журнал "Вітчизна" №1-2 2009 року

ВАДИМ ПЕУНОВ
СТЕЖКА ДО ЙОГО СЕРЦЯ
Роздуми про життя живих і смерть загиблих

Василь Стус – борець за національну незалежність – це штамп. Ви в його віршах не знайдете цієї теми. Так, він намагався зробити кращою свою Батьківщину. Але я проти того, щоб поета перетворювали на ікону.
Дмитро Стус

Дмитро Стус – ідейний спадкоємець батька – на основі його творчості і старанного вивчення біографії написав надзвичайно правдиву книгу «Василь Стус – життя як творчість». На 149-ій сторінці він пише: «Саме Донбас, а не Київ, сформував і творче обличчя Василя Стуса, і його ставлення до світу».
Для цього висновку в нього були певні підстави. І перша: медаліст не поступив у Київський університет – повернули документи: «Залишиш у нас – ще загубляться».
Річ у тім, що на той час тоталітарна влада посилювала боротьбу з проявами націоналізму. Під особливим наглядом були Львівський і Київський університети.
А Донецький педінститут користувався у цьому розумінні певною «довірою» влади. На Стуса дивились як на одного з місцевих кадрів: хлопчина з робітничої окраїни, сам робітник. Добре володіє українською мовою – так це саме те, що потрібно.
У Донбасі історично складався особливий соціально загострений клімат. Шахтар і його родина постійно живуть в умовах смертельної небезпеки, до якої звикли. За дев’ятнадцять років існування незалежної України загинуло десятки тисяч гірників. І на кожного вбитого тисячі і тисячі скалічених. І за кожним випадком – вдови, сироти, знедолені батьки. А брати… А сестри… Смерть на всіх накинула свою чорну фату. А скільки темних чуток, як дим від багаття з сирого листя, виїдає наші очі по всій Україні!
Свіжий приклад: 19 жовтня 2007 року на шахті ім. Ф. Засядька вибухнув газ. Загинуло в одну мить сто душ. Не всіх загиблих зуміли дістати, хоч як намагались. І знов вибух. П’ятеро розчавлених, 46 – каліки. Але те, що залишилось від гірника, необхідно дістати. Понівечене, скалічене, перекручене обладнання – обов’язково впорядкувати. І знов добувати вугілля. Бо це наше життя. Небезпечно. Від страху – душа в п’ятах. Але ж мусять. І лізуть у пекло добровільно, бо розуміють, що за них цю справу інші не зроблять. І… на той же самій шахті ім. Ф. Засядька – третій поспіль вибух метану. Дев’ятеро сімей осиротіло. Звичайна річ – держава сплатить компенсацію або квартиру замінять на кращу. А 23 грудня – четверте нещастя – загинув слюсар-електрик. Ті пласти, які горіли і вибухали, намагаються затопити. А де вода і електрика – там і небезпека.
По закінченні Львівського університету я – молодий письменник, у минулому солдат, який пройшов усю війну від Волги до Берліна, – вирішив піти на шахту. Повчитися, як треба жити в умовах, коли самому треба добувати кусень хліба. Війна не навчила тому, що вимагає життя у мирних умовах. Я вивчав шахтарське життя не день, не місяць, а дев’ять років. Працював на шахті Засядька прохідником, вибійником, гірничим диспетчером. Траплялось виносити у мішках «фрагменти» загиблих. Гадаєте, душа в такі часи мовчала? Вона вила, як сука, у якої відібрали цуценят і на очах забили. Але другого дня я спускався в шахту, як і ще три тисячі шахтарів. Це Донбас. (До речі, на шахті ім. Засядька вибухи метану відбуваються майже щороку. І обов’язково на якісь свята). Бо кожна тонна добутого тут вугілля несе в собі 66 кубометрів газу. Така особливість пластів, які коксуються. Коли я працював на шахті ім. Засядька, наша лава була на глибині 740 метрів, а тепер вугілля беруть на глибині 1200 – 1300 метрів. Там постійна температура 42-44 градуси. Парко, як у лазні, коли «піддають пари». І це життєве середовище, друга оселя шахтаря.
У той час, коли Василь Стус працював учителем у школі (селище шахти «Кондратьєвська»), майже кожний другий з гірників пройшов крізь лещата пенітенціарної радянської системи. Дехто не по одному разу. За що? За різне. Відповідно до карного кодексу. Поміж гірниками траплялись такі, чиї батьки були вивезені свого часу із Західної України як бандпосібники. Гадаєте, вони дуже любили радянську владу?
Який же насправді був соціальний характер Донбасу? Під час Вітчизняної по селищах і околицях Сталіно (Донецьк) було зібрано на швидку руку шахтарську дивізію, якою командував полковник Провалов. Проти дивізії на степових просторах діяли моторизовані німецькі угруповання. Але дивізія Провалова вперлась на лівому березі степової річки Міус і зупинила ворожу навалу. Недарма Гітлер видав наказ: «Шахтарів у полон не брати – розстрілювати на місці». А в дивізії справжніх гірників і третини не було. Жителі міста – металурги, машинобудівники, шевці, перукарі, кухарі, двірники. Але й вони по духу були шахтарями.
У 1956 році (часи ізраїльсько-єгипетського конфлікту) в Донбас приїздив перший керівник держави СРСР Микита Хрущов. Виступав у театрі перед партактивом, потім на стадіоні. Соціальний клімат у регіоні був буревісний. Хрущов – людина вибухового характеру – вирішив усі неприємності владнати за допомогою мітингів, самотужки, впевнений, що його авторитет подолає усі місцеві перешкоди.
Приїхав він з міністром культури Катериною Фурцевою в Макіївку на металургійний завод, де робітники дуже хотіли «побалакати по душах» з начальством. Хрущов із Фурцевою зайшли в прохідну. Але спеціальна бригада в ту же мить заварила автогеном ворота і завалила камінням підходи. Охорона залишилася за парканом. Розмова робітників з Генеральним секретарем ЦК КПРС відбулася. На їхню користь.
Я пам’ятаю липень 1957 року. Будівництво комсомольських шахт. Хлопці із Закарпаття, Тернопільщини, Полтавщини… У кожного рік-півтора того шахтарського стажу. Можна сказати, початківці в шахтарській справі, але вони заробляли до трьох тисяч на місяць – тоді, коли машина «Победа» коштувала 8-10 тисяч. Карткові шулери обдирали селюків до нитки. Атмосфера була загострено-кримінальною. І тоді в робітничому селищі Хрестівці, де проживало понад 20 000 молоді різної статі (ось де була «халява» для бажаючих!) було створено місцеве відділення міліції. Роботи для правоохоронців вистачало, і вони відчували себе господарями селища, де іншої влади не було. Робили все, що завгодно, і з ким завгодно. Міліція поділила сфери впливу з кримінальними авторитетами. Собі – вулицю і літній кінотеатр, а «зекам» – десь понад двадцять гуртожитків, де обертались великі гроші. Постачання було – всього навалом: горілка, коньяк, шампанське, самогон. Різноманітний одяг. Вино лилося – підставляй тару. А головне – дівчата… «Разлюлі-мЇлина».
Але молоді шахтобудівники вже насичувалися шахтарським почуттям соціального колективізму.
Хрестівська міліція… Просто так, заради забави і щоб довести, хто в селищі головний авторитет, закатувала одного молодика. Якомусь менту здалося, що шахтобудівник був занадто глузливий і язикатий: якісь вірші про міліцію йому заманулося читати вголос на вулиці. (Доброволець із Москви, батька якого працював у Генеральному штабі). Столичному «хлюстові» не до вподоби був «мент», від якого на сто метрів відгонило самогоном – буряківкою. Та й соціальна різниця своє зіграла: житель Москви, син батька при великій, поважній посаді… Комсомолець-доброволець – і «мент» із Хрестівки… Комсомольця-добровольця затягнули в міліцію і там йому довели, що Хрестівка це – не Москва. Другого дня міліція вирішила віршувальника таємно поховати. Але жінки селища про це дізналися. А в них образи на свою міліцію, на яку не було жодної управи, набралось по вуха. Насильство, побори… А шахтарські жінки – гуртом та напідпитку… Це така бомба!..
У французького письменника Еміля Золя є роман про шахтарів «Жерміналь». Там жінки, терпіння в яких увірвалося, злапали свого кривдника і вирізали йому те, чім він грішив. Надягнули на спис і носили, щасливі, що правда таки на їхньому боці. Таке могло статися й у Хрестівці, все йшло до того. Але хтось крикнув: «Лови ментів!». І жінки, замість того, щоб здирати з кривдників підштаники, кинулись громити саме приміщення А кого з «ментів» та їхніх прибічників-сексотів спіймали, полатали їхню продажну шкуру. А бувалі «зеки», які мали за плечима не по одному строку, позабирали чисті бланки документів і печатку.
Приїхала міліція з району (Харцизьк). Але жінки, натхнені перемогою над кривдниками у погонах, перевернули полуторку з харцизьким десантом і почали наводити свій порядок. Стражі правопорядку – давай бог ноги. А хто хоче жити калікою?.. Тоді з’явився взвод ВС. Солдати діяли за статутом. А жінки цього не врахували. Без поранених і трупів не обійшлося. Це теж Донбас. Наречені, дружини, подруги шахтарів… Ще більш соціально загострена категорія донбасівців.
І все це було середовище, в якому двадцять років жив Василь Стус, усмоктував його в себе, був його невід’ємною часткою.

ЧОРНИЙ ЯНГОЛ НАД РОДИНОЮ СТУСІВ

Стуси повернулись з рідного села Рахнівки, де перебували під час окупації, в Сталіно, як тільки звільнили Донбас, і поселилися у своєму барці, у якому жили ще з того часу, як втекли з колгоспу. Барк був неподалік від вокзалу. Під час війни там точилися жорстокі бої, й тому залишилось на смертельну забаву кмітливим хлопцям багато всякої вибухівки. Але мати знайшла невеличкий клаптик, здавалось би, підходящого поля, де можна було щось посадити-посіяти. Старшому сину Іванові було п’ятнадцять років, Жилавий, не кволий хлопчина. Він копав старою лопатою тверду, як тогорічна толока, землю. Василько, якому виповнилося шість років, у кожну ямку вкладав два зернятка кукурудзи й приляпував долонькою, щоб швидше зійшло. Між братами було змагання: хто спритніше зробить свою справу. Ось Іван зачепив щось велике й тяжке. Сказав: ”Якесь каміння”. Ні! Це була його смерть. Під лопатою вибухнула міна. Василь весь час був біля брата, але чорний янгол цього разу зберіг його для чогось злішого, жорстокішого.
Старший брат для меншого завжди улюблений. Це Іван навчив Василя читати й писати. Відкрив, подарував велике диво: якісь чудернацькі літери, якщо одна притулиться до іншої, несподівано перетворюються на твої мрії, роздуми, сподівання. У твоїй голові ніби просинаються думки. Вони твої й у той же час не твої. Тобі ніхто нічого не казав, а ти тільки глянув одним оком на літери – вони злилися в рядок, і ти все почув, зрозумів. Василь любив читати.
Іване… Як це гірко, боляче, коли йдуть із життя такі близькі, такі потрібні тобі, ті, яким не буває заміни.
Василь не міг забути гіркоти, яка опалила колись його серце. Поряд із бараками жив сусід. Працьовитий, веселий. Тільки плутав різні слова й смішно їх вимовляв, тому що був татарином. У нього було дві кобили й маленький жеребчик, який скрізь бігав за своєю матусею і якось по-дівочому підстрибував, при тому весело іржав, ніби запрошував погратися в доганялки. А одного разу просто у всіх на очах татарин зарізав те лоша. Повалив на землю, коліном голову притис... І – ножем… А потім зварив у казані якусь частину і пригощав усіх бажаючих спробувати «махан». Таке зловісне, кляте слово: «махан»…
Василь збіг з дому і в кущах плакав гіркими сльозами. А татарин сміявся: «Як ти можеш їсти порося! Воно таке брудне…» Василь на той час чогось не розумів у житті. Лоша було таке красиве, ласкаве… Після того випадку він зненавидів саму смерть.
А тут іще одне нещастя – вмирає старша сестра Лукера. Вона перейшла в дев’ятий клас. Книжок перечитала – всі, які потрапляли в її руки. Вона посадить Василя біля себе і читає йому вірші. І не самі вірші подобаються хлопцеві, а як різними барвами дзвенить її голос у такі хвилини. Мати була до дітей суворішою за батька. Мабуть, їм не вистачало материнської ласки, якої хлопцям додавала щира й красива Лукера. Але як чуйно вони з матусею співали пісні на два голоси, особливо колискову:«Ой, люлі-люлі, моя дитино”…
Хоч Їлина Яківна була уважною до дітей, але вона не забувала, що Семен узяв її у 1920-му році із заможної родини Синьківських. А сам щойно повернувся з полону і нічого, крім роботящих рук, не мав. Але тоді з війни майже ніхто до Рахнівки не повертався. Хлопців на всіх дівчат не вистачало. Підростало молоде покоління. Їх і сватали. І Їлина пішла за Семена.
Жили вони, можливо, не зовсім весело, але у згоді. Якось тихо. Перші роки у них із Семеном не було дітей, і Їлина вирішила, що Всевишній карає її за гординю, бо довго вагалася: піти за бідного чи зачекати кращого. Але вона була рада, що її нарешті хтось засватав. Їлина просила Господа змилуватися над нею, подарувати дитину. Немає різниці, кого: хлопчика чи дівчину. Скільки сліз вона виплакала! Скільки відстояла навколішки, читаючи молитви! З особливим сподіванням зверталась до божої Матері. І та почула щирі молитви. Коли Їлина народила першу дитину – Лукеру, її батько, який став дідом, подарував дочці добру корову, яка привела телицю. І льоху, теж добру, подарував – тато поганої худоби не тримав. Льоха привела дванадцятеро поросят. Їлина була доброю господинею бо ж було в кого повчитися (батьки плекали худобу, як малих дітей), і всіх поросяток молода господиня виходила. Отож чималенько добра було в }лини, коли брат загнав їх із Семеном у колгосп. Брат казав, що такий вийшов закон – усе здати для колективного господарства. Скільки плакала Їлина – брат відбирав усю її надію. Корова по три відра молока на день давала. Тут тобі і сир, і сметана, і сиворотка для телят і поросят. І телиця вже на бика чекає. Їлина й поросят пообіцяла людям за файні гроші. А тут – колгосп… І нічогосінько… Як після пожару. На той час народилась у Стусів п’ята дитина. Хіба немовля може жити без молока? На народженого у колгоспі давали зовсім по трішечки. Склянку. А корова }лини на колгоспному подвір’ї замість трьох відер давала півтора. Але хто її, чужу, в колгоспі догляне! Підійде Їлина, погладить по холці, поцілує в ніс – і знов у сльози. П’ятеро дрібноти – всі хочуть їсти. Малечі багато не треба, аби щось сунути до беззубого рота… Воно посмокче-посмокче і тим втішиться. А двох старшеньких – їх монею не нагодуєш. Та вони з Семеном, та бабуся, яка приглядала за діточками і хатою, – теж має рота, хоч що-небудь би вкинути... Хоча стара і скрипіла всіма кістками, але була працьовита, як усі, хто виріс біля землі. Спину розігнула – й на город. З весни – щавель і цибуля, що сама росте, ніхто її не садить. Потім городина… А там і картопля, яку можна порпати. Ще маленькі такі картопельки, як горох, але ж їда жадана. На всі свої хвороби баба казала: «Вони роботи просять». І коли Їлина з Семеном подалися на Донбас, саме на бабусю покинули дворічного Василя і бідолашну Мариночку.

Так недоречно вмерла Лукера. Щось голова в дівчини почала боліти, та так нездужає, стогне й за голову хапається, могла б – відкрутила й кинула.
Сходила в лікарню. Повертається і якось спокійно, ніби про щось непутяще, каже: «Я довго не проживу, у мене запалення мозку – менінгіт. Лікар сказав, що така хвороба не лікується».
Так воно невдовзі і сталося.
Василь не міг зрозуміти: чому Боженько забирає на небо молодих? Скільки їх, старих і хворих, що працювали на заводі! У них страшна хвороба, вони іноді благають Бога, щоб той забрав їх на небо… Чомусь не поспішає… А Івана і Лукеру забрав. Хіба Бог, у такому разі, справедливий?

