нас було небагато) в оберемок, я крикнув матері, щоб і вона щось там хапала та рятувала (встиг її, правда, заспокоїти: "Не хвилюйся, це всього лише горить хата… Але вона не наша, та вже й напівзруйнована - чи й не втрата!"), я кинувся з кімнати в сіни, які теж заливало водою і, відчинивши двері, нічого не бачачи поперед себе з-за оберемка, що його тримав у руках - до всього ж у сінях було темно, - я вилетів на дощ, через щось там перечепився і простягнувся посеред двору. Воно б і нічого, я не дуже й забився, але води у дворі було мало не по коліна і я в тій калюжі - холоднющій-холоднющій, була вже пізня осінь, - простягнувся і оберемок одягу, випавши з моїх рук, теж опинився у калюжі… А зверху ще й лило-заливало. Мокрий наскрізь, спотикаючись та падаючи, заходився виловлювати з калюжі свої статки - одяг та постільну білизну… Але куди його тепер нести? Згадавши про пожежу, я глянув на дах - вогню ніде не було видно. Майнула рятівна думка: горить лише на горищі, оскільки дах не охоплений вогнем, то, може, ще спробувати врятувати хату?.. В цю мить з хати з оберемком останнього, ще сухого одягу і постелі, вибігла мати і теж, перечепившись через залитий водою сінешний поріг, простяглася в калюжі із своїм оберемком. Я вже не став прислухатися до чоловічого лексикону, до якого вона в ту мить вдалася, а кинувшись у сіни, намацав там відро і вибіг у двір… Звичайно, мене повинно було насторожити те, що в дворі, притулена до даху, стоїть драбина (а ми її неодмінно на ніч прибирали і ховали в сінях), більше того, дверці, що ведуть на горище, теж відхилені. А ми ж їх постійно замикали на замок! Повторюю, в паніці з поквапу я не звернув на те уваги, а, зачерпнувши в калюжі повне відро води, поліз з ним драбиною на дах і через дверці пірнув на горище... Там було напівтемно, тихо і спокійно, але якесь підозріле світло лилося з-за лежака біля димаря. Ага, значить горить там, власне, тільки починає тліти, тож хату ще можна врятувати. По всьому горищу дзюркотіли потічки води - дах був нікудишній. Не довго думаючи, я розмахнувся відром і хлюпнув за лежак…
І тієї ж миті почувся переляканий жіночий вереск… Я досі дивуюсь, як я тоді з подиву не провалився крізь благеньку стелю.
Через мить виявиться, що Настя-як удасться прокинулася від того, що в кімнаті там, і там, і там дзюрить вода. Вона одяглася, витягла драбину, поставила її, взяла гасову лампу і, закриваючи її каструлею від дощу, полізла на горище. В затінку лежака поставила гасову лампу і заходилася, де протікало, підставляти черепочки, аби врятувати стелю. Я з поквапу й вилив на неї відро води.
А тепер, як кажуть, підсумуємо результати тієї ночі. Дах розкритий, буревій заливає горище, стеля провалена і в кімнату ллється вода, постіль мокра, гримить грім і небо крає блискавка, все наше збіжжя та одяг у дворі в калюжі… Сам я мокрий, ні рубця сухого, в кімнаті й ганчірки сухої, ні місця сухого. І гірше, що ніякої надії на нову хату, на поліпшення житла і не видно, і не чути…
До ранку вітровій обдер толь на добрій половині даху, стеля обвалилася і в кімнаті Насті-як удасться. У нашій кімнаті теж половину стелі як корова язиком злизала, крізь дірку видно було лати на даху, а між ними - вранішнє небо, затягнуте важкими, набряклими хмарами. Настав ранок - дощ, день - дощ, вечір - дощ не затихав. У нас не було ні сухого одягу, ані дров, аби розпалити в плиті. Перекусили всухом'ятку, що було з одягу на нас, висохло від тепла тіла.
Лише через добу веремія вгамувалася і другодні виглянуло сонце. Дні встановилися теплі, погідні, лагідні, мокра земля парувала і дружно висихала, світ Божий був як намальований…
Настя-як удасться зібрала своє нехитре збіжжя і, не прощаючись, - це було в її стилі, - пішла. Точніше, десь завіялась, і ми більше її ніколи не бачили і нічого про неї не чули. Якщо жива - то хай щаслива буде, якщо - ні, то земля їй пухом!
А нам з матір'ю завіюватись не було куди, треба було покладатися лише на власні сили. І хоч мати тоді заробляла в радгоспі копійки, я теж не більше, але жити якось треба. І жити, і не втрачати оптимізму та віри.
