журнал "Вітчизна" №1-2 2009 року

«Зенітка»

ВОЛОДИМИР ТКАЧЕНКО

НЕХАЙ ЖЕ ЗАМЕТУТЬ ВІЗЬМУТЬ

Село. Картате, зав’язане платком під бороду або в шапці з одним відвислим вухом, у валянках домошитих, із щербатими від насіння зубами, із конячим запахом дешевої «Прими» і обов’язково з чимось у руках. Чи то глечик з молоком, чи пелена з огірками або просто дубець – хльостати себе по нозі, щоб краще думалось, яку б оце акацію звалити, бо свині геть уже саж розтаскали.
Я виріс на оцих левадах разом з гусьми та припнутими телятами, топився у річці, чіплявся до поїзда, стріляв із самопала і лазив з хлопцями по баштанах, бо вдома на городі кавуни й дині не так виблискують проти місяця і стигнути ніяк не хочуть. Тут я парубкував на колодках і якось липневої ночі вимацав тремтячими руками, з якого боку Галя твердіша, а з якого м’якша. Тут мене всі знають, весь мій рід від прадіда до троюрідної сестри. Сюди я приїжджаю навідатись до могил та погостювати у тих, хто ще ряст топче. І чарку вип’ю з ними, і поспіваю веселих та сумних. А повертаюся в місто – зовсім інша людина. Село, на подив, не втрачає своєї культурної цноти. Тут батькові й матері «Ви» кажуть, не гилять матюки при старших і в автобусі місцем поступаються. Тут усі здоровкаються. Особливо дітки. Чиї вони, хіба їх упізнаєш? Аж призупиняться, аж уклоняться: «Добрий день!». – «Добрий день, дітки». А сам головою вертиш, щоб нікого не пропустити ні за двором, ні у дворі, щоб не почути вслід: «Пройшла свиня й не рохнула». А то і вклонитися треба: «Живі-здорові, Федоровичу?» – «Та помаленьку». – «Ну, дай Бог не хворіти!». І далі йдеш та слово добре напоготові тримаєш.
Он Василь Несторович на лавці сидить, прижмурює очі. Впізнає, хто ж воно? Колись, у молодості, він ось так ходив, зараз покажу: груди розхристані, руки розкидані, а на цьому ось пальці, що біля мізинця, сітка з хлібом гойдається, як сич на вітряку.
– Дластуйте, дядьку Василю! – гукаю я, перекинувшись на пряслі вниз головою.
Дядько підкидає до неба брову, швидким поглядом знаходить мене в прогалині жовтої акації і, не стишуючи ходи, кидає:
– Здор-ров, салабон!
Постарів уже Несторович, висох, як таранька. Сидить, самосад пихкає.
– Доброго здоров’я, дядьку Василю! Хіба не впізнали?
– Го-го-го-о!.. Володько-о!.. Га-га-га-а!.. Салабо-о-он!!!
Я пригощаю Несторовича пучком цигарок з рудим фільтром і, показавши йому «No pasaran!», іду далі. Ким би я не був у місті, як би мене там не вшановували, але для дядька Василя я завжди зостануся салабоном.

Мої роздуми нагло обриває рипіння пісного ланцюга. Із Королевої вулички «месершмітом» вилітає велосипед, керований чоловіком у кирзових чоботях, прим’ятому брилі й піджаці невизначеного кольору, поли якого розвіваються, як знамено анархістів.
– Привіт, Йосиповичу! Куди спішимо? – відступаю до тину на безпечну відстань, не ризикуючи потрапити під рухомий склад.
Йосипович пробує гальмувати, крутить педалі «наверле». Аж метрів за десять, коли швидкість спала, він зістрибує, кидає таратайку під тин і ведмежим кроком суне до мене.
– Якого ти... беня закудикуєш? Ти знаєш, що не можна ніколи закудикувати?!
Поки я винувато стенаю плечима, Йосипович повертається до велосипеда і їде далі. Куди він їде, я здогадуюсь, бо всі знають, куди він, когут, їздить, і мені прикро, що я його закудикав. Тому подумки бажаю чоловікові удачі й стукаю, за повір’ям, по дерев’яній хвіртці.
За хвірткою серед двору стоїть Варька Партєйна з мармуровим обличчям, у хромових чоботях і строгій сукняній спідниці; чекає, що зараз я зайду, бо чогось же постукав.
– Здрастуйте, бабо Варько, – киваю їй і задкую від оселі.
Баба совиними очима дивиться на мене, і врешті з її нерухомих губ відділяється ефірне: «Сь-ць...», як би «здрасцє». Нарешті.