У Їлини з Семеном була заповітна мрія: побудувати власну хату, щоб на всю родину. Діти підростуть, повиходять заміж або оженяться. Підуть у них діти, }линині онуки...
І ось Семен наважився, позичив у касі взаємодопомоги 10 000 карбованців. Дали. Довірили. Як же – стахановець, похвальні грамоти має. Як належить у такому разі – взяли із Семена Стуса розписку, що повертатиме відсотки своєчасно. До копійки. Усе справедливо, усе по закону.
Таке щастя привалило Семенові Стусу в 1947 році. Хіба він знав, що буде девальвація, коли старі гроші держава поміняє на нові? Під час війни тих фальшивок надрукували, мабуть, по повному возу на кожного, хто залишився живий. Німці друкували, щоб підірвати економіку Радянського Союзу, та й свої лиходії додавали фальшивок. А страждали люди. Уже такі карколомні ціни на все, за винятком людського життя. Буханець сірого, на глину схожого хліба коштував або півлітра державної горілки, яку давали шахтарям, або половину місячного Семенового заробітку. Поміняти гроші було вкрай потрібно, це Семен Стус розумів. А не збагнув він іншого. Як десять старих держава міняла на один рубль новий, то й він свій борг у касу взаємодопомоги ніби повинен повернути – рубль за десять. Ні! Десять тисяч взяв – десять і поверни. Повністю. І в строк, в який ти обіцяв у розписці. І відсотки щомісячно. Дурний, несправедливий, але закон.
І почав Стус на всьому економити. Ноги не слухаються, спухли. Живіт, як у вагітної літньої баби. Поклали Стуса в лікарню. А хто дім будуватиме? Шкода, що Івана нема й Лукери. Дужі й роботящі були – батьківська гордість. Залишився Василь. Дев’ятий рік хлопцеві. Під берегом копав глину й возив тачкою, збирав солому й кізяки на саман, а потім родина топталася босоніж у холодній багнюці розчину. Усі поспішали зайти під дах до морозів, бо тато лежав у лікарні. І так виходило, що Василь при такий роботі був за старшого. У животі кишки співають поховальні молитви. Найкраща їда, коли мати спече драники з макухи. І ще були такі ласощі в Донбасі по робітничих селищах: трава курай. Якщо додати до неї білої глини… А що робити? Іншого нема… Їли, заповнювали живіт. Бо ж треба працювати: возити глину, кізяки, солому, воду. Тупцюєш і тупцюєш, бо не маєш права полишити роботу. Треба.
І він тоді був не один такий – впертий, незламний, – а всі навколо нього – донбасівці, особливо ті, хто будував собі оселю після війни. Ось така була у Василя донбасівська юність.

СТВОРЕННЯ ВАВИЛОНСЬКОЇ ВЕЖІ

Того року Донбас вимирав з голоду. Великі підприємства мали на Азовському морі кожне свою частку, і бригади ловили тюльку, з якої в їдальнях щось варили робітникам головних професій. А утриманцям – тільки те, що по продовольчих картках. Упроголодь. Шахтарям був спеціальний пайок: хліба 1200 грамів, 100 грамів сала-шпиг, 100 грамів горілки. Не поїси – в шахті тобі нема що робити. Щоб батьки не носили дещо від пайка до дітей, які пухли з голоду, шахтарів годували в закритій їдальні й карали, як хтось щось понесе в кишені додому. Це називалося «злісне розбазарювання державних фондів». А решта населення мала хліба по 300 грамів. А що таке 300 грамів без приварку хлопцеві, якому шістнадцять років? Йому потрібно більше, ніж дорослому, бо ж він росте. Ще були продовольчі картки, де все на щось замінювалося. М’ясо – іржавим оселедцем, цукор – урюком невідомого «року народження». Але з хробаками… Гірко жартували: «М’ясо».
Голодомор у 1947 році був лютий. Але в Донбасі ще й досі пригадують і голодомор 1921-го, коли вимерла, можна сказати, майже половина населення, особливо старі і діти, яких часто кидали батьки, щоб не бачити, як вони вмирають від голоду. (У мене кілька нарисів та повістей саме про ті події 1921 – 1923 років).
Тоді голод прийшов після громадянської війни, яка знищила край. Німці, червоні, петлюрівці, Врангель, Махно, Кутєпов, Краснов… Їм потрібен був хліб донецьких хліборобів. Коней забирали у селянина всі воюючі сторони, худобу порізали, чоловіків мобілізували. Брат ішов на брата, батько на сина. Всі подуріли. Залишились на господарці старі баби та недозрілі хлоп’ята.
А ще був Голодомор 1933-го. Штучний. Хліб таки вродив. У минулому році краще, це так. Але ж у степовій Україні, в Донбасі, по дощу рік на рік не приходиться. А треба виконувати першу заповідь колгоспника: віддай державі все, що маєш, решту – поділи на трудодні, як це було з родиною Семена Стуса в рідній Рахнівці. І провідниками такої політики були такі ж українці, як брат Семенової дружини Дмитро Синьківський та інші. Це вони були на той час радянською владою на селі. Партячейка – два-три комуністи і п’ять-шість комсомольців, які відчули солодкість влади над односельчанами. І міліція – свої хлопці – годувалися з того ж селянина. Кому скаржитися! Хіба що жінці. Вона зрозуміє.
Якби не втік Семен Стус із багатого, хлібного Полісся в Донбас на завод – голодомор спіймав би його родину. Але починалась індустріалізація країни (Донбасу на ті часи – особливо). Місту потрібні були робочі руки. І селянин Семен Стус став робітничим класом.
Голодомор 1947 року був зовсім інший – наслідок жорстокої, тривалої війни. Усе було знищено у Донбасі, де точилися запеклі бої: і при відступі радянських військ – щоб нічогісінько не дісталося ворогові (спеціальні бригади саперів займалися цим), і при відступі німців, які руйнували все, що ще збереглося. Суцільні руїни. Ось чому голодомор 1947 року з особливою жорстокістю вдарив по робітничих селищах краю. А офіційна пропаганда України воліє не дуже піднімати цю тему.
І Донбас подався на Західну Україну. Там такого голодомору ще не було. Колгоспи тільки закладалися. Галичани вміли плекати землю. Та й Боженько допомагав працелюбам – дощі, як на замовлення. Отож картопля й інша городина в селян були. І м’ясо було. Щоб не здавати худобу в колгоспи, її різали. Я в той час служив у Львові солдатом і все бачив на власні очі. Телятина куштувала 5 рублів кіло. Хоч корову, хоч теля – скільки бажаєте: відразу ціле або на кілограми. На кожному розі.
Ось по картоплю туди і їхали. Хто що міг обміняти – брали з собою. Крім картоплі, можна було придбати пшона. А є добрий обмін, то і шматок сала заховають, щоб ніхто не бачив, не здогадався. Їхали гуртом, на платформах з вугіллям або якимось камінням. А мороз – під сорок градусів. Щасливіші добирались до Львова, а далі – до селян. А багато людей позамерзало. У Бродах був санітарний кордон. Міліція знімала безліч трупів. Але тим, хто вижив, треба було ще повернутися зі здобиччю. Картоплю везли морожену. По дорозі «щасливих» грабували і ґвалтували. А дома їх чекали малі дітлахи й старі, неміцні батьки. Хто ж сиріт догляне, якщо мати загинула в дорозі?
Ось такі були обставини, коли Семен Стус будував свою оселю.

НЕЗЛАМНА ВПЕРТІСТЬ

Дехто з учених дивується: «Де той Стус набрався такої впертості, незламності, віри в свою правоту, яку навіть проміняв на власне життя?» А що є вище за Боже творіння – життя людини?
Хоч як дивно – є! Свідома віра у твоє людське призначення. Чому віра повинна бути свідомою? Що таке древо пізнання добра й зла? Це мозок людини, завдяки якому Творець продовжує вдосконалювати свій первісний задум. Мусульманин переконаний, що найкоротша дорога до палаців Аллаха – це пояс шахіда на ньому. Річ не в тім, що він гине, а в тім, що його загибель нічого нового, корисного для людства не створює. Але він герой у своєму колі.
Справжній талант, можливо, це і є дар Божий: творити добро, сіяти справедливе, повстати на дорозі паскудства, намагаючись пересилити те, що не змогли подолати небеса. Василь Стус робив це за допомогою свого таланту, яким його нагородили батьки й життя. Якісь вірші його зникли (наприклад, збірка «Птах душі» – понад 300 віршів і переклади Рільке, яку він написав у 1983 році, перебуваючи цілий рік у карцері). Але вони залишили по собі слід, як великий корабель, який щойно пройшов по гладі океану, залишили його душу, його погляди, його натхнення між рядків тих віршів, які збереглися: наприклад, «З таборового зошита». Саме за який його потім висували на Нобелівську премію. Ось чому поетові Василю Стусу й даровано довге життя, як вічному і нетлінному. Можна тільки здогадуватися, скільки творів у нього відібрали в таборах і знищили. Але нині готується десять томів його творів. Він був працьовитий і талановитий. І працював кожну вільну хвилину, хоч де б він був. І все те в нього виходило, хоча він якось сказав у передмові до збірки “Зимові дерева” (1969): “Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі«.
Для Донбасу він завжди був сином, який повернувся з довгого відрядження. Він тут прожив двадцять три роки – дитинство та юність, яки формують людину, її душу, її погляди, переконання. У Донецьку закінчив педінститут. Щирий у всьому. Після закінченні інституту його повинні були забрати в армію. Так би воно і сталося, але його однокашниця одержала призначення у глухе село на Поділлі. А в Донбасі – її доля, її кохання. Василь з задоволенням виручив дівчину, поїхав замість неї на… рідне Поділля. Ось де він дихав піснями, мовою, повітрям України. Звідси – в армію. А повернувся таки в Донбас. Тут він набирався мудрості й зустрів перше кохання, яке, на жаль, закінчилося розладом через непорозуміння. Зіткнулися лобами два однакових характери. А любилися до нестями! Зоя була дочкою рідного краю, де мирно співіснують дві мови. Українську вона знала чудово, була закохана у поезію Василевого друга Івана Драча. Але коли Василь їхав у Київ, в аспірантуру, й закоханим залишилася мить на останній поцілунок, Зоя сказала: „Можливо, Васю, я б могла разом з тобою покохати і твою мову”. А він шалено образився на таку постановку болючого для нього питання. Але вже у вагоні зрозумів, що ніякої образи з боку коханої не було. Поглинутий у столичне бурхливе життя, він не балував Зою листами. Але коли приїхав у Донецьк у першу аспірантську відпуску, перш за все побіг на роботу до Зої. Вона вийшла до нього. Він її обняв, притиснув до себе й каже: „Збирайся. Будемо жити у Києві, у мене є кімната”. Вона з сумом відповіла: „Васю, я вже заміжня. Вагітна”. Він якось легко поставився до звістки: „Хіба у нас буде одна дитина? Ще народиш мені!« – “Ні, Васю, – тихо відповіла Зоя. – У дітей повинні бути рідні батьки”.
Але через кілька років мовчання вона скаже: „Я б забрала на себе усі тортури, крізь яки пройшла Валентина Попелюх, тільки б хоча б разочок назвати його: “Мій!«
Життєва доля для Зої склалася вдало. У неї – двоє дітей, чоловік, який її поважає.
А як би у них любов склалося інакше? Можливо, доля поета Василя була б не така трагічна? Але це тільки авторське припущення. Подругою Василя стала Валентина Попелюх , яку б я поставив на постамент Божої Матері. Валентина – взірець відданого кохання, вона добровільно поділила з Василем його долю мученика і великого поета.

Після армії Василь працював учителем української літератури і мови в Горлівський школі № 23 (селище шахти «Кондратьєвська»). На жаль, сьогодні шахта-красуня зруйнована вщент. Комусь із могутніх правителів нашого суспільства потрібні були «зелені», «капуста», долари… Для накопичення первинного капіталу його треба вкрасти. А чесним способом (якщо не від батьків або від вуйка з Америки) «первинний» не наживають, так вчить економіка, наука сувора. Його крадуть. Колись на заході СРСР були таємничі величезні запаси всього на випадок війни. Газ, нафта, харчі, мука, цукор, сіль, різні консерви тисячами тонн. Де все це зараз? Хто знав де воно було, той і знає, з чого вилуплюються курчата і мільярдери.

* * *

У Донбасі Стус мав сприятливе культурницьке коло. Літературне життя вирувало при інституті. Літоб’єднанням керував викладач Тимофій Духовний. І ще був літгурток при газеті «Кочегарка», про який Василь казав «болото», але ходив туди постійно. Тобто у Стуса в Горлівці було надійне українське оточення, з якого вийшли письменники Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренко, Василь Захарченко, Василь Голобородько, Іван Принцевський. Саме в Горлівці Василь почав друкуватись. Першу добірку його віршів дав журнал «Донбас» № 5 за 1962 рік. Але мені хотілось би процитувати його вірш сімдесятих років, написаний далеко від рідної України. На чужині, та ще в неволі відчуття батьківщини особливе.

Народе мій, до тебе я ще верну
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям
Як син, тобі доземно уклонюся
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюся.

А «рідний край» – це перш за все Донбас, який є невід’ємною часткою України. Тут жили його батьки, матуся, якій він писав з далеких таборів листи українською мовою. Матуся, яка співала такі чудові колискові пісні. Він їх чув у снах і бачив рідну оселю, як дев’ятирічним малюком возив тачкою глину, солому і кізяки на саман.

НАЗОВИ СВОЇХ ДРУЗІВ – Я НАЗОВУ ТВОЇХ ВОРОГІВ!