Придбали рулон толю і сяк-так полагодив я дах, для міцності придавлюючи його залізяччям та цеглою, а потім залатали дірку в стелі. Жити можна, хоч і на белебні, серед молодого парку, до найближчих людських осель було щось кілометрів зо два. Електричного освітлення не мали, бо до нашого барака нізвідки не тягнулися дроти, користувалися гасовою лампою - добре, що хоч гас тоді продавався постійно. А якось пощастило мені дістати старий детекторний приймач, я полагодив його, на даху протягнув антену і через навушники, ледь-ледь вловлюючи звук, слухав, що діялося у світі…
Настав 1960 рік. Три покинуті кімнати барака ніхто не ремонтував, і вони стояли пусткою з вибитими шибками й виламаними дверима - то було моторошне видовисько. Дах теж ледве тримався, власне, я з трудом утримував ту його частину, що була над нашою кімнатою, латаючи його шматками толю та для міцності придавлюючи цеглою. Нас кілька разів намагався виселити "Зелентрест". Виселити нас було просто, але навзамін нам треба було дати хоч якесь житло, а трест його не мав. Зрештою на нас махнули рукою і залишили в спокої. Звідтоді ми з матір'ю ніби жили в напівзруйнованому, давно списаному в офіційних документах бараці і ніби ж і… не жили. Ми були в реальному світі, але в офіційних паперах нас і не було. Самозванці не самозванці, а хтозна й хто. Влада нас не визнавала, і тому ми навіть своєї адреси не мали. Та яка адреса, коли ближче як за три кілометри від барака не було вулиці, а він сам, ясна річ, не мав порядкового номера. Тож офіційно ми з матір'ю ніби й не існували, бо офіційно - на паперах, у звітах - барак той був давним-давно знесений, а насправді все ще стояв, і поодинокі перехожі, які з'являлися вряди-годи в тих краях, дивувалися: о, тут ще хтось і живе? Фіранка на вікні, дим з бовдура в'ється…
Але треба було якось отримувати листи і нечисленні грошові перекази (я вже тоді потроху друкувався й отримував гонорари), тож я сходив на найближчу від нас пошту № 45, кілометрів за три в селищі і домовився, що отримуватиму тут кореспонденцію раз на тиждень. Оскільки ж ні вулиці, ні номера не було, то пошта дала згоду на використання її порядкового номера - так у мене нарешті з'явилася адреса, як і у всіх людей: Дніпропетровськ, 45, Валентину Чемерису… Всі, особливо в Києві, дивувалися, що це за дивна адреса? Бухгалтерія навіть перекази не хоче відправляти за такою адресою. Чи дійдуть вони? І як можна в мільйонному місті за цифрою 45 знайти людину?.. Але пошта до нас справно доходила не один рік, бо ще не один рік я жив без адреси - точно, як у пісні, що, правда, з'явиться через десятиліття, "мой адрес не дом и не улица…"
Найважче нам далася в напівзруйнованому, покинутому бараці (навколо якого, між іншим, ми завели - самовільно - город і дещо мали з овочів) остання зима 1962 - 1963 років.
Виявляється, я тоді вів щоденник. В цілому він не зберігся, але якось у дев'яностих роках, порпаючись у своїх паперах (було б солідніше, і, головне, модніше написати: "в своєму архіві"), я надибав там кілька аркушиків із записами за грудень 1962 року (сторінки 33 - 38). Записи, що вціліли, починалися за 21 грудня: "День був вітряний, морозяний (23 градуси) і безсніжний. Земля гола, змерзла, вітер ганяє пилюку. Це погано для озимини, краще б уже сніг".
У цьому записі нічого особливого немає, крім скарги, що нема снігу. Я тоді й не підозрював, скільки невдовзі сипоне снігу на нашу хатину і взагалі, на увесь край, на Дніпропетровщину, на всю Зону Змієносця. Вже наступного дня (це було 22 грудня) вітер (вітрець, такий собі вітрик-вітрисько) почав непомітно посилюватись, переростати у вітровій-вітрище, який невдовзі вже можна було назвати вітрюгою-вітрюганом. Те вітровище тривало увесь день, все посилюючись і посилюючись. Зранку трохи припорошило голу землю ріденьким сніжком-сніжечком, але вітрисько розвіяв його по полю і знову гнав чорну пилюку. Іноді починало сіятись і затихало. Покуриться сніг неохоче, а на сніговицю - ані знаку. І ось під вечір почався сніговій - так звуть сильний вітер із снігом. Це, власне, вже була завірюха, метелиця, що розгулялася не на жарт. Та сніжниця і видавила шибку в причілковому вікні, нам у кімнату вітрюган сипонув снігом і загоготів як навіжений… Зайвої шибки не було (та й хіба її вставиш на такому вітровії?), довелося дірку заткнути подушкою, а зовні для страховки забити частину вікна ще й диктом. Під хатою гуло й ревіло, і я ледве притулив дикт, знавіснілий вітрюган шарпав її, вириваючи з рук.