Роблю «Кругом руш!» через ліве плече й спускаюся в балочку, якою ранніми веснами шумить ярова вода, перегороджуючи вулицю бурунами. Так, що треба взувати чоботи з халявами по самі бакенбарди. Зараз сухо, але я бачу чоловічка з рушницею в таких-от мисливських чоботях. Він швидко чимчикує берегом у моєму напрямку. «Чєловєк с ружьйом» – називаю його, бо коли б оцьому скороходу борідку приклеїти, то від товариша Леніна й Крупська не відрізнила б.
– Здрастуйте, Терешковичу! Що ж ви вбили?
– Га-га-га-га, саб-б-бака! Врем’я й ноги.
Запальний чоловічок! Бувало, як підніме вдома бучу, то жінка на вулицю вискакує й голосить: «Ой, людоньки, не дивуйте, він же хворий!»
Колись лежав Терешкович у лікарні, мабуть же, з нервами, і якась ляпачка донесла йому, що вдома човна вкрали. Троє шибеників – кажуть, нетутешні – покататися вирішили. Добре, що Льонька з Наташкою кинулися швидко та із сусідом Данилом насіли зловмисників. Тільки вони від річки повернулися, аж тут і господар у двір залітає:
– Га-га-га-га, саб-б-бака, дохазяйнувалася!? – затіпав він жінку за петельки. – Човна вкрали! Курчата здохли! Даня (на сусіда) – вон із двору! Наташко – в хату! А ти, Льонько, виключи радіолу, бо я тобі ту «Ладу» на морді поб’ю!
Ось так, в одну мить, навів порядки. Бувало, питаємо його:
– Терешковичу, а що, «Лада» Льоньчина ще грає?
– Га-га-га-га, саб-б-бака! Ладушки-ладушки, а я – блись по мордяці!

Трохи нагору – хата Василя Дем’яновича. Чогось напроти нього завжди в копійок грали. Збереться хлопчаків душ шестеро і гепають по мідяках. Так їх поклепають, що буфетниця в школі не приймає. А Василь Дем’янович на тину висить, споглядає. У нього очі – наче хтось шкрябнув двічі нігтем по гарбузові. Зразу не розбереш: чи спить, чи дивиться. У нього труси сповзли на коліна й висять, бозна за що зачеплені, що нижче не падають. Майка задиркалася під груди, а між майкою й трусами – пузо. Його так багато, що воно пролізло крізь штахет на вулицю, наче тісто. Василь Дем’янович невдоволено плямкає, бо його Шуреник програє і вже двічі бігав у хату.
Непомітно на вулиці з’являється вчителька. Вона вирішила поцікавитись, як діти проводять час поза школою. «Ага, в копійок грають! І батько якраз стоїть. Зараз поговоримо».
– Доброго дня! – рішучим тоном вітається вчителька.
Подряпини на гарбузі стають очима. Дем’янович протяжно втягує носом повітря, виводячи хрипучу мелодію, відвертається, плює метрів на шість і знову повертає голову до вчительки:
– Здоров!
Енергійний запал педагога дещо спав, але вчителька знову напустила на себе дух рішучості:
– Ото, Кандибенко, ваш син?
– Пошти мій.
– ?.. Тоді скажіть, чого він у школу не ходить?
– А питай його, дурака, куди він кожного дня ходить.
– Гукайте його сюди! – аж притупнула вчителька ногою.
– Шу-у-ра-а! Ану, йди сюди, кракаділ!
– Шо-о?.. – Шуреник неохоче плентає, кидає спідлоба сердитий погляд на вчительку (принесла її нечиста) і зупиняється на відстані витягнутої руки, тому що розмову батько зазвичай починає потиличником.
Василь Дем’янович несподівано помічає зломлену верхівку штахетини:
– Хто це лазив по тину? Ану, пішли в хату, розберемося!
– Та-а... – махає Шуреник рукою й біжить до хлопців.
– Ах ти ж, кракаділ! Це ти на батька так?.. Ну ти ж сама бачиш, – звертається до вчительки, – я ж не дожену його.