Одна людина вирішила створити Великому українцеві пам’ятник на віки: літературно-історичний музей Василя Стуса. На цю справу в цього доброчинця пішло п’ять років життя й чималі гроші з власної кишені – хоч він і не був власником-мільйонером, а заробляв кожну копійчину тяжкою працею. Але була в нього така настирлива ідея. Скільки житиме межи людей Стусове слово – стільки житиме незламний дух поета й правозахисника. На сьогодні таких музеїв – рідних братів – поки що кілька: у Горлівці, Києві, рідному селі Василя Стуса Рахнівці, Вінниці і Донецьку. Олег Михайлович Федоров готується розширити діяльність літературно-історичного музею Василя Стуса й зробити філії в Одесі та Харкові. Кожен із них працює за своєю особистою програмою. Головне: Василь Стус – це місток, який повинен об’єднувати Схід і Захід. Є історично зумовлені причини, які весь час розривають Україну на шматки. А ось один такий, майже божевільний, з обивательського погляду, вирішив присвятити життя тому, щоб не було розбрату на його батьківщині.
Василь був висококультурною, по-європейськи освіченою людиною, у хорошому понятті – інтернаціоналістом. Василь Стус – поет, представник європейської культури. Є такі короткозорі літературні і політичні поводирі, які відкидають усе, що перебуває за межами національної мови та старожитніх батьківських звичаїв. Василь тому і став українським предтечею, що в учителях у нього були Леся Українка, філософ і літератор Сковорода, ранній Тичина й такі світові зірки, як Рільке, Гете, особливо Пастернак, який певний час був для Стуса взірцем європейського віршотворення. Кіплінг, Камю... Його вчителями були також Пушкін, Цвєтаєва. Особливо – Лев Толстой. Стус підрахував, що Толстой описав майже дев’яносто різних усмішок, залежно від характеру людини й обставин, а також 97 різних поглядів своїх героїв. Скільки ж Василь і як уважно читав великого майстра! Особливу увагу він приділяв філософії Толстого, його ставленню до релігії. Толстой визнавав Бога в душі кожного, але монастирські землі, церковне золото – то не для Бога, це ознака гордині зухвалих, шахрайство на вірі й презирство до мирян. Стуса особливо приваблював особистий характер великого письменника, якого церква за його переконання прокляла і відлучила від себе. А хіба не такий же впертий був Василь у своїх переконаннях?
Василь в оригіналі читав філософів Канта, Гегеля, Фур’є, Фейєрбаха та інших. Він розумів майже всі слов’янські мови, а також досконало знав німецьку, англійську, латину, французьку. Усе це було для нього духовною підтримкою й моральною опорою в найважчі моменти життя.
Дмитро Васильович (син) попереджав, щоб із поета-правозахисника не робили ікони. А робити зі Стуса ікону стало модно, ознакою хорошого тону у певних колах. І хто?.. Ті, хто, крім прізвища, нічого про поета не знає і кому його вірші малозрозумілі. Такі «знавці», наприклад, пишуть, що Стус помер у мордовському таборі. Інші ще з більшим завзяттям стверджують, що він учився в Рахнівський семирічці (мабуть, коли йому було два роки, і він лежав у бабусі в колисці?). А ще більше і старанніше намагаються зробити з поета дерев’яного бовванчика ті, хто за життя його паплюжив, нехтував у часи, коли він потребував дружньої підтримки. Не слід, мабуть, називати імена і справді відомих і талановитих, які могли б і повинні були сказати слова підтримки молодому талантові, заступитися за нього, як це зробив від душі свого часу Андрій Самійлович Малишко. Прочитав у газеті письменників добірку віршів молодого лірика і надіслав йому в армію телеграму. Але тоді, коли Василь потрапив у халепу і йому поламали життя, викинувши з аспірантури, перетнули стежки до видавництв, у декого з них, великих, не вистачило громадянської мужності стати на його захист. У часи перебування в аспірантурі Василь написав принципову статтю «Феномен доби» про те, як гине талант у тоталітарній системі (на прикладі творчості Тичини, в якого він був закоханий). «Я полюбив Тичину, – признається Василь, – спізнавши його трагічну долю – бути всенародним, тобто державним поетом, – це жах. Писати, вірніше «цитувати», що Тичина «живіший од живих і наймертвіший за мертвих», – було нелегко».
І це Стус написав у ті часи, коли посилювалося полювання на молодих талантів, які мали власну думку про сучасність.
У житті кожної людини – митця, шахтаря, спецназівця на кордоні та всіх, хто ризикує честю й життям, стоїть вибір, за яким починається Вічність. Переступить він – його чекає Безсмертя, як Сократа, який за свої переконання прийняв чашу цикути, запропоновану римським сенатом, тобто владою. Якщо не подолав дідькове коло жаху – залишився пігмеєм, хоч як би надимався, мов жаба, якій хлопчиська встромили ззаду соломину й надули, нещасну. Тичина, якому Бог дав великий талант, не зміг подолати ту саму чортову перепону.
Але добре розводитися про мужність іншого… Залишались по цей бік жахливої мітки майже всі «вороги народу» – наймужніші люди, які не раз дивилися смерті в її скляні очі: маршали, генерали, великі вчені, письменники, які оспівували чиюсь смерть як славний подвиг, що житиме вічно. Але віч-на-віч із катами – обмовляли й себе, і друзів, і найближчих їм людей. Спеціалісти у камерах допиту ламали людину через коліно на «раз-два».
Свого часу в Донецькому університеті виступав із лекцією «Стус і Тичина» академік Микола Григорович Жулинський. Мені здалося, що його погляди на долю поета й громадянина Тичини збігаються з поглядами Василя Стуса. І тоді я йому розповів про мою зустріч з Павлом Тичиною в березні 1954 року. Микола Григорович порадив надрукувати мою розповідь. Що я й зробив у книжці про Тараса Шевченка «Гіркі ліки від кохання».
Я приїхав у Київ, де друкувалася моя перша книга «Остання справа Коршуна». Директор друкарні пообіцяв мені аж три примірники цієї книги. І ось я вже її тримаю в руках. Читаю власне ім’я на обкладинці: «Вадим Пеунов». Це і є момент істини.
Раптом вривається до цеху худорлява сива людина. Очі блукають, щось шукають. Наче у божевільного.
– Де? Де? – видушив він із себе.
Побачив стовпчик невеликих книжок у сірій обкладинці з полотна, на якому тиснений золотом український орнамент.
Збентежена людина вириває із книжки декілька сторінок і пхає в кишеню. Потім розправляється з другою, третьою… Це був Павло Григорович Тичина. Академік. Член ЦК КПУ. Голова Верховної Ради УРСР. І… автор збірки чудових віршів «Сонячні кларнети», яка колись була для мене, волжанина, підручником української мови й поетики. І взагалі – відкриттям невідомого світу. На той час я ще не втратив потреби обожнювати великих. Я був приголомшений тим, що мимоволі бачив. Усе це відбувалося напередодні свята Днів української культури в Москві.
Я вчився у Львівському університеті. І мені пощастило в тому, що нам викладали спеціалісти старої школи, які ще не опанували до кінця марксизму-ленінізму. Наприклад, українську літературу нам читав Михайло Рудницький, а його монографія «Від Панаса Мирного – до Хвильового» була нашим підручником. Саме завдяки світогляду викладачів для мене Павло Тичина був не Головою Верховної Ради – про це, хоч як то дивно, я, солдат, який пройшов усю війну, навіть не знав. Тичина був автором «Сонячних кларнетів». Молодий талант свого часу благословили сам Михайло Коцюбинський та його дружина Віра Іустинівна. У неї на дачі в той час збиралась талановита українська творча молодь. Майже всі учасники «чаєпиття» у Віри Іустинівни були заарештовані. Це був, мабуть, перший карний захід проти української творчої спільноти.
Між заарештованих був і молодик Павло Тичина. Можливо, його тоді врятував талант?
«Сміх буде, плач буде перламутровий»…
Відносно сміху… Все залежить, кому смішно. А ось який плач буває – кадебісти вивчили досконало. Між іншим, талант і всесвітня слава не допомогли ні Бердяєву, ні Вавилову, ні Мейєрхольду. А вірш українською мовою в «Правде» під час голодомору в Україні – це самозахист. І – спроба порвати книжечку віршів, у якій було, як прийнято на той час, про надзвичайну любов українців до вождя і батька всіх народів. А Голова Верховної Ради вже знав про доповідь Хрущова «Про культ особи Сталіна». І не сумнівався, що будуть арешти, розмови в камері тортур, самообмови. Тичина через усе це пройшов, але не зумів переступити зону жаху. Це зробив Василь Стус. У самурая, який порушив кодекс честі, був спеціальний ніж. Навколішки став, ножем вперся у свій живіт – і честь повернуто.
Там, у друкарні, мені було соромно за велику людину, за його багаторічний непереборний жах, який і переслідував генія все життя.

Як сказав Василь Стус (спогади В. Овсієнка): «Багато людей готові покласти голову на рейки після того, як потяг доленосних і небезпечних подій уже пройшов».
Після того, як Василя „кинули” з тріском з аспірантури, він ніби був розп’ятий межи небом і землею. Йому була потрібна допомога з боку впливових у літературі осіб. Але за чиїмсь знаком саме тоді почали скубти поета Стуса. І цим займалися не тільки випадкові особи, а й письменники такі відомі, що соромно згадувати прізвища. Були між “гонителями” того часу такі, яких я не тільки поважаю і досі, але й люблю, бо вони допомогли мені, “львівському москалеві«, стати українським літератором. Пригадую одного, нині вже небіжчика. Закінчив свого часу комуністичний інститут журналістики. Видав безліч книжок. Під час війни працював у фронтовій пресі. І чого це він, відома людина, так навалився на бідного молодого поета? Та хіба він один? Газети, критики з іменами на державному рівні… Бо вони відчули, що від Стуса комуністичною ідеологією і не тхне. (Хоч і ворожою – теж. Він любив Україну, її людей, її мову. Це була його вічна тема).
А по-друге й головне, Василь як людина, не тільки як письменник, був талановитішим саме за багатьох визнаних державою грандів, які були переконані, що це вони – «найнайкращі з усіх», і тому інших «най-най» державі (тобто їм) і не потрібно. Цькували нездари на замовлення тоталітарної системи: бо справжній талант, у якого є власні думки, вже своїм існуванням підриває налагоджену систему будь-якої влади у будь-які часи. І не тільки. Частіше заганяли довірливого, відкритого душею в пастку таборів і справді талановиті друзі, яких зі Стусом пов’язували погляди, мова батьків. Але їх підіймав на дибу жах, від якого було мокро в штанцях. І вони, щоб захистити себе від караючих дій влади (знала кішка, від чийого сала відкусила), писали на друзів анонімки, пам’ятаючи з історії, що все таємне з часом стає всім відомим. І вони відтягували кінцівку драми. У той смердючий час їхніми душами керував жах. У Польщі відкрили всі архіви КДБ – хай знають люди, хто доносив на друзів. Чому б в Україні не зробити таке? Скільки б мерзотників потім купили „меч самурая”, який повертає загублене, або те, чого й не було, – людську честь і совість.
Ось переді мною колективна заява, яку кожний з доносителів підписував особисто:

«Первому секретарю правления Союза писателей СССР тов. Маркову
Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Советского Союза: Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Гореней, Мороза, Чорновола, Осадчего, В. Некрасова и математика Л. Плюща и других, погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в антисоветской деятельности. Нет и не может быть им прощения».
(Між іншім, усіх, названих у цім листі, було заарештовано).

Каламутить мене не зовсім добра думка: сьогодні вже відомі імена тих, хто писав доноси на друзів, але в жодного з породи іуд і провокаторів не прокинулася совість, жодний до того часу не тільки не поліз у зашморг, а й не покаявся публічно. Навпаки, вони примазалися до його слави, осідлали її, привселюдно об’явили себе його найкращими друзями. І прості люди шахраям вірять, бо вони хвацько вміють локшину вішати на вуха.

ДОЛЯ, ВІД ЯКОЇ НЕ ВІДРІКАЮТЬСЯ

Але ж могла Стусова доля скластися не так трагічно. Наприклад, живими вийшли з ГУЛАГу Левко Лук’яненко, працівник райкому КПРС Рахівського району, Іван Кандиба та інші, яких ще в 1960 році засудили до страти. Про це 1962 року повідомив Василя в Одесі на літературному семінарі Богдан Горинь, причому повідомив як про факт, який уже відбувся. А вони місяць провели, чекаючи на розстріл. М І С Я Ц Ь!
Це 24 години на добу. Отже, 720 годин. 43200 хвилин. 2592000 секунд. А миті пише серце, яке калатає, як у канарейки.
Кожен звук іззовні, який долітав до них, або їм здавалось, що долітає… Це могло означати – по них прийшли. І ось – остання мить твого життя...
Бувають випадки, коли людина вмирає від нервового стресу, чекаючи страти. Місяць! Щодня, щогодини, щохвилини.
В усі віки існування людства майже в кожній державі наставав момент, коли «верхи вже не можуть керувати державою», а ті, що дійшли до краю терпіння, – для них краще вмерти, ніж так далі жити. І тоді знаходяться люди, які хочуть переломити стару владу. Вибух! Повстання. Найчастіше для заколотників усе кінчається кривавою поразкою. Звичайна річ – влада себе захищає. Ось у Росії в середині вісімнадцятого століття такий антидержавний заколот організували петрашевці. В їхню програму входило: скасування кріпацтва й повалення царської влади. Це був час французької революції, і в Росії теж бажали своєї революції. Керівників петрашевської групи присудили до розстрілу. Того дня зібрали на розстрільному майдані людей подивиться, як цар карає ворогів вітчизни. Уже прив’язали тих, кого карають, до розстрільних стовпців. Солдати звели рушниці. Ось-ось прозвучить команда: «Плі»…
Поміж засуджених до страти був і майбутній великий російський письменник Федір Достоєвський. Чекання смерті – ото була справжня страта. В останню мить прибув від царя посланець і доставив приреченим царське помилування. Страту замінили каторгою. Самому Петрашевському – довічну, а Достоєвського прикували до тачки на п’ять років. Він з нею навіть і спав. Мені здається, що майбутній письменник потьмарився розумом від пережитого. Чи не від того глибина психологічних розробок характерів його героїв? В історії України доволі власних прикладів повстань і заколотів, які закінчувалися великою трагедією. Та ж Коліївщина на чолі з Гонтою й Залізняком. Василь Стус якось сказав (фраза не дослівна): «Долі не зрікаються».
Зайдіть у перший-ліпший історико-літературний музей Василя Стуса – переконайтеся самі, ви будете здивовані тим, як Донбас віддає шану Василеві.
Це почалося з Горлівки, яка стала поетові другою малою батьківщиною. Слід пригадати його повернення з армії. Як він прагнув зробити бодай перший подих на повні груди того особливого повітря, якого нема більш ніде в цілому світі: дивовижний подих шахт, у якому чудодійна гіркота дикої волі печенігів і половців, які гарячими кіньми топчуть полин і чебрець, – принаду степу, ознаку його безмежності, неосяжності.
А взявся за цю незнайому на той час і кропітку справу пенсіонер, у минулому начальник штабу обласної міліції. Це п’ять мільйонів жителів ста двадцяти національностей і сповідань, різного віку, професій… Це майже п’ятсот службовців – полк повного складу за нормами військового статуту. Це, вважай, держава, більша, ніж усі прибалтійські республіки. І все це господарка начальника штабу обласного управління міліції Олега Михайловича Федорова з шахтарської Горлівки.
Олег хлопцем ніколи не читав ніяких віршів: у нього й без того вистачало клопотів. Отже до Василя Стуса він потягнувся не за справжньою поезією, а за незвичайною долею людини.

ДЕЛО № 63932
По обвинению
ФЕДОРОВА Василия Афанасьевича
По ст. 17 – 54=2 и по ст. 54 – 11 Ук Украины…

У 1994 році Михайло Васильович Федоров звернувся в Старобешевський райвиконком з проханням:

«В соответствии с Законом Украины от 17 апреля 1991 года «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» прошу возместить мне, Михаилу Васильевичу Федорову, сыну репрессированного (раскулаченного) без суда в 1931 году только по решению Правления колхоза, а семь лет спустя, 10 октября 1938 года по решению «Особой тройки» УНКВД по Донецкой области расстрелянного. 27 апреля 1957 года посмертно реабилитированного Постановлением Президиума Донецкого областного суда. Сумма ущерба исчисляется в 700 миллионов купонов. А также прошу взамен отобранных у нас 30 десятин пахотного поля выделить мне 25 соток для строительства дома на родине, в Старобешево».

Михайло Васильович розумів обставини, яки склалися на той час. 1991 рік. Майже ніяких грошей у державі не існувало. Девальвація купонів сягала за 3-4000 відсотків. Таки “гроші« були придатні хіба на те, щоб обклеювати ними туалет на городі.
По друге: в 1931 році колгосп розпродав майно Федорових. А ті, хто купив, вже 63 роки вважає його своїм, невід’ємним. Саме з такою думкою повиростали діти і онуки. Відбирати у них відповідно до Закону України від 17 квітня 1991 року – це ж не просто бійка, – це війна на знищення. Для Михайла Васильовича справа була не в майні, а в перемозі Правди над Кривдою, Закону над несправедливістю.
Старобешівський райвиконком створив “авторитетну” комісію. Один член – 1915 року народження, активний комсомолець тридцятих років, який “мав зуб” на глитаїв Федорових, був присутній на розкуркулюванні .
А другий член комісії, 1904 року народження, у 1931 році був членом правління колгоспу, яке й виносило постанову про розкуркулення. Можливо, він у ті часі, майже задарма (нині молоді кажуть “на шару”) придбав шось із майна „глитаїв”. Він заявив, що ніяких Федорових у Старобешевому він не знав. Таких взагалі в селі не було.
Але в грецькому селі Старобешевому не було більш заможних господарів, ніж Федорови. І це з покоління в покоління. Грошенята вони вкладали в господарку. Особливо в часи непу. Але Ленін, який сказав, що земля належить тому, хто обробляє її, помер. Створили колгоспи, до яких треба було ”добровільно” здати все, що нажили тяжкою працею твої батьки, діди і прадіди. Копійчина до копійчини. Цеглина до цеглини. Будова до будови. Десятина до десятини. Земля! Це те, що є вічне на тисячу поколінь наперед. Усе минає. Будуть тут жити інші народи, інші племена. У них будуть свої боги, свої звичаї, зовсім інша мова, не схожа на ту, якою користуються сучасні люди. А земля залишиться. Бо саме життя – від землі, сонечка і води. І віддати все, що належить тобі, твоїм дітям… Один землю плекає, як наречену перед шлюбом, а інший ладен усе пропити. Ростуть у полі будяки замість пшениці.
Коли в правлінні перемогли “розкуркульники”, до Федорових прийшли. І поки громада на чолі з уповноваженим НКВС юрмилась біля замкнутих воріт, Василь Панасович гукнув сину Федору: “Тікай через вікно. На Гольму. До родичів. І ніколи не повертайся у Старобешеве.
За якийсь час дядько Ілько виправив племіннику документи.
Історичний момент: чистопородний грек Мисаїл став стовідсотковим росіянином.

У 1936 році Ніна народила своєму Михайлу первістка Олега.
Розкуркулений грек Василь Афанасійович Федоров перебрався з родиною (сам п’ять ) у Макіївку на шахту “Грузька” і влаштувався десятником – вантажив ліс.
Минуло сім років з часів розкуркулення. Макіївський НКВС дістав наказ “викрити грецьку націоналістичну групу диверсантів, яки мали намір підірвати шахту. Ну і якщо виникне війна – підняти повстання греків проти радянської влади”. (Статті 17 – 54-2 і 54-11 УК УРСР).
Хто на таке здатний? Звичайна річ – той, хто був свого часу розкуркулений. А куркуль від батька і діда – десятник шахти “Грузька” Василь Федоров. Василя Панасовича заарештували 17 лютого 1938 року. Оперуповноважений Семен Шаприцький “розкрутив” свого грека так, що той підписав через півроку допитів усі протоколи. Тому і вирок “трійка” винесла “найсправедливіший у світі:

ВЫПИСКА ИЗ ПРОТОКОЛА

«Особая Тройка УНКВД по Сталинской области
от 29 сентября 1938 года СЛУШАЛА:
Дело по обвинению Федорова Василия Афанасьевича, 1893 года рождения. Уроженец села Старо Бешево, того же района, Сталинской области. Грек . Гражданин СССР, быв. Кулак. До ареста – грузчик на шахте Грузская.
Федоров обвиняется в том, что:
А) является участником греческой диверсионно-повстанческой организации. Завербован в 1937 году.
Б) лично завербовал в организацию два человека.
В) дал согласие на участие в вооруженном восстании против советской власти.
Г) на военное и мирное время принял задание проводить диверсионные акты на шахте и эл. подстанции.