23 грудня була неділя. Прокинувшись пізненько (звечора довго працював), якусь мить я ще лежав, прислухаючись, як гоготить за вікном, наполовину забитим диктом. Зрештою, накинувши ватник на плечі, я виткнувся в сіни - маленькі, зліплені з тоненьких дощечок, без горища, а тому холодні. В сінях вертівся сніг, гуло й ревло, як у трубі, і було по коліна снігу - крізь щілини намело. Я зняв гачок з дверей, штовхнув їх, щоб відчинити, але двері залишилися непорушними, наче хто їх зовні добряче підпер. Я наліг плечем - те ж саме. Може, й справді якісь пізні гуляки пожартували, підперши двері каменюкою чи яким стовпцем? Але під сінешними дверима виявилася кучугура снігу в зріст людини - ну й намело за ніч! За всі роки життя в бараці такого ще не траплялося, щоб уранці я не міг вийти з хати. Скільки я попобився плечем у двері, по сантиметру відтискуючи їх, доки якось боком протиснувся в щілину, а потім вигрібся на кучугуру й оглянувся. Переді мною була вражаюча картина. Ревіла буря - буран! - із снігопадом. Сніговій був такий, що вмить мене оглушило, і я задихався від дрібного снігового пилу, яким було наповнене повітря. Мело й крутило так, що й світа не було видно, а у дворі кучугури снігу до двох метрів заввишки здіймаються, наче скіфські кургани. Світ білий вертівся й гоготів у якійсь шаленій круговерті, і годі було розібрати, де яка сторона світу - та й чи була вона взагалі, теж питання.
Коли я нарешті відкопав двері і сякий-такий хідник у дворі, то був наче в окопі з високими брустверами. І заходився рятувати козу. Ми тоді тримали козу Катьку - я виріс на козиному молоці, і, скільки себе пам'ятаю, ми весь час тримали маленьку молочницю (корова була нам не по силі). Сарая чи якоїсь повітчини у нас не було і я викопав землянку, вкрив її, приладнав сякі-такі дверцята, настелив дощаний настил, виплів з лози ясельця і прив'язав до них Катьку. До дверцят землянки вели земляні сходинки, викопані в ґрунті, і вони теж були забиті снігом, а над землянкою намело білий стіжок, що так і курився. Відкопати козину хижку було непросто, бо, поки ти, раз копнувши, відкинеш лопату снігу, вітер на те місце кине вдвічі більше свого млива. Та врешті, відкопавши землянку і вхід до неї, я прибрав у кози (в самій землянці під снігом було тепло, аж парко, тільки дуже темно), наносив у ясельця сіна, напоїв Катьку теплою водою і ледве зачинив двері, як їх відразу ж хуга-метелиця почала забивати снігом. Але то нічого, буде тепліше в землянці.
Потім розшукав у дворі будку з Піратом, відкопав її і перевів замерзлого і, здається, переляканого пса у сіни, де вимостив йому тепле кубло. Вдячний пес за таку турботу про нього лизнув мене в щоку і з бурхливою радістю завертів хвостом.
