журнал "Вітчизна" №1-2 2009 року

ІВАН ПАСЕМКО

В ГОСТЯХ У ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

То було грандіозне свято на Полтавщині, присвячене велету української літератури, культури та українського державотворення, незабутньому Олесеві Гончару, що яскравим метеором промчався понад Україною у ХХ сторіччі, і ще тривалі віки його осяйні ідеї мільйонам українців на їхній матірній землі та поза межами нашої Батьківщини на далеких континентах слугуватимуть тим дороговказом, тією провідною зіркою, що вестиме нас до здійснення його заповітів. Власне ці думки були, мабуть, найкраще відбиті у формулюванні Всеукраїнської науково-практичної конференції «Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства» з нагоди 90-ї річниці від дня народження письменника (Полтава, 28 – 29 травня 2008 року). Організаторами конференції виступили Міністерство освіти і науки України, Полтавська обласна державна адміністрація, Полтавський державний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка, Полтавський інститут післядипломної освіти педагогічних працівників ім. М. В. Остроградського, Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара та Державний літературно- меморіальний музей Олеся Гончара в селі Сухій.
Тож актова зала вже згаданого університету гостинно відчинила свої хороми для тих, хто присвятив свої виступи актуальним питанням творчої особистості Олеся Гончара в національно-естетичному, культурно-історичному контексті своєї доби, поетики та мовостилю його прози, поезії, публіцистики, для тих учасників, хто прибув сюди майже з усіх куточків України. Говорячи про відкриття цього справді наукового форуму, зазначимо, що ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, дійсний член АПН України, доктор історичних наук, професор, голова оргкомітету Володимир Пащенко щиро вітав учасників конференції та запросив на сцену провідних українських літературознавців, мовознавців, істориків та політологів, а також Валентину Данилівну Гончар, дружину і довголітню соратницю Олеся Терентійовича, ту, що ділила з ним радощі перемог і життєві труднощі та незгоди, зокрема і гіркі прикрощі від отих цькувань, переслідувань та гонінь, що їх зазнав цей великий патріот України, особливо в епоху так званого «злиття націй і народностей» СРСР в єдину біомасу, власне в період виходу в світ славнозвісного «Собору», що сколихнув партійно-режимну трясовину. У вітальному слові згадувалося про те, як весь фарисейський світ цієї трясовини ополчився проти цього українського літературного генія та проти всього українського, як ці урядові та партійні пігмеї намагалися звалити його з його літературного Олімпу… Не вдалося. Чого тільки не придумували ті нікчеми! Доходило до того, що оперуповноважені МВС України мали завдання обмежувати читання «Собору» не те що в місті, а навіть у сільській місцевості. Ось свідчення зі щоденникового запису самого письменника: «Був учора із Кобеляк самодіяльний художник Михайло Черненко, щедро обдарована людина. І різьбить, і малює, і вірші пише – душевна людина. Розповів, як під той «соборний ґвалт» приходив до нього «оперуповноважений».
– Михайле, кажуть, у тебе є «Собор»?
– Є.
– Треба здати.
– Чому?
– Таж як критикують!..
– Мало чого! Але книжка офіційно не заборонена, з бібліотек не вилучена?!
– Коротше кажучи, треба здати.
– Не здам. Можу тільки підписку дати, що нікому читати не даватиму…
На тому нібито й зійшлися». (01.10.1983 р.).