Пригадалася і моя вчителька, Марія Омелянівна, царство їй небесне. Дуже часто мене після уроків залишала вправи переписувати. І чим більше я їх переписував, тим рясніше помилок робив. А одного разу вона мене так затуркала, що я замість «Наша армія непереможна» написав «Наша Англія непереможна». Бідна вчителька не знала куди того зошита подіти: чи спалити, чи з’їсти? Таке врем’я... шістдесят перший рік!..
Каліграфія у мене теж була ні в дугу. Двійки та трійки. От Вася Єгоров, сусіда за партою, тільки на п’ятірках катається. Я довго не міг розгадати загадку: чому у Васі – п’ять, а у мене – два? Та, врешті, вислідив: Вася пише тоненько, а в мене букви, як бухкачі. Батько ж мій ковалем був, а мати буряки сапала. Але не святі горшки ліплять, вирішив я, і написав так тоненько, що ті буквочки були, як павутиночки. Я так чекав тієї п’ятірки, я так у неї вірив, що моє сердечко билося, як у горобчика. І от нарешті Марія Омелянівна роздає нам зошити й називає оцінки. «Єгоров – п’ять! Ткаченко... – два».
Все. Розрив серця.
Зате я арифметику, як насіння, лускав і вірші ніколи не вчив. Мені досить було раз почути.

Щасливі діти в нас ростуть,
Немов сади зелені.
Нехай же за мету візьмуть
Такими буть, як Ленін.

Оце такого вірша учили в першому класі. І оскільки ми всі були дітьми хазяйських батьків, то читали ми його так:
Щасливі діти в нас ростуть,
Немов сади зелені.
Нехай же заметуть візьмуть
Такими буть, як Ленін.

Зрозуміло, що треба замести, щоб чисто було, бо як же по-іншому можна стати таким, як Ленін? Марія Омелянівна поправляла нас: «Ні, дітки. Неправильно. Треба казати:

«Нехай же за мету візьмуть
Такими буть, як Ленін.»

Правильно! Я відразу зрозумів. Чому це хтось за мене замітати буде? Я сам візьму і –
«Нехай же замету...»
та й буду таким, як Ленін.

Оглядаюся. Ввижається, ніби Василь Дем’янович ще й досі на тину висить. Заснув. Він міг і сидячки, й стоячки спати. Навіть колись на гармошці грав і заснув. Весільна мати рушником його до плоту прив’язала, щоб з ослона не впав. У Дем’яновича гармошка була «Ойра-ойра», голосиста, з розливами, а Терешкович у бубон йому на пару вибивав.
– А з чого це у вас бубон, з цапа чи з кози? – не в добрий час пожартував хтось із парубків.
– Із задниці, звиніть за вираженіє!
– Кох-кох-кох-кох, – покотилася хвиля сміху.
– Де? Що? Звідки смішки? – не всі почули, а цікавість аж розпирає.
– А біжи в Терешковича запитай, із чого в нього бубон, із цапа чи з кози? – підсилають знову парубка з тих, що не почули.
Кіно вже заведене. Ніхто не танцює, роти порозкривали.
– Здрастуйте, Терешковичу!
– Здоров!
– Я оце не пойму: із чого у вас бубонець, з цапика чи з козички?
– Іди, бо як забульбашу!!!