Буран і не думав вгамовуватись, снігопад посилювався, веремія ще тільки набирала силу. І тут виявилось, що найгірше мене ще чекало попереду. Взявши відро і, долаючи опір бурану, я почовгав до колодязя на колишньому дворі підсобного господарства. Та, власне, з усього двору та його споруд тільки колодязь і вцілів. Я довго шукав його в білій круговерті, остерігаючись, щоб випадково не шурхнути у нього - зруб він мав низенький. Знайшовши його зрештою, я прив'язав кінець ланцюга з барабана і опустив відро в колодязь. Що там у ньому було - годі розібрати, в колодязі гуло й ревіло, як в аеродинамічній трубі, і біле мливо кружляло щільно, тож води не було й видно. Колодязь виявився забитий снігом. Скільки я не опускав відро, воно лягало на сухий сніг, що не інакше, як метровим шаром вкрив воду на дні. Тоді я розшукав за хатою важку - 36 кілограмів - бетонину, притягнув її до колодязя, прив'язав ланцюгом і, скільки не кидав у колодязь, але навіть вона не змогла пробити сніг. По воду довелося йти в сусіднє селище з бідончиком. Заодно зайшов до магазину, але хліба не виявилось, бо зранку жодна машина з міста так і не прибула. Я купив вермішелі і з бідончиком, долаючи опір бурану, в сніговій круговерті, коли видимість сягала не більше метра, побрів на свій белебень на горі…
Увечері радіо передало, що в місті зупинився транспорт, спеціальні бригади розчищають снігові завали, дороги. Снігопад не затихав цілу ніч, і до ранку снігу намело вище вікон, і знову довелося розкопувати двір. Уранці трохи ніби вгамувалося, але все ще вило й крутилося як навіжене… Провалюючись по пояс у снігу, долаючи замети, я знову сходив у селище по воду. Хліба не було, з міста все ще не приходила жодна машина.
Ще через добу сніговище почало потроху втихати, пурга втрачала силу, переходячи в спокійну метелицю. І через три дні я кидав у колодязь бетонину, прив'язану до ланцюга, але снігової пробки так і не пробив. Лише 27 грудня вітрюган нарешті стих, буран вгамувався, свища затихла. Вночі випав тихий пухнастий сніжок і білою габою вкрив брудний від бурану сніг. Увесь наступний день я відкидав сніг, відкопав землянку з козою Катькою і навіть випустив її на прогулянку. Біля неї вистрибував Пірат, радий, що знову він разом із своєю подружкою. (У записах вцілілих сторінок із загубленого щоденника всюди подибую - за кожний день - одну і ту ж фразу: "Впоравшись - писав, багато, до півночі…" Але що я тоді писав, зараз уже й не пригадую).
Ще через день я прочитав в обласній газеті "Зоря" пояснення синоптиків щодо снігопаду з бураном 23 грудня. Виявляється, що таких снігопадів на Дніпропетровщині не спостерігалося протягом останніх 20-30 років, що швидкість вітру сягала 24 метрів на секунду, а все це пояснюється тим, що з Середземного і Чорного морів рухалась серія циклонів. Їхній центр був на півдні (Крим), а ми опинилися на північній периферії циклонів.
Надвечір усе нарешті вгамувалося, білий світ від обрію й до обрію був якийсь умиротворенно-спокійний. Над білими просторами, над засніженими деревами западав тихий вечір. Небо на заході було червоне, потріскував мороз. Я стояв біля двору, зачарований білим-білим світом. До горобини, на якій на тлі снігу так яскраво полум'яніли кетяги з ягодами, прилетіла зграйка великих і красивих, широкодзьобих, барвистих птахів омелюхів, які заходилися дзьобати червоні ягоди на білому снігу.
І було так гарно, так спокійно-врочисто і благословенно у білому світі.
Хто з початківців не починав з віршів, це здавалося найлегшим - вірші самі собою пишуться, лише встигай римувати. Захопившись поезією в школі, я писав її ще й у Дніпропетровську. Якось, зважившись, я надіслав до однієї з республіканських газет свої творіння й у відповідь отримав цидулку, що вірші мої дзвінкі (і на тім спасибі, я почувався аж гордим, наче мої вірші й справді були чогось варті!) але, зосередившись на формі й технічних засобах, повідомлялося далі в редакційному листі, я не подбав про належний зміст своїх творів, і тому вони вийшли малоактуальними (писав я здебільшого про любов і природу). Відповідь з редакції надійшла через кілька місяців після того, як я їх надіслав, надійшла, коли я вже розохотився віршувати, бо втямив: писати вірші можу, але не буду, поезія - не мій жанр. Моя стихія - проза, не обмежена розміром, римами тощо, де я почувався розкуто і вільно. Ще я зробив висновок, що мене приваблює - принаймні тоді приваблювала - не будь-яка проза, а - весела, гумористична. І хоч я ніколи не відзначався в побуті веселістю чи дотепністю (я взагалі малокомунікабельний, більше