У ті роки мені часто доводилося бачити Олександра Терентійовича, коли він ступав по нинішній вулиці Богдана Хмельницького, поринувши у глибокі думи, з таким виразом болю на обличчі, що прочитувався в його очах кожним перехожим... Мені було прикро дивитися на змученого українського апостола, того легендарного Мойсея, що прагнув вивести свій народ з того національного і соціального рабства, яке вже сотні літ тяжіло над ним. Чомусь згадувалися паралелі – наприклад, всенародна турбота польської громадськості на межі ХІХ – ХХ ст. про свого письменника, великого літописця Генріка Сенкевича. Польська жертовна громадськість зібрала чимало коштів, щоб придбати для свого улюбленого художника слова маєтність з великим будинком неподалік од Варшави. Та, зрештою, навіть галичани, коли відзначали ювілей Івана Франка, зібрали кошти, щоб міг той Каменяр спорудити знану у Львові кам’яницю по вулиці Понінського, а тут знаному письменникові, воїнові, що пройшов європейську Голгофу Другої світової, письменницькому таланту-новатору влаштовують такий розгром, таку ганьбу… Але звернімося тут краще до Віталія Коваля, який у своїй книжці «Ніч без Олеся Гончара» (Видавництво «Щек і Хорив», Київ – 2005) сказав: «Його ламали й скручували, пробували чинити розправи, але він ні разу не відступився і не поступився. Перед найвищими погрозами і загрозами. Всі чиновники боялися правди Олеся Гончара. І академіком, і членом ЦК, і Героєм Соціалістичної Праці він ставав мимо їхньої волі…» [1, 220]. Про ту жорстокість сатрапів, про нелюдське ставлення до письменника Олесь Терентійович залишив свої щоденникові записи від 25 січня 1968 року: «Почуваю довкола себе зграю літературного вороння (серед них і ті, хто вважався друзями). Не каркають ще, але жадібно вичікують: коли ж буде сигнал? Коли буде команда викльовувати йому очі?» [2, 220]. Десь через місяць з лишком, відколи було зроблено цей запис, у Києві перебував відомий чеський україніст, викладач української, білоруської та російської літератур у Карловому університеті (Прага), мій добрий приятель Вацлав Жідліцький (чеською ћіdle - cтілець, крісло), який практично провів тоді весь березень 1968 р. у Києві. Тоді ми з Вацлавом побували в багатьох установах столиці, відвідали Спілку письменників України, де на зустріч із Вацлавом прийшло чимало українських письменників. Зустріч вів Борис Олійник. На жаль, Олеся Гончара на тій зустрічі не було – як можна було допускати автора «Собору» до спілкування з іноземцем? – а раптом цей іноземець винесе це все радянське сміття з «Собором» на Європейський ринок?.. Побували ми тоді й у багатьох інших закладах – у редакціях деяких газет та часописів, відвідали театр тощо. Але одного разу, пам’ятаю, Вацлав Жідліцький у першій половині дня так і не прибув до Маріїнського палацу, де була тоді резиденція Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами. Усі стали дибки! Навіть голова президії Катерина Колосова влаштувала мені мало не допит: «Де Вацлав Жідліцький?». Видати, комусь він знадобився. Відповідаю, що напередодні домовилися зустрітись у приміщенні Товариства. Майнула ще якась годинка – дивлюсь, по коридору до відділу соціалістичних країн крокує піднесений, радісний і схвильований Вацлав. На мій здивований погляд відповідає:
– Я зустрічався з Олесем Гончаром. Глянь, ось подарований «Собор»! – І Вацлав зачитує щирий і дружній надпис, дедикацію, що її написав Олесь Терентійович, даруючи свій роман.
Нині, гадаю, десь в архівах Карлового університету або ж у книгосховищах Слов’ян¬ської бібліотеки можна б відшукати не одне свідчення про українсько-чеські взаємини, що полишив по собі той знаний чеський україніст Вацлав Жідліцький, який спершу починав у Празі студіювати полоністику у польського професора Мар’яна Шейковського, а потім таки віддав перевагу україністиці. Вацлав Жідліцький – автор кількох підручників історії української, білоруської та російської літератур, які він читав студентам слов’янської філології у Карловому університеті.
Нині розумію всю вагу передачі цього твору до братньої Чехословаччини, бо лише в цій країні, яку він пройшов воєнними шляхами у травні 1945 р., щоб опинитися у визволеній Празі, де в 1968 р. виношували ідею побудови соціалізму з «людським обличчям», можна було б почути об’єктивне слово правди про роман «Собор» з боку численних україністів та представників української діаспори, що тоді заполонила Прагу. Але з приходом визволителів українська діаспора ще з періоду Першої світової війни змушена була тікати і шукати порятунку у Регенсбурзі, Мюнхені та інших містах Німеччини, що стали окупаційними осередками американських, англійських або французьких військових підрозділів, і в тих союзників було зовсім інше ставлення до депортованих фашистською Німеччиною українців, що мали виконувати рабську працю на розмаїтих промислових об’єктах німецького Райху. Олесь Терентійович не помилився. Згодом мені особисто доводилось перечитувати, як Вацлав Жідліцький виступатиме з багатьма літературно-критичними статтями на сторінках пряшівської «Дуклі», «Дружно вперед», «Нового життя», на шпальтах празьких славістичних видань, де скаже не лише добре слово про Олеся Гончара, а й про українських «шістдесятників» другої половини ХХ сторіччя.