ПОСТАНОВИЛИ:
Федорова Василия Афанасьевича, 1893 г. р.
РАССТРЕЛЯТЬ»
(Верно: уполномоченный УАО ЦКГБ от 22 января 1957 года . ПОДПИСЬ)

* * *

Греки в наших краях поселились задовго до появи Київської Русі.
(ІХ сторіччя нашої ери). У ті “грецькі« часи на терені Київської Русі жили хозари, яки визнавали іудейську віру, по мові спеціалісти їх вважають далекими родичами чувашів. А греки – найстаріший народ, який зберігся як етнос на нашій землі (південь України). Але в тридцятих роках ХХ століття культура, який 2600 років, перестала існувати. У греків в Донбасі були школиз викладанням рідною мовою. Тут видавалась навіть літературна газета і декілька партійних. Були свої письменники і поети, яки писали грецькою мовою, грецькими літерами. Але одного разу школи закрили, учителів перекваліфікували. Грецький шрифт зібрали докупи, вивезли у Маріуполь і скинули в море. А хто був незадоволений такою національною політикою влади, підписував протоколи оперуповноважених, як це зробив Василь Федоров. Наслідки?
“Розстріляти!«
Я зустрічався з очевидцями тих подій, коли знищували велику культуру великого народу. Нині, як свідчить преса, грецький етнос відроджується. Але грецькі поети не мають читача, вони перекладають один одного українською або російською мовами. Друкують книжки кирилицею. Для кого?
Олег Михайлович Федоров – фундатор історико-літературних музеїв Василя Стуса – нащадок греків, пращури якого жили в Пантикапеї.

ПЕРЕХРЕСТЯ, ДЕ ВОНИ ЗУСТРІЛИСЬ

І взагалі… Він ріс дитиною квелою, весь час з носу текло. Десь у четвертому класі та хвороба так йому остогидла, що він вирішив гартуватися і займатися фізкультурою. У ті часи була популярна пісня: «Ты не бойся ни жары и ни холода – закаляйся, как сталь».
І почав зі штанги. Придбав гирі по 16 кілограмів, а потім і по 32. Тішилися із цієї «дурної» забави сільські хлопці, дивлячись, як це недозріле хлоп’ятко цілий час бавиться з тягарем. Але час був на боці впертого. Коли він перейшов у десятий клас, уже набрав 49 кілограмів «тіла». Підіймав штангу 72 кілограми вагою й штовхав – 90. (А за два роки він став займатися спортом регулярно, забувши про хвороби).
Так ось на Олегові лежали обов’язки по дому: треба зранку до сьомої нагодувати худобу. Михайло Васильович придбав для дітей радіоприймач, який брав «Бі-Бі-Сі»!
На той час іще не було щільного глушіння іноземних радіостанцій. І Федорови слухали о сьомій «Бі-Бі-Сі». Ніби майже все так, як на радянських хвилях, але трохи по-іншому. Прискіпливий хлопчина Олег хотів дізнатися, чому не так, як із Москви, від якої він поки що не відцурався, але не завжди був задоволений: щось від нього ніби приховували. І головне: хто й чому? Хіба він дурний і не може відрізнити папугу від ворони?

Ось така дивина сталася з Олегом Михайловичем Федоровим з шахтарського міста Горлівки, села Зайцеве.
Доля звела Федорова і Стуса, Великого Громадянина України – не в житті, ні, і не в потойбічнім світі… А де ж тоді?
Можливо, існують так звані «нейтрино», найдрібніші космічні частинки, які за півмитті долають земну кулю й знов зникають у неосяжності Космосу. Вони пронизують разом серця всіх людей, які колись жили, живуть тепер і житимуть у далекому майбутньому. Але щось таки поєднало двох, різних за віком, соціальним досвідом, ментальністю, національністю, переконаннями, та всім-всім іншим, з чого зроблена людина, завдяки чому живе чи вмирає. Міліцейський штабіст Олег Михайлович Федоров зацікавився надзвичайною долею митця, якого державна система пропустила тричі крізь м’ясорубку:
Ярій, душе! Ярій, а не ридай
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь к}лини
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – горстка нас. Малесенька шопта...

Четвертого вересня 1985 року в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Пермської області Чусовського району загинув поет-правозахисник Василь Стус, якого перед тим було висунуто на здобуття Нобелівської премії. Керівництво табору поширювало різні плітки щодо причин загибелі відомого, особливо в Європі, поета: ніби він повісився (в карцері, який був під наглядом щохвилини цілу добу і постійно обшукувався – де б могла взятися та трагічна мотузка!). Ходили чутки, ніби Стуса вбив швайкою один професійний шизофренік – Ромашов з міста Горького, з яким Василь уже мав сутички раніш. Табірне начальство часом використовувало Ромашова для ліквідації невгодних. Цьому катові було завдання вкоротити віку поетові, поки він не одержав важливої в політичному розумінні премії – це б означало всесвітнє визнання поета- націоналіста, який провів у радянських таборах понад двадцять років, видатною особою.
Цікавий в історичному плані факт. Коли одному з німецьких учених, політичному ворогові націонал-соціалізму, присудили Нобелівську премію, фюрер під тиском всесвітнього суспільства помилував свого особистого ворога. А в батька всіх народів Йосипа Сталіна особистих ворогів не було. Були тільки «вороги народу», і цього було досить, щоб підозрілого «ліквідувати» як клас. Формула батька народів: «Нема людини – нема проблеми» – залишалася в дії.
А перед стратою Василя доводили до потрібної за діючими інструкціями табору кондиції. Майже не випускали з карцеру. Щойно вийшов – і знов, і знов. Постійні обшуки. Могли тричі за день повторити таку принизливу процедуру: заглядали у кожну шпарку тіла – чи не сховав якісь вірші чи ще щось заборонене.
У вільні від карцеру дні дозволявся «вигул». Вартові насторожі, пси – звірюки. Дроти під струмом. А для самих прогулянок існував ящик з жерсті розміром 2х3 метри. Навіть неба не видно за дрібними сітками-ґратами.
Родинне побачення дозволялося раз на рік, якщо не буде порушень режиму. Василь тримався, щоб не позбавили зустрічі з дружиною і сином. Валентина і Дмитро, який служив у будбаті і щойно переніс тяжку операцію, вже приїхали. Ось стоїть мати, якій сорок п’ятий рік, і син-солдат по один бік фіранки, а по другий – іде обшук. Фіранка весь час коливається залежно від того, що роблять за нею.
Усе чути. Дружина стримує сльозу, син скрегоче зубами від образи.
– Нагнись. Раздвинь задницу. Шире! Не бойся, трахать не буду. Што прячешь? Стихи? Закати член, покажи залупу!
Василь від образи вибухнув, назвав своїм іменем те, що відбувалось, і відмовився від побачення, якого стільки чекав. Як переживала Валентина Попелюх за чоловіка й сина, який, чув, як принизливо, умисно ображали його батька, сподіваючись, що він не витримає знущання й вибухне. Так воно й сталося.
Як правило, начальство придиралося до всього, воно, як могло, морально й фізично знищувало неподатливу, горду людину. Говорив через кватирку з кимсь із сусідньої камери. Не виконав норми виробітку. Об’явив незаконне голодування. (А що таке «законне»? Відсутність апетиту у виснаженого голодом за довгі дні перебування в карцері?). Начальник режиму майор Федоров знайшов пил на вішалці. Або під час розмови з начальником режиму Стус не був відвертим.
А де та міра відвертості, де її межа для ув’язненого, якого засудили за лист, котрого йому, ще не засудженому, надіслав академік Сахаров? (Заборонена нелегальна література). За що Василь і одержав десять років ув’язнення.
Не так стоїть у камері, не за тюремними правилами тримає книгу, коли читає. Або черговий у рапорті напише: «Грубо розмовляв з наглядачем, у якого вимагав повернути книгу, яку відібрали, бо порушував правила внутрішнього розпорядку». Або доповідна на ім’я начальника режиму: ніби ув’язнений лежав на ліжку, коли це заборонено. А найтяжчий гріх – розмовляв українською мовою. І листи додому писав українською. Ті листи відправляли в Київ на переклад, лист повертався в Кучине, де гадали: відправити його матері у Донецьк чи затримати про всяк випадок.
Левко Лук’яненко в нарисі «Василь Стус: останні дні» писав, що в той день, коли Василя не стало, на вікнах намерзла крига. А на Василеві були табірна куртка, штани, труси, майка, шкарпетки й тапочки. Ковдри – не видали.
Сусідом по камері у Стуса на ті дні був російський письменник Бородін. Коли Стусові дали 15 діб карцеру: «не поважає наглядача, якось підозріло на нього дивиться», Василь сказав Бородіну: «Голодовка…». Бородін запитав: «На скільки?». Василь відповів: «До кінця…». Тобто в камеру він уже не повернеться.
Одне слово, кандидатові на Нобелівську премію усіма засобами «допомогли» не дожити до великого свята письменника – премії. «Нема людини – нема проблеми».
Цікавий збіг, я б назвав його дивом. Є десь на небесах якась сила, можливо, відповідальний святий, якому доручено стежити за справедливістю на Землі. Усі, хто мав якесь відношення до смерті Василя Стуса, майже слідом за ним лягли в землю. 24 лютого 1989 року від серцевої недостатності вмер сорокашестилітній богатир – спеціаліст із режиму майор Долматов. Це він одержав телеграму з Москви від дружини загиблого: «затримайте на два дні поховання». Бо вони з сином і друзями везли спеціальну труну і мали офіційний дозвіл начальства на перепоховання вмерлого. А Долматов, який знав, що дозвіл – фікція, поспішав, поки не приїхали Стусові родичі, позбавитись тіла. Навіть поховати по-християнському у тюремщиків не було часу й бажання. Борінки кинули у труну на покійного.
Це Долматов, коли приїхала дружина вбитого, возив її на кладовище в селі Борисово. Показував свіжий пагорбок на краю болота. А начальник табору майор Журавков – теж від серцевої недостатності… Віддав Богові душу через десять днів після Стуса. Прапорщик Руденко, що постійно писав доноси на «зека», вигадуючи різні причини для покарання, – теж від серцевої недостатності вмер… Усього на тридцять днів пережив Василя. Одвезли небіжчика в Борисово… Знайшли місце на болоті. Як і Василеві.
Сердешні люди. Як небезпечно бути свідком злодійства! І тільки Журавков – молодший лейтенант-оперативник, який вів справу Стуса в таборі, втопився влітку 1987 року у річці Чусовій. (А плавав, як морж або тюлень, з дитинства). Чому не виплив саме цього разу? Чусова – не Іртиш, не така вже й широка, майже спокійна. (Я там був під час сплаву, бачив: завалена по самі береги топляком). Мабуть, у нетверезої людини також відмовило серце.

ДИВОВИЖНІ ДІЛА ТВОЇ, ГОСПОДИ!

Саме в той час, коли відбувалися жорстокі події у таборі ВС 389/36 (село Кучино), Олег Михайлович Федоров, начальник штабу МВС Донецької області, тікав на Камчатку, рятуючи від злої волі чорної людини своє життя і честь.
Колись обласною організацією керував генерал-майор Логвинов Олександр Матвійович. У його серці народилася світла ідея: створити міліцію з людським обличчям, щоб дончаки на сторожів порядку не дивились як на гоголівських держиморд. Олександр Матвійович хотів, щоб міліція частіше вживала слова: «Будь ласка», «Обов’язково допоможемо» та інші того ж ґатунку. І що б ви гадали! Поволеньки, але справа почала рухатися з місця. Тяжко-важко, зі скрипом, як старе колесо до воза, яке сто років не бачило дьогтю. Але якщо підмастиш – везе.
Начальник штабу – душа паперова: якісь заходи організувати, визначити, кому, що й у який термін робити. Накази, настанови, постанови та все інше… Олег Михайлович у всіх справах і задумках генерала Логвинова був першим помічником. Але в ті часи йшла катавасія в Афганістані. Логвинов одержав призначення в «гарячу точку». На його місце прийшов теж генерал, ім’я, якого надовго запам’ятовується: Недригайло.
Усе, що було здійснено його попередником генералом Логвиновим, він відкинув рішуче й відразу. «Міліції повинні боятися і через те її поважати. Слово міліціонера – закон для громадян, які всі без винятку на підозрі. Навіть законослухняні».
Звісна річ, усі прихильники генерала Логвинова стали кровними ворогами Недригайла. І перший – начальник штабу обласного управління МВС Федоров. Догана за доганою. Генерал-майор на погану вівцю «привабливих» слів не жалів, розсипав віялом на всіх нарадах. Тобто начальник штабу Управління МВС по Донецькій області став цапом, яким Всевишній замінив Авраамового сина, приреченого на заклання.
А Федоров – людина чутлива до образ і в той же час обов’язкова, яка засвоїла, що начальник завжди правий. А тут хоч у зашморг. І ось перший заступник начальника обласного управління, друг Логвинова, добрий помічник у всіх його задумах генерал-майор Тяжлов говорить Федорову: «Олеже Михайловичу, я одержав призначення у Вінницю. А без мене Недригайло тебе проковтне з кістками і не подавиться. Поки є у мене така можливість, переведу я тебе подалі від Недригайла. Десь у далекий район начальником райвідділу. Сам собі господар».
Федоров уже й сам шукав собі якусь іншу роботу. Друзі запропонували поїхати на Камчатку заступником начальника штабу області. «Рік служимо – два пишемо. І зарплата відповідна до умов».
У той час, коли Федоров їхав на свою Камчатку (десь у перших числах вересня 1985 року), в ГУЛАГу ВС – 384/36 в селі Кучино Пермської області було вбито талановитого поета, великого громадянина-правозахисника Василя Стуса. Звісна річ, що Олег Михайлович тоді ще не підозрював, як тісно переплететься його доля з цією смертю.
Як не кажіть, на небі є янгол-службовець, який стежить за справедливістю на грішній Землі. Генерал Недригайло – теж… передчасно: ДТП (дорожно - транспортна пригода.) Це трапилось не десь у Сибіру, а в Україні. Сталося це 6 вересня 2005 року.
Саме тоді головою Вінницької обласної адміністрації став народний депутат України Микола Євтихійович Мельник. Викликає він начальника обласного управління генерал-майора Тяжлова і каже:
«Щось, Вікторе Семеновичу, поганенько ми з тобою знаємо наших славетних земляків. Вся Європа гуде: «Український поет Василь Стус….». Десять років тому він загинув десь у таборі спеціального режиму. Не ті часи, щоб суспільство погоджувалося на те, що таланти за своїми здібностями й своєрідним характером завжди скидалися на овечку. Вони ж люди, зі своїм інколи немедовим характером. А їх зараховували до ідейних ворогив держави, замість того щоб сказати, що вони гордість нашої національної культури».
Звичайно, генерал Тяжлов за своїм службовими обов’язками дещо чув про відомого за кордоном поета, який загинув у пермському таборі.