самотній, аніж товариський), як то інші, що навсібіч сиплять анекдотами, на ходу створюючи комічні репризи тощо. Читачі чомусь переконані, що гуморист у житті - просто тобі комік, розчудесна, розвесела, надзвичайно дотепна людина, котра так і сипле направо й наліво дотепами, дотепами й дотепами, а тобі залишається тільки, слухаючи їх, хапатися за живіт і - реготатися, реготатися, реготатися… А я й досі зостався таким, яким був тоді, - більше самотнім, аніж товариським. І як раніше не знав напам'ять анекдотів, щоб потішати компанію, так не знаю їх і досі, не знаю, хоч коли пишуться ці рядки, вийшли у світ упорядковані мною і з моєю передмовою про історію дотепних мініатюр "Українські анекдоти", що налічують 2211 анекдотів. А я, як не знав напам'ять цих предотепних мініатюр, так і не знаю, як не вмів їх, почуті, розказувати, так і не вмію. І все ж на початку літературного мого шляху мене чомусь потягло до гумору. Чому саме - не знаю й досі. Очевидно, була якась душевна потреба в гуморі, і я віддався їй. У ті часи я постійно читав журнал "Перець", дуже любив гуморески Степана Руданського, Остапа Вишні, Степана Олійника… (Називаю тут лише українських сміхотворців, хоч я прочитав ще тоді всього Ярослава Гашека, Браніслава Нушича чи пізніше Михайла Зощенка, Салтикова-Щедріна, збірники анекдотів різних народів світу). Українських гумористів я постійно читав і перечитував. Зокрема Олександра Ковіньку, Євгена Бандуренка, Петра Сліпчука, Павла Ключину, Валентина Лагоду, Віктора Безорудька, Михайла Білецького, Дмитра Білоуса, Полікарпа Шабатина, Івана Сочивця, Костя Басенка, Миколу Ярового, Сергія Воскрекасенка, Юрія Кругляка, пізніше Микиту Годованця, чия творчість саме поверталася із забуття та заборони, Олеся Жолдака, Юрія Івакіна, Лавріна Гроху, Петра Козланюка, Василя Юхимовича, Анатолія Косматенка, Петра Красюка, Юрія Мокрієва, Петра Ребра і особливо Павла Глазового. Різні ці автори за майстерністю й значущістю, не всі з них витримали перевірку часом, дехто вже й забутий, творчість інших ледве-ледве ще тримається в читацькій пам'яті, інші ж ще перебувають на доброму плаву, але всі вони, кожний в міру свого обдарування, творили український гумор 50-х років з усіма його знахідками й вадами, а більшість і гумор 60-70-х, а дехто й гумор 80-х та 90-х років і, дай Боже, творитиме й ще. З багатьма я згодом, коли вже став професійним літератором і часто перебував у Києві, познайомився, з деякими навіть здружився. Багатьох з них уже немає в цьому світі, але для мене вони завжди були і будуть, і самий лише перелік їхніх прізвищ повертає мене в мою тепер уже далеку літературну юність, і я бачу себе, молодого, схиленого над аркушем паперу за саморобним столом, в центрі якого жовте коло від смердючої гасової лампи. Бачу їхні тонесенькі збірочки (гумор тоді дозволялося видавати лише куцими збірочками, щоб не було занадто багато критики та негативних речей, бо життя тоді вважалося світлим, заможно-щасливим і майже райським!) На їхніх здобутках зросло нове покоління гумористів, до якого зараховую й себе: Олег Чорногуз, Євген Дудар, Іван Немирович, Андрій Крижанівський, Юрій Прокопенко (останні троє так рано пішли з цього світу), Анатолій Бортняк, Анатолій Гарматюк, Микола Карпенко, Вільям Лігостов, Михайло Прудник, Дмитро Молякевич, Григорій Шиян, Андрій Коцюбинський та інші… (Скільки всього гумористів? В Україні, ясна річ. Не знаю. Цього, мабуть, ніхто не відає, адже тільки в одному з випусків дотепного збірника "Веселий ярмарок" за 1989 рік вміщено більше ста прізвищ!)
Одночасно з гумористикою я багато читав поетичних творів, слідкував за детективами і фантастикою, читав історичні романи. Однак переміг гумор, і я, як літератор, був чистий гуморист аж до 1983 року, коли вперше вийшов мій історичний роман "Ольвія" і я почав писати серйозну (тобто не гумористичну) прозу. Але гумор був і залишається моїм головним жанром, до якого я час од часу повертаюся, як повертається з далеких мандрів блудний син до своєї родини (ось і в середині дев'яностих років зовсім несподівано написав стільки афоризмів, байок у прозі, мініатюр, хоч думав, що до таких речей вже ніколи не повернуся). За всі роки я видав, здається, 16 веселих збірок (за одну з них - "Еліксир для чоловіків" - року 1990-го отримав республіканську премію в галузі сатири та гумору імені Остапа Вишні). Мої гуморески та байки в прозі перекладалися російською, білоруською, естонською., латвійською, киргизькою, молдавською, грузинською, німецькою, польською, болгарською, румунською, французькою та іншими мовами.