І ось ступає на сцену Валентина Гончар. Переповнена зала – учасники конференції, студенти – в єдиному пориві зводиться на ноги і бурею оплесків зустрічає її. Розумію, це оплески – й тому, кого вже немає серед нас, і їй, Валентині Данилівні, хто підхопив його естафету і гордо несе її серед української патріотичної людності. Валентина Данилівна, немов та бджілка, невтомно турбується, щоб зібрати все те Олесеве, що розкидане по всій Європі, по всьому світові, в чому є частка енергії, розуму Олеся Гончара. Вона поставила собі за мету – зібрати все, викопати в архівах, в редакціях вітчизняних та зарубіжних журналів і газет, альманахах, бібліотеках і видати багатотомному спадщину, щоб усе це донести до української громадськості, до українського читача, щоб Україна могла пізнати до найменших подробиць багатющу спадщину одного з гігантів нашої літератури ХХ сторіччя. Пригадується одна із зустрічей шанувальників Олеся Гончара в бібліотеці його імені 1998 року, коли відзначали один із, на жаль, недожитих ювілеїв письменника. Тоді виступили лауреати Державної Шевченківської премії Ярема Гоян, Олесь Лупій, промовляли Володимир П’янов, Орест Сливинський, автор цих рядків, а згодом говорила Валентина Данилівна. Вона повідомила присутніх, що зараз з Яковом Оксютою вони працюють над пошуками епістолярію Олександра Терентійовича – зокрема йшла мова про пошуки його листів до чеського перекладача «Прапороносців» Рудольфа Гулки, – що швидше всього мають зберігатися в одній із празьких бібліотек. Мені якось доводилося опрацьовувати науково-бібліографічний збірник «Сто п’ятдесят років чесько-українських літературних зв’язків», що був присвячений 150-річчю з’яви першого перекладу Вацлавом Ганкою української народної пісні «Ой, послала мене мати зеленеє жито жати…». Уперше цей переклад побачив світ 22 серпня 1814 р., в понеділок, в одному з чеських часописів, що видавався у Відні. У тому ж збірнику була оприлюднена докладна інформація про український епістолярій, що бережеться у Слов’янській бібліотеці, і я охоче передав цю джерелознавчу інформацію п. Якову Оксюті. Власне, у тому переліку значились і вже згадані листи Олеся Гончара до Рудольфа Гулки (13 листів), що згодом сприяло отриманню копій цих листів редакційною колегією, яка готує повне видання спадщини письменника.
Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 90-й річниці від дня народження письменника, зібрала майже 90 доповідачів. Серед них були доктори, кандидати наук, здобувачі, і в кожного із доповідачів було щось своє, оригінальне в оцінці творчості письменника, що викликало чимало дискусій у колі тих науковців, які не завжди звикли приймати все сказане за істину в останній інстанції. Особливий інтерес, зрозуміло, викликали розповіді Валентини Гончар, яка до цієї дати видала прецікаві спомини про Олеся Гончара «Я повен любові…» [3, 447]. У цьому фоліанті стільки подробиць із життя письменника, цікавих уривків із його щоденникових записів, подробиць про тих людців, що потай або привселюдно цькували і переслідували письменника. Особливо великий інтерес у присутніх викликали виступи на конференції доктора філології Надії Сологуб (Київ) на тему «Мовний світ Олеся Гончара, доктора філології, лауреата премії імені Йоганна Готфріда Гердера проф. Петра Кононенка (Київ), який говорив про високе місце Олеся Гончара у числі найвизначніших представників красного письменства України в контексті європейських літератур, про те, як європейський світ реагує на досягнення української літератури ХІХ – ХХ сторіччя. На конференції звучали обурені слова про те, що один із районних судів м. Донецька прийняв неприпустиму ухвалу, спрямовану на переслідування української мови. Це справжня де¬градація, проти якої застерігав Олесь Гончар.