* * *

Рахнівка – село не з перших в області. І колгосп поганенький. Здавалось би, землі у господарстві вистачало. Але вирішили замість колгоспів створити якесь особливе господарство. Майно поділили на паї. Хтось хитрий скупив їх у землевласників. І тепер восьмий рік рахнівці тільки мріють про платню. Гендляри-перекупники забирають худобу «на корню» за безцінь. Молоко першого сорту – 32 копійки літр, а я в Донецьку за той літр плачу шість гривень і двадцять копійок. Ось так нині і живе знаменита на весь світ Стусова мала батьківщина. А коли описували в газетах свято – то радісних слів не жаліли. А які портрети прихильників Стуса подарували школі. І академіка Сахарова, який колись створив радянську ядерну бомбу, а потім жалкував з цього приводу. І керівника Національної спілки письменників України – файний портрет. Й багато інших, ліпших друзів Василя. Ось би й допомогли реально школі, яку хотіли закрити, бо ж розвалюється приміщення і учнів мало. Батьки перестали займатися по-батьківськи, як у старі часи, божою справою, тому й мало народжується в селі дітей. ( Умови життя дуже скромні, не до дітей, навіщо розмножувати жебраків! )
З початку колгоспного руху багато років головував господарством у Рахнівці, за можливостями і законами, як сам їх розумів, рідний брат матусі Їлини Яківни. У тридцять третьому році він примусив рідну сестру з чоловіком записатися до колгоспу й здати все в колективне господарства. Казав, що такий закон: коли поступаєш у колгосп, здати все, до останньої курки.
Голова колгоспу Дмитро Синьківський вигнав з її хати рідну тітку Марію ( тому, що не колгоспниця) з дітками. А їх аж четверо. Та так ганебно це зробив, що тітка Марія ледь не втопилася разом з діточками. Слава Богові – врятували. А здавалось би – рідніше рідної. І мова у всіх була одна – батьківська. Правда, тітчин чоловік був поляк і ходив до костьолу. А що тут дивного! Польща років двісті панувала на землях Полісся. Так що все змішалося – хто якої національності. Якщо батько був записаний поляком – його сини ставали католиками, якщо мати була записана українкою – її доньки писалися українками. В одній родині – дві національності. Яка мова найголовніша? Яку назвати батьківською? У родині Семена Стуса – нащадка військових кріпаків-кантоністів – батьківською завжди була українська. А в Донбасі… Оточення – російське, школа № 150, в якій вчився Василь, – російська. А мова в родині – українська. І думав, і сни він бачив українською. Проблема мови в Рахнівці вирішувалася трагічно. Чоловік тітки Марії спочатку втік від колгоспу. А коли повернувся додому, голова сільради вивів його за село і розстріляв. Кого розстріляв? Швагра – чоловіка рідної тітки? Чи поляка, який з дитинства володів «місцевою», тобто «рахнівською» рідною мовою? Та всі в Рахнівці нею розмовляли. І польською – теж. Цікава деталь, яку пригадує син поета Дмитро у своєї книжці «Василь Стус – життя як творчість»: після загибелі Василя вдові поета Валентині Попелюх потелефонував з Риму особисто сам Папа. Він запропонував удові поховати загиблого за католицьким обрядом. Звісна річ, вона відмовилась від такої послуги. Дмитро, між іншим, пише, що потім, коли родина зіткнулася з кадебешними прийомами при похованні і перепохованні тіла, вони пожалкували, що не погодилися на пропозицію Риму – уникли б багатьох образ і знущань. Головне було – поховати, все інше несуттєве. «Справа третя» – як кажуть в Донбасі з такого приводу.
Цікаво, чому Рим запропонував таку послугу? Хотів зробити з великомученика-поета прапор боротьби з тоталітаризмом? Заслуг у Василя Стуса, який пройшов крізь кадебістські лещата, вистачило б навіть на визнання його святим чудотворцем, як по церковній лінії. А може, справа в іншому: рідний брат }лини Яківни – поляк Синьківський?..

* * *

На початку 1941 року родина колгоспника Семена Стуса перетворилась на жебраків. У колгоспі платня – 20 копійок на трудодень. Ну, ще випишуть соломи або якихось відходів зерна. Або принесеш дітям з поля солодку бурячину на радість і втіху. П’ятеро дітей, всі просять їсти. Та Семен із жінкою. Та стара бабуся…Та порпалась на огороді. Просився Семен у родича – голови колгоспу Дмитра відпустити його «на вільні хліби» – дати довідку для отримки „пачпорта”... А голова пригрозив записати швагра у підкуркульники і віддати під суд як ворога влади. Тікали люди з колгоспу, хто як міг. Після армії жоден хлопчина не повертався до батьківської хати. А дівчата – хоч за дідька безхвостого вийти, аби зникнути. Та голова довідки не дає. А без довідки ти ніхто. Курка лиса. Біда – дітей нема кому народжувати. Дівчата стають перестарками.
Але на той час зі Сталіно приїхав вербовщик. Він приймав усіх без документів. «Житимете в гуртожитку (так вербовщик називав барак), працюватимете на хімінному заводі. Станете робітничим класом. Платня... Харчі…Повага…».
І Семен з Їлиною подалися шукати кращої долі, залишивши двох дітей (дворічного Василя й Мариночку) при бабусі. Чим стара годувала їх? Тільки Богові відомо. Як мале заходиться від крику, аж вуха зелені, бабуся суне йому до рота „моню” (кажуть, у такому випадку дуже допомагав мак. А його на Поділлі за кожною хатою аж рясніє. Мале почне смоктати моню і замовкне.…
* * *

Отже, голова облдержадміністрації каже генералу Тяжлову:
«У такому разі ми винні перед славетним поетом. Прийшов час спокути живих перед загиблими. Змогли б, Вікторе Семеновичу, твої хлопці щось зробити в цьому напрямку? Пам’ятаю, яке диво вони витворили з дитячого садочка «Сонечко». Виготовлені каменярами різні звірятка виглядали не тільки з вікон, а навіть з-під даху.
Генерал Тяжлов добре знав, що в колоніях збираються талановиті люди, яким «тісно» на волі. Діяв в області відомий Стрижевський табір, яким у ті часи керував полковник Анатолій Банюк. Неподалік від табору було знамените родовище каменю, з якого з давніх часів місцеві вмільці робили різну чудасію. Свого часу вони вирізьбили портрети Тараса Шевченка, Івана Мазепи, князя Ігоря, княгині Ольги, кошового Івана Сірка… І ось одержали замовлення на скульптурний портрет Василя Стуса. Їх було вісім майстрів. Привезли з родовища спеціальну глибу. Старалися каменярі, таким чином заробляючи собі волю. (І заробили! Скосили їм те, що ще залишилося відсиджувати).
І створили до обласного свята «Мій край – Поділля» портрет поета-земляка з каменю.
Слід додати: ще за кілька років до того, влітку 1968-го, скульптурний портрет Василя Стуса зробив його друг Борис Довгань, а поставили його на подвір’ї Рахнівської школи тільки 14 вересня 2006 року, тобто через 38 років.

* * *

Відвідуючи свято на Поділлі, Олег Михайлович Федоров думав про свого друга, генерал-лейтенанта міліції Тяжлова «От молодець, от спритний” . Ну, народився в забутій Богом Рахнівці. майбутній великий поет. Але прожив тут тільки два роки, поки батьки шукали кращої долі у Донбасі. А Тяжлов з губернатором зробили з цього приводу велику подію». «Всего - то два роки немовля мучилось, голодувало біля старої баби”.
Тут і пришла в голову Олега Михайловича ідея. “Найкращі свої роки Василь прожив у Донбасі, там він мужнів, набирався життєвого досвіду, в нього вироблявся донецький характер, наполегливість в досягненні мети, цілі, непримиренність у боротьбі з неправдою. Ось тоді у Федорова і народилась ідея музея Стуса у Донбасі.
Факти що до мови. Оточення – російське, але у шостому класі російської школи Василь напам’ять знав „Кобзаря”. Ось вам і батьківська мова. У дев’ятому класі прочитав „Мартин Іден” Джека Лондона. І несподівано відкрив для себе велику істину: людина в житті робить сама себе. Дивна річ, прочитавши Джека Лондона, Василь уже тоді відчув як українець свою причетність до усього світу. Він пише вірші.

Не одлюби свою тривогу ранню –
той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір’ї вітровії тчуть
єдвабну синь, не віддані ваганню…

Його першим, справжнім вчителем у поезії був Пастернак, який ввібрав у свою таку різнобарвну творчість усе найкраще що було на той час, мабуть, у світовій літературі. Звичайна річ, талановитій учень бере у свого улюбленого вчителя головне и з часом підіймається на вищій щабель мистецтва. Саме у великого майстра Стус вчився виваженій відточеності поетичного рядка, вмінню концентрувати зміст, наповнювати рядок музичним звучанням. Але у своєму вступному слові «Двєе слів читачеві« пише: «… була епоха Пастернака і необачно велика любов до нього. Звільнився тільки – десь у 1965 – 66 рр.« Звичайна річ, у великого учня були і інші велики вчителі і в Европі і на Україні.
Але Пастернак – це особлива сторінка не тільки в творчій біографії Василя. Чому? Саме у цю пору (1959 рік) точилося цькування поета. У Пастернака були дві провини: перша – він був єврей; друга – йому було присуджено Нобелівську премію за літературу. Радянська ідеологічна система вимагала (преса, письменники - підлабузники, робітники - лауреати видобутку вугілля чи прокату стали читали повчальні проповіді, як саме треба поетові писати вірші. І всі в один голос: «відречись від ганебної премії капіталістів - імперіалістів!».
Хіба Василь Стус міг навіть припустити, що через чверть віку його позбавлять життя саме з того самого приводу – Нобелівська премія!

* * *

Смерть близьких, особливо таких молодих, як Іван і Лукера, приголомшує. Він весь час згадував їх, вони приходили до нього у сні. І тут починаєш замислюватися над питанням людського життя і смерті.

Як смертеіснування й життєсмерть.
Тож випробуй, як золото на пробу
Коханих, рідних, друзів і дітей,
А чи підуть крізь сто своїх смертей
Тобі услід? А чи твою подобу
Збагнуть – бодай в передкінці життя?

ЯК ЛАМАЮТЬ ЧЕРЕЗ КОЛІНО

4 вересня 1965 року, в суботу аспірант інституту літератури НАНУ імені Тараса Шевченка Василь Стус вирішив подивитися фільм відомого кінорежисера Параджанова „Тіні забутих предків”. Друзі казали – справжнє чисто українське кіномистецтво, опоетизована історична старовина.
Він ішов у доброму настрої. З його Валюшею - Попелюшею нібито все було вирішено – він одружується. Це його друге кохання. І, мабуть, довічне. Він її виглядів випадково в метро „Хрещатик”. Ну, якщо відверто, то не зовсім випадково. У народі про таке кажуть: „з першого погляду”. Фігура – спортсменки. Погляд непримітно - гострий. Р - раз, і вже не дивиться на тебе. Але угледіла, що хотіла. Розумниця. Вони ходили з нею на концерти відомих артистів, у картинні галереї. Василь брав її до своїх кращих друзів – Івана Світличного, де над усіма панувала така приємна й доброзичлива Іванова дружина Льока (Леоніда)… Валентині, мабуть, було не дуже цікаво слухати літературні побрехеньки з не зовсім зрозумілими суперечками. Але його „Попелюшка”, як Василь звав її про себе, була першою читачкою його віршів. І вона мала тонкий смак до всього, що відносилося до його життя. Коли Василь, ніби випадково, торкнувся її руки, він затремтів так, що йому стало соромно. Стискав зуби, ніби він щойно виліз з ополонки. Уперше Василь заговорив с нею, точніше, щось незначне запитав, російською. І вона йому – російською, як усі в ті часи в Києві. Він – українською. І вона відповідає українською. Та такою чистою, прекрасною. У Василя відразу потепліло на серці. Чому? Його перше справжнє кохання – це Зоя Федорова з Донбасу. Уся, ніби на пружинах. Весь час у русі. За словом в кишеню не лізе. Відверта. Весела. Розумна. Одне іноді їх розводило кожного у свій кут – характери! Що у нього! Що в неї! Як малі діти: ледь що – так і образився.
У нього в родині панувала батьківська мова, а Зоюшка користувалася тією, якою весь край: суржик, у якому більше російських слів, перекручених на українську. Це й стало каменем спотикання. Він збирався в Київ в аспірантуру. І, мабуть, це було їхнє останнє побачення перед дорогою. Хвилина на те щоб поцілуватися. Обоє – в мінорному настрої. Вона говорить: „Я б могла разом із тобою полюбити й твою мову…«
Він як вибухне! „Це мова моїх батьків уже двісті років”.
Сів у вагон, а все думав: „Що такого образливого вона сказала? Та нічого. Вона знала українську мову. Багато читала. Була закохана у творчість його кращого друга Івана Драча. Його поему „Смерть Шевченка” прочитала тричі і все допитувалася до якихось чисто авторських подробиць. Драч довгі роки був його найближчим другом-однодумцем, та таким, за якого Василь готовий покласти власну голову. Як же тішився Стус, коли довідався, що саме Іван очолив Рух – найстарішу українську партію, яка ставила ціль: „Держава! Мова!« На жаль, пізніше в “Русі« почали ділити щаблі: хто за кого вищий і старіший.
Одне слово, Зоя була закохана в поезію Івана Драча, вважала його одним із кращих поетів України. Але казала: „Він нерівний. Інколи таке верзе, що й сам не розуміє, що творить. Чи то від надмірного таланту?« А поему Івана „Смерть Шевченка” носила з собою, як віруючий Біблію. „Що в нього на серці – незрозуміло мені, – казала. – Я як дівчина не довіряла б йому. Сама не знаю чому. Його поеми інколи так хвилюють…«
Це Зоя написала Василеві, що в родині його сестри Марусі не все гаразд. Йому було боляче. Він завжди був готовий прийти на допомогу тому, кому болить, – це була властивість його природних відчуттів, це був його головний нерв. А що він міг зробити у тій час? Дати якусь пораду? Не склалося у сестри сімейне життя.
Коли він приїхав додому на аспірантські канікули, перш за все побіг побачити свою Зоюшку. Вона була на роботі. Її викликали. Вийшла. Він обняв її за плечі. Притулив до себе. Але вона була якась не своя. Щось у ній ніби поміняли. Вийняли з неї гнучку пружину. Очі погасли. Зробились маленькими, ніби вона примружилася від сонечка. Але вона була рада зустрічі… Це він відчував завжди.
Він їй писав рідко. Його захопило бурхливе столичне життя. Потім з’явилися друзі, однодумці, чого йому саме не вистачало в Донецьку. І тепер він відчував свою провину перед нею. Мабуть, тому й сказав: „ Тепер будемо жити в Києві. В гуртожитку аспірантів я маю кімнату”.
Вона відступила на крок і нервово похитала головою:
,,Васю, я вагітна… Третій місяць”…
Але для нього на той момент це була не перешкода:
„Ну й що з того! Народиш першу дитину, потім другу…«
„Ні, Васю, – по-жіночому мудро відповіла вона. – Дитині потрібен рідний батько”.

* * *

Я сказав би, що в Зої життя склалось нормально. Чоловік, мабуть, поважав її. Вона народила йому двох синів. Коли про Василя Стуса почали говорити майже всі, хто мав язика і журналістську нахабність, особливо іноземні папараці, їх цікавили сексуальні підробці… Допитувалися: як же саме все було між нею і Василем ?
Але Зоя мовчала до 1993 року, коли нарешті зізналася: „Він завжди жив у моєму серці. Його дружина Валентина Попелюх найгероїчніша жінка у світі. Як Василя посадили перший раз на п’ять років, вона мала юридичне право розвестись. Але вона пішла за ним до кінця. Вона пережила все, що пережив він, подолала духовну і моральну дибу, на яку її підтягували майже чверть віку. Але не відцуралась. Вона вміла кохати. Саме за це їй повинні б дати Нобелівську премію Миру. Є ж така. Але я б забрала на себе всі її болі, страждання, знущання, які вона витерпіла, – аби хоч раз сказати: „Мій Вася”.