Але починав я з віршованих гуморесок та байок (на байки в прозі перейшов згодом). До 1962 року написав чималенько, але написане нікуди не надсилав. З часом мій віршований гумор майже весь розгубився, вціліло лише кілька мініатюр, дві з яких я через сорок років видрукував у журналі ВУС (№ 1 за 1993 рік) під загальною назвою "Не дуже буденні балади", чим дуже подивував знайомих: як? Прозаїк Чемерис раптом виступив у поетичному жанрі?.. З байок вціліла лише одна - "Шептун" (за старого підцензурного режиму вона й не могла з'явитися в пресі), я видрукував її лише у 1992 році - спершу в дніпропетровській газеті "Прапор юності", згодом у київському збірнику "Веселий ярмарок". Кілька моїх віршованих мініатюр, написаних сорок токів тому, лежать ще й досі в моєму архіві, решту ж, як я вже писав, десь розгубив. Але я не шкодую, бо досить швидко з віршованого гумору перейшов на прозовий і назавжди залишився прозаїком. (А втім, в році 2002-му взяв та й написав віршовану поему про зеків Колими й Магадана - "Сон палеонтолога" і аж тепер думаю, що з поезією нарешті покінчено).
Першу гумореску (до речі, вона називалася "Як навчитися писати гуморески" - не вміючи тоді ще сам писати, я вчив це робити інших), видрукував у газеті "Молодий ленінець" (пізніше - "Прапор юності"), здається, у 1959 чи 1960 році - точно вже й не пригадую. Ні газети з гуморескою, ні копії самої гуморески у мене не збереглося і я вже навіть не відаю, про що вона. А втім, здається, моя перша друкована річ мені не зовсім вдалася. Пригадую тільки, що дебют відбувся зимового місяця (чи не в січні-лютому?), принаймні того дня сіявся лапатий м'який сніг, день був тихий, трохи казково-незвичайний - так мені тоді здавалося! Я купив цілу пачку примірників газети з моєю гуморескою і стояв посеред хідника, оторопілий від радощів. Падав і падав лапатий сніг, мене штовхали перехожі й дивувалися: чому цей дивак стовбичить посеред тротуару і заважає людям іти, хіба тротуар - місце для читання газет? Та ще зимового дня, коли сіється рясний сніг? А я дивився на перший свій надрукований твір і не міг повірити, що той, хто під ним підписався, - Валентин Чемерис - це я і є…
Знайомство моє з обласною молодіжною газетою "Прапор юності" виявилося щасливим і згодом переросло в справжню дружбу, і я на її сторінках видрукую буквально сотні своїх речей - гуморесок, байок у прозі, фейлетонів, памфлетів, мініатюр, рецензій, статей, оповідань, уривків з повістей тощо. Впродовж двадцяти з чимось років "Прапор юності" був не просто найкращою газетою області, а й усієї України. Таку газету приємно було читати, друкуватися в ній почесно, адже вона мала великий тираж і високий авторитет. Особливо, коли її редагували В. Творинський, В. Пономаренко, М. Зобенко. Але досить було піти через тяжку хворобу з редакції Марії Зобенко, як "Прапор юності" по суті перетворився в ніщо. Навіть став трохи ворожим до українства і до того краю, у якому він виходив.
"Ще два роки тому вона (газета "Прапор юності" - В. Ч.) була україномовною, - писатиме на шпальтах "Літературної України" один з читачів-придніпровців 28 липня 1994 року. - На її сторінках друкувалися хороші статті з історії України, гарні вірші. Вона прищеплювала культуру і добрий смак. Потім чомусь перейшла на російську мову. Із зміною мови різко змінився і зміст газети у гірший бік".
Мабуть, не від доброго життя перейшла газета на чужу мову, сподіваючись, що вона її порятує від краху. Але тираж однаково катастрофічно падав, і російська мова не зарадила (в Росії теж, де всі газети виходять російською мовою, нудні видання щезають - цього придніпровці не врахували, якщо газета стає нецікавою). Чи, можливо, газету захопили українофоби, що вона стала аж ворожою до української ідеї, - не знаю. Але врешті-решт "Прапор юності" таки змушений був припинити своє існування - так низько впавши наприкінці свого колись такого вдалого існування, - канув у Лету, бо не порятували його ані російська мова, ані українофобська позиція. А колись бо це була одна з найкращих регіональних газет України! Такою вона назавжди й залишилася в моїй літературній юності.