З цікавістю було вислухано виступи доктора філології Валентина Галича (Луганськ) «Прізвище у публіцистичному тексті Олеся Гончара», кандидата філології Миколи Васькова (Кам’янець-Подільський) «Формування романного мислення у трилогії Олеся Гончара «Прапороносці», докторів філології Миколи Степаненка (Полтава) «Довженко «іде по землі як сівач» (Олесь Гончар про Олександра Довженка), Світлани Єрмоленко, яка зупинилася на проблемах функціонування української мови в часи української незалежності, особливо на звуженні сфери функціонування нашої мови, та ін.
Наступного дня учасники конференції здійснили оглядову екскурсію Полтавою і ознайомилися з найвизначнішими історичними та літературними місцями цього старовинного українського міста, побували в музеї Івана Котляревського, а також у садибі-музеї Панаса Мирного, оглянули старовинні церкви та собори.
Наступного дня знайомилися з Диканькою, оглянули оригінальну архітектурну споруду кам’яної Миколаївської церкви, проект якої в стилі класицизму виконав відомий зодчий тієї епохи М. Львов. Досі нерозгаданою таємницею тієї церкви є знамениті «повітряні печі» М. Львова, що розташовані між першим та другим поверхами. Тут у 1851 – 1852 рр., коли проводилася деяка добудова, під церквою було влаштовано родинну усипальницю Кочубеїв – в ній поховані п’ять князів і три княгині з цього відомого роду. Нашу увагу привернув іконостас із мореного дуба, виконаний українськими майстрами-умільцями, яких спеціально посилали на навчання до Італії. Цікаво відзначити, що уродженка Диканщини Марія Башкирцева – перша з вітчизняних художниць, чиї роботи «Жан Жак» і «Мітинг» потрапили до одного з найславетніших музеїв світу – Лувру. Ще понад 150 картин, малюнків, ескізів та скульптур Марії Башкирцевої увійшли до скарбниці світової культури і зберігаються у найкращих художніх музеях та картинних галереях Франції, США, Німеччини, Данії, Італії, Греції, Люксембургу, Сербії, Росії, України.
Але, мабуть, найбільш хвилюючі враження винесли учасники конференції побувавши в селі Сухій Кобеляцького району на Полтавщині у Гончаревій хаті, де виростав майбутній письменник. Це про Гончарівську Мекку учні та вчителі Бреусівської школи Козельщинського району написали у Книзі відгуків: «Музей-садиба Олеся Гончара – справжня святиня, до якої з усіх куточків України приїжджають шанувальники таланту великого майстра, щоб доторкнутися до чистих джерел духовності…». Цю звичайнісіньку сільську білу хатину під стріхою спорудили 1892 року Гаврило і Єфросинія Гончари. Трьох дітей у ній виростили: Якова, Тетяну і Вустю. Тетяна у 15-річному віці подалася до Катеринослава, щоб самотужки заробляти на шматок хліба. У тих нових краях вона зустріла свою долю: з війни повернувся Терентій Сидорович Біліченко, й вони побралися 1914 року. Першою народилася донечка Олександра. Після других пологів, коли вже народився Сашко Біліченко, тобто Олесь Гончар, Тетяна застудилася і 26 грудня 1920 р. померла. Коли Терентій одружився вдруге, то батьки Тетяни вирішили забрати дворічного Сашка з Дніпропетровська до села Сухої. Там він і навчався. Саме дядько Яків, привівши його до Cухівської робітничо-селянської школи, сказав: «Запишіть Сашка Гончаря до школи». Ось таким чином Сашко Біліченко втратив своє законне прізвище. Але, гадається, нині ніхто з українців не скаже нічого проти, бо, може, саме завдяки потенції українського села і виростали наші генії: Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка, Соломія Крушельницька, Кандиба-Олесь, Тичина, Рильський, Самчук, Павличко…
Тут годилося б зазначити, що дідусь Сашка Гаврило Гончар походив з ремісничого роду гончарів. Але коли черговий власник Слободи Сухої пан Леонтьєв спродав Глинище пану Ґаві за безцінь, то місцевий цех гончарів змінив гончарювання на столярське ремесло, бо не стало глини,. Власне той дідусь Гаврило самотужки виготовив із сухівського дуба стіл та стілець, що збереглися й донині. Бабуся Олеся Гончара з роду Пилипенків походила з кріпаків. Була гарна з виду, співуча, розумна та неписьменна. У родину Гончарів вона принесла скромний посаг: скриню, в якій було сяке-таке майно. Скриня збереглася і тепер стоїть у Державному літературно-меморіальному музеї-садибі Олеся Гончара як свідчення художнього талану пращурів письменника. Бабуся Пріся була винятково побожною особою. вона прищеплювала ті ж риси маленькому Сашкові. Недарма Олесь Терентійович у своєму щоденниковому записі зазначив: «Мене вимолила своїми молитвами бабуся, вона була певна цього, певен і я. Мені було дароване небесне милосердя. Вірив і віритиму в це до останнього дня» (20.10.1988 р.).