* * *

Коли Стус сидів у кінотеатрі на своєму місці і м’яв у руці квиток, він думав тільки про майбутнє. Зоя, його перше кохання, залишилась у минулому, спогади про неї якось поволеньки танули, як льодинка на асфальті, нагрітому весняним сонечком. У його серці зараз жила тільки Валюша -”Попелюша”, як він звав її про себе і при цьому мимохіть усміхався від внутрішнього задоволення. Одне слово, дивитися фільм Параджанова він прийшов у ліричному настрої.
Але на сцені перед кіноекраном відбувалося щось незрозуміле. З’явився Чорновіл, весь знервований, тримав у руках якийсь папірці. Поряд із ним, ніби заспокоюючи, – Іван Дзюба, відома поміж українських літераторів людина, яка виділялася сміливістю думок і логічністю мислення, умінням відстояти свою позицію. А поряд із ними, ніби почесна варта при директорі кінотеатру, ще трійко схожих на боксерів зі сталевими біцепсами.
Вони відразу не сподобалися Василю своїм настроєм. Ніби вийшли на ринг на матч-реванш, щоб відстояти звання чемпіонів, яке в них відібрали минулого разу. Чорновіл із незрозумілою злістю каже: „В нас у Львові почали зникати люди. Дома їх нема, у друзів не з’являлися, до дівчат не заходили. Навіть міліція не може щось певно сказати в такому випадку.
„Яка сьогодні молодь.. – торочить міліція. – Живе одним днем, у своє задоволення. Пішов – батьків не попередив. До друзів завітав. А там – пляшка. Та ще й дівчата гарні. Затримались. Вони як новонароджені телята, ще й пити по-справжньому не вміють: набралися „чорнила” і подуріли. Ось по закону мине три дні, прийдуть до нас батьки із заявою: ”Щезла людина”. Ми її приймемо, зафіксуємо і почнемо слідство. Про все повідомимо батьків. Аякже, ми розуміємо батьківське хвилювання”.
А Чорновіл зі своїх папірців читає прізвища тих, хто пропав, як дим з димаря. Львів’яни, з Тернополя, Івано-Франківська… Не тільки прізвища, а й адреси.
Усі в Україні вже відчували, що хрущовська, так звана „відлига” пройшла, починається „льодовиковий період”. Був такий собі коротенький час розквіту культури, пов’язаний у шістдесятих роках з боротьбою проти „культу тов. Сталіна”. Вщух. Молодь зробила свою справу – підтримала боротьбу з якимсь „культом”. З яким? Більш нетерплячі вважали, що для них настала свобода. І дехто (зі львів’ян) навіть пропонував узятись за зброю. А насправді це була бійка між внутріпартійними угрупованнями. А молодь висувала свої ще недозрілі ідеї, приймаючи цю бійку за бої за свободу, про яку мріяла.
Берію, який намагався сісти на трон Сталіна (батька всіх народів), розстріляли, переміг Хрущов. А потім і Микиту Хруща відправили на пенсію, коли це стало вигідно тому, хто захопив владу цього разу. Оскільки Хрущов був з України, вона стала в черговому партійному табуні цапом - відбувайлом.
Відомий журналіст Леонід Лиходєєв у журналі „Крокодил” опублікував анекдот: „Коли державу нема чим годувати, її годують „жидами”. Обов’язково з’являється якась брехня, в яку ніхто не вірить, але всі про щось незрозуміле говорять. „Лікарі, які обслуговували Сталіна, намагались його отруїти”. І починається компанія, яка заміняє людям хліб і видовища”. Прийом, застосовуваний ще сенаторами Рима.
У Львів першим секретарем обкому КПУ прибув В. Маланчук, щирий прихильник чорного кардинала Суслова, який керував в ЦК КПРС ідеологією, „Ніякої боротьби з культом особи! Вистачить. „Культ” похований під кремлівською стіною. А ось боротьба з націоналістами, які намагаються розідрати на національні угруповання нашу державу, яка перемогла фашизм… Не дозволимо!…«
Стус розглядав свою культурницьку позицію відстоювання права народу на власну мову як відверту опозицію будь-якій влади. В Україні проживають представники 120 національностей. Багатьох віросповідань. Якщо ми не хочемо ламати Україну на шматки, то треба все це враховувати. Є держава Україна, у неї повинна бути державна мова. Особливо для чиновників. А всі інші хай користуються мовою своїх батьків. Ось у мене є роман „У смерті свої права” (українською мовою, 2007 рік видання, хоча книга написана на дійсному матеріалі ще в 1980 році). Шахтар, який дійшов до краю терпіння, зробив собі „пояс шахіда”, зайшов до мавзолею Леніна і підірвав себе. Самогубець жив у шахтарському селищі Ольховатка. Тут точилися запеклі бої в 1941 році, загинуло дві наші армії – 6-та й 12-та. Це вже „дублікат” тих армій – 6-ої і 12-ої, які загинули під” Зеленою брамою”, – Первомайськ на Бузі, а їхні командувачі здалися в полон. А нові „дублікати” цих армій набирали з місцевого населення: з Макіївки, Єнакієве і селищ – в основному шахтарі й металурги. У коло головних подій потрапило тоді (географічне розташування, місцевість, непрохідна для танків противника) старообрядське село Ольховатка – майже на три тисячі господарств. Та й у сусідніх селах жили старовіри. Навіть власну церкву побудували. У шахті всі посади – за винятком секретаря парткому й директора – займали старообрядці. На шахті свідома дисципліна. План виконується своєчасно. Старообрядці живуть за своїми законами майже двісті років. Директор середньої школи, стійкий старообрядець, читає фізику. По святих днях він править службу в церкві замість попа, якого в Ольховатці не було. А як хто вмре або народиться – директор школи відправляє обряди. Яка мова в них батьківська? Я згоден з Іваном Дзюбою, який вважає, що мова у людей повинна бути вільною, справді батьківською. У державних службовців, звичайно, державна. А в багатьох старих донбасівців – з часів Дикого поля – знаменитий суржик. Державну мову розуміють. Хай їм щастить.

* * *

Я відхилився від теми: що того разу творилось у кінотеатрі. Хоча болючою темою, яка мала прозвучати при обговоренні фільму „Тіні забутих предків”, була-таки мова. Таємно заарештовували українську молодь за наказом секретаря Львівського обкому КПУ Маланчука. З Москви на Україну було прислано нового начальника КДБ. Звичайно, з особливим завданням – „навести порядок”.
Чорновіл зі своїх папірців зачитав прізвища зниклих. Те ж саме збирався зробити Іван Дзюба. У нього були списки киян, які теж невідомо куди завіялись. Ось і найкращий друг Василя Іван Світличний, у якого іноді збирались однодумці. Ні на які дзвінки у квартирі не відповідають. „Після сеансу треба провідати, – турбується Стус, – а то совість утратив зовсім”.
Тут підключилася сирена, яку пристосували помічники директора театру. Вона вила і верещала. Вона була непереможною. Але крізь її стогін все ж було чути чиїсь голоси. Хтось дружно під чиїмсь диригуванням кричав: „Геть провокаторів!«, „Бий жидомордих!«, „Запаскудили Україну! Хто вас арештовує? Кому ви потрібні?«
Іван Дзюба пригадує: „Василеві були противні всілякі форми малоросійщини… (Наприклад: антисемітизм, русофобія та інші національні хвороби). Він відштовхував, так би мовити, середньовічні форми патріотизму, пов’язані з якоюсь ненавистю, з якимось озлобленням проти людей інших націй.
Я думаю, це з самого початку було в ньому”.
А мені здається, що це „молоко” з цицьки інтернаціонального за суттю Донбасу, де живуть люди всіх націй, що є в Україні. І ніяких суперечок на мовній чи кольоровій основі раніше не було. Правда, сьогодні йдуть чвари в Криму за землю, яка колись, у старі часи, належала місцевим татарам ще з часів хана Гірея. А на базарах чи ринках іде бійка за місце під сонечком „з людьми кавказької національності« (сам Творець не знає, що то за національність!) Але такі міжетнічні сутички, здається, сьогодні – по всій земній кулі. І ми самі їх провокуємо. Бо так комусь вигідно. Ділимо: нафту, брильянти, воду, землю, жінок та все інше.
* * *

Василь зрозумів, що „безплатний концерт” організовано на спеціальне замовлення. У залі сиділи на спеціальних місцях любителі боксу, які програли свій матч і тепер чекали реваншу. Вони так хитро зайняли місця, що здавалося, ніби в залі, крім них, інших прихильників режисера Параджанова й нема.
Вони чекали свого часу. І їхній час настав. Вони трубно ревли і ревли, як левіафани на водопої: „Геть провокаторів зі сцени!».
Першим турнули Івана Дзюбу, та так, що тільки п’яти засвітились. Василь Стус – аспірант інституту літератури імені Тараса Шевченка – вибухнув, як атомна бомба над Хіросімою. Для нього висвітлилася істина, що комусь ця каламуть була потрібна, щоб присутні забули про арешти. ”Кегебешний фашизм!«

НАРОДЖЕННЯ ГРОМАДЯНИНА СТУСА

І саме той внутрішній протест, саме в ту мить породив Громадянина Всесвіту Василя Стуса. Він на знак протесту прорвався до сцени і відкинув бійців, які бавились із сиреною.
– Проголосуємо! – вигукнув Василь. – Хто за те, щоб засудити масові арешти української інтелігенції, – встаньте! Вам не здається, що ці події скидаються на 1937 рік? Прошу встати, – повторив він, переконаний що підніметься весь зал. – Ми з партійних документів знаємо, чим усе закінчилось. А чому? Бо всі відмовчувались. „Моя хата скраю”!
Може, останніх фраз не слід було казати? Люди добре пам’ятали ті страшні роки. У залі, в якому було близько тисячі душ, мабуть, ніхто не хотів повторення минулого. Піднялись хіба що чоловік зо тридцять. І, то ті, кого він знав в обличчя. Знайомі, друзі. А решта…
Стус був вражений. Він розумів, що вони перелякані і де в кого в штанях, мабуть, уже мокро. Вони проти будь-чого, вони прийшли подивитися кіно. Історична поема. При чому тут політика? Вони всі „за”. Немає значення за що саме, але на сей момент – вони „ЗА”. Те, що вони вже були тут під час цих гарячих „дебатів” із бійкою й сиреною, яку знову включили, й вона так жалібно вила, ніби співчувала тим, хто потрапив у політичну пастку... Хай вони не голосували, але були присутні. Хтось із КДБ або їхніх стукачів… А хто знає в обличчя тих стукачів! Можливо, твій привітний сусід або друг найближчий… Бачив, перерахував, записав. А потім тебе викличуть на співбесіду. І доводь, що ти не тригорбий верблюд, а порядна людина, що ти за радянську владу, якщо треба, порвеш будь-кому пащу. Ви тільки скажіть – кому саме порвати. Ми – завжди за батьківщину! І взагалі, матюків у театрах не вживаємо!
Настрій у Василя – гірше не буває. „Які ж ми всі залякані!« Він пригадав, за що свого часу засудили до страти комуніста Лук’яненко – працівника райкому партії, який за своїми службовими обов’язками агітатора очолював гурток „Українська робітничо-селянська спілка”, Левко з Іваном Кандибою старанно вивчали Сталінську конституцію. Їм подобалася стаття 17 у державному документі і стаття 14 – в українському. Вони так і написали: „Найдемократичніша Конституція у світі. Краща за американську, бо вона гарантує право виходу з загального середовища будь - якої складової частини держави”.
Це був звичайний сепаратизм. А тих, хто цитує Сталінську Конституцію – до страти. Замінили кулю на п’ятнадцять років ув’язнення. Та ще на додаток – Колима. Ось тобі й конституція, найдемократичніша у світі!
Ще була не подолана гіркота на серці після зрадницького голосування. А тут Павло Тичина… Він був у залі. Звісна річ, не піднявся. Стара людина – що ви хочете! Важко. Підводять ноги. Він, як і більшість присутніх, насичений страхом пам’яті минулого. І, як усі, продовжував сидіти, втиснувшись у стілець. Але Павло Тичина, як пише у своїй книжці Дмитро Стус, голосно бурчав, що цей молодіжний „ґвалт” не дає подивитися йому фільму.
* * *

Сьомого вересня, це був вівторок, Василь весь напружений ішов до інституту. Намагався не виказувати свого внутрішнього стану. Хтось сказав, що його викликають до директора. Він відповів:
„Давно не бачились – скучився”.
Директор інституту „затаврованих” студентів сам не приймав. Для цього у нього був заступник директора Зубков. Той побачив Стуса, якось прокаркав, мов ворона на смітнику:
– Ну що, голубе, докочевряжився! З інституту ти вилетиш пробкою. Це я тобі гарантую! Може, ще й відпочинеш поряд зі Світличним.
Василь написав на ім’я директора інституту „Пояснювальну записку”. (Цікавий у психологічному плані вийшов документ, мабуть, єдиний у своєму роді. Стус взяв собі в адвокати Володимира Леніна. Спираючись на докази Леніна про побудову справедливого соціального суспільства, він писав:
„В суботу. 4 вересня, під час виступу автора фільму та його учасників, і потім, після виступу І. Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів , (його зипхнули зі сцени, гукаючи, що людей не арештовують ) Мене обурило брутальне поводження з Іваном Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилася під час зустрічи з актерсько – авторською групою фільму…«
Що Василя образило: арешти велися таємно, вночі, людей викрадали, як циган кобилу. Могли би близьким пояснити, в чому справа! Винні – є Закон! Державні органи, які його виконують. А то ніби ми потрапили знов у 1937 рік… Така мовчанка на думку Стуса є злочином проти тих високих ідеалів, на яких він виховувався…
„Як можна миритися з таким станом, коли в навколишніх умовах є ряд таких симптомів, які заперечують правді ленінізму, правді високого громадянського обов’язку й права радянської людини? – писав він.
«…Я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім’ям Леніна. Хрущов це робив так само…
Я хотів сказати, що використання священного ім’я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів – це використання змушує нас боротися за справжнього Леніна. Не такого, яким його часом бачив Сталін чи Хрущов, а такого, яким він є: як ідеал усього найпрогресивнішого людства, комуністичний суспільний прогрес, який протягом століття виробило людство…«.
Так, Сталін був тиран. Але шкодую
чом він не знищив вас, своїх співців,
отих, котрі тягнули „алілуя”
вождеві у кривавому вінці… –

напише він згодом.
Після того, як Василя турнули з аспірантури, він залишився без житла й роботи. Друзі допомагали і з роботою, і з житлом. Я б сказав, що його життя розкололось на частки. Він встидався навіть бачитися з Валюхою - Попелюхою. І тоді вона сама знайшла його. Ні слова зайвого, ніби щойно розсталися. Він каже: „Я був аспірантом. Перспектива вченого… А зараз я безробітний і живу в кочегарці…«
„А хіба ти змінився від того? Я тебе люблю всякого”.
Було й весілля. Скромне.
Я б хотів сказати окремо про батька Валентини – Василя Попелюха. Комуніст тридцятих років. З непохитних. Дочка Валентина характером вся в батька. І в свого чоловіка Василя Стуса. Хто від кого набрався тої сталево-титанової витримки! Комуніста Василя Попелюха „запрошували” в різні інстанції: партійні і надпартійні. У подробицях, у барвах розповідали, яке життя чекає його доньку, якщо вона зв’яже своє життя зі Стусом. А він їм.: „ Бачили би ви її очі, коли вона дивиться на нього… Що ти скажеш проти такої любові молодих? Вона приходить раз у житті й не до кожного”.
Слід сказати, що мати Валентини – Ольга Богатиренко у прогнозах щодо майбутнього доньки була більш обережною, ніж батько.
Але після весілля у Василя знайшлося житло і столична прописка, тобто робота. Принаймні до суду.

ШКОЛА У СТАРОМУ СВИНАРНИКУ ДЛЯ АКАДЕМІКІВ

Слід сказати, Донбас постійно постачав дисидентів різного ґатунку, бо для цього були підстави: сюди звозили небажаних і небезпечних. І самі, з моторних та кмітливих, з’їжджалися в пошуках щасливої долі. Донбас подарував Україні академіка Дзюбу, одного з найталановитіших людей, закоханих в Україну та її мову. Я б сказав, що це дивовижна історія. Іванко народився в робітничому селищі Єленівські кар’єри. Так пишуть дослідники Івана Михайловича. Але село Ніколаївка (так писалося) кілометрів за п’ятдесят від Докучаєвська. Мати працювала санітаркою в Миколаївському здоровпункті. Батько його Михайло працював машиністом екскаватора, добував доломіт – особливий камінь, без якого не звариш ані цукру, ані металу: він забирає шлаки, накип. Батько Івана згорів у танку під час боїв на Курський дузі. Тому хлопець пройшов добрячу школу виживання в перші роки по війні, коли за колосок, підібраний пізньої осені на прочесаному граблями вдовж і поперек полі, давали п’ять років і більше. Головними годувальниками солдатського напівсироти були лопата, сапка, відерце, кіска, якою підбивали траву для птиці або кролів. Якщо вони були. Упевнений – восьмирічний Іван міг би керувати за колгоспного агронома, якби на цій посаді вже не працював один дядько.
Найпримітнішим приміщенням у Миколаївці була повоєнна школа. Її побудували зі старого свинарника. Трошечки підлатали. Вікна, у яких не вціліло скло, затулили спеціальним папером, у який загортали запчастини для екскаваторів. У вчорашньому свинарнику було темно й холодно. А навіщо свиням світло? Їм аби харчі добрі. Тому учні тулилися до віконець, до світла. Від тої постійної недостачі світла у Івана боліли очі, й він почав потроху втрачати зір. Мати лікувала його травами, які збирала у донецьких степах.
Писали у „свинячій” школі на старих газетах чорнилом, зробленим з дубових горішків. В таких умовах вчився майбутній академік.
Іван Михайлович пригадує, що на околицях великих міст, наприклад Сталіно, і в селищах, які постачали робочу підсобну силу на кар’єри, люди розмовляли українською мовою. Звісно, вона була далека від літературної – це був знаменитий донбасівський суржик, який служив вірою і правдою нашим батькам, дідам і прадідам. У селищі робітники розмовляли російською мовою. І дома – теж. Газети, на яких писали учні, – російські. Вчителька – росіянка. Швидкими темпами йшла індустріалізація Донбасу і всієї країни. Людям потрібні були знання. Багато хто пішов у школи. Там викладали російською мовою. Підручники були російські, вчителі-інженери, які навчали спеціальності, були різні за національністю. Але розмовляли усі російською. Мабуть, „мова” – це була, як кажуть у Донбасі, справа третя. Головне, що цінувалося, – знання. А якою мовою розмовляли на підприємствах: на шахтах, на заводах, тобто на роботі? Звичайно, російською. Точніше – суржиком., який на той час усіх задовольняв. І служив головній справі: спілкуванню. Донбас приймав до себе усіх бажаючих стати робітником, робочим класом. Сибір, Азія, Кавказ, Волга, далекі села України… Що їх чекало і задовольняло: робота, житло – барак для родини. Платня і харчі. Згадаємо, як тікав з родиною Семен Стус з батьківської Рахнівки, з хлібного Поділля в Донбас, бо жити у тих умовах, які створила радянська рахнівська влада, не було жодних можливостей. А влада: два комуністи та п’ятеро комсомольців, яким дуже подобалося кимсь командувати. Рідний брат Семенової жінці Аліни примусив сестру вступити до колгоспу і відібрав у її родини навіть останнього півня. Казав, що того вимагає закон. А чи справді закон вимагав? Чи ні? Різні закони були за часи Радянської влади...
Нехай не брешуть, що в той рік зовсім не було врожаю. Хліб був. Ну, інші роки на Поділлі бували й родючіші. Але треба було спочатку виконати „першу заповідь колгоспника” – здати державі „хлебушек”, а вже решта – на трудодні – по 20 копійок на вихід.