Після дебюту в молодіжці мої гуморески, нариси, статті, фейлетони, рецензії, байки в прозі почали з'являтися в обласній газеті "Зоря", в київській "Зірці" - це взагалі перша республіканська газета, що почала мене друкувати, і я й досі пам'ятаю ту радість, яку вона дарувала мені своєю увагою і прихильністю. "Зірка" видрукувала мою веселу повістину "Волохатик", низку гуморесок, але згодом наше співробітництво якось тихо та непомітно урвалося - мабуть, тому що я все-таки мало писав речей для дітей, навіть зараз у мене набереться їх лише маленька збірочка.
А втім, зв'язок із "Зіркою" негадано відновився у 1986 році, коли там запрацював Гриць Гайовий, гуморист, дисидент, колишній політв'язень ГУЛАГу - він видрукував мою повість "Джемландія", на яку я отримав багато відгуків від юних читачів. І дякую долі, що вона звела мене з такою чудовою людиною, таким українцем, яким є Гриць Гайовий, веселий поет і такий же прозаїк, автор чудових книг, хоча б такої, як "Пересмішник на Парнасі".
У той час, як почалася моя літературна одіссея, мої гуморески зазвучали на обласному та республіканському радіо, по телебаченню. Ще тільки-но приїхавши до Дніпропетровська, я мріяв познайомитися з кимось із письменників (що в місті є вже письменницька організація і що її згодом очолюватиму, я тоді, звісно, ще не знав). Першим з місцевих письменників, про кого я почув, був Микола Карплюк. Про нього якось згадав у розмові мій знайомий з приміського селища Клочко.
- У нас з'явився новий учитель української мови та літератури, - ділився він зі мною своїми новинами. - Розказував, що написав книжку і вона скоро вийде у світ…
Я дивився на приятеля вражено і не міг повірити, що переді мною стоїть той, хто так просто - і зблизька! - бачив і розмовляв з живим письменником! Більше того, той письменник навіть викладає в їхньому класі! От би мені хоч здалеку подивитися на нього! (Про те, що мине не так і багато часу і ми станемо з Миколою Карплюком друзями і побратимами, я тоді про таке і помріяти б не зважився!)
Року 1957-го я з відчуттям відкриття прочитав його першу повість "Осінні ночі". Вона вразила мене і переконала у тому, що в особі її автора маємо доброго українського прозаїка. (Пригадую, розповідали, що Володимир Щербицький - за енциклопедією - радянський, партійний і державний діяч, пізніше двічі Герой Соцпраці, у 1963-1965 роках був першим секретарем Дніпропетровського обкому КПУ, куди його направили з поста першого секретаря ЦК КПУ і Голови Ради Міністрів, як у почесне вигнання за Хрущова, - прочитавши цю повість, був подивований, що, виявляється, й у Дніпропетровську є письменники, і розпорядився автору "Осінніх ночей" видати квартиру, яку той не міг отримати). Наступний його роман "День мій - вік" підтвердив це. Згодом, працюючи редактором зонального видавництва "Промінь", що базувалося в місті Дніпропетровську, я редагуватиму всі його наступні книги - повість "Ганка", романи "Сніги" та "Гіркий мед" і назавжди переконаюся, що Микола Карплюк - добрий український прозаїк, на жаль, досі так належно й не оцінений. Як у нас, між іншим, і водиться, - такі ми.
Учасник останньої світової війни (воювати йому припало у 1943-1945 роках), Микола Андрійович був у ті роки моїм добрим старшим товаришем і другом, у спілкуванні з яким, як і з Михайлом Чханом чи Віктором Коржем, відпочивала душа. Такі люди у ті задушливі і тяжкі часи були своєрідними віддушинами, ковтком свіжого повітря, з якими, не боячись і не остерігаючись, можна було говорити про що завгодно, і це збагачувало твою душу моральним киснем, давало тобі можливість не закисати в ідеологічно-задушливій атмосфері тих років і мати друзів-однодумців, відчувати, що ти не самотній, не потопельник у болоті. Про принциповість, якою Микола Андрійович незмінно відзначався, про демократизм і порядність, велику людяність свідчить хоча б такий факт. Працював він редактором Дніпропетровського телебачення. І ось його, як кращого працівника, дійового та ініціативного, висунули на посаду головного редактора літературно-драматичних передач (редакції). Але обком не затвердив - фронтовик, літератор, відмінний фахівець і організатор - це добре, але ж… безпартійний. А це за тодішніми канонами - нонсенс. Затвердили тимчасово виконуючим обов'язки головредактора. Не могли не затвердити - працівник він відмінний. Але порадили негайно вступати до "лав КПРС" і тоді вже його затвердять на постійній основі. Всі так тоді й робили, всупереч навіть своїм переконанням вступали в партію, аби піднятися бодай на сходинку вище - без партійного квитка вище посади літературного працівника піднятися не світило, хоч яким би ти був працівником. Але вступити в партію заради кар'єри? Микола Андрійович відмовився навідріз іти всупереч своїм переконанням. Звільнити ж його не могли - таких працівників, як він, негусто. Так і пропрацював Микола Андрійович тимчасово виконуючим обов'язки головного редактора аж цілих шість років, але в партію не вступив. Зрештою, пішов з телебачення на творчу роботу, на все життя залишившись безпартійним.