Після навчання в Сухій були Хорішки, бо туди направили на роботу дядька Якова. Там Олесь вчився до 1931 р. Потім була Бреусівка. Редакція Козельщинської районної газети «Розгорнутим фронтом» – сюди він потрапив на роботу після закінчення семирічки. Але завжди він мріяв про університет… Більшість експонатів до музею передала Валентина Гончар. Валентині Данилівні болить Олесем Гончаром, скільки б часу не минуло. «До чого тут не доторкнуся, куди не повернуся, куди… куди… – стоїть перед очима, стоїть переді мною». Не залишає у сні, наяву
Під час перебування учасників конференції у Сухій гурт-квартет «Осіннє золото» у складі Людмили Дейнеки – музичного керівника, Олени Ляшко, Аліма Чесака, Євгена Присяжнюка майстерно виконав пісні «Три дороги», «Вільний птах», «Благослови», «Гончарові криниці отчого краю», «Ішли воли з темної діброви». Неповторно прозвучала в їхньому виконанні улюблена пісня Олеся Гончара «Ой, чий то кінь стоїть», цю мелодію підхопила більшість учасників конференції.
Наступний шлях учасників цього патріотичного дійства проліг до Кобеляк – тут Олесь Гончар закінчував середню школу. Нині вона носить його ім’я. Після урочистої щирої зустрічі у вестибюлі, де учнівський і педагогічний колективи цього освітнього закладу щиро вітали гостей захоплюючим концертом, учасники конференції, розбившись на секції, продовжили роботу в кабінетах школи. Мені вдалося побувати на більшості секційних занять, де про літературну майстерність, про таємниці художньої творчості та чарівність нашої мови захоплено, цікаво і дохідливо розповідали, дискутували, інколи злегка сперечалися видатні майстри того складного педагогічного мистецтва. З цього гурту української професури, педагогів, узагалі інтелектуалів хотілося б знову ж таки насамперед виокремити виступ Валентини Гончар – людини, що довгі літа йшла поряд з Олесем Гончаром, знає і пам’ятає щонайменші подробиці з його життя і творчості, і все, що пов’язано в неї з тим велетом української літератури, їй і досі болить, хвилює, бентежить. Як написала вона у своїй книжці споминів: «Письменники для мене були людьми особливими, ледве що не святими». Хоча, зустрівшись з деякими письменниками-пристосуванцями, Валентина Данилівна згодом поміняла свої погляди на представників цієї професії.
Зустріч із вірною подругою життя видатного письменника, безумовно, на все життя залишиться в пам’яті і учнів, і вчителів – його земляків. Не менш яскраве враження справили на них також розповіді Світлани Єрмоленко, Надії Сологуб, Надії Бойко, Петра Кононенка, Володимира Пащенка, Миколт Степаненка, Олександра Галича та багатьох інших, чиї виступи прозвучали як зразки патріотизму, ерудиції, інтелігентності.
Ось такі трохи неординарні враження з Полтавщини, коли Україна відзначала 90-річчя від народження нашого незабутнього патріота і велета духу.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2009 р.