Після школи Іван Дзюба поступив у Донецький педінститут. Звідки ж узявся корифей української мови і талановитий мислячий письменник-україніст, який написав велику наукову працю, що обійшла майже усі країни Європи? І не тільки. „Інтернаціоналізм чи русифікація?« зробила справжню революцію в україністиці. Та інші книги... Мабуть, слід сказати, що „свиняча” школа для Івана Михайловича продовжувалась і в Києві – він, маючи вищу освіту і аспірантуру за плечима, шістнадцять років працював коректором в одній заводський газеті. А це те ж напруження очей. Дрібні літери, читати по кілька разів до сліз і болю в очах.
Василь Стус вивчав цю роботу ( «Інтернаціоналізм чи русифікація”) свого друга, земляка і однокашника в таборі. Німецькою мовою, яку він знав досконало. Книга була видана вперше в Німеччині, в Мюнхені, і в СРСР таємно потрапило кілька примірників.

* * *

А почалось перевтілення жаби, в яку поцілила стріла Івана-царевича, у прекрасну царівну, я вважаю, з приїзду щойно прийнятого в аспірантуру Інституту літератури НАНУ. На свіже вухо Дзюба дивувався, що у столиці - культурного осередку держави - майже не чути рідної мови. Вона вживалась у певних колах. І він пригадав Донбас, робітничі околиці, де користувалися, хай засміченою, суржиком, але українською мовою. Донбас колись був кордоном. По лівий бік Кальміусу були землі Війська Донського, а по правий – починалася власне Україна. Межа осілості. Боже борони, щоб „жид” перейшов на лівий бік річки, коли стемніло. Пейси повискубує козак, у якого вже почала рости борода. Міжнаціональний гармидер, як при створенні Вавилонської башти, коли настирливі люди вирішили подивитися, де саме живе Творець. Він і змішав усі мови, щоб не розуміли один одного. Але кожному залишив – свою. Є держава, в неї повинна бути державна мова. А поза нею – користуйся суржиком (тобто сумішшю різних мов, як на циганському ринку).
І це були перші думки, сумніви, з яких потім народилось „Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Автор писав від чистого серця. Він помітив соціальне явище, яке перекособочувало суспільство. І почав досліджувати його. Усе – за працями класиків марксизму – ленінізму. Навіть надіслав свою працю в кількох примірниках у Москву, в ЦК КПРС, а також в ЦК КПУ. Й що з того вийшло? Справжня правда – колючіша за сухий будяк під хвостом у бика. І хто ж її терпітиме? І хоча книга, незалежно від автора, ходила тільки в рукописах, але такими величезними тиражами… Система почала боротися з „проявами націоналізму”, який замахнувся на найсвятіше – на засади комуністичної моралі і „дружбу народів” СРСР. Почалася нищівна боротьба „з проявами»… У Донбасі відбулося кілька закритих процесів над нескореними, яких називали дисидентами і націоналістами.
Іван Михайлович Дзюба, як уже мовлено, народився і виріс у російськомовному оточенні. Де ж він насичувався непримиренним українізмом? Інша справа Василь Стус. Так, він виріс у центрі Донбасу. З дитинства кожною клітиною всмоктував у себе соціальний дух волелюбного краю. У нього теж було російськомовне оточення. Він навчався в російський школі (ближче до дому). А в його душі жило співуче Поділля. Він думав по-українському, бачив сни по-українському. Мріяв, читав книжки. Вдома розмовляли тільки українською. Вечорами сидять батько з матусею і згадують свою молодість, рідне Поділля. Мати мрійно зітхає: „А як співав на зорі соловейко …»
Звичайно, свою справу зробили й гени. Є документ, який підтверджує, що Стуси (реєстр за 1805 рік) були військовими – кантоністами. На ті часи армія складалась із солдатів-кріпаків, які жили при землі. А як надійшла команда – кантоніст за зброю і готовий захищати батьківщину.

ТОМУ, ХТО КАЄТЬСЯ, ПОЛОВИНА ГРІХІВ ДАРУЄТЬСЯ

Стус посилається на те, що на сході України (він має на увазі насамперед Донбас) особливо серед робітничого класу, ще й досі живе віра в Леніна. Люди вірять: усі його задуми й звершення були на користь трудящим, але вірних учнів Володимира Ілліча Сталін розстріляв, а залишив підлабузників, які все перевернули догори ногами. Можливо, й у Василя десь у підкірці мозку були такі… ну, не переконання, а якась тінь того… Те, що Ленін під час громадянської війни, коли вирішувалась доля революції, був нерідко досить жорстоким вождем, ми в подробицях дізналися пізніше. А в той момент… А потім, посилатися на Леніна було ще й корисно в такий ситуації, в якій опинився Стус. До речі, таким прийомом користувався й Іван Дзюба у своїй монографії „Інтернаціоналізм чи русифікація?«.
Про що я тепер, після перепоховання Василя, жалкую: мені б адреску того небесного службовця, який стежить за справедливістю на Землі. У Пермському ГУЛАзі, де доконали поета Стуса, за короткий строк від серцевої недостатності пішли за компанію з Василем четверо причетних до його смерті. Розумію, що директором Інституту літератури Тараса Шевченко НАНУ керували ляльководи, й він був маріонеткою, підписуючи наказ про звільнення Стуса з аспірантури. Але ж повинні ми колись відповідати за свої вчинки! Хиба Василь там, у кінотеатрі, був злочинцем, він когось покалічив, вдаривши стільцем, або задушив у нервовому вибуху того, хто крутив сирену… І його провина тягнула на найсуворіший вирок – „до страти”? Ні! Виплеснулось в молодої, чуттєвої людини обурення. Ну, нехай догана по інституту (з політичних причин). Навіть виключення з аспірантури. На гірший випадок хай гасить вапно – сто тонн кожного дня. Дайте йому 15 діб – він підмітатиме Хрещатик. Але зі Стусом вчинили майже те ж саме, що зробив голова Рахнівської сільради з чоловіком тітки Марії – просто пристрелив, навіть без постанови „Трійки», або „Особливої наради», які за три хвилини вирішували долю трьох десятків людей – усіх розстріляти…
Хай у Василя ще не було тих віршів, які засвідчили, що він – поет всесвітнього значення (вони народяться, коли він пройде крізь іспити таборами, карцерами, засланням, голодовками), але ж у проректора були талановиті реферати Стуса.
Почали закручувати на Василеві гайки саме з наказу про звільнення з аспірантури. А вже далі все лізло одне на одне, як вагони поїзда, який зазнав аварії на великий швидкості. Система його обрала, може, й випадково, щоб іншим було завжди в пам’яті. І ламала, аж душа геть вискакувала і кістки хрустіли. Вона намагалася розчавити його сутність, особистість. А проти викрутасів системи у нього була тільки незламна воля. Ось Лук’яненко з Кандибою покаялись, і їм подарували життя. Покаявся перед царем свого часу Куліш і став губернатором Варшави. Покаявся Костомаров і став знаменитим ученим. (Стус про це писав).
А Тарас Шевченко відбув десять років солдатчини, але не переписав своїх віршів про царицю:
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою...
Тарас знав про своє визволення із кріпацтва не байки царевих „віршомазів”, а правду. Тому він і написав на смерть імператриці зовсім не християнського вірша, але який відбивав його внутрішній стан:

…Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люди проклянуть.

У Стуса, хоча той і мав право на такі відгуки, подібних віршів я не зустрічав. Щоправда, він двічі відрікався від громадянства Радянського Союзу. Але він був Громадянином України, якої як держави поки що не існувало.
З „Лагерной тетраді« (мовою орігиналу):
«Но голову сгибать я не собираюсь, несмотря ни на что. За мною стояла Украина, мой угнетенный народ, честь которого я вынужден отстаивать до смерти». (1983 рік).

* * *

Ось я перечитую „Записку” на ім’я директора. Чого в ній більше? Переконань чи самозахисту? Віри в державну демократію? Після того, як за його пропозицію в кінотеатрі майже ніхто не проголосував, можна було не сумніватися, що арешти триватимуть з новою силою, щоб іншим не кортіло. Серед інших у кінозалі був присутній і його давній вірний друг та соратник Іван Драч. Але він не потрапив до числа заарештованих. Чому? У нього політичного досвіду було більше, ніж в інших. Він умів своєчасно покаятись. Він перші вірші проти влади писав ще у Москві, на сценарних курсах. Ну, „принципово” з ним поговорили у відповідних інстанціях, і він покаявся. Подарували. У травні 1966 року він знов покаявся. „Я не розумів, що, зі мною коїться, як не розумів, що творять зі мною. Мене, такого благовірного комсомольця і комуніста, звинувачували в… націоналізмі (?). Викликали, лякали, роз’яснювали, розтлумачували, страхали і заманювали”.
Але радянська історія КДБ не знає випадків, коли після такої „обробки” з їхньої контори виходили „непорочницями”. Обов’язково підписували зобов’язання і ставали „стукачами”, інакше наслідки були карними. Для початку викидали з інститутів, не дозволяли друкуватися, позбавляли роботи, житла. А далі – „найсправедливіший радянський суд”: для початку – п’ять років таборів і ще три – заслання на Колиму. А після Мордовії засуджували до пермських таборів на десять років, ну і заслання, якщо доживеш. Нічого такого з Драчем не сталося. А було, мабуть, за що саме. Але він знов своєчасно покаявся. Розмови у слідчого КДБ. А там вимагають прізвища співучасників. „Ось тобі телефонний довідник. Читай. Яке прізвище знайоме – став „галочку”. І вся робота. А потім – „до побачення”. До наступного разу.
Мабуть, було за що, якщо знов покаявся. Я пригадую його виступи на письменницьких з’їздах. Гострі, цікаві. Він завжди турбував владу. Але вмів виходити сухим із води. Ніби йому особисто було даровано право відверто розмовляти із владою. Драч це робив сміливо, і я сказав би, майстерно.
Після перегляду кіносеансу він і справді зник. Але в листопаді 1965 року він підписує колективну заяву з вимогою відкритого процесу над заарештованими. У той час Іван Дзюба, та одна з найталановитіших поетес Ліна Костенко та інші прийшли на суд із квітами.
Але було вже відоме висловлення М. Хрущова: „Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології«. І – почався наступ на все національне.
26 травня 1966 року на партійних зборах у спілці письменників Костенко і Драч захищали засуджених. Але через три дні Іван Драч пише у партком чергове покаяння: „Я, як комуніст, тепер розумію, що мої вчинки в цих історіях суперечать моєму званню комуніста, і я їх засуджую з усією категоричністю. Взагалі усі ці події є великою політичною школою для мене як комуніста”.
Але він відкрито не засудив своїх друзів-одновірців, яких суд прирік до таборів на тривалі строки. Така політика – „ні нашим, ні вашим” – призвела до того, що на кіностудії імені Довженка, де працював Драч, почалися фінансові перевірки, які виявили (а як треба, обов’язково знайдуть щось кримінальне!) серйозні фінансові порушення – були заборонені фільми Драча ”Григорій Сковорода” і „Криниця для спраглих”.
У листопаді 1973 року М. Рудь написав листа в ЦК КПУ на І. Драча і Л. Костенко. Його погляд на них із конкретними фактами. Драч знову покаявся. Причому вдало. Це він умів.
У 1990 році Донбас вибрав І. Драча у Верховну Раду (Артемівськ, виборчий округ № 259). За нього проголосувало 66,38 відсотків виборців. А в 1994 році він у Раду не пройшов, бо балотувався не в Донбасі.

* * *

Василь Стус теж був людиною застережливою, особливо ще в ті часи, коли його не почали ламати через коліно, а він іще не набрався незламності старого дуба, який пролежав сто років у солоній воді. Василь згадує про Дзюбу: „Іван як критик згорів на командировці у Львів. Багато базікав”.
Слід пояснити. Це був вільний час „шістдесятників”. Робота Дзюби була найпопулярнішою книгою. Ось Дмитро Павличко і запросив у Львів, щоб порадувати нашу молодь зустріччю з великими світу сього. Приїхали у Львів троє друзів: Іван Драч, Іван Дзюба і Микола Вінграновський. Молодь зустрічала їх – носила на руках, бо вони були відкриттям, свіжим повітрям.
Знав чи ще не знав Дзюба, що його знамениту книгу перший секретар КПУ П. Шелест наказав розіслати всім секретарям обкомів України? Принаймні міг здогадуватися, бо перший примірник своєї праці надіслав П.Ю. Шелесту та Голові Ради Міністрів України В.В. Щербицькому. Та ще додав до рукопису протест проти арештів інтелігенції. Жодних анонімок – за власним підписом. „Я діяв відверто”, – потім скаже він. І що цікаво, за такий вчинок він одержав окрему квартиру на Повітрофлотському проспекті. Правда, Дзюбу викликали в ЦК і радили йому написати книгу „Про Україну” замість „Інтернаціоналізму чи русифікації?« Він відмовився. Тоді хтось з редакторів центральної газети за вказівкою ЦК написав проти Дзюби своєрідну фальшивку: „Що і як відстоює Іван Дзюба?«.
„Шелест визнавав, – як пише сам Дзюба, – що проблема існує. Але його дратувало, що я надіслав декілька примірників у Москву, у ЦК. „Ти зробив нам таку капость!« – бурчав він”.
Одне слово, троє друзів були у Львові бажаними гостями. Бо перші дні їх сприймали як представників ЦК КПУ. А потім усе з’ясувалося: троє самозванців ніякого стосунку до партійних органів не мають. Були й неприємності. Але все це вже не мало значення.
Той день у Львові був особливий у житті трьох друзів: вони були запрошені на ювілей відомої письменниці Ірини Вільде. А там – дівчата. Оба Івани танцювали з львів’янками. Дзюба згадує: ”Ми протанцювали з Мартою весь вечір. Але між нами все було вирішено з першої хвилини”. А весілля відбулося через рік. У парку. Бо нареченому нема куди було запросити гостей. У парку на лавках. Без спиртного. Бо кімната в Дзюби була два метри завширшки і сім метрів завдовжки. Не кожна дівчина тішиться, виходячи за хворого на туберкульоз. „Свинська” школа в Миколаївці відібрала зір. Гуртожиток Донецького педінституту нагородив сухотами. Такі були умови життя тих часів для академіків. Його не минула гірка чаша: Дзюбу було засуджено на п’ять років таборів, але помилували з огляду на тяжку хворобу. Поїздка у Львів закінчилася „новою роботою”. Академік 16 років працював… коректором у заводській багатотиражці. Іншої роботи для нього не знайшлось. А це – зір, який весь час погіршувався. Це теж платня за „ворожу” ідеологію”.
Я повинен сказати, що Іванові Михайловичу пощастило на сімейному фронті. Марта Володимирівна – з тих жінок, які вміють кохати все життя, віддаючи любому кожну мить своїх почуттів.
До речі, на тому ж ювілеї у Ірини Вільде І. Драч теж щасливо знайшов собі дружину.
Ще один факт для узагальнення. Іван Драч свого часу був міністром культури, і Іван Михайлович Дзюба теж був міністром культури. Іван Драч, який має безліч державних нагород, живе в старовинному будинку, квартира – п’ять кімнат. Він одержав вищу нагороду України – звання Героя. І Іванові Дзюбі теж присвоєно звання Героя України. Але його турбують старі хвороби, які його переслідують постійно: очі й легені. Такі різні долі таких несхожих за характерами людей!
І що вони знають один про одного? Яку правду? Яку кривду?

* * *

І ще про обережність Стуса. Ось що пише у спогадах син Василя Дмитро Стус:
„Донецький будинок його батьків став сховком (сховищем), де наодинці з собою Василь прийняв низку важливих рішень, головним з них було уникати, по можливості, відкритих протистоянь виразно політичного характеру і більше уваги приділяти праці літературній і, може, науковій”.
Тобто – подалі від політики. Якби в такий час роздумів про життя його підтримали друзі-однодумці… Хоча він завжди любив самотність. Навіть в армії – гауптвахту, де не заважають думати. Це й допомогло йому витримати майже чверть віку м’ясорубку таборів, карцерів, знущань.
Які хороші побажання самому собі! Але після того, що сталося в театрі… Ось Іван Драч – людина вільна. Не знаю, куди саме він подався відразу після того, як закінчилася драма в кінотеатрі. Можливо, стрибнув у якусь схованку. Зник! І з’явився на люди, коли все заспокоїлось. А Стус був пов’язаний аспірантурою. Все кинути і – тікати? Але ж якимись клітинами він не вірив, що прийшла велика біда. (Він, як та вагітна дівчина, яка ще сподівається, що усе розсмокчеться). Карним органам потрібні були приклади. Так великому поету зламали життя. Заради чого?
Суд. П’ять років мордовських таборів і три роки заслання. Вісім років утраченого життя. Це на перший раз. А міг би, як його побратим Іван Драч, одержувати літературні й державні нагороди. І, навіть, Нобелівську премію, замість того, щоб наглядачі шукали в його гузні заховані вірші. Я переконаний, особливо знаючи його людяність, що покарання не відповідало скоєному навіть за радянським карним кодексом. У бою за ідею (ніякого розподілу країни на національні шматки) вступила політика «на знищення» ворогів.
Щоб іншим не кортіло – Стусові відсипали по повній.