У бібліотеках та книгарнях я діставав збірки місцевих літераторів, переважно поетів - Дмитра Демерджі, Федора Ісаєва, Фросини Карпенко, щось із прози Сергія Завгороднього, Степана Чорнобривця. У 1948 році в Дніпропетровську з'явився літературний альманах "Вогні Придніпров'я", де друкувалися М. Карплюк, Ф. Залата, Л. Залата, М. Миколаєнко, Т. Леонова, М. Нечай, Ф. Ісаєв, Фросина Карпенко, П. Кононенко (в пізніших, правда, номерах). Але другий випуск альманаху - паперу не вистачало й тоді, а не тільки за демократів, як дехто нині вважає, - вийшов аж у 1951 році, коли відповідальним секретарем його став Петро Біба...
Я не застав Петра Микитовича на літературних обширах Придніпров'я, невдовзі, як я з'явився, його забрали редактором до Києва. Ми зустрінемося з ним вже в столиці, але десь через сорок з лишком років по тому - один з найстаріших українських поетів (йому тоді піде вісімдесят третій) мешкатиме на бульварі Лесі Українки, а я працюватиму в редакції "Літературної України" (теж на бульварі Лесі Українки), і в моєму службовому кабінеті ми неспішно бесідуватимемо. Власне, розповідатиме Петро Микитович, а я слухатиму - про ті далекі, п'ятдесяті роки у Дніпропетровську, коли там зароджувався літературний рух, про письменників, які розпочинали свій творчий шлях на Середньому Дніпрі - Олеся Гончара, Павла Загребельного і, звичайно ж, про Сергія Завгороднього, якому ми обидва симпатизували…

ЕПІКУРІЄЦЬ,
або
ЯК СЕРГІЙ ЗАВГОРОДНІЙ ОХОРОНЯВ АРМІЙСЬКУ ЗЕМЛЯНКУ
ТА ЩО З ТОГО ВИЙШЛО

Передовсім хочу зауважити ось що: частину того, що далі тут написано про Сергія Завгороднього, розповів мені поет Петро Біба у Києві, в році 1996-му, в червні.
До Сергія Завгороднього - неординарної людини й письменника - ми обидва свого часу ставилися з незмінним пієтетом, симпатією, тож і розмова після згадки цього імені у нас потекла обопільно.
Першим почав Петро Микитович Біба:
- Сергій Завгородній страшенно цінував і беріг своє здоров'я - це мені назавжди запам'яталось. А тому все життя щоранку бігав, робив вправи з взірцевою постійністю, гідною поваги і подиву, адже ми здебільшого день-два поробимо зарядку і нам уже й ліньки… А він роками й роками робив десятки вправ щодня і всюди - вдома, у дорозі, в готелі, в поїзді. Якось я їхав з ним в одному купе, прокидаюсь уранці і чую, як хтось хекає. А то ж він зарядку робив. Може, тому, - а ще ж маючи природне здоров'я, - він майже ніколи не хворів, завжди залишався струнким, підтягнутим, рвійно-енергійним. Людина він був узагалі цілеспрямована (що задумав, те робив неодмінно) і оригінальна - з легким нахилом у бік добрих дивацтв.
А ще - добрий, сердечний, завжди привітний, в настрої, легкий на підйом, готовий до мандрів і завжди в мандрівці, себто в шуканні цікавих людей. Завдяки його доброті у нього ніколи не було ворогів, - добре це чи погано, не знаю. Рідкісна він узагалі був людина.

<...>

(Повна версія - на сторінках журналу)

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2004 р.