Півсвіту скаче – півсвіту плаче. Було колись і таке, що тут весілля справляють, а на іншому кутку – похорон. Дід Іван помер. Зійшлися сусіди, помагають... Усе, як годиться в таких випадках. Одна біда – баба плакати не може. І треба ж було б, бо як же перед людьми?.. Але баба, мабуть, ще замолоду виплакала сльози. Просить вона сусідку, бабу Хотину: «Плач, Хотино, а я за тобою. Піддай мені охоти». Хотині – тільки подай... Як кинеться на того покійника, як заголосить: «Ох, Їване!.. Ох, та на кого ж ти нас?.. Ох, та як же ми без тебе?!..»
Онука Валя давай ту бабу відтягувати.
– Бабо, що ви робите?! Та хто ж вам був той дід, що ви за ним так побиваєтесь? Що люди подумають?

Дід Іван був заготовачем. Ми, хлопчаки, йому кролячі шкурки здавали. Де б не зустріли, завжди перепитували:
– Дядьку, а ви кожки приймаєте?
– Ой, бозємій, бозємій! Ну, аякзє! – отак у нього слова виходили. І нас це так тішило, що ми обов’язково при зустрічі перепитували:
– Дядьку, а ви кожки приймаєте?
Врешті він зрозумів, що над ним кепкують, і одного разу відповів:
– Іди, зараза, бо й з тебе прийму!
Згадую і сміюся сам до себе. Скільки ж людей цікавих зустрічалося в житті!.. На кого пальцем не тикни, то якась історія обов’язково за ним водиться. А то ще й не одна. Ось, наприклад, мимо Семена йду. Він ще й дядько мені у якомусь коліні по бабі.
Що б ви зробили, якби у себе на городі два снаряди виорали? Певно, що організували б якусь евакуацію населення, виставили б пости до приходу саперів або зробили щось таке, аби приспати оте лихо. Семен оббив із снарядів (один об одного) землю, вкинув у кирзову торбу і, повісивши на кермо, повіз велосипедом у військкомат.
Дзень-дзень по бруківці. «Здрастуйте. Я, Сєня, вам снаряди привіз». Гур-гур на стіл. «Та куди ж ви, господи, прямо у вікно? Агов! Де ви подівалися? Не хочете – не треба».
Знаєте, де вони зараз, ті снаряди? Один у діжці з капустою, а другий – з огірками: квашенину ґнотять.
Промовка про вовка, а вовк у дворі стоїть. Кладу голову на дривітню, що він мене зараз зачепить.
– Здоров, Вовка! – летить навперейми. (А я що казав?)
– Здрастуйте, чого це ви босі?
– Та, тебе ж побачив. До баби йдеш? Дай закурить.
– До якої? Нате.
– Ну яка ж у тебе баба? І вогню.
– Оксана була, та вмерла. В себе тягніть.
– А ховати коли будуть? Дай ще про запас.
– Вона два роки тому вмерла. Нате ще й про запас.
– А я дивлюся: щось баби не видно. Піду, мабуть, узуюся.

Світ широкий, світ безмежний. І на весь світ тільки один отакий Семен і є. Тільки один Терешкович, один Несторович, і Василя Дем’яновича ще одного на світі не знайдеш.
Десь за океаном, на автостраді під Нью-Йорком, закоркувалося тисяча машин. У Парижі страйкарі зупинили метро. Лондон через туман не приймає літаків.
А в Калинівці череда з лугу йде. Сонце сідає. Маленький пастушок дивиться на нього з-під хвилястого козирка. Гуси збилися в куток загороди, а строкатий Петро Когутенко по черзі курей підсаджує на сідало. У тернику соловейко налаштовує свій голос, і тенькатиме всю ніч у грудях веснянкуватої Оленки, кучерявого Тарасика та й, що там гріха таїти, і в горьованої вдовиці Катерини.
Село.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2009 р.