КАМІННЯ ЗІ СТРИЖІВСЬКОГО РУДНИКА

Василь Стус не мав собі рівних за освітою, вмінням накопичувати величезні знання з усіх галузей всесвітньої культури, науки, філософії різних народів, їхньої мовної культури і плідно таке багатство переробляти – ліпити таким чином Стуса - поета, митця. Дмитро Стус (син) каже з цього приводу: „Його стоїцизм щодо відстоювання рідної батьківської мови і традицій – з одного боку і дещо надмірне захоплення космополітичною світовою літературою, з другого боку, – зробили з нього наднаціонального поета, не тільки за філософією творчості, а й за зразками літературної форми віршотворення”.
Він вийшов далеко за рамки національної поезії. Звичайно, більша частина його віршів, які з’явилися в Європі, була перекладними. Звісна річ, вони під пером перекладача, можливо, щось втрачали, але залишалися саме стусівськими: його мислення, поетичний прагматизм, уміння викликати у читача повну довіру.
І все ж основним матеріалом поета залишалася батьківська мова. Батько з матір’ю вечорами весь час згадували Поділля. Таким чином, вони згадували свою молодість, забуваючи старі негаразди. І в такі часи споминів Василеві здавалося, що він утратив своє Поділля, де бував дуже рідко. Але він боявся, що ось так, майже випадково, може втратити свою улюблену Україну.
Як поет він давно піднявся над своїм оточенням, а ось як людина залишався у батьківській хаті. Тому йому здавалося, що батьківська мова – над усе. Він дуже боляче сприймав байдуже ставлення до неї.
Народна мова – жива істота, яка живе і обслуговує якусь спільноту. Вона весь час змінюється. Я пригадую: на ювілей Пушкіна було видано словник слів, які він уживав. 44 тисячі слів.
У 1976 році у видавництві “Вища школа” була видана двотомна енциклопедія “Шевченківський словник”. А хто набудь підраховував скільки у тій енциклопедії застарілих слів? А вони є.
А з них( особливо у Пушкина, який вживав не мало старослов’янських слів ) у нашому повсякденному житті хоча б третини зі дві збереглося. А скільки нових слів з’явилося у побуті з того часу, як зародилася и опанувала світом технічна революція? А у молоді свій сленг. Скільки нових невідомих середньому поколінню слів!

Стус – поет сучасний. Мова його весь час оновлюється. Він відомі слова весь час оновлює (наприклад, «сховок» – замість широковживаного «схованка» тощо), дає їм нове забарвлення залежно від настрою, обставин. Бо й обставини в нього виступають нерідко як наділені душею, обсягом, формою. Він весь час займається словотворенням, причому зовсім несподіваним для читача: «Смертеіснування і життєсмерть». І такі новонароджені слова мають “власних дітей”. Стус – поет. Він – той корінь із молодих і сильних, які весь час розвиваються. Ось чому він як майстер стоїть, над багатьма поетами, які були і є сьогодні. Стоїть не завжди пізнаний до кінця, до суті. Ось чому його пізнавання безкінечне не в докір сучасним корифеям, які все більше залишаються у минулому, хоч вони ще творять, друкуються, отримують державні нагороди і великі посади.

* * *

Хоч якою стриманою, незламною людиною Василь був, але і в нього інколи «відмовляли гальма», уривався терпець. Хочу повернутися до епізодів, які вже описані не раз, пов’язати їх в один ланцюжок, ім’я якому – батьківська мова. Я дуже добре знаю шахтарське селище Кондратьєвка (школа № 23) у Горлівці й хімічний завод, де жив у гуртожитку Василь, і жалюгідну сучасну долю його мешканців – працівників заводу, який колись працював на оборону і виробляв зліючи ядо хімікаті і по ночам скидав у старі, ще до воєнні шурфи. По підземнім річкам вони потрапляли у забої. І гинули шахтарі. Їх не можливо було дістати. Так вони і залишились на глибині 530 метрів. На поверхні над місцем їх загибелі зробили пам’ятник – садочок.
Василь рік працював у школі. І ось нове поповнення: молоді вчителі – ентузіасти своєї справи. Одного з них – Василя Шаманського – розподілили в школу № 23. Він говорив із чітко вираженим львівським акцентом. Обідали вчителі в непоганій на ті часи шахтарський їдальні. Береш пластмасову тацю і стаєш у чергу. А день був незвичайний: шахтарям видали платню. Як у байці Михалкова: « Сусід поїв сусіда».
Шаманський, як це личить його натурі, ввічливо звертається до милої, симпатичної роздавальниці: «Будь ласка, мені тарілку борщу». А поряд – якийсь п’яний в «дрободан» гірник, який навіть не переодягнувся після шахти – так не терпілось випити. Шахтарі-друзі сміються над ним, відштовхують від себе (вони ж після лазні переодяглися в чисте. Ось вип’ють свою норму, яка може бути й безмежною, – і додому. А той захмелений, що в брудній робі, почув львівський акцент і відразу переключився на львів’янина:
«Бендера між нас об’явився, – зрадів він. – Бач, ще живий, недобитий. Ну, ми таку помилку зараз виправимо!» Й лізе з кулаками до Шиманського. Лапає його за краватку й тягне.
Шахтар під землею, де в будь-яку мить може статися біда, ризикує життям, а він про це навіть не думає, бо він на те й шахтар, – це один психологічний об’єкт. Й зовсім інша людина, яка помилась у лазні, переодяглася. А «хмир», що обіцяв «добити бендеру» в особі Шиманського, був іще в робі, тобто відчував себе шахтарем у забої. Стус був у нервовому запалі. Він схопив «хмиря» одною рукою за комір розстебнутої спецівки, а другою – за пояс штанів, підняв над столами і, як мокре кошеня, яке «обхезалось», виніс із їдальні й поклав на траву. Повернувся. Шахтарі все бачили, вони вголос сміялися над «знищувачем «бендери».
Стус від образи кипів. Коли повернувся в гуртожиток, написав вірша. Не зовсім вдалого. Бо в ньому говорив не поет, а ображена людина. Він і сам знав поетичну вартість свого твору. Ніде нікому не показував, не пропонував надрукувати. Лежав той твір і лежав… Коли почались обшуки й кегебісти знайшли клаптик пожовклого паперу… Ой, як зраділи! Такий доказ! Василь Стус щонайменше людожер.

Ти що казав? Зараза – що казав?
Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.
Ти обіцяв – навіки зав’язав
Біль – білий день, що й світу вже не видно?
Ти що казав? Що в зашморг потягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
Всіх націоналістів з України,
Фашист червоний, землю забереш
І на платформи – в болота сибірські,
Людські кістки – на добриво візьмеш?
Ти що казав – ти в тишу закуєш
Оцей кортеж оскаженілих тигрів?
Я ворог – так. На полум’ї тортур
Мене огнем осяло зненавиди...

І другий момент. За хімічним заводом починається балка, яка тягнеться через весь шахтарський Донбас. Вона збирає талі води і наповнює колодязі селищ. Чудові, красиві місця. Квіти. Ліс – столітні дуби. І молоді клени. Стус любив тут відпочивати. І одного разу зустрів свій десятий клас. Вони йшли на знамениту Лису гору, про яку ходило багато казок і легенд. Під час війни тут розстрілювали партизанів. А в мирні часи тут було солдатське стрільбище. Жінки з селища, що по той бік Лисої гори, казали, що у них над головами іноді свистять кулі, і вони змушені ходити згинаючись. Ось на такі чудасії клас і вирішив подивитися.

На Лисій горі догорає багаття нічне
І листя осіннє на Лисій горі догорає.
А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
Чи Лиса гора пізнала б мене?

Стус ішов разом з ними. Розмовляли про Лису гору. І один з десятикласників каже: «Василий Семенович, вы что, не умеете говорить по-русски? Я совсем не понимаю ваших мыслей». А хлопець тягнув на медаль і одержував непогані оцінки з української мови.
Стус ледве стримав себе. Ось тоді він і написав листа до Андрія Малишка, який колись прочитав у «Літературній газеті» добірку Стуса, дав йому в армію схвальну телеграму, у якій було сказано: «взірець молодої української лірики». І коли у Стуса на душі все «горіло» – він написав Малишку:
«На Донбасі (та й чи тільки) читати українську мову в російський школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити».
Андрій Самійлович був людиною делікатною і на зухвалого листа не відповів.

* * *

Підбиваючи своєрідний підсумок написаного, хочеться задати кілька запитань фундаторові стусівських літературних музеїв Олегові Михайловичу Федорову й усім, хто допомагав йому створювати цей, не схожий на інші пам’ятники Громадянину і Поету, який існуватиме доти, доки житиме Стусове слово.
Перша проблема, яка постала перед засновником незвичайного пам’ятника: ІДЕЯ! Що він має являти собою? Ясно було одне: джерелом ідеї може й повинна бути людська біографія Василя Стуса, а вона і справді казкова, починаючи з народження й перших днів його життя. Бо немовля існувало само по собі, а його оселею була колиска чи гойдалка. Зголоднів – почав жалісно кректати. Майже без голосу. Баба щось зажувала в ганчірку – і моню в рот: «Смокчи, ненажеро». Пристосувався! І це була перша позиція самотворення. А друга – початок творчості. Вибрався з колиски – і до баби. Вона вже знає усі його хитрощі – їсти хоче. І стара починає „ідейне виховання”: «Отче наш, іже єси на небесі…». Баба в хату – він за нею. Вона на город – він за нею. Вона все торочить: «Отче наш, іже їсти кожний день». Батько забрав сина з Рахнівки у Донецьк, коли Василеві пішов третій рік. З усіх слів він тільки й знав, що чув від бабусі по сто разів на день: «Отче наш, їсти хочеться…»
Мені здається, це був перший його творчий доробок. Його ідея «сотвори самого себе» почалась не від Джека Лондона («Мартин Іден») а з моні й колиски., а творче надбання з «Отче наш» перекручено з голодухи. Коли його з Маринкою привезли до Донецька, який страшенно клацав зубами ненажерливих вагонів і поїздів, бо жили біля вокзалу, звірячим ревом гудків (а диму – нема чим дихати...), діти у перші дні не визнавали батьків, тікали, ховались по кутках барака. Це теж: «пізнай себе».
То яку ідею хотів би закласти в історико-літературний музей поета й громадянина Василя Стуса його фундатор Олег Михайлович – демобілізований із рядів міліції за віком?
У Тараса Шевченка сказано відверто: «Україна – понад усе». Але за яких часів і обставин? Тарас повернувся із заслання. Його зустрічали, мов губернатора. Запрошували в гості. І вважали за честь прийняти поета у власному домі. Майже у кожного мешканця столиці виявились якісь українські корені. І було модно це підкреслювати. Іменитих гостей обов’язково обслуговувала така собі «квіточка», весталочка, одягнута у все українське: намисто, кільця, сорочка-вишиванка і обов’язково червоні черевики. Цар, який не міг забути, що поет і художник-портретист не дуже прихильно ставився до його матері, насупив брови, й закоханість у показне українство скінчилася. Ну, хіба що хтось випадково розповість про власний маєток десь на Херсонщині чи Полтавщині. «Є у них смішна кумедь: «Наталка-Полтавка». Ну, ще «Сорочинський ярмарок», де чорт в когось, чи у чорта вкрали червону свитку». І цього досить, щоб сказати, що ти любиш Україну та її смаглявих, кругленьких, з карими блискучими очима паняночок. Навіть і тоді, у хвилини прихильності столичних полукровок до українства, Тарас підтвердив: «Україна понад усе!».
У Стуса, якому було відпущено 47 років напруженого життя, яке зараховується як штрафникові – один день за всі віки, якщо він залишиться того дня живим, – ніяких запрошень у гості, надій чи бажань збудувати десь на Десні чи Святогір’ї хатинку. У Василя було попереду п’ять і ще десять років таборів і вісім років заслання. (Шахтар у рудниках, селище Матросове, Магадан). У системі ГУЛАГів існував табір для нескорених. Особливий табір у таборі – карцер, де було створено спеціальні умови, щоб знищити людину. А в нього здоров’ячко було вже не таке й надійне. Йому вирізали півшлунка. І після цього – рік карцеру. Харчі – тільки назва. Одежа – табірний набір, не зігрієшся навіть уночі. 365 днів карцеру – він пише нову книгу. Відібрали. Не повернули. Почав вимагати – ще один карцер. 18 діб голодування. Ще одна книжечка. Теж відібрали. А карцери й голодування здоров’я не додавали. Так – він зробив із себе Поета й Громадянина Василя Стуса. Сам себе. А що далі? Він нікого ніколи не агітував проти влади, його вірші – про стан людини. Але він не міг не повстати проти несправедливості в будь-якій формі тому, що це була духовна і фізична властивість його життя. Будь-якої. Колись Василь сказав своєму другу письменникові Юрію Покальчуку: «Я просто інакше вже не можу. І жити не можу спокійно. Я знаю свою долю, але я почуваю, що мушу пережити саме ось так».
Поет і Громадянин. Хай не дожив до Нобелівської премії. Але це вже чиста формалістика: премію – тільки живим. А творчість Василя Стуса залишається тим, хто житиме через тисячу років і після нього, і після нас.
Так яка ідея тих літературно-історичних музеїв Василя Стуса? У часи Тараса Шевченка Україна була часткою імперії. Як і Польща, Прибалтика, Молдова, азіатські країни. А нині Україна – самостійна держава. Але окремі люди, які створюють гурт собі подібних і мають грошву, а через неї повну владу, намагаються поділити державу на дві частини: Схід і Захід. Так їм легше привласнювати те, що належить Україні як державі, у який проживає 47 мільйонів громадян. Щоб втілити в життя таку неподатливу ідею, Олег Михайлович починав з себе. Пішов у відставку. З чогось треба жити. Він – юрист і за допомогою давніх друзів створює юридичну контору для надання консультацій міліціонерам, які пішли на заслужений відпочинок. Але на все потрібні гроші. Олег Михайлович організував своїх міліціонерів, і вони почали збирати старі акумулятори та розбирати їх: кислота, що ще залишилася, свинцеві пластини, сам корпус... Усе йшло на переробку. А потім – ви бачили, скільки в кюветах зношених скатів?.. НА ПЕРЕРОБКУ! Ось так, копійчина до копійчини та й назбиралося, щоб викупити на торгах розграбований завод гумових чобіт, які потрібні шахтарям, колгоспникам, будівельникам, нафтовикам і всім іншим. Але колишній директор вивіз як металобрухт усе обладнання і в Макіївці поставив його у цехи. Так народився новий завод, який почав виробляти гумові чоботи різних фасонів.
А Олегові Михайловичу залишилися лише стіни старого заводу. Він там і створив перший клуб імені поета Василя Стуса. Але гумовий завод був на окраїні Горлівки. Ось тут уже допоміг міськвиконком, царство небесне небіжчикові-голові, – віддав поблизу найбільш людного місця – міського ринку – старе приміщення. І створили в Горлівці перший історико-літературний музей Василя Стуса. А колектив заводу, який потроху підіймався і відновлювався від руйнації, став колективним членом того музею.
Було ще багато клопотів. Треба було втілити саму ідею у щось матеріальне. Почали збирати експонати у родичів, знайомих, з ким Стус навчався в інституті й аспірантурі, з кім працював, з ким відбував заслання, листувався, через кого передавав із таборів свої твори. Знайшлась арештантська роба, листи, рукописи.
А потім Олегові Михайловичу прийшла ідея намалювати картину, в який було б відображена вся Україна – від Володимира Красне Сонечко до наших днів. Не все виходило у художників. Та все ж знайшли колективно згусток ідеї. Працювало троє різних художників. Кожному було сплачено певні гонорари. Останнім автором полотна вважається художник Михайло Кушнір.

* * *

На останній сторінці поеми в прозі „Про Стуса” я мушу стати на праве коліно, низько вклонитися Валентині Попелюх – жінці, яка вміла любити. Поцілувати їй руку і сказати, що в картині-полотні матір’ю-Берегинею повинна бути не якась Матір Божа, написана з невідомої жінки, а саме портрет дружини Василя Стуса Валентини Попелюх.

м. Донецьк

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2